Курсовая на тему Цивільні правовідносини
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-07-13Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МАКІЇВСЬКИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТКАФЕДРА ГОСПОДАРСЬКОГО ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
До захисту допустити
Керівник: ______________________________ _______________________________ „____”______________________2007 року
КУРСОВА РОБОТА
З ___________________________
ТЕМА:_______________________________
Студента: _________________
___курсу, групи___
____________форми навчання
Оцінка: „____”(__________________)
Дата захисту: „___”_______2007 року
Керівник: _______________/_________/
Макіївка 2007
ВСТУП
Актуальність обраної теми. На сучасному етапі розвитку Україна стоїть на дорозі до створення правової демократичної держави. А цивільні правовідносини – це основний шлях рішення проблем у демократичній державі.
Хоча цій темі було присвячено значну кількість досліджень, але можна розглядати її кожен раз з різного боку. Визначення поняття цивільних правовідносин – це теоретичне питання, але створення класифікації має крім теоретичного велике практичне значення, тому що це може допомогти юристам-практикам точніше та скоріше шукати потрібні норми права.
Ступінь розробленості проблеми. Проблемою визначення класифікації цивільних правовідносин вже досліджували в науці цивільного права України і досліджують зараз. Аналізом деяких аспектів цієї проблеми займалися Ємельянов В.П., Бірюков І.А., Шевченко Я.М. Проблему дії цивільного закону висвітлювали у своїх роботах Знаменський Г., Харитонов Є.О. та інші. Але на сучасному етапі розвитку України недостатньо розроблено в наукових дослідженнях визначення місця юридичних фактів у цивільних правовідносинах, тому вважається доцільним освітити цю проблему у цієї роботі.
Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини.
Предмет дослідження – визначення поняття цивільних правовідносин, а також класифікація цивільних правовідносин.
Метою цієї роботи є визначення поняття цивільних правовідносин, аналіз та створення класифікації цивільних правовідносин.
Гіпотеза цієї роботи полягає в тому, що треба створити класифікацію цивільних правовідносин. Хоча це вже й робилось, але треба узагальнити інформацію й створити нову класифікацію.
У процесі виконання курсової роботи були використані такі методи:
- вивчення й аналіз наукової літератури при створенні класифікації та визначенні поняття цивільних правовідносин та юридичних фактів;
- аналіз різних аспектів і особливостей цивільних правовідносин;
- порівняння різних класифікацій юридичних фактів та цивільних правовідносин.
Розділ 1 : Загальна характеристика цивільних правовідносин
У результаті регулювання нормами цивільного права суспільних відносин за участю громадян та організацій вони набувають правової форми і стають цивільними правовідносинами. Цивільні правовідносини — це суспільні відносини, врегульоване нормами цивільного права. Йому притаманні риси будь-якого суспільного відношення. А оскільки ці правовідносини врегульовані саме нормами цивільного права, то для нього характерні ті особливості, що вирізняють цивільно-правові відносини з-понад усіх інших. Це визначення склалося історично та є найбільш поширеним і загальновживаним. Але є й інше визначення правовідносин, що дещо відрізняється від описаного вище та більше відповідає суті приватноправового характеру цих відносин1. Так, на думку його авторів, цивільні правовідносини є лише юридичною формою суспільних відносин, що регулюються нормами цивільного права. Тому результатом правового регулювання є не привнесення нової, юридичної сторони, а лише надання відповідної форми фактичному відношенню, що склалося. Завданням юриспруденції є не створення нових відносин, а саме надання відповідної форми існуючим, що збігається із суттю обох позицій, які насправді не відрізняються одна від одної[1, c.26].
Предметом цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини. Відповідно, внаслідок застосування норм права виникають майнові або особисті немайнові правовідносини.
У першу чергу цивільне право регулює майнові відносини — це основа економічного розвитку будь-якої країни. Але таке правове регулювання має певну специфіку. І основна специфічна риса полягає в тому, що правовідносин є зв'язком між надбудовою у вигляді норм права та суспільними відносинами, що є економічною основою суспільства.
1.1. Поняття й ознаки цивільних правовідносин. Підстави
виникнення цивільних правовідносин
Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, що виступають носіями цивільних прав і обов'язків.
З'ясування властивостей і характеру цивільних правовідносин відносяться до числа найбільш складних питань теорії цивільного права.
Разом з тим, значна частина аспекту цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, установлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини і т.п.) відноситься до сфери не тільки цивільного права, але має також і загальнотеоретичний характер[2, c.55].
Головні ознаки цивільного правовідносини можуть бути виведені вже із самого його визначення.
До їхнього числа, зокрема, відносяться:
1) особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому змісті відділений друг від друга;
2) цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що представляють інтерес для окремого (частки) особи;
3) відносини сторін, урегульовані на основах ініціативи учасників, їхнього вільного розсуду, заснованого на уполномочивающем характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення в тім, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їхній договір, що, вдобавок, може виступати і як норма цивільного законодавства;
4) учасники даного виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.
5) захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу й у спеціальному (як правило, позовному) порядку;
6) підстави виникнення, припинення і трансформації цивільних правовідносин ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших областях права по видах, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права й обов'язки виникають (припиняються, змінюються і т.п.) не тільки по підставах, передбаченим актами цивільного законодавства, але також унаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, що, виходячи з загальних основ цивільного права (законодавства), породжують відповідні цивільні права й обов'язки[2, c.57].
Цивільне правове відношення являє собою складну правову категорію, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів, 2) об'єкта, 3) змісту.
Таким чином, цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, що виступають носіями цивільних прав і обов'язків. А підставами виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти – це виникнення передбачених правовими нормами специфічних обставин.
1.2. Склад цивільних правовідносин
Елементами цивільних правовідносин вважають суб'єктів і об'єктів, а також суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок.
У цивільних правовідносинах завжди беруть участь дві і більше особи — учасники відносин, яких називають суб'єктами.
Суб'єктом цивільних правовідносин визнається особа, що бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка яких трактується правом як юридично можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, а також Автономну Республіку Крим та територіальні громади.
Фізичні особи є учасниками цивільних правовідносин у випадку, якщо вони мають обсяг повної право-дієздатності.
Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права і обов'язки. Вона виникає у момент народження та припиняється у момент смерті громадянина. У деяких випадках момент настання правоздатності може встановлюватися законом залежно від досягнення особою певного віку (ч. З ст. 25 ЦК України). Обсяг правоздатності є однаковим для всіх фізичних осіб.
Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснюватрі, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у випадку їх невиконання. Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає за загальним правилом у 18 років[4, c.70].
Правосуб'єктність — здатність суб'єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Вона характеризується наявністю правоздатності та дієздатності як складових частин правосуб'єктності. Дієздатність включає в себе поняття деліктоздатності — здатності нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій..
Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і у стосунках з іншими суб'єктами цивільного права —- фізичними особами та державою.
Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації і припиняються також одночасно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.
Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх правах — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються через те, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок уперед у цьому напрямі, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність[4, c.78].
Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у вигляді органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.
Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права. Питання визначення та систематизації об'єктів цивільних прав є одним із найменш розроблених у цивільному праві, оскільки саме загальнофілософське поняття об'єкта є дискусійним та розглядається під різними кутами зору. Так, окремі види об'єктів цивільних прав, такі як інформація, послуги тощо, розглядаються не в системі об'єктів, а лише у відповідних розділах договірного права.
Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети — здатності задовольняти законні інтереси суб'єктів приватних прав.
Різні об'єкти цивільних прав можуть задовольняти різноманітні інтереси (майнові або немайнові), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у вигляді використання фактичних, природних його якостей, екстракцією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме шляхом реалізації його обмінної вартості.
До матеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин можна віднести речі, а також результати роботи або послуг, що мають матеріальну, речову форму (наприклад, результати ремонту). У цьому значенні може бути не тільки якась річ, але й результати діяльності, причому не обов'язково ті, що мають матеріальний результат (наприклад, надання послуг зі зберігання або перевезення). Всі ці об'єкти за єдністю економічної природи і складають групу, що називається товаром.
Крім товарів, розрізняють інші чужі дії, наприклад, внесок у банку, частка в майні товариства. Це не речі, а можливості вимоги певної поведінки від зобов'язаних осіб, які також є об'єктами цивільних правовідносин.
До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності: твори науки, мистецтва, винаходи тощо і деякі інші об'єктрі за своєю природою інші, але схожі — товарний знак, фірмове найменування тощо, а також особисті немайнові права, що користуються цивільно-правовим захистом (наприклад, об'єкти виключних прав).
Таким чином, до об'єктів цивільних правовідносин належать:
— речі (в тому числі гроші й цінні папери);
— інше майно, в тому числі майнові права;
— результати робіт, послуги;
— результати інтелектуальної діяльності;
— інформація;
— інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 160 ЦК України). Хоча цей перелік сформульований законодавцем як вичерпний, його не потрібно сприймати саме так. Залишаються нерозкритими поняття інше майно, інші матеріальні та нематеріальні блага, результати інтелектуальної діяльності. Крім того, суспільство розвивається настільки швидко, що передбачити, які саме об'єкти цивільних прав у розвитку згаданих вище понять з'являться найближчим часом, неможливо[5, c.44].
Серед перелічених категорій об'єктів цивільних прав можна виділити такі:
— речі — класичний об'єкт, створений людською працею, або природний об'єкт, на який може бути встановлене право власності або інші речові права; — майно — будь-які предмети матеріального світу, що не можуть бути віднесені до інших груп об'єктів цивільного права;
— результати інтелектуальної власності — об'єкти виключних прав;
— нематеріальні блага — як правило, об'єкти особистих прав;
Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільних правовідносин, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які по-іншому називаються правомочностями.
Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:
1. Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право самостійно здійснювати фактичні та юридичні дії.
2. Правомочність вимагати — це можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.
3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права[6, c.31].
Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме — може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.
Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.
У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку — активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник — він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобов'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов'язку[6, c.35].
Слід зазначити, що суб'єкти цивільного правовідношення, як правило, відіграють одночасно і активну, і пасивну роль, оскільки мають права й обов'язки (більшість правовідносин мають комплексний характер). Можна навести лише деякі приклади цивільно-правових відносин, де існують лише активні і лише пасивні суб'єкти: в договорі позики позичальник має лише суб'єктивний обов'язок, позикодавець — лише суб'єктивне право[7, c.140].
Суб’єкт – це учасник відносин. Він має таки характеристики як правоздатність, правосуб'єктність, дієздатність, цивільна правоздатність. Ці характеристики можуть бути надані йому в залежності від самого суб’єкту: чи є він фізичною особою, державою, чи юридичною особою. Також суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути териториальна громада чи Автономна Республіка Крим.
Об’єкт – це матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права.
Суб'єктивний обов'язок — це те, як суб'єкт повинен себе вести: чи він має виконувати якісь дії, передбачені законом, чи, навпаки, йому потрібно утримуватися від яких-ось дій.
Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільних правовідносин, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права.
Розділ 2 : Класифікація цивільних правовідносин
Класифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємовідносин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.
У цьому випадку класифікація цивільних правовідносин має не лише теоретичне значення, але є корисною для визначення прав і обов'язків сторін правовідношення, визначення кола і системи норм, що застосовуються у подібних, але різних правовідношеннях, хоча, як правило, поділ, класифікація явищ мають дещо штучний характер і далекі від досконалості, адже неможливо створити класифікацію, яка була б ідеальною, тому що крітеріїв за якими можна класифікувати явище дуже багато. Але у даній роботі використовуються найбільш поширені способи класифікації правовідносин у сфері цивільного права.
2.1 Види цивільних правовідносин
За характером взаємозв'язку між управомоченою та зобов'язаною особами правовідношення поділяються на абсолютні та відносні. За об'єктом їх можна згрупувати у майнові та немайнові. За способом задоволення інтересу розрізняють речові та зобов'язальні правовідносини.
Абсолютні правовідношення мають місце тоді, коли управомоченому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, від яких управомо-чена особа може вимагати виконання певних обов'язків, у тому числі утримуватися від порушення її прав та законних інтересів. Таким є право власності, де саме власник може вимагати від усіх інших утримуватися від дій, які порушували б його права власності. Відносні правовідношення мають місце там і тоді, коли особі, суб'єкту права протистоїть певна особа (особи), наділена правами і обов'язками, що мають виконуватися. Як правило, кожна із сторін у правовідносинах має комплекс прав і обов'язків. Коло відносних правовідносин досить широке, на відміну від абсолютних. Сюди належать, перш за все, зобов'язальні правовідносини, правовідносини щодо реалізації засобів цивільно-правового захисту тощо[8].
Правовідносини майнового характеру мають своїм об'єктом майнові блага і відображають або сам факт приналежності цих майнових благ певному суб'єкту (право власності та його похідні), або перехід цих майнових благ (у силу заповіту тощо).
Усі правовідносини, які опосередковують, регулюють взаємостосунки між суб'єктами права з приводу таких об'єктів, як інтелектуальна власність, засоби індивідуалізації товару або виробника, інші немайнові права, називаються особистими немайновими[8].
Речові правовідносини опосередковують статику майнового положення суб'єктів права. Це абсолютні права, які відображають, закріплюють приналежність матеріальних благ певному суб'єкту, можливість його впливу на річ та захисту її від посягань будь-яких третіх осіб. їм протиставляються зобов'язальні правовідносини, які відображають динаміку майнових стосунків суб'єктів цивільно-правових відносин для передачі майна, виконання робіт, надання послуг, використаня продуктів інтелектуальної власності. У зобов'язальних правовідносинах суб'єкти протиставляються між собою, кожний із них наділений правами та обов'язками, може вимагати певної поведінки від інших і сам має низку обов'язків, які підлягають виконанню, у тому числі і в примусовому порядку[9, c.56].
Поділ зобов'язань на речові та зобов'зальні має практичне значення і полягає в наступному: у речових правах правовідносини реалізуються через активні дії управомоченої особи, а в зобов'язальних — через виконання обов'язків боржником. Тому речові права є абсолютними, а зобов'язальні — відносними.
Крім того, окремо вирізняють корпоративні правовідносини, що виникають на підставі участі в організаційно-правових підприємницьких утвореннях, що мають ознаки юридичної особи. Підстави виникнення корпоративних прав можуть бути різноманітними — членство у кооперативі, придбання акцій, участь в установчому договорі тощо.
Реалізація корпоративних прав дає можливість брати участь в управлінні справами корпорації, здійснювати контроль за її діяльністю, формувати політику юридичної особи та ін. На перший погляд, зміст корпоративних правовідносин не є абсолютно характерним для цивільного права, він містить комплекс повноважень та прав організаційного характеру. Але оскільки кінцевою метою реалізації корпоративних прав є отримання певного майнового результату, то їх можна віднести до розряду майнових прав[9, c.55].
Таким чином, класифікація можлива за різними підставами:
1. Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.
2. За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.
3. За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.
4. Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.
5. 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.
Класифікація цивільних правовідносин можлива І за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо. Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.
2.2. Майнові та особисті немайнові правовідносини
Суспільні відносини, що регулюються цивільним правом, складають його предмет. До них відносяться дві основні групи відносин.
По-перше, це майнові відносини, що являють собою відносини, що виникають із приводу майна - матеріальних благ, що мають економічну форму товару. По-друге, особисті немайнові відносини, зв'язані з майновими, а в деяких випадках і не зв'язані з ними. Обидві ці групи відносин поєднує та обставина, що засновано на рівності, автономії волі і майнової самостійності учасників, тобто виникають між юридично рівними і незалежними друг від друга суб'єктами, що мають власне майно. Інакше кажучи, це приватні відносини, що вникають між суб'єктами приватного права. Майнові, а також і немайнові відносини, що не відносить зазначеним ознакам, не відносяться до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Колись це стосується майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншої, зокрема податкових і фінансових відносин, ділянки яких не є юридично рівними суб'єктами. З цієї причини зі сфери дії цивільного права виключаються відносини по керуванню державним і іншим публічним майном, що виникають між державними органами[10].
Майнові відносини, що входять у предмет цивільного права, у свою чергу розділяються на відносини, зв'язані з приналежністю майна визначеним особам з керуванням їм або з переходом майна від одних осіб до інших. Юридично це розходження оформляється за допомогою категорій речових, корпоративних і зобов'язальних відносин.
Особисті немайнові відносини як предмет цивільно-правового регулювання також підрозділяються на відносини, що зв'язуються з майновими, і відносини, не зв'язані з такими. Перша з зазначених груп відносин звичайно статі сподівається цивільно-правове оформлення за допомогою категорії виключних прав. Друга група відносин стосується невідчужуваних нематеріальних благ особистості, у визначених випадку підметів цивільно-правовому захистові[11, c.98].
Майнові відносини складають основну, переважну частину предмета цивільного права. Вони складаються з приводу конкретного майна - матеріальних благ товарного характеру.
До таких благ відносяться не тільки фізично відчутні речі, але і деякі права, які ще в римському праві були названі як "res incorporales" - "нетілесні речі" (наприклад, банківський вклад, що представляє собою не гроші, а право вимоги вкладника до банку). Майнові відносини виникають і з приводу результатів робіт і надання послуг, у тому числі не що обов'язково втілюються в речовинному результаті (наприклад, перевезення, збереження, послуги культурно-видовищного характеру), оскільки такі результати також мають товарну форму[12, c.16].
Майнові відносини не є юридичною категорією. Це - фактичні, економічні по своїй соціальній природі відносини, що піддаються правовому регулюванню тобто оформленню, упорядкуванню. У них утілюється товарне господарство, ринкова організація економіки. При цьому вони відображають як статику цього господарства - відносини приналежності, матеріальних благ, що складають передумову і результат товарообміну, так і його динамікові - відносини переходу матеріальних благ, тобто власне процес обміну товарами (речами, роботами, послугами). Зрозуміло, що обидві ці сторони тісно зв'язані і взаємообумовлені: товарообмін неможливий без присвоєння учасниками його об'єктів, а присвоєння в більшості випадків є результатом товарообміну. Майнові відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання, відрізняються деякими загальними ознаками[12, c.17].
По-перше, вони характеризуються майновою відособленістю учасників, що дозволяє їм самостійно розпоряджатися майном і разом з тим нести самостійну майнову відповідальність за результати своїх дій. По-друге, за загальним правилом вони носять еквівалентний характер, властивий нормальному товарообмінові, вартісним економічним відносинам. Можливі, звичайно, і безоплатні майнові відносини (наприклад, дарування, безоплатна позика, безплатне користування чужим майном і т.д.). Вони, однак, вторинні, производны від возмездных майнових відносин і не є звичайною формою товарообміну. По-третє, учасники розглянутих відносин рівноправні і незалежні друг від друга і не знаходяться в стані адміністративної або іншої владної підпорядкованості, оскільки є самостійними товаровласниками.
Неважко бачити, що всі перераховані ознаки обумовлені товарно-грошовим характером майнових відносин, що входять у предмет цивільного права[13, c.19]. Майнові відносини, що мають іншу (нетоварну) природу і, отже, що відповідають зазначеним ознакам (наприклад, податкові, бюджетні й інші фінансові відносини; відносини по використанню інших природних ресурсів, що знаходяться в державній власності, і т.п.), не входять у предмет цивільного права і не можуть регулюватися ім.
Відносини статики товарного господарства, тобто приналежності присвоенности матеріальних благ, оформляють володіння речами (конкретним майном) тим або іншому учасникові майнових відносин. Вони мають двоїстий характер, представляючи собою, по-перше, відношення власника до приналежній йому речі і, по-друге, відносини між ним і всіма іншим особами з приводу даної речі[14, c.25].
Юридично майнові відносини по приналежності матеріальних благ оформляються як речові правовідносини. Ці останні розділяються на відносини власності і відносини інших (обмежених) речових прав. Відносини власності закріплюють приналежність речі власникові, що має максимальні законні можливості по її використання. Інші речові права регламентують правовий режим майна власника, що поряд з ним вправі одночасно використовувати й інші особи. Наприклад, у житловому будинку громадянина-власника вправі разом з ним проживати члени його родини. Ясно, що їхні можливості завжди є більш вузькими в порівнянні з можливостями власника. Тому вони носять обмежених і похідний від прав власника характер[14, c.26].
Відносини динаміки товарного господарства, тобто переходу матеріальних благ від одних власників до іншим, звичайно зв'язані з відчуженням і придбанням учасниками визначеного майна. Юридично вони оформляються за допомогою категорії зобов'язань (зобов'язальних відносин). Такі відносини завжди виникають між конкретними учасниками товарно-грошових зв'язків - відособленими товаровласниками, а тому мають відносний характер.
Найчастіше зобов'язальні відносини виникають у силу оголошенні товаровласників про відчуження і (або) придбанні товарів (речей, результатів робіт або послуг, реалізації або передачі прав), тобто на підставі договорів. Зобов'язання можуть виникати і при відсутності угоди учасників, наприклад Наслідок заподіяння одною особою іншому майнової шкоди (делікту) або в результаті безпідставного збагачення (придбання чужого майна або заощадження власного майна без достатніх законних основ). Таким чином, зобов'язання як юридична форма економічних відносин товарообміну підрозділяються на договірні і позадоговірні (правоохоронні).
Перехід матеріальних благ від одних осіб до інших можливий не тільки у формі зобов'язань, але і при спадкуванні имуществ померлих громадян, а також при реорганізації і ліквідації юридичних осіб. У цьому випадку перехід матеріальних благ до нових власників обумовлений смертю або припиненням діяльності їхнього колишнього власника (власників), тобто вибуттям, зникненням учасника майнових відносин. Ускладнення майнових відносин у результаті розвитку товарообміну викликало до життя поява ще одного їхнього різновиду -- відносин по керуванню частками имуществами корпорацій (компаній). Вони складаються при керуванні господарчими товариствами і товариствами, а також похідними кооперативами[15, c.8]. Зазначені Організації спеціально створюються суб'єктами майнових відносин для постійного, професиольного участі в майновому обороті. Вони будуються на засадах самоврядування і строго фіксованого членства учасників. Останні, керуючи діяльністю і майном створеної ними організації, власне кажучи, визначають її виступ у ролі особливого, самостійного суб'єкта майнових відносин.
Відносини учасників корпорації носять майновий характер і засновані на внесенні ними визначеного майнового внеску в її капітал. Зміст таких відносин зводиться до надання членам (учасникам) організації, що вони створили шляхом передачі їй частини свого майна, можливості в тій або іншій формі керувати її справами (голосувати на загальних зборах при прийнятті відповідних рішень, брати участь в органах її керування, одержувати інформацію про стан її справ і т.д.) і брати участь у майнових результатах її діяльності (у розподілі прибутків і збитків, залишку майна при ліквідації організації і т.п.)[15, c.9].
Юридичною формою розглянутого різновиду майнових відносин є корпоративні правовідносини. Корпоративні відносини близькі до зобов'язальних, оскільки теж мають відносний характер (оформляючи взаємозв'язку кожного члена корпорації з усією корпорацією в цілому). Але вони виникають тільки між учасниками конкретної організації, тобто закриті для інших суб'єктів майнового обороту. У ряді випадків вони на перший погляд стосуються не безпосереднього використання корпоративного майна, а тільки організації взаємин учасників, членів корпорацій (що в найбільшій мері виявляється в некомерційних організаціях). У дійсності усі вони мають чітку майнову спрямованість, обумовлену самим характером діяльності створеної організації як юридичної особи. Усім цим корпоративні відносини відрізняються від зобов'язальних. Разом з тим очевидна близькість даних відносин дала можливість законодавцеві кваліфікувати корпоративні відносини як різновид зобов'язальних ( абз. 2 п. 2 ст. 48 ГК).
У предмет цивільного права входять особисті немайнові відносини, связащпае з майновими. Це відносини по созданиюи головним чином використанню результатів интелектуального творчості (добутків науки, літератури і искуства, винаходів, промислових зразків, програм для ЕОМ т.д.), а також кошт індивідуалізації товарів і їхніх виробників (товарних знаків, фірмових найменувань і т.п.). Особливості даної групи суспільних відносин визначаються нематеріальної (нематеріальної) природою їхніх об'єктів, що представляють собою ідеї, образи, символи, хоча і виражені в якій-небудь матеріальній формі. Вони, як правило, тісно, нерозривно зв'язані зі своїми творцями або носіями (тому що ідея, наприклад, винаходу, алгоритму або роману назавжди залишається в голові в їхнього творця і не може бути безповоротно відчужена іншим особам навіть при його жейании). Тим не мение дані об'єкти можуть використовуватися як товари, а такого їхнього використання, що складаються по приводу, відносини здобувають товарну форму, стають майновими. Деякі з них, наприклад промислові зразки або кошти оформлення індивідуалізації товарів або їхніх виробників, узагалі не можуть існувати в не товарного обороту[8]. У цьому й укладається взаємозв'язок розглянутих немайнових відносин з майновими.
Але такі відносини звичайно не втрачають і своєї основної, немайнової природи, тому що більшість з них може існувати і поза рамками товарообміну, без прямого зв'язку з майновою формою. Так, відносини авторства на добутки науки літератури і мистецтва або на винахід виникають поза залежністю від можливості використання відповідних об'єктів Як товари в майновому обороті. Усі вони, однак ґрунтуються на публічному, державному визнанні создателеи або носіїв відповідних нематеріальних об'єктів їхніми авторами або власниками й охорони їхніх інтересів від усяких зазіхань, тобто носять абсолютний характер. Більш того, майнова сторона цих відносин завжди виступає як залежна, похідна від їхньої немайнової природи тому що завжди визначається наявністю цієї останньої. Разом з тим саме їхній зв'язок з майновими відносинами визначає можливість їхнього цивільно-правового регулювання[15,c.11].
Дані відносини бідують, отже, в особливому правовому оформленні. Воно досягається за допомогою визнання за творцями або носіями відповідних нематеріальних об'єктів особливих, виключних прав, по своїй правовій природі у відомій мері близьких до речових прав. Оформлення і реалізація цих прав регулюється авторським і патентним правом (іноді охоплюваним умовним поняттям "інтелектуальної власності"), а також інститутом так називаної промислової власності (визначальним правовий режим кошт індивідуалізації товарів і їхніх виробників).
До предмета цивільно-правового регулювання відноситься також захист невідчужуваних прав і воль людини й інших нематеріальних благ. Мова йде про такі блага, як життя і здоров'я людини, достоїнство особистості, її честь і добре ім'я, ділова репутація (остання може стосуватися і юридичних осіб, у ряді випадків маючи також майновий аспект), особиста і сімейна таємниця, право на ім'я, недоторканність приватного життя і т.д. Із приводу названих об'єктів можуть складатися лише чисто особисті, немайнові відносини, тому що вони не можу стати предметом товарообміну. Дані блага невіддільні (невідчужувані) від людської особистості і не можуть ні передаватися іншим особам, ні припинятися по яких-небудь підставах[10].
Цивільне право захищає такого роду нематеріальні блага властивими йому коштами, наприклад надаючи них про ладателям можливості пред'явлення судових позовів про припинень дій, що порушують їхні права й інтереси, у тому числі про спростування зведень, що ганьблять, про майнову компенсацію моральної шкоди й ін. Однак застосування цивільно-правових кошт захисту ще не свідчить про те, що такі відносини можуть повною мірою регулюватися цивільне право"
У теоретичній літературі було висловлене обґрунтування думка про те, що особисті немайнові відносини, не зв'язані з майновими, лише охороняються і захищаються, але не регулюються цивільним правом. Правда, ця думка піддалася не менш переконливій критиці. Зокрема, отмечалос що захист прав є одна з форм правового регулювання, а також що власник такого невідчужуваного блага має і деякі можливості розпорядження їм, наприклад вправі дозволити використовувати дані про свою особистість у засобах масової інформації. Саме ж право на захист є звичайним цивільним правом - елементом механізму цивільно-правового регулювання[15,c.11].
Таким чином, майнові та особисті немайнові права – це ядро цивільного права, а відносини, які виникають на грунті цих прав – це та ось, навколо якої обертається цивільне право.
Майнові відносини - це фактичні, економічні по своїй соціальній природі відносини, що піддаються правовому регулюванню тобто оформленню, упорядкуванню. У них утілюється товарне господарство, ринкова організація економіки.
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту,
не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав.
Розділ 3: Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних
правовідносин
Юридичні факти — це обставини, з якими норми права пов'язують настання правових наслідків — встановлення, зміну, припинення або інші трансформації правовідносин.
Щодо цивільного права, з урахуванням особливостей предмета та методу останнього це загальне визначення може виглядати таким чином.
Юридичні факти у цивільному праві — це обставини, наявність яких спричиняє встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних правовідносин).[16]
Від юридичних фактів відрізняють так звані юридичні умови -обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (С.Б. Ісаков). Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але для її застосування, за загальним правилом, необхідна наявність таких умов, як протиправність дій, наявність шкоди, вина порушника, причинний зв'язок між протиправними діями І шкодою, що настала.
Для настання юридичних наслідків достатньо наявності одного юридичного факту.
Однак у реальній дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, серед яких розрізняють:
- групу юридичних фактів. Це — декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок,
- юридичну (фактичну) сукупність (рос. "юридический состав"). Це — система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.
Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, ст.ст.229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо його здійснено під впливом помилки, обману, насильства тощо. У цьому разі маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо спричиняє визнання правочину недійсним.
Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, що окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права.
Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення у будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найму жилого приміщення. Взяті окремо, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їх виникнення.
Серед різних видів юридичної сукупності особливе місце посідають так звані юридичні стани, тобто обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом якого вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо.
Стаття 49 ЦК визначає акти цивільного стану як події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою, започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Зазначеними актами є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.
Завершуючи загальну характеристику юридичних фактів у цивільних правовідносинах, слід звернути увагу на принципово важливе положення ЦК, закріплене у ст.11, згідно з яким цивільні права та обов'язки виникають як з дій, передбачених актами цивільного законодавства, так і внаслідок дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це положення розвинене у ч.2 ст.11 ЦК, де підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків і наголошується, що останні виникають не тільки за прямо вказаних обставин, а й з інших юридичних фактів.
Таке рішення характерне для приватного права і має за основу його принцип: "Можна все, що не заборонено законом".
Класифікація юридичних фактів
Акти цивільного законодавства України не містять будь-якої чіткої класифікації юридичних фактів за тими чи іншими ознаками. Не вказані в них і критерії для таких класифікацій.
Натомість, ч.2 ст.11 ЦК містить у цілому досить традиційний приблизний перелік юридичних фактів, подібний до наведеного свого часу в ст.4 ЦК 1963 р. Водночас акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди Іншій особі; 4) інші юридичні факти
При цьому поняття "інші юридичні факти" охоплює різні категорії — як правомірні (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо), так і неправомірні (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо) дії. Тому слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (положення про рятування, ведення справ, безпідставне збагачення тощо). Крім того, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків можуть бути юридичні факти, взагалі не згадані у ЦК.
Водночас у теорії приватного (цивільного) права класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами. Далі розглянемо ті з них, що становлять найбільший інтерес з теоретичної і практичної точок зору.
1. Залежно від характеру наслідків вони можуть поділятися на:
1) такі, що встановлюють право. З їх існуванням пов'язане виникнення правовідносин;
2) такі, що змінюють право. Наявність цих фактів спричиняє зміну правовідносин, що вже існують;
3) такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявність яких призводить до припинення правовідносин, що вже існують.
4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права. Це обставини, наявність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій.
5) такі, що поновлюють право. До них належать обставини, наявність яких спричиняє поновлення прав, що існували раніше
Наприклад, у разі появи особи, оголошеної померлою, суд скасовує відповідне рішення, і фізична особа може вимагати від інших осіб повернення майна, що їй належить (ст.48 ЦК). У цьому випадку поновлення права власності пов'язане з двома обставинами: 1) появою особи, оголошеної померлою; 2) скасування судом рішення про оголошення особи померлою. [16]
2. Залежно від наявності і характеру вольового елемента (слід зазначити, що саме ця класифікація є найбільш популярною) розрізняють насамперед дві великі групи юридичних фактів:
1) дії — обставини, факти, що залежать від волі людини;
2) події — обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй. Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані у актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать, наприклад, явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.
У свою чергу, дії поділяються на:
1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії, дозволені або прямо не заборонені нормами права.
2) неправомірні (правопорушення, делікти).
Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).
Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках — такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.
Правомірні дії можуть бути поділені на:
1) юридичні акти;
2) юридичні вчинки.
Юридичні акти характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.
Залежно від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:
а) акти суб'єктів приватного права (правочини). Правочин (різновидом якого є договір) — основний вид правомірних дій суб'єктів приватного права. Це — волевиявлення особи, безпосередньо спрямоване на виникнення, припинення або трансформацію цивільних прав і обов'язків;
б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства, адміністративні акти, судові акти — рішення, постанови, ухвали тощо).
Актами цивільного законодавства є нормативні акти, зазначені у ст.4 ЦК. Прикладом такого юридичного факту можуть бути положення ст. 1220 ЦК, якими передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку має місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юридичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.
Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, є адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, які діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що його видав, і особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, виникають між особами, яким останній адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу державного майна іншій організації породжує цивільні правовідносини між організаціями. Наприклад, рішення про реорганізацію державного органу викликають цивільно-правові наслідки (передачу, поділ майна органу, що ліквідується) на основі адміністративного акта без договору.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст.43 ЦК), оголошення її померлою (ст.46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правозабороняючим (рішення про визнання особи недієздатною), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).
Юридичні вчинки — це дії, що спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але породжують такі в результаті припису закону [17].
Характеризуючи юридичні вчинки, слід мати на увазі, що вони можуть бути диференційовані залежно від "питомої ваги" в них вольового елемента.
Так, в деяких випадках наявність волі суб'єкта (а отже і наявність у нього дієздатності) абсолютно не має значення (наприклад, виявлення скарбу породжує правові наслідки, навіть якщо він знайдений недієздатною або малолітньою особою). В інших випадках виникнення або зміна правовідносин залежить від дієздатності особи. Наприклад, для виникнення зобов'язань з ведення справ без доручення необхідно, щоб особа, яка веде справи, була дієздатною.
Водночас дії, вчинені без доручення, не є правочином, оскільки, як правило, не спрямовані спеціально на встановлення цивільних правовідносин, їх мета — зробити послугу, захистити інтереси відсутнього господаря. Таким чином, хоча волевиявлення особи, яка веде чужі справи, має тут місце, але спрямоване воно не на встановлення цивільних правовідносин.
Ці правовідносини можуть виникати як з волі сторін (у разі схвалення "господарем" діяльності в його інтересах застосовуються правила про договір доручення), так і незалежно від їх бажання (обов'язок відшкодувати збитки, завдані втручанням у чужі справи, тощо).
З урахуванням вказаних відмінностей у характеристиці юридичних вчинків їх можна поділити на вольові (цілеспрямовані) і невольові.
Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності також є вольовими юридичними вчинками, які породжують цивільно-правові наслідки, незалежно від наміру особи створити своїми діями цивільні права і обов'язки. Цивільні права та обов'язки щодо відкриттів, винаходів, промислових зразків тощо виникають за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях з оформлення вказаних творів з метою надання їм правового значення (легітимації) тут потреби немає.
Таким чином, юридичний факт — це обставина, що пов'язує між собою цивільне право в об'єктивному значенні (норма цивільного права) і суб'єктивне право. Без юридичного факту неможливе застосування правових норм. Юридичний факт — основна умова, завдяки якій виникають, змінюються та припиняються суспільні відносини, що мають у цьому випадку цивільно-правовий характер. Також можна виділити таке поняття як юридичний вчинок — це дія, що спеціально не спрямована на встановлення юридичних наслідків, але породжує такі в результаті припису закону[17].
Висновки
- За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.
- За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.
- Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.
- 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.
Класифікація цивільних правовідносин можлива і за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо. Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.
4. Майнові та особисті немайнові права – це основа цивільного права, а відносини, які виникають на грунті цих прав – це та ось, навколо якої обертається цивільне право.
Майнові відносини - це фактичні, економічні по своїй соціальній природі відносини, що піддаються правовому регулюванню тобто оформленню, упорядкуванню. У них утілюється товарне господарство, ринкова організація економіки.
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту,
не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав.
5. Юридичний факт — це обставина, що пов'язує між собою цивільне право в об'єктивному значенні (норма цивільного права) і суб'єктивне право. Без юридичного факту неможливе застосування правових норм. Юридичний факт — основна умова, завдяки якій виникають, змінюються та припиняються суспільні відносини, що мають у цьому випадку цивільно-правовий характер. Також можна виділити таке поняття як юридичний вчинок — це дія, що спеціально не спрямована на встановлення юридичних наслідків, але породжує такі в результаті припису закону.
Дані відносини бідують, отже, в особливому правовому оформленні. Воно досягається за допомогою визнання за творцями або носіями відповідних нематеріальних об'єктів особливих, виключних прав, по своїй правовій природі у відомій мері близьких до речових прав. Оформлення і реалізація цих прав регулюється авторським і патентним правом (іноді охоплюваним умовним поняттям "інтелектуальної власності"), а також інститутом так називаної промислової власності (визначальним правовий режим кошт індивідуалізації товарів і їхніх виробників).
До предмета цивільно-правового регулювання відноситься також захист невідчужуваних прав і воль людини й інших нематеріальних благ. Мова йде про такі блага, як життя і здоров'я людини, достоїнство особистості, її честь і добре ім'я, ділова репутація (остання може стосуватися і юридичних осіб, у ряді випадків маючи також майновий аспект), особиста і сімейна таємниця, право на ім'я, недоторканність приватного життя і т.д. Із приводу названих об'єктів можуть складатися лише чисто особисті, немайнові відносини, тому що вони не можу стати предметом товарообміну. Дані блага невіддільні (невідчужувані) від людської особистості і не можуть ні передаватися іншим особам, ні припинятися по яких-небудь підставах[10].
Цивільне право захищає такого роду нематеріальні блага властивими йому коштами, наприклад надаючи них про ладателям можливості пред'явлення судових позовів про припинень дій, що порушують їхні права й інтереси, у тому числі про спростування зведень, що ганьблять, про майнову компенсацію моральної шкоди й ін. Однак застосування цивільно-правових кошт захисту ще не свідчить про те, що такі відносини можуть повною мірою регулюватися цивільне право"
У теоретичній літературі було висловлене обґрунтування думка про те, що особисті немайнові відносини, не зв'язані з майновими, лише охороняються і захищаються, але не регулюються цивільним правом. Правда, ця думка піддалася не менш переконливій критиці. Зокрема, отмечалос що захист прав є одна з форм правового регулювання, а також що власник такого невідчужуваного блага має і деякі можливості розпорядження їм, наприклад вправі дозволити використовувати дані про свою особистість у засобах масової інформації. Саме ж право на захист є звичайним цивільним правом - елементом механізму цивільно-правового регулювання[15,c.11].
Таким чином, майнові та особисті немайнові права – це ядро цивільного права, а відносини, які виникають на грунті цих прав – це та ось, навколо якої обертається цивільне право.
Майнові відносини - це фактичні, економічні по своїй соціальній природі відносини, що піддаються правовому регулюванню тобто оформленню, упорядкуванню. У них утілюється товарне господарство, ринкова організація економіки.
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту,
не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав.
Розділ 3: Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних
правовідносин
Юридичні факти — це обставини, з якими норми права пов'язують настання правових наслідків — встановлення, зміну, припинення або інші трансформації правовідносин.
Щодо цивільного права, з урахуванням особливостей предмета та методу останнього це загальне визначення може виглядати таким чином.
Юридичні факти у цивільному праві — це обставини, наявність яких спричиняє встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних правовідносин).[16]
Від юридичних фактів відрізняють так звані юридичні умови -обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (С.Б. Ісаков). Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але для її застосування, за загальним правилом, необхідна наявність таких умов, як протиправність дій, наявність шкоди, вина порушника, причинний зв'язок між протиправними діями І шкодою, що настала.
Для настання юридичних наслідків достатньо наявності одного юридичного факту.
Однак у реальній дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, серед яких розрізняють:
- групу юридичних фактів. Це — декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок,
- юридичну (фактичну) сукупність (рос. "юридический состав"). Це — система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.
Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, ст.ст.229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо його здійснено під впливом помилки, обману, насильства тощо. У цьому разі маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо спричиняє визнання правочину недійсним.
Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, що окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права.
Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення у будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найму жилого приміщення. Взяті окремо, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їх виникнення.
Серед різних видів юридичної сукупності особливе місце посідають так звані юридичні стани, тобто обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом якого вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо.
Стаття 49 ЦК визначає акти цивільного стану як події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою, започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Зазначеними актами є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.
Завершуючи загальну характеристику юридичних фактів у цивільних правовідносинах, слід звернути увагу на принципово важливе положення ЦК, закріплене у ст.11, згідно з яким цивільні права та обов'язки виникають як з дій, передбачених актами цивільного законодавства, так і внаслідок дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це положення розвинене у ч.2 ст.11 ЦК, де підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків і наголошується, що останні виникають не тільки за прямо вказаних обставин, а й з інших юридичних фактів.
Таке рішення характерне для приватного права і має за основу його принцип: "Можна все, що не заборонено законом".
Класифікація юридичних фактів
Акти цивільного законодавства України не містять будь-якої чіткої класифікації юридичних фактів за тими чи іншими ознаками. Не вказані в них і критерії для таких класифікацій.
Натомість, ч.2 ст.11 ЦК містить у цілому досить традиційний приблизний перелік юридичних фактів, подібний до наведеного свого часу в ст.4 ЦК 1963 р. Водночас акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди Іншій особі; 4) інші юридичні факти
При цьому поняття "інші юридичні факти" охоплює різні категорії — як правомірні (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо), так і неправомірні (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо) дії. Тому слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (положення про рятування, ведення справ, безпідставне збагачення тощо). Крім того, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків можуть бути юридичні факти, взагалі не згадані у ЦК.
Водночас у теорії приватного (цивільного) права класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами. Далі розглянемо ті з них, що становлять найбільший інтерес з теоретичної і практичної точок зору.
1. Залежно від характеру наслідків вони можуть поділятися на:
1) такі, що встановлюють право. З їх існуванням пов'язане виникнення правовідносин;
2) такі, що змінюють право. Наявність цих фактів спричиняє зміну правовідносин, що вже існують;
3) такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявність яких призводить до припинення правовідносин, що вже існують.
4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформації права. Це обставини, наявність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій.
5) такі, що поновлюють право. До них належать обставини, наявність яких спричиняє поновлення прав, що існували раніше
Наприклад, у разі появи особи, оголошеної померлою, суд скасовує відповідне рішення, і фізична особа може вимагати від інших осіб повернення майна, що їй належить (ст.48 ЦК). У цьому випадку поновлення права власності пов'язане з двома обставинами: 1) появою особи, оголошеної померлою; 2) скасування судом рішення про оголошення особи померлою. [16]
2. Залежно від наявності і характеру вольового елемента (слід зазначити, що саме ця класифікація є найбільш популярною) розрізняють насамперед дві великі групи юридичних фактів:
1) дії — обставини, факти, що залежать від волі людини;
2) події — обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй. Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані у актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать, наприклад, явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.
У свою чергу, дії поділяються на:
1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії, дозволені або прямо не заборонені нормами права.
2) неправомірні (правопорушення, делікти).
Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).
Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках — такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.
Правомірні дії можуть бути поділені на:
1) юридичні акти;
2) юридичні вчинки.
Юридичні акти характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.
Залежно від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:
а) акти суб'єктів приватного права (правочини). Правочин (різновидом якого є договір) — основний вид правомірних дій суб'єктів приватного права. Це — волевиявлення особи, безпосередньо спрямоване на виникнення, припинення або трансформацію цивільних прав і обов'язків;
б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства, адміністративні акти, судові акти — рішення, постанови, ухвали тощо).
Актами цивільного законодавства є нормативні акти, зазначені у ст.4 ЦК. Прикладом такого юридичного факту можуть бути положення ст. 1220 ЦК, якими передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку має місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юридичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.
Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, є адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, які діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що його видав, і особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, виникають між особами, яким останній адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу державного майна іншій організації породжує цивільні правовідносини між організаціями. Наприклад, рішення про реорганізацію державного органу викликають цивільно-правові наслідки (передачу, поділ майна органу, що ліквідується) на основі адміністративного акта без договору.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст.43 ЦК), оголошення її померлою (ст.46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правозабороняючим (рішення про визнання особи недієздатною), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).
Юридичні вчинки — це дії, що спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але породжують такі в результаті припису закону [17].
Характеризуючи юридичні вчинки, слід мати на увазі, що вони можуть бути диференційовані залежно від "питомої ваги" в них вольового елемента.
Так, в деяких випадках наявність волі суб'єкта (а отже і наявність у нього дієздатності) абсолютно не має значення (наприклад, виявлення скарбу породжує правові наслідки, навіть якщо він знайдений недієздатною або малолітньою особою). В інших випадках виникнення або зміна правовідносин залежить від дієздатності особи. Наприклад, для виникнення зобов'язань з ведення справ без доручення необхідно, щоб особа, яка веде справи, була дієздатною.
Водночас дії, вчинені без доручення, не є правочином, оскільки, як правило, не спрямовані спеціально на встановлення цивільних правовідносин, їх мета — зробити послугу, захистити інтереси відсутнього господаря. Таким чином, хоча волевиявлення особи, яка веде чужі справи, має тут місце, але спрямоване воно не на встановлення цивільних правовідносин.
Ці правовідносини можуть виникати як з волі сторін (у разі схвалення "господарем" діяльності в його інтересах застосовуються правила про договір доручення), так і незалежно від їх бажання (обов'язок відшкодувати збитки, завдані втручанням у чужі справи, тощо).
З урахуванням вказаних відмінностей у характеристиці юридичних вчинків їх можна поділити на вольові (цілеспрямовані) і невольові.
Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності також є вольовими юридичними вчинками, які породжують цивільно-правові наслідки, незалежно від наміру особи створити своїми діями цивільні права і обов'язки. Цивільні права та обов'язки щодо відкриттів, винаходів, промислових зразків тощо виникають за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях з оформлення вказаних творів з метою надання їм правового значення (легітимації) тут потреби немає.
Таким чином, юридичний факт — це обставина, що пов'язує між собою цивільне право в об'єктивному значенні (норма цивільного права) і суб'єктивне право. Без юридичного факту неможливе застосування правових норм. Юридичний факт — основна умова, завдяки якій виникають, змінюються та припиняються суспільні відносини, що мають у цьому випадку цивільно-правовий характер. Також можна виділити таке поняття як юридичний вчинок — це дія, що спеціально не спрямована на встановлення юридичних наслідків, але породжує такі в результаті припису закону[17].
Висновки
Розглянувши проблемні аспекти курсової роботи можемо зробити такі висновки:
1. цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, що виступають носіями цивільних прав і обов'язків. А підставами виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти – це виникнення передбачених правовими нормами специфічних обставин.
2. до складу цивільних правовідносин треба віднести чотири елемента: суб’єкт, об’єкт, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний обов'язок.Суб’єкт – це учасник відносин. Він має таки характеристики як правоздатність, правосуб'єктність, дієздатність, цивільна правоздатність. Ці характеристики можуть бути надані йому в залежності від самого суб’єкту: чи є він фізичною особою, державою, чи юридичною особою. Також суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути териториальна громада чи Автономна Республіка Крим.Об’єкт – це матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб'єктів цивільного права.Суб'єктивний обов'язок — це те, як суб'єкт повинен себе вести: чи він має виконувати якісь дії, передбачені законом, чи, навпаки, йому потрібно утримуватися від яких-ось дій.Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільних правовідносин, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права.
3. Класифікація можлива за різними підставами:
- Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові. - За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.
- За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.
- Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.
- 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.
Класифікація цивільних правовідносин можлива і за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо. Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.
4. Майнові та особисті немайнові права – це основа цивільного права, а відносини, які виникають на грунті цих прав – це та ось, навколо якої обертається цивільне право.
Майнові відносини - це фактичні, економічні по своїй соціальній природі відносини, що піддаються правовому регулюванню тобто оформленню, упорядкуванню. У них утілюється товарне господарство, ринкова організація економіки.
Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту,
не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права. Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав.
5. Юридичний факт — це обставина, що пов'язує між собою цивільне право в об'єктивному значенні (норма цивільного права) і суб'єктивне право. Без юридичного факту неможливе застосування правових норм. Юридичний факт — основна умова, завдяки якій виникають, змінюються та припиняються суспільні відносини, що мають у цьому випадку цивільно-правовий характер. Також можна виділити таке поняття як юридичний вчинок — це дія, що спеціально не спрямована на встановлення юридичних наслідків, але породжує такі в результаті припису закону.
Список посилань:
1. Дзера О.В. Цивільне Право України – К: Юрінком Інтер, 2002р.
2. Шевченко Я.М. Цивільне Право України – К: Ін Юре, 2003р.
3. Бірюков І.А. Цивільне Право України – К: Наукова думка, 2000р.
4. Ємельянов В.П. Цивільне Право України – Х: Консул, 2000р.
5. Підопригора О.А. Цивільне Право – К: Вентурі, 1999р.
6. Слипченко С.А. Цивільне Право України – Х: Еспада, 1999р.
7. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві –К: Науковий світ, 2001р.
8. Красавчикова Л.О. Личная жизнь под охраной закона – М: Юрид. Лит.,1983р.
9. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р.
10. Цивільний кодекс України. Коментар (науково – практичний) Харків, 2004р.
11. Дудин А. П. Объект правоотношения: Вопросы теории. — Саратов, 1980.
12. Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения // Актуальные проблемы гражданского права // Сб. статей / Под. ред. проф. М. И. Брагинского. — М., 1999. 