Світогляд – зазначає дослідник -  визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань,  з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї  діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об’єктивності, а  лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність,  більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення [14].
Творцем справжніх художніх цінностей можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивні  закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною індивідуалізацією. Багатство світу – передумова розкриття художньої своєрідності митця, а ця своєрідність – передумова розкриття  об’єктивних рис дійсності. Лише оригінальний підхід дає змогу побачити смисл, красу довколишніх явищ, предметів.
Коли ж індивідуальність починає розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.
У спілкуванні  оригінальностей є певна суперечність. Те, в чому люди розходяться, що їх відрізняє,  стає ґрунтом для змістовного зв’язку. Кожен професіональний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами – професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності [14]. 
 «Загальнолюдське, гуманізм, людяність найповніше розкриваються тільки у формі неповторної індивідуальності та її творчих можливостей. Справжня неповторна індивідуальність є інструментом проникнення людства у природу речей. Ця індивідуалізована суб’єктивність розкриває загальні закони буття, об’єктивні закони світу. Їх можна бачити лише з оригінальної точки зору.» - каже В. Роменець, хоча, якщо вищесказане спробувати на прикладі журналістики, ми стикнемося з протиріччями. Як відомо, існує декілька так би мовити журналістських шкіл в світі, які в багато чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика. Ряд вчених–журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою.
Будь яка творчість не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес як здібність, яка відіграє важливу роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багата цікавих міркувань.  Творча фантазія бере участь також і в духовному  формуванні   особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках.  У зрілому віці фантазія не деградує,  як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед  людиною суспільство, та істотно перетворюється [14].
Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів»[14].  Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мислений  ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі  - ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з’являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з’ясувати тонкі структурні зв’язки тощо. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.
Як художня, так і наукова фантазія відтворюють певну подію у формі відповідного образу чи думки. Але подія в художній інтерпретації побудована та, що вона показує одиничне явище і разом з тим відображає типові характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно підноситися до типового, але так, що при створенні образу і при його сприйманні виступає насамперед індивідуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науці навпаки, індивідуальна подія має місце тільки як момент, що зникає, указуючи на існування закону. Художня фантазія може бути пояснена насамперед тією її особливістю, що вона створює ефект присутності людини, яка сприймає твір, стає свідком і навіть незримим актором, героєм, співучасником події. Ефект присутності можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний світ [14]. Тут не можемо не згадати такий жанр журналістського твору як репортаж. Адже ключовим у репортажі  є саме ефект присутності. Читач (глядач, слухач) ніби переноситься у самий центр події і якість репортажу залежить не тільки від інформативності, а й від фантазії журналіста, його вміння яскраво зобразити подію, створивши таким чином «прилад телепортації». Прикладом вдалих репортажів може послугувати авторська передача Леоніда Парфьонова «Намедни», що виходила на російському телеканалі НТВ до 2003 року. Яскраві, насичені образністю, але разом з тим не уступають в інформативній насиченості.
1.3. Особливості масово – комунікативної творчості
Журналістикознавець  В. Олешко  каже, що масово – комунікативна творчість як вид діяльності має мотиви, цілі, функції і результати. Та умовно називає такі три мотиви творчості :
1. Потреба виразити в слові будь яке явище життя і пов'язана з цим потреба виразити самого себе. Всі люди за своєю природою балакучі, вони розмовляють про роботу, політику, друзів, коханих, дозвілля і багато що інше. Говорять і про себе, тому що хочуть «вибратися» з самих себе, розібратися в собі, «розірвати» хоч би на мить пута лише індивідуального існування, позбавитися від самотності. Багато хто довіряється друзям, деякі – психотерапевтам. І лише одиниці обирають інший шлях: довіряють свої думки, відчуття паперу або ще ширшій аудиторії – телеглядачам, радіослухачам, допомагаючи тим самим розкритися собі і тим, хто читає, дивиться, слухає їх твори. Аудиторія впізнає в героях журналістських творів себе, свої проблеми і шукає вихід з важких життєвих ситуацій за допомогою ЗМІ. Іноді потрібні дуже сильні потрясіння, болісні або радісні, щоб викликати слова одкровень. Прикладом тут може служити, скажімо, військова та післявоєнна публіцистика радянської пори або журналістські твори, присвячені якимось трагічним ситуаціям: землетрусам, повеням, нападам терористів, на зразок тих, що трапилися 11 вересня 2001 року в США. Журналіст, який  володіє даром слова, утілює загальне прагнення виразити свій світ і себе, і в цьому він підкоряється природному імпульсу людської натури, а разом з тим стає виразником тих людей, хто не вміє і не може висловитися. У такої людини схильність до самовираження знаходить особливу силу, здається, що вона є необхідним додатком до його життя і як би підсилює її. Прагнення увічнити явище в якусь мить може бути увінчане небувалим творчим тріумфом: автором створюються  нові масово-комунікаційні цінності [11].
2. Нездійснені прагнення.  У XVIII–XIX століттях, в публіцистиці і особливо в літературі, творчість повинна була в якійсь мірі компенсувати незнатне походження особи автора, удари долі, матеріальну незабезпеченість. Їм нерідко створювався якийсь вигаданий світ, оскільки реальний світ часто перетворював публіциста на розчаровану людину. У своїх творах він як би наділяв себе ідеальними якостями, створював інше життя, таку, яку йому хотілося б прожити. Це близько до функції компенсації. Тут же слід згадати і про такі мотиви творчої діяльності, у тому числі і в масово-комунікаційній сфері, як мода на журналістику. Або такий мотив, як комерційний інтерес, жадання влади. До цих пір в середовищі людей, далеких від журналістики, існує думка, що тут можна не отримувати величезні гроші «ні за що»: «пописуваючи», «мелючи язиком», переходячи з презентації на презентацію, з фуршету на фуршет». Словом, деякі люди бачать в даному виді творчості шлях до «вершини», можливо тому, що їм він здається найбільш легкою [11]. На мою думку, мотив нездійснених бажань, як назвав його дослідник В. Олешко не мотивує  людину до справжньої журналістської професійної діяльності, а лише вводить в оману і з такою мотивацією журналіст навряд виявить себе творчо у процесі роботи  над матеріалами у редакції чи студії, він буде шукати легких шляхів, а таким чином справжнього успіху досягти у професійній діяльності навіть важче ніж тернистим шляхом проб та помилок, але з натхненням, жагою до пізнання та розкриття себе в улюбленій роботі.
3. Захоплення самим процесом творчості. Той, хто хоч раз випробував стан творчого підйому, намагається знову і знову випробувати це відчуття. Багато журналістів і дослідники творчості називають цей стан прозрінням, натхненням [11]. Тут, ми вважаємо, журналістові необхідно бути вдвічі уважним, адже захоплення самою творчістю може призвести до неоперативності та необ’єктивності матеріалу, а для журналістської практики це недопустимо не при яких обставинах, адже на першому місці є правдивість, оперативність та об’єктивність. Також обережніше треба бути зі словом, адже воно повинне бути чіткім, зрозумілим і гострим. Таким чином літературні «метаморфози» зі словом, ускладнення конструкцій речення – не є показником високого рівня професіоналізму журналіста.
Олешко також подає у своїй книзі думку Юлію Кисляк, яка стверджує, що мотиви у свою чергу складаються з:
·                    Із зживання за допомогою творчості часто навіть не усвідомлюваних потягів і бажань.        
·                    За допомогою творчості і таким чином відбувається процес самопізнання особи.  Людина пізнає себе і мир у дії, а дія для нього – це творчість.        
·                    У творчості пізнається мир. Чим більше дізнається чоловік, тим більше він хоче дізнатися і старається це зробити. Звідси поява нових робіт.         
·                   Естетичні відчуття народжують естетичні потреби. Естетичні відчуття можна реалізувати через естетичні потреби, потреби в творчості.
Ю. Кисляк визначає й функції творчості:
1. Пізнавальна функція. З погляду діяльності, пов'язаної з пізнанням і віддзеркаленням природи суспільства, творча людина відображає об'єктивний світ через свій суб'єктивний.
2. Художньо-образна. Творчий твір має ідейний зміст, але на відміну від наукового трактату воно виражене в конкретно-образній формі. Особлива сила художньої уяви публіциста полягає перш за все в тому, щоб представити аудиторії нову ситуацію не шляхом порушення, а за умови збереження основних вимог життєвої реальності. А завдання подібного твору, створеного творчою людиною, – показати те, що бачить автор, з такою пластичністю, щоб це побачили інші. 
3. Творча діяльність як вираз емоцій. Ситуації, герої, образи, суб'єктивно відібрані і представлені журналістом аудиторії, є передумовою, стимулом і обґрунтуванням діяльності для якогось соціуму або суспільства в цілому. Стимулюючи до дії, наприклад мрія, виступаюча метою однієї людини, або якась нестандартна дія можуть опосередковано стати мрією або потенційними вчинками інших людей. Опосередковано означає завдяки засобам масової інформації. Отже, споглядаючи світ ЗМІ, люди в своєму реальному житті роблять дії, які продиктовані новими цілями, відображеними в цьому новому для них світі [11].
Тож бачимо, що, виходячи з вищесказаного, журналістська творчість направлена на аудиторію і без неї існувати не може, але в ній присутні як і в іншій творчості такі фактори, як емоційність, образність. Важко однозначно сказати, що саме керує творчим журналістом при написанні матеріалу, на мою думку найточнішим й найоб’єктивнішим мотивом саме журналістської творчості є потреба виразити у слові будь яке явище життя і пов'язана з цим потреба виразити самого себе, інші, зазначені В. Олешко, ми вважаємо другорядними.

1.4. Творчий процес та його стадії. Творчий процес у журналістиці.
Доречно почати з висвітлення основних стадій творчого процесу будь якої галузі.   Одна з перших та найвідоміших спроб розкрити етапи творчого процесу  належить російському інженерові П. К. Енґельмаєру. В своїх дослідженнях він зближує психологічну структуру творчості технічної, наукової та художньої. У появі кожного винаходу  спостерігається триакт, що складається з бажання, знання та вміння, тобто з накресленої мети, плану досягнення цієї мети  і матеріального виконання. Відповідно до своїх вихідних позицій Енґельмаєр накреслює ступені творчого процесу. Першою дією виступає зародження задуму, акт, в якому головним діячем є інтуїтивне мислення, пов’язане з інтуїтивним мисленням, з певними бажанням, стимулом. Для журналіста таким стимулом слугує редакційне завдання, або власне відкриття, яке спричинило зародження задуму, хоча вчені – журналістикознавців не завжди погоджуються з думкою, що завжди початком творчої діяльності журналіста над матеріалом є задум, інколи першою з’являється тема, особливо, якщо це редакційне завдання, інколи – концепція, а інколи реальна конкретна ситуація. (Але це стосується журналістики,  на разі розглядається спільні риси етапів творчого процесу всіх галузей творчої діяльності.) Другий етап – це дискурсивне мислення, логіка, міркування та емпіричне дослідження. Із задуму, який свідчить лише про те, чого людина хоче, виробляється те, що вона може. На третьому етапі винахідник вступає у двобій з матерією, аби свій план виконати реально. П. Енґельмаєр каже : «ми розглядаємо будь-який винахід як тричлен: принцип, схема (система, план) і конструкція.
Чи не найпопулярнішою стала чотири стадійна теорія «творчого мислення», створена Г. Воллесом. Він розмежував такі його стадії: підготовка, визрівання, натхнення (осяяння) та перевірка істинності. На його думку ці чотири стадії в повсякденному потоці мислення перекривають одна одну, коли ми досліджуємо різні проблеми.
Психолог Е. Гетчинсон провів інтерв’ю з 250 знаменитими сучасними мислителями Англії та Сполучених штатів Америки, чиї наукові досягнення без сумніву були названі творчими. Аналізуючи ці інтерв’ю, Гетчинсон   розрізняє «систематичне» мислення і творчий «інсайт». У першому – об’єктивність, проблема і метод чітко визначені; емоції та фрустрація мало відчуваються.  Існують чотири істотні стадії у творчому інсайті: стадія підготовки або орієнтації, яка характеризується тривалим зосередженням на проблемі з оживленням минулого досвіду; стадія фрустрації. Фрустрація характеризується емоційною напруженістю, неспокоєм, чуттям приниженості. (у журналістиці та письменстві подібний стан називають «синдромом білого аркушу», який пов'язаний з творчими муками.); період або момент інсайту. Його не  можна передбачити! Він супроводжується потоком ідей, альтернативним навіюванням рішень та швидким успіхом (тут також можна навести приклад, коли скажімо публіцист після мук шукання нових форм вираження авторської думки, враз так би мовити «за один присіст» пише відмінний, насичений матеріал); стадія перевірки, розробки, оцінки. Тут використовуються технічні та експліцитні правила практики [13].
Звичайно, що всі ці стадії – річ досить умовна, бо навряд чи можна повністю розкласти «по поличкам» настільки багатогранне явище людського буття як творчість.
На разі ми зараз спробуємо більш детально проаналізувати творчий процес саме журналіста, щоб далі більш повно охарактеризувати саму творчу особистість журналістського «Я».
Г. Лазутіна у книзі Основи творчої діяльності журналіста каже, що творчий процес у людини у будь-якому вигляді діяльності безперервний. Його внутрішня, протікаюча на рівні психіки сторона – прихована від очей лабораторія переробки інформації, що не знає передиху. Але зовні він виявляється переривистим, дискретним: продукція видається порціями – окремими творами. Це дозволяє нам роботу над окремим твором узяти за одиницю спостереження творчого процесу, визначивши її як творчий акт. Особливості творчого процесу відбиваються в нім, як море в краплі морської води [6].
Тож  журналіст, працює не як, скажімо, робочий на заводі – 8 годин, його мозок спрямований на творчу діяльність всі 24 години. 24 години на добу він знаходиться у творчих пошуках і результатом такої діяльності є якісний матеріал. В. Аграновский писав, що коли що всі оточуючі легко відключаються від різних турбот, у тому числі і професійних, журналісти продовжують працювати, їх мозок постійно «відбирає» і фіксує те, що повинне увійти до майбутнього нарису, статтю репортаж і т. д. [1]. Але так чи інакше, журналіст неодмінно проходить деякі типові етапи творчого процесу і першим, зрозуміло, є початок діяльності. Г. Лазутіна далі говорить, що початок  будь-якого творчого процесу пов'язаний з накопиченням інформації. Освоєння дійсності – обов'язкова умова подолання тієї проблемної ситуації, яку є початковий момент творчого акту: є творча потреба, є орієнтовне завдання, але відповіді на питання про її рішення у вигляді конкретного задуму твору немає [6]. Накопичення інформації є дуже відповідальним для журналіста процесом, адже від правдивості, інформативної насиченості і яскравості фактів залежить подальша доля матеріалу. Він або стане вдалим зразком журналістської творчості, або ще одним «прісним» твором. Дослідниця вказує на яскраво виражену стадіальність творчого акту у журналістиці, який предстає як єдність двох самостійних частин – стадії отримання інформації так і стадії створення тексту. І хоча «залізної стіни» між ними немає (своєю внутрішньою, суб'єктивною стороною вони частково накладаються одна на одну), зовні їх відносна самостійність очевидна. Нерідко вона навіть підтверджується командировочним посвідченням, що відносить журналіста на певний час в певну точку простору, де і розгортається його робота по здобичі даних, на основі яких в ході наступної стадії творчого акту він створить свій матеріал [6]. Тож, перший етап – збір інформації, і хочу наголосити на наступних словах дослідниці, яка вказує на те, що умови освоєння життя у журналістів специфічні: процес пізнання часто починається при недостатньому рівні компетентності, нетривалий за часом, а головне – невід’ємній від спілкування, зв'язаній з активним емоційним переживанням ситуації [6]. Дійсно, журналіст – це не  одноманітна професія писання чогось, за потребою журналіст стає тим ким зобов’язує його тема майбутньої публікації й політологом, й економістом, й психологом, й екологом. Впродовж першої стадії журналіст розв’язує наступні завдання :
1) виявити (або уточнити) адресу шуканої реальної ситуації – конкретний об'єкт дійсності, про який журналіст писатиме (тому іноді цю операцію так і називають – «вибір об'єкту»);
2) визначити ті масштабні проблеми, в контексті яких може бути значуща дана ситуація, і розглянути можливі варіанти їх зв'язку;
3)  спланувати і організувати практичне забезпечення ходу роботи.
Наступна частина роботи, це, звичайно, написання самого журналістського твору. І тут дослідниця виділяє такі операції, які проробляє журналіст при створенні тексту, називаючи їх сходинками на дробинці, яка веде до успішного журналістського твору.
Перша сходинка цієї «драбинки» – операція «остаточне формування задуму». В ході творчого акту журналіста вона має на увазі народження цілісного, хоча поки що і не цілком виразного бачення майбутнього твору. Виникає таке бачення на базі отриманої під час вивчення ситуації концепції. Концепція – це знання про дійсність плюс її трактування, відношення до неї. А задум – вже уявний образ майбутнього твору, що включає в згорнутому вигляді і тему його, і ідею, і принцип його організації. Тобто задум і є та конкретна мета, виробленню якої присвячена початкова стадія творчого акту і якою була присвячена початкова стадія творчого акту і якою під час його завершуючої стадії належить утілитися в текст [6]. Наступна операція це - «конкретизація задуму», коли журналіст вже бачить у голові текст твору, вирішує, як він почнеться і як закінчиться, на яких проблемах треба зробити особливий акцент.   Ще одна операція – «авторське редагування тексту». Постійно йде пошук якнайкращих варіантів. У даному ж випадку мається на увазі усвідомлена завершальна процедура творчого процесу, що має контрольний характер [6].
Зрозуміло, що всі стадії творчого процесу мають умовний характер, адже це не є чітко регламентованою дією, більш того, творчий процес доволі абстрактне і багатопланове поняття у всіх сферах діяльності людини в тому числі і в журналістиці.
1.5. Творча особистість, якості творчої особистості.
Творча особистість журналіста.
Отже, розібравшись з поняттями творчості та творчого процесу,  приступаємо до розглядання  найважливішого компонента творчої діяльності, адже без творчої особистості творчий процес не можливий.
В. Олешко називає творчу особистість суб'єктом творчості, основним елементом творчого процесу, додаючи, що сучасне розуміння творчості як сутнісна характеристика людини достатньо повно виявляє характер змін, що здійснюються, в соціальному світі [11]. У журналістиці на тему змін дуже влучно висловився В. Симонов: «Змінилася сама професія... Журналістика була ближча до літератури, до художньої творчості. Сьогоднішні професіонали не зобов'язані писати краще, красивіше, яскравіше за інших. І навіть, висловлю крамольну думку, не зобов'язані думати глибше за інших. Їх головний обов'язок — встигнути раніше, встигнути в номер. Бути першими. Вони не гірші за своїх попередників, вони — інші» [11].  На нашу думку, слова В. Симонова якоюсь мірою мають рацію, адже журналістика – дзеркало буденності,  і зі зміною устрою життя суспільства, зі збільшенням швидкості самого життя, міняється і журналістика. Ми вважаємо, що це не показник непрофесіоналізму, а просто зміна самого значення ЗМІ в суспільстві. М. Ким на основі сказаного Симоновим каже, що  професійні якості сучасного журналіста можна звести до уміння швидко орієнтуватися в ситуації і оперативно інформувати читачів про тих або інших  суспільно значущих фактах. Безумовно, ці якості важливі. Але чи достатньо їх, щоб розібратися в серйозній проблемі, щоб грамотно провести журналістське розслідування, щоб кваліфіковано написати аналітичну статтю, щоб уміло використовувати всю жанрову палітру журналістики [5]. Перед тим як розглянути всі сторони творчої особи журналіста слід дати визначення самого поняття «творча особистість».
Автор підручника «Журналістика як творчість» каже, що поняття «творча особа» не має достатнього філософського або навіть цілком «прикладного» обґрунтування. Як «робоче» можна прийняти наступне трактування: «Це особа, для якої творчість стає найважливішим регулятивом, осмисленою життєвою  цінністю, способом світогляду і світосприйняття. Керуючись в своїй діяльності свідомо-вольовими орієнтирами і – гарантованим ступенем корисності, творча особа в процесі творчості транслює своє «Я» в світ, сприяючи вдосконаленню буття, дає його нові вимірювання» [11].
Всі ми колись стикалися з ситуацією, коли чуємо, що в адресу тієї чи іншої людини лунає фраза:  «Ви творча особа».  Творчі люди, на думку В. Олешка  прагнуть перетворити інших. Внутрішня необхідність цього процесу полягає в тотожності життя і дії (не можна ж насправді вважатися самим собою, не виразив свою суть у дії). Зовнішньою необхідністю є те, що поле дії людини накладається на поля інших, взаємодіючи з ними. Під впливом же зовнішнього тиску людина піднімається до вершинам творчості. Проте творчій, неординарній особі потрібні і відповідні зовнішні умови, в першу чергу, соціальні, для повної самореалізації. Інакше, зусилля перетвореної особи – вплинути на побратимів – неминуче зіткнуться з опором... їх інерції, яка прагне... залишити все без змін [11]. Творча людина неодмінно виділяється серед інших, обирає собі шлях творчості, але і вибір цей зумовлює соціальне середовище в якому вона знаходиться. Так і майбутній журналіст, обирає журналістику не тільки тому, що він бачить свою самореалізацію у цій професії, але і тому, що саме суспільство підштовхує його до цього вибору. Бо задатки творчої людини ще з дитинства можуть бути розвинені у різних напрямках.
До своєї роботи треба відноситися строго і вимогливо (творчо – якщо завгодно), але говорити про неї вголос, - підкреслює автор книги «Журналістика і Журналісти» В. Моїсеєв, - слід стримано і навіть з гумором, скажімо, як це робив Антон Павлович Чехов.  Автор приводить відомий багатьом приклад, як великий російський письменник критично відносився до своєї діяльності, не вважаючи, що має право називати своє натхнення письменницькою творчістю, він в листах, говорив про нього в нарочито зневажливому тоні: «Я надряпав... паршивий водевіль...», «Постараюся надряпати яку-небудь кислятинку...». Але при цьому Антон Павлович до роботи відносився надзвичайно відповідально [8]. Зрозуміло, що творча людина не стане прямо називати себе творчою, а лише буде доводити це своєю діяльністю. Серед журналістів побутує фраза, яка вже стала афоризмом, що журналістика не професія, а група крові.  Тобто вже у слові «журналіст» закладена думка, що це не звичайна людина із звичайними здібностями. Безумовно, журналіст повинен володіти комплексом певних психофізіологічних і психологічних якостей, наприклад: комунікабельністю, допитливістю, динамізмом, спостережливістю і іншими.  При цьому слід пам'ятати, що в журналістиці існує різні спеціальності і спеціалізації і, скажімо, відповідальний секретар це зовсім не одне і теж, що власний кореспондент, редактор же – не обов'язкове краще перо в редакції, а організатор творчого і виробничого процесу. В. Моїсеєв, кажучи про те, що іноді в людині можуть поєднуватися різні якості, як  уміння писати, так і уміння організувати роботу цілого колективу, приводить в приклад радянського редактора і публіциста Олексія Аджубея, який в кінці 50 – початку 60-х років, очолював «Комсомольську правду» , а  потім «Вісті»[8].  
У 1997 році лабораторія функціонування ЗМІ факультету журналістики Санкт-Петербурзького державного університету провела опит серед 30 керівних співробітників петербурзьких видань. В ході дослідження їм було поставлено питання: «Якою кваліфікацією (якими знаннями, уміннями, навичками) повинен володіти журналіст, що працює у Вашому виданні?». Серед відповідей були виділені наступні:
 — спеціалізація у відповідній галузі, темі, проблемі, питанні;
—              уміння працювати з людьми, інформацією, словом;
—              уміння формулювати думки;
—              знання соціальних проблем міста, уміння всесторонньо розглядати їх;
—              уміння знаходити і розробляти нові теми, цікаві читацькій аудиторії;
—              знання мови і принципів побудови матеріалу;
—               уміння витягувати інформацію, висловлювати її, будувати узагальнення;
—              уміння виявляти і аналізувати складні соціально-економічні тенденції і процеси;
 — комунікативність, уміння розбиратися в психології спілкування.
Навіть виходячи з цієї вибірки відповідей, можна зробити висновок  про те, що сучасний журналіст повинен володіти цілим комплексом професійних якостей і умінь, які сприяли б успішній реалізації завдань, що стояли перед співробітником редакції. При цьому до найбільш важливих журналістських якостей можна віднести: компетентність, ерудованість, володіння методологічним інструментарієм при зборі і аналізі первинної інформації, володіння індивідуальним стилем письма та ін. Всі ці якості в сукупності створюють поняття «професійна майстерність» [5].
В. Ученова наголошує на тому, що уміти відчувати слово, шліфувати фразу, точно виражати свою і не  свою думку – якості для журналіста абсолютно необхідні. Але журналістові необхідно мати талант іншого роду. Він повинен володіти жвавістю темпераменту, прагненням активно втручатися в життя суспільства, готовністю до постійного пошуку нового, до подолання інерції поглядів. Таке відношення обов'язково повинне передувати  «мукам слова», хоча зовсім не замінює, не усуває їх. Кращі з журналістів не раз і не два відзначали неминучість саме такого відліку за шкалою професійних достоїнств.   Бути журналістом – означає не тільки їздити, дивитися, відбирати, писати – це означає особливим чином жити. – М. Кольцов [19]. Проаналізувавши досвід вчених, можна зробити висновок, що ані техніки писання матеріалу, ані таких рис як комунікабельність та швидкість мислення – не достатньо для формування цілісної особи журналіста. Ми думаємо, що є ще деякі особливі риси, які навіть на рівні підсвідомості керують творчим процесом, спрямовуючи журналіста до створення не просто матеріалу, а матеріалу, який чітко віддзеркалює сучасність, процеси життя суспільства, який представляє собою цінність для читача чи глядача (слухача).  На нашу думку, це особливе бачення реальності, цілісне бачення картини буття сьогочасності. Психолог А. Лук каже у книзі «Психологія творчості»: «свіжість погляду і "зіркість" пов'язані не з гостротою зору або особливостями сітківки, а є якостями мислення, тому що людина бачить не тільки за допомогою ока, але головним чином за допомогою мозку» [7].  Тому журналіст бачить не тільки зором,  він володіє й іншим зором, який є інтуїцією.
Обізнаність – ще одна риса творчого журналіста. Процес пізнання триває все життя і  пізнавальній діяльності журналіста велику роль грають інтелектуальні здібності, а точніше — розвиненість мислення – говорить М.  Ким. На думку психологів, «мислення є формою творчого віддзеркалення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого в самій дійсності або у суб'єкта на даний момент часу не існує. Відмінність мислення від решти психологічних процесів пізнання полягає в тому, що воно завжди пов'язане з активною зміною умов, в яких людина  знаходиться. Мислення завжди направлене на рішення якої-небудь задачі. Таким чином, мислення — це особливого роду розумова і практична діяльність, що припускає систему включених в неї дій і операцій перетворюючого і пізнавального характеру»[5].
 У психології виділяють різні типи мислення:
1) наочно-дієве (що здійснюється шляхом маніпулювання об'єктом);
2) наочно-образне (засноване на перетворенні образу предмету);
 3) словесно-логічне (має на увазі опосередковане використання понять, логічних конструкцій, мовних засобів).
Серед розумових здібностей творчої особи виділяють наступні: легкість генерування ідей, здібність до перенесення, «зчеплення», згортання, зближення понять і ін. [13]. Так журналіст відшукує причиново-наслідкові зв’язки там, де звичайна людина їх би не побачила.
У особові чинники журналістського потенціалу входять і інші здібності, і серед них можна назвати уміння спостерігати, дивуватися, знаходити в навколишньому світі  цікаві подробиці і використовувати їх в своїй роботі [5].  
Можна додати ще те, що журналіст -  це яскрава особистість, життєрадісна, яка володіє  об’єктивною чуттєвістю, адже навіть у сьогочасному жорсткому світі, де побутує прагматичний стиль життя  журналіст не є машиною, яка «штампує» новини, це людина яка має серце, співчуття, милосердя. Також журналіст – людина, яка є громадянином своєї держави. Ці риси здавалося б не несуть в собі якогось професіонального відтінку, але, як не дивно теж мають не аби яку роль саме у професійній діяльності журналіста.
Дуже важливо, щоб людина, яка обрала для себе роботу у засобах масової інформації, на психологічному рівні відчувала себе вільною, неповторною та цільною особистістю. Як зазначає В. Моїсеєв, журналіст не просто якийсь «літератор», що «пописував» для абстрактного «почитуючого» читача (глядача, слухача) або безпристрасний реєстратор подій, а відповідальний суб'єкт суспільних процесів. Значення всієї журналістики припускає формування у окремого журналіста неприйняття позицій «маленької людини», «стороннього спостерігача», від якого, -  пиши  не  пиши – нічого не залежить [5].