Джерелом формування робітничого класу у Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільське населення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції, хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало у формі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянами общинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містах Франції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в. паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.
Французький уряд, серйозно стурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійському уряду, закони проти пауперів.
Велике купецтво грало особливо видну роль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта, Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукції французької сільської і міської промисловості, почасти і сільського господарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і через іспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й у країни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринки збуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а також через Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальні товари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренцію Голландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чим феодально-абсолютистська Франція.
Що стосується внутрішнього ринку у Франції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало і затримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавлене феодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багато продавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівський двір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянство і буржуазію.
Звідси своєрідність французької мануфактури - виготовлення переважно військової продукції (спорядження, обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту, атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів, ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії), тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичного виробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважно задовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловості і торгівлі без широкого внутрішнього ринку.
Ще більш наочно гне феодального ладу виявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибутку міської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівську скарбницю - систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних і військових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари не могли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазне нагромадження постійне перебувало під загрозою прямої феодальної експропріації.
У селі талья (прямий податок) стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чи корпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовлення піддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсного полювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстра за невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якість продукції - і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.
Словом, поки накопичене багатство залишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувало банкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гніта додавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею і промисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то у Франції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянського привілею - звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично з дворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних, ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупинно переміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і від соціальних стиснень.
По-перше, буржуа звертали свої капітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деяких великих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в руках нових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що не був би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладали капітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільського господарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом вони купували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливо скоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».
По-друге, буржуа купували державні і муніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машині Франції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння. Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у виді чи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чи мануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники, «люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержували дворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.
По-третє, буржуа позичали свої накопичені гроші в борг: або селянам - під забезпечення цензивы, або світським і духовним феодалам і державі – під забезпечення сеньориальной ренти, чи церковної  десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвати відкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільський багатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом  року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькому баналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані були везти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйора окрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім як уповноваженого сеньйора.
У церкви відкуповували збір десятини. Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливо непрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великі суми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податок цілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всім адміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власним штатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену суму з великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадити величезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також і шляхом покупки процентних паперів державних позик.
1.4. Французький абсолютизм, формування французької нації.
Французька держава XVII ст., побудована на принципі абсолютної влади короля, по своїй класовій природі була диктатурою дворянства. Головним призначенням абсолютистської держави був захист феодального ладу, феодального економічного базису від всіх антифеодальних сил. Основною антифеодальною силою було селянство. Сила селянського опору протягом пізнього середньовіччя усе наростала, і тільки централізований орган примусу - держава мала можливість успішно протистояти їй.
Важливим союзником селян було міське плебейство. Але тільки при з'єднанні буржуазії з народними масами і керівництва з її боку могли перетворити стихійну боротьбу антифеодальних сил у революцію. Найважливішою задачею абсолютизму було перешкоджати утворенню такого блоку буржуазії, селянства і плебейства. Королівський абсолютистський уряд, з одного боку, шляхом деякого заступництва відволікав буржуазію від союзу з народними анти- феодальними силами, а з іншого боку, нещадно придушував виступи селянства і плебейства. Але з факту заступництва буржуазії з боку абсолютизму аж ніяк не випливає, що праві ті буржуазні історики, що затверджують, начебто абсолютизм був двуклассовим, «дворянсько-буржуазним» чи державою навіть просто «буржуазною».
Абсолютизм дійсно склався в ту епоху, коли потенційна міць буржуазії (за умови її союзу з народом) спочатку певною мірою порівнювалася з міццю дворянства, і королівська влада у визначений період вела політику, безумовно дружню стосовно буржуазії.  Ще Ришелье роз'ясняв, що той, хто уклав свої гроші в існуючий політичний режим, не стане сприяти його поваленню, тому і важливо надавати буржуазії можливість вигідно вкладати капітали в посади і відкупи.
Чиновники, «люди мантії», складали як би аристократію по відношенню до класу буржуазії, з рядів якого вони вийшли. Також і в системі збройних поліцейських сил абсолютизму в XVII ст. міська буржуазія, що поголовно одержувала зброю й організована по містах у «буржуазну гвардію», займала важливе місце; у критичні хвилини народних повстань вона, хоча часом не без серйозних коливань, зрештою піддавалася закликам своїх «старших братів» магістратів і «лояльно» боролася за існуючий порядок, проти «заколотників» з простого народу. Французьке феодальне дворянство, за винятком окремих його представників, було вірною опорою абсолютизму.
Отже, буржуазія, уставши на шлях опозиції, була б примушена йти з одним лише народом, і рух неминуче придбав би демократичний характер. Але для такої політики французької буржуазії в XVII ст. ще не було об'єктивних умов. Це і було причиною того, що «буржуазна гвардія» піддавалася звичайно впливу одворянившейся частини буржуазії і поднимала зброя в захист феодально-абсолютистського порядку.
Абсолютизм мав потребу в буржуазії ще і тому, що йому потрібні були гроші як для роздачі дворянам, так і для збільшення власної політичної  могутності. У XVII ст., як правило, армії були найманими, і реальна сила королівської влади всередині Франції і за її межами залежала насамперед від стану фінансів, тобто сум, зібраних у виді податей, а збирати з країни більше податків можна було тільки за умови росту грошового звертання. Тому державі, задачею якої був захист феодализму, приходилося самій же і підстьобувати розвиток буржуазії, покровительствувати торгівлі і промисловості.
Щоб постійно і в усе більшому обсязі стригти «заможних» на користь фіска, було потрібно, щоб ці «заможні» не переводились, щоб дрібна буржуазія перетворювалася в середню буржуазію, середня буржуазія - у велику і т.д. У протилежному випадку державі довелося б забирати усю велику частку із сукупного прибавочного продукту селян, отже, віднімати частину доходів у самого ж дворянського класу, хоча б і для захисту його загальних інтересів. Перенесення абсолютизмом центру ваги обкладання на місто і разом з тим заступництво буржуазії відповідали в кінцевому рахунку інтересам того ж дворянства. Зрозуміло, ріст королівської влади ущемляв права і незалежність кожного окремого сеньйора. Але загальні класові інтереси змушували їх, незважаючи на всі приватні конфлікти і прояви невдоволення, гуртуватися навколо королівської влади XVII століття - час консолідації французького дворянства.
Окремі скривджені вельможі очолювали час від часу опозиційні політичні рухи, спрямовані проти уряду, але вельможі прислідували при цьому чисто особисті цілі (одержання пенсій, губернаторських посад, того чи іншого духовного сану і т.д.). Часом вельможі в ім'я тих же корисливих цілей вступали в тимчасовий союз навіть з рухами народної, особливо плебейської, опозиції. При Людовику XIV не було скільки-небудь широкої феодальної опозиції абсолютизму.
Методи, якими окремі аристократи відстоювали свої особисті вимоги, були часто старомодно-феодальними (включно до «оголошення війни» королю), але мету, що вони при цьомупереслідували, не мала нічого спільного з дійсним обмеженням королівської влади чи новим роздробленням Франції. У політичих конфліктах XVII ст. виявлялося не прагнення аристократії як цільної соціальної групи змінити політичний лад, а лише прагнення окремих вельмож зайняти краще положення при даному політичному ладі. Для феодального розпаду Франції в XVII в. не було реальних передумов, ця погроза відійшла в минуле, і тому абсолютизм у XVII в. уже не протистояв феодальному сепаратизму як національна сила. Феодальна, дворянська природа французької монархії, положення короля як глави і прапора всього класу дворянства в цілому виступають саме за Людовика XIV більш наочно і яскраво, чим абиколи.
На основі розвитку капіталізму відбувалося поступове  складання французької нації. Цей процес почався в XV-XVI сторіччях, однак його ще не можна вважати що завершились і в XVII ст. Деякі з ознак нації як історично сформованої спільності людей оформилися ще в докапіталістичний період. Так, спільність території була в наявності у Франції задовго до появи яких-небудь зачатків капіталізму. Але такі ознаки, як спільність мови чи спільність психічного складу так, спільність культури, не можуть вважатися цілком сформованими і характерними для життя французів навіть у XVII ст. Французька мова ще зберігала глибокі сліди середньовічної  строкатості, роз'єднаності Півночі і Півдня; по психічному складу і культурі гасконець, провансалець, бургундець, пікардіець, нормандець чи овернець являли собою різні типи; часом вони самі називали один одного різними «народами» і «національностями».
Але мовна і культурна спільність французів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведені уніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значно зросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо ж незрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічного життя. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окремі провінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. В офіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»). І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринок був слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, що цементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франції значно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазії виступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча на перших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.

Розділ 2.Час правління Людовика XIV.
2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.
Людовик XIII помер у 1643 р. Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньому була призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став її фаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієць кардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Ришелье, Мазаріні  на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правив Францією.
Регентство почалося, як це звичайно бувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля — Гастона Орлеанского, принців Конде і Конті й ін.),  користуючись слабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазаріні від влади. З цим насліднику кардинала Ришелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних була задоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.
Набагато складніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями, збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більше терпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися - навесні 1643 р. відбувся заколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, у Гиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські і лісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, не подаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.
Хвилювання продовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилями перекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядового переписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемою локалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначними поступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогам народу і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це ще більше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні, проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завжди приводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючи жорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.
Хвилювання не обмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історія відзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлік заново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебейство підтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору (Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме (Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні), Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье (Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье до півночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти були позбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненими спалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то і дворянським ополченням.
У 1645 р. хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного руху додавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вони сподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля, щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье. Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».
Хвиля цих здійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів і повстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили уряд терміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасово послабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типу відстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижимання губок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тільки терпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.
Іншим способом витягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад, стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни не вистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як уряд побоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгого парламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстання переростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручив французькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише самі помірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразились події так званої Фронди — серйознійшого кризису, потрясшего всю державну систему феодально-абсолютистської Франції.
Історики умовно поділяють Фронду (дослівно—«праща») на два етапи-«стара», чи «парламентська» Фронда (1648—1649), і «нова», або «Фронда принців» (1650—1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохи схожу на програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але і вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення й ін.).
Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні  спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26—27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання — за одну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу, що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою уряду прийшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, яка приймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні  готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєнних діях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписання Вестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.
Знаходячись поза заколотною столицею, Мазаріні  відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції — Гиень, Нормандія, Пуату й ін. — активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, і селяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами.
Під час облоги Парижа незабаром виникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризький парламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на них отримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської і Людовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличних ораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.
Парламент почав таємні переговори з двором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був у сутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.
Таким чином, історія парламентської Фронди 1648—1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітне невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.
«Нова» дворянська Фронда 1650—1653 р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовувати для своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містах збурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїх програмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод.
У селі Фронда принців не ризикувало грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим — дохідні губернаторства, третім — почесні титули. Мазаріні , двічі змушений залишати Париж і Францію і двічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і став більш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кіл дворянського класу. Сутність їх:
а) знищити «узурпацію» королівської влади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, що заважала консолідації дворянства);
б) зменшити права і вплив парламентів і узагалі всієї бюрократії;
в) вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вони захоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючи доходів придворного і військового дворянства;
г) збільшити одержувану сільськими дворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державне обкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;
д) заборонити сповідання протестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу не коритися владі.
Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовика XIV. Сп'янений перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше вважатися з буржуазією як потенційною суспільною силою і сильніше піддавався реакційним настроям феодального дворянства.
Спочатку здійснення цих дворянських вимог привело до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлесники Людовика XIV), надалі ж воно прискорило загибель французької монархії.
Вже в правління Мазаріні  в найближчі роки після Фронди зазначених дворянскі принципи стали проводитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженої: Франція повинна була продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелевской Англією, хоча потай Мазаріні  мріяв зовсім про іншому — про інтервенцію в Англії для відновлення Стюартов.
З іншої сторони, усередині Франції, до межі виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися з залишками Фронди. У містах різних районів Франції не припинялися плебейські рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, що уряду іноді приходилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів фиска, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей у свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з працею подавлене селянське повстання, прозване «війною саботье» (сабо — дерев’яне селянське взуття).
Між іншим, ця подія була однієї з причин, що змусили Мазаріні  відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейский мир 1659 р. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося употреблять і для вмршательства в англійські справи, тому що після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартов — на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, що досяг найбільшої могутності, міг пожати і плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу – дворян.
2.2. Аболютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.
В 1661 р. Мазаріні помер. Людовику XIV було тоді 22 роки. Людовика XIV Мазаріні при житті зовсім придушував його своїм авторитетом і енергією. Тепер Людовик XIV відразу вийшов на перший план і залишався на авансцені протягом 54 років, так що його особистість в очах дворянських і буржуазних істориків нерідко як би заслоняє історію Франції цього періоду, названого «століттям Людовика XIV» (1661—1715).
Однак головним діючим обличчям був не король, а дворянський клас Франції. Після уроків Фронди дворянство прагнуло до посилення диктатури. Двір Людовика XIV дихав ненавистю до пам'яті Фронди. Щоб не знаходитися більше в Парижі, у «гнізді заколотів», двір видалився в споруджений у 18км від Парижа чудовий місто-палац Версаль. Сам Людовик XIV усе своє довге життя не міг забути тяжких вражень свого отроцтва. Буржуазна історіографія за традицією поділяє правління Людовика XIV на дві принципово несхожі половини: період прогресивної політики, результатом якої було нібито процвітання, і період реакційної політики, результатом якої був занепад; гранню прийнято вважати 1683—1685 р.
У дійсності ж і внутрішня і зовнішня політика Людовика XIV була в загальному цільною на протязі всього його царювання. Її головної задачею було перетворення в життя дворянської програми централізованної диктатури, більш повне, чим колись, здійснення бажань дворянського класу. Після смерті Мазаріні  Людовик XIV заявив, що він відтепер «сам буде своїм першим міністром», і, справді, він на противагу своєму батьку Людовику XIII намагався не випускати влади зі своїх рук. Відтепер придворні змови і аристократичні заколоти не можна було виправдувати тим, що вони спрямовані не проти короля, а проти першого міністра. Але якщо таким шляхом клас феодалів політично більш споювався і спочатку авторитет монарха піднявся у суспільстві до небувалої висоти, то незабаром виявився і зворотний бік медалі: в особі першого міністра зник громовідвід для політичної критики і народної ненависті. Людовика XIV іменували «великим» і «богоподібним», але його ж першого з французьких королів стали висміювати і бичувати в нелегальний печатки за всі пороки режиму.
Зі старих установ, у якомусь ступені осуществлявших зв'язок між дворянською державою і верхівкою буржуазії ще в першій половині XVII в., велику роль у Франції грали парламенти як вищі судові палати, що домоглися ряду важливі привілеї.
Протягом 60-х років Людовик XIV крок за кроком позбавляв парламенти, і насамперед паризький парламент, колишнього політичного положення. У 1668 р. він з'явився в парламент і власноручно вирвав із книги протоколів всі аркуші, що відносяться до періоду Фронди. Саме в цей момент він, по переказу, вимовив свої знамениті слова, звертаючи до парламентських чиновників: «Ви думали, добродії, що держава — це ви? Держава — це я». Політичний вплив «людей мантії» було паралізовано. Була скасована безліч державних посад, що знаходилися у власності вихідців з буржуазії. Людовик XIV відтискував представників буржуазії з деяких зайнятих ними позицій у рядах класу феодалів.
Так, наприклад, було аннульовано зведення багатьох ротюрье у дворянське звання, а також произведено розслідування на місцях законности усіх феодальних титулів і прав, тому що ротюрье нерідко просто присвоювали їх собі явочним порядком. У зв'язку з загальним тиском на верхи третього стану стоїть  і наступ на «фінансистів». У 1661 р. Людовик XIV наказав заарештувати сюринтепданта фінансів Фукэ. Слідство розкрило гігантські розкрадання державних коштів. Слідом за Фукэ на лаву підсудних і в Бастилію потрапило безліч зв'язаних з їм великих і дрібних «фінансистів». За словами одного сучасника, це грандіозне «вижимання губок» дало можливість не тільки покрити державний борг, але ще і набити королівські скрині.
Крім того, були довільно анульовані деякі державні борги, знижені відсотки по державним займам. Такого роду заходи, зрозуміло, спочатку значно збільшили фінансові ресурси держави і її міць, але зрештою підірвали кредит з боку буржуазії. Зниження державних податків на селянство змусило уряд шукати нових джерел прибутку – ця задача була покладена на генерального контролера фінансів Жана Батиста Кольбера (1619-1683). Буржуа по походженню Кольбер був відданим слугою абсолютизму; у своєму прагненні зміцнити його фінансове положення Кольбер проводив політику заступництва і заохочення капіталістичної промисловості, що зароджувалася, і торгівлі. Однак це могло дати результати лише набагато пізніше, а спочатку ще збільшило витрати держави: великі мануфактури, що насаджувались Кольбером, спочатку були не життєздатні і могли існувати тільки завдяки субсидіям і підтримці Казначейства. Едиктом короля з 1664 р. для цієї мети щорічно призначається 1 млн ліврів. Але для цього Кольбер був змушений у кілька разів збільшити непрямі податки і від політики «вижимання губок» знову переходити до політики позик у відкупників. Людовик XIV виявився змушений навіть підлещуватися перед відкупником буржуа Бернаром. Кілька разів за час правління Людовика для поповнення спустілого казначейства приходилося пускати в переплавляння золоте і срібне начиння палацу, конфіскуючи заодно її запаси в придворних: у 1688 р. подібна операція знищила творів ювелірного мистецтва на суму в 10 млн. ліврів, перетворених у 3 млн. ліврів у грошах.
Постійний нестаток у грошах визначив економічну політику Кольбера: вишукуючи засоби, він намагався здійснити на практиці меркантилистичні теорії активного балансу. Щоб позбавити Францію від імпорту і, навпаки, забезпечити їй приплив засобів з-за кордону, він заохочував створення у Франції мануфактур - у першу чергу по виробництву предметів розкоші: дзеркал — по венеціанському зразку, панчоха - по англійському, тонких тканин по голландському і т.п. Мануфактура голландця Ван Робэ в Абвілі на північному заході Франції була по тому часу величезним підприємством, на якому працювало понад 6 тис. чоловік; на ліонських шовкоткацьких закладах випускалося біля половини всіх споживаних у Франції шовкових тканин; в Алан-соні (Нормандія) виникло виробництво мережив, мито на експорт яких приносило значні кошти фінансовому відомству Кольбера. Але одночасно росла і промисловість, зв'язана з військовою справою: з Англії таємно вивозилися майстри, знайомі з виробництвом сталі, і в Сент-Этьені (Ліоннэ) почалося виробництво зброї, у Вьен (Лионнэ) була побудована велика сталеварня.
Кольбер опікувався також торгівлею: при ньому був проритий Лангедокський (чи Південний) канал, що з'єднує Атлантичнийокеан із Середземним морем і почата будівля каналу, що веде від Сент-Омера (Артуа) до Кале. Одночасно прокладалися нові дороги і розширювалися старі. Була знищена частина внутрішніх митниць. Для розвитку експорту товарів були створені привілейовані торгові компанії, ґрунтувалися колонії. Але монопольні компанії і колонії марніли і далеко не цілком давали Франції очікувані економічні блага.
При всіх перерахованих судорожних спробах поліпшити фінансове положення Франції всілякими і часом взаємно суперечними методами королівський фіск завжди мав до своїх послуг одне вічне джерело: тиск на працюючі маси країни. Тому плани скоротити податки постійно пересилювались уведенням нових податків, що вичавлювалися з народу всіма можливими способами. Народ, доведений податками фіску, поборами сеньйорів, насильствами збирачів і голодом до розпачу, відповідав новими повстаннями.
2.3. Народні повстання.
Наприкінці 50-х років прикордонна з Іспанською Фландрією область Булоннэ откупилась від постою військ, але після висновку Піренейського миру 1659 р. фіск увів новий тепер уже постійний податок на область. Делегація, відправлена до короля з ходатайством про скасування податку, повернулася ні з чим, і в 1662 р. селяни Булоннэ, створивши збройний загін чисельністю до 6 тис. чоловік, підняли повстання. Уряд вислав війська для його придушення; відбувся бій, при якому селяни боролись з люттю розпачу, утративши близько 600 чоловік убитими і пораненими. Число узятих у полон склало 3 тис. чол. З Парижа було прислано заздалегідь заготовлене судове рішення: засуджено повинно бути 1200 чоловік, з них частина до колесування і повішення, а 400 «найбільш здорових» належало відправити веслярами на галери довічно. У 1664 р. піднялася південна область Ланд через уведення нового податку на сіль.
Локальний бунт незабаром розрісся в селянську війну, відому за назвою «повстання Одіжо» (від імені її вождя, небагатого дворянина Бернара Одіжо, приставшого до селян). Це повстання охопило Беарн і Гасконь і уряду удалося його придушити лише ціною величезних зусиль. За голову самого Одіжо були призначені нагороди – спочатку 1200 ліврів, потім 1200 екю; захоплених повстанців не брали в полон, а нещадно страчували, але і при цих умовах населення його не видало. Лише в грудні 1665 р. йому вдалося втекти  від військ, що переслідували його, в Іспанію, і рух пішов на спад. Ландам довелося підкоритися габели. Одіжо ще напротязі 10 років часом повторював набіги на Гасконь, усюди захоплено зустрічаючись населенням. У 1675 р. уряд звелів амністувати його і дати йому в командування полк драгунів; так був обезголовлений небезпечний рух.
У тім же 1664 р., коли відбулося повстання в Ландах, хвилювалась і напівзлиденна область Берри - через уведення податку на вино. Хвилювання були подавлені лише після страт і відправлення частини захоплених на галери. У 1668 р. спалахнуло повстання через уведення габели в пограничній області Руссильон. Майже одночасно з руссильонськими подіями відбувалося повстання у Віваре, відоме під назвою «повстання Рура» (також від імені вождя повстання Антуана Руру, що прийняло звання «генералісимуса пригнобленого народу»).
Повстання почалося через слух, начебто податками будуть обкладатися кожне нове плаття, чи взуття сорочка, кожен куплений фунт хліба, народження кожної нової дитини; у цьому, мабуть, відобразились спроби Кольбера почати саме в 1670 р. збір статисти чних зведень по Франції  і страх населення перед будь-яким актом абсолютистської влади. Повстання швидко розрослося: армія Рура досягла 10 тис. чоловік, і влада не змогли мобілізувати місцевого ополчення проти заколотників. Після розгрому руху Рура значними силами урядових військ було страчено понад 100 чоловік і на галери відправлене близько 600.
У 1675 р. повстання спалахують майже одночасно в Бордо і в Бретані. Бордосське повстання тимчасово навіть увінчалося перемогою народу: парламент ім'ям короля скасував усі нові податки; із Парижу були змушені підтвердити цю міру. Але, як тільки уряд зміг зібратися із силами, почалися страти, і цитадель Бордо була перебудована так, щоб тримати під обстрілом саме місто. Бретань спробувала відкупитися від уведення гербового паперу і податку на тютюн. Прийнявши цей внесок, уряд усе-таки ввів податок; населення відповіло повстанням. Це було одне із самих грандіозних селянських антифеодальних збурювань XVII ст.: селяни висунули велику програму вимог; великі міста Бретані - Нант, Ренн і ін.- піднялися у свою чергу. Бретонське повстання було подавлено урядовими військами зі страшною жорстокістю. Крім страт, населення було наказане постоєм військ, яким було надане право бесчинствувати, як у завойованій країні. Після 1675 р. повстання йдуть на збиток: абсолютизм переміг, Франція була знекровлена і злякана. Відтепер можна було зайнятися внутрішніми справами першої черги.
Одним з таких першочергових справ для Людовика XIV виявилась ліквідація прав протестантів (гугенотів), дарованих їм Нантським едиктом при Генріхові IV у 1598 р. і підтверджених при Ришелье в 1629 р. Ще в 1665 р. почалося наступ на їхні права: гугенотів спонукають перейти в католицтво; новоствореним католикам дозволяється не платити боргів їх колишнім одновірцям; їх звільняють від постою військ і на два роки від внеску податків. У 1677 р. відкривається «каса звертання», і кожному перейшовшому в католицтво сплачується премія: дворянину до 3000 ліврів, а простолюдину в розмірі 6 ліврів. У 1681 р. дається дозвіл перетворювати в католицтво дітей у віці від семи літ, і їх починають силою віднімати від їхній незадоволених батьків.
Гугенотам забороняється перебувати на державній службі, бути учителями, цеховими майстрами. Нарешті, їм забороняєся похорони — вони можуть ховатися своїх небіжчиків тільки вночі і тайком. У 1684 р. в Беарні, Лангедоці, Пуату — місцевостях, де більшість населення належало до «К. Р. К.» —«релігія, що іменує себе реформованої»—офіційний термін епохи),-розміщуються «місіонери в чоботях», тобто на постій ставлять драгунів, дозволяючи їм усіма способами, аж до насильств над жінками і катувань в домашній обстановці, звертати жителів у католицтво. Католицька реакція все підсилювалася, і нарешті в 1685 р. був опублікований завершальний «Едикт про скасування Нантського едикту», після чого драгонади ще підсилилися; галери і в'язниці були переповнені гугенотами. За час переслідувань з 60-х років близько 400 тис. чоловік протестантів, особливо з числа ремісників, пішло за кордон, зміцнюючи економіку Англії, Голландії, Женеви і Пруссії.
У 1702 р. у Лангедоці спалахнуло велике повстання селян і міських низів, що висунули вимогу скасування податків, рівності благ і волі совісті. Це повстання, що ввійшло в історію під ім'ям руху камізарів ( від лат. слова comisa –сорочка, рубаха; повстанці одягали поверх одягу білі сорочки під час бою), почате пригнобленими гугенотами, незабаром поширилося за межі Лангедоку і було підтримано загальним співчуттям трудящих півдня Франції. Тільки цим можна пояснити, що повсталі змогли захопити міста Ганж, Предель, Сен-Лоран, 30 дворянських замків, зруйнувати близько 200 католицьких церков і протриматися проти відмінно озброєних урядових військ понад два роки. Лише восени 1704 р. 25-тисячна королівська армія під командою маршала Віллара, відкликана з театру воєнних дій але Фландрії і підкріплена дворянським ополченням, змогла придушити повстання. Після цього уряду довелося сполучити репресії з поступками: знизити в Лангедоці податки, пустити в продажу дешеву сіль і зняти недоїмки. Але спалахи відбувалися ще в 1709 і 1715р.
Покінчивши з гугенотами, що впав у святенництво Людовик XIV обрушився з репресіями на ідейний рух янсенитів, що залишалися в головному вірними католицькій церкві, але що шукало синтезу з реформацією і з науковим мисленням. Почалися заслання, арешти і переслідування янсеністських єпископів і священиків, що внесли нову смуту в життя Франції.
2.4. Зовнішня політика Франції у другії половині XVII ст.
Участь Франції в Тридцятилітній війні носило ще в значній мірі оборонний характер. Франція вступила тоді в антигабсбурзьку коаліцію насамперед через те, що габсбурзькі держави (імперія й Іспанія) грозили оточити її кільцем своїх володінь, як у часи Карла V, і в кінцевому рахунку поставити її в залежне положення.
Навпаки, після Тридцятирічної війни і Вестфальского миру зовнішня політика Франції все більш здобуває агресивні, загарбницькі риси. Людовик XIV сам починає претендувати на ту роль, на котру претендував недавно німецький імператор — роль «всеєвропейського» монарха. У своїх політичних виступах він підкреслює, що його влада походить від більш древньої і великої держави, чим імперія Оттонів, а саме до імперії Карла Великого. Він виставляє свою кандидатуру на виборах імператора «Священної Римської імперії». На одному монументі він наказав алегорично зобразити Ельбу як східну границю своїх володінь. Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину. Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди і Голландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхом фінансової і дипломатичної підтримки Стюартів.
Іспанію з її європейськими і заморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводом прав династії Бурбонов на Іспанську спадщину.
Хоча ці домагання не були зрештою реалізовані, все-таки абсолютистська Франція безперечно грала в другій половині XVII ст. роль гегемона в Західній Європі і натискала на усіх своїх сусідів.
Ще за висновком Піренейського миру 1659 р., що відняв в Іспанії Русильйон, велику частину Артуа й ін., Мазаріні  включив у нього спеціальний пункт використаний надалі як привід для нових претензій Франції на іспанські володіння: дочка іспанського короля Філіпа IV Марія Терезія була видана заміж за Людовика XIV. Тим самим у випадку припинення чоловічої лінії іспанських Габсбургов французькі Бурбони одержали б права на іспанський престол принаймні на частину Іспанської спадщини. Щоб парирувати цю погрозу, іспанський уряд домігся зречення Марії Терезії від прав на Іспанську корону, але зате зобов'язувався виплатити Людовіку XIV величезне придане у 500 тис. золотих екю. Дальновидний Мазаріні  розумів, що ця сума виявиться непосильною для іспанського бюджету і тим самим Франція зможе, або вимагати територіальні компенсації, або вважати недійсним зречення Марії Терезії від іспанської корони. Так і сталося. Після смерті в 1665 р. Філіпа IV французький уряд зажадав з його спадщини замість несплаченого приданого Південні Нідерланди. Через відмовлення іспанського уряду французький абсолютизм вирішив силою узяти свою частку «спадщини».
У 1667 р. почалася франко-іспанська війна, прозвана «деволюційною» (від слова деволюция з фламандського спадкоємного права). Економічно надзвичайно приваблива здобич – Фландрія і Брабант-іспанскі володіння в Нідерландах представлялися у військовому відношенні зовсім беззахисними: своєї армії вони не мали, а іспанський флот знаходився в такому жалюгідному стані, що не міг доставити в Нідерланди іспанські війська. Але зненацька для уряду Людовика XIV на допомогу Іспанії виступили недавні союзники Франції по антигабсбурзькій боротьбі — Голландія, Швеція, Англія. Усі вони були встревожені агресивністю Франції. Голландці були обурені високим французьким митним тарифом 1667 р., що підривав їхню торгівлю, і боялися виявитися в безпосередньому сусідстві з войовничою феодально-абсолютистською Францією, якщо вона захопить Південні Нідерланди. Утворенню цієї коаліції допомогло і те, що англійський парламент, незадоволений політикою Карла II Стюарта, примусив його різко змінити курс, перервати війну з Голландією і вступити з нею в союз проти Франції.
Таким чином, виявилося, що Деволюціна війна була дипломатично погано підготовлена урядом Франції, і хоча французькі війська встигли швидко окупувати частину Фландрії, а також Франш-Конте і готові були до маршу в Іспанію і Німеччину, Людовіку XIV довелося спішно припинити війну в наступному ж, 1668 р. По Ахенському миру Франція утримала лише частину Фландрії.
Але французька дипломатія відразу ж почала підготовку нової війни. Перш за все  треба було розколоти антифранцузьку коаліцію. На зближення з Голландією — «нацією крамарів», по вираженню роздратованого Людовика XIV,— не було ніяких надій: торгові і політичні протиріччя з нею були занадто гострі. Але Англію і Швецію щедрі грошові субсидії вернули до союзу з Францією. У 1672 р. французька армія, керована першоклассними полководцями — Тюренном і Конде, напала на ПівденніНідерланди і Голландію.  Захопивши ряд сильних фортець, французькі війська вторглись у глиб Голландії. Тоді  голландське командування зважилося прорвати греблі, вода затопила велику територію, і французькі війська змушені були відступити.
Одночасно Франції прийшлося направити частину військ проти австрійських Габсбургів у Пфальц (у Німеччині), де ці війська учинили страшні спустошення і різанину. Англія в 1674—1675 рр. відокремилася від союзу з Францією, і міжнародна обстановка для останньої стала знову складатися несприятливо. Проте, спираючись на досягнуті перемоги і грізну репутацію французької армії, уряд Людовика XIV у 1678 р. уклав вигідний і почесний Німвегенський мир, по якому Іспанія примушена була уступити Франш-Конте і трохи міст у Південних Нідерландах. Між іншим, це був перший міжнародний договір, написаний не на латинському, як було прийнято в Європі, а на французькій мові. Престиж абсолютистської Франції в Європі був надзвичайно високий, усі тріпотіли перед нею, дрібні німецькі князі принижено підлещувалися перед французьким двором.
Апетити Людовика XIV росли: він претендував уже на Північну Італію, на корону німецького імператора. Користуючись тим, що імператор Леопольд I був відвернений боротьбою з Туреччиною, Людовік XIV безперешкодно господарював у Західній Німеччині. Особливі «палати приєднання» під усілякими юридичними зачіпками проголошували владу французького короля над різними пунктами і територіями Німеччини, у тому числі над Страсбургом, західнонімецькі князі фактично підкорилися французькому протекторату.
Найвищої могутності абсолютистська Франція досягла в 1684 р., коли імператор і іспанський король по Регенсбургскому договорі визнали всі її захоплення. Але незабаром, у 1686 р., виникла Аугсбургская ліга — оборонний союз багатьох європейських держав (імперії, Іспанії, Голландії, Швеції й ін.) для відсічі подальшим територіальним домаганням Франції. Державний переворот 1688 р. забезпечив приєднання також і Англії до цієї коаліції, оскільки головний організатор Аугсбургської ліги—голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський став одночасно й англійським королем.
До цього часу абсолютистська Франція встигла почати нову агресію, вторгнувшись у Пфальц. Члени Аугсбургской ліги відповідно до прийнятого зобов'язання, виступили проти Франції, і почалася велика європейська війна на декількох фронтах на суші і на морі. Незважаючи на безліч ворогів, французи в сухопутній війні на Рейні й у Нідерландах, в Італії й в Іспанії залишалися в загальному переможцями, хоча на морі англійський флот наніс їм кілька важких поразок.
Рисвікський мир 1697 р. відновив з незначними змінами положення, колишнє до війни. Укладаючи Рисвікський мир, Людовік XIV був упевнений, що незабаром винагородить себе великими придбаннями за рахунок Іспанської спадщини. Останній представник іспанської галузі Габсбургів — Карл II умирав без чоловічого потомства- Крім Бурбонів на цю спадщину могли претендувати ще лише австрійські Габсбурги. У результаті інтриг французької дипломатії Карл II перед смертю (1700 р.) заповідав усі свої володіння французькому претенденту, але все-таки не сину Людовика XIV, а його другому онуку, Філіпові Анжуйському, і з тією умовою, щоб іспанська і французька корони ніколи не з'єднувалися в одних руках. Однак Людовік XIV не мав наміру дотримуватися на ділі цього застереження. Як тільки його онук під ім'ям Філіпа V був проголошений у Мадриді іспанським королем, Людовік XIV став від його імені керувати Іспанією й іспанськими колоніями. Йому приписували слова: «Немає більше Піренеїв!».
Вимоги Англії і Голландії про надання їм торгових привілеїв в іспанських колоніях, а також у французських володіннях в Індії були відкинуті Францією. Тоді Англія і Голландія підтримали претензії імператора Леопольда I на іспанський престол. Почалася війна за Іспанську спадщину (1701—1713), що велася Францією проти коаліції майже всіх західноєвропейських держав. Ця війна принесла Франції тяжкі поразки. Французькі війська були витиснуті з Німеччини, Іспанії, Голландії. Втрата прикордонних міст, вторгнення у Францію військ коаліції, необроблені, запущені ріллі, падіння мануфактур і торгівлі, безробіття, загальне зубожіння народу, епідемічні хвороби і голод, фінансова розруха такою була ситуація, у якій завершувалося прославлене реакційними істориками царювання Людовика XIV. «Рятівний мир» був підписаний з Англією і Голландію у квітні 1713 р. в Утрехті, з  1714 р. у Раштатті. Іспанський престол залишився за Філіпом V, але і він і його нащадки назавжди втратили право на французьку корону. Англія затвердила свою морську перевагу, зберігши захоплені нею торгові і стратегічні бази (Гібралтар і острів Мінорку), і одержала «ассієнто», тобто монопольне право на ввіз рабів-негрів з Африки в іспанські колонії в Америці. До Англії перейшли Ньюфаундленд і Акадия, що стали опорними пунктами для подальшого проникнення англійців у Канаду. Австрійські Габсбурги одержали Іспанські Нідерланди, Міланське герцогство, Мантую, Неаполітанське королівство й острів Сардинію.