Тигролови. Частина Перша

Автор: Багряний Іван.

Розділ перший
Дракон

Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок чи тибетських храмів — він летів із дивної пекельної країни людоловів. Гнав над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру, мимо понурого Байкалу, через дикі кряжі Забайкалля, Становий хребет...

Жоден народний чи небесний герой — ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не в силі б подолати цього страшного дракона. У нього шістдесят коробок—вагонів — шістдесят суглобів. Попереду вогненноока голова — надпотужний паровоз «Й. С.» (Йосиф Сталін), а позаду — такий же «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Біля кожного вагона — щетина багнетів. І кожен вагон — руда домовина, в якій повно поглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані віконця видно тисячі мерехтливих тоскних очей, що дивляться на втрачений світ — осяяну сонцем країну, озвучену сміхом дитинства і юності, де лишилися мати, родина, дружина.

У цілому ж — це етап, «ешелон смерті», етапний спецешелон органів ОГПУ—НКВД.

Мчить ешелон без зупинки, несучи в собі приречених, безнадійних, змордованих, хоче замчати їх у безвість, щоб ніхто й сліду не знайшов.

Вогненне око прожектора нишпорить по шпалах і нетрях — чи не тікає хто?

Іноді бахкає постріл. То вартовому ввижається зрада чи втеча, а він мусить бути пильний, «бдітєльний», бо це його «дєло честі, дєло слави, доблесті і геройства».

Утікають сотні, тисячі кілометрів. А дракон усе летить. Він — один із багатьох і підтримує собою страшну легенду — таємничу легенду про зникнення душ.

На окремих пунктах ешелон зупиняється. Тоді вартові біжать по дахах вагонів, перевіряючи, чи ніде не проломлено. Перестукують стіни: чи не зрушена дошка десь?! Адже їм неодмінно треба «довезти етап до призначення — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити».

На кожній зупинці пробігає вздовж ешелону начальник етапу, стурбовано озираючи вагони. Десь на середині зупиняється і кричить:

— Многогрішний!!!

Замість багатьох очей з'являється пара мерехтливих цяток, а голос, як із могили, понуро відповідає:

— Я!..
— Звать!?
— Григорій!

Начальник якусь мить вдивляється в ув'язненого, заспокоєно обертається і йде назад.

Арештант відходить від вікна і з пекельним гнівом цідить крізь зуби: «Бережеш, с—с—собака!» Інший насмішкувато каже:

«— Отак! Ти, браток, як генерал тепер! Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном».

Ешелон зривається і летить далі, а в грюкоті коліс зринає раптом пісня — важка, бурлацька — «Та забіліли сніжки, забіліли білі...». І скільки б вартові не стукали оскаженіло в стіну вагона, пісня не вмовкала, билася, як птах, у домовині.

Начальник прибігав до Многогрішного на кожній черговій зупинці. І після кожної нової перевірки дедалі більше заспокоювався, навіть додавав насмішкувато: «Маладєц!» А в Григорія «все більше було тут і безоглядної рішеності на щось надзвичайне... Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелепів, не віщував нічого доброго».

Ешелон пролітав мимо дивних, чудових країв. Раптом, на п'ятнадцяту добу шаленого гону, земля обірвалася. Далі був океан...

Поїзд зупинився і став витрушувати з себе вантаж. Дивно, як могло вміститися стільки люду в цих брудних рудих коробках!

«Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20— 25 років лише, але всі вони гейби діди. Тисячі завинених в дрантя і коци і так — напівголих, викиненихз вітчизни, з родини, з спільноти, погнобле-них, безправних, приречених... Так, приречених на загин, десь там, куди, ще вони не дійшли...

...Вони купчились отарами, зігнані в великі купи, мов вівці, і оточені шпалерами варти, тупо дивилися вперед — на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.

Туди стелився їм шлях — через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водяною пустелею до понурої, невідомої Колими а чи й далі.

Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавчани, кубанці, херсонці...— діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного, моря».

Вартові розігнали місцевих жителів, пильнували арештантів, піднявши рушниці й тримаючи псів—вовчурів напоготові.

І раптом зчинився переполох. Начальник ешелону побіг перевіряти, чи є серед ув'язнених Многогрішний, а його не було. Всіх людей поклали на землю, стали перераховувати. Одного не вистачало. Вартові скаженіли. Перевірили вагон і виявили перерізані ножем дошки. Григорій вистрибнув на ходу поїзда і навряд чи отой сміливець лишився живим, але арештанти зраділи. У них аж дух піднявся, озвалася давно розчавлена людська гідність. Пригадувалися слова втікача: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!»

Людей повантажили на пароплав. Вони вже знали всі подробиці втечі цього сміливого юнака, приреченого на двадцять п'ять років каторги. «Прощались із землею, прощались із усім. А ввіччю, либонь, стояв відтворений о'браз того, хто не здався, хто лишився таки там. Образ як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни...

Пароплав канув у сивім тумані. Аза ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного сміливця...

Недоказана легенда про нікому не відомого гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного». Тим часом по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах було розіслано телеграми про втечу і розшук «страшного державного злочинця». Особливі прикмети: юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор.
Розділ другий
Світ на колесах
«Поблискуючи нікельованими ручками м'яких купе, сяючи яскраво освітленими вікнами, тим же маршрутом по Транссибірській магістралі йшов інший експрес — «Тихоокеанський експрес нумер один».

М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, ніби разок блискучих коралів... Віз, заколисуючи, екзальтованих пасажирів десь у невідомий і вимріяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо».

Це був найкращий і наймодерніший експрес у СРСР, розрахований на десятиденну комфортабельну мандрівку — 12 тисяч кілометрів залізничної колії.

«У м'яких купе мрійно і затишно. Заставлені квітами, набиті валізами і патефонами, осяяні світлом різнокольорових абажурів, вони були заселені експансивними і горластими мешканцями різного віку й статі. Цілий експрес був набитий ними, творячи окремий світ — світ на колесах і в той же час відтворюючи копію тієї фантастичної «шостої частини світу» — копію в мініатюрі, лише трохи причепурену і розгальмовану.

...Інженери і авіатори, ударники і так літуни, партпрацівники і туристи, колгоспні колективізатори і радгоспні бюрократи, раціоналізатори й індустріальні авантюрники, прокурори і розтратники, потенціальні злодії... Цивільні і військові... Працівники органів «революційної законності» і контрабандисти... І літні «відповідальні» пани, і ексцентричні, але так само «відповідальні» панни, чи то пак «товаришки» пані і «товаришки» панни з коханцями й без коханців, з портфелями і без, з партстажем і без... Закохані «кішечки» і ще більш закохані «котики» ...Відповідальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитками і без, з дисциплінарними стягненнями і без...

...Словом — цвіт робітничо—селянської імперії у всій його величі і багатогранності».

Усе це мандрівники, шукачі щастя й пригод, а найбільше — кар'єри.

Поїзд живе «реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим життям... Як той метелик—одноденка». Тут немає начальників і черг, традиційних зборів. «Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури».

Проблискують дні і ночі. Пролітають мимо ліси, пустелі, гори. А в експресі панує володар дум і сердець — Арсеньєв з його «Дерсу Узала», уссурійською тайгою, женьшенем і тиграми.

Про тигрів розмов найбільше. Про них розказують страшні історії, сперечаються, через них навіть сваряться.

«Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі.

...З тиграми міг змагатися хіба тільки женьшень — чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо... Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом легенді казок, блідне перед тим магічним женьшенем».

Чи думав Арсеньєв, що його твір підніме таку масу людей і пожене їх у край, який дивно поєднав у собі субтропічний рай і сибірське пекло? У країну, де письменник пообморожував ноги й легені та врешті й дочасно помер у біді та злиднях.

Експрес летів собі далі. Мінялися краєвиди, мінялися й настрої пасажирів. Усе вражало їх новиною, щораз то чудовішою. На станціях купували вироби народної творчості — гармонії, сопілки, свистілки, в'ятські іграшки, кошики, капці. Біля Іркутська співали давньої каторжанської пісні. Біля Байкалу купували омулів, бо це не просто риба з тієї «омулевої бочки», про яку співала ціла романівська імперія, згодом — ціла «широка страна родная», а символ суворого байкальського краю.

Разом із змінами у зовнішнім світі пасажири відчувають зміни внутрішні, пов'язані з різницею у часі. «Вдень хочеться спати, а вночі — їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм». Створився хаос. Деякі звели свої потреби до їсти і спати, інші не давали спокою лікарям, які, втративши самі сон і спокій, «грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем».

За Байкалом спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів, гордих бронзових якутів, тунгусів, китайців.

Коли поїзд їхав Забайкаллям, пасажирів став розважати якийсь професор історії. Він розповідав їм про перших каторжників Сибіру, перших політичних засланців — навіженого протопопа Аввакума та бунтаря й «ізмєнніка» — «малоросійського» гетьмана Дем'яна Многогрішного.

«Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...

За ними пішли чередою безліч інших, відомих і безіменних каторжників... національних героїв цілої низки народів...»

І мов ілюстрація до професорової лекції обабіч колії, спершись на кайла та лопати, по коліна в грязюці та воді, вишикувались цілі хмари каторжників. Бамлагівці...

Всі кинулися до вікон. Ось вони, справжні, невигадані. Вимучені, виснажені, в лахмітті. На них страшно було навіть дивитися. Стояли нескінченними лавами, обтикані патрулями з рушницями і псами.

Вони прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, стражданнями, гатили собою прірви й провалля. Нащадки Многогрішного і нащадки Аввакума.

З вікон експреса почали летіти речі — махорка, плитки шоколаду, хліб, черевики...

Бамлагівці кинулися до подарунків, топчучи один одного. Почалася стрілянина.

Дехто з пасажирів, не витримавши цього видовища, зайшовся буйним плачем. А шеренгам каторжан не було краю, вони вставали, мов з—під землі.

Та все те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій пасажирів експреса. Натомість прийшли нові враження, ще екзотичніші.

* * *

У салон—вагоні затишно, крутяться вентилятори, пляшки з коньяком та винами чекають, щоб їх відкоркували. Скляні вази запрошують покуштувати тістечка та цукерки. Кельнери стоять напоготові, вгадуючи кожне бажання клієнта.

Але відвідувачів стає дедалі менше — в декого спорожніли кишені, інші захопилися преферансом до одурення, деякі накручують на патефоні модну румбу.

Лише кілька людей у салон—вагоні. Один з них — майор, чорнобривий, з м'ясистим носом, років за тридцять. Попиває червоне бордо і читає «Правду». Студіює промову вождя на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, захоплено посміхається.

«Майор виглядає — як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості».

Його не хвилюють ніякі ексцентричні історії, бо він знає і може ще й не таке, він сам —легенда, від якої і в тигрів, мабуть би, шерсть стала дибом.

Він їде на інше полювання, діставши нову високу посаду. Майор дисциплінований і точний, не схильний вдаватися у дрібниці.

У другім кінці салон—вагона сидить весела компанія з п'яти гультяїв. Це, очевидно, ті, кого ніщо не втримує. Вони вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще краще розтринькуючи гроші та скалозублячи з усього. Ці молоді люди поводяться як мільйонери, замовляють кав'яр (ікру), заставили два столи батареями пляшок та наїдками. Потім, поглядаючи на майора, переводять розмову на бамлагівців. Майор поблажливо посміхається: нехай, мовляв, скалозублять, все одно це ті, що там побували або кандидати туди.

Один із гультяїв, якого його товариші жартома звали «професором», узявся розказувати про те, як Бог сотворив химерний край, куди вони їхали.

Ішов, мовляв, Бог із заходу на схід, ніс у мішку всякої тварі та всякого насіння багато і розтикав по землі, що де приходилось. А як дійшов до хребта Сіхоте—Аліня, то побачив: земля вже скінчилась, а в мішку ще всього багато. Він узяв та й висипав з мішка решту, аби не вертатися назад. Відтоді й почалося — і поперло, і погнало! І таке сотворилося, що люди ще довго ламатимуть голови, як то могло трапитись.

Тому краю могли дати раду лише турки або запорожці. Чому вони? А тому, що так уже заведено на цій землі — як десь нема кому дати ради, то посилають туди запорожців. На Кубань? — Запорожці. На Терек? — Запорожці. Під Петроград? — Запорожці. І тут теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів».

Слухачі «професора» сміялися і запивали лекцію горілкою.

До салон—вагона зайшло двоє в гумових плащах, хромових чоботах і модних узбецьких тюбетейках. Сіли за стіл, випили пива, ліниво обвели всіх присутніх поглядом і підійшли до хлопця з компанії гультяїв у френчі й галіфе кольору кави:

«— Слєдуйтє за мной!»

Юнак спочатку не зрозумів, здивувався, тоді гість у тюбетейці грізно крикнув, що він заарештований. Хлопець зажадав побачити ордер на арешт, але натомість йому піднесли до носа пістолет. Він вихопив свій — зчинилися галас, лайка. Невдовзі юнака у френчі скрутили і роззброїли.

У цей час підвівся майор і, підійшовши ближче, запитав, у чому справа. Йому на вухо щось сказали пошепки. Майор голосно вигукнув:

— Многогрішний?!

Він люто вилаявся, потім наказав звільнити юнака у френчі, якого помилково прийняли за Многогрішного, перевірити документи і подати рапорт начальству, бо Многогрішного він знає особисто.

«Тюбетейки» брутально лаялись, виправдуючись перед юнаком у френчі, той обкладав їх понурою босяцькою лайкою. Йому повернули пістолет і пояс. «Френч» ще раз вилаявся, обізвавши тиху «тюбетейках» йолопами, що не вміють «чисто работать», і вийшов геть, не попрощавшись. Товариство було приголомшене несподіванкою і зрозуміло, що й тут не можна безпечно гуляти та правити теревені.

У ресторані залишився сам майор. Він пив коньяк, проганяв і не міг прогнати тривожних спогадів, зв'язаних з «тим проклятим іменем».

Два роки тому майор вів слідство над одним бортмеханіком та авіаконструктором — «над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини». «Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби... Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі... Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами і сарказмом, плював в обличчя йому, слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо... Його вже носили на рядні, бо не годен був ходити...

Він уже конав — але ні пари з уст. А ті очі, очі!

Вони йому отруїли спокій і сон, вони йому отруїли, далебі, все життя».

Майор уже хотів повиштрикувати ті очі, але сам би не подужав, робити ж це при свідках не схотів.

Ще спочатку цей юнак сказав слідчому, що він і всі замордовані переслідуватимуть того все життя — і коли він спатиме, і коли буде з коханкою, і коли голубитиме дружину чи бавитиметься зі своєю дитиною — вони кричатимуть і ревтимуть.

Той диявол і чаклун таки наврочив йому безсонні ночі та маячіння. Слідчий боявся сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома. Особливо після того, як той маніяк утік із божевільні (а був він, виявляється, зовсім не божевільний). Потім його спіймано. Слідчий — тепер уже майор — сам напросився вести слідство, щоб довести справу до кінця, бо поки той живий, він не матиме спокою.

І ось — маєш!.. Авіатор знову втік, і якраз у цих краях. Майор пив коньяк, а здавалося йому, що то кров. Він вилив коньяк геть за вікно, і тоді рюмка подивилася на нього кривавими очима, в яких палала ненависть...
Розділ третій
Навзаводи із смертю
Височенна чотириярусна тайга, буйна й непролазна, стояла навколо як зачарована. Ніщо ніде не шелесне, не ворухнеться.

Сорокаметрові руді кедри підпирали небо. За ними тяглися осики та інші листяні дерева. Третій ярус утворювали ліщина та ялина, оповиті диким виноградом.

Внизу, в четвертому ярусі,— суцільний хаос. Височенні трави, повалені вздовж і впоперек дерева — потрухлі та ще не потрухлі. По землі слався мох. Було напівтемно і вогко, лише де—не—де проривався сонячний промінь.

Несходимі нетрі то спускалися схилом униз, то підіймалися вгору.

Смугастий бурундучок прислухався до лісових шумів. Здається, зараз йому ніщо не загрожувало. Звірок став гратися із сонячними зайчиками. Раптом завмер, потім миттю скочив на високий кедр. Він знав усіх своїх друзів і всіх ворогів. Але такого ніколи ще не бачив.

Видряпавшись нарешті на гору, похитуючись і важко дихаючи, стежкою йшла двонога істота — обірвана, худа, в лахмітті. Людина була молода і зовсім—зовсім збезсиліла. Почорніле обличчя юнака заросло щетиною. Щелепи міцно стиснуті. Він розмовляв сам із собою: «Пропаду, немає сил... Ех, голова!.. Все витерпіла ти, все винесла, а от загибаєш...»

Він ішов п'ятий день. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, летів з пазурів смерті на волю. Ще трохи — і він врятований. Він чкурне геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, Китай, у нові, незнані краї. Він об'їде навколо світу і повернеться додому, але вже як завойовник, як месник.

Йому здавалося, що він летить. Насправді ж іти ставало дедалі важче, інколи доводилося просто повзти.

Стежечок уникав — боявся зустрічі з людьми. Вночі зупинявся і спав, де довелося,— на колоді, в ямі, навіть випадково зігнав із лігва якогось страшного звіра. Вранці прокидався мокрий від роси.

Його долала втома. Потім прийшов голод. Та нічого їстівного втікач не знаходив. Не бачив і не чув ні звірів, ні птахів. Рвав і їв якісь корінці, від яких шлунок болів ще більше.

Але відчай не брав його. «Дуже—бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном». Зціплював зуби і йшов, і йшов. «Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому! А спокійний його розум констатував, що все ж таки він гине, йде тонюсінькою гривкою, як лезом меча, межи життям і небуттям. Один подув — і він звалиться в чорну безодню. Ні!!!»

У голові паморочилось, очі заплющувалися. Коли розплющив їх — здивувався. Навпроти нього сидів смугастий звірок, який теж витріщився на гостя. Переконавшись, що дивна істота не рухається, бурундучок став їсти горішок.

Мандрівник дивився жадібно і заздрісно. Потім потихеньку став підкрадатися. Це ж його порятунок! Звірок ніби нічого не помічав, але коли руки юнака наблизилися, миттю скочив на дерево. Втікач у розпачі почав стукати потрухлявій колоді і раптом намацав горішки. Це була бурундукова комора. Юнак сів і почав їсти горішки з блискавичною швидкістю. Намацав біля себе якусь рослину, спробував — ніби часничина. Це було чудово! Одурений голод поволі вщухав. Поверталися сила і спокій. І не так від горіхів, як від надії на порятунок. Мандрівникові навіть повернувся його добрий гумор, і він вибачився перед бурундучком за грабунок. Виламав палицю і сказав собі: «Вперед, Робінзоне! Бог не без милості, козак не без щастя».

Напився з підземного струмочка, і відчув себе значно сильнішим. У тайзі ніби аж повиднішало. Юнак став помічати сліди звірів. Але де ж вони? Перевтома і голод знову стали даватися взнаки, а він ішов далі стежкою, що підіймалася вгору. Нарешті добрався до вершини перевалу. Але й за ним простягався безмежний зелений океан, який йому, мабуть, ніколи не перейти і не подужати. Краса неймовірна і... страшна.

У нього ж немає ані рушниці, ані сірників. Лихоманить, яку пропасниці...

Навколо гудуть бджоли. Мандрівникові здається, що він, маленький, на пасіці в дідуся. Раптом схоплюється — тут десь недалеко є житло! Ось і стежка до нього. Йти туди, це єдиний порятунок!

Втікач ішов до полудня, але не здибав навіть натяку на житло. Мабуть, цю стежку протоптали звірі за ціле тисячоліття.

Нарешті дійшов до бистрої гірської річки завширшки з Ворсклу. Простяг ноги у воду, щоб втихомирити біль у м'язах та суглобах. Потім занурив у воду голову і груди. Коли виліз із води, побачив старий заіржавілий мисливський ніж і дуже зрадів. Став чистити його, натирати та гострити. Ніж був добрий, загонистий. Отже, мав неабияку зброю.

Йшов далі і думав, де б той ніж застосувати. Вирішив поголитися. Може, тоді життя покращає і доля його не цуратиметься. Коли умився і глянув в озерце, стало шкода себе, молодого, безжурного, веселого обличчя, що колись зводило з розуму дівчат. «Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя...»

Надвечір сили зовсім покинули втікача. Він ліг на землю. Сьогодні вже шостий день. Коняка й та б уже давно здохла...

Юнакові примарилося золоте його дитинство, Ворскла, Дніпро, пісня матері, яка крутить веретено.

Раптом чується постріл і жахливий крик людини, що її вхопила зубами смерть: «Грицьку!!!»

Хлопець схоплюється, плутаючись у бур'яні, біжить на крик. Вискакує на галявину і бачить, що якась людина, забившись у розколину межи камінням, відбивається прикладом рушниці від величезного чорного ведмедя. Втікач намацав ніж і, гнаний п'яною жагою помсти, пішов на звіра. Встромивши ніж прямо в горлянку хижака, сам упав непритомний.

* * *

По голому кряжу їхало троє вершників. Один із них когось віз поперек сідла, як колись запорожець у сиву давнину, рятуючи товариша.
Розділ четвертий
Родина тигроловів
Пісня виводила з небуття. А спочатку була темрява, липка й волохата. Мрійний дівочий голос співав про трьох соколів. Втікачеві здалося, що він удома і що співає його сестра Наталка.

Коли розплющив очі, то побачив дівчину, та це була не сестра. «Але така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом і юна, смаглява від сонця».

Дівчина радісно скрикнула, сповіщаючи батька про те, що їхній гість живий, уже дивиться.

Григорієві здалося, що в нього галюцинації. Адже він лежить у хаті з образами у кутку, прибраними королівськими рушниками. За іконою Миколи Чудотворця висить кропило з васильків, на стелі, зовсім яку них вдома, напалені чорні страстяні хрести. А жінка в очіпку та рясній стародавній спідниці, як мати, несе тарілки. «З нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця... Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок...»

Літній чоловік, називаючи парубка Грицьком, наказує тому сідлати коні — їхати до Києва. Втікач не розуміє, де він, і злякано кидається. Його заспокоюють, кажучи, що, може, він тамтешній — то відвезуть. У Григорія аж мороз поза шкірою пішов. Він згадав Лук'янівську в'язницю, Київське ОГПУ — НКВД. Отак! Утікав, утікав і потрапив назад. Як же це? Він зараз піде, тікатиме. Далі вдав із себе байдужого і запитав, чи далеко до міста. Йому відповіли, що ні, верст із 400.1 спитали, звідки ж він. Григорій, вагаючись, все ж таки відказав, що він теж із Київського району, із села Трипілля.

Жінка аж руками сплеснула: це ж хлопець з України, із того ж села, що і її мати. Земляк!

У Григорія аж чорна гора з душі зсунулась. Стало легко і радісно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. Упадають коло нього, як мати, як батько, як сестра і брат. А Київ, мабуть, тут є ще один. Хлопець попросив дозволу називати жінку матір'ю, бо вона така ж, як його мати.

Юнака напоїли зіллям, «що й мертвих підіймає». Господар перед від'їздом вирішив випити й собі за гостя, який врятував його дочку. Але той нічого такого не пам'ятав, він пригадував тільки пронизливий крик юнака, на якого напав ведмідь.

Батько сказав, що Григорій тепер вдома. На багато верст навколо лише ліс і звірі, а людей нема. То ж хай він буде веселий і щасливий.

* * *

Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від свого носа, вмоченого у щось солодке.

Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній сорочці. На покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник, піч помальована квітами. Все, як удома, тільки підлога з дошок та на стінах висить зброя — рушниці, карабіни.

У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а він відповів: «Гарна!»

«Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите».

Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала сама його розпитувати, говорячи, що знає — він з України і є в нього дівчина—любка Наталка. Хлопець засміявся і пояснив їй: Наталка — не дівчина його, а сестра. І спитав, звідки вона все знає. Дівчина відповіла, що він п'ять днів марив таким страшним — карцерами, трибуналами, розстрілами, що вони аж злякалися. Григорій сказав, що то він начитався страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вірила і спитала насмішкувато — то він і в цей далекий край потрапив так, як це у книжках написано, а не насправді?

Тоді Григорій серйозно і стурбовано проказав: «Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потім сама побачиш».

Наталка зупинила його і передала слова свого батька: «Відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати».

Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?

Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з діда—прадіда. А врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчина схопила звіреня й шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як дитина.

Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід? Наталка подала йому фотокартки. «Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні... А ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки — чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду... І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки».

Аж ось не зовсім звичайна фотографія. «У дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, спираючись на рушниці. Один старий і три молодих. Всі в чуднім одязі — у шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійницями». І один з них... Наталка! Тепер зрозуміло, на якого «юнака» напав ведмідь і кого було врятовано.

Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його посиротив, то хай забавляє.

Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.

Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для пантовки. Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась і сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала звати брата на допомогу, та він був далеко.

Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив ножа в горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу шкіру, ведмежатко та Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його самого.

Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а вона відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно, вони ловлять тих «кішок» живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюванні.

Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті боятися — сидіти на печі, та й там чи встережешся.

Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося до бабусі, просячи їсти.

* * *

Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються з пишними дикими саранками. І скрізь по схилу річки квіти перегукуються різними кольорами. Видніється невеликий город і пасіка. Двір без тину й без воріт. Хата стара, але дебела, рублена з дорогого дерева, з різьбленими ґанком та віконницями. Праворуч — комора, повітка для коней, корівник, ще якісь будівлі.

До найближчого селища, що складається з кількох хат і зветься Копитонівка, 50 кілометрів. Отже, небезпека від людей була тут найменша, а ці люди, в яких жив утікач, навіть охороняли його.

Дома були тільки Григорій, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали повернутися до дому. Чекаючи, хлопець хвилювався — як до нього поставляться, може, вже не так, як коли він був хворий.

Наталка прала білизну на річці, хвацько вимахуючи праником. Луна бігла нетрями і, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорі.

Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ніяковів при зустрічі з нею. Вона навіть не розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну рослину, що має гострі колючки. Дівчина—звіроловка, переможниця страхіть усяких!

З хати вийшла мати і стурбовано подивилась туди, за річку, за зелене море, де простяглася стежка, на ліс — чи не їдуть чоловік із сином? Спитала Наталку, що вона думає, а та безжурно відповіла, що повернуться їхні незабаром, ніде не дінуться.

Матері років за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, яку дочки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова не київська, а полтавська, з м'яким «л».

Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і стала говорити, що Бог нагородив її хорошими дітьми, з характерами, які саме підходять до такого суворого краю. Пожурилася за сином Миколою, що загинув на полюванні. Глянула на Григорія і сказала, щоб він вірив у своє щастя, бо у сміливих воно завжди є.

Почала пригадувати, як ще 1887 року вони приїхали морем у цю страшну й дику пущу, як потихеньку освоювали її, обживалися. Місцеві люди сміялися, що переселенці з України намагалися зберегти свої звичаї та побут. Навіть хати робили з глини і білили, хоча навколо були ліси. «Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує ЇЇ щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись!»

І розповіла далі мати, що ця хата була лише для промислу, а жили вони в іншій, великій. Сімейка понад п'ятдесят чоловік! Дід мав сім синів, женив — не відділяв. Дочок заміж віддав — теж не відпускав, брав зятів у прийми. Отак і жили. Сірків куток — то ціле село. Жилося весело. Старий мав стільки худоби, що не знав їй ліку. Пасіка — вуликів з двісті. Трудилися щиро, то й мали. І золото копали, і рибу та звіра ловили, і ягоди та кедрові горіхи збирали. Рушниці собі добували добрі, виготовлені за кордоном. Це була друга Україна, нова, щасливіша Україна. Тому й назви селищам

давали: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав, Переяславка. «Прийшла совєтська власть і все перевернула. Перевелися люди, і життя звелося нінащо...» Не стало Сіркової держави. А вони плюнули й перебралися сюди, подалі від людей, щоб по—своєму віку доживати. Уже років з десять тут живуть.

Григорію було приємно слухати цю жінку. Він дивувався її простій мужності, волелюбній гордості. Спитав, чи не скучає за Україною. Та відповіла, що мало її пам'ятає, але згадує, як тужила за рідним краєм її мати.

Стискалося Григорієве серце, коли він згадав, що вже немає того тихого сонячного краю, яким була Україна. «Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає».

Втікача зворушувало, що ці люди, хоч і догадуються про щось, але з природної делікатності ні про що його не розпитують.

Раптом Наталка закричала: «Наші їдуть!» Мати здивувалася, а дочка сказала, що почула гавкіт собак і години за дві батько з братом будуть вдома. Мати заклопоталася з обідом, Григорія ж попросила допомогти Наталці розвішати білизну. Парубок взявся за роботу, але дівчина весь час кепкувала з нього, поки він спересердя не порвав товсту вірьовку.

Через деякий час загавкали собаки, радісно вітаючи молоду господиню. А ось і дід. «Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи». Позаду Грицько. «Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий старенький френч». З—під кепки кучерявиться чуб.

Побачили Григорія, радісно привітали. І подали гостинець — трилінійну гвинтівку, пообіцявши ще й коня.
Розділ п'ятий
«П'ятнування»
Другого дня зранку чистили зброю. Лаштувалися, за наказом Сірка, в далеку дорогу, на промисел. Кожен чистив свою. Григорій приглядався до новенької гвинтівки, а Сірки — до нього. Дід розповів, що це не звичайна зброя — її подарував сам Блюхер своєму давньому знайомому, тобто йому, ветеранові революції Сіркові.

Рушниця була добра, старого випуску, але не пристріляна.

Коли всі почистили і зібрали зброю, перевірили набійниці, старий Сірко послав сина намалювати на кедрах, що стояли за 600 метрів від оселі, мішені для стрільби, «п'ятнування», бо стріляти треба буде в «п'ятно».

І почалися змагання. Коли всі відстрілялися, побігли наввипередки до мішеней, тільки старий поїхав на коні. Григорій хвилювався, хоч і був не новачком у стрілецькім ділі, адже рушниця нова, та й змагався він із не зовсім звичайними стрільцями.

Усі поцілили в свої мішені, тільки Григорієві кулі лягли хоч купно, але трохи вище. Його похвалили і сказали, що треба буде лише поправку робити на те, що рушниця забирає вгору.

Назад знову бігли наввипередки, і знову перемогла швидка, як коза, Наталка.

Потім були ще й інші стрілецькі розваги — стрільба в гільзу з 50 метрів, у лезо ножа, в монети. Це — щоб око було метке, а рука тверда і рушниця вірна, адже їх чекали важкі випробування на промислі.
Розділ шостий
В пралісах Сіхоте—Аліня
На марші

Лише день перепочили коні, і старий Сірко наказав збиратися в дорогу. Мати з Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, — борошна, свічок, оселедців, хліба, цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду, сокиру, пилку—ножівку і ще безліч усяких потрібних речей. Григорій тежз радістю брав участь у цьому готуванні.

На світанку експедиція вирушила в дорогу. Перед цим добре поснідали, як на Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з брусницею. Стара упадала коло них і журилася, що залишається сама.

Небо над вершинами Сіхоте—Аліня рожевіло. Вершники вдобрім мисливськім одязі у супроводі мисливських собак їхали один за одним, а їх супроводжувала якась мрійноголоса пташка.

Грицько став розповідати Григорієві про своїх собак, кажучи, що таких немає у цілому краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А розумні та вірні які! Особливо Заливай, вірний друг Наталчин (колись вона виходила його, тяжко пораненого вепрем).

Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрі як хлющ.

Сонце било в очі і розмальовувало всю панораму у різні кольори, мов геніальний художник.

Вирішили не зупинятися, щоб пройти якомога далі, поки не з'явився паут (кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там найкращі солонці (солона земля, яку люблять їсти лосі та олені).

Григорій розпитував Грицька про ізюбрів, панти, гарі та марі. Той недовірливо сміявся, не розуміючи, як про це хтось може не знати. Потім став пояснювати, що ізюбри — вид оленів. Самці щороку міняють роги (панти). Ці молоді роги високо цінують китайці, які платять за них золотом, бо з пантів виготовляють ліки проти багатьох хвороб.

Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантів) буває на солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спеціально. Неподалік роблять замасковану хатку і залишають її на рік—два, щоб людський дух вивітрився — звір дуже чутливий та обережний. Згодом у цій хатці ховаються мисливці і стріляють з неї в ізюбрів—самців.

Розповів Грицько і про гарі — великі, випалені пожежею ділянки лісу, про марі — багнисті болота на вершечках сопок. Як такі болота з'явилися нагорі, ніхто не може пояснити. Тоді Григорій, у свою чергу, став пояснювати здивованому Грицькові про вічну мерзлоту та інші природні явища, що спричиняють виникнення марей.

Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли між собою. Подеколи пробігали неполохані людьми козулі та інші лісові мешканці.

У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли сизі комахи, подібні до ґедзів. Напали на худобу, на людей. Від них неможливо було нічим врятуватися. Коні страшенно мучилися, аж поки їх не намазали дьогтем.

Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися на дно глибокого розпадку і стали на перепочинок. Наталка пішла настріляти рябчиків на юшку, а хлопці за нею. Потім вирішили розійтися й позмагатися, хто з них кращий мисливець.

Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на дерево сіла пара рябків. Він вистрелив і вбив одного, а другого поранив. Поки шукав підранка, втратив орієнтири і вже не знав, куди йому повертатися. Пішов праворуч — не туди, ліворуч — теж. Ліс і ліс. Тоді вирішив намітити це місце і йти від нього по спіралі. Довго так ходив, поки не побачив унизу, як біжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним послала. Григорій вирішив схитрити, не покликав пса (йому було соромно перед дівчиною) і пішов у напрямку, звідки біг собака. Незабаром почув стурбовані голоси — старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не заблудив він часом. Вийшов, ніби нічого не сталося. За кілька хвилин прибіг Заливай із Григорієвою хусткою, яку той залишив на кущі. Наталка зрозуміла, що її хитро обдурили.

Коли мисливці повечеряли, привели в порядок амуніцію і нагодували коней, стали відпочивати і думати, як розрізняти по імені обох Грицьків. Жартували, сміялися, так нічого і не придумавши. Вирішили «чужого» називати Григорієм, а свого, як і раніше, Грицьком.

Надвечір вийшли на новий кряж і йшли довго ним на північ. Всі потомилися — мучила спрага, надокучала мошка. У Григорія вже набігли пухирі на обличчі та руках, але він «терпів героїчно».

Зустріч з Морозами

Сутінки спускалися швидко, і мандрівники не встигали завидна дійти до води й до зручного для ночівлі місця. Раптом вони побачили, що назустріч їм рухається якась група людей. Це була незвичайна подія — зустрітися з кимось у лісовій безлюдній пустелі.

Попереду групи йшов дід з берданкою, далі нав'ючені коні, кілька людей і кілька собак. На однім коні сиділа молодиця з немовлям. Межи кіньми, відганяючи мошкару, йшла босонога ставна дівчина з обличчям у брудних патьоках поту. Позаду — цибатий чорновусий чолов'яга з гвинтівкою.

Обидві групи зупинилися і радісно загукали. Зустрілися два древніх роди — Сірків і Морозів. Гриць швидко пояснив Григорієві, що це їхні куми йдрузі. Ота молодиця — Ганна, чорновусий — їїчоловік—приймак, ато — Марійка, гостра, як швайка. Вже рік з ними не бачилися, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі.

Лунали привітання, дзвінкі поцілунки, жарти, розпитування про життя—буття.

Морози їхали з Комсомольська додому (уже двадцятий день). Ганна гостювала у брата (старшого Морозенка, що десь у лагері), там і дитя породила. То ж їздили її забирати, а також і свої справи мисливські залагоджували — договір має старий Мороз з управлінням лагерів на доставку м'яса — мабуть, для всього того начальства.

Старий Мороз розповів про «місто арештантів» Комсомольськ і про всі страхіття тамтешні.

Обидві родини вирішили разом стати на ніч табором. Чоловіки пішли добувати воду, але її не було ніде. Не допомогли й копанки.

Усі страждали від спраги. Не хотілося ні вечеряти, ні розмовляти. Тільки Гриць з Марійкою ще перекидалися між собою жартівливими словами: Гриць сміявся з кирпатого Марійчиного носа, а вона — з його розпухлих губів.

Нарешті Григорій не витримав, зібрав баклажки і пішов шукати воду. Гриць, взявши собаку, теж вирушив, хоч і не дуже охоче, з ним.

Хлопці зникли в темряві — і як пропали. Уже перейшло, мабуть, за північ, а їх усе не було.

Зять Морозів не витримав і став розпитувати про Григорія — що за людина? Чи не зять? Видно, що не «тайожний».

Сірко помовчав, потів серйозно та безапеляційно сказав, що то кревняк один (родич по крові) з центру. Зять знову:

«— І партійний, може?»

Дід Сірко подумав хвилинку і сказав:

«— Ні... Бери вище! Інженер, о!»

Усі завмерли передчутим уже, але не зрозумілим до кінця грізним словом.

Раптом із темряви вийшов Григорій з гроном баклажок. Усі зраділи. Наталка взяла в нього воду, забувши на цей раз гордо пхикнути.

Нарешті з'явився Грицько, який посперечався з другом, що знає коротший шлях до табору. Він розповів таке, що всі аж роти відкрили.

...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пеклі. Спіткаються, падають через колоди і в розщелини, собака боїться, жметься до ніг. Грицько думав, що Григорій запроситься назад, а той собі преться вперед, як ведмідь. І так пройшли кілометрів із вісім, поки не спустилися зі схилу й надибали на дні воду.

Поки Грицько розповідав, дівчата зготували вечерю. І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. За старими звичаями пили за тих, хто з ними, і кого з ними немає, і за тих, хто живий, і за тих, що померли. їли з вовчим апетитом. А Григорій, дивлячись на гарну молодичку Ганну, так схожу на полтавських жінок, пригадував, як «варили кашу» десь на Ворсклі чи на Пслі.

«Ні, це не в Слобожанському лузі! Це — зовсім на другім кінці землі... а люди — ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі, безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату, ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...»

Після вечері молоді поснули, а діди все гомоніли. Старий Мороз розповідав про Комсомольськ — «місто каторги, пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими». Напівголі люди працюють на 50— градусному морозі. Це чесні полтавські, катеринославські та з інших областей трударі, «куркулі», «державні злодії», засуджені «за колоски», та всякі «вороги» —: вчені, вчителі, селяни та робітники, бородаті діди й такі ж бородаті юнаки. Скрізь чигає жорстока смерть «без похоронів, як худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби...», здичавілі собаки тягають мерзлі людські голови й руки між бараками...

«Григорій слухав, зціпивши зуби понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних масштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уяві зринало пережите ним самим... Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих... Етапи...»

А дід усе розповідав. Те НКВД стало добиратися вже і в тайгу. «Розкуркулюють» старовірів, арештовують підозрілих. Видано закон про спеціальний дозвіл на зберігання й користування зброєю. «Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити...»

Морозів зять розповів про чотирьох братів Кирпиченків. їх вистежували років п'ять, поки не вистежили та не оточили. Три дні билися. Але не взяли жодного. Тоді брати з боєм перейшли в Китай...

У Григорія все переплуталося в голові. Його не покидало гостре відчуття того, що доля не відстане від нього, женеться за ним і готує всілякі несподіванки. У серці наче хтось знов роздмухував «пекельний, всепожирающий вогонь — вогонь всесокрушающого, але... і безсилого гніву».

* * *

Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а Сірки вже розпрощалися з Морозами. Квапилися кожен у своїх справах.

Усі були бадьорі, але невиспані, мовчазні. Поспішали пройти якнайбільше, поки не піднялися на крила «паутині армії». А виспатися можна було і на привалі.

Перепочивши та поснідавши, йшли і йшли до тієї загадкової Паді Голубої — з хребта — в темне провалля, із становика — в глибоку ущелину. Кілька разів переходили обережно, слід в слід, марі, бо оступишся — не встигнуть врятувати.

Нарешті третього дня вже майже дійшли до місця. Отаборились, розіклали вогнище, але мошка не давала спокою. Люди сховалися в накомарники, гомоніли та відпочивали.

Діалог під накомарниками

Ось тут і відбулося справжнє хрещення Григорія. Батько спитав у Наталки, де вона поклала вухналі (цвяхи для підковування коней). Та відповіла, що клав їх Грицько. Брат, тріумфуючи, сказав, що хай угадають, котрий з них. Наталка сміючись відповіла: «Інженер же, чи що»,— нагадуючи батькові, що той хвалився учора Морозам. Сірко хотів нагримати на дочку, та Григорій засміявся, і коли його спитали, чому він сміється, одказав: «А я таки справді інженер, авіаконструктор».

Усі аж замовкли від несподіванки. Дівчина не витримала й почала розпитувати, що ж воно таке. Григорій пояснив, що він вигадує й будує літаки. І літати може — бач, куди залетів (пожартував). З того часу домовилися Григорія звати інженером. А той інженер лежав і посміхався, прислухаючись до жартівливих, трохи розгублених ноток у Наталчиному голосі.

Падь Голуба

Другого дня до обіду, після безкінечних спусків та петлянь, нарешті прийшли на Голубу. Під сопкою, над широченькою бистрою річечкою стояла хата, вкрита берестою (березовою корою). «Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо—фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла—голубіла... мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина».

Мисливці розташувалися в хатині як удома. Швидко все вимили, прибрали, навіть прикрасили квітами.

Григорія здивувало, що Сірки залишали тут цінні інструме нти, речі, і ніхто їх не забрав. Сірко пояснив: у тайзі існує неписаний закон — не брати чужого. Колись і на Вкраїні таке було, сказав старий. І поцікавився, як же тепер.

Григорій із сумом відповів, що зараз із шатром знесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.

Старий Сірко заходився варити надворі обід, Наталка повела коні, а хлопці пішли купатися на плесі, під водоспадом.

Грицько розказав товаришеві легенду про походження назви цього водоспаду — «Дівчина». Ніби красуня удегейка полюбила чужинця, але не

сказала нічого, а той пішов десь і не повернувся. Дівчина стала плакати і благати свого Бога, щоб він завернув її милого. Та так і лишилася чекати далі. А на цьому місці утворився водоспад. Григорієві сподобалась прекрасна легенда, яка відповідала його настрою, чарівній красі лісового краю. По обіді відпочивали до наступного дня.

Пантовка

Наступного дня відмили коней від дьогтю, помилися самі й поїхали оглядати солонці. По дорозі побачили вепрів, лося, але не чіпали їх, бо не для цього зібралися в дорогу.

За вісім кілометрів був солонець. До нього близько не підходили, Григорій у бінокль ледве помітив халупку—засідку. Батько поїхав сам роздивитися, звідки звір заходить, і повернувся задоволений.

Першими на нічне полювання — «пантовку» — пішли Сірко з Григорієм. Старий інструктував хлопця, як треба поводитися. Стріляти наказав тільки тоді, коли він натисне йому на ногу.

У маленькій халупці було вогко і душно, заїдав гнус. Чекання ставало нестерпним, але Григорій мужньо терпів. До солонця почали сходитися звірі, однак сигналу до пострілу не було. Так і просиділи до ранку. Дід обдивився сліди і сказав, що хитрий пантач почув їхній дух із свіжого сліду і не пішов на солонець. І додав, що все одно обдурить цього звіра.

Під вечір пішли Грицько з Наталкою на другу засідку. І вранці теж повернулися ні з чим.

Наступного вечора мисливці повелися хитро. За три кілометри до солонця Григорій і Сірко роззулись і пішли брідьма річкою. Потім збоку, теж босоніж, забралися у халупу.

Чекали, як і раніше, довго. З'являлися різні звірі, а ізюбрів не було. Григорій аж тремтів від хвилювання та напруження. Раптом з'явився красень—пантач. Дід наступив хлопцеві на ногу, той вистрілив, а сам Сірко вистрілив кудись убік. Вранці вони знайшли двох забитих ізюбрів, вирубали роги, оббілували туші, порубали м'ясо і склали його на траві (щоб потім засолити).

Сірко розповів, що панти — дуже цінний товар, китайці з них роблять такі ліки, що мертвого піднімають, омолоджують старих.

Сіркове чаклування

Вдома старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. їх треба було так обробити, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.

Сірко звелів запалити піч. У нього був власний спосіб обробки рогів — пекти їх, як хліб у печі. Панти старий обмотав марлею і «посадив» у піч, а через деякий час вийняв. Роги потоншали, але стали тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.

Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив ізюбрів. Старий сказав, що то все Григорій — йому щастить.

Щастя, як трясця

«Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине,— казав Сірко.— Ось побачиш, діло піде. Це факт. Почався фарт — не зівай».

Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки, де чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в траві — дві туші. Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила брата.

Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пантери, рисі чи тигра.

Золоті арабески

На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов. Стали «лучити» рибу.

До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на ній вогнище і поїхали вночі по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина, вона влучно її забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя.

Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався своєю чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».

Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!

«То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».