До тих характеристик, які притаманні митному союзу, даний тип передбачає скасування перешкод для вільного переміщення між країнами всіх факторів виробництва. Досвід показує, що створення спільного ринку передбачає узгодження наступного кола питань:
• розробка спільної політики розвитку окремих галузей та секторів економіки. Їх вибір здійснюється, виходячи з їх значення для наступного закріплення інтеграції та соціального резонансу після прийняття відповідних заходів (в ЕС такими секторами були сільське господарство та транспорт);
• формування спільних фондів сприяння соціальному та регіональному розвитку, орієнтованих на задоволення «потреб на місцях», які б дозволили реально відчути переваги інтеграції;
• впровадження системи заходів для запобігання порушенню норм, які регулюють конкуренцію. Тим самим обумовлюється необхідність формування спеціальних органів управління та контролю. В ЕС це – Європарламент, Рада Міністрів, Єврокомісія, Суд, Рада Європи.
Створення економічного союзу передбачає, крім ознак, притаманних спільному ринку, проведення країнами-членами узгодженої економічної політики. Теоретичних розробок, які стосуються проблематики створення та функціонування економічного союзу, дуже мало, практично відсутній досвід для узагальнень і висновків.
Єдиний приклад – інтеграційне угруповання країн Західної Європи – Європейський союз, який, до речі, ще повною мірою не сформований. У практиці функціонування ЄС основні напрямки політики країн-членів та Союзу визначаються спільно у вигляді рішень Ради Міністрів, який також контролює хід економічного розвитку кожної країни і Союзу в цілому. У випадках невідповідності економічної політики певної країни основним напрямкам ЕС, Рада Міністрів приймає відповідні рішення.
Для досягнення повної економічної інтеграції необхідно не просто узгодження, а проведення практично єдиної економічної політики, яка потребує уніфікації законодавчої бази з таких напрямів:
а) податкового, що передбачає ідентичні рівні податків у всіх країнах, що входять до угруповання;
б) стандартизації (наприклад, для консервантів, що входять до складу продуктів харчування, вимог щодо токсичності вихлопних газів, розміру обладнання)
в) спільних правил техніки безпеки;
г) трудового (правила прийому на роботу та звільнення, єдиний пенсійний вік);
е) відношення до різних форм злиття та поглинання фірм;
є) антимонопольного;
ж) правил створення і реєстрації нових фірм;
з) монетарного (наявність єдиного Центрального банку, єдиної валютної системи з єдиною валютою);
и) відмова в рішеннях, що приймаються відповідними урядовими структурами, від протекціонізму і будь-яких форм преференції щодо національних суб’єктів господарювання [ 4,ст.256].
1.3    Економічні наслідки вступу країн до торгово-економічних
інтеграційних об’єднань
Приєднання будь-якої країни до торгово-економічного союзу, безумовно, здійснює певний вплив на параметри її економічного функціонування.
Виділяють два основних напрямки, за якими здійснюється дослідження наслідків входження держав до інтеграційних угруповань:
• статичний;
• динамічний аналіз.
У межах статичного аналізу можна прослідкувати два варіанти наслідків вступу до торгово-економічних союзів:
• потокоутворюючий ефект,
• потоковідхиляючий ефект.
Потокоутворюючий ефект означає переключення, внаслідок приєднання до інтеграційного угруповання, її попиту і, відповідно, споживання від виробника з вищими витратами до виробника з нижчими витратами (мова йде про витрати на виробництво, а транспортні витрати та витрати трансакцій вважаються рівними 0).Розглянемо таку ситуацію за допомогою графіку (рис. 1).
Рис. 1. Наслідки приєднання країни до інтеграційного об’єднання. Потокоутворюючий ефект.
Припустимо, що країна Х не входить до інтеграційного угруповання. У країні Х виробляється певний товар. Умови виробництва цього товару не найкращі. Щоб захистити національне виробництво від іноземної конкуренції в країні Х введено мито на імпорт. За таких умов країна Х виробляла даний товар в обсязі Q1, а споживала в обсязі Q2, імпортуючи (Q2 - Q1).
Після приєднання до інтеграційного угруповання в країні Х відмінено мито на імпорт, і рівень ціни на товар знизився на розмір мита за рахунок того, що тепер країна Х імпортує цей товар від найкращого виробника. Споживання цього товару виросло до Q3, а виробництво скоротилось до Q4. Обсяг імпорту збільшився.
Розглянемо, хто в цій ситуації виграв, а хто програв?
Очевидно, що зниження ціни спричинить зростання рівня споживання в обсязі, який дорівнює сумі площ (1 +2+3+4). А виробники товару з країни Х матимуть збитки, пов’язані із скороченням випуску (1). Збитки понесе також бюджет (3), оскільки він не одержує надходжень у вигляді мита. Таким чином, приєднання країни Х до інтеграційного угруповання дасть їй чистий виграш у вигляді (2 + 4).
Потоковідхиляючий ефект означає спричинене приєднанням до інтеграційного об’єднання переключення попиту від виробника за межами об’єднання, який має нижчі витрати, до виробника, який має вищі витрати, але є членом інтеграційного об’єднання.
На графіку (рис.2) зображені наслідки приєднання країни до інтеграційного об’єднання у випадку виникнення потоковідхиляючого ефекту. Припустимо, що країна Х не входить до інтеграційного угруповання. Вона випускає певний товар в обсязі Q1, а споживає в обсязі Q2. Імпорт становить (Q1 - Q2). У країні Х встановлені єдині ставки імпортного мита для всіх імпортерів. Тому в найкращому положенні був той імпортер, в якого витрати нижчі.

Рис.2. Наслідки приєднання країни до інтеграційного об’єднання. Потоковідхиляючий ефект.
Припустимо, що країна Х входить до інтеграційного об’єднання. За цих умов імпортне мито щодо країн-партнерів скасовується. Припускаємо також, що виробник, в якого найнижчі витрати на виробництво даного товару, не входить до інтеграційного угруповання. За цих умов товар, що виробляється у країнах-членах угруповання, для споживачів країни Х виявляється дешевшим від виробленого найефективнішим способом, оскільки останній підлягає митному обкладенню.
Тобто (P + tariff) > P, хоча P < P1.
Таким чином, відбулась переорієнтація на виробника, чиї витрати вищі. У результаті споживчий надлишок збільшився на суму (1+2+3+4). Виробники країни Х понесли збитки (1). Втрати бюджету склали – (3+5). Сумарний ефект становить:
(1+2+3+4) - (1+3+5) = (2+4) - (5).
Тобто результат (загальний сукупний виграш матиме місце чи загальні сукупні збитки) залежатиме від співвідношення (2+4) та (5).
Відзначимо, що потоковідхиляючий варіант матиме місце за умов, коли імпортне мито по відношенню до країн-нечленів угруповання буде занадто високим, або якщо різниця у витратах виробництва даного товару всередині і за межами об’єднання невелика. У цьому випадку скасування навіть невисоких митних ставок зробить його виробництво всередині об’єднання дешевшим порівняно з виробництвом за межами об’єднання.
Недолік статичного аналізу полягає в тому, що одним із його припущень є незмінне положення кривих попиту і пропозиції в умовах зміни характеру і напрямку експортно-імпортних операцій.
У реальній же дійсності, якщо країна приєднується до інтеграційного об’єднання, то криві попиту і пропозиції зміщуються. Тобто приєднання до інтеграційних угруповань значно різноманітніше за своїми наслідками, ніж це було показано в межах статичного аналізу.
З точки зору динамічного аналізу можна виділити наступні переваги приєднання країни до інтеграційного об’єднання:
1) збільшення розміру ринку дозволить вітчизняним фірмам одержувати ефект від збільшення масштабів виробництва (що має особливе значення для невеликих країн);
2) зовнішня економія. Мова йде про те, що розширення міжнародної торгівлі спричиняє вдосконалення інфраструктури країн-учасників союзу, що, в свою чергу, скорочує витрати на експортно-імпортні операції;
3) позиція кожної країни-члена інтеграційного угруповання як учасника різноманітних торгових та економічних переговорів є більш виграшною порівняно з позицією окремої країни, що не входить до жодного з об’єднань. Це дозволяє забезпечити країнам-членам певні переваги;
4) більша конкуренція між країнами-учасниками союзу стимулює ділову активність та послаблює рівень монополізації;
5) приєднання до інтеграційних угруповань сприяє швидкому розповсюдженню інформації та передової технології.
У межах динамічного аналізу досліджуються не тільки позитивні, але й негативні наслідки приєднання країни до інтеграційного об’єднання. До них можна віднести:
1) певний збіг обставин може спричинити відтік ресурсів з менш розвинутих країн до більш розвинутих в економічному відношенні членів союзу;
2) може відбутися розповсюдження олігополії з однієї країни на всю територію інтеграційного об’єднання;
3) може виникнути ефект втрат від збільшення масштабів виробництва, пов’язаний з виникненням занадто великих компаній, що стають занадто забюрократизованими і тому неефективними;
4) країнам-членам інтеграційного об’єднання необхідно частину своїх бюджетів витрачати на функціонування інтеграційного об’єднання.

Розділ 2. Участь України в процесах світової економічної інтеграції
2.1 Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної
інтеграції України
В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а транснаціонального капіталу — посилюється, що видозмінює матрицю інтеграційних процесів. В Україні зберігає міцні позиції ізоляціонізм як стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання доступу на ринки та не сприяння інвестиціям. Інтеграція не є самоціллю, а відкриває доступ до ринків факторів виробництва — капіталу, технологій і робочої сили. Протягом попередніх років ринкової трансформації Україна не змогла забезпечити такий доступ, обсяги іноземних інвестицій порівняно з іншими постсоціалістичними країнами залишаються мізерними. Це прямо пов’язано з державним ізоляціонізмом як виявом пострадянського етатизму в українському варіанті, що «призвело до відставання від інших східноєвропейських країн у євроінтеграційних процесах (не менш ніж на 10 років), гальмування вступу до СОТ і фактично залишило Україну на узбіччі світових інтеграційних процесів. Негативну роль відіграла також так звана «багатовекторність» — непослідовна політика балансування між ЄС і Росією, яка перешкоджала недвозначному визначенню інтеграційних пріоритетів України.
З розширенням ЄС у 2004 р. Україна зіштовхнулася з низкою проблем щодо вироблення загальної концепції зовнішньої політики стосовно ЄС і Росії. Це стосується насамперед зіткнення економічних інтересів Росії та ЄС, несумісності концепцій «ширшої Європи» і «єдиного економічного простору», безпосереднє відношення до яких має Україна. У статті проаналізовано суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливають на напрями економічної інтеграції України, з урахуванням позицій провідних aкторів (ЄС та Росії) та на підставі оцінки об’єктивних економічних показників фактичної «інтегрованості» в обох напрямах.
Сьогоднішня ізольованість та слабка інтеграція України у світове господарство зумовлена насамперед внутрішніми чинниками та аморфністю моделі економічного розвитку. В Україні зберігаються основні вади системи організації суспільства тупикового типу — пострадянського етатизму з властивим йому антилібералізмом, нехтуванням цінностями демократії та гуманізму (хоча певний прогрес у цьому напрямі є). Фактично не була реалізована сучасна ліберальна модель економічного розвитку (разом з тим вистачало критики такої моделі як неадекватної для України з позицій антилібералізму). Модель економічного розвитку була однозначно спрямована на трансформацію політичної влади старої і нової номенклатури у владу економічну (так звані радикальні ринкові реформи в українській (ширше — пострадянській) версії). Для цього проголошуються і реалізуються численні концепції зміцнення економічної могутності держави, «сильної державності», «мобілізаційні моделі», згідно з якими держава та великі національні виробники розглядаються як локомотиви економічного розвитку. Автор переконаний, що така модель за сучасних умов не має перспектив. На етапі замкненості національних економік, у т.з. доглобалізаційну епоху, вона ще спрацьовувала і могла давати непогані економічні результати, про що свідчать приклади країн Азії [2, ст.154] .
Єдиним можливим способом реалізації такої моделі у сучасних умовах є ізоляціонізм у різних його формах — зведення бар’єрів для іноземних товарів та капіталів з метою підтримки національного виробника, тепличні умови для великого капіталу національного походження, монополізація та сегментування внутрішнього ринку. Це негативно впливає на економічний розвиток. Відсутність конкуренції та високі бар’єри входження для іноземного капіталу генерують такий феномен, як дешева робоча сила. В умовах, коли приховування прибутків від оподаткування не є проблемою, це зумовлює доволі низький рівень ВВП, який декларується статистикою, мізерні державні бюджети та високі процентні ставки як індикатори дефіциту ресурсів.
Важливе місце у риториці ізоляціонізму посідає керованість та регульованість саме національного капіталу як його беззаперечна перевага (на відміну від західного, на який справляти тиск набагато складніше). Ізоляціонізм та антиринковість, які разом формують непривабливе інвестиційне середовище в Україні, є антиінтеграційною за змістом політикою. Як результат політичних домовленостей, вираження економічних інтересів влади ізоляціонізм справляє значний вплив на гальмування процесів реальної інтеграції України у світові ринки.
Антиінтеграційною за сутністю є й доволі поширена ідеологія так званого «вирощування національного капіталу» шляхом створення власних ТНК в Україні та їх виходу на світові ринки Такий підхід широко підтримується олігархічними силами, які визначають економічну політику (через представницькі органи влади) або намагаються на неї впливати. Стверджується про необхідність створення власних українських ТНК — «глобальних гравців світового господарства», при цьому відкриття доступу іноземного капіталу на внутрішні ринки (конкретний приклад — продаж ВАТ «Криворіжсталь») розглядається як «крок назад до економіки колоніального типу» [2 , ст.145].
Дійсно, масштаби діяльності ТНК значні за обсягами, але жодній з них не вдалося монополізувати світовий ринок, така форма організації виробництва дозволяє отримати лише тимчасові конкурентні переваги на ринках. Не можна погодитися також з тезою, що ставлення транснаціональних компаній до інших держав диктується «інтересами країни перебування офісів ТНК» .Навпаки, вихід ТНК за межі національної економіки та розбудова інтернаціональних корпоративних мереж були спрямовані саме на уникнення від сплати податків у материнській юрисдикції (якщо під інтересами країни перебування розуміти її фіскальний інтерес). Крім того, структура капіталу більшості публічних ТНК, що залучається на світових фінансових ринках, є інтернаціональною, значна частка капіталу перебуває у вільному обігу і не може ототожнюватися з економічними інтересами винятково материнської юрисдикції. З цих позицій концепція «вирощування національного капіталу» також є формою ізоляціонізму. Політика антиліберального ізоляціонізму значно загальмувала інтеграцію України у світові ринки і, відповідно, не створила передумов для інституціонального закріплення країни у цивілізованих інтеграційних формуваннях (ЄС, СОТ). Це, на думку автора, є найбільшою стратегічною помилкою української політики останніх 15 років. Натомість активізувалася діяльність з втягнення України у сурогатні політизовані інтеграційні проекти східного напряму [2, ст.148].
Значний вплив на вектори регіональної інтеграції України справляє позиція Росії як провідного aктора пострадянського простору, з її відверто критичним ставленням до глобалізаційних процесів. Інтеграція як взаємна відкритість ринків конфліктує з надмірно політизованою позицією Росії, згідно з якою до загроз її національним інтересам відноситься «створення однополярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США». Концептуально пострадянський простір розглядається як «природна зона міждержавної інтеграції Росії». Росія усвідомлює ризик того, що глобалізаційні процеси поширяться на пострадянський простір, і пострадянські країни «будуть включені у периферію інших центрів інтеграції, в рамках яких вони розвиватимуться абсолютно за іншим вектором». Як альтернатива висувається так звана «багатополярна модель глобалізації», що відповідає національним інтересам Росії, водночас стверджується про невідповідність економічним інтересам Росії європейської моделі економічної інтеграції [22,ст.317].
Активно розробляються концепції формування навколо Росії альтернативного центру впливу (євразійського). Так, П. Савицький вважає, що євразійський центр має перетворитися з об’єкта змагання за сфери впливу між світовими політичними центрами на основного суб’єкта такого змагання . За   Р. Грінбергом можливими є два сценарії розвитку пострадянського простору: або економічний розвиток у ролі периферії, або на основі інтеграційних процесів відтворення «на євразійському просторі самостійного ядра економічної могутності». Невід’ємною складовою останнього сценарію є положення про ідентичність українських і російських інтересів. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного «центру сили» пов’язується також азіатський інтеграційний вектор, у контексті зближення Росії і Китаю набуває реальних ознак біполярна модель розвитку (Схід — Захід)[24, 12].
Як інституціональна оболонка для реалізації ідеї альтернативного центру впливу розроблявся проект ЄЕП, головним завданням якого була прив’язка України до російської сфери впливу. Розробка цього проекту стала логічним продовженням прагматичного курсу адміністрації В. Путіна, спрямованого на зміцнення економічних позицій Росії на пострадянському просторі. Серед факторів, які мали б зацікавити частину пострадянських країн у створенні ЄЕП, виділяються: 1) зниження трансакційних витрат сприятиме зростанню ефективності бізнесу для окремих суб’єктів та прискоренню темпів економічного зростання; 2) зростання обсягів ринку, адже розвиток ринкової економіки потребує місткого внутрішнього ринку (наводиться показник у 250-300 млн. осіб, економічні простори з меншим населенням нібито «не здатні до самостійного економічного розвитку»; 3) підвищення конкурентоспроможності та ефективності російської та української економік під впливом дії на національних ринках компаній з інших країн ЄЕП [27, ст.65-66].
Загострюється політична та економічна конкуренція між ЄС та Росією щодо поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій. ЄС не зацікавлений у формуванні в Європі «іншого регіонального об’єднання держав на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на терені колишнього Радянського Союзу», що зумовлено посиленням міжнародної конкуренції по лінії ЄС — НАФТА та ЄС — АСЕАН. На відміну від концепції рівноправного партнерства ЄС («сильний центр — сильна периферія»), Росія націлена на побудову на пострадянському просторі моделі з одним регіональним лідером («сильний центр — слабка периферія»), який визначатиме правила гри для інших учасників [3, 284-288].
Зміни на пострадянському просторі у 2004-2005 рр., загострення політичної конкуренції між Росією та ЄС щодо поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій зумовили еволюційні зрушення в їхніх інтеграційних стратегіях. Враховуючи несприятливі для Росії внутрішньополітичні зміни в Україні 2004-2005 рр., які поставили під загрозу власне «формальну інтеграцію» у формі проекту ЄЕП, очікуються суттєві коригування зовнішньополітичної стратегії стосовно України. Для російського капіталу бажаним є закріплення України в орбіті впливу Росії. Для цього проект ЄЕП необхідно замінити на реалістичніший формат інтеграції, оскільки стало зрозуміло, що на поточному етапі передчасно створювати міждержавні органи. Замість цього пропонується проведення регулярних форумів з обміну інформацією (так звана модель відкритого регіоналізму). Як аналог наводиться Південно-Східна Азія, де, незважаючи на низький рівень «формальної інтеграції», має місце висока взаємозалежність економік, яка базується на експансії японського капіталу. Зрозуміло, що Росія має намір взяти на себе аналогічну роль регіонального лідера. Очікується, що у результаті реалізації стратегії «інтеграції знизу» буде сформовано підстави для інтеграції «згори» (на міждержавному рівні), як це було, зокрема з НАФТА, передумовою створення якої стали економічні інтереси американських компаній у Мексиці.
Узагальнюючи викладене вище, можна дійти висновку щодо остаточного відмежування Росії від євроінтеграційного процесу з центром у Брюсселі, зміщення акцентів з інституціональної до функціональної інтеграції. Паралельно з цим змінюється стратегічний підхід до захоплення пострадянського простору — відмова від форсованої «інтеграції згори» та перехід до еволюційної «інтеграції знизу» на засадах жорсткого прагматизму і відкритого регіоналізму, основним змістом яких є експансія російського капіталу і створення бар’єрів для входження ТНК у сфери інтересів РФ. При цьому стратегічним завданням залишається поступова інституціональна інтеграція України у сферу російського впливу, яка певний час [вичікувальна позиція до настання сприятливих політичних умов] здійснюватиметься виключно економічними, а не політичними методами.
Україна знаходиться на перетині інтересів Заходу та Росії і не належить до сфери історико-культурного комплексу цінностей, які визначають так звану європейську ідентичність. Тому її інтереси значною мірою визначаються результуючою дією гравітаційних сил європейської і позаєвропейської сфер впливу, а її зовнішня політика буде неминуче багатовекторною. Вичерпаність ідеології багатовекторності у формі політичного балансування між двома напрямами є очевидною. Багатовекторність потребує іншого змістовного наповнення, переходу від малорезультативних міждержавних відносин до реалізації конкретних інтеграційних проектів, які б давали Україні максимальний економічний ефект у довгостроковій перспективі.
Обсяги експорту з України у країни СНД у 2004-2005 рр. практично зрівнялися з обсягами експорту у країни ЄС-25, разом з тим близько половини імпорту надходило з країн СНД (насамперед з Росії). Україна набагато більше залежить від Росії, ніж Росія від України: у 2005 р. торговельний оборот між двома країнами становив 20,2 млрд. дол. США, 5,9% зовнішньоторговельного обороту Росії і 35% — України. Можна стверджувати про недостатній рівень інтегрованості економіки України ані в ЄС, ані в СНД, тобто відсутність вагомих економічних передумов для поглиблення інтеграції в обох напрямах. Набагато вищим є рівень інтегрованості між Росією та ЄС: у 2004 р. 52,5% зовнішньоторговельного обороту Росії припадало на країни ЄС, при цьому майже 4/5 іноземних інвестицій у цю країну мали походження з ЄС. У той же час на країни СНД припадало лише 15 % зовнішньоторговельного обороту Росії. Ці показники є додатковим підтвердженням суто політичного підтексту проекту ЄЕП.
Частка інвестицій в Україну з країн ЄС значно перевищує відповідну частку російських інвестицій. Намітилася тенденція щодо зростання обсягів інвестицій з країн ЄС — лише протягом 2005 р. вони зросли з 4,9 до 11,7 млрд. дол., що становить майже 72% загального обсягу іноземних інвестицій в Україну. У відносному вимірі обсяги іноземних інвестицій в Україну залишаються недостатніми, якщо розглядати їх як передумову для поглиблення інтеграції. На кінець 2004 р. обсяги прямих іноземних інвестицій у країнах ЦСЄ та Балтії становили 25-35% ВВП, в Україні — 14%. Досі відсутня достатня політична підтримка для поглиблення інтеграції України в ЄС, що здатен генерувати європейський бізнес, економічні інтереси якого в Україні поки що мають локальний характер. Водночас зростає вплив російського капіталу у стратегічно важливих секторах української економіки, прямі іноземні інвестиції з Росії на кінець 2005 р. перевищували 0,8 млрд. дол. (4,9% іноземних інвестицій), а з урахуванням російських інвестицій з офшорних зон ця частка оцінюється у 14%. Російські інвестори контролюють значну частку підприємств (понад 50%) у таких секторах, як телекомунікації, кольорова металургія та нафтопереробка [24, ст.74].
Сьогодні для України потрібна цілеспрямована політика «відкритих дверей» для західного фінансового капіталу, що сприятиме залученню західних інвестицій у реальний сектор (так званий ефект «локомотива»). Сценарії розвитку інших країн свідчать, що інвестиції у фінансовий сектор стали міцним фундаментом для зростання інвестицій у реальний сектор, тобто існує причинно-наслідковий зв’язок: «фінансова інтеграція о зростання інвестицій у реальний сектор», що має стати важливим елементом інтеграційної стратегії України. Економічні позиції ТФГ не залежать від наближеності до влади, що має прискорити руйнування євразійської традиції економічних відносин в Україні, яка склалась історично. Це створить економічні передумови для підвищення результативності прозахідної інтеграційної політики України.
Географічні розміри та економічний потенціал на дають підстав для віднесення України до самостійних гравців у глобальному економічному просторі. Враховуючи політичну та економічну неготовність ЄС для розширення та перехід Росії до стратегії жорсткого прагматизму, Україні доцільно змістити акценти з міждержавних стосунків на вирішення низки внутрішніх проблем та диспропорцій, які негативно впливають на інвестиційний імідж країни. Це стримує і європейські, й російські інвестиції. Власне потрібна зміна ідеології інтеграційної політики — реальна економічна інтеграція (поглиблення економічних взаємозв’язків) має стати пріоритетом такої політики. Політика «відкритих дверей» має якщо не замінити, то суттєво доповнити занадто політизований і декларативний процес інтеграції «згори» (особливо це стосується відносин з ЄС) [15 , ст.85].
Економічні передумови для глибшої інтеграції як на Захід, так і на Схід поки що не створено, відповідно не може сформуватися політична підтримка того чи іншого інтеграційного вектора як в Україні, так і за її межами. Лише значні структурні зрушення в зовнішньоторговельному обороті й іноземних інвестиціях в Україну можуть схилити шальки терезів у той чи інший бік. Економічні інтереси посунуть історико-культурні аргументи на другий план. Поки що Росія дещо відстає від ЄС щодо розширення сфер впливу в Україні, принаймні за даними статистики (інвестиції та товарообіг). Але активна стратегія Москви у цьому напрямі може докорінно змінити розстановку сил навіть у короткостроковій перспективі. З цих позицій Україні потрібні альтернативні ініціативи, нові форми і напрями інтеграційних процесів, позбавлені ідеологічних стереотипів. Саме інвестиції та міцні кооперативні зв’язки можуть поглибити і у формально-правовій площині закріпити інтеграцію. Відповідно напрями та глибина інтеграційних процесів у майбутньому залежатимуть від інвестиційних стратегій провідних європейських та російських ПФГ, запровадження прозорих конкурсних засад та конкуренції між ними на українському ринку. Найважливішим завданням України є відхід від політики прихованого ізоляціонізму і перехід до політики «відкритих дверей» як для західного, так і для російського капіталу.
Особливо важливим завданням є забезпечення інвестиційної відкритості України для іноземного капіталу, конкуренція між ним та вітчизняним капіталом зумовить зростання вартості інвестиційних активів в Україні, що у свою чергу сприятиме підтриманню сальдо платіжного балансу, прискорить темпи економічного зростання (інвестиційний попит). Для реалізації політики «відкритих дверей» потрібно відмовитись від прихованого ізоляціонізму з ореолом «вітчизняного товаровиробника», низки антиінтеграційних стратегій ізоляціонізму («вирощування національного капіталу» тощо), які значно загальмували (і гальмують) входження України у сферу цивілізованого ринку і, відповідно, динаміку економічного розвитку. Десятиріччя втрачених можливостей, яке почалось з проголошення радикальних економічних реформ у 1994 р., має відійти в історію.
2.2 Стратегічні напрямки інтеграції України у світове
господарство
 Щодо стратегічних напрямів інтеграції України в світове господарство необхідно виділити:
Входження її в перспективі до структур Європейського Союзу (ЄС).
У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу одне з найбільш приоритетних направлень української інтеграції є поглиблення зв’язків з країнами-членами Європейського Союзу. Необхідність інтеграції Україні до ЕС випливає з ряду об'єктивних обставин:
 • Україна представляє собою одну з найбільших, як за чисельністю населення, так і за територією, європейських країн;
• Інтеграція відкриває перед Україною значні можливості щодо використання свого вигідного географічного положення.
• Орієнтація на співробітництво з Європейським Союзом змусить українських товаровиробників підтягуватися до високих європейських стандартів. Саме через європейський ринок ми зможемо отримувати новітні технології, за допомогою яких виготовлятимемо продукцію, конкурентноспроможну на ринках Європи, Азії, Росії, країн СНД.
• Забезпечення недискримінаційного доступу основних товарів експорту України на ринки ЄС. Треба врахувати, що європейський ринок - це понад 500 млн. потенційних споживачів, що мають високу платоспроможність.
• Україна вже зараз може сподіватись на певну підтримку з боку ЄС та його країн-членів в питанні приєднання України до Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю ГАТТ/СОТ, одержання доступу до Загальної системи преференції ЄС.
Втім, процесу інтегрування України до ЄС заважають суттєві обставини:
- Країни, що претендують на повноправне членство в ЄС, повинні мати ринкову економіку, яка вже функціонує (тобто не перехідну до ринку, а саме ринкову). В Україні на цей час ринкової економіки немає, а процес переходу до неї затягується та ускладнюється багатьма негативними процесами (спад виробництва, падіння життєвого рівня населення, жорстка криза платежів, наростаюча криміналізація економічної діяльності та процвітаюча корупція, практична відсутність інвестицій, тощо); Україна найбільш “безладна” країна серед тих, які ЄС будь-коли розглядав як можливого кандидата на членство.
- Країни ЄС повинні застосовувати правила та регулюючі принципи, встановлені в рамках ЄС, а нормативно-правова база, що сьогодні існує в Україні суттєво відрізняється від єдиних правил ЄС;
Рівень міжнародної конкурентоспроможності основної маси українських підприємств на сьогодні відстає від рівня ЄС. Багату інформацію щодо конкурентоспроможності Української економіки дає знайомство з матеріалами світового звіту про конкурентоспроможність окремих національних економік за 1998 рік (див. П. 4). Вкрай невтішне місце України у зведеному рейтингу і в усіх групах показників, звичайно, можна частково списати на роздратування залучених експертів станом справ у європейській країні, який є гіршим, ніж вони могли сподіватись (може через це деякі африканські країни мають вищі рейтинги). Слід також пам'ятати, що біля ста країн світу не потрапили до звіту, і не всі з них випередили б Україну в разі свого включення до нього. Однак наведені об'єктивні кількісні дані також дають невтішну оцінку щодо конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Це підтверджує результати тих досліджень , які на додаток до традиційних ситуацій неспроможності державної влади, що притаманні і країнам з розвиненою економікою, додають специфічні проблеми новостворених держав, через це Україна має гірші стартові умови, порівняно з центральноєвропейськими перехідними економіками. Криза в уряді й управлінні:     
Таблиця 4.
Найнижчі рейтинги

Рей-тинг	Неунор-мовані  платежі поширені"	Ухиляння від сплати податків процвітає	Організована злочинність примушує бізнес до значних витрат	Поліція не надає ефективних гарантій особистої безпеки
53	Україна	Україна	Колумбія	ПАР
52	Індонезія	Росія	ПАР	Україна
51	Філіппіни	Італія	Україна	Мексика
50	В'єтнам	Греція	Росія	Колумбія
49	Венесуела	Бразилія	Словаччина	Росія

Навіть поверхневий огляд відповідних рейтингів свідчить про слабкі місця, провали у різних напрямах української державної політики, за яку повинна бути відповідальна не лише виконавча, але й законодавча і судова влада всіх рівнів. Лише в галузі технологій по окремих показниках Україна має пристойні позиції (рівень шкільної освіти, стан фундаментальної науки), незважаючи на катастрофічно низький рівень їхнього бюджетного фінансування. Україна явно недостатньо використовує географічні вигоди свого розміщення, що повинно давати конкурентні переваги (тут Україна має 13-й рейтинг, вищий за всі країни з перехідною економікою) [15 , ст.47].
 По мірі спроможності Україна повільно, але врешті-решт робить поступові крокі інтеграції до ЄС. Першим з них стало законодавче врегулювання з боку України своїх відносин з Європейським Співтовариством та державами-членами шляхом укладення Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 року (що замінила Угоду про торгівлю та комерційне й економічне співробітництво, яку Європейське Співтовариство і Радянський Союз підписали в 1989 році). В економічному аспекті УПС є важливим кроком щодо залучення України до правового поля єдиного європейського ринку та ГАТТ/СОТ. Положення УПС, що регулюють питання переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів значною мірою визначатимуть правове поле регулювання відповідних відносин, впливаючи на внутрішнє законодавство обох Сторін і особливо України, оскільки нормативні акти ЄС здебільшого відповідають всім правилам, визначеним в УПС.