КУРСОВА РОБОТА
Археологічні пам’ятки в історії м.Рівного

План
I.       Вступ
II.      Основна частина
2.1. Історія дослідження проблеми.
2.2. Історія пам’яток за писемними джерелами.
2.3. Типологічна характеристика пам’яток.
2.4. Сучасний стан збереження пам’яток.
2.5. Пропаганда пам’яток музейними та іншими засобами.
III.    Висновок
IV.   Список використаних джерел та літератури.
V.      Додатки.

Вступ
Золоте коріння народу - в його минувшині. Там витоки, цілющі джерела і культури, звичаїв, менталітету. Розчистити, зберегти ці оазиси - завдання дослідниці давнини - археології.
Дослідження і охорона пам'яток історії і культури, справа збереження і вивчення матеріальних і духовних скарбів свого народу є одним з першочергових завдань цивілізованого суспільства. Це важливе питання поставлене на законну, державну основу і в нашій країні. Це безпосеред­ньо стосується і археологічних пам'яток, які є важливим джерелом для висвітлення давньої історії людства.
Серед різноманітних археологічних матеріалів найбільше значення для висвітлення історії людського суспільства мають знаряддя праці, які є продуктом своєї епохи і показником тих суспільних відносин, за яких відбувається праця. Виходячи з усього сказаного вище, археологічні дані слід розглядати як повноцінні наукові джерела, на базі яких простежується тривалий період історії людства, встановлюються закономірності його розвитку.
Чимало археологічних пам'яток, що належать до різних історичних періодів, починаючи від кам'яного віку і закінчуючи пізнім середньовіччям, знаходиться на території Рівненської області, В цілому пам'ятки археології чітко поділяються на дві основні групи: місця поселень стародавніх людей (стоянки, поселення, селища, городища та міста) і місця поховань (кургани, грунтові могильники, окремі могили).
Головною ознакою археологічної пам'ятки є наявність культурного шару, тобто шару грунту, в якому збереглися залишки житлових і господарських споруд, кераміка, знаряддя праці, предмети побуту, зброя, кістки свійських тварин, звірів і птахів, вугілля, попіл - словом, все те, що свідчить про життя і діяльність людей. Як же утворюється цей шар? Допустимо, що на місцевості, де ніхто доти не жив, з'явились люди і стали споруджувати житла і господарські будівлі, внаслідок чого утворився шар глини, трісок, соломи тощо. Все це змішалось з землею, яку викидали, викопуючи півземлянку чи з канавок для фундаментів, а згодом затопталось, знівелювалось і опинилось на рівні подвір'я.
У краєзнавців є широке поле діяльності: вони можуть відкривати нові пам'ятки, збирати й описувати підйомний матеріал, вести спостере­ження за проведенням земляних робіт з метою виявлення археологічних і пам'яток і своєчасному запобіганню їх руйнування тощо. Цим краєзнавці і всі шанувальники давнього минулого можуть зробити багато в справі пошуку і збереження пам'яток, що буде їхнім посильним внеском у розвиток історичної науки.
Археологічні пам’ятки Рівненщини різноманітні за своїм характером. На території області виявлено більш як 800 археологічних об'єктів, у тому числі: стоянки, поселення, селища, городища, могильники курганні та безкурганні з трупопокладенням і трупоспаленням; копальні й майстерні, культові місця та скарби, що складаються з дорогоцінностей або набору знарядь праці та зброї.
Вивченням минулого Рівненщини займалося багато вчених (К. Мельник, В. Антонович, О. Цинкаловський, Я Пастернак, Т. Сулімірський. Я. Фітцке, М. Смішко, Ю. Захарук, 10. Кухаренко, Л. Крушельницька, Д. Телегін, В. Варан, М. Пелещишин, В. Ісаєнко, І. Михальчишин, В, Конопля, Л. Залізняк, О. Титова, Д. Нужний, І. Русанова, Д. Козак, В. Ауліх, В. Савич, Л. Мацкевий, В. Артгох, Р. Грибович, С. Терський, В. Гупало). Та все ж цей край залишається в багатьох періодах майже суцільною білою плямою - невідомою землею з майже невідомими відійшлими етносами.
З превеликим жалем треба констатувати, що за останні десятиліття назавжди втрачено дуже багато пам'яток давнини: розорено поля, а з ними безцінні поселення, могильники. Щоб врятувати вціліле - потрібні кошти, люди...
Чимало даних з археології Волині було зібрано в зв'язку з підготовкою Зводу пам’яток (Л. Крушельницька, В. Петегирич, В. Конопля, В, Оприск, Л. Павлів, В. Іванівський, В. Гупало, Ю. Мазурик, С, Панишко, М. Кучінко, Г. Охрімєнко, Р. Грибович).
Предметом археологічного дослідження на стоянках, поселеннях, селищах і городищах є залишки жител, господарських споруд, фортифікацій (на городищах), а також культурний шар, тобто шар землі, насичений предметами, кинутими або загубленими в давнину навколо людських жител (цілі та поламані знаряддя, черепки посуду, кістки тварин тощо). В особливо зручних для поселень місцях люди поселялись у різні періоди. Кожному етапові такого заселення відповідає окремий культурний шар. Відповідно до цього розрізняємо пам’ятки одно-, дво- або багатошарові, а порядок залягання окремих шарів називаємо стратиграфією пам'ятки.
Ще в першій половині минулого століття археологи у "дописемному" періоді історії виділили кам’яний, бронзовий та залізний віки. В основу цієї періодизації покладений матеріал, з якого людина виготовляла свої знаряддя. Згодом кам’яний вік було поділено на давньо-, середню- і новокам’яну епохи - палеоліт, мезоліт та неоліт. Кінцевий етап неоліту названо міднокам’яним періодом або енеолітом.
Палеоліт - перший етап людської історії. Він тривав приблизно від кількох мільйонів до 10 тис. років тому. За цей час відбувся процес виділення людини з тваринного світу, сформувався сучасний фізичний тип населення земної кулі, людина оволоділа добуванням вогню і, постійно вдосконалюючи свої кам’яні та кістяні знаряддя, зробила перші кроки на шляху підкорення природи. Дослідники поділяють палеоліт на ранній, середній і пізній. Останні дві епохи припадають на льодовиковий період. Основними заняттями палеолітичного населення було збиральництво (збирання їстівних рослин, молюсків, яєць птахів тощо) і полювання на мамонтів, північних оленів та інших тогочасних тварин. Примітивні знаряддя праці й недосконала зброя не могли забезпечити людині в достатній кількості засобів до існування. Це й було причиною виникнення первіснообщинного ладу, який характеризується спільною власністю колективів та рівним правом кожного з його членів на одержання частки здобутих продуктів харчування. Роль жінки-матері та важливе економічне значення збиральництва, яке було в основному заняттям жінок, привели до виникнення матріархату - родинно-суспільної організації, що характеризується провідною роллю жінки у суспільстві.
Найдавніші сліди заселення території Рівненщини датуються пізнім палеолітом (приблизно 40 - 10 тис. років тому): у ряді місцевостей Дубнівського, Здолбунівського, Млинівського, Острозького та Рівненського районів виявлено пізньопалеолітичні стоянки, які у Городку поблизу Рівного та в Липі на Дубнівщині досліджувались шляхом розкопок.
Мезоліт Тривав приблизно від 11 до 8 тис. років тому. Клімат порівняно з палеолітом був теплішим і в Європі розповсюдились сучасні види рослин і тварин. Найбільшим технічним досягненням людини того часу був винахід лука та стріл. У мезоліті була прируче­на перша тварина - собака. Мезолітичні мисливці, рибалки й збирачі у пошуках дичини, риб, ягід чи плодів часто змінювали місця свого проживання; їх стоянки мали короткочасний характер. Стоянки доби мезоліту зареєстровані майже на всій території Ровенської області,а поблизу с. Нобель Зарічненського району вони досліджувались систематичними розкопками.
Неоліт на території Східної Європи припадає приблизно на VІ-ІV тисячоліття до н.е. В цей час людина почала застосовувати нові способи обробки кременю і каменю (шліфування, розпилювання, свердління), ліпити й обпалювати на вогнищі глиняний посуд і перейшла від присвоюючих до відтворюючих форм господарства (від мисливства і збиральництва до землеробства і скотарства). В пізньому мезоліті й особливо мідному віці у Східній Європі виникає спеціалізація племен, з яких одні займалися переважно землеробством, інші – скотарством. Це явище виділення скотарських племен Ф.Енгельс назвав Першим великим суспільним розподілом праці.
Неоліт - це період дальшого розвитку племінного ладу, в яко­му економічною і соціальною основою був материнський рід. Для кожної групи неолітичних племен характерні певні особливості в типах жител, знаряддях праці, зброї, прикрас, у формах посуду та у звичаях і віруваннях. Залишені однією групою племен на якійсь території однотипні рештки матеріальної культури, однакові за своїм характером поселення і кладовища, називаємо археологічною культурою. Окремим, близько спорідненим групам стародавніх племен відповідають певні археологічні культури. Однією з найхарактерніших етнографічних особливостей стародавніх племен є глиняний посуд.
Неолітичні пам’ятки Ровенської області вивчені ще недостатньо. У Дубнівському, Млинівському і Рівненському районах відомі окремі знахідки та залишки поселень культури лінійно-стрічкової кераміки, яка датується другою половиною V тисячоліття до н.е. Назва її походить від способу прикрашати кераміку заглибленнями у вигляді ліній та стрічок. Пам’ятки цієї культури розповсюджені на великій території, що, крім західних областей УРСР та Молдавії, охоплює значну частину Середньої та Західної Європи. Вона належала до осілих ранньоземлеробських племен, які обробляли землю кам’яними мотиками і знали кілька видів домашніх тварин.
Північні райони Рівненського Полісся в добу неоліту (ІV -Ш тис. до н.е.) були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчастої кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду - наколів та відтисків гребінцевого штампу. Це лісове населення, споріднене сусіднім племенам міжріччя Дніпра і Вісли, в основному займалось мисливством, рибальством і збиральництвом. У межах Ровенської області поселення цієї культури відомі в Володимирецькому, Дубровицькому, Зарічненському, Рокитнівському, Сарненському і Рівненському районах.
Енеоліт або доба міді припадає на ІV і Ш тисячоліття до н.е. В цей час людина оволоділа першим металом - міддю. Тоді ж почалась використовуватись для обробітку землі тяглова сила бика. У зв’язку з ростом попиту на метал помітно поширились міжплемінні зв’язки. Значного розвитку досягло також скотарство, що привело до поступового переходу від матріархально-родового ладу до патріархату та до виділення окремих груп племен зі скотарською основою господарства У цей час завершується процес пер­шого великого суспільного поділу праці.
Карта культур доби міді на Рівненщині (додаток 4) свідчить про складність історичного розвитку населення цієї території, його етнографічну строкатість та нерівномірність господарського, культурного й суспільного розвитку окремих племен. Так, у Дубнівському, Здолбунівському, Млинівському та Рівненському районах було виявлено поселення пізньострічкової розписної кераміки, відомої також під назвою культури типу Зимне-Злота (села Зимне Волинської області та Злота у ПНР, де проводились розкопки пам’яток цієї культури). У Дубні, Тростянці Дубнівського, Новомильську Здолбунівського та Яловичах Млинівського районів знайдено окремі посудини цієї культури. Поселення у Костянці Дубнівського та Зозові Рівненського районів досліджувались розкопками. Культура типу Зимне-Злота у ІІІ тисячолітті до н.е. поширювалось на території Волинської та Львівської областей України, а також у Південно-Східній Польщі. Характерною рисою цієї культури є наявність розписного орнаменту на окремих посудинах. Племена культури Зимне-Злота займались землеробством, розведенням свійських тварин і мисливством. Споріднені племена Ш тисячоліття до н.е. жили також на території Львівської і Тернопільської областей та у Південно-Східній Польщі. Культура цих племен вивчена ще недостатньо і поки що має робочу назву пам'яток типу Вербковіце-Костянець, або Гоща-Вербковіце (від перших поселень цього типу, виявлених поблизу Костянця та у с. Вербков, що у Польщі.) Поселення цієї культури відомі, крім того, у Листвині Дубнівського району, Курганах, Могилянах, Хорові Острозького району та Острові Червоноармійського району. Окремі з них (Листвин, Кургани, Острів) досліджувались розкопками.
В другій половині Ш тисячоліття до н.е. на території Рівненщини почали оселятися племена пізньотрипільської культури, що поширювалась у Північному Причорномор’ї, на Середньому Подніпров’ї, у Волинській, Ровенській та Житомирській областях і на верхньому Подністров’ї. В Українській РСР найраніше пам’ятки (перша половина ІV тисячоліття до н.е.) трипільської культури відомі на Середньому Дністрі; поселення на Рівненщині належать до її пізнього етапу. Найбільш відомими з них є поселення поблизу сіл Хорів і Могиляни Острозького району, Костянець, Листвин і Корнів Дубнівського району. У Костянці, Хорові та Листвині вони досліджувались розкопками. Основою господарства пізньотрипільських племен було землеробство (з використанням биків як тяглової сили) та розвинуте скотарство. Рибальство і збиральництво були лише допоміжними заняттями. З інших видів господарської діяльності цього населення слід назвати прядіння, ткацтво, кушнірство та обробку кременю. Характерною рисою трипіль­ської культури є посуд з розписом, нанесеним червоною, чорною або коричневою фарбами, а також наявність глиняних схематизованих людських і тваринних статуеток, що були пов’язані з ранньо-землеробськими культами.
Четвертою групою населення доби міді на Рівненщині, яка в останній чверті Ш тисячоліття до н.е. просунулась з басейну Вісли на схід, були племена культури кулястих амфор. У Рівненському, Дубнівському, Червоноармійському та Острозькому районах вони залишили характерні для їхньої культури грунтові поховання в гробницях, побудованих з кам’яних плит. Це були усипальні окремих патріархальних родин. У середині гробниць, крім кісток кількох похованих, знаходимо шліфовані крем’яні сокири, кістяні  та янтарні прикраси й посудини - миски та амфори з кулястим тулубом, які дали назву цій культурі. В гробниці поблизу с. Ланне Дубнівського району знайшовся великий янтарний диск - амулет з зображенням сонячного знаку хрестовидного типу на одному боці та сцени поклоніння божеству (мабуть сонцю) трьох людських дуже схематизованих фігур, з яких одна озброєна луком і стрілами, на другому боці. Пам’ятки Рівненщини належать до східної групи культури кулястих амфор, розповсюдженої також на Поділлі, у Львівській та Волинській областях, у західних районах Білорусії, на Правобережному Подніпров’ї та у Румунській Молдові. Поселення східної групи виявлені у кількох селах нашої області. Одне з них, поблизу с. Межиріччя, досліджувалось розкопками 1973 р.
В другій половині ІІІ та першій половині П тисячоліття до н.е. значна частина Східної, Центральної та Північної Європи (від Волги до Рейну і від Південної Скандінавії до Карпат) була заселена групами споріднених племен, які залишили культури шнурової кер'аміки, названі так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнурка на посуді. На території Рівненщини відомі пам’ятки двох культур шнурової кераміки - городоцько-здовбицької (названої так від поселень поблизу сіл Городок Ровенського району і Здовбиця Здолбуиівського району, які досліджувались систематичними розкопками) та стжижовської. Городоцько-здовбицька культура розповсюджена на території Рівненської, Волинської і частково Львівської областей та на лівобережжі Західного Бугу в межах ПНР. Найширші розкопки поселень цієї культури проводились у згаданих селах - Городок і Здовбиця та біля с. Зозів Рівненського району. Поховання досліджувались неподалік від Зозова, Здовбиці та Глинська - Здолбунівськаго району. Ці пам’ятки залишені в основному скотарським населенням доби міді та ранньої бронзи, яке знало також землеробство, значення якого в господарстві цих племен дедалі зростало. З інших господарських занять слід назвати видобуток та обробку кременю. У Городку та Половцях Володимирецького району відомі невеликі копальні - місця видобутку кремневої сировини, а в багатьох селах області засвідчені майстерні крем’я-них знарядь.
Стжижовська культура (назва походить. від с. Стжижів на Люблінщині) розповсюджена у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у північній частині Львівщини. Вона є одним з пізніх проявів культур шнурової кераміки (перша половина П тисячоліття до н.е.). Племена згаданої культури крім скотарства, займалися землеробством та виготовленням у численних майстернях високоякісних виробів (сокири, кинджали, вістря на списи) з волинського кременю. На Рівненщині і числешшх поселень стжижовської культури досліджувались розкопками Зозів, Озліїв, Перевередів Млинівського району. В окремих селах (Озліїв Млинівського, Страклів Дубнівського районів) проводились розкопки ґрунтових поховань цієї культури, а в Городку, Жорнові Дубнівського та Торговиці Млинівського районів - курганів; у селах Стеблівка Здолбунівсьного та Липа Дубнівського районів були знайдені скарби бронзових речей (прикрас, парадної зброї), що є доказом уже значного накоплення багатств у руках окремих осіб - представників родової верхівки.

Племена культур шнурової кераміки території Рівненщини підтримували тісні зв’язки з іншими спорідненими племенами Східної Європи, доказом чого є знахідки у Червоноармійському (с. Теслугів) та Млинівському (с. Торговиця) районах кам’яних сокир, характерних для фатьянівської культури, розповсюдженої у верхів’ях Волги, мідної сокири північно-кавказького типу, що входила до складу скарбу бронзових речей зі Стеблівки, матеріалів розповсюдженої у Подніпров’ї культури багатоваликової кераміки, виявлених на поселенні стжижовської культури поблизу с. Перевередів, та двох посудин середньодніпровської культури (один з різновидів культур шнурової кераміки, розповсюджений на Середньому  і Верхньому Дніпрі), знайдених неподалік від с. Осова Костопільського району. В науці розповсюджена думка про приналежність культур шнурової кераміки предкам слов’янських, балтійських і германських Народів.
Доба бронзи (ІІ початок І тисячоліття до н.е.) характеризується дальшим вдосконаленням знарядь праці, значним розвитком скотарства й землеробства, а в галузі суспільних відносин - дальшим розвитком патріархально-родового ладу та майнової нерівності. Протягом раннього періоду доби бронзи на території Рівненщини розвивались пізні культури шнурової кераміки (здовбицький етап городецько-здовбицької культури та стжижовська культура). Близько середини П тисячоліття до н.е. тут виникла комарівська культура, пізніше сюди проникли окремі групи племен із сусідніх районів, зокрема, розповсюдженої у Середній Європі лужицької культури (с. Вербень Млинівського району). На кінець доби бронзи у північно-західних районах області в результаті дальшого розвитку культури місцевих племен і складного процесу схрещення впливів сусідніх культур сформувалась своєрідна висоцька культура, розвиток якої припадає в основному на початок доби заліза. У південні райони області з лісостепового правобережного Подніпров’я проника­ли племена білогрудівської культури, що розвивалась там з кінця доби бронзи.
Назва комарівської культури походить від курганного могильника неподалік від с. Комарів Івано-Франківської області. Поселення цієї культури на Рівненщині відомі майже в усіх районах області, а неподалік від с. Костиця Дубнівського району одне з них досліджувалось розкопками. Курганні могильники розкопувались у селах Дитиничі й Іванне Дубнівського та Кургани Острозького районів, а в Устенському Здолбунівського та Смордві Млинів-ського районів та у м. Дубні виявлено грунтові поховання. Для розуміння звичаїв і суспільних відносин племен комарівської культури особливе значення має курган поблизу с. Іванне, в якому поховано родового вождя з його жінками. Основним заняттям племен комарівської культури були скотарство і землеробство. Комарівська культура дуже близько споріднена з тшинецькою культурою (назва походить від місцевості Тшинець у Середньому Повісленні), яка в той час розвивалась на території ни­нішньої Польщі. С.С. Берозавська пам'ятки Волині, Рівненщини і Придніпров’я зараховує до тшинецької культури. Ряд дослідників вважає, що племена комарівської та тшинецької культур були нащадками племен культур шнурової кераміки і стали тим середовищем, в якому виникли предки слов’ян (праслов’яни).
Лужицька культура походить від району в Середній Європі – Лужиці, де вперше було виявлено пам’ятки цього типу. Ця культура існувала в ХНІ - V ст. до н.е. на території сучасної Польщі, ПДР і Чехословаччини. В межах України, крім Рівненської області (могильник поблизу с. Вербень Млинівського району), окремі її пам’ятки відомі ще у Львівській, Тернопільській та Волинській областях. Багато дослідників розглядає племена лужицької культури як предків західних слов’ян.
Археологічні матеріали свідчать про те, що проникнення у західні райони Ровенської області невеликої кількості населення Повіслення мало місце і в ІV -Ш ст. до н.е. На це вказують залишки поселення неподалік від Крилова Дубнівського району, що досліджувалось археологічними розкопками. Воно належало до поморської культури, яка в цей час розвивалась на території Польщі. Назва культури пов’язана з прибалтійською смугою Повіслення, де вперше досліджувались її пам’ятки. Польські археологи розглядають племена поморської культури як нащадків племен лужицької культури.
Доба заліза у Середній та Східній Європі розпочалась приблизно у VШ ст. до н.е. Це період великих технічних досягнень. До них належить у першу чергу винахід так званого сиродутного способу витоплювання заліза. Залізні знаряддя - сокира, якою користувались для розчищення лісових масивів під посів, і наральник - окуття дерев’яного рала - зробили землеробство більш ефективним. Це сприяло збільшенню кількості свійських тварин як тяглової сили і вплинуло на загальний розвиток продуктивних сил. Потреба у масовій кількості металевих та інших виробів привела до виникнення ремесла, яке поступово виділилось в окрему галузь виробництва. Таке явище Ф. Енгельс назвав другим великим суспільним поділом праці.
Разом з цим пожвавішала і торгівля. Розвиток продуктивних сил викликав зміни у суспільних відносинах: посилився процес розкладу первісно-общинного ладу. Нагромадження багатства стало метою представників суспільної верхівки окремих племен, виник інститут племінних вождів, які почали вести грабіжницькі війни. Поступово розвинулись феодальні відносини, виникли класи і держави.
Згідно з прийнятою у радянській археології періодизацією, доба раннього заліза поділяється на два періоди - передскіфський (VШ - перша, половина VП ст. до н.е.) та скіфський (середина VП -Ш ст: до н.е.). До передcкіфського періоду на території Рівненщини частково належить висоцька культура. Поява у степах кочових племен скіфів значно вплинула на розвиток культури місцевих племен усієї території сучасної України. В цей період на Рівненщині існували памятки Висоцької культури, нечисленні поселення згаданої вище поморської культури, милоградської культури та поселення ранньо-скіфського часу (VІІ-VІ ст. до н.е.).
Висоцька культура (приблизно ІХ-VІ cт. до н.е.) розповсюджена в основному на території Львівської і північної частини Тернопільської областей, а її назва походить від великого могильника поблизу с . Висоцьке Львівської області. Племена висоцької культури займались землеробством і розведенням свійських тварин. Вони мешкали на відносно невеликих поселеннях, а жителі кількох сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на великому спільному родовому могильнику. У похованнях зустрічаємо досить велику кількість бронзових і залізних прикрас, крем’яні серпи і вістря на стріли, залізні ножі, побутовий посуд, численні невеликі посудинки культового призначення та-культові глиняні фігурки тварин і птахів. На посуді й металевих виробах висоцької культури простежується зв’язок її племен з сусідніми племенами лужицької культури. її племена були, мабуть, одним з компонентів східних слов’ян.
Поселення і окремі поховання висоцької культури відомі на території Червоноармійського району. Поселення неподалік від с. Полуничної досліджувалось розкопками.
Поселення скіфського часу (VП-V ст. до н.е.) відомі майже в усіх районах Рівненщини. Найкраще дослідженою пам’яткою є ґрунтовий могильник поблизу с. Могиляни Острозького району, від імені якого пам’ятки згаданого періоду Рівненщини одержали назву могилянської групи культури скіфського часу. Племена, які залишили ці пам’ятки, були близько споріднені землеробському населенню лісостепової смуги Правобережної України, яке, на думку ряду дослідників, мало пряме відношення до процесу формування східних слов’ян.
Територія розповсюдження милоградської культури охоплює Рівненську і Волинську області, Північну Житомирщину та Південну Білорусію. На території Рівненщини поселення цієї культури досліджувались розкопками неподалік від сіл Великий Олексин Рівненського та Кургани Острозького районів, а грунтові й курганні могильники - в селах Городок і Забороль Рівненського району та в Курганах поблизу Острога. Населення мешкало на розташованих по берегах річок і озер неукріплених поселеннях; основою його господарства було розведення свійських тварин; у порівнянні зі скотарством землеробство було менш розвинутим. Пам’ятки милоградської культури, на думку їх дослідників, датуються VІ ст. до н.е. - І ст. н.е. В науці існує думка про те, що милоградська культура залишена згаданими грецьким істориком Геродотом племенами неврів.
Подальший розвиток продуктивних сил уже на рубежі, та в перші століття н.е. призводить до остаточного розкладу первіснообщинних відносин і формування наприкінці І тисячоліття н.е. класового суспільства. В цей же час відбувається процес консолідації землеробських слов’янських племен, які в історії Східної і Центральної Європи починають відігравати значну роль. Вважають, що слов’янські племена були представлені археологічними пам’ятками спочатку зарубинецької, а пізніше черняхівської культур. Племена зарубинецької культури жили тут у І ст. до н.е. - П ст. н.е. Вони були частиною ранньослов’янських племен, поширених у Верхньому і Середньому Подніпров’ї, а також у Прип’ятському Поліссі. Назва культури походить від с. Зарубинці на Київщині, де вперше було досліджено могильник цієї культури. На Рівненщині пам’ятки зарубинецької культури виявлені у Володимирецькому, Зарічненському та Острозькому районах, а найбільш відомою з них є могильник неподалік від с. Могиляни Острозького району, що протягом кількох років досліджувався археологічними розкопками.
Черняхівська культура поширена на великій території від Середнього Подніпров’я до Подністров’я, Лісостепу та частково степової смуги України. На Рівненщині з пам’яток черняхівської культури розкопками досліджувалось поселення у Костівці Дубнівського району. Великі неукріплені поселення було виявлено також поблизу сіл Коритне Червоноармійського та Вербень Млинівського районів. Основою їх господарства було плужне землеробство. На поселеннях цієї культури знаходять численні залізні знаряддя, в тому числі наральники, ліпний та виготовлений на гончарному крузі посуд, бронзові ювелірні вироби - застібки, підвіски та інші прикраси, а також монети, які можливо були засобом грошового обігу на внутрішньому ринку. Знайдені також скарби римських монет у селах Соснове Березнівського, Княгинине Дубнівського,  Рубча та Хотин Рівненського, Мізоч Здолбунівського, Стоянівка Червоноармійського районів, які свідчать не лише про наявність заможної верхівки, а й водночас є доказом торговельних зв’язків з римськими провінціями на Дунаї, куди населення Східної Європи постачало хліб, худобу, а, можливо, і здобутих у межплемінних сутичках рабів. Проте деякі знахідки, наприклад, римський дротик (легка метальна зброя) з Мирогощі Дубнівського району слід розглядати як трофеї, здобуті у війнах з римлянами, мабуть, під час нападів на кордони Римської імперії. Племена черняхівської культури мешкали на неукріплених поселеннях, основою їх господарства були плужне землеробство і скотарство. Серед археологів найпоширенішою є думка про приналежність черняхівської культури східнослов'янським племенам.
На П-ІV ст. н.е. припадає історично засвідчений факт проходу з берегів Вісли у Крим германських племен готів і споріднених їм племен гіпідів. Радянським археологам вдалося виявити на території України та Білорусії кілька пам’яток, залишених цими племенами під час їхнього переходу на південь. 3’ясовано, що просувалися   вони вверх по Віслі і Західному Бугу, а далі через Волинь у напрямку на Крим. На Україні ці залишки одержали назву типу Дитиничі від могильника у с. Дитиничі Дубнівського району, що досліджувався розкопками  в 1957 р. Подібні могильники були виявлені поблизу сіл Дерев’яне, Городок та Городище Рівненського району. В окремих похованнях містяться спалені кістки померлих, ліпний, зрідка гончарний посуд-та металеві вироби (в основному бронзові прикраси одягу). Посуд дитиницького типу відрізняється від посуду одночасної черняхівської культури і є основою для чіткого розмежування пам’яток слов’янського населення і матеріальної культури нечисленних германських племен, які проходили через наші землі.
Слов’янські поселення VІ-VП ст. н.е. відомі в багатьох місцевостях Рівненської області. Вони частково досліджувались розкопками поряд з селами Городок і Зозів Рівненського, Здовбиця Здолбунівського та Костянець Дубнівського районів. Археологи підтвердили існування зв’язку між культурою населення цих поселень та черняхівською культурою попереднього періоду, з чого виникає, що слов’яни VІ-VП ст. на території України були нащадками племен черняхівської культури. Культура східнослов’янських племен VІ-VП ст. близька культурі західних слов’ян, які в той час населяли територію сучасних Польщі, Чехословаччини, східної частини Німецької Демократичної Республіки та частково Румунії. Основою господарства східнослов’янських племен були плужне землеробство та розвинуте тваринництво. Розвиток цих галузей господарства, ремесла і торгівлі поступово привів до появи феодальних відносин.
Наприкінці VШ - на початку IX ст. феодальні відносини у східних слов’ян стали пануючими. Склались два основних антагоністичних класи - великих землевласників-феодалів і експлуатованого та залежного від них селянства. З розвитком класового суспільства формувалися й східнослов’янські державні утворення, а розрізнені племена почали зливатися в єдину давньоруську народність. Основною формою державних утворень у східних слов’ян стали князівства. Спочатку це були племінні князівства, на чолі яких стояли племінні вожді-князі, згодом виникли князівства територіальні, що об’єднували землі різних племен. Центрами князівства стали міста, що виникли також у ІХ-Х ст. в результаті розвитку ремесла і торгівлі. В містах селились ремісники та купці і знаходився замок, феодала. Міста і феодальні замки та садиби володарів були укріплені валами, частоколами і ровами. Це були так звані городи - місця, обгороджені оборонними спорудами. Від них залишились численні городища. Родова і племінна знать, захоплюючи землі і підкорюючи рядових общинників, перетворилась у пануючий феодальний клас князів і бояр, які для утвердження своєї влади утримували спеціальні військові дружини.
Посилення влади князів і бояр, класові інтереси яких вимагали згуртування феодалів усіх східнослов’янських земель, а також зовнішня небезпека, що часто викликала необхідність об’єднання військових сил, привели до виникнення наприкінці ІV ст. давньоруської держави з центром у Києві. За свідченням арабського географа й історика Масуді (X ст.) в VШ-ІХ ст. на території Волині, куди входили також землі сучасної Рівненщини, жили східнослов’янські племена дулібів - волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по р. Горинь. Усі вони ввійшли до складу Давньоруської держави в ІХ-Х ст. На території сучасної Рівненщини в ХП ст. утворились Пересопницькє, Дорогобузьке та Степанське князівства з центрами у містах Пересопниці (сьогодні село Пересопниця, об’єднане з с. Білів Рівненського району), Дорогобужі (тепер в Гощанському районі) і Степані (тепер Сарненського району). Ці князівства утворювали "Погоринні землі". Північна частина сучасної Рівненщини входила до складу Турово-Пінського князівства, а південно-східна перебувала у складі так званої Болохівської землі. Після об’єднання в 1199 р. Галицької і Волинської земель в Галицько-Волинське князівство землі теперішньої Рівненської області стали складовою частиною цього князівства.
Крім трьох згаданих міст - центрів удільних князівств на Рівненщині існувало багато інших давньоруських міст, з яких окремі згадуються в літописах. Це - Зареченськ (тепер с. Заріцьк Рівненського району), Милеск (с. Новомильськ Здолбунівського району), Корчеськ (м. Корець), Сапогинь (с. Сапожин Корецького району), Дубел (м. Дубно), Острог (м. Острог), Дубровиця (м. Дубровиця), Небель (с.Нобель Зарічненського району). Всього на території Рівненщини зареєстровано 59 городищ (за деякими даними їх на території області налічується понад 70), Археологічними розкопками досліджувались городища в Дорогобужі, Пересопниці, Млинові, Торговиці і Острожці Млинівського району, Листвині Дубнівського району, Висоцьку Дубровицького району. Цими роботами вдалося встановити, що найбільш ранні городища на території сучасної Рівненщини виникли в ІХ-Х ст. а основна їх кількість датується ХІ-ХШ ст. Окремі городища виконували роль фортець, що прикривали кордони удільних князівств Південно-Західиої Русі. Значна група городищ являє собою феодальні замки (Торговиця, Острожець, Будераж, Висоцьк, Новомильськ), Найхарактернішою ознакою таких пам’яток є потужний культурний шар ХІ-ХШ ст., що свідчить про постійне і тривале заселення цих місць. Розкопками городищ було виявлено житла у вигляді напівземлянок, в яких збереглись глинобитні печі, а поруч з житлами - численні господарські споруди, зокрема ями для зберігання зерна.
Давньоруські поселення VШ - ХІІІ ст. відомі з 80 місцевостей Рівненщини, а в окремих селах було виявлено по дві-три такі пам’ятки. З проведенням археологічних розвідок кількість їх постійно зростає за рахунок нововиявлених пам’яток. Археологічними розкопками досліджувались поселення поблизу сіл Городок і Зозів Рівненського району.
Дослідження давньоруських курганних могильників IX - XI ст. на Рівненщині розпочалось ще наприкінці XIX ст. Вони відомі з 22 місцевостей різних районів області. Грунтові поховання XІ - ХШ ст. здійснені вже за християнським обрядом (відомі з п'яти місцевостей Дубнівського, Млинівського і Рівненського районів); їх розкопки було проведено в основному в післявоєнний період. Найважливішими з давньоруських поховальних пам’яток є захоронення князів­ських дружинників з предметами озброєння X ст. (Мокре Дубнівського району, Полуничне Теслугівського району).
Давньоруське населення IX - ХШ ст. території сучасної Рівненщини займалось землеробством,. скотарством, ремеслами та домашніми промислами. Сільськогосподарські знаряддя (наральники, коси, серпи) та ями для зберігання зерна належать до звичайних знахідок на городищах, поселеннях. У Дорогобужі виявлено печі для виплавки заліза й гончарні горна. Там же знайдено підвісну свинцеву печатку для документів періоду князювання в Дорогобужі Давида Ігоревича (1084-1112 рр.). Вона свідчить про культуру і важливе політичне значення цього давньоруського міста. Унікальними пам'ятками ювелірного ремесла є скарби коштовних речей ХІ - ХШ ст., знайдені у Дорогобужі, Висоцьку Дубровицького, Борщівці Здолбунівського, Бегні і Козлині Рівенського, Торговиці Млинівського районів. Вони складались зі срібних жіночих прикрас та монетних гривен (злитків срібла, що були платіжним засобом) київського і новгородського князів. У с. Черниця Корецького району знайдена половина золотої новгородської гривни.
Наприкінці 1240 - на початку 1241 р. на територію Південно-Західної Русі вдерлися орди хана Батия. Місцеве населення стійко захищало свою землю від завойовників, але не могло встояти перед численним ворогом. Францисканський чернець - глава місії папи Інокентія ІV до татар Плане Карпіні, який у 1246 р. переїжджав через територію Західної Волині, розповідав про руїни міст, які йому Траплялися по дорозі. Після розгрому Галицько-Волинського князівства багато міст взагалі перестало існувати; деякі поступово відбудувались і перетворились у села, що існують і в наш час (Дорогобуж, Пересопниця, Торговиця та ін.). В окремих випадках населення залишало зруйновані поселення і оселялось на новому місці (Цуравиця Млинівського району).

Висновки
Короткий огляд найдавнішої історії Рівненщини, розкритої за допомогою археологічних пам’яток, дає уявлення про складність історичного процесу цієї території, розташованої на південно-західних рубежах Східної Європи. Тут з давніх-давен схрещувалась шляхи зі сходу на захід та з півдня на північ і відбувалось взаємне проникнення стародавнього населення Подніпров’я, Повіслення і Подунав’я. Цим пояснюється існування на Рівненщині пам’яток західного та південного походження, а також певна своєрідність місцевих археологічних культур. Незважаючи на це, стародавнє населення Рівненщини, пов’язане спільним походженням з іншими спорідненими йому племенами лісостепової і лісової смуги Східної Європи, жило в основному спільним з ним життям, хоч на його долю припало більше зрушень, ніж їх зазнали жителі глибинних районів тієї великої території, на якій виникли і розвивались східні слов’яни. Доказом цієї єдності був однаковий в усіх східнослов’янських племен, у тому числі і тієї їх частини, яка мешкала на території Рівненщини, процес розвитку культури і суспільних відносин, що закінчився виникненням єдиної Давньоруської держави. Складну стародавню територію Рівненської області відображають її археологічні пам’ятки.
Перші археологічні розвідки було проведено на Рівненщині ще наприкінці минулого століття, значну пошукову роботу провели у 30-х роках О. Цинкаловський та М.І. Островський, у післявоєнні роки розвідки велись наукови­ми працівниками Дубнівського, Рівненського і Острозького краєзнавчих музеїв, Інституту суспільних наук Академії наук УРСР, Інституту археології АН УРСР, Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, Державного Ермітажу, Інституту археології АН СРСР. До даної праці включені лише ті пам’ятки, датування яких і культурна приналежність не викликає сумніву.
Завданням широких кіл громадськості є всебічна допомога державним органам у справі охорони пам’яток історії та культури. Про виявлені факти руйнування археологічних об’єктів просимо терміново повідомляти обласні і районні історико-краєзнавчі музеї, місцеві організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури або безпосередньо в Міністерство культури і науки України.

Список використаних джерел та літератури
1.                Козак Д.Н. Етнокультурна історія Волині (І століття до н.е. – ІV століття н.е.). – К., 1992.
2.                Кучінко М.М., Охріменко Г.В. Археологічні пам’ятки Волині. – Луцьк, 1995.
3.                Никольченко Ю.М., Киян Э.Ф. Работы Ровенского краеведческого музея. – М., 1973.
4.                Прищепа О.П. Вулицями старого міста. «Топологічні дослідження з історії Рівного». – Рівне, 1997.
5.                Свєшніков І.К. Пам’ятки культур шнурової кераміки у басейні річки Устя. – К., 1983.
6.                Свешников И.К. Работы Ровенской экспедиции. – М., 1972.