4. Юнаки і дівчата, що часто змінюють сексуальних партнерів, учаться в середньому трохи гірше тих, чиї сексуальні відносини стабільні.
Це значить, що соціально несприятливим (з погляду навчальної успішності) фактором для юнаків є занадто раннє чи занадто пізніше (у порівнянні зі статистичною нормою для даного покоління і субкультури), для дівчин - занадто ранній початок статевого життя і для обох статей - екстенсивні і поверхневі сексуальні контакти. Що ж стосується більш старших юнаків і молодих дорослих, то для них статеве життя, якщо вона приймає соціально і культурно прийнятні форми, має позитивне значення; вважати її несумісною із суспільно-трудовою, культурною й іншою соціальною активністю немає ніяких підстав.
Психологи, соціологи і психіатри мимоволі впливають на стиль мислення і ціннісні орієнтації своєї епохи. На початку XIX століття багато писали про небезпеки і негативні наслідки раннього початку, і екстенсивних форм статевого життя і мало хто звертав увагу на явно невротичні риси так називаної романтичної особистості з її екзальтацією, містицизмом і нездатністю до простих людських відносин, включаючи сексуальні. В другій половині XX століття, навпаки, підкреслюються патогенні аспекти некомунікабельності, сексуальної загальмованості і т.д. Насправді погані будь-які крайності. У той же час не можна - це і жорстоко, і безглуздо - підганяти всіх людей під один ранжир. "Найбільша можлива помилка в цій області... - представлення, що всі інші люди в точності такі ж, як ми, а якщо ні, то вони повинні стати такими... Ніякі сексуальні правила, закони чи ідеали не охоплюють в однаковій мірі інтроверта і екстраверта, невротика і стійкого індивіда; їжа однієї людини може бути отрутою для іншого. З розуміння цього починається психічне здоров'я". Індивідуальні варіації і типи людської сексуальності тісно зв'язані з статевими розходженнями.

СЕКСУАЛЬНІ РОЗЛАДИ  У ПСИХІЧНО ХВОРИХ
ВУАЙЕРИЗМ
Термін «вуайеризм» відбувся від французького слова voy-eurisme, що в перекладі  означає «підглядати». До синонімів вуайеризма відносяться:
1)візіонізм
2)скопофілія
3)скоптофілія
4)миксоскопія
Вуайеризм — це вид статевого збочення, в основі якого лежить потяг до розглядання статевих  органів чи спостереження за статевими актами, що відбуваються іншими людьми. Тільки при цьому виникають сексуальне збудження і статева розрядка. Прагнення підглядати за статевими  актами чи оголеними статевими органами дорослих відзначається в багатьох дітей дошкільного віку, у передпубертатному віці такий потяг виявляється в кожного третього хлопчика і приблизно в кожної двадцятої дівчинки. Особливо це характерно для дітей, що позбавлені належного сексуального виховання в родині, для тих, кому важко знайти загальну мову в спілкуванні з однолітками. Деякі психологи вважають, що укоріненню нахилів до вуайеризму сприяють невміння встановлювати контакти з людьми протилежної статі і яскравий та довгий спогад у ще не сформованій психіці дитини побаченої сцени інтимної близькості. До різновидів вуайеризма, безумовно, відносяться:
1) Захоплення стриптизом;
2) Захоплення вар'єте;
3) часті відвідування різного роду еротичних шоу;
І хоча все-таки переважна більшість вуайеристів здатні до здійснення нормальних статевих актів, але підглянута сцена і наступна за цим мастурбація приносять їм набагато більш сильну насолоду. Гостроти почуттів вуайеристу додають ще й анонімність присутності при інтимних сценах і сильному побоюванні бути захопленим за цим заняттям.
ЕКСГІБІЦІОНІЗМ
Термін «ексгібіціонізм» походить від латинського слова exhibeo, що в перекладі  означає «виставляти». Ексгібіціонізм — це досягнення статевого задоволення під час демонстрації статевих органів особам протилежної чи своєї статі. При цьому сексуальній близькості з ними не виникає. Зустрічається переважно в чоловіків. Хоча деякі психіатри вважають, що жінки, що займаються професійним стриптизом, мають деякі ексгібіціоністські нахили. Їм подобається усвідомлювати, що ними любуються і захоплюються. А  для чоловіка-ексгібіціоніста головною бажаною реакцією є переляк жінки, її шок. Саме для цього вони спеціально ховаються в укриття, з'являються раптово, розкривають  плащ чи пальто, демонструючи при цьому статевий член, що знаходиться в стані ерекції. При цьому в чоловіків настає дуже сильне статеве збудження, причому іноді це закінчується психічним оргазмом. Дуже часто демонстрація супроводжується маструбаціею. Ексгібіціонізм є одним із більш розповсюджених порушень.  Це психічне захворювання складає близько25-30% усіх випадків сексуальних збочень. Мабуть, можна навіть сказати, що він найбільше обговорюємий, він привертає увагу більше, ніж всі інші збочення разом узяті. Ексгібіціонисти, як правило, нешкідливі, абсолютно не прагнуть до насильства, навіть якщо для цього є всі шанси. Вони насолоджуються переляком жінки, одержуючи при цьому психологічний оргазм.
зоофілія
Сексуальне збочення, в основі якого лежить статевий потяг до тварин і одержання задоволення (аж до оргазму) від сексуального контакту з ними. Вважається, що дане збочення, як правило, здебільшого поширене в тих районах, де є дві наступні неодмінних умови:
1) тривале перебування чоловіків без жінок, тобто неможливість зробити нормальний статевий акт;
2) неодмінна наявність у цьому районі великої кількості тварин.
Другорядними факторами виникнення зоофілії можна виділити наступні:
1) звичаї в країнах і в народностей, де строго карають дошлюбні зв'язки і невірність жінок, тобто там, де юнаки і дівчата можуть почати статеве життя винятково після вступу в шлюб;
2) наявність нелюбимої  дружини чи чоловіка, не здатного задовольнити у сексуальному плані;
3) схильність до будь-яких сексуальних перекручень, тобто здатність задовольняти свої статеві потреби з будь-яким доступним у даний момент еротичним об'єктом, включаючи  тварин;
Тому можна сказати, що в переважній більшості випадків зоофілія є замісним перекрученням. Як вило, у таких випадках у людини не виникає стійкого, неминаючого статевого потягу до тварини. Контакти сексуального плану з тваринами припиняються відразу ж, як тільки з'являється можливість вступити в нормальний статевий контакт.
Зоофілія, як і будь-яке інше захворювання, має кілька ступенів інтенсивності:
1. Сховані, чи підсвідомі, зоофільні нахили. Вони виявляються у виді еротичних снів і несексуальних контактів із тваринами. Ці контакти приносять задоволення, трохи відмінне від сексуального.
2. Явні зоофільні нахили. Виявляються в мастурбації при сексуальних фантазіях про тварин, причому сама людина є активним учасником зоофільних контактів. При нормальному статевому акті з партнером  себе  чи його він думкою асоціює з твариною.
3.Зоофільна мастурбація. Виявляється у використанні тварин для статевого збудження шляхом дотику тварин до статевих органів. Збудження, як правило, настільки велике, що людина майже завжди досягає оргазму. Частіше зоофільна мастурбація зустрічається в жінок, що за допомогою  спеціального дресирування привчають своїх домашніх тварин, переважно кішок і собак, робити необхідні для цього дії.
4.Зоофілія яка заміщає елемент сексуальної поведінки. Це відноситься до осіб, що епізодично вступають у сексуальні контакти з тваринами, пояснюючи це відсутністю можливості співжиття з нормальним партнером. Тварина служить тут заміною людини.
5.Зоофілія як поведінка, що супроводжує інші сексуальні збочення, наприклад садизм.
6.Зоофілія як повномасштабна постійна перекручена форма сексуальної поведінки. При такому ступені інтенсивності зоофілії сексуальні контакти з тваринами служать основним, навіть, можна сказати, єдиним джерелом досягнення сексуального задоволення.
В останніх трьох випадках зоофильні контакти виявляються в анальних, оральних чи вагінальных контактах із тваринами відповідно. Саме дивне, що розмаїтість варіантів подібних контактів при цьому просто безмежно.
САДОМАЗОХІЗМ
Садомазохізм базується на сексуальній активності, що неодмінно включає заподіяння  болю чи приниження. Якщо людина бажає бути підданим такого роду стимуляції для досягнення збудження, це називається мазохізмом; якщо ж він воліє бути виконавцем — садизмом. Часто людина сполучає у собі дві цих якості, тобто він одержує сексуальне задоволення як від садистської, так і від мазохістскої активності.
Іноді деякі прояви садомазохізму застосовуються для посилення нормального сексуального життя. Про це можна говорити, тільки якщо такі дії використовуються не часто, а не тоді, коли садомазохістська активність є найбільш значним джерелом сексуальної  стимуляції чи необхідна для сексуального задоволення.
Сексуальний садизм часом буває важко відрізнити від проявів в інтимній близькості жорстокості гніву, не зв'язаних з статевим почуттям. Діагноз може легко встановлюватися там, де насильство необхідне для еротичного збудження й іспиту оргазму.
ФЕТИШИЗМ
Фетишизм — це сексуальне перекручення, що виявляється в сексуальному потязі до різних живих і неживих предметів. Це можуть бути частини  тіла чи елементи  одягу. Очевидно, фетиш у психічно хворої людини заміщає цілком і цілком природну потребу в нормальних статевих актах.
Фетишем є конкретний видимий предмет, позбавлений усілякого духовного змісту, що заповнюється еротичними фантазіями фетишиста. Характерна повна воля дій з фетишем, що при цьому не вимагає ніяких витрат психічної і фізичної енергії на настрой сексуального партнера на сексуальний лад. Саме це є для нього найбільш привабливим і дозволяє віддатися цілком своїм сексуальним фантазіям і мріянням. У зв'язку з цим особистість партнера не має для фетишиста ніякого значення. У той же час для багатьох чоловіків, наприклад, деякі частини тіла жінки, такі як груди, ноги, сідниці, чи предмет жіночої білизни можуть відігравати роль стимулятора статевого потяга, і навіть спогаду про них можуть супроводжуватися мастурбацією й оргазмом.
Використання якого-небудь неживого предмета як стимул для сексуального збудження і сексуального задоволення, як ми вже говорили, може включати вживання предметів  одягу чи взуття. Має значення навіть той матеріал, з якого все це зроблено. Справа в тім, що фетишем може стати гума,  пластик чи шкіра. Фетиші можуть мати різне значення для кожного людини-фетишиста. У деяких випадках вони просто служать для підвищення сексуального збудження під час статевого акту з нормальним партнером (наприклад, жінка надягає чорні панчохи).
Фетишизм як психічне відхилення може  диагностуватися лише тоді, коли фетиш є найбільш значним джерелом сексуальної стимуляції, тобто він є необхідним для сексуального акта, що закінчується оргазмом.
Фетишистські фантазії зустрічаються досить часто, але вони не вважаються психічним розладом доти, поки вони не приводять до ритуальних дій. Тоді ці дії приймають нездоланний і неприйнятний характер, перешкоджаючи тим самим здійсненню статевого акта.
ТРАНСВЕСТИЗМ
Трансвестизм виявляється в прагненні носити одяг, аксесуари, зачіску обличчя протилежної статі, а також грати його роль. Причому все це протікає без прагнення змінити свою стать, саме це відрізняє трансвеститів від транссексуалів.
Трансвестизм може сполучатися з пасивним гомосексуалізмом у чоловіків і активним лесбіянством у жінок. Іноді зустрічається в ізольованому виді.
Розрізняють:
1)  щирий трансвестизм, що виявляється з раннього дитинства
 і виражається в прагненні переодягатися в одяг осіб протилежної статі (такі люди одержують задоволення уже від того, що їх приймають за представників іншої статі);
2)  фетишистський (помилковий) трансвестизм.
 Трансвестити, як правило, виховуються у великих родинах мають сестер, у чий одяг вони й одягаються.
Любов до перевдягання в одяг осіб протилежної статі, як правило, починає потроху виявлятися вже в дитинстві. Це може відбуватися в такий спосіб:
1)  незалежно від оточення, з ініціативи самої дитини;
2)  під впливом дорослих, котрі вдягають дитину в одяг осіб протилежної статі, мріючи про дитину іншої статі;
3)  під впливом трансвеститських нахилів батьків. В даний час обнародувані дослідження, у яких вказується на сімейну схильність до трансвестизму.
 Схильність до переодягання, що виникла в дитинстві, у підлітковому віці перетворюється в стійку звичку, що, як правило, зберігається протягом усього життя .[27].
ТРАНССЕКСУАЛІЗМ
Транссексуалізм є вищою формою незадоволеності своєю статю. Людина вважає себе попавшим не у свою тілесну оболонку. Така незадоволеність — трагедія з приводу своєї неправильної статі, вона нерідко приводить до депресії самокастрації (у чоловіків) і навіть самогубству. Транссексуали, як правило, звичайно йдуть на гормональне і хірургічне лікування для того, щоб змінити свою «неправильну стать». Благо, що на даному етапі розвитку медицина надає таку можливість. Деяких транссексуалів лікували з успіхом у психіатричних клініках, що дало свої результати- вони не захотіли надалі змінювати свою стать.
Транссексуали не тільки хочуть здаватися всім навколишнім людиною іншої статі, вони хочуть анатомічно змінити тіло, тобто вони не тільки хочуть здаватися, вони хочуть бути іншими  цілком.
Вважається, що транссексуальні тенденції завжди з'являються в ранньому дитячому віці. Вони виявляються в постійній, досить вираженій незадоволеності з приводу своєї статі. Транссексуали хочуть її поміняти і стати іншими. Їм цікаві ігри людей іншої статі, їхні розмови, манера одягатися. Транссексуали, як правило, з дитинства дуже жіночні (чоловіки) чи зайво мужні (жінки). Такі діти відмовляються від поведінки й одягу, що характерні для його статі, навіть можуть відкидати свої статеві.органи. Дівчинки мріють про те, що в них є чи ще виросте статевий член, вони не хочуть пісяти в сидячому положенні. Вони також затверджують, що в них ніколи не виростуть груди і не буде менструацій. У хлопчиків маються твердження про те, що коли вони виростуть, те перетворяться в жінок, при цьому в них з'являться груди, а ненависні статевий член і яєчка зникнуть.
Частіше такі розлади зустрічаються в хлопчиків, чим у дівчаток. Хлопчики беруть участь в іграх дівчат, із задоволенням переодягають ляльок і годують їх. У більшості таких випадків із хлопчиків виростають гомосексуалісти.[27].
ПЕДОФІЛІЯ
Термін «педофілія» походить від латинського padis, що  означає «дитя», і philia, що перекладається «любов».
Педофілія — це сексуальний потяг до дітей, причому обох статей. Справа в тім, що стать дитини не має особливого значення, педофілу головним сексуальним стимулом служить тіло дитини з ознаками незрілості.
Причини розвитку педофілії:
1.Генетична схильність.
2.Гормональна схильність.
3.Неправильне виховання.
4.Неправильне засвоєння своєї ролі.
5.Проблеми у сексуальному житті (наприклад,  незадоволення чи пересичення звичайними контактами).
6.Страх перед інтимним зв'язком з дорослою досвідченою жінкою.
7.Відсутність впевненості в собі.
8.Комплекси, алкоголізм.
9.Виховання надмірно турботливими матерями.
10.Відсутність контактів з ровесниками.
У більшості випадків педофілія має гетеросексуальну спрямованість, однак не так рідкі і випадки гомосексуалізму.
У більшості випадків педофіли — це люди, яким за 50—60 років. Серед жінок педофіли зустрічаються вкрай рідко.
Найстрашніше, чим загрожує педофілія, це наслідком для дитини.
Для більшості дітей сексуальний акт із дорослою людиною в ранньому віці є психологічною травмою, відбиток якої може залишитися на все життя, заважаючи створювати нормальні відносини, вести нормальне сексуальне життя.
Педофілія, як правило, зустрічається в трьох вікових групах:
1)  після 50 років;
2)  від 35 до 40 років;
3)  у підлітків.
Деякі педофіли, після одруження, на деякий час припиняють контакти з дітьми, хоча не виключено, що згодом об'єктом його домагання може стати його ж власна дитина.
Розрізняють кілька видів педофілії:
1.Педофіли з комплексом неповноцінності.
2.Педофіли з затримкою психосексуального розвитку. Такі люди, природно, не здатні мати відносини з дорослими, а серед дітей почувають себе великими, розумними і т.д.
Вважається, що при такому виді педофілії жертвами практично завжди стають знайомі діти, тому контакти не випадок, навпроти, вони продумані, регулярні й усвідомлені. Як правило, педофіл привертає увагу дитини цікавими розповідями, іграми і своїм гарним, зацікавленим відношенням.
3.Регресивні педофіли, як правило, йдуть на гетеросексуальні зв'язки. Згодом і в них виникає почуття сексуальної неповноцінності, вони нерідко  спиваються чи починають приймати наркотики. Їхні сексуальні контакти частіше носять необдуманий, спонтанний характер і відбуваються, як правило, з німими дітьми.
4. Агресивні педофіли відносяться до найменш рідкої групи. Вони, як правило, відрізняються асоціальною поведінкою, і ще вони звичайно не люблять жінок.
Вони можуть змусити дитину вступити в сексуальний контакт проти його волі, тобто просто зґвалтувати його, причому в грубій формі.
Виходячи з результатів деяких досліджень можна затверджувати, що 80 % педофилів самі перенесли в дитинстві сексуальну травму, що наклала відбиток на все їхнє подальше життя.
Класифікація причин, що сприяють розвитку педофілії:
1.Відсутність здатності усвідомлювати й аналізувати свої почуття, невміння їх виражати внаслідок:
1) затримки розумового і сексуального розвитку;
2) низької самооцінки;
3) психічної травми, особливо в дитинстві;
4) самозакоханості;
5) впевненості у своєму пануванні, особливо в порівнянні з жінками.
2.Порушення сексуального збудження внаслідок:
1) перекрученого дитячого сексуального  досвіду чи першого збудження, що виникло на патологічній основі;
2) сексуального досвіду, що травмував, у дитинстві в результаті насильства;
3) ненормальної спрямованості порушення;
4) обтяженої спадковості;
5) еротичного образу дітей в Інтернеті.
3.Відсутність можливості задовольняти свої сексуальні емоційні потреби нормальним чином, тобто з дорослими людьми внаслідок:
1) едипову комплексу;
2)страху, чи, як його ще називають, комплексу кастрації;
3)страху по тим чи іншим причинам перед дорослою жінкою;
4)психотравмуючого сексуального досвіду з дорослими жінками;
5)труднощів у нормальному спілкуванні;
6)дисгармонії в родині й у сексуальних відносинах;
7)репресивних норм у відношенні мастурбації;
8)заборони позашлюбного сексу.
4. Відсутність стримуючих внутрішніх заборон, тобто своєї власної культури і моралі, на сексуальні контакти з дітьми внаслідок:
1)  психічних розладів;
2)  старечого слабоумства;
3)  алкоголізму;
4)  наркоманії;
5)  психозу;
6)  хронічного стресу;
7)  порушення стримуючого механізму, що перешкоджає інцесту;
8)  поширення порнографії на всіх ринках інформаційної продукції.
Педофілія заподіює психічний і органічний збиток дітям. Причому величина і патологічна сила цього збитку залежать від наступних факторів:
1)відношенням, що може бути:
а)ніжним і добрим;
б)насильницьким, грубим і жорстоким, коли педофіл задовольняє тільки власні сексуальні потреби;
2)виду дій:
а)одні педофіли просто дивляться на дитячі статеві органи, іноді ніжно гладять їх;
б)інші схиляють дітей до мастурбації;
в)треті схиляють дітей до орального сексу;
г)деякі наполягають на вагінальному чи анальному статевому акті,
3)регулярності і частоти випадків:
а)одноразова подія;
б)багаторазові і тривалі сексуальні контакти.[27]

Методи лікування сексуальних порушень
Практика лікування сексуальних порушень почала бурхливо розвиватися з 60-х років XX сторіччя. За минулий період були розроблені, теоретично обґрунтовані і впроваджені в практику численні і різноманітні лікувальні методи, виявлені показання і протипоказання до їх застосування, зроблена оцінка ефективності конкретних методів лікування. Динамічний розвиток  продовжується, причому темпи її розвитку багато в чому випереджають такі в інших розділах практичної медицини. Настільки стрімкий розвиток можна пояснити наступними причинами: за останні десятиліття на міждисциплінарній основі відбулося формування сексології в самостійну галузь знань; були розроблені і впроваджені в  практику нові, спеціальні методи діагностики й удосконалені ті,що були раніше; для лікування сексуальних порушень широко використовуються апробовані методи інших клінічних дисциплін, особливо психотерапії. [7]
Питання сексопатології широко освітлені в ряді літературних джерел, публікації на цю тему містяться також у збірниках наукових праць і в деяких періодичних виданнях. Всі існуючі методи лікування сексуальних порушень можна розділити на наступні групи:
I. Фармакотерапія
Медикаментозна терапія переважає в амбулаторному лікуванні і більш ефективна при лікуванні сексуальних порушень, що виникли на органічному тлі. Для цих цілей частіше застосовуються наступні типи лікарських засобів: нейролептики; анестезуючі засоби; психостимулятори й антидепресанти; загальзміцнювальні засоби;гормональні препарати; засоби, що вибірково діють на сексуальну збудливість.

II. Фізіотерапія
Методи фізичного впливу при лікуванні сексуальних порушень переважали в XIX і початку XX століття. Потім вони були невиправдано забуті сексологами і зараз переживають період відродження, що в першу чергу обумовлено появою ряду принципово нових ефективних методів фізіотерапії. Найбільше часто ці методи використовуються в лікуванні сексуальних порушень, що розвилися на органічному тлі, але в цілому ряді випадків вони мають значну ефективність і при лікуванні функціональних сексуальних розладів. Найбільше вживаними є:електрофорез, імпульсна електротерапія; гідротерапія; термотерапія, грязелікування;магнітотерапія; акупунктура, електроакупунктура, ауриколоакупунктура; вібротерапія, масаж, механотерапія; квантова гамма-терапія.
III.Тренингові методи
Тренингові методи — це найбільш розповсюджені в даний час методи психотерапевтичного впливу при лікуванні сексуальних порушень. Їхнє широке поширення обумовлене тим, що вони досить швидко дають позитивний ефект при лікуванні сексуальних розладів функціонального типу, а іноді і при їхньому розвитку на органічному фоні. Існують спеціально розроблені програми застосування тренінгових методів не тільки для лікування сексуальних порушень у конкретного хворого, але і для лікування сексуальних порушень у конкретному партнерському зв'язку. До найбільш популярних тренінгових методів відносяться:
програма Мастерса і Джонсона; релаксаційний тренінг; систематична десенсибілізація; аверсійне лікування; наслідування; самоконтроль;
тактильний комунікативний тренінг; емоційний тренінг.

IV. Гіпнотерапія
Методи лікування, засновані на вселянні під час гіпнотичного сну. Вони частіше використовуються при лікуванні функціональних сексуальних розладів і сексуальних девіацій. В даний час є спеціальні публікації, у яких висвітлюються питання застосування гіпнозу, спеціально для сексологів організується навчання гіпнотерапії.
V. Психотерапія
Психотерапія охоплює кілька десятків методів впливу на хворого. Найбільше поширення з них у сексологічній практиці одержали методи раціональної психотерапії, негіпнотичної суггестивної психотерапії, психоаналітичні методи, лібротерапія (лікування читанням), музикотерапія, методи медитації. Психотерапевтичний вплив грає найбільш важливу роль у комплексі методів сексологічного лікування, а в багатьох випадках є його єдиною формою.
VI. Партнерська психотерапія
Це найбільше динамічно розвиваючий  напрямок лікування сексуальних порушень, що розглядає сексуальні проблеми з перспективи взаємодії між партнерами. Тобто партнерська психотерапія спрямована на лікування партнерського зв'язку як цілого, а не на лікування двох складових її осіб  по окремості.
VII. Групова психотерапія
Даний метод лікування знаходить усе більше визнання і поширення в сексологічній  практиці, особливо в країнах Заходу. В основі методу лежить використання в лікувальних цілях динамічних процесів у визначеній групі хворих, що, насамперед, виникають між самими пацієнтами й у меншому ступені — між пацієнтами і лікарями.
Застосування деяких методів, використовуваних для лікування сексуальних порушень, викликає заперечення суспільної думки, в окремих країнах — конфлікт із чинним законодавством. До цих методів, у тому числі, відносяться і такі демонстрації пацієнтам зображень сексуальної тематики, що можуть бути віднесені до порнографії. Особливе заперечення викликає використання цих методів при одночасному лікуванні партнерської  пари чи  групи хворих, здійснюваному з залученням засобів техніки.
Однак не тільки широка громадськість, але і більшість сексологів категорично протестують проти використання для «лікування» сексуальних порушень таких нібито «соціально гуманних» методів, як психохірургія чи фармакологічна кастрація, застосовуваних, наприклад, у відношенні сексуальних злочинців, що приводить до втрати ними лібідо.
Слід зазначити, що вся історія медицини, як в області теоретичної, так і практичної, насичена боротьбою протиріч. Разом з тим розжарення пристрастей в області сексології завжди має особливий характер, тому що дотепер не завжди можна переконливо довести, наскільки той чи інший метод лікування був використаний саме в благо хворого, а не для полегшення задач і життя лікуючого лікаря, чи задоволення інших його особистих потреб. Нам здається, що вибір конкретних методів лікування, якщо він продиктований єдино і винятково добром для хворого, варто залишати на відповідальності лікуючого лікаря, а остаточне слово з цього приводу повинне завжди залишатися за самим пацієнтом. Лікуючий і лікуємий  як би знаходяться на різних полюсах лікувального процесу, але при цьому складають одночасно і єдиний терапевтичний зв'язок, що визначає в остаточному підсумку ефективність проведеного лікування. Саме цим особам і належить право вибору методів досягнення кінцевої мети.

ПСИХОТЕРАПІЯ ЯК СИСТЕМА ЛІКУВАЛЬНИХ ВПЛИВІВ
Психотерапевтичні прийоми при лікуванні різних форм сексуальних розладів у чоловіків і жінок повинні бути спрямовані на корекцію їхніх особистісних реакцій на сексуальну патологію, що має, що найчастіше гіперактуалізується хворими в зв'язку з виникненням у них комплексу неповноцінності. Застосування психотерапії в таких випадках повинне носити  характер   не  епізодичних  заходів,   а  системи лікувальних впливів, початком якої вже є первинний огляд хворого.
Ретельне клінічне обстеження хворого варто проводити за умови неодмінного дотримання правил деонтології і медичної етики. При цьому лікарю варто постійно пам'ятати про можливість ятрогенних впливів, що збільшують клінічні прояви сексуальних розладів і захворювання, що ускладнюють прогноз. Система психотерапії повинна носити характер безупинного ланцюга лікувальних впливів на особистість хворого, що на різних етапах лікування реалізуються за допомогою різноманітних форм, способів і методик психотерапії.
Якщо при псевдоімпотенції і псевдофригідності в цілому ряді випадків буває досить провести одну чи кілька роз'яснювальних інструктивних бесід, то при лікуванні реально існуючих сексуальних розладів система психотерапевтичних впливів на особистість хворого, а через неї і на психосоматичну кореляцію виявляється необхідною. Особливо це стосується хворих з первинно виявленими сексуальними розладами.
Послідовність психотерапевтичних заходів
Принципом психотерапії  хворих із сексуальними розладами є дотримання етапності, послідовності в її проведенні, щоб кожне лікувальне заняття було логічним продовженням попереднього і передумовою для наступного. Цим визначається не тільки найближча результативність, але і стійкість лікувального ефекту психотерапії.
Рішення задач, що лежать в основі кожного етапу психотерапії вимагає обліку і відповідності її методів, форм і змісту терапевтичної спрямованості інших застосовуваних методів лікувального впливу (медикаментозних засобів, фізіотерапії, режимних рекомендацій).
Побудова діючої психотерапії при сексуальних розладах передбачає реалізацію трьох етапів.
Перший етап — формування здорових психологічних установок. Він передбачає проведення циклу психотерапевтичних бесід, спрямованих на ліквідацію у хворих неправильних уявлень про норму і патологію статевої функції, песимістичних оцінок свого захворювання і перспектив, а також відповідність цих поведінкових тенденцій. Проведення психотерапії передбачає також реалізацію лікувальних впливів загального характеру.
Цей етап включає активне обговорення з пацієнтами:
1.Анатомії статевих органів, фізіології статевої функції, психофізіології і психології сексуального життя людини. Під час обговорення цієї теми необхідно висвітлювати питання про норму і фізіологічні коливання статевої функції, а також про вплив особистісних особливостей людей на їхнє ­статеве життя;
2.Причин статевих розладів і методів їхнього попередження;
3.Ефективності комплексного лікування статевих розладів і типів
виходу  з хворобливих станів;
4.Гігієни і психогігіени статевою життя.
Виклад і обговорення зазначених тем проводяться в одній чи декількох бесідах, число яких визначає лікар у залежності від контингенту і числа осіб, що складають лікувальну групу, а також від інших конкретних умов. При цьому необхідно пам'ятати про обов'язкову психотерапевтичну спрямованість викладу кожної зі згаданих тем і оптимістичності заключень і висновків.
Бесіди варто починати після попереднього обстеження пацієнтів, включених у лікувальну групу. Знання причин і умов розвитку в них статевої  слабості  й облік їхніх особистісних особливостей дозволяють використовувати пробачну лікарську бесіду, так називану психотерапію Рикошетом.
Другий етап психотерапії необхідно направляти на подолання невротичних реакцій, що представляють  особистісну реакцію хворих на свою статеву неповноцінність. Зазначені реакції по механізму неврозів у результаті розладів функціональних взаємин між корою головного мозку і підкірковою областю, а так у зв'язку з порушенням відносин особистості можуть привести до вторинного зриву статевої функції, замикаючи таким чином порочне коло факторів, що визначили розвиток сексуальних розладів.[29].
Варто враховувати характерологічні, типологічні особливості пацієнтів, соціально-психологічну дезадаптацію чоловіків, показники самосугестивності і сугестивності словам інших людей, а також варіанти проявів, ступінь виразності і характер плину статевого розладу і вторинної невротичної реакції.
Заключний етап психотерапії спрямований безпосередньо на відновлення й активізацію статевої функції. При реалізації цього етапу психотерапії треба мати на увазі, що порушення статевої функції при первинному розладі потенції і первинної фригідності обумовлено не тільки утворенням ненормального умовного рефлексу, порушенням нервової регуляції статевої функції (при дисрегуляторній формі) чи слабістю морфофункціональних структур, що складають основу статевого інстинкту (при конституціонально-генетичній формі), але і вгасанням умовних статевих рефлексів у силу порушення фізіологічного ритму статевої активності хворих.
Останній фактор, що є основою абстинентної форми, бере участь у патогенезі всіх клінічних форм як первинних, так і вторинних сексуальних розладів. Усі указані вище фактори сприяють зміцненню виникаючого у хворих переконання у своєї статевої неповноцінності, що згодом може привести до різних порушень з боку психіки.
Проведення заключного етапу психотерапії передбачає сугубо індивідуалізований підбір лікувальних методик з арсеналу відомих методів психотерапії і їхнє диференційоване застосування у формі індивідуальних і колективно-групових занять.
Комплексність психотерапії
Комплексність передбачає, з одного боку, застосування комплексу психотерапевтичних заходів з різними програмами і сполученнями методик на різних етапах психотерапії, а з іншого боку — проведення комбінованого лікування, що включає найбільш раціональне сполучення психотерапії медикаментозними засобами, різними методами фізіотерапії, так називаними допоміжними засобами і режимними рекомендаціями.
Варто також врахувати, що при побудові курсу психотерапії найбільш ефективним виявляється комбіноване застосування різних методів психотерапії в сонному і бадьорому стані.
Розробка індивідуальних планів, схем комплексного лікування ґрунтується на даних ретельного загального і сексологічного обстеження хворих і передбачає лікування не тільки статевого розладу, але і всіх інших патологічних змін в організмі, що можуть відігравати роль патологічних факторів, що впливають на клініку і плин порушень сексуальної функції у чоловіків і жінок.
Поділяючий (дифференційний) характер структури психотерапії
Диференційований характер є одним з неодмінних принципів  лікування  хворих із сексуальними розладами в залежності від: 1) форми статевого розладу; 2) особливостей проявів; 3) Рівня соціально-психологічної адаптації чоловіків у родині; 4) характеру вторинних реакцій, що значною мірою обумовлені типологічними особливостями пацієнтів, їхнім віком, особливостями подружніх взаємин у зв'язку з розладом статевої функції у одного з них, а також неправильною поінформованістю чоловіка і жінки про норму і патологію статевого життя. При призначенні психотерапії особам, що страждають різними формами сексуальних розладів, необхідно визначити її конкретні задачі і зміст, а також доцільні форми її проведення і найбільш адекватну методику реалізації.