Відбувалось включення представників Африки до управління, адже експлуатація місцевого населення не могла здійснюватись без цього. Колоніальні власті створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи того який існував в доколоніальну епоху. Це робилося не тільки із-за відсутності колоніальних чиновників-європейців, але і з тієї причини, щоб здешевіти колоніальний апарат. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. А цей метод занадто дорогий і малоефективний.
Різними були методи і способи включення африканців до колоніального управління, хоча в основному вони зводились до двох форм: прямому і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація назначала африканських вождів в той або інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і тим звідки претендент. По суті справи їх положення мало чим відрізнялося від положення чиновників колоніального апарата.
При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, які існували в доколоніальні часи, але змінили докорінно їх зміст. Вождем могла бути тільки людина “місцевого походження”, за звичай із “традиційної” знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, отримував основні засоби для існування із частини суми податків, які він зібрав.
Система прямого управління частіше використовувалась у французьких колоніях, непрямого – в англійських. Але це ніколи не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально признавали владу впливових традиційних правителів, насамперед тих, хто активно з ними співробітничав. Англійці ж часто створювали інститути ніби “традиційної влади” цілком штучно (як, наприклад, у народу ігбо в Східній Нігерії). А непряме управліня було несумісне з “поселенським” колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і Південно-Африканського Союзу, і англійці самі признавали, що використовували в цих країнах пряме управління. В цілому ж можна сказати, що різниця між двома системами управління була незначною.
З утвердженням колоніалізму і розвитком товарно-грошових відносин розпадався звичний порядок речей, руйнувався устрій життя доколоніальних суспільств, основою яких була община. Змінювався і характер процесів класоутворення в тих країнах, де в доколоніальний період вони вже йшли і накреслювався розвиток специфічних ранньокласових відносин. В міжвоєнний період почалося зближення соціальних структур народів, які знаходилися в доколоніальну епоху на різних рівнях соціального розвитку.
Змінювались етнічні та політичні зв’язки. Колоніальний поділ в багатьох випадках перервав природні процеси етнічної і політичної консолідації. В кожній колонії створювався свій адміністративний поділ, який часто не співпадав з етнічним. Ряд народів були поділені кордонами колоній. Попередні політичні і економічні зв’язки якщо і не розривалися, то ускладнювались і трансформувались. В межах колоніальних адміністративних одиниць на базі нових політичних і економічних зв’язків ішло формування нових етносоціальних груп. Іноді колоніальні власті навіть проголошували в адміністративному порядку створення нових “племен”.
Інтенсивність змін була різною не тільки в тих або інших країнах континенту, але і в межах однієї і тієї ж країни. Колоніальні власті повсюду виділяли території, де було найбільше можливостей для інтенсивної експлуатації природних і людських ресурсів. Там соціальна трансформація ішла швидко. Найбільш глибокі зміни відбулися в житті тих народів, які виявилися найдовше у тісному зіткненні з колоніалізмом, насамперед у Південній Африці та інших поселенських колоніях.
Відходництво було найбільш поширеною формою роботи по найму. Необхідність сплати податків, прагнення хоч якось збільшити доход сім’ї, ріст потреб в нових товарах приводили до того, що мільйони африканців проводили в пошуках все своє життя – повертались додому, а потім знову і знову вербувались на заробітки. Найбільш широко було поширене відходництво, зв’язане з сезонними сільськогосподарськими роботами, воно не заставляло африканців їхати далеко від рідних місць. Але робітникам, які їхали на рудники, часто приходилось пішки переборювати довгий шлях через територію декількох країн.
Головним центром притягання відхідників на всьому континенті був ПАС, особливо золоті рудники Провансалю, де щорічна потреба в робочих руках ≈ 300 тис. гірників. Дві третини із них припадали на інші країни, іноді далекі від П.А.Р. Основними поставниками робочої сили на півдні Африки був Ньясаленд, Південний Мозамбік, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд. У перших трьох 40 – 50% всіх працездатних молодих чоловіків щорічно ішли на заробітки за кордон, у інших двох – 25 – 30%.
Відходництво було новим соціальним явищем у африканських суспільствах. Але воно і само стало фактором соціальної трансформації і сприяло розхитуванню, розшаруванню традиційних підвалин на селі. Відхідники приносили на село нові цінності і поняття. Руйнувалися традиційні авторитети і норми взаємовідносин, руйнувались попередні методи ведення господарства.
З відходництва починалось формування декількох груп сучасного суспільства, насамперед робітничого класу. Відхідники залишалися в містах, на шахтах і плантаціях, набували кваліфікації, мали сім’ї і втрачали зв’язки з рідними місцями. Швидше всього цей процес формування пролетаріату ішов у великих торгових містах таких як Дакар, Момбаса, Кейптаун, Дурбан, на залізницях і у великих гірничо видобувних районах – в Катанзі, у Мідному поясі Північної Родезії, Трансваалі.
Найбільш масова група колоніального суспільства – колоніальне селянство – відрізнялася від общинника доколоніальних часів тим, що була зв’язана з світовим або місцевим ринком і вела товарне господарство. Від капіталістичного фермера його відрізняли багато чисельні способи позаекономічного примусу, а також збереження натурального виробництва. Селянське середовище було дуже різне за своїм складом. Тут ішли процеси майнового і соціального розшарування. Для майнового нагромадження найважливіше значення мала близькість до колоніальних властей і “туземної” адміністрації.
Члени “туземної” адміністрації, їх рідні, близькі і клієнтура користувались важливими, хоча і законодавчо не зафіксованими перевагами в “туземних” судах, при відправці на примусові роботи, зборів податків та ін. В результаті цього, а також подарунків та безплатної праці своїх співвітчизників вони швидко сконцентровували в своїх руках основні багатства – землю, почали вирощувати експортні культури там, де це дозволялось, ставали лихварями, відкривали лавки. Своїм дітям вони давали кращу освіту і з часом ті ставали колоніальними чиновниками, починали займатися бізнесом, ставали юристами, вчителями, журналістами, поповнювали ряди нової еліти.
Яку б систему управління не використовувала колоніальна адміністрація, їй потрібні були освічені чиновники – африканці, чи то вожді, чи просто службовці певної ланки колоніального апарату, інакше управління було б неможливе. Торговий капітал – від крупних фірм до дрібних торговців, які їздили зі своїми фургонами по безкрайнім дорогам Африки, – був зацікавлений в появі широкого кола “європеїзованих африканців” з новими потребами і з грошовими прибутками, щоб створити більш місткий ринок для своїх товарів. Європейські фірми, які монополізували закупівлю сільськогосподарської продукції, спирались нарозгалужену сітку місцевих скупників-посередників. За звичаєм, це були люди з зачатками європейської освіти. Потрібні були також вчителі і священики-африканці, які змогли б більш дієво поширювати прищеплені європейцями ідеї і уявлення, ніж самі європейці. Перекладачі, писарі, священики, телефоністи, телеграфісти, дрібні клерки, вчителі початкових класів – з цих професій починалося становлення такої еліти.
Десятиліття колоніального поділу Африки були і часом збройного опору африканців у Європі це називали “колоніальними війнами”. Деякі із цих війн і повстань приходяться і на початок XX ст.: повстання “Маджи-Маджи” в Німецькій Східній Африці, зулусів у британській колонії Натал і ряд інших. Але в Африці в цілому вже відходив в минуле опір африканських народів в попередніх формах: з стрілами, щитами, з традиційною тактикою міжплемінних війн. Стало очевидним, що таким способом протистояти гвинтівкам, гарматам і кулеметам безнадійно.
З встановленням колоніального панування і виникненням нових соціальних груп в африканських суспільствах з’являються інші форми протесту. Однією із ранніх була релігійно-політична, насамперед створення афро християнських церков. На перший погляд може здатися дивним, що ідеологічне обґрунтування антиколоніалізму африканці взяли з тієї ж самої релігії, яку нав’язували їм завойовники. Відбулося це тому, що християнство виступало з ідеєю загальної рівності перед Богом, крім того, воно давало тим, хто прийняв Нову віру можливість усвідомити себе частиною більш широкої спільноти, ніж клан, сім’я, община. Об’єднуватися по-новому могли лише ті люди, які хоча б частково відійшли від старих форм об’єднання. Такі були ті, хто прийняв нову віру. Як правило, якраз ці люди були більше всього вибиті із традиційного звичного укладу життя. До того ж нова релігія в цілому більше підходила до реалій колоніального суспільства, ніж традиційні вірування. Але антиколоніальний протест у її адептів був нерозривно зв’язаний з розчаруваннями в європейцях як дійсних християнах, з прагненням утвердити в цій вірі себе і свій світ.
Афро-християнські рухи характерні для багатьох африканських країн. Наймогутнішим був кімбангізм, який виник в 1921 р. в Бельгійському Конго. Його главу, колишнього протестантського священика конголезця Симона Кимбангу, вважали месією, а потім і самим богом. У нього були “апостоли” і “пророки”, які очолювали рух у багатьох районах країни. Лозунг Кимбангу – “Конго – конголезцям”. Кімбангісти відмовлялися платити податки, встановлені бельгійськими властями і організовували масові виступи проти адміністрації і офіційної церкви.
В країнах, де була велика роль ісламу, виникали мусульманські рухи з лозунгами неприйняття влади “невірних” і захисту чистої віри.
Різні форми пасивного, неорганізованого протесту – несплата податків, втеча від набору в колоніальні війська, переходи значної кількості селян із однієї колонії в іншу в пошуках кращих умов існування, особливо там, де колоніальні кордони споріднені народи, – були широко поширені у міжвоєнний період.
Інтелігенція групувалася навколо газет і журналів, які спочатку створювались місіонерами, а потім часто ставали першими рупорами африканської громадської думки. В тих країнах, де певна кількість африканців мала виборчі права, збори виборців ставали форумом, на якому обговорювались спільні потреби.
У міжвоєнний період виникали перші дуже аморфні політичні організації, які утворювали представники освіченої еліти. Найвідоміші із них – Національний конгрес Британської Західної Африки, утворений в 1920 р. представниками чотирьох західно африканських колоній Великобританії і Молодо сенегальський рух. Вони виступали за пом’якшення колоніальних порядків, проти найбільш одіозних проявів колоніального гніту, за поширення прав, які надавались деяким категоріям африканського населення, на більш широке коло осіб. Першою політичною партією африканського населення став Африканський Національний конгрес Південної Африки, створений в 1912 р. він виступив за єдність африканців у боротьбі проти расової дискримінації. Він впливав на хід антиколоніальної боротьби на всьому південноафриканському субконтиненті і в британських володіннях Центральної і Східної Африки.
Панафриканізм зародився в кінці минулого століття і спочатку був паннегритянським. Рух виступав від імені всієї раси і намагався втягнути в свої ряди як африканців, так і афро-американське населення Американського континенту і в першу чергу США і Вест-Індії. Перша пан африканська конференція відбулася в Лондоні в 1900 р. Піднесення політичної активності афро-американців зв’язане з поширенням гарвизму – руху під лозунгом “Назад в Африку!” Його засновник Маркус Гарви в 1920 р. проголосив себе імператором і першим тимчасовим президентом Африки. Зустрівшись з реальними труднощами переселення, гарвізм швидко втрачав грунт під ногами. Але він дав поштовх росту панафриканських настроїв.
Ініціатором та ідейним натхненником скликання панафриканських конгресів став Уільям Дюбуа, автор багатьох праць по негро-африканській історії і один із визнаних лідерів негритянського руху США. Дюбуа звернувся до президента Вільсона і учасників Паризької мирної конференції з пропозицією про перегляд правового статусу негро-африканських народів. У нього було декілька проектів, наприклад, про створення африканської держави під міжнародним контролем на території бельгійських, португальських і колишніх німецьких колоній. Держави-переможниці не стали розглядати ці плани. Тоді Дюбуа і його прихильники вирішили скликати Панафриканський конгрес, щоб учасники Паризької мирної конференції і світове співтовариство почули потреби негро-африканських народів і добитися цим розуміння та підтримки.
Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. В його роботі прийняли участь 57 чоловік – представники 15 країн. Африканців було 12 чоловік, які представляли 9 країн. Головував на засіданнях депутат французького парламенту сенегалець Блез Діань. Конгрес вперше поставив розгорнуту політичну програму від імені афро-американців і африканців. Вона поєднувала конкретні пропозиції з загальними принципами, які в більшості випадків були неприйнятними для колоніальних держав. Конгрес закликав Паризьку мирну конференцію розробити кодекс законів на захист інтересів африканців. В резолюціях були формульовані принципи управління корінним населенням Африки, землю і природні багатства пропонували використовувати в інтересах африканців, інвестування іноземного капіталу регулювати таким чином, щоб відвернути експлуатацію африканців і виснаження природних багатств. В резолюціях були і заклики покінчити з рабством, заборонити примусову працю і тілесні покарання, надати всім дітям в колоніях право на освіту на рідних мовах метрополій за громадський рахунок.
Вимоги слідуючи трьох панафриканських конгресів мало в чому відрізнялись від програми, яка була запропонована на першому. II конгрес засідав у Лондоні, Брюсселі і Парижі в 1921 р. На ньому були представлені 33 країни. Із 113 делегатів 41 прибув із Африки. III конгрес відбувся в Лондоні і Лісабоні в 1923 р. VI конгрес проходив в 1927 р. в Нью-Йорку. Африку на ньому представляли тільки декілька африканців, які проживали в США. В 1929 р. Була зроблена спроба скликати лікуючий конгрес вже на африканській землі, в Тунісі, але вона потерпіла невдачу.
В 30-х роках серед вихідців із Вест-Індії і західно-африканських французьких колоній в Парижі почала формуватись суспільна течія або думка, яка отримала назву „негритюд” (тобто „негрскість”). Найбільш яскравими ідеологами негритюда стали виходець з о-ва Мартініка поет Е.Сезер і майбутній перший президент Сенегалу, теж поет Л.С.Сенгор. Прихильники негритюда, як і панафриканісти ділили людство по расовому признаку. Але якщо учасники панафриканського руху виходили із реально існуючої соціальної нерівності, то послідовники негритюду – із надуманих духовних і фізіологічних особливостей „негритянської раси”. Вони стверджували, що негр від природи володіє такими рисами, яких позбавлені представники інших рас, тому „негрська культура” заслуговує особливого місця в ряду інших культур.
Марксистські ідеї почали поширюватись в африканських країнах ще до Жовтневої революції 1917 р. в Росії, але широке поширення отримали вже під її впливом. Цей вплив найбільше був відчутний в ПАС і серед африканських студентів із різних країн, які навчалися в Європі і США.
В промисловості ПАС соціалістичні і комуністичні ідеї проникали на початку століття разом з новою хвилею емігрантів із Європи після англо-бурської війни. На початку та під час першої світової війни марксистські групи і гуртки виникли в найбільших містах – Йоханнесбурзі, Кейптауні, Дурбані. В 1915 р. група соціалістів-інтернаціоналістів, яка вийшла з південноафриканської Лейбористської партії, утворила Інтернаціональну соціалістичну лігу. Ні її основі, після об’єднання з іншими групами, в 1921 р. виникла Комуністична партія Південної Африки.
Цю партію зразу ж прийняли в Комуністичний Інтернаціонал. Комінтерн прагнув активізувати в Африці антиколоніальні та антиімперіалістичні настрої. З цією метою на Південь Африки посилались резиденти Комінтерну, представники декількох африканських країн були залучені (Джордж Педмор, ганець) у створення Антиімперіалістичної ліги, установчій з’їзд якої відбувся в Брюсселі в 1927 р. Африканці навчались в політичних навчальних закладах Комінтерну: в Міжнародній Ленінській школі і в Комуністичному університеті трудящих Сходу (Д.Кеніата).
Комуністична партія Південної Африки залишалась на протязі декількох десятиліть єдиною компартією в Тропічній і Південній Африці. Вона була створена представниками білої інтелігенції і профспілкових активістів, переважно недавніх вихідців із Європи, але скоро в її ряди стали всупати і африканці. Заслугою цієї партії є її боротьба проти білого расизму. Але, підкоряючись вказівкам Комінтерну, вона в першій половині 30-х років зайняла сектантські позиції, сконцентрувала увагу не на реальних проблемах Африки, а на боротьбі з „троцькизмом” з соціал-демократичними настроями, і відмовлялась від співробітництва з масовими організаціями. Ця тенденція виправилась тільки на початку та під час другої світової війни.
На африканській землі відбулося одно із перших зіткнень з фашизмом, які передували другій світовій війні: захоплення Італією Ефіопії в 1936 р.
У роки другої світової війни військові дії в Тропічній Африці велися тільки на території Ефіопії, Ерітреї та Італійського Сомалі. В 1941 р. англійські війська разом з ефіопськими партизанами і при активній участі сомалійців зайняли території цих країн. В інших країнах Тропічної і Південної Африки військових дій не велося. Але в армії метрополій були мобілізовані сотні тисяч африканців. Ще більше обслуговували війська, працювали на військові потреби. Африканці билися в Північній Африці, в Західній Європі, на Близькому Сході, в Бірмі, в Малайї. На території французьких колоній йшла боротьба між вишистами і прихильниками „Вільної Франції”, хоча вони не виливались у військові зіткнення.
Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого – боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, зв’язківців і т.д.
Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945 р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда – у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Головував на більшості засідань Уілям Дюбуа, якого назвали „батьком панафриканізму”.
Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на зміни у всьому світі. Антиколоніальний та антиімперіалістичний дух переважав на конгресі. Було обговорено положення у всіх регіонах Африки в багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.
Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних зв’язків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно зв’язані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали зв’язки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.
З кінця 40-х – початку 50-х років масові демонстрації, які переходили в криваві зіткнення з поліцією, стали характерною рисою часу. Збройні виступи відбулися в 1947 р. на Мадагаскарі, в 1949 р. на Березі Слонової Кістки. В 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальна боротьба народів Кенії і Камеруну. Друга половина 50-х років стала часом боротьби за скинення колоніальних режимів.
Все це відбувалось на фоні розпаду колоніальних імперій в Азії, кривавих війн у В’єтнамі, Індонезії, Алжирі і інших колоніальних і залежних країнах. Метрополії крок за кроком відмовлялися від попередніх методів панування. В 1957 р. проголосив свою незалежність британський Золотий Берег, назвавши себе Ганою в пам’ять середньовічної африканської держави. В 1958 р. цьому прикладу послідувала Французька Гвінея. Ці перші кроки були сприйняті всією Африкою як символ майбутньої деколонізації континенту. Одна за одною проводились загальноафриканські конференції, на яких головною вимогою було: добитися скинення колоніальних режимів.
4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки
Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. Він ввійшов в історію як „Рік Африки”. На карті світу появились 17 нових африканських держав. Більшість із них французькі колонії і підопічні території ООН, які знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Малагасійська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Мали. Незалежними були проголошені найбільша країна Африки за кількістю населення – Нігерія, яка належала Великобританії, і найбільша по території – Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічне Сомалі, яке знаходилось під управлінням Італії, Були об’єднані і стали Сомалійською Демократичною Республікою.
1960 рік змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже незворотним.
Суверенними державами були проголошені в 1961 році британські володіння Сьєрра-Леоне і Танганьїка; в 1962 р. – Уганда, Бурунді і Руанда; в 1963 р. – Кенія і Занзібар; в 1964 р. – Північна Родезія (Замбія по назві р. Замбезі), і Ньясаленд (Малаві). В тому ж році Танганьїка і Занзібар об’єднались і утворили Республіку Танзанія. В 1965 р. – Гамбія; в 1966 р. – Бечуаналенд став Республікою Ботсвана і Басутоленд – Королівством Лесото. В 1968 р. – Маврикій, Екваторіальна Гвінея і Свазіленд; в 1973 р. – Гвінея-Бісау. В 1975 р. після революції в Португалії отримали незалежність її володіння – Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Коморські острови, Сан-Томе і Принсипи; в 1977 р. – Сейшельські острови, а Французьке Сомалі стало Республікою Джібуті. В 1980 р. Південна Родезія – Республіка Зімбабве, в 1990 р. підопічна територія Південно-Західна Африка – Республікою Намібія.
Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба. Але для більшості африканських країн завершальний етап шляху був пройдений без кровопролиття, він став результатом масових демонстрацій і страйків, переговорного процесу, а у відношенні підопічних територій – рішень ООН.
Більшість нових держав оголосили себе республіками, багато, насамперед із колишніх французьких володінь, – президентськими республіками. Королівствами проголосили Лесото і Свазіленд. Президент Центральноафриканської Республіки Ж.Б.Бокасса, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 1966 р., в 1976 р. оголосив себе імператором, а країну імперією, але в 1980 р. в результаті чергового військового перевороту він був скинутий і країна знову стала республікою.
У свідомості африканців поняття „колоніалізм” було зв’язано з пануванням Європи. Тому антиколоніальна боротьба нерідко виливалася і в заперечення всього європейського. Все ж таки більшість держав Африки проголосили своїми офіційними мовами європейські, а ті, що вибрали одну із місцевих мов поряд з нею поставили мову колишньої метрополії.
5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав
У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці зв’язували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів.
Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків.
В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у зв’язку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був зв’язаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.
З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський соціалізм”, а потім деякі – марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х – Ефіопія, Ангола, Мозамбік.
Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни – кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму.
Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж – традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом.
У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат – безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7 млрд. долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався.
Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963 р. Організація африканської єдності (з 2000 р. – Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців.
Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, – інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960 р.), результатом якої було вбивство першого прем’єра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ – Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 – 1970 рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2 млн. чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 – 1979 рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих.
Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них – нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.
При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті – системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.
6. Режим апартхейда і його крах
Ліквідація колоніальних режимів завершилася в Африці з падінням режиму апартхейда.
Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини ХVІІ ст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХ ст. перейшла до рук англійців. В Південно-Африканському Союзі був узаконений режим расової сегрегації. Він став різко жорстоким з 1948 р., коли до влади прийшла африканська Національна партія. Її офіційною доктриною був проголошений „апартхейд” (дослівно – „роздільне існування”, „роздільний розвиток”). Це означало, що різні расові групи повинні існувати нарізно, не змішуючись і мінімально стикатися в побуті і в трудовій діяльності. Кожній із них відводилося своє місце в расовій ієрархії: білим – найвище, чорним – найнижче. Особливе положення білих, яке існувало і раніше, законодавчо закріплювалось безліччю привілей, включаючи і резервування за ними робочих місць у промисловості. Це ліквідувало для білих проблему безробіття і покликано було зробити їх ще більш міцною опорою режиму.
Чорні не користувалися правом брати участь у виборах. Навіть система початкової освіти для них створювалась особлива, яка давала набагато менший обсяг знань. Політичні організації, які виступали проти цих порядків, заборонялись. Комуністичну партію заборонили в 1950 р., Африканський Національний конгрес – в 1960 р. Вони відновили діяльність як нелегальні.
         Проти режиму апартхейду виступало не тільки населення, яке було поставлене в безправне положення, і групи білих, які протестували проти цієї несправедливості, але і міжнародне співтовариство. ООН прийняла ряд заходів для бойкоту режиму апартхейда. Важливу роль зіграв Радянський Союз, який енергійно допомагав південноафриканським комуністам і Африканському національному конгресу. Серед членів британської Співдружності режим апартхейда був ізольований, і власті країни в 1961 р. проголосили її Південно-Африканською Республікою (ПАР), уже поза Співдружністю.