КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни „Політична економія”
на тему:
„Проблема бідних та багатих.”

ПЛАН

 

  Вступ. 3
1. Сутність і механізм розподілу доходів. 5
1.1 Поняття розподілу доходів. 5
1.2 Плюси і мінуси нерівності доходів населення. 11
2. Освітньо-професійні ресурси як чинник соціальної диференціації населення. 14
3. Регіональні та структурні особливості доходів і видатків населення України. 19
3.1 Доходи населення. 22
3.2 Державні стандарти рівня доходів населення. 24
3.3 Витрати населення. 25
3.4 Заощадження населення. 26
Висновок. 28
Список використаної літератури. 30

Вступ

 

Доходи і купівельна спроможність населення мають не тільки соціальне значення – як складові рівня життя, але і як чинники, що визначають тривалість самого життя. Вони досить значимі, як елемент економічного підйому, який визначає місткість внутрішнього ринку. Ємний внутрішній ринок, забезпечений платоспроможним попитом є щонайпотужнішим стимулом підтримки вітчизняного виробника.
Низький рівень доходів, і, як наслідок, низька купівельна спроможність основної маси населення, грошовий потенціал якого частково відволікається на покупку імпортних товарів, є одна з основних причин стагнації економіки України.
Очевидно, що для пожвавлення економіки необхідне формування платоспроможного попиту через збільшення частини доходів населення в загальній сумі доходів суспільства – ВВП. В основному, для реанімації внутрішнього ринку і підтримки вітчизняного виробника стратегічно важливо підвищувати доходи найбіднішої і середньої частини населення. Збільшення і, звичайно, своєчасна виплата зарплати, пенсій, стипендій і інших соціальних виплат, є необхідним для підйому економіки.
Основною метою написання даної курсової роботи є теоретичне дослідження самого поняття „доход” і особливості утворення доходів населення України зокрема.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
1.     дослідження механізму формування доходів та поняття „богаті” та „бідні”;
2.     вивчення особливостей формування різного виду доходів населення;
3.     аналіз фактологічного матеріалу Держкомстату України про стан доходів населення України.
Предметом курсового дослідження є дослідження особливостей формування доходів в ринковій економіці.
Об’єктом дослідження виступає процес формування доходів населення України.
Курсова робота складається з п’яти розділів, в яких послідовно розглядається визначена проблема.

1. Сутність і механізм розподілу доходів

1.1 Поняття розподілу доходів

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.
Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який використовується для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додаткового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).
Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприємством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є прибуток - різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.
Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга - залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм розвитку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.
Підприємство сплачує державі податок на прибуток до державного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринкових відносин має в основному однаковий принцип розподілу прибутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).
Важливе значення має установлення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного господарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.
Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це негативно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогресі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напрямів технічного прогресу, розв'язання ряду глобальних проблем можливі тільки за умови участі держави та її централізованих фондів.
Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.
Сукупний суспільний продукт у натуральній формі складається із засобів виробництва (засобів і предметів праці) та життєвих засобів. Засоби виробництва спрямовуються на виробниче, а життєві засоби - на особисте споживання.
Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоплює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту. За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих засобів - це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.
Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засобів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт - це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.
У системі суспільного відтворення необхідний продукт формується у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, обміну і споживання. Головним функціональним призначенням необхідного продукту є відтворення робочої сили. Лише на фазі споживання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.
Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Це можна показати на такому прикладі. Завод виробляє верстати. З усієї маси вироблених верстатів одна частина йде на заміщення спожитих засобів виробництва, друга становить необхідний продукт, а решта утворює додатковий продукт. Зрозуміло, верстати, які утворюють необхідний продукт, це тільки матеріальна передумова останнього. Заперечувати це означає, що підприємство, яке виробляє засоби виробництва, не створює необхідного продукту. Насправді воно створює матеріальний еквівалент необхідного продукту, який потім трансформується через обмін на життєві засоби.
Після реалізації продукції необхідний продукт набуває грошову форму, яка надходить до працівника у вигляді заробітної плати, грошових виплат із суспільних фондів споживання. Далі працівник свої грошові доходи на ринку (тобто через обмін) перетворює на предмети споживання і платні послуги. Крім цього, він одержує через суспільні фонди споживання безплатні послуги. І тільки після всього цього на стадії споживання необхідний продукт набуває форму фонду життєвих засобів.
Як бачимо, необхідний продукт послідовно набуває різні форми, виступає у вигляді натуральної продукції, грошових доходів, товарів і послуг, фонд життєвих засобів виступає тільки у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо споживаються працівниками і членами їх сімей. Іншими словами, це необхідний, а також частина додаткового продукту на стадії споживання.
Структура фонду життєвих засобів буде такою. Спочатку можна виділити товари і послуги разового користування та товари і послуги тривалого користування.
До товарів і послуг разового користування належать продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, послуги культурно-освітніх установ, освіти і охорони здоров'я, побутові послуги.
До товарів і послуг тривалого користування належать житло, товари господарсько-побутового і культурного призначення, одяг, взуття, білизна тощо.
Структуру фонду життєвих засобів можна розглядати також за формами розподілу. Серед них є такі форми, де розподіл залежить від трудової, а також підприємницької діяльності суб'єктів: заробітна плата тих, хто працює за наймом, і особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної трудової діяльності, доходи від підсобного господарства, кооперативної діяльності, доходи підприємців.
Також є доходи, безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку).
І нарешті, є доходи від власності - дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.
Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання.
Для будь-якого суспільства першочергове значення має мотивація економічної діяльності. Мотив означає спонукальну причину з приводу будь-якої дії. У цьому випадку йдеться про те, що спонукає суб'єктів до економічної діяльності, основним змістом якої є виробництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).
Мотиваційний механізм економічної діяльності - поняття досить складне. Воно включає мету мотивації, суб'єктів виробничих відносин і об'єктів господарства, економічні інтереси і стимули до діяльності, основні принципи функціонування механізму.
Первинним мотивом діяльності людей є їх потреби у засобах Існування: продуктах харчування, одязі, житлі тощо. Вже давно відомо, що без потреби немає виробництва, а споживання життєвих засобів відтворює потребу.
Необхідність задовольняти свої потреби змушує людей діяти, вступати в активну взаємодію не лише з природою, а й між собою. Отже, виникають суспільні виробничі відносини, в яких важливою рушійною силою є певний мотиваційний механізм економічної діяльності.
Мета мотивації - це забезпечення відтворення суб'єктів виробничих відносин: працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.
Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національний доход.
У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держави, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці.
Реалізувати економічний інтерес підприємства означає виробити чистий продукт, створити прибуток, достатній для стимулювання колективу і розширення виробництва. Реалізувати економічний інтерес працівника означає забезпечити йому необхідний продукт, який дає можливість задовольнити його традиційні особисті потреби в матеріальних, соціальних і духовних благах.
Основою матеріальних стимулів до праці є система розподілу доходів. Ця основа залежить від форм власності на засоби виробництва. Економічний стимул, як правило, відбиває залежність одержання продукту в особисте розпорядження суб'єкта від результатів його праці або економічної діяльності.
Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв'язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати економічний інтерес підприємства.
Мотивація діяльності починається не тільки з проголошення власності, Досвід показує, що реалізація останньої залежить від пропорцій розподілу доходів, значну роль тут відіграє держава.
Оголошення певної форми власності, в тому числі приватної, ще недостатньо для створення мотивації економічної діяльності. За допомогою непосильних податків можна вилучати значну частину доходів і підірвати мотиви до економічної діяльності. Тому мотиваційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:
·        отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, землю, капітал;
·        залежності основної частини доходів від результатів праці, рівня економічної діяльності суб'єктів господарства;
·        розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя; сталості розподілу доходів. "Якщо в бюджет сім'ї кожного тижня, кожного місяця і кожного року не надходить стійкий потік грошей, - то такій сім'ї, - справедливо зауважував П. Самуельсон, - життя осточортіє, навіть якщо воно суцільно і складається із святих";
·        відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;
·        неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;
·        усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціальним походженням.
У соціальне орієнтованій ринковій економіці мають враховуватися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надання роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для високоефективної праці.

1.2 Плюси і мінуси нерівності доходів населення

Одне з джерел соціальної напруженості в будь-якій країні - різниця в рівнях добробуту громадян, рівні їх багатства. Рівень багатства визначається двома чинниками:
1) величиною майна всіх видів, що знаходиться у власності окремих громадян; 
2) величиною поточних доходів громадян.
Люди одержують доходи в результаті того, що або створюють власний бізнес (стають підприємцями), або надають, що знаходяться в їх власності, чинники виробництва (свою працю, капітал або землю) в користування іншим людям або фірмам. А ті використовують цю власність для виробництва потрібних людям благ. В такому механізмі формування доходів закладена можливість їх нерівності. Причиною тому:
1) різна цінність що належать людям чинників виробництва (капітал у формі комп'ютера, у принципі, здатний принести більший дохід, ніж у формі лопати);
2) різна успішність використовування чинників виробництва (наприклад, працівник у фірмі, що торгує дефіцитним товаром, може одержувати більш високий заробіток, ніж його колега тієї ж кваліфікації, працюючий у фірмі, товари якої продаються погано);
3) різний об'єм що належать людям чинників виробництва (власник двох нафтових свердловин одержує за інших рівних умов більший дохід, ніж власник однієї свердловини).
Жодній економічній системі не вдалося ліквідовувати нерівності доходів і багатства сімей. Навіть в умовах командної системи СРСР держава була вимушена відмовитися від принципів повної зрівняльності (їх намагалися реалізувати тільки в період «військового комунізму») і перейти до формування доходів за принципом: «Від кожного - за здібностями, кожному - по потребах». Але оскільки здібності у людей різні, то праця їх має різну цінність і це спричиняє за собою неоднакову винагороду за працю, тобто відмінність в доходах.
При зрівняльних принципах формування доходів додатковими джерелами, що породжують нерівність в нашій країні, виступали недостатня єдність споживацького ринку країни, тобто неоднакова доступність всіх видів товарів для всіх груп населення, нерівна купівельна сила національної грошової одиниці, наявність різних видів натуральних привілеїв

Необхідно пам'ятати, що так званий принцип розподілу по праці з часом створює базу для здійснення розподілу за принципом, визначуваним як «по накопиченому майну».
Відношення до цієї форми розподілу серед населення нашої країни неоднозначно. Права спадкоємства у всіх цивілізованих країнах розглядаються як природні права людини. Такий шлях формування доходів, власності захищається державою і не повинен викликати негативної реакції з боку суспільства. Негативне відношення населення пов'язано з незаконними формами формування або накопичення капіталу, власності, що найхарактерніший для початкового етапу становлення ринкового господарства.
В країнах,  де основними принципами формування доходів виступали трудовий характер їх отримання і зрівняльний підхід, законні форми джерел доходів мають вузьке тлумачення; можливості швидкого зростання доходів, власності були обмежені. Звідси і різко негативне відношення населення до власності і капіталу великих розмірів і швидко що ростуть.
Становлення ринкової системи господарювання і формування на цій основі прошарку власників неминуче усилить вплив принципу розподілу по накопиченому майну. При цьому формування сукупних доходів населення сприятиме зростанню диференціації доходів і соціальному розшаруванню суспільства, утворенню прошарку не тільки багатих, але і бідних, що потребує активного державного втручання для подолання соціальної напруженості.
Зміни в доходах населення і розшарування суспільства приводять до самих негативних наслідків. Створюються прошарки людей, що знаходяться за межею бідності, що неприпустимо в розвинутому суспільстві. Відбувається моральне розшарування суспільства на «своїх» і «чужих», втрачається спільність мети, інтересів, відчуття здорового патріотизму. В результаті розподілу суспільства, населення регіонів і окремих громадян на багатих і бідних виникають міжрегіональні і, навіть, міжнаціональні суперечності, що приводить до руйнування єдності країни. Відбувається відтік кваліфікованих працівників в сфери, що не вимагають відповідних знань, за кордон. В результаті погіршується освітній, професійний потенціал суспільства, наукоємкі галузі деградують. В результаті низького рівня життя знижується трудова активність населення, погіршується здоров'я, знижується народжуваність, що приводить до демографічних криз. .
Нерівність доходів і багатства може досягати величезних масштабів і тоді воно створює загрозу для політичної і економічної стабільності в країні. Тому практично всі розвинуті країни світу постійно реалізують заходи по скороченню такої нерівності
.Але спочатку спробуємо розібратися в тому, чому небажано і абсолютна рівність в доходах. Річ у тому, що така організація економічного життя вбиває у людей стимули до продуктивної праці. Адже всі ми народжуємося різними і наділені різними здібностями, деякі з яких зустрічаються рідше за інші. Тому на загальнонаціональному ринку праці попит на такі здібності набагато перевищує пропозицію. А це веде до зростання ціни трудових здібностей таких людей, тобто їх доходів.
Втім, люди з однаковим типом здібностей виконують одні і ті ж обов'язки теж по-різному, з різною продуктивністю праці і якістю продукції. Як оплачувати ці різні результати праці? Що важливіше - факт праці або його результат?
Якщо оплачувати однаково – «за фактом праці», то образяться люди, що працюють з більшою продуктивністю. Багато хто з них перестане працювати в повну силу (навіщо напружуватися, якщо всім платять однаково?). А значить, результативність їх праці опуститься до рівня якнайменше обдарованих і працелюбних членів суспільства. Підсумком цього стане зменшення можливостей економічного прогресу країни і уповільнення темпів зростання добробуту всіх її громадян. Тому оплачувати діяльність людей доводиться по-різному. І оскільки природжені здібності до праці у людей різні, а на це ще нашаровуються відмінності в придбаній кваліфікації і досвіді (людському капіталі), то результатом стають істотні відмінності в рівнях доходів.
Через це певна нерівність доходів; слід визнати нормальним. Більш того - це украй важливий інструмент заохочення трудової активності людей.

2. Освітньо-професійні ресурси як чинник соціальної диференціації населення

З переходом до постіндустріального етапу розвитку в розвинутих країнах відбулася "нова революція в соціальній структурі суспільства". Почалося випереджальне зростання у складі працюючого населення чисельності професіоналів, менеджерів, спеціалістів, які мають високий рівень освітньо-професійної підготовки і внаслідок цього входять до найбільш високооплачуваної, привілейованої та впливової частини зайнятих, формуючи основу так званого нового середнього класу. Посилилася залежність оплати праці від рівня освіти і кваліфікації працівника, зросли суспільна значущість та престиж функцій, що передбачають інтелектуальну діяльність, наявність вищої освіти, можливість самостійно організовувати роботу й управляти людьми. Стало очевидним, що освітньо-професійний чинник справляє визначальний вплив на класові відносини, соціальну нерівність тощо, формуючи нову вісь соціально-класового поділу сучасного суспільства, з якою тісно пов'язана більшість інших критеріїв соціальної диференціації.
З огляду на це дослідження освітньо-професійних чинників становлення нової соціальної структури населення, аналіз якісного складу його окремих соціально-економічних груп та їх місця у стратифікаційній системі українського суспільства набуває особливої актуальності.
Еволюція поглядів на соціальну структуру населення відбувалася в напрямі поступової відмови від жорсткого економічного детермінізму і переважно монопараметричних концепцій її формування до багатомірних моделей аналізу соціальної дійсності. Подібний шлях, власне, відповідає логіці та спрямуванню суспільно-економічного прогресу, за якого соціум стає все багатшим на розбіжності, збільшується різноманіття, оригінальність, своєрідність видів, форм і способів організації життєдіяльності (зокрема трудової) населення. Але при цьому інновації не відміняють, але дещо відсувають - не далі другого ряду - існуючі раніше розбіжності. У ході такої еволюції освітньо-професійний чинник як складова соціальної стратифікації увійшов практично в усі теоретичні схеми.
На етапі формування наукових концепцій, в основі яких лежать уявлення про багатомірність соціального простору та його структурування, до визначення ролі й специфіки освітньо-професійних детермінант долучилися такі відомі вчені в галузі політекономії і соціології, як В. Парето, Ф. Тоуссіг, П. Сорокін, Т. Парсонс та ін. У середині ХХ сторіччя К. Девіс та В. Мур висунули функціональну концепцію соціальної нерівності, згідно з якою в основі стратифікації лежать освітньо-професійні відмінності, різний рівень кваліфікації, витрачені на формування освітньо-професійних ресурсів зусилля й кошти.
Протягом останньої третини минулого сторіччя зростаючу роль освітнього чинника у формуванні людського капіталу та його зв'язок із динамікою продуктивності праці, рівнем доходів обґрунтовували Ф. Махлуп, П. Таубмен, Л. Туроу, Т. Шульц. Такі дослідники, як Дж. Голдторп та Р. Еріксон, висловили думку, що меритократична селекція в сучасному суспільстві стає домінантною. Р. Дарендорф, Дж. Голдторп, М. Севедж та інші розглядають високоосвічених найманих управлінців як "службовий клас", що вирізняється специфікою ринкової ситуації і представляє принципово новий тип соціально-трудових відносин. Представники службового класу використовують делеговану їм владу, спеціальні знання й уміння в інтересах організації-роботодавця, отримуючи винагороду за свою роботу не лише у вигляді заробітної плати та різних додаткових доходів, а й таких елементів перспективи, як підвищення заробітку за встановленою шкалою, кар'єрне просування, гарантії стабільної зайнятості.
У трансформаційний період і на постсоціалістичному просторі пожвавився науковий інтерес до освітньо-професійного чинника соціальної структури й динаміки, стимульований, з одного боку, загостренням проблеми соціально-економічних нерівностей, з другого - необхідністю формування інноваційної моделі економічного розвитку, прискорення руху до постіндустріального суспільства. У роботах вітчизняних учених освітньо-професійні чинники розглядаються в контексті формування середнього класу в Україні (В. Геєць, Л. Лібанова, С. Пирожков, Ю. Саєнко, О. Симончук та ін.), у рамках розвитку теорії людського капіталу (О. Грішнова), у зв'язку з проблемами зайнятості населення (Л. Лісогор, В. Савченко), у контексті людського розвитку. Незважаючи на активізацію дослідницького інтересу до проблем освіти, науки, а також професійної компетентності працівників у процесі формування інноваційної складової суспільного розвитку в Україні, вирішальна роль соціальної структури населення як регулятора економічної динаміки поки що слабо усвідомлюється економічною наукою. Звичне врахування освітньо-професійних факторів на полікритеріальній основі нині уявляється недостатнім - необхідний поглиблений аналіз їх специфіки та механізмів дії.
Сучасні суспільства - це диференційовані утворення із складною структурою. Формування й видозміна елементів соціально-економічної структури та функціональних взаємозв'язків між ними визначальною мірою обумовлюються розподілом праці, різнорідністю і спеціалізацією суспільних функцій.
Соціальна стратифікація населення, що являє собою вертикальний розподіл індивідів та їх спільнот залежно від міри володіння і розпорядження основними соціальними благами, уособлює структуру соціальних нерівностей, характеризує ієрархічний спосіб організації соціальної структури. Вагомі сучасні ознаки-критерії стратифікації (освітній рівень, професійна належність і престиж, доход та влада) здебільшого формуються чи виявляються в соціально-трудовій сфері або ж пов'язані з нею, і при цьому вони знаходяться в динамічній взаємодії між собою.
Стратифікаційний розподіл населення базується на врахуванні тих чи інших ознак, функцій, ресурсів, якими володіють індивіди і які визнаються соціальною цінністю у певний період. Історія цивілізації демонструє, що такі лю-дські переваги, як фізична сила, витривалість, швидкість реакцій механічного типу, які були "у ціні" і визначали умови доступу до основних соціальних благ на більш ранніх етапах суспільного розвитку, сьогодні вирішальною мірою "здали свої позиції". Наразі здебільшого поціновуються розумово-інтелектуальні можливості людини, здатність до сприйняття інновацій, адаптації в мінливому технологічному та економічному середовищі. Нинішній етап суспільно-економічного прогресу характеризується також тим, що в умовах багатоукладної економіки, за переважно корпоративної форми організації капіталу, традиційні відносини власності певною мірою втрачають свою визначальну стратифікаційну силу. Поряд із власниками засобів виробництва до високих сходинок стратифікаційної піраміди наближаються представники "нового середнього класу".
"Новий середній клас" порівняно зі "старим" - власниками дрібного й середнього бізнесу, становище яких базується на наявності класичного (уречевленого) капіталу, - з точки зору часових рамок становлення, сформувався в західному суспільстві порівняно швидко. Це зумовлено особливостями доступу до ресурсів, на які спирається "новий середній клас", специфікою їх накопичення-розповсюдження, а також кардинальними змінами в суспільно-виробничих умовах, що викликали попит на такі ресурси. Останні пов'язані не з класичним капіталом - власністю, а зі специфічним видом капіталу, що нині є найбільш цінним й затребуваним - володінням інформацією, спеціальними знаннями, інтелектуальною власністю.
Специфіка зазначеного виду ресурсів як внутрішнього чинника-критерія соціальної стратифікації полягає в тому, що він являє собою якісні властивості індивідів та їх спільнот, невіддільні від носіїв цього капіталу. Це відрізняє названий критерій від інших надособистісних, надіндивідуальних критеріїв, що безпосередньо не співвідносяться із властивостями-здібностями індивідів (як-от: походження, володіння власністю, рівень добробуту тощо). Освітньо-професійні параметри можна розглядати, по-перше, як втілення особистих якостей-здібностей індивідів, помножених на вкладені в освіту й професійну підготовку інвестиції і значні трудові зусилля, а по-друге, як досягнення ін-дивідів, що, за влучним висловом Т. Парсонса, непомітно переходять в особисті якості та у володіння, тобто в належні індивіду предмети(не обов'язково матеріальні), які характеризуються тим, що їх можна передавати.
Застосовувані в трудовій діяльності освітньо-професійні ресурси дають значну віддачу, при цьому зиск носіїв людського капіталу від його використання втілюється в їхніх доходах від економічної діяльності. Отже, рівень матеріального добробуту, матеріальні предмети володіння, що зазвичай покладені в основу соціально-економічної стратифікації населення, у сучасних умовах є, по суті, похідними від вкладень у людський капітал і, зокрема, його освітньо-професійну складову. Варто також відзначити роль трудових доходів для висококваліфікованих працівників як символу їх статусу, визнання освітнього і професійного рівня, своєрідної єдиної міри успіху для багатьох різнорідних (з точки зору техніко-економічного змісту) видів діяльності.
Як нам уявляється, власне нові знання, досвід, унікальні навички і вміння, набуті індивідами в ході отримання освіти, професійної практики, підвищення інтелектуального й культурного рівня, також варто розглядати як різновид володіння у вищезазначеному розумінні цього слова. Адже їх можна передавати як самостійну цінність нематеріального характеру іншим особам як за відповідну матеріально-грошову винагороду, так і на безоплатній основі. Окрім того, Т. Парсонс справедливо вважає різновидом володіння й можливість контролювати якості та дії інших людей. Додамо до цього, що виконання суспільно-престижних функцій управління і контролю, високий ступінь автономії трудової діяльності, членство у "службовому класі", представники якого виступають суб'єктами нових, "службових" відносин, є прерогативою найбільш високоосвічених та кваліфікованих найманих управлінців.
У розвинутих західних суспільствах існує чітка і цілком адекватна залежність матеріального добробуту від рівня та якості здобутої освіти. У вітчизняних же умовах освітньо-професійні ознаки зайнятого населення зазвичай не відповідають його матеріальній і статусній позиції. Незважаючи на наявність прямо пропорційної залежності між рівнем освіти зайнятих та їх доходами (див. рис. 1), надто низькі стандарти оплати праці в Україні не дозволяють віднести до вітчизняного середнього класу значну частину найманих професіоналів із вищою освітою, не кажучи вже про їх непомірний розрив за рівнем життя з відповідними освітньо-професійними групами осіб у західних країнах.

3. Регіональні та структурні особливості доходів і видатків населення України

Рівень якості життя людини вимірюється кількістю і якістю благ, які вона може придбати за свої доходи. Мова йде, у першу чергу, про найнеобхідніші соціальні блага, які внесено до так званого мінімального споживчого кошика.
Ключовою проблемою політики доходів залишається досягнення суспільно прийнятних рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її часткове виключення з числа основних життєвих цінностей.
Економічне зростання створило об'єктивні передумови для підвищення реальних доходів населення, передусім заробітної плати, збільшення її частки у сукупних доходах населення. Проте загальний рівень доходів у країні залишається низьким, насамперед через недосконалі стандарти оплати праці.
В цілому структура доходів, витрат та заощаджень населення України у 2006 році характеризуються такими даними (див. Таблицю): у січні-грудні 2006 року порівняно з відповідним періодом 2006 року номінальні доходи населення зросли на 38,4 %; середньомісячні сукупні витрати одного домогосподарства у І півріччі 2006 р. становили 1150 грн, що на 32 % більше, ніж у відповідному періоді минулого року, в середньому на одного члена домогосподарства сукупні витрати становили 441 грн на місяць.
Таблиця 1
Доходи, витрати та заощадження населення України у 2006 році

	млн. грн.		Грудень у % до
	Січень-грудень	У т.ч.
		грудень	Листопада 2006	Грудня 2006
ДОХОДИ – ВСЬОГО	365923	42928	124,5	140,5
1. Заробітна плата	148232	17989	129,7	141,1
2. Прибуток та змішаний доход	55017	6363	109,9	148,8
3. Доходи від власності (одержані)	9091	1703	140,7	122,8
4. Соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти	153583	16873	124,0	139,0
в тому числі:
соціальні допомоги	83093	7496	105,2	130,3
інші поточні трансферти	9595	817	91,2	103,7
соціальні трансферти в натурі	60895	8560	у 1,5р.б.	у 1,5р.б.
ВИТРАТИ ТА ЗАОЩАДЖЕННЯ – ВСЬОГО	365923	42928	124,5	140,5
1. Придбання товарів та послуг	306325	33000	115,7	135,3
2. Доходи від власності (сплачені)	3510	458	113,9	у 2,2р.б.
3. Поточні податки на доходи, майно та інші сплачені поточні трансферти	23132	2715	126,6	145,3
в тому числі:
поточні податки на доходи, майно тощо	17789	2169	133,7	144,4
внески на соціальне страхування	3587	379	112,8	139,3
інші поточні трансферти	1756	167	89,8	у 1,8р.б.
4. Нагромадження нефінансових активів	3244	-132	х	х
5. Приріст фінансових активів	29712	6887	у 2,2р.б.	у 1,8р.б.
з них:
приріст грошових вкладів та заощаджень в цінних паперах	38994	5992	у 1,7р.б.	х
заощадження в іноземній валюті	7200	2681	у 1,7р.б.	58,5
позики, одержані за виключенням погашених	-19544	-2849	х	х
Наявний доход	278386	31195	118,4	136,4
Заощадження	32956	6755	у 2р.б.	у 1,7р.б.

3.1 Доходи населення

Протягом 2006 р. доходи населення динамічно зростали, головним чином завдяки зростанню соціальних виплат.
Наслідки зростання соціальних видатків з бюджету у 2006 році стали особливо помітними у другому кварталі. Починаючи з квітня набрали чинності норми переглянутого бюджетного закону, що збільшують соціальні зобов'язання уряду. Як наслідок, частка трансфертів в загальних доходах домогосподарств зросла і становила у другому кварталі 2006 р. 47,2 % проти 39,5 % у першому кварталі. Водночас, роль заробітної плати у формуванні доходів населення дещо зменшилася: з 45,3 % у першому кварталі до 40,7 % у другому кварталі 2006 року.
Протягом квітня-червня 2006 р. реальний доход, що залишається в розпорядженні домогосподарств, зріс на 29,6 %, загальна сума їхнього доходу сягнула 65 млрд гривень, що становить приблизно 459 гривень на місяць на одного члена домогосподарства.
У січні-грудні 2006 року порівняно з відповідним періодом 2005 року номінальні доходи населення зросли на 38,4 %. Наявні доходи, які можуть бути використані населенням на придбання товарів та послуг, збільшились на 36,4 %, а реальні наявні, визначені з урахуванням цінового фактору, - на 20,1 %. Номінальні доходи населення України у 2005 р. становили 269778 млн грн і зросли порівняно з 2003 р. на 25,1 %, а реальні наявні доходи - на 16,5 %. Середньомісячний наявний доход у розрахунку на одну особу становив у 2005 р. 362,8 грн, що на 79,4 грн більше, ніж у 2003 р.
Починаючи з другого кварталу 2006 р. прискорилося зростання заробітної плати після деякого уповільнення у першому кварталі. Підвищення рівня мінімальної заробітної плати було основним фактором зростання зарплат. В еквіваленті іноземної валюти зростання зарплати було ще більш істотним: 42,3 % в доларах США (31,2 % у першому кварталі 2006 р.), 36,1% у євро (25,0 % у першому кварталі 2006 р.). Очевидно, що стрімке зростання зарплати в еквіваленті іноземної валюти відбулося значною мірою завдяки номінальній ревальвації гривні наприкінці квітня 2006 р.
Продовжує залишатися суттєвою диференціація між регіонами України за показником середньомісячного наявного доходу у розрахунку на одну особу. У 2005 році цей показник перевищував середній рівень по Україні у м. Києві (616,3 грн), Запорізькій (419,3 грн), Донецькій (412,6 грн), Дніпропетровській (399,4 грн), Полтавській (380,7 грн) та Харківській (365,5 грн) областях. Відповідна картина спостерігалася й у 2003 р.
У 2006 р. у регіональному розрізі не відбулося жодної суттєвої зміни щодо рівня заробітної плати: у західних сільськогосподарських областях середня зарплата була значно нижчою ніж у промислових східних областях.
Провідне місце серед регіонів України за обсягом доходів населення залишається за Донецькою та Дніпропетровською областями та м. Київ. На них припадає близько третини номінального обсягу доходів населення України (30,1 %). При цьому 34,2 % загального показника заробітної плати по країні також належить цим регіонам, хоча їхнє населення сумарно не становить і чверті населення України.
Якщо зіставити соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти у розрахунку на одну особу, то найбільшими вони будуть по м. Києву, де цей показник перевищує середній рівень по Україні в 1,9 разу. Найменшим відповідний показник є у Закарпатській, Київській, Волинській, Вінницькій та Херсонській областях. У тому числі виплати по соціальній допомозі у розрахунку на одну особу найвищі у Донецькій та Луганській областях, а найменші у західних регіонах, зокрема Закарпатській, Чернівецькій, Івано-Франківській областях.

3.2 Державні стандарти рівня доходів населення

 
Державним бюджетом на 2006 рік було передбачене поетапне підвищення мінімальної заробітної плати, яка лише з 1 вересня 2006 року досягла рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних - 332 грн. Проте, саме цей показник прожиткового мінімуму застосовується для виплати соціальної допомоги непрацездатним.
На наш погляд, мінімальна заробітна плата має зіставлятися з прожитковим мінімумом для працездатних осіб, порівняно з яким вона становить лише 73 %. Те, що у 2006 році урядовим проектом бюджету запропоновано збільшення мінімальної заробітної плати до 79 % прожиткового мінімуму для працездатних, є, безперечно, суттєвим досягненням. Однак, варто також враховувати, що збільшення зазначених показників досягається при суттєвому тиску на економіку в період скорочення темпів розвитку.
Поки що немає жодного прикладу офіційного затвердження прожиткового мінімуму на рівні регіону. Тим часом фактична його величина в м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській областях в січні 2003 року - березні 2006 року на (7-10) % перевищувала середній рівень по країні.
Таким чином, мінімальна заробітна плата всупереч законодавству встановлюється без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Як і раніше, мінімальна заробітна плата не виступає у ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету.
Причини сучасної диференціації населення за рівнем доходів полягають як у галузевій диференціації в оплаті праці, так і в різниці щодо отримання інших доходів, в основі якої майнова нерівність внаслідок приватизації, а також нерівний доступ до користування суспільним і державним майном. Соціально несправедлива система розподілу грошових доходів між різними доходними групами вказує на те, що і використання ВВП зорієнтоване переважно на інтереси незначної за чисельністю групи населення, що залишається фактором нестабільності у суспільстві.

3.3 Витрати населення

Зростання доходів населення, яке відбулося за рахунок збільшення рівня мінімальної заробітної плати, зростання розмірів пенсій та окремих видів соціальної допомоги відповідно вплинуло на збільшення середньомісячних сукупних витрат домогосподарств і сприяло скороченню диференціації населення за рівнем добробуту.
Співвідношення сукупних витрат десяти відсотків найбільш та найменш забезпеченого населення становило 7,3 разів (у І півріччі 2005 р. - 7,4 разів). Мінімальний рівень сукупних витрат серед 10 % найбільш забезпеченого населення перевищував максимальний серед 10 % найменш забезпеченого як і у відповідному періоді минулого року у 3,9 рази. На найбільш заможні 20 % населення, як і у відповідному періоді 2005 р., припадало 40 % усіх сукупних витрат.
Середньомісячні сукупні витрати одного домогосподарства у І півріччі 2006 р. становили 1150 грн, що на 32 % більше, ніж у відповідному періоді 2005 р. Міське домогосподарство у 2006 р. витрачало в середньому за місяць 1199 грн, сільське - 1044 грн.
В середньому на одного члена домогосподарства сукупні витрати становили 441 грн на місяць, у міських домогосподарствах - 470 грн, у сільських - 380 грн. Рівень середньомісячних сукупних витрат однієї особи перевищив рівень прожиткового мінімуму на 4 % (у січні-червні 2005 р. це співвідношення становило 92 %). Слід відзначити, що темпи росту середньодушових сукупних витрат у I півріччі 2006 р. порівняно з аналогічним періодом 2005 р. значно перевищив індекс зростання споживчих цін за цей період: відповідно 132,8 % проти 114,1 %.
Розподіл населення України за рівнем середньодушових місячних сукупних витрат свідчить про зменшення порівняно з І півріччям 2005 р. частки населення у групах з низькими сукупними витратами (до 300 грн на місяць) і збільшення - в усіх інших групах. Частка населення із середньодушовими сукупними витратами у місяць нижче прожиткового мінімуму зменшилася на 8,9 % - до 60 %.
Серед усіх сукупних витрат домогосподарств 92 % становили споживчі витрати (у січні-червні 2005 р. - 93 %).
Найбільш вагомою статтею (три п'ятих) сукупних витрат домогосподарств залишалися витрати на харчування (включаючи харчування поза домом). Порівняно з I півріччям 2005 р. частка цих витрат зменшилася на 0,3 %.
Вартість харчування у І півріччі 2006 р. становила в середньому на одну особу 8,8 грн на добу проти 6,6 грн - у I півріччі 2005 р.
На купівлю непродовольчих товарів та оплату послуг (без витрат на харчування поза домом) домогосподарства направляли 29 % усіх витрат (на 0,9 % менше, ніж у січні-червні 2005 р.).

3.4 Заощадження населення

Зростання частки соціальних трансфертів позитивно позначилося на динаміці заощаджень населення. Так, у другому кварталі 2006 р. частка заощаджень у загальних витратах дорівнювала 9,3 %, в той час як у 2003-2005 рр. цей показник не перевищував 1,8 %.
Варто зазначити, що зазвичай зростання частки заощаджень відбувається наприкінці року, однак неочікувано високі доходи стимулювали зростання заощаджень вже на початку 2006 року. При цьому знаковим є те, що порівняно високі темпи інфляції не стримували зростання рівня заощаджень.
Негативний аспект таких тенденцій полягає у тому, що зростання заощаджень не трансформується в інвестиції: валове нагромадження капіталу зменшилося на 0,2 % у другому кварталі 2006 р., в той час як заощадження домогосподарств виросли у 8 разів та становили 42 % від квартальних обсягів інвестицій.
Першою і головною причиною низького рівня участі населення в інвестиційному процесі є незначні обсяги вільних коштів (заощаджень) населення через низький рівень доходів. По-друге, існує значна недовіра населення до фінансових установ - банків, інвестиційних компаній, пенсійних фондів, страхових компаній. Слід зазначити, що цей чинник є дуже серйозним, оскільки протягом останнього десятиріччя населення неодноразово зазнавало втрат внаслідок різноманітних фінансових махінацій. Для подолання негативного ставлення населення до діяльності фінансових установ слід докласти значних зусиль як з боку уряду, так і з боку власне фінансових установ. Недовіра до фінансових закладів призвела до того, що населення за найбільш надійний спосіб збереження коштів обрало конвертування національних грошей в іноземну валюту. Таким чином відбувається "доларизація" економіки. На певному проміжку часу, в умовах високих темпів інфляції, це зіграло позитивну роль. Проте така ситуація постійно тривати не може, оскільки вона створює умови для "вимивання" грошей з обігу.
По-третє, значною мірою через дію вищезазначених чинників низьким залишається рівень розвитку ощадних інституцій. Можна стверджувати що сьогодні майже не існує ефективної політики залучення заощаджень населення. Банківські установи у своїй діяльності використовують традиційні способи залучення заощаджень населення.
По-четверте, громадянам України поки що властивий низький рівень економічних знань, корпоративної культури, поінформованості про можливі об'єкти вкладення грошей та оптимальні методи зберігання заощаджень.

Висновок

Отже, пріоритетними напрямами удосконалення політики доходів і витрат населення мають стати:
1. Формування і зміцнення середнього класу. Процес становлення середнього класу в Україні не відбувся внаслідок того, що середньозабезпечені громадяни і в першу чергу інтелігенція, як найширший представник середнього прошарку, не застраховані від ризику збідніти, не володіють власністю і заощадженнями, не здатні повною мірою вписатися у ринкове середовище, що забезпечувало б їм самоідентифікацію, зростаючий соціальний статус за рівнем доходів, достатнє споживання, різноманітні форми соціальної участі в суспільстві.
Формування середнього класу в Україні залежить від: удосконалення структури доходів (отримання в доходах підвищеної частки від оплати праці, дивідендів, процентів на вклади, від володіння власністю), розвитку споживчого ринку, зменшення соціальних зобов'язань держави перед громадянами, становлення та розвитку нового способу життя.
2. Зменшення диференціації населення за рівнем доходу. Це пов'язано з: пiдвищенням оплати працi та її ролi в суспiльному розвитку i у бюджетi сiм'ї, удосконаленням системи соцiального захисту (і з орiєнтацiєю соціальних пенсiй на прожитковий мiнiмум, наданням адресної допомоги, пiльг, субсидiй лише малозабезпеченим громадянам), посиленням особистої зацiкавленостi та вiдповiдальностi працюючих у забезпеченнi своїх матерiальних, соцiальних потреб, а також у налагодженому контролi у державі за отримуваними доходами.
3. Поліпшення становища на споживчому ринку. Це вимагає створення системи сприяння пiдвищенню платоспроможного попиту всiм верствам населення (бiдним, середньозабезпеченим, багатим), сегментації для цих прошарків населення споживчих ринків, що можливо тiльки при стабiльному розвитку економiки (низьких темпах iнфляцiї, стабiльному курсі нацiональної валюти тощо), високiй вiдповiдальностi полiтикiв та апарату управлiння за реалізацію соцiальних прiоритетiв, становлення та удосконалення соцiально-трудових вiдносин.
4. Легалізація прихованої частини доходів населення в результаті впровадження системи пенсійного забезпечення на заощаджувальних засадах і страховій основі, удосконалення механізму залучення працюючих до участі в прибутках підприємств і організацій, що має стати стимулом для зростання оплати праці в структурі грошових доходів.
5. Зменшення бюджетних соціальних витрат внаслідок запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим і бідним домогосподарствам (сім'ям) з урахуванням як поточних сукупних доходів, так і вартості накопиченого майна, поступової ліквідації пільг для працездатних і відшкодування їх у процесі реформування системи оплати праці.

Список використаної літератури

1.     Башнянін Г.І, Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. Київ: Ніка-Центр Ельга,  2000, 526 с.
2.     Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Всуп до фінансової науки. Київ: Либідь,  2000, 654 с.
3.      Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Всуп до фінансової науки. Київ: Либідь,  2000, 654 с.
4.     Еськов А. Л. Гуманизация труда и производства в постиндустриальном обществе. К.: Науковий світ, 2003. С. 46.
5.     Інноваційна складова економічного розвитку: Монографія / Ін-т економіки НАН України. К., 2000. С. 69-70.
6.     Людський розвиток в Україні: 2003 рік (колектив авторів) / Щорічна науково-аналітична доповідь / За ред. Е. М. Лібанової. К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2005. С. 215-240.
7.      Мочерний С.В., Довбенко М.В. За ред. Мочерного С.В. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка). Львів: "Новий Світ - 2000",  2005, 488 с.
8.     Олійник О. В. та ін. Проблеми диференціації доходів населення в економіці сучасної України // Актуал. питання ринкової економіки України: Зб. наук. пр. – Х., 1996. – С. 40-49.
9.     Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – К.: Знання-Прес, 2005. – 615 с.
10.                       Соколик М. Аналіз і макрооцінка недекларованих доходів населення України, використаних на споживання // Україна: аспекти праці. – 2001. – № 4. – С. 26-34.
11.                       Споживчі настрої українців: [Індекс споживчих настроїв (ІСН) ] // Маркетинг в Україні. – 2007. – № 2. – С. 4-6.