2. Адміністративні методи. У системі державного регулювання домінуючими залишились адміністративні методи. їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов'язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва (див. Додаток А).
До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.
Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.
За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях.
Ліцензування здійснюється з метою недопущення на ринок неякісної продукції (послуг), впорядкування підприємницької діяльності у тих сферах, які не можуть регулюватися ринком.
Ліцензії — це спеціальні дозволи, які отримують суб'єкти підприєм­ницької діяльності на здійснення окремих її видів. В Україні вони видаються на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, виготовлення та реалізацію медикаментів, хімічних речовин, горілчаних виробів, тютюнової продукції, здійснення медичної, ветеринарної, юридичної практики тощо. Ліцензії видаються також спеціалізованим підприємствам і організаціям на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, аудиторських послуг, експорт деяких видів товарів, здійснення операцій з валютою, цінними паперами та ін.
Державне підприємництво передбачає перелік і механізм створення, функціонування підприємств з державною формою власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки утворюється з декількох причин: з метою створення робочих місць, у зв'язку з потребами оборони, для утримання галузей комунального господарства — водо-, тепло- та енергопостачання, зв'язку, муніципального та залізничного транспорту.
В Україні державний сектор є вагомим. Однак спостерігається перелом у реформуванні відносин власності. Станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили близько сотні тисяч підприємств і організацій. Нині понад 70 % обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.
На період становлення ринкового господарства у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість, залізничний транспорт, лінії електро- та газопостачання, зв'язок, виготовлення валюти та стратегічних матеріалів тощо.
Управління державним майном ґрунтується на принципах відновлення галузевого управління. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактами з ними. Загальні принципи і методичні основи управління майном держави розробляє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. Встановлений перелік показників, за якими оцінюється ефективність використання державного майна і прибутку.
Державне підприємництво і державний сектор постійно перебувають у центрі економічних дискусій на Заході, де розглядаються проблеми стану та перспективи його розвитку.
На думку Дж. Е. Стігліца, дослідження економіки державного сектора можна поділити на три складові: 1) вивчення видів діяльності, характерних для державного сектора та принципів їх організації; 2) розуміння та прогнозування наслідків діяльності уряду; 3) оцінка альтернативних рішень.
Центральним питанням економічних дискусій, які мають місце в країнах зі змішаною економікою, є питання оптимального обсягу державного підприємництва. Існує думка, що державний сектор в більшості країн надто великий. Низька здатність урядів розв'язувати економічні і соціальні проблеми, велика кількість державних чиновників підривають економічні і політичні свободи суспільства.
У розвинених країнах в середньому на державні підприємства припадає менше, ніж 7 % ; у країнах, які розвиваються, — близько 11 % ; а в групі найбідніших країн — близько 14 % ВВП.
Як правило, ці підприємства збиткові. Збитковість підприємств з виробництва матеріальних благ є виправдана в природних монополіях, бо ефективність споживачів продукції (послуг) підприємств-монополістів перевищує витрати держави на субсидування збитків. Державна власність у багатьох секторах економіки не є альтернативою ринкові, а передумовою його ефективного функціонування.
Держава виводить частину підприємств з-під контролю ринку з метою підвищення ефективності національної економіки в цілому.
Здебільшого держава займається виробництвом товарів суспільного та індивідуального споживання і надає послуги в таких сферах: поштовий зв'язок (один з небагатьох видів діяльності, в якій держави користуються виключною монополією), електроенергія, залізниця, страхування, банківська та кредитна справа, управління земельними та природними ресурсами.
У багатьох із цих сфер державне виробництво співіснує з приватним.
Механізм державних замовлень і державних контрактів використо­вується як метод прямого впливу держави на суб'єкти ринку.
У загальноприйнятому розумінні державні замовлення — це перелік і склад необхідної державі продукції (робіт, послуг), її розміщення для виробництва серед підприємств різних форм власності, фінансування, контроль за виконанням, організація конкурсних торгів (тендерів) та ін.
Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу, наприклад, у Франції, США, Італії та ін.
В Україні державні замовлення були запроваджені в 1987 р. і спочатку мали характер обов'язкових директивних завдань. Вони розглядались як інструмент, за допомогою якого оптимально поєднуються адміністративні та економічні методи управління. Питома вага продукції, яка вироблялася за державними замовленнями, була досить високою і сягала близько 100 % , поступово вона скорочувалася до 70—80 % , 30—50 % .
У 1992-1993 рр. частка державного замовлення значно скоротилася, на що вплинуло зародження ринкових відносин і зниження монополії державної торгівлі та ролі міністерств і відомств.
Державні замовлення запроваджувалися на виробництво і постачання для державних потреб промислової продукції, сільськогосподарської сировини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, здійснення фундаментальних наукових досліджень, підготовку спеціалістів тощо.
Державне замовлення розглядається як важливий інструмент макроекономічного регулювання економіки. Воно виконує функції:
5)      забезпечення першочергових державних та спеціальних потреб у най­важливіших видах продукції (робіт, послуг);
6)      формування необхідних пропорцій соціально-економічного розвит­ку виробництва;
7)      забезпечення виконання прийнятих Верховною Радою України зако­но­давчих актів і державних програм;
8)      забезпечення функціонування систем, які гарантують належний жит­тєвий рівень народу та його екологічну безпеку;
9)      формування державних резервів і запасів;
10)            виконання міжнародних угод з питань економічного та науково-технічного співробітництва;
11)            задоволення потреб оборони та інших споживачів.
Фінансування державних замовлень здійснюється у двох напрямах. У першому воно фінансується з державного бюджету, інших фінансових коштів і фондів, у другому — держава не забезпечує державне замовлення фінансовими ресурсами.
У 1993 р. в Україні були запроваджені державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення з цього часу розглядається як засіб стимулювання нарощування виробництва продукції, розвитку пріоритетних галузей і виробництв. Оплату державних замовлень здійснювали споживачі, а держава при цьому виступала в ролі посередника.
В Україні встановлений такий порядок формування і розміщення державних замовлень. Замовники — відповідні міністерства і відомства — визначають види продукції виробничо-технічного призначення, сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства. Пропозиції надсилаються замовниками до Міністерства економіки України, яке їх узагальнює і погоджує з Міністерством фінансів України, після чого вони подаються в Кабінет Міністрів України. Затверджені види продукції (робіт, послуг), розмір та умови фінансування через галузеві міністерства і відомства доводяться до замовників і підприємств виконавців.
Державні контракти укладаються в промисловості на кінцевий продукт споживання; у капітальному будівництві — на закінчені комплекси виробничо-технічного та соціально-культурного призначення; у сільському господарстві — на продовольчі товари і сировину.
Замовниками у державних контрактах виступають уповноважені на це від Кабінету Міністрів України органи виконавчої державної влади, до яких належать: Міністерство економіки України, Міністерство культури України, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України та ін. Укладаючи контракт, замовник виступає від імені держави гарантом фінансування поставок продукції (робіт, послуг), передбачених контрактом, у межах асигнувань, виділених йому на ці потреби.
Квотування як засіб державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою підприємствам-монополістам їхньої частки у виробництві, збуті, експорті, імпорті товарів. Квота визначає частку учасника у капіталі, лімітах можливих кредитів. У міжурядових угодах застосовується система квот на експорт та імпорт, яка є системою обмежень вивозу і ввозу товарів на визначений термін. У конкретному випадку вона покликана сприяти найбільш ефективному і економному використанню іноземної валюти, захисту власного виробництва, збереженню рівня зайнятості населення.
Система санкцій встановлюється державою за порушення або невиконання суб'єктами ринку договірних зобов'язань. Передбачається сплата неустойки, штрафу, пені за невиконання договірних умов, вилучення до державного бюджету виручки за незаконну діяльність тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов'язаних з обміном товарами, наданням кредитів тощо.
Система норм і стандартів регулює відносини у сферах праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення через встановлення рівня вимог щодо їхнього стану.
До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності, потрібно віднести норми і нормативи витрат часу, нормативи обслуговування робочих місць, норми витрачання матеріалів, сировини, енергії, нормативи технічних відходів, запасів, норми амортизації, капітальних вкладень, норми шкідливих впливів на довкілля тощо.
Стандарти — це єдині норми за технологією виробництва, типами, марками, параметрами, розмірами, якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами контролю і правилами упакування, маркування та зберігання продукції. Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, методи, терміни, позначення, які використовуються багаторазово і застосовуються в різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах.
Вітчизняна і світова практика господарювання свідчить, що надмірне застосування адміністративних методів негативно позначається на еко­но­міці— звужує економічну свободу, активізує нелегальну економіку. Однак адміністративні методи шкідливі не самі собою, а тільки тоді, коли не мають під собою належної економічної основи.
3. Економічні методи макроекономічного регулювання. Економічні методи державного регулювання економіки пов'язані зі створенням органами державного управління фінансових або матеріальних стимулів впливу на економічні інтереси суб'єктів господарювання та обумовлюють їхню поведінку, зберігаючи право на вільний вибір.
У країнах з розвиненою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку є грошово-кредитне регулювання. Саме грошово-кредитна система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.
Грошово-кредитне регулювання в Україні здійснює Національний банк, який впливає на формування попиту і кон'юнктури позичкового капіталу, здійснення емісії, контроль за грошово-кредитною системою, концентрацію тимчасово вільних резервів інших банків.
Основними засобами грошово-кредитного регулювання є: розміри банківських резервів, які комерційні банки зберігають у Національному банку; облікові ставки; операції на відкритому ринку; регулювання ліквідності комерційних банків.
Регулювання розмірів обов'язкових резервів Національний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні. Якщо Національний банк підвищує норму обов'язкових резервів комерційних банків, то це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпаки, якщо норма обов'язкових резервів знижується, то обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.
Маніпулювання обліковими ставками ґрунтується на тому, що комерційні банки продають Національному банку цінні папери (переважно комерційні векселі). Якщо Національний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, зменшити інфляцію, то він підвищує облікову ставку і тим самим змушує комерційні банки своєю чергою підвищувати кредитні ставки. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, через що зменшуються інвестиції в народне господарство, скорочується попит.
Якщо Національний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, то все відбувається навпаки.
Втручання Національного банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на ринок короткотермінові зобов'язання — облігації, сертифікати, векселі. Якщо банк продасть на ринку більшу кількість цінних паперів, то їхній курс почне неминуче знижуватися. Це зумовить зменшення доходу власників цінних паперів. Комерційні банки своєю чергою підвищать процентні ставки за надані кредити, що зумовить зниження ділової активності.
Оскільки ринок в Україні ще ефективно не працює, то грошово-кредитний механізм не налагоджений, й економіка регулюється в основному фінансово-бюджетними засобами.
Суть фінансово бюджетних засобів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони приводили економіку в стан рівноваги.
Використання засобів фінансово-бюджетного регулювання зводиться до: маніпулювання ставками податків запровадження багатоканального формування бюджету (різноманітні податки, збори, платежі, відрахування); координації державних витрат; амортизаційної політики.
Характеризуючи фінансово-бюджетну політику України за останні роки, зазначимо, що вона була недостатньо послідовною й адекватною до умов національного ринку. Багато недоліків мала податкова політика. Необґрунтованою була й політика видатків державного бюджету. Складними виявилися фінансові стосунки між державними і місцевими органами влади. Не відпрацьована політика асигнувань з бюджету.
Серед засобів економічного регулювання економіки важливе місце посідає цінова політика. У період функціонування адміністративно-командної системи управління держава здійснювала контроль за гуртовими та роздрібними цінами, забезпечувала їхню стабільність. У 1992 р. в Україні було оголошено цінову лібералізацію. В умовах товарного дефіциту та монополізму це призвело до різкого та необґрунтованого зростання цін.
При переході до ринкових відносин цінова політика держави спрямовується на ліквідацію цінових деформацій, забезпечення реального зближення національних і світових цін шляхом поетапної, контрольованої державою лібералізації цін, поступового переходу до вільного ціноутворення.
Цієї мети можна досягти методами прямого і непрямого впливу. Прямий державний контроль за цінами здійснюється в окремих випадках для захисту споживачів від монополістів, недобросовісної конкуренції, стимулювання випуску соціально значущих товарів (робіт, послуг). Це стосується цін на енергоносії, паливо, комунальні послуги, транспорт.
У ролі засобів непрямого впливу держави на ціноутворення виступають: встановлення граничних рівнів рентабельності на окремі види продукції (робіт, послуг), контроль за складом витрат на виготовлення продукції, валютна стабілізація, стимулювання особистих нагромаджень.
Важливими засобами економічного регулювання ринку є митні важелі та регулятори. Вони регулюють процес переміщення товарно-матеріальних цінностей та капіталів через митні кордони України, забезпечуючи при цьому захист національних інтересів та господарську рівновагу.
Специфічними засобами державного впливу на економіку виступає економічне прогнозування, програмування, планування, переконання громадськості. Вони охоплюють заходи інформування, виховання, роз'яснення та популяризації цілей та завдань економічної політики держави, території, галузі. Ефективність засобів залежить від організації цих видів робіт та довіри до них громадськості.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ СФЕР ТА ОБ'ЄКТІВ

2.1.   Виробнича діяльність як сфера макроекономічного регулювання. Регулювання міжгалузевих і міжрегіональних пропорцій

Виробнича діяльність як сфера макроекономічного регулювання.
Державним регулюванням доцільно охопити виробництво товарів і послуг, соціальну сферу, ринок праці, фінансово-кредитні відносини, виробничу, ринкову та соціальну інфраструктуру, інноваційну діяльність, підтримку малого підприємництва, природокористування тощо.
На сучасному етапі розвитку України одним з основних пріоритетів діяльності уряду є всебічна підтримка виробництва. Соціально-політична стабільність суспільства залежить від того, наскільки ми протидіятимемо спаду виробництва і скороченню зайнятості.
Державне регулювання процесів виробництва спирається на широке коло економічних методів (прогнози розвитку народного господарства, кредити, податки, система амортизації, мито, ліцензії і квоти, державні замовлення тощо) і поєднання їх дій з ринковими механізмами та підоймами.
Основою застосування цих методів є органічне поєднання засобів бюджетно-фінансового, податкового, цінового, зовнішньоекономічного та інших видів регулювання, а також цільових комплексних програм. Останні мають розроблятись як на державному, так і на регіональному рівні.
Особливого значення для державного регулювання виробництва продукції та послуг набуває державне замовлення, за рахунок якого забезпечується реалізація загальнодержавних програм, експортних поставок і виконання міжурядових угод.
Державне регулювання виробничої діяльності в ринковій економіці — це процес застосування державою заходів для стимулювання діяльності виробничих підприємств усіх форм власності. Заходи державного впливу можна визначити як економічну політику. Ринок як система товарно-грошових відносин виробників і споживачів визначає напрямки і розміри виробництва шляхом урівноваження попиту та пропозиції. Однак ринковий саморозвиток виробництва і споживання має циклічний характер.
Структура, якісні та кількісні співвідношення виробництва та споживання постійно змінюються. Виникають порушення у функціонуванні ринку, спричинені надвиробництвом або недовиробництвом окремих видів товарів через неефективний розподіл ресурсів, ослаблення чи відсутність конкуренції.
Ураховуючи досвід розвинених країн з ринковою економікою, держава прямо впливає на виробничу діяльність шляхом регулювання процесу виходу на ринок певних товарів, ринкового ціноутворення та ринкових обсягів виробництва.
Основна мета державного регулювання виробничої діяльності — збільшити обсяги суспільного виробництва, підвищити його ефективність, посилити соціальну спрямованість.
Ефективність виробництва забезпечується такими засобами:
1)      інтенсифікацією;
2)      упровадженням досягнень науки і техніки;
3)      підвищенням якості продукції;
4)      раціональним використанням факторів виробництва (матеріальних, трудових, фінансових, природних ресурсів);
5)      удосконаленням системи управління і планування;
6)      поліпшенням організації праці та виробництва;
7)      зміною галузевої структури економіки;
8)      раціональнішим розміщенням підприємств і виробництв на території країни;
9)      розвитком зовнішньоекономічних зв'язків.
На особливу увагу заслуговують методи державного регулювання, податкова та амортизаційна політика, що спрямована на стимулювання інтенсифікації виробництва в Україні. Прискорена амортизація дає результати, які можна порівняти з безвідсотковою позичкою на технічний розвиток підприємств. У першій половині терміну служби вартість нововведених засобів праці перевищує собівартість продукції. За рахунок підвищення амортизаційних відрахувань відповідно знижуються прибуток і податок на прибуток, у розпорядженні підприємства залишається більше коштів для фінансування технічного розвитку.
Важливу роль у підвищенні інтенсифікації виробництва відіграють лізингові операції. Проте вдаватися до таких форм співробітництва треба зважено і в розумних межах, щораз обґрунтовуючи необхідність їх застосування.
Окремі підприємства, укладаючи лізингові угоди із зарубіжними партнерами, часто враховують лише короткостроковий ефект, не передбачаючи віддаленіших наслідків. Такий підхід призводить до того, що в Україну з інших країн завозиться морально застаріле обладнання, яке потім не знаходить збуту.
Регулювання міжгалузевих і міжрегіональних пропорцій
Під постійним контролем держави мають перебувати найважливіші міжгалузеві пропорції, передусім співвідношення темпів розвитку добувних і переробних галузей.
Для гармонійного розвитку всієї економічної системи вирішального значення набуває забезпечення державного збалансованого розвитку двох найважливіших галузей матеріального виробництва — промисловості та сільського виробництва.
Теоретично пропорції між: промисловістю та сільським господарством мають визначатися такими чинниками:
1)      загальним рівнем розвитку продуктивних сил у країні;
2)      рівнем забезпеченості потреб сільського господарства в машинах, механізмах, устаткуванні, реманенті, мінеральних добривах, гербіцидах і матеріалах, будівельній та меліоративній техніці;
3)      потребами сільської місцевості і сільського господарства в теплота електроенергії;
4)      потребами в переробці, зберіганні та доведенні продукції сільського господарства та харчової промисловості до споживача.
Високий загальний рівень розвитку продуктивних сил суспільства дає змогу досягти порівняно невеликої питомої ваги зайнятих у сільському господарстві при достатніх обсягах виробництва продукції.
Так, у США частка фермерів становить 2 % загальної чисельності населення, однак вони виробляють стільки продукції, що годують решту 98% та ще й експортують її. Відтак США за обсягом експорту продовольства посідає перше місце у світі.
Для забезпечення потреб сільського господарства необхідна структурна перебудова фондостворюючих галузей індустрії. За даними міжгалузевого балансу виробництва і розподілу продукції в народному господарстві, аграрний сектор економіки споживає лише 2-3 % продукції машинобудування, продукції хімічної та нафтохімічної галузей, електро- і теплоенергетики.

2.2.   Державна підтримка малого підприємництва

З наукової точки зору розвиток малого підприємництва розглядається як базовий процес, що має забезпечити реальні структурні зрушення, поглибити ринкові відносини, підвищити ефективність та соціальну орієнтованість виробництва.
Основні переваги, що визначають роль і місце малого підприємництва у структурі економіки України, полягають у можливості:
1)      реалізації суб'єктами підприємництва (юридичними та фізичними особами) своїх здібностей, власного майна, ініціативи, вільного ринкового вибору;
2)      підвищення рівня мотивації праці;
3)      швидкої окупності витрат та інвестицій;
4)      створення широких можливостей для швидкого й якомога повнішого насичення ринку товарами та послугами;
5)      збільшення кількості робочих місць;
6)      кращого використання потенціалу підприємств, місцевих ресурсів, фінансово-кредитної та технічної, зокрема зарубіжної, допомоги;
7)      здатності гнучко та мобільно перебудовувати виробництво відповідно до вимог ринку, що змінюється, а також до завдань розвитку великих фінансово-промислових корпорацій, інноваційних і територіально-виробничих комплексів, у складі яких діють малі підприємства;
8)      розширення експортних можливостей України.
На державу покладено визначення загальних принципів, пріоритетних напрямків і методів державної підтримки малого підприємництва в Україні, встановлення порядку створення і діяльності органів державної влади щодо державної підтримки, розробку і реалізацію державних програм розвитку та підтримки малого підприємництва, зокрема в тих випадках, коли вони фінансуються щонайменше на 50 % коштів державного бюджету і спеціалізованих позабюджетних фондів України, встановлення пільг для суб'єктів малого підприємництва щодо податків та інших платежів до державного бюджету і позабюджетних фондів. Органи місцевого самоврядування можуть уживати додаткових заходів підтримки малого підприємництва.
Для організації керованого розвитку і підтримки малих форм господарювання важливого значення набувають їх класифікаційні ознаки, і зокрема розмір організацій за чисельністю працівників, вартістю основних фондів та ін.
Мале підприємництво — це будь-яка комерційна (господарська, виробнича, фінансово-кредитна, науково-дослідна, інноваційна, інвестицій­на, інформаційна, торговельно-посередницька та ін.) діяльність, що здійснюється малими організаційно-правовими формами, де середня чисельність працівників не перевищує встановлених граничних рівнів (малі підприємства — МП):
1)      у промисловості та будівництві — 100 осіб;
2)      на транспорті — 100 осіб;
3)      у сільському господарстві — 60 осіб;
4)      у науково-технічній сфері — 60 осіб;
5)      в оптовій торгівлі — 50 осіб;
6)      у роздрібній торгівлі та побутовому обслуговуванні населення — 50 осіб;
7)     в інших галузях і зайнятих іншими видами діяльності — 50 осіб.
До суб'єктів малого підприємництва належать також фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи.
З певних причин близько половини зареєстрованих підприємств не працюють. Наведемо основні з цих причин:
1)      невпорядкованість чинного законодавства щодо оподаткування і кредитування малих підприємств;
2)      недостатня кількість маркетингових досліджень;
3)      утруднений доступ підприємців до джерел сировини і матеріалів;
4)      відсутність виробничих та офісних приміщень.
Успішно працюють МП у складі великих виробничо-промислових комплексів і фінансово-промислових груп, зокрема на основі франчайзингу. Швидко змінюючи пріоритети, малий бізнес вносить істотні позитивні зміни до структури виробництва, розвиває нові наукові напрямки, створює власні робочі місця.
У розвинених країнах малому підприємництву приділяється першочергова увага з боку урядових органів, приватних структур, громадських організацій. Для них встановлено сприятливі законодавчі умови, відповідне інституціональне середовище.
Підвищення ролі та значення МП в економіці України висунуло нові вимоги до формування відповідної ринкової інфраструктури (фінансово-кредитних інститутів, бірж, інвестиційних фондів і компаній, торговельно-посередницьких, інформаційних, консультативних фірм і т. ін.).
Основу системи державного регулювання і підтримки малого підприємництва становлять:
1)      законодавче визначення правових, економічних та організаційних основ управління зазначеним сектором економіки. Основоположним законодавчим актом має бути Закон України "Про підтримку малого підприємництва". У подальшому це буде основою для розробки законодавчо-нормативних документів щодо правової регламентації основних напрямків діяльності МП у господарському комплексі України;
2)      формування раціональної організаційної структури органів державного управління і місцевого самоврядування, які відповідають за розвиток підприємництва; застосування системи економічних важелів і стимулів регулювання приватного малого підприємництва на основі державних пріоритетів;
3)      забезпечення ефективного розподілу та раціонального використання міжнародної фінансової та технічної допомоги, що надається Україні через різні канали, а також безперешкодного здійснення МП зовнішньоекономічної діяльності;
4)      забезпечення державних гарантій майнових прав МП, у тому числі СП, створених за участю іноземного капіталу; надання допомоги приватизованим і приватним підприємствам щодо аналізу їх діяльності, підготовки бізнес-планів, інвестиційних проектів, страхування інвестиційних ризиків; сприяння взаємодії великих, середніх і малих підприємств, банків та інших фінансово-кредитних установ у реалізації великих державних програм і проектів;
5)      забезпечення (у тому числі на пільгових умовах) доступу МП до інформації, необхідної для проведення операцій на ринку, а також до комунікаційних мереж з виходом на світові ринки; розробка державної програми і підтримка малого підприємництва та відповідної інфраструктури в Україні; прискорене становлення й розвиток вільних економічних зон, що мають великі перспективи, з урахуванням природних та економічних факторів зручного геополітичного розміщення України та її окремих регіонів;
6)      для стимулювання і підтримки МП необхідно створити і розвивати вузли ринкової інфраструктури, насамперед її основні матеріальні елементи — товарні і фондові біржі, біржі робочої сили, комерційні банки, телекомунікаційні системи, інформаційно-консультаційні фірми і т. ін.

2.3.                                                                               Фінансові ресурси як сфера державного впливу

За сутністю фінансові ресурси є грошовим виразом, грошовою формою виробничих відносин, важливим результатом функціонування економіки і водночас необхідним, безумовним джерелом їх розвитку. Фінансові ресурси складаються з грошових доходів (точніше, нагромаджень), амортизаційних відрахувань та інших коштів, що утворюються у процесі суспільного відтворення.
За обсягом фінансові ресурси перевищують національний дохід. Вони охоплюють увесь додатковий продукт, значну частину необхідного продукту та амортизаційні відрахування. На обсяг фінансових ресурсів впливають динаміка та обсяг національного доходу; динаміка виробничих витрат; маса товарів і послуг, що підлягають оподаткуванню, та їх питома частка в загальному обсязі продукції; видова структура основного капіталу; масштаби введення в дію та вибуття основних фондів; норма амортизації; діюча система цін; структура виробництва; фонд оплати праці та його структура; ставки відрахувань на соціальне страхування, до пенсійного фонду та ін.
До уваги слід брати також загальний зовнішньоторговельний оборот і сальдо експорту-імпорту, курс національної валюти, співвідношення між цінами внутрішнього та світового ринків.
Інколи вдаються до практики дефіцитного фінансування, коли брак фінансових ресурсів компенсується з коштів позичкового фонду. Як наслідок, обсяг коштів у процесі відтворення, що формує платоспроможний попит підприємств і населення, перевищує розмір реально створених ресурсів.
Нинішня інфляція спричинилася через помилкові рішення у сфері управління економікою як тривалої дії, так і терміново прийняті. Серед основних чинників інфляції варто назвати такі:
1)      накопичений за попередню історію величезний інфляційний потенціал в економіці (частка проміжного продукту в 1,5 раза перевищує частку кінцевого, логічне виробниче завершення в Україні мають лише 34 % усіх виробничо-технологічних циклів);
2)      некерованість спаду виробництва, коли прискорено згортаються саме ті галузі, на яких тримається ринок споживчих товарів, а темпи і масштаби конверсії надто повільні та незбалансовані;
3)      блокування запровадження таких визначальних складових економічної реформи, як демократизація виробництва й приватизація частини державної власності, а також зрив прийнятих останніми роками відповідних державних програм;
4)      прорахунки в ціновій політиці, непідготовлена лібералізація цін, що в умовах вкрай монополізованої економіки спричинює лише скорочення виробництва; непослідовна бюджетна та фіскальна податкова політика, що не заохочує підприємництво;
5)     невизначеність вирішальних інвестиційних пріоритетів; помилки, припущені в політиці валютного регулювання; неналагоджений з боку держави контроль за адресністю та використанням наданих кредитів.

2.4.      Державний вплив на інноваційну діяльність, науку і науково-технічний прогрес

Інновація — це виробничий фактор, що впливає на формування продуктивності суспільного виробництва й обсягу валового національного продукту у тривалій перспективі.
Усі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики. Вплив держави має бути спрямований на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення реалізації науково-технічної політики, що відповідає світовому рівню.
Як свідчить досвід розвинених країн, основними напрямками впливу урядових органів на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.
Формування фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки й науково-технічної діяльності є найважливішим напрямком державного регулювання в інноваційній сфері. До стимулів державного регулювання в науковій та науково-технічній діяльності належать:
1)      кредити, податкові та амортизаційні пільги;
2)      коригування антимонопольного законодавства;
3)      зовнішньоекономічні преференції;
4)      інформаційно-консультативна підтримка;
5)      інші фінансові пільги.
До системи стимулів інноваційного процесу входять комплексно-правові законодавчі норми, а саме: промислове охоронне право приватної та інтелектуальної власності; законодавче закріплення інтелектуальної власності та правове регулювання її використання.
Ефективною формою державного втручання в інноваційну та наукову діяльність є створення за участю держави вузівсько-промислових дослідницьких центрів. Завдання полягає у стимулюванні об'єднання фінансових ресурсів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими кадрами вузів. Засобами такого стимулювання можуть бути фінансування початкових витрат вузівсько-промислових центрів з коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безкоштовних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів.
Згідно із Законом України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (діє з 24 березня 1992 р.) основними засобами державного впливу в цій сфері мають бути:
1)      національні державні та міждержавні науково-технічні програми;
2)      державне замовлення в науково-технічній сфері;
3)      державна науково-технічна експертиза;
4)     бюджетне фінансування науково-технічної діяльності;
5)      патентно-ліцензійна діяльність;
6)      метрологія, стандартизація та сертифікація продукції в науково-технічній сфері;
7)     формування науково-технічних кадрів;
8)     створення системи науково-технічної інформації.

2.5.      Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Перехід до ринкових відносин в Україні об'єктивно потребує активізації зусиль держави щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішньоекономічна політика — це діяльність, спрямована на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами, що передбачає визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відносинах загалом, а також з окремими країнами та групами країн; вироблення методів і заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.
Основне завдання зовнішньоекономічної політики — створити сприятливі економічні умови для розширеного відтворення всередині країни. Це завдання є спільним для більшості держав світу.
Державна зовнішня політика — це певна відповідь на посилення впливу світового господарства на національний економічний розвиток.
Для регулювання зовнішньоекономічних відносин держава може використовувати певну систему інструментів, що поділяються на економічні та адміністративні.
Економічні інструменти за способом дії поділяються на інструменти прямої та опосередкованої (непрямої) дії. До інструментів прямої дії належать:
1)     державні видатки (на створення нового виду послуг або фізичного об'єкта);
2)     безпосередній контроль за економічними процесами (регулювання обсягу імпорту та експорту);
3)     законодавчі постанови.
Характерна риса більшості інструментів непрямої дії полягає в тому, що вони впливають на вартісні пропорції господарства. Так, за допомогою податків можна знизити рівень експорту або імпорту певних товарів і послуг.
До економічних інструментів належать:
1)      у галузі імпорту — митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;
2)      у галузі експорту — пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків та надання фінансової допомоги.
Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:
1)      ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій);
2)      ліцензування;
3)      квотування (кількісне лімітування ввезення або вивезення);
4)      специфічні вимоги до товару, упаковки та маркування;
5)     зобов'язання щодо самообмеження поставок експортерам.
Механізм дії заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності було відтворено в Декретах Кабінету Міністрів України "Про єдиний митний тариф", "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)", "Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів", "Про державне регулювання виробництва, торгівлі, експорту спирту, напоїв з його використанням і торгівлю тютюновими виробами", "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності".
Державне регулювання зовнішньої торгівлі передбачає насамперед забезпечення потреб внутрішнього ринку. Решта товарів і сировини може бути продана на розсуд виробників, у тому числі іншим країнам. У цих межах підприємствам надається свобода зовнішньоекономічної діяльності, яка можлива за прямими зв'язками і через посередників.
Державою надається підтримка в розвитку прикордонної торгівлі, в організації бартерних угод (в разі потреби). Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спирається переважно на економічні методи за допомогою мита, податків, кредитів, дотацій і пільг.

ВИСНОВКИ
Основні пропорції між промисловістю та сільським господарством мають складатися під впливом означених часткових нормативно-структурних параметрів.
Зважаючи на необхідність забезпечення прогресивних структурних зрушень, держава має впливати на формування необхідних міжгалузевих і галузевих пропорцій. Економічна політика держави на галузевому рівні має передбачати такі напрямки:
1)      посилення соціальної орієнтації виробництва в кожній галузі; формування ефективної структури виробництва в окремих комплексах і галузях шляхом обмеження розвитку сировинних та напівфабри­катних виробництв, збільшення частки виробництв, що мають закінчений технологічний цикл і поліпшують використання власного природоресурсного потенціалу; науково-технічне оновлення вироб­ництв, упровадження ефективніших і екологічно безпечніших технологій, підвищення якості й технологічного рівня продукції та матеріалів, що виробляються, освоєння їх нових прогресивних видів, які були б конкурентоспроможними на зовнішньому ринку й замінювали імпортні матеріали;
2)      розвиток виробництв задля задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, підвищення збалансованості економіки та зменшення зовнішньоекономічної залежності України.
У виробничій сфері, з метою стимулювання і контролю лізингових операцій у перші два роки підприємства, що уклали лізингові угоди, доцільно звільнити від податків, а в наступні 3-5 років визначити податок на прибуток у розмірі 60-80 % існуючої ставки.
Сільськогосподарське виробництво України все ще залишається несталим саме через негнучкі технологічні та організаційно-економічні умови виробництва. Досягнутий рівень фондоозброєності праці в сільському господарстві України не відповідає технологічним потребам виробництва. Це є серйозною перешкодою для ефективного використання наявного сприятливого біокліматичного потенціалу.
У сучасному агропромисловому комплексі України заміщення живої праці має супроводжуватись одночасним упровадженням системи машин і механізмів, що допомогло б комплексно механізувати всі технологічні процеси в землеробстві і тваринництві. Нині ця система складається більш як з п'яти тисяч найменувань техніки, з яких промисловість освоїла випуск близько трьох тисяч.
До того ж економічні реформи, що розпочалися на селі, передусім трансформація власності, організація фермерських господарств, потребують структурної перебудови тракторного та сільськогосподарського машинобудування, його поступової переорієнтації на випуск малогабаритної техніки.
У малому підприємництві в умовах існуючої фінансово-кредитної системи, підвищення рівня інфляції, зменшення обсягів матеріального виробництва малі і середні підприємства практично не в змозі, не порушуючи закону, самостійно нагромадити достатні кошти для розвитку власного бізнесу на сучасному цивілізованому рівні.
Як наслідок, більшість МП займаються торговельно-посередницькою діяльністю, перепродажем товарів, вироблених державними підприємствами або куплених за кордоном, переводять кошти в тіньову економіку з метою уникнення сплати податків. За даними МВС України, чесно сплачують податки державі лише 25 % комерційних структур.
Ринкова інфраструктура має багато недоліків і невирішених питань, тому державні органи повинні більше уваги приділяти формуванню її основних елементів і виробленню належної законодавчої бази.
Фінансово-кредитну і податкову політику щодо підтримки МП слід реформувати. Суттєву роль у фінансовій підтримці малого бізнесу має відіграти Український національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції.
Однією з найактуальніших проблем розвитку і підтримки малого підприємництва є залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у різних формах і за напрямками вкладення. В Україні зареєстровано понад 3 тис. одиниць спільних підприємств (СП) за участю іноземного капіталу (з них працює менше половини).
Структура експорту СП в основному дублює структуру експорту країни: за кордон вивозяться сировина, метал, паливо, товари народного споживання. Основу імпорту становлять товари народного споживання, машини, засоби обчислювальної та організаційної техніки. Більшість СП працюють у Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові. Вони спеціалізуються в основному на торговельно-посередницьких операціях.
Щоб створити належні умови для динамічного розвитку підприємницьких структур незалежно від їх форм власності, треба сформувати систему державного регулювання і підтримки малого підприємництва в Україні.
Щодо макроекономічного регулювання інноваційної діяльності, науки і науково-технічного прогресу, то Україна має обрати такі напрямки розробки "високих" технологій, для реалізації яких у державі вже створено реальні передумови та наявний відповідний науково-технічний потенціал виходу на передові позиції світової науки і техніки. Механізм створення та поширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для всіх країн:
1)      систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
2)      різні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень;
3)      підтримку малого інноваційного підприємництва.
Заходи державного регулювання інноваційної діяльності мають бути спрямовані на всебічне заохочення підприємництва та приватної ініціативи.
Україна має розв'язати невідкладні завдання у сфері розвитку інноваційної та науково-технічної діяльності. їх реалізація позитивно впливатиме як на досягнення економічної стабілізації, так і на забезпечення економічного розвитку на новій технологічній і технічній основі.
Зовнішньоекономічні зв'язки України як незалежної держави необхідно реалізувати в повному обсязі виходячи з потреб і можливостей національної економіки, а також завдань зовнішньої політики України (зовнішня торгівля, участь у міжнародному поділі праці, будівництво об'єктів за кордоном силами України та через співробітництво з іншими країнами і т. ін.).
При цьому держава має посилити контроль за зовнішньою торгівлею з метою підвищення ефективності експорту й імпорту.
Суворому державному регулюванню підлягає порядок перевезення та транспортування, у тому числі транзитних вантажів, зокрема експортних, а також перекачування водних ресурсів, нафти, газу і передача електроенергії. Дедалі більшого значення набуває такий спосіб стримування міжнародної торгівлі, як встановлення державою квот на імпорт товарів. Запровадження ліцензування дає змогу обмежити обсяги імпорту.
Дуже важливим практичним завданням держави є створення обґрунтованої гнучкої системи тарифного регулювання імпорту, яка виконувала б триєдині функції:
4)      раціоналізацію імпорту;
5)      регулювання конкуренції;
6)      забезпечення інтересів бюджету.
Для цього уряд має визначати, які життєво важливі галузі економіки потрібно захистити, в яких галузях іноземна конкуренція має бути регульована та в яких сферах економіки необхідно створити режим повної відкритості для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробника.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України, Відомості Верховної Ради (ВВР), 2007, № 30, ст. 148
2. Послання Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір" // Урядовий кур'єр. — 2002. — 4 червня. — № 100. — С. 5—12.
3. Послання Президента до Верховної Ради України: поступ у XXI століття (Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 pp.) // Урядовий кур'єр. — 2000. — 28 січня.
4. Програма діяльності Кабінету Міністрів України "Реформи заради добробуту" схвалена постановою ВР України від 6 квітня 2000 р. № 1618 -111.
5. Албегова И. М., Емцов Р. Г., Холопов А. В. Государственная экономическая политика: опыт перехода к рынку. — М.: Дело и сервис, 1988. — 320 с.
6. Архангельський Ю. Про необхідність державного плануван­ня ринкової економіки // Економіка України. — 2004. — № 3. — С. 47—52.
7. Архангельський Ю. Про необхідність державного плануван­ня ринкової економіки // Економіка України. — 2004. — № 3. — С. 47—52.
8. Бесєдін В. Створення, становлення і трансформування сис­теми планування в Україні // Економіка України. — 2002. — №5. — С 8—12.
9. Бородіна О. Людський капітал як основне джерело еконо­мічного зростання // Економіка України. — 2003. — № 7. — С 48—53.
10.            Веклич О. Сучасний стан та ефективність економічного ме­ханізму екологічного регулювання // Економіка України. — 2003. — № 10. — С 62—70.
11.            Волков A.M. Швеция: социально-экономическая модель: Справочник. — М.: Мысль, 1991. — 188 с.
12.            Глівенко С. В., Соколов М. О., Теліженко О. М. Економічне прогнозування: Навч. посіб. — Суми: Університетська книга, 2001. — 207 с.
13.            Гунський Б. Європейський вектор інтеграційної політики України // Економіка України. — 2003. — № 5. — С 19—27.
14.            Гусєв В. Державна інноваційна політика: аспект інтерна­ціоналізації // Економіка України. — 2003. — №6. — С. 77—84.
15.            ГэлбрейтДж. Новое индустриальное общество. — М.: Про­гресс, 1969. — 526 с.