Курсова робота
Державний устрій України: проблеми теорії і практики

Зміст
Вступ
І. Державний устрій України
1.1.Конституційні положення про організацію деравної території
1.2.Теорії розподілу державного устрою
1.3.Способи встановлення унітарності
ІІ. Адміністративно-територіальний устрій як складова частина державного устрою
2.1.Характерні риси адміністративно-територіального Устрою
2.2.АРК, регіональні та місцеві органи державної влади
ІІІ. Органи місцевого самоврядування
3.1.Роль місцевого самоврядування в політичній системі України
3.2.Місцеве самоврядування і державна влада
3.3.Децентралізація влади як один із принципів місцевого самоврядування
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
У Конституції України (Розділ І «Загальні засади») визначено форму правління, форму державного устрою й політичного режиму в Україні.
За формою державного правління Україна є республікою. «…Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначити і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5).
За формою державного устрою—унітарна держава з автономним утворенням у вигляді Автономної Республіки Крим: «Суверенітет України поширюється на всю її територію.—територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою» (ст.2).
У ході розробки курсової роботи було поставлено завдяня визначити форму державного устрою незалежної України.
На сьогоднішній день політична ситуація в Україні є досить нестабільною. Тому тема курсової роботи «Державний устрій України: проблеми теорії і практики» є досить актуальною, оскільки ми маємо можливість проаналізувати чи «унітарна форма державного устрою» консолідує український народ, чи навпаки―роз'єднує.
          Предметом вивчення теми курсової роботи є держава, державна влала, форма державного устрою, тоді як об'єктом виступають державні відносиниі, методи здійснення державної влади.
Вже протягом багатьох років і дотепер існують суперечності про форму державного устрою України, і досить гостро було поставлено питання, свого часу, про «федералізацію» України.
Як історичний досвід, так і сучасний стан країн показує, що ні рівень життя народу, ні розвиток виробничих сил, ні права людини безпосередньо не залежать від того, чи є держава федеративною, чи унітарною, хоча цілком можливо, що у надвеликих державах-монстрах США, Китай, Росія, Індія, а також у величезних територіальних і рідконаселених Канаді і Австралії такий вид державного устрою більш ефективний, ніж унітарний.
У компактних країнах середньої величини, до яких належить Україна, такий устрій ніяких переваг не дає.
Українська нація ще остаточно не стабілізувалась ні як етнічна, ні як мовна, ні як політична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація—це не лише українці, а й інші національності України). Доцентрові сили ще не досягли того рівня, коли їхня дія набуває незворотного характеру. Має відбутися відновлення історичної пам'яті народу, усвідомлення українцями своєї само бутності, повернення національної гідності, почуття господаря на власній землі, поновлення в правах рідної мови, без чого не відбудеться регенерація деформованої насильницькими зовнішніми впливами етнічної ментальності і культури.
Федералізація України законсервує її сучасний стан, коли всі наслідки лігвоциду, етноциду і геноциду щодо українців—ще будуть у повній силі. Вона сприятиме не «єдності різних» і «синтезові протилежностей», а остаточному порізненню і протиставленню, до того ж закріпленому парламентарно. І, звичайно, набуде вигляду «квебекізації» або нашої-таки «крімізації». А не виключено, що і чогось значно гіршого.
Колись глибокий знавець Стародавнього світу і Середньовіччя Ернест Ренан писав: «Давні республіки, феодальна система значно більше, ніж держава тероризували індивіда.

РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
1.1.         Конституційні положення про організацію державної території
Сутнісні характеристики держави як категорії конституційного права відбиті у формі державного устрою—відображених в основному законі організації території держави і способі організації влади. Для з’ясування форми державного устрою необхідно проаналізувати конституційні положення, за змістом яких визначено організацію державної території та статус її складових або відокремлених частин. А також встановлено і розмежовано повноваження центральних органів і органів, локалізованих у межах таких складових або частин.
Термін «Форма державного устрою» має самостійне значення для теорії і практики конституціоналізму. Проте його використання може спричинити плутанину, адже державний устрій іноді асоціюється із державним ладом, тобто із загальною організацією державної влади в умовах конкретної країни. Непорозуміння можуть також виникати стосовно співвідношення понять державного устрою і адміністративно-територіального устрою.
Форми державного устрою почали досліджуватися лише у нові історичні часи за умов поширення ідеї суверенітету, яка на той час виключала його обмеження або поділ. У подальшому відповідна ідея, зміст якої змінювався, стала своєрідним наріжним каменем теорії федералізму. Зокрема, у XVII-XVIII століттях набули поширення тези про подільність суверенітету.
1.2. Теорії розподілу державного устрою
Державний устрій—це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.[7;57] Для характеристики територіальної організації держави, організації державної влади з територіальним групуванням населення в юридичній літературі довгий час уживався, та й зараз використовується (особливо в роботах по теорії держави і права) термін «державний устрій». Він застосовується в неоднакових значеннях у повсякденній мові, політичній літературі, юридичних дослідженнях. У перших двох випадках йому надається, звичайно, дуже широке значення: мова йде про державний, а іноді і суспільний лад в цілому. У юридичній літературі мається на увазі лише устрій території держави, співвідношення держави як цілого з його складовими частинами. Це політико-територіальний розподіл (унітарна держава і федерація, національні й інші державні утворення – суб'єкти федерації: штати, султанати, землі, кантони й ін.), автономні утворення (автономні республіки, області й ін.) і адміністративно-територіальні одиниці (провінції, райони, округи і т.д.). Що стосується конфедерацій, співтовариств, союзів, співдружностей держав, то можна з впевненістю сказати, що, вони до проблеми територіально-політичної організації держави не відносяться – це міждержавні, міжнародні об'єднання держав. Але питання стосуються державної проблематики, хоча вони вивчаються не в конституційному (державному), а в міжнародному праві.
У сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний. Проста унітарна держава. Поняття «унітарна держава» походить від латинського слова “unus”, що значить один, єдиний. Унітарна – це злита держава, не розділена на більш дрібні державні утворення, а що складається, як правило, з адміністративно-територіальних одиниць. Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Таїланд, Алжир, Колумбія, Вануату й ін.), складні мають у своєму складі ті чи інші форми автономії (Італія, Філіппіни, Нікарагуа й ін, про це мова піде далі у роботі. Адміністративно-територіальний розподіл у різних країнах будується по неоднакових принципах і включає різне число ступіней, ланок. Звичайно це області, провінції, губернаторства і т.д., на які безпосередньо поділяється територія держави; райони, повіти, округи і т.д., з яких складаються одиниці обласної ланки; громади - як низова одиниця. Після другої світової війни в ряді країн намітилися два напрямки змін у територіальному розподілі. По-перше, стали створюватися великі одиниці, що охоплюють кілька областей – регіони. Вони створюються не актами центральних органів, а знизу, шляхом угод, і їхнє створення, насамперед, має на меті економічної координації різних частин країни. Такі об'єднання, кожне з який охоплює кілька штатів, відіграють значну роль у Бразилії. У Росії теж створюються регіональні об'єднання суб'єктів федерації (наприклад, Поволжя, Сибіру й ін.). Хоча вони задумані для координації економіки, на ділі вони грають і іншу роль, виступаючи з визначеними політичними вимогами. Це має місце й у Росії, і голос таких об'єднань набагато більш важливий, ніж виступи окремих суб'єктів федерації, коли вони висувають свої вимоги до президента й уряду, особливо з питань економічної політики. Друга тенденція зв'язана з досвідом заокеанських країн (насамперед США), де вже давно створювалися спеціальні округи (з питань утворення, водопостачання, санітарії й ін.). Управління цими округами спеціалізовано, здійснюється призначуваними ними чиновниками, що обираються по конкурсу, (агентствами), що є професіоналами в даній області. Особливе положення займають столиці держав чи столичні округи (столиця з прилягаючими околицями). Нерідко повноваження, що обирається в столиці муніципалітету обмежені в порівнянні з іншими місцевими представницькими органами (Вашингтон у США й ін.). Такі обмеження означають великий контроль з боку центра й у ряді країн мають на меті зменшити роль населення столиці в подіях, що можуть відбутися внаслідок протистояння різних соціальних і політичних угрупувань. Центром таких подій, що надають вирішальний вплив на політику держави, звичайно надають столиці. Унітарна держава – найбільш централізована форма державного устрою. Однак є визначені градації. У деяких країнах унітарна держава є відносно децентралізованим, де в більшості ланок адміністративно-територіального розподілу є органи, обирані населенням, а в деяких ланках – тільки такі виборні органи. Вони мають широкі повноваження за рішенням місцевих питань. Децентралізованою є унітарна держава, якщо у всіх ланках адміністративно-територіального розподілу є органи, що тільки обираються, і немає призначених з центра чиновників загальної компетенції, покликаних здійснювати адміністративний контроль за місцевими органами самоврядування (наприклад, у Великобританії, Японії). Найбільш централізованим є така унітарна держава, де існує вертикальна система призначених органів управління зверху до низу. В даний час така система створюється тільки в умовах військових режимів, тому що в нормальних умовах у містах і громадах (селах) завжди є виборні ради чи загальні збори громадян, що досягли повноліття (звичайно 18 років). Ці збори приймають рішення з питань місцевого самоврядування. Форма унітарної держави дає можливість більш повної концентрації ресурсів у руках центра, вона може сприяти прискоренню розвитку країни в цілому. Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія. Складні держави—це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія. Унітарний державний устрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці і тому що не включають у себе ніяких державних утворень. У ньому панують єдині конституційні принципи, існує тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія і т.п. (Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина і т.д.). У залежності від ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані і децентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевих органів державної влади стоять призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади в рішенні їхніх регіональних питань. Децентралізованим теорія називає державу, у якій центральні органи державної влади мають дуже обмежені права втручання в рішення місцевих проблем і де місцеві органи, що обираються населенням, мають значний обсяг автономії. Складний державний устрій припускає існування держави, що включає в себе інші державні утворення. Розглядаючи окремі територіальні устрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії і сучасній дійсності окремі їхні види (класи). У результаті виділилися такі класи складних держав, як протекторат і унія. Під протекторатом розуміється міжнародний договір, згідно якого одна держава зобов'язується надавати заступництво іншій, більш слабкій державі, здійснювати її представництво в зовнішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді надавати економічну і культурну допомогу. Протекторат відносять до числа різновидів державного устрою лише за традицією, тому що після укладання міжнародного договору про заступництво нової ("третьої") держави не з'являється, а отже, не виникає питання і про її територіальну організацію.

1.3. Способи встановлення унітарності
Унітарну державу звичайно кваліфікують як просту у зв’язку з тим, що жодна з виокремлених частин її території—адміністративно-територіальних одиниць—не має статусу державного утворення в основному законі унітарна форма державного устрою фіксується у вигляді відповідного визначення держави.
Держава зви­чайно вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує ише одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. її складові час­тини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.
Унітарність встановлюється й у не прямий спосіб за змістом конституційних положень, присвячених територіальній організації держави, зокрема, унітарну форму державного устрою засвідчують положення, які визначають адміністративно-територіальний устрій держави. І хоча в основних законах відсутні будь-які характеристики унітарної форми, іноді в них визначені певні особливості владарювання у зв’язку з відповідною організацією державної території. Держава є унітарною і поважає в своїй організації принципи автономії місцевих органів влади і демократичної децентралізації державного управління.
Унітарний устрій держави випливає з її конституційних визначень як «єдиної», або «єдиної і неподільної». Території унітарної держави притаманна якість своєрідної внутрішньої єдності. Це означає, що її виокремлені частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць. У свою чергу, адміністративно-територіальні одиниці є своєрідною територіальною базою для здійснення державних функцій, матеріальною основою організації влади у відповідних частинах єдиної державної території, але вони не мають політичної значущості. Особливості характеризують лише статус територіальних автономій, котрі трактують як політичні одиниці.
Унітарній державі об’єктивно притаманні централізація влади. Разом з тим процеси розвитку суспільства і держави зумовили появу тенденцій до централізації без відмови від унітарної форми державного устрою. Внаслідок таких тенденцій було, зокрема, запроваджено практику, за якою автономний статус набувають усі адміністративно-територіальні одиниці вищого рівня (Іспанія, Італія, Папуа-Нова Гвінея). Відповідні держави в теорії конституціоналізму характеризують як регіоналістські.
Формальну відмінність між федеративною і регіоналістською державами вбачають насамперед у тому, що лише суб’єкти федерації можуть мати власні конституції. Нерідко регіоналістська держава сприймається як проміжна форма між унітарною і федеративною державами або навіть як, по суті, перехідна форма.
Територія є не тільки просторовою сферою верховенства держави, а й об’єктом її владних правомочностей. Держава встановлює правовий режим власної території, вирішує питання адміністративно-територіального устрою з метою поєднання державного владарювання з відповідно організованим населенням тощо.

Для підтримки власної автономності, тобто визначеного обсягу владних повноважень і необхідних для їх виконання ресурсів, органи місцевого са­моврядування зацікавлені в динамічній рівновазі різноманітних рівнів дер­жавної влади. Тому, незважаючи на внутрішню «аполітичність», їх можна розглядати як елемент системи стримувань і противаг, як засіб і водночас наслідок децентралізації влади.
3.2.Місцеве самоврядування і державна влада: способи взаємодії
Взаємовідносини між органами державного управління і органами місце­вого самоврядування регулюються лише законом. Законодавство України \ сфері місцевого самоврядування має деякі особливості, які відрізняють або зближують його з відповідним законодавством інших держав. Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування, що притаманне консти­туціям не всіх держав. Після прийняття закону «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» чітко окреслилося коло питань, віднесених до сфери самовря­дування, визначилися повноваження самоврядних органів. В Україні діє та­кож низка інших законодавчих актів, що регулюють організацію і діяльність місцевого самоврядування.
В Україні законодавчо закріплені: наявність власних повноважень, у ме­жах яких органи місцевого самоврядування діють самостійно; наявність власних ресурсів, достатніх для здійснення органами місцевого самовряду­вання своїх повноважень; виборність органів у системі органів місцевого са­моврядування.
Проте не всі проблеми у сфері самоврядної діяльності врегульовані одна­ково добре. Деяких законів ще просто не вистачає — як з об'єктивних при­чин (через великий обсяг законодавчої роботи в умовах перехідного суспіль­ства), так і з суб'єктивних (через свідому і цілеспрямовану протидію деяких політичних сил або окремих політиків реформуванню основ місцевого са­моврядування). Особливо це стосується законодавства в бюджетній і подат­ковій сферах, від чого прямо залежить становлення фінансової основи міс­цевого самоврядування. На національному рівні протидія виявляється через незапровадження необхідних заходів щодо подальшої децентралізації і де-концентрації влади і ресурсів, а на регіональному рівні — через неприйняття рішень про передачу на рівень місцевого самоврядування об'єктів власнос­ті, фінансових та інших ресурсів.
Інша проблема полягає в неузгодженості між собою уже прийнятих за­конів. Причинами є недосконалість процедури проходження законопроектів та наявність суперечливих інтересів у міністерств та відомств (у вико­навчій владі), у політичних партій, фракцій та груп (у владі законодавчій). У багатьох випадках це призводить до конфлікту інтересів держави і місце­вих громад та до намагання розв'язати його на користь сильнішого (дер­жавної влади). Беручи до уваги, що розбіжності інтересів неминучі, гостро­ту проблеми можна зняти вдосконаленням процедури проходження зако­нопроектів.
Реалізація повноважень місцевого самоврядування повинна забезпечува­тись достатніми фінансовими ресурсами, наявністю комунальної, у тому числі земельної, власності. У держави є обов'язок передати місцевому са­моврядуванню на довгостроковій основі ресурси в обсязі, відповідному до поставлених перед ним завдань. Таким чином, держава має забезпечити міс­цевому самоврядуванню можливість самостійного і довгострокового плану­вання і здійснення своєї діяльності.
Юридичні гарантії включають забезпечення обов'язковості рішень орга­нів місцевого самоврядування. Організаційні і кадрові гарантії включають підготовку на державному рівні муніципальних службовців, інформаційне забезпечення місцевого самоврядування. Можливість недотримання зако­нодавства про місцеве самоврядування однією або обома сторонами повин­на нейтралізуватися діяльністю судової системи.
Органи місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства мають право вносити законопроекти в законодавчі органи, тобто можуть виступати як суб'єкти законодавчої ініціативи. При цьому законодавством встановлено, що звернення органів місцевого самоврядування й подані ни­ми законопроекти підлягають обов'язковому розгляду органами державної влади.
Оскільки, крім принципово важливих питань, що потребують законодав­чого регулювання, існує велика кількість поточних питань, які розв'язують­ся у процесі оперативної взаємодії місцевого самоврядування і державної влади, можуть використовуватися інші форми взаємодії. До них варто від­нести різного роду спільні робочі органи — групи, комісії (постійно діючі і тимчасові). Ефективною формою взаємодії може стати співробітництво дер­жавної і місцевої влад через асоціації міст та інші асоціативні органи. Для державної влади Асоціація міст України — це та організація, через яку мож­на звертатися одночасно до всіх її членів і виробляти узгоджену політику стосовно місцевого самоврядування.
3.3. Децентралізація влади як один із принципів місцевого
самоврядування
Реалізація конституційного права населення на здійснення місцевого са­моврядування значною мірою залежить від розуміння населенням своїх прав і можливостей у здійсненні місцевого самоврядування, знання, як ци­ми правами користуватися.
Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожний громадя­нин має змогу брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпо­середньо, бути учасником демократичного процесу. Місцеве самоврядуван­ня — це «тренувальний майданчик» демократії, на якому громадяни дізна­ються, як керувати процесами місцевого розвитку та як користуватися свої­ми демократичними правами.
Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади; взаємовідносини між ними регулюються лише законом.
Передача повноважень з центру на місця здійснюється шляхом децентра­лізації й деконцентрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу до­гори.
Застосування того чи іншого виду децентралізації здебільшого обумовлю­ється закріпленим у Конституціях держав типом державно-територіального устрою, який буває унітарним або федеративним. Як федеративні, так і уні­тарні держави не виключають наявності розвиненої системи місцевого са­моврядування.
Загальне розуміння необхідності самоврядування стало надбанням XX ст. Проте й у минулому ця ідея мала своїх прихильників і захисників. Серед найяскравіших сторінок, написаних класиками політичної думки про роль та механізми самоврядування — книга А. де Токвіля «Про демок­ратію в Америці».
Згідно із сучасними уявленнями, мешканці населених пунктів, що утво­рюють місцеві громади, повинні мати можливість самостійно, на свою від­повідальність вирішувати питання організації власного життя, причому об­сяг повноважень органів місцевого самоврядування має визначатися винят­ково можливістю реалізації цих повноважень на низовому рівні.
Для європейських країн велике значення має прийнята Радою Європи «Європейська Хартія місцевого самоврядування» (1985). Вона визначає ті стандарти самоврядування, на які мають орієнтуватися усі демократичні країни.
Історично склалися дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (європейська). Вони пов'язані з пануванням однойменних правових систем і відрізняються принципами, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом.
За англосаксонської моделі муніципальна влада діє автономно в межах компетенції, наданої законом, а на місцевих рівнях — регламентом. Контроль за діяльністю місцевих органів влади здійснюють судові органи та цент­ральні міністерства і комітети. Континентальна модель базується на поєд­нанні принципів державного управління і місцевого самоврядування. Пост­комуністичні країни у більшості своїй сприйняли континентальну модель місцевого врядування.
Система місцевого самоврядування традиційно складається з двох частин: представницького органу, якого обирає населення, та виконавчого органу. Крім того, до неї можуть входити інші самоврядні одиниці (наприклад, те­риторіальні органи самоорганізації населення тощо).
Існують різні зразки взаємовідносин виконавчих і представницьких орга­нів на місцях, що базуються на певному розподілі їхніх повноважень і фун­кцій: «слабкий мер — рада»; «сильний мер — рада»; «мер — головний адмініс­тратор»; «комісіонерська форма» самоврядування та різноманітні їх комбі­нації.
За будь-якої форми організації самоврядування головними учасниками процесів прийняття та впровадження рішень на місцевому рівні є: виборні радники, персонал виконавчих органів, виборці, місцеві групи, що пред­ставляють різні кола місцевої громади, засоби масової інформації.
Важливого значення в системі самоврядування надають проведенню міс­цевих референдумів, завдяки яким громадяни мають змогу брати безпосе­редню участь у вирішенні важливих проблем життя громади. Референдум веде до підвищення рівня легітимності врядування. Застосовуються й інші форми волевиявлення громадян, як-от: місцева ініціатива, відкликання по­садових осіб чи депутатів. Громадяни залучаються до самоврядування також через щорічні міські збори.
В Україні згідно з чинною Конституцією громадяни мають право на здій­снення місцевого самоврядування, а усі державні органи повинні цьому сприяти. Законодавчо закріплені принципи організації місцевого самовря­дування в Україні відповідають міжнародним стандартам, зокрема вимогам Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте, в умовах перехідно­го суспільства існує значний розрив між задекларованим і навіть закріпле­ним у законах розумінням самоврядування та повсякденною практикою взаємовідносин центральних і місцевих органів. Такий стан обумовлений як чинниками культурного плану, так і надмірною централізацією фінансових ресурсів.
Для підвищення ефективності самоврядування в Україні часом не виста­чає законів (особливо в бюджетній і податковій сферах), а часом закони наштовхуються на протидію центру чи місцевих чиновників. Громадяни та­кож не завжди виявляють належний рівень зацікавленості суспільними справами, активності й компетентності.
Усунення існуючих недоліків має привести до фактичного виокремлення органів місцевого самоврядування із системи органів державної влади, під­вищення суспільно-політичної активності членів громад, а отже й до пог­либлення та зміцнення демократичного ладу в Україні.
Таким чином, наявність інститут місцевого самоврядування, тобто такої системи організації влади на місцях, за якої місцеві громади--об'єднання жителів села, міста, територіальної одиниці—мають реальну можливість самостійно, незалежно від держави розв'язувати місцеві проблеми, які стосуються організації життя села, міста чи адміністративної одиниці.
Сучасна демократична держава повинна не тільки визнавати можливість існування у ній місцевого самоврядування, а й всіляко підтримувати його появу та подальший розвиток. Без цього сьогодні не можливо уявити наявність у державі громадянського суспільства взагалі. Держава, яка регламентує найменші дрібниці в житті людини, є тоталітарною.
Саме такий підхід до місцевого самоврядування передбачено Конституцією України. До того ж Україна підписала відповідні документи Ради Європи про гарантування місцевого самоврядування.
В Україні існують давні традиції самоорганізації населення. Так, ще за часів Середньовіччя чимало українських міст жили за приписами Магдекбурського права. Одним із перших українських міст, які отримали привілеї Магдебурзького права, були міста Сянік (1339р.), Львів (1356р.), Кам'нець на Поділлі (1374р.), Берестя (1390р.) та ін.

ВИСНОВКИ
Таким чином, Відповідно до Конституції України і Законів України, Україна є унітарною державою, що означає, Україна має єдине законодавство, єдину судову систему, єдине громадянство, територія України є недоторканою і неподільною в межах існуючих кордонів, і питання про зміну території України віднесене виключно до компетенції народу України.
Форма унітарної держави дає можливість більш повної концентрації ресурсів у руках центра, вона може сприяти прискоренню розвитку країни в цілому. Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин.
Ідея входження України на федеративних засадах до складу Росії, причинивши українській національній справі чимало лиха, свого часу була відправлена до музею екіпажів, на яких уже ніхто не їздить.
Не зайво нагадати, що прихильницею «федеративності» України була міжвоєнна Польща, яка драконовими методами намагалась ізолювати одну від одної частини захоплених нею українських земель: Галичину, Волинь, Холмщину тощо.
Коли останніми роками українському народові його державності заблисло сонце, їдея федерації випливла знову, правда, нацей раз уже не зовнішньої, а внутрішньої. Суть її в тому, що українська держава має будуватися на кшталт Швейцарії з її кантонами, Німеччини з її ляндами, США з їхніми стейтами і т. п.
Але український народ ще не готовий до такого кроку, оскільки українська нація ще остаточно не стабілізувалась як політична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація—це не лише українці, а й інші національності Укураїни).
Зважаючи на політичну реформу України від 01.01.2007р., за якою Україна за формою правління стала Парламентсько-Президенською республікою, ситуація в державі стала ще більш нестабільною. І тому «унітарність» є одним з тих елементів, які запобігають політичного розколу України, її територіальної цілісності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, Д.О. Карпенко, В.С. Ковальський, А. М. Колодій; За Ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодій.—К.;Юрінком Інтер, 2005.—752 с.
2. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.—К.: Юрінком Інтер, 2006.—496 с.—Бібліогр.: с. 361-363.
3. Основи демократії: Навч. Посібник для студентів ВНЗ/ Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. Ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищ. освіти АПН України, Укр.-канад. Проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти.—К.; Вид-во «Ай Бі», 2002.—684 с.
4. Я. Радевич-Винницький «Україна: від мови до нації» Дрогобич.—видавн. Фірма «Відродження».—1997 р.—359с.
5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник.—К.: Артек, Вищ. шк., 1997.—264 с.
6. Савчук П.С., Сомойленко Ю.П. Основи правознавства: посіб. для абітурієнтів.—К.: видавництво А.С.К., 2003.—208с.
7. Маляр І.В. «Основи правознавства» Підручник.—К.: Країна мрій, 2001.—210 с.
8. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. 2-е вид.—Київ: Тандем, 1996.—240 с.
9. Сурмило С. М. Україна—демократична, правова держава // Позакл. Час.— 2002.-№18 (верес.).—с.16—19.
10. Приходько С. Проблема політичної влади в українській суспільно-політичній думці на поч. XXст.// Історія Укр.—1999.-№47 (груд.).
11. Бей О. Як облаштувати федеративну державу: до пит. Адміністративної реформи в Україні//Політ. і час.—2000.-№3-4.—с. 72-85.
12. Кульчицький С. Формування політичної системи в незалежній Україні// істр. В шк. Укр.—2000.--№2.—с.21-25.
13. Возняк Т. Чи була і чи можлива демократія в Україні//критика.—2001.--№ 7-8. с.4-5.
15. Дашутін Г. Перспектива української моделі демократичної соціально-правової держави//вища освіта Україна.—2005.-№2.- С. 24-29.
16. Соліванов В.Правова політика України//Право україни.—2001.-№ 12.— С. 6-15.
17.            Шетшученко Ю. Погоріло В. Правові аспекти розвитку української держави//Вісник НАН України.—2000.-№ 12.-С. 5-8.
18. Комісарчук Ю. Нерозв'язані проблеми законодавства України//Право України.—2000.-№ 12.-с. 64-66.
19. Футей Б. Становлення правової держави в україні//1991—2005.-2-е вид. доп. І переробл.—К.: Хрінком Інтер, 2005.—351с.
20. Говлет М. Дослідження державної політики:цикл та підсистеми політики/М. Говлет, М. Ралиш; Перекл з англ.. О. Рябов.—Л.: Кальварія, 2004.—262 с.
21. Коваленко А. О. Політичний аналіз і програмування.–К.: Наук. Світ, 2002.—201 с.
22. Пал Л. А. Аналіз державної політики/перекл. З англ. І. Дзюб.—К.: Основи, 1999.—424 с.
23. Потульницький В. А. Історія української політології.—К.: Либідь, 1992.—231 с.
24. Наукові записки. Т.31. Політичні науки//Нац.Ун-т. «Києво-Могилянська академія; Заг. редкол.: В. С. Брюховецький, М. Т. Брик, В. П. Моренець та ін.—К.: ВД. «КМ Академія», 2004.—74 с.