ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика ряду Хижі та їх значення в природі та житті людини

Розділ 2. Матеріали і методи дослідження

Розділ 3. Характеристика родів ряду Хижі околиць м.Чернігова

3.1 Родина Куницеві - Mustelidae

3.1.1 Рід видра - Lutra

3.1.2 Рід куниця – Martes

3.1.3 Рід тхір – Mustela

3.2 Родина Собачі Canidae

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Тваринний світ — одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої країни.

Ссавці, або звірі, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм, у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Будова та спосіб життя ссавців визначає значення їх у житті людини. Ссавці є джерелом промислової і лікарської сировини, харчових та інших продуктів, необхідних для народного господарства. Хутрові звірі дають народному господарству цінне хутро, деяких з них розводять на звірофермах, м'ясо диких копитних використовується як їжа.

Використання диких звірів пов'язане з охороною і збагаченням нашої фауни. Рідкісні види тварин охороняються у заповідниках та інших заповідних ділянках, зникаючі види занесено до Червоної книги. Проводяться роботи, що сприяють відновленню зникаючих видів. Збагачує фауну акліматизація деяких звірів.

Представники ряду хижі ссавці (Carnivora) відіграють важливе значення в екосистемах як консументи високого рівня. Вони також можуть виступати трофічними конкурентами людини та носіями небезпечних інфекцій. Це сприяло формуванню негативної суспільної думки про хижаків взагалі і розвитку системи контролю за чисельністю більшості з них. Окрім того, хутро цих тварин відрізняється високими термоізоляційними властивостями, має гарний вигляд і користується ринковим попитом. Тому майже всі хижі ссавці являються об’єктами звірництва та мисливства.

Значні перетворення ландшафтів півдня наприкінці ХХ ст. дуже змінили умови існування хижих ссавців, що вплинуло на їх поширення та на стан фауни.

Багато хижих ссавців в Україні є об`єктами полювання. Хоча популяції інших видів ним не контролювалися, їх стан в останні роки значно погіршився. Негативна тенденція динаміки чисельності та ареалів таких ссавців викликає тривогу і потребує розробки заходів по їх збереженню та відтворенню.

Природа околиць м. Чернігова досить різноманітна за видовим складом, не є винятком і видовий склад представників ряду Хижі ссавці.

За мету роботи було обрано аналіз особливостей та характеристика видового складу фауни хижих ссавців околиць м. Чернігова.

Для досягнення поставленої мети було необхідно вирішити такі завдання:

• розглянути загальні особливості ряду Хижі та їх значення в природі та житті людини;

• дати характеристику представників ряду Хижі, які зустрічаються на околицях м. Чернігова.

Об`єкт дослідження – особливості біології хижих ссавців.

Предмет дослідження – поширення хижих ссавців в околицях м. Чернігів.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.

Розділ 1. Загальна характеристика ряду Хижі та їх значення в природі та житті людини

Хижі (Carnivora) (від лат. carō — м'ясо + vorāre — пожирати) — досить різноманітний ряд плацентарних ссавців, що включає понад 260 видів. В той час як деякі, наприклад велика панда, майже винятково травоїдні (хоча й можуть іноді їсти рибу, яйця і комах), майже всі інші їдять м'ясо як їх основний компонент дієти: деякі, як кішка, майже винятково, інші, як ведмідь і лисиця, більш всеїдні. Члени ряду хижих мають характерну форму черепа та характерні ікла та хижі зуби [2].

До ряду Хижі належать тварини, які живляться переважно тваринною їжею. Вони мають добре розвинені ікла, один кутній зуб з кожного боку щелепи перетворюється на так званий хижий. Він великий за розмірами, з гострим ріжучим краєм: за його допомогою тварини подрібнюють кістки, перерізають сухожилки тощо. Довжина тіла хижих від 12-30 см (маса тіла ласки від 40 до 100 г) до 3 м (маса тіла білого ведмедя сягає 1 т). Головний мозок добре розвинений і досить об'ємний: кора півкуль утворює борозни і звивини; це зумовлює складні форми поведінки.

Відомо близько 240 видів тварин з ряду Хижі (в Україні - 17). Вони поширені на всіх континентах, за винятком Антарктиди (до Австралії хижі потрапили після її колонізації). Більшість хижих веде наземний спосіб життя.

Існує шість ключових факторів, що визначають високу вразливість групи хижих загалом та більшості їх видів. Перші три з них визначаються власними біологічними характеристиками хижих. Такими є їх вищі щаблі в трофічних пірамідах, низька популяційна щільність з відповідними великими розмірами мінімальних популяційних угруповань, низькі темпи розмноження та невисока плодючість (Загороднюк, у друці). Зокрема, центральною проблемою охорони макротеріофауни є великі розміри життєздатних популяційних угруповань та те, що навіть індивідуальні ділянки частини видів значно перевищують розміри більшості наявних заповідних територій.

Іншими трьома факторами є конкурентні взаємини хижих з людиною, висока комерційна та експлуатаційна цінність хутра та рудиментарна ознака сучасної цивілізації — колекційна значимість трофеїв, які за давніших часів Були мірилом мужності мисливців. Хижі мають традиційне промислове значення, передусім як хутрові звірі та об'єкти трофейного і спортивного полювання.

До переліку антропогенних факторів варто додати ще три — фрагментація ареалів в результаті розвитку складної транспортної інфраструктури людської цивілізації, що порушує просторову та генетичну структуру популяцій хижих, ускладнення сучасної біоценотичної кризи інтродукцією нових видів хижих та наявність свійських хижих (котів, собак), що вступають у конкурентні взаємини з аборигенною фауною [6].

Хижі ссавці є однією з найширше представлених груп ссавців у червоних списках. З 18 видів хижих аборигенної фауни 2 види на сьогодні повністю зникли (росомаха та тюлень), 9 видів хижих (вкл. тюленя) внесені до «Червоної книги України» (1994). За винятком роду Vulpes (лис звичайний і корсак), практично всі види внесені до бернських списків, зокрема 9 видів (рахуючи вимерлих) (Конвенція… 1998).

Загалом в найкризовому стані знаходяться всі аборигенні види родини котячих (Felidae) та надродини арктоїдей (Ursidae, Phocidae, Mustelidae). Малими є перспективи збереження найкрупніших видів, зокрема, ведмедя та рисі, що тепер знаходяться під увагою міжнародної програми із збереження крупних хижих (large predators). В кращому стані знаходяться популяції видів з родини собачих (Canidae), з яких лис-корсак заслуговує на охоронний статус як вид із вкрай обмеженним поширенням в Україні.

Вплив екологічних чинників на хижих ссавців. Віддалення людини від природи сприяло лібералізації законодавства і формуванню гуманного відношення суспільства до хижаків. Це призвело до зростання чисельності вовка та лисиці, наслідком чого стало скорочення чисельності інших мисливських тварин, поширення сказу й інших захворювань. Але й самі вони дуже потерпають від впливу різних екологічних чинників, серед яких суттєвими є тривалі повені, що сприяють зростанню смертності малюків та утримують чисельність основних жертв на низькому рівні. До негативних чинників також можна віднести випасання свійських тварин, які є носіями збудників сказу, лептоспірозу, бруцелльозу, сибірської виразки тощо. Дуже небажаними мешканцями природного середовища є собаки та свійські кішки, оскільки завдяки їх паруванню з дикими родичами з`являються гібриди. Це руйнує генофонд та спричиняє появу тварин, вплив яких на інші популяції важко передбачити. Із позитивних заходів дуже важливими являється будівництво дамб у заплавах річок, які являються важливими місцями для рятування багатьох ссавців під час повені. Важливим чинником, що сприяє підвищенню смертності хижих ссавців, став автомобіль. Крупні хижі підбирають трупи збитих автомобілями котів, собак, їжаків та інших тварин і під час цього піддаються відповідному ризику.

Найбільш вразливими хижаками являються європейська норка, видра і горностай. Упродовж останніх 20 років дуже скоротилися чисельність і ареал європейської норки та степового тхора. Це потребує зміни статусу норки з “вразливий вид” на “зникаючий”, тхора – з “рідкісний вид” на “вразливий”. Включення борсука до Червоної книги України протирічить реаліям, оскільки в багатьох країнах він залишається об`єктом полювання, а у нашій державі його чисельність та ареал дуже зросли. Тому вважаємо за доцільне повернути йому статус мисливського виду, який також треба надати і шакалу. Останній вже наносить певну шкоду господарству та здатен значно погіршити санітарно-епідеміологічну ситуацію [10].

Для збереження популяцій рідкісних видів пропонуються певні законодавчі та практичні заходи, які б послабили антропогенний тиск на середовище існування хижих ссавців.

Розділ 2. Матеріали і методи дослідження

Метод маршрутного обліку. Залежно від мети й задач дослідження, виділяти природні частини, що відрізняються між собою [17]. В кожній з таких природних частин обирають не менше двох головних ділянок, на яких проводитиметься облік хижих тварин. Потім проводять попереднє обстеження головних ділянок, обираючи репрезентативні частини різних місць існування тварин з метою наступного розміщення облікових маршрутів.

Потім складають короткий опис кожної з головних ділянок, вказуючи хоча б приблизне співвідношення на ній площ різних типів середовищ існування. Намічають облікові маршрути, які перетинають ділянки кожного середовища існування. Прокладати колові або замкнуті маршрути (але без різких поворотів) зручніше, адже тоді проходів без обліку меншає. Відстань між обліковими ходами повинна бути не менше 200 м. Довжину облікового маршруту в кожному середовищі існування визначають по карті чи вимірюють кроками. Бажано прокладати обліковий маршрут так, щоб з обох його боків був однотипний біотоп. Якщо все ж таки дослідник мусить прокладати маршрут вздовж кордону двох біотопів, то тоді у вищезгаданих рекомендаціях пропонується облік лише з одному біотопі, згодом подвоївши отримані результати. При цьому слід мати на увазі, що характеристика населення птахів може бути неточною, адже реєструються і невластиві для даного біотопу види.

Для достовірної характеристики населення птахів в кожному типі середовища існування сумарна довжина маршруту в ньому за період обліку повинна складати влітку не менше 5 км, а взимку навіть 10 км і більше. При цьому, якщо розмір виділу не дозволяє закласти в ньому один безперервний маршрут довжиною 5 км, окремі частини єдиного маршруту можна розмістити по кільком ізольованим одна від одної ділянкам одного типу або проходити один і той самий маршрут кілька разів, але не в один день. Останній спосіб застосовують у крайньому випадку, коли немає однотипних біотопів в районі дослідження. Якщо маршрут в одному типі біотопу виявився надто коротким, це може негативно вплинути на репрезентативність облікових даних для характеристики досліджуваного середовища.

Під час польових робіт обліки слід проводити кілька разів на кожному маршруті.

Вибір періодів обліку залежить від кінцевої мети дослідження. Облікові маршрути потрібно проходити по кілька разів. Для характеристики змін пересування тварин обліки проводять приблизно через однакові інтервали (тиждень, декаду, півмісяця, місяць) протягом усього наміченого строку робіт. Розрахунки щільності поселення хижаків здійснюють окремо для кожного періоду часу. Для характеристики змін населення птахів по роках маршрути і строки щорічних обліків мають бути співставними.

При оцінюванні чисельності популяції, видового різноманіття чи зв'язку видів із середовищем зазвичай не обмежуються одним лише вибірковим обліком. Навіть за умови, що всі джерела потенційних похибок усунені, природна мінливість характеру розподілу тварин в місцях існування призведе до того, що отримані вибірки будуть відрізнятися.

В деяких випадках загальна точність оцінок чисельності (тобто їх відповідність реальним) є другорядною і може навіть взагалі не враховуватися.

Використана методика обліку вимагає від спостерігача оцінювання відстані виявлення хижака. Ці оцінки можуть стати основною причиною похибки. Незначні помилки у виявлені відстані є прийнятними, однак суттєві відмінності чи систематичні недооцінювання або переоцінювання відстані - виявлення стають серйозною проблемою. Існує два способи зменшення можливих похибок. Перший - регулярне тренування й вдосконалення навичок визначення відстані виявлення шляхом вибору об'єкта, подумки оцінки й перевірки припущень. Другим методом є розмітка території на окремі ділянки з точно встановленою відстанню. Він менш зручний і в лісі є абсолютно неприйнятним.

Метод анкетування давно і успішно застосовується в різних областях зоологічних досліджень. Особливу цінність даний метод представляє при зборі інформації по рідкісних видах. Він може застосовуватися разом із стандартними обліковими методами, не вимагаючи при цьому великих матеріальних і часових витрат. Результатом проведеного анкетування можуть бути додаткові, часто унікальні, ніде раніше не запротокольовані відомості про місця знахідок рідкісних видів, їх спосіб життя, стан кормової бази, відношення місцевого населення, існуючих лімітуючих чинниках і тому подібне. З іншого боку дані попереднього анкетування можуть бути використані для подальшого планування заходів щодо обстеження тієї або іншої ділянки ареалу виду, що цікавить, пошуку відповіді на те або інше поставлене питання.

В нашій роботі був використаний маршрутний метод, адже він є доволі простим і зручним, доступним, не потребує докладання значних зусиль, попереднього розподілу території, а також метод анкетування.

Розділ 3. Характеристика родів ряду Хижі околиць м.Чернігова

3.1 Родина Куницеві - Mustelidae

Куницеві, куничні, кунячі або тхореві (Mustelidae) — родина ссавців ряду хижих. Є однією з найбільш багатих видами родин ссавців. Куницеві сформувалися приблизно 40 мільйонів років тому і їх розміри для хижаків досить малі. До куницевих відносяться куниці, норки, видри, борсуки, тхори та подібні тварини. Куницеві вміють добре пристосовуватися до різних умов, тому представлені у всіх частинах Землі [6].

По числу видів і родів родина куницевих — найчисленніша і ряді хижих. У ній налічується біля 56 видів, які об'єднуються в 21-22 роди і 2 або 4 підродини. Систематика родини остаточно не встановлена; до недавнього часу до неї відносили також скунсів, що зараз виділяються у окрему родину скунсових (Mephitidae), до цієї родини також пізніше перенесли рід смердючих борсуків (Mydaus). Положення деяких інших таксонів (наприклад росомахи) також спірно та постійно переглядається.

Види, що об'єднуються в родину куницевих, вельми сильно розрізняються будовою тіла, способом життя і адаптивним пристосуванням до місця існування. До родини входять дрібні (найменші в ряді) або середні хижаки. Довжина тіла від 11 (мала ласка) до 150 см (калан), маса від 25 г до 45 кг. Самці в середньому на 25 % більші за самок. Тіло звичайний сильно витягнуте, гнучке, рідше відносно коротке, часто масивне (борсук, росомаха). Кінцівки короткі, пальці стопоходящі, п'ятипалі. Кігті не втяжні; у деяких видів між пальцями є шкірні складки (перетинки). Підошви кінцівок покриті волоссям, мають голі подушки, або цілком голі. У калана кінцівки сильно змінені: задні перетворилися на ласти, а на передніх пальці укорочені і сполучені між собою.

Голова зазвичай невелика, на короткій, але дуже рухомій шиї. Очі середніх розмірів, або великі. Вуха маленькі, рідше великі, з округлими вершинамі. У водних видів вушні раковини сильно зредуковані. Хутро, як правило, густе, пухнасте, з м'яким підшерстям. Забарвлення хутра різноманітне: однотонне, двобарвне, смугасте, плямисте. Пишнота і густина шерсті сильно змінюються по сезонах; у горностая забарвлення взимку стає білосніжним. Особливі анальні залози виділяють секрет з різким запахом, подібний до секрету скунсів [6].

Череп невеликий, з укороченим обличчевим відділом і роздутою мозковою частиною. У крупних форм сильно розвинені гребені на черепі. Очні ямки зазвичай великі. Число зубів значно змінюється у різних родів, головним чином, за рахунок передкорінних і корінних зубів. Тільки у калана зменшення зубів до 32 відбулося за рахунок редукції пари нижніх різців. Ікла і хижі зуби сильно розвинені. Жувальна поверхня корінних зубів може мати гострі або притуплені вершини. Загальне число зубів 28-38.

Поширені куницеві дуже широко. Відсутні тільки в Антарктиді, на Фолклендских і Галапагоських островах, острові Мадагаскар, в Ісландії і на деяких островах Вест-Індії, Північного Льодовитого і Тихого океану. Завезені в Австралію і Нову Зеландію.

Серед представників родини є наземні, напівдеревинні, напівводні і майже водні форми. Населяють найрізноманітніші ландшафти, зустрічаючись від тундри до пустель і від підніжжя гір до альпійських лугів. Як правило, ведуть одиночний територіальний спосіб життя, іноді тримаються сім'ями і дуже рідко утворюють невеликі групи. Наприклад, на частини свого ареалу борсукі живуть групами з декількох самців і самок, тоді як в інших популяціях — парами або одиночно.

За характером харчування більшість видів — хижаки, але поїдають і рослинні корми. У деяких є тенденція до всеїдності. Полюють переважно на дрібних ссавців; видри харчуються рибою, ракоподібними і водними безхребетними. Тхори, ласки і росомаха роблять запаси їжі. Зазвичай, куницеві ведуть осілий спосіб життя. Притулком їм служать вириті нори. Активні переважно вночі, частково в сутінки. З органів чуття краще всього розвинений слух, у деяких також нюх.

Більшість видів полігамні. Розмножуються в певний сезон, що зазвичай триває 3-4 місяці. Для багатьох куницевих характерна затримка імплантації ембріона, що триває до 10 місяців (борсук). Сама вагітність триває від 30 до 65 днів. Кожного року самки дають один приплід, в якому буває 1—14 дитинчат. Дитинчата народжуються сліпими і голими; матері піклуються про них до 2 місяців. Статева зрілість у молодняка наступає між 8 місяцями і 2 роками. Тривалість життя в природі — від 5 до 20 років [8].

Куницеві роблять помітний вплив на популяції дрібних ссавців, особливо гризунів і птахів. Деякі види (наприклад калан) є одними з основних хижаків в своїх біотопах. Медоїди знаходяться в коменсальних відносинах одночасно з людьми і з птахами-медоводами (Indicator), за допомогою яких відшукує медоносних бджіл.

У свою чергу куницеві стають жертвами крупніших хижаків, як правило, вовчих, а також крупних змій, хижих птахів і сов. Деякі види використовують їдкий секрет анальних залоз, щоб відлякувати ворогів, а також застережливе (апосематичне) забарвлення.

Майже всі куницеві мають промислове значення, даючи цінне хутро (особливо куниці видри, соболь, калан, американська норка). Служать об'єктами полювання; деякі види розводять в спеціальних господарствах або акліматизують в природі. Лісовий тхір (Mustela putorius) був одомашений. Багато видів корисні як винищувачі шкідливих гризунів і комах; окремі м'ясоїдні види можуть завдавати збитку птахівництву, рибництву (видра), мисливському господарству, а також переносити інфекційні хвороби. Так, борсук є одним з переносників бичачого туберкульозу, який передається великій рогатій худобі через його екскременти. Місцями ним заражено до 20 % популяції борсуків. Куницеві також переносять сказ.

В результаті активного переслідування з боку людини у ряді місць куницеві зменшили свій ареал або зовсім зникли. Приблизно 38 % видів родини занесено до Міжнародної Червоної книги (в середньому, цей показник для ссавців складає 15 %). Вимираючі види включають: колумбійску ласку (Mustela felipei), європейску (Mustela lutreola) і індонезійску норок (Mustela lutreolina), морску видру (Lontra felina), калана (Enhydra lutris) і гігантску видру (Pteronura brasiliensis). Морська норка вимерла вже в історичний час. Чорноногий тхір вважається видом, вимерлим в дикій природі, хоча робляться спроби його реінтродукувати.

3.1.1 Рід видра - Lutra

Європейська (річкова) видра (Lutra lutra) — вид видри, широко поширений в Європі й Азії.

На Україні здебільшого водиться в річках Полісся та Лісостепу. Зрідка трапляється і в степовій зоні. По гірських річках Карпат видра підіймається досить високо в гори. Хутро блискуче, темно-буре.

Місця оселення — річки, озера, стариці, ставки. У воді видра майстерно плаває і пірнає. Веде нічний спосіб життя, а вдень спить в норі. Вхід в нору розташований нижче рівня води. Є у видри також і тимчасові сховища — підмиті водою береги, купи хмизу або корчі, повалені дуплисті дерева тощо. Взимку видра звичайно тримається в незамерзаючих місцях річок [3].

Живиться переважно рибою, хоч поїдає також багато жаб, раків, молюсків та різних водяних комах. Полює і на водоплавних птахів та мишовидних гризунів, зокрема водяних полівок. Спіймавши здобич, виносить її влітку на берег, а взимку на лід.

Парування у видри відбувається в лютому — березні. В травні самка народжує 2-5 малят. Через 6 тижнів вони вже починають виходити з нори. Статевої зрілості досягає в 3-річному віці, живе 12-15 років.

Занесена в Червону Книгу України.

3.1.2 Рід куниця – Martes

Куниця або куна (Martes) — рід ссавців родини куницевих. Це невеликого або середнього розміру пальцеходячі тварини, з короткими 5-ти пальцевими ногами, пальці яких вільні і озброєні гострими маленькими втяжнимі кігтями, гострою мордою, короткими вухами, довгим струнким тілом і покритим довгим волоссям хвостом, що досягає половини довжини тіла; корінних зубів 5 або 6, останній верхній малий, м'ясоїдний зуб нижньої щелепи малий і має горбок на внутрішній стороні; заднепроходні залози завжди присутні [3].

Куниця лісова - Martes martes Linnaeus, 1758

Один із найбільш типових представників роду куниць, так само як і родини куницевих в цілому.

Найближчий родич куниці лісової - мешканець сибірської тайги соболь, з яким в природі й неволі вона інколи дає гібридів, які називають «кідасами».

Це струнка тварина середніх розмірів: довжина тіла коливається в межах 38-58 см, вага близько 1,5 кг. Хвіст довший, аніж у соболя, складає близько половини довжини тіла (17-26 см), далеко заходить за кінці витягнутих задніх лап. Кінцівки дещо довші, ніж у подібного за розмірами земляного мешканця тхора, ступні взимку мають багато пуху. Кігті дуже гострі, вигнуті, це власне пов'язано із властивим способом життя на дереві. Голова невелика, із загостреною мордочкою, вуха з округлими вершинами.

Волосяний покрив дещо грубіший і не є таким пишним, як у соболя. Загальний тон кольору зимового хутра рудовато-каштановий із сіруватим вкрапленням. Черево має такий же колір як і спина, лапи і кінець хвоста темніші. Голова, на відміну від соболя, однакового кольору з тулубом, вуха зі світлим обведенням на краю, на горлі і нижній поверхні шиї - велика світла пляма з чіткими контурами. Найчастіше вона має краплеподібну форму, задній край заходить на груди поміж передні ноги. Забарвлення плями жовто-кремове, через це куницю, на відміну від кам'яної називають «жовтодушкою».

Ареал виду тягнеться по лісовим територіям Європи, Кавказу, півночі Малої Азії й Іранського нагір'я, на сході дещо торкається Зауралля. На європейській півночі кордон ареалу співпадає з кордоном лісової зони, на півдні - окреслений лісостепом. В Росії область розповсюдження охоплює північ і центр європейської частини, майже весь Урал і південь Західного Сибіру. В кінці ХІХ століття куниця, поруч із соболем, була в Сибіру практично повністю знищена, в останні десятиліття знову активно проникає туди, захоплюючи бори й лісостеп Пооб'я, де нема соболя. Другий ареал лісової куниці невеликий, сягає північного макросхилу Кавказького хребта, являє собою окраїну північного «язика» видового ареалу в Малій Азії [6].

Всіма рисами своєї морфології й екології лісова куниця тісно пов'язана з лісом - навіть більше, аніж інші її родичі. Цей звір зустрічається в різних за типом лісах, але віддає перевагу тим, де більше ялини і близьких до неї хвойних порід. На півночі це темнохвойні ялино-піхтові ліси, південніше - змішані ялино-широколистяні, на Кавказі - піхтово-букові ліси. Вона, очевидно, віддає перевагу великим масивам стиглого високостовбурного лісу, сильно захаращеного поламаними вітром деревами, де старий ліс чергується з невеликими ділянками молодняка, з підліском і галявинами, з великою протяжністю узлісь. Однак, з великим задоволенням заселяє ця куниця і рівнини, і гірські ліси. Та все ж, в горах найчастіше вона зустрічається в долинах рік і джерел, аніж на вододілах, а скелеподібні ділянки, на відміну від соболя і кам'яної куниці, вона відверто не любить. Близькості з людиною лісова куниця уникає, поселяється на старих вирубках. Не копіює свою родичку кам'яну куницю і в місці прописки - ніколи не поселяється в селах і містах, уникає населених пунктів, а навіть якщо й оселяється там, то тільки в старих паркових масивах.

Лісові куниці живуть осіло, притримуючись конкретних ділянок проживання. Навіть нестача їжі не завжди змушує тваринку покинути свою територію, яку вона займає не один рік. Лиш інколи цей хижак кочує слідом за білкою, час від часу робить далекі масові переселення. Втім, серед осілих осіб зрідка натрапляємо на «бродяг», які раптово з'являються на тій чи іншій території, а потім зникають і йдуть далі. В межах лісового масиву, який обжила одна тваринка, виділяють добові мисливські ділянки, де вона проводить більшу частину часу, і «прохідні». Влітку та восени куниця-жовтодушка освоює лише незначну частину своїх мисливських угідь, довго мешкаючи там, де їжа доступна, і до кінця зими в міру того як здобичі стає менше, кордони активних жирувальних шляхів розсуваються. Місця, які вона найчастіше відвідує на своїй ділянці - сховок, місця кормівлі і т.д. - куниця позначає сечею.

На кожній ділянці лісової куниці є декілька схованок. Різниці між постійним і тимчасовим місцем проживанням майже немає, хіба що ті, які влаштовують самки для виведенням нащадків, ретельніше сховані. Влітку і восени звірі ховаються частіше всього в дуплах старих дерев - дуба, граба, осики, кедру, піхти. Дупло зазвичай розташоване на висоті 2-5 м над землею, його дно присипане гнилою деревиною, без будь-якої підстилки. В кінці зими, під час багатосніжжя, куниця надає перевагу ховатись для відпочинку в засипаних снігом повалених деревах, шукає місця в завалених колодах. У хвойних лісах , де дуплистих дерев небагато, куниця влаштовує тимчасові притулки в зовнішніх гніздах-гайнах білки, при чому більш менші самочки ховаються в них частіше, аніж самці. Всупереч поширеній думці, хижак далеко не завжди з'їдає будівельника цього гнізда, перед тим як зайняти її хатину. Інколи селяться в колодах для бджіл, які пасічники виставляють у лісі.

Лісова куниця - напівдеревна тварина, добре себе почуває і в кронах дерев, і під ними. Істинним дереволазом куниця себе показує в глухій тайзі, особливо там, де вона живе поруч із «наземним» соболем. На відміну від свого родича, вона може перестрибувати з дерева на дерево - йти «грядою», як кажуть мисливці, використовуючи цей прийом полюючи на білку, а також щоб приховати свої сліди поруч з гніздом. До речі, з великим задоволенням вона ходить «грядою» влітку, оскільки взимку їй заважає це робити «кухта» - снігові шапки. Куниця легко стрибає донизу з великої висоти - в пухкий сніг з найбільшої вершини дерева, приземляючись за 5-6 м від стовбура дерева, в кучугуру снігу чи на ґрунт - з великою обережністю і з меншої висоти. «Низом» вона кочує, переходить від одної ділянки до другої, найчастіше полює [8].

Як і її найближчі родичі, лісова куниця - всеїдний хижак. Основу раціону складають мишоподібні гризуни, в північній тайзі вона полює на білку. В зимовий час її здобиччю є тетеруки: куниця дістає їх в засніжених норах, куди ці падають прямо з дерева, аби перебути ніч. Лазячи по дуплах, вона добуває дрібних птахів - повзиків, дятлів, синиць. Голод робить цього хижака неперебірливим у їжі. Так, якось взимку на Середньому Уралі, коли чисельність полівок була дуже низькою, основу раціону складали землерийки, часто яких вони їдять без особливого бажання через неприємний запах. Коли наступає страшний голод, куниця навіть ходить вздовж джерел і річок по сліду норки, підбираючи залишених нею жаб, а ранньою весною їсть навіть жаб'ячу ікру.

Цікаво, що в зимовий час серед харчових залишків можна знайти шкаралупу яєць тетеруків: напевне цей хижак ховає їх влітку, а взимку їсть свої запаси. Коли куниці вдається зруйнувати гніздо земляної оси чи бджоли, як особливий делікатес вона жадібно їсть їх личинки, також вона велика любителька бджолиного меду. Особливе місце в харчуванні лісової куниці займають ягоди і плоди. Вона їх їсть не тільки в період дозрівання, але і взимку: звір шукає під снігом ягоди чорниці, ожини, а горобину обриває навіть з гілок. В південних районах лісова куниця харчується соковитими плодами багатьох дерев і кущів.

На полювання хижачка виходить найчастіше увечері і вночі. Ця особливість настільки властива звіру, що в місцях спільного проживання куниці і соболя мисливці припускають, що нічний слід лишає куниця, а денний належить соболю. У зимовий час, якщо рік вдався і харчування добре, куниця рідше вилазить зі сховку, в сильні морози і завірюхи відсиджується по декілька діб.

Своєю мисливською манерою куниця дуже схожа на соболя. В залежності від «урожаю» мишоподібних гризунів, а пізнього літа також ягід, куниця за добу проходить від 1-5 до 15-20 кілометрів. Особливо довгі її мисливські маршрути в лісах на північних межах лісової зони. Добовий шлях («слід») куниці - це безкінечне чергування петель, які ведуть від одного місця до іншого, де хижак може харчуватись. Тільки відкриті місця - великі галявини, долини рік - тваринка може пересікати прямо. Наївшись досхочу, куниця перестає полювати і залягає неподалік на відпочинок: йде на дерево з дуплом чи гайном або ховається під колодою [3].

Гін у лісової куниці проходить дещо пізніше, аніж у соболя, - в липні-серпні. Вагітність триває 8-9 місяців через тривалу затримку у розвитку зародка. До слова, таке властиве багатьом куницевим. Навесні настає, так би мовити, «неправдивий гін», під час якого самці переслідують самок так активно, що мисливці-промисловики, які зазвичай знайомляться зі звичками звіра завдяки слідам на снігу і не спостерігають за ними влітку, вважають його справжнім. Дитинчата народжуються в кінці березня - квітні, один виводок - 3-5 малюків. Перші дні після родів самка рідше покидає дупло з новонародженими дитинчатами - абсолютно беззахисними, покрити рідким коротким пухом, сліпими і глухими. Через кілька днів малюки покриваються короткою коричневою шерстю, у віці одного місяця починають бачити, через півмісяця опісля цього у них починають різатись молочні зубки, а згодом вони починають пробувати м'ясну їжу, яку їм приносить самка. Лазити і стрибати по деревам вони починають у віці 2-2,5 місяці, хоча все ще залишаються по-дитячому незграбними. В кінці літа у самки починається наступний гін і вона залишає своїх дитинчат заради нових. Виводок до осені тримається зазвичай неподалік материнської ділянки, при великій кількості їжі куниці-однолітки одного виводку можуть жити разом і взимку. Статева зрілість наступає в 3-4 роки, тривалість життя до 15 років.

Лісові куниці нетовариські, щоправда, не враховуючи періоду гону, вони майже не контактують із подібними собі. Так, на відміну від соболя, лісова куниця, зустрівши на своїй ділянці слід чужого, не повертає на нього, а продовжує свій шлях. Та з іншої сторони, господарі сусідніх ділянок між собою мало конфліктують, а випадків знищення самцем-«резидентом» особи, яка проходила через його ділянку, як це інколи буває у соболя, жодного разу не спостерігали [10].

Лісова куниця є звичною твариною в наших лісах, хоч і не така багаточисельна. Її у великих кількостях добували заради цінного хутра. В середньовічній Русі шкурки куниці-жовтодушки були такі популярні в обмінній торгівлі, що в один час були недорогі монети, які отримали назву тварини - «куна». Через потужне добування цього хутряного звіра він зник із багатьох місць, але прийняті в останній час заходи охорони - найчастіше приватні, а місцями і повні заборони полювання - допомогли відновити населення лісової куниці майже у всьому об'ємі.

Кам'яна куниця, или білодушка (Martes foina)

Хижий ссавець з родини куницевих (Mustelidae). Є найбільш поширеною куницею в Європі і єдиним видом куниць, що не боїться мешкати поблизу людських селищ.

Будова тіла кам'яної куниці звичайна для свого роду, з довгастим струнким тулубом і відносно короткими кінцівками. Хвіст досить довгий і пухнастий. Від лісової куниці вона відрізняється формою і забарвленням шийної плями. У кам'яної куниці воно біле і роздвоєне, а також може тягнутися до передніх лап, тоді як у лісової куниці воно жовтувате і округле. Проте у деяких азійських популяцій кам'яної куниці шийна пляма може і повністю бути відсутнім. Хутро цих тварин забарвлене в сіро-бурі відтінки і досить жорстка. Іншими відмінностями від лісової куниці є світлий ніс і непокриті хутром ступні. Крім цього, кам'яна куниця декілька дрібніше, але важче за свого близького родича. Ці тварини досягають довжини тіла від 40 до 55 см, а довжина хвоста складає від 22 до 30 см. Вага кам'яної куниці коливається в межах від 1,1 до 2,3 кг.

Кам'яна куниця населяє велику частину Євразії. Її ареал розповсюдження тягнеться від Піренейского півострова до Монголії і Гімалаїв. Спеціально для полювання на хутро, інтродукована популяція існує і в американскому штаті Вісконсін.

Це єдиний представник роду, що не мешкає виключно в лісовій місцевості. Кам'яна куниця віддає перевагу відкритій місцевості з чагарниками і окремими деревами, часто кам'янистому ландшафту, що дав їй її назву. У горах кам'яна куниця зустрічається до висоти 4000 м над рівнем моря. Вона не боїться з'являтися поблизу людських поселень і нерідко зустрічається в парках, сараях і на горищах.

Кам'яні куниці активні головним чином в нічний час, а вдень ховаються в своїх укриттях. Природними укриттями їм служать розколини скель, купи каменів і покинуті сховища інших тварин (самі кам'яні куниці їх не будують і не копають). Поблизу поселень кам'яні куниці нерідко використовують для цього горища або стайні. Гнізда вистіливают волоссям, пір'ям або рослинним матеріалом. Вночі кам'яні куниці йдуть на пошуки здобичі, пересуваючись при цьому в основному по землі. Хоч кам'яна куниця і уміє добре лазити на дерева, вона це робить рідко.

Як більшість куниць, кам'яні куниці ведуть одиночний спосіб життя і поза шлюбним періодом уникають контактів з своїми родичами. У кожної особини є ареал, який вона маркірує спеціальним секретом і захищає від інших кам'яних куниць своєї статі. Площа подібного ареалу може коливатися, але як правило вона менша, ніж у лісової куниці. Вона може складати від 12 до 210 гектарів і залежить зокрема від статі (у самців ареали більші, ніж у самок), від пори року (взимку ареали дрібніші, ніж влітку) і від наявності в нім здобичі.

Кам'яні куниці є всеїдними тваринними, проте споживають перш за все м'ясо. Вони полюють на дрібних ссавців (наприклад, гризунів або кроликів), птахів (також споживають їх яйця), жаб, комах та інших дрібних тварин. Влітку важливу частину їх раціону складає рослинна їжа, перш за все ягоди і фрукти. Іноді кам'яні куниці проникають в курники або голуб'ятники. Панічне метання птахів викликає у них хижацький рефлекс, що примушує вбивати всю можливу здобич, навіть якщо її кількість набагато перевищує те, що вони в змозі з'їсти [3].

Спарювання проходить в літні місяці від червня до серпня, але із-за консервації запліднених яйцеклітин в тілі самки, потомство з'являється на світ лише навесні (від березня до квітня). Таким чином, між спарюванням і пологами проходять вісім місяців, тоді як безпосередньо вагітність триває всього один місяць. За один раз народжуються, як правило, три або чотири дитинчати, які на початку сліпі і голі. Через місяць вони вперше розплющують очі, ще через місяць відвикають від молока, а восени стають самостійними. Статева зрілість наступає у віці від 15 до 27 місяців. Середня тривалість життя в дикій природі складає три роки, найбільш успішні особини доживають до десяти років. У неволі кам'яні куниці стають набагато старшими і доживають до 18 років.

На кам'яну куницю іноді полюють заради її хутра, проте в скромніших масштабах, ніж це робиться по відношенню до лісової куниці, оскільки хутро кам'яної куниці вважається менш цінним. Також її переслідують як «шкідника», проникаючого в курники або загороди для кроликів. Кам'яні куниці відомі тим, що перегризають кабелі і шланги в автомобілях і завдають істотного збитку. Причиною такій поведінці являєся залишкове тепло мотора і його запах, що діють на кам'яних куниць привабливо. Там же вони люблять залишати маркіровки свого ареалу, які, у свою чергу, привертають інших родичів. Для захисту від куниць на ринку існують різні засоби, іноді допомагають і домашні засоби, такі як волосся собаки.

Кам'яні куниці в більшій частині ареалу розповсюдження вельми численні і не відносяться до видів, що полягають під загрозою зникнення. У багатьох країнах на них можна легально полювати.

3.1.3 Рід тхір – Mustela

Ласка - Mustela nivalis Linnaeus, 1766.

Ласка самий дрібний представник хижих ссавців. Довжина тіла дорослих самців складає в середньому близько 20 см, маса - 70 - 105 г, самки на третину дрібніші.

Тіло в неї дуже витягнуте, тонке, з короткими ногами, дуже гострими пазурами. Шия довга і для такого невеликого звірка досить могутня - лише ненабагато тонше тулуба, несе вузьку (не толще шиї) голову з маленькою притупленою мордочкою і короткими вушками, що практично не виступають наверх. Ніс на кінці тупий і злегка роздвоєний. Очі великі, темні, ледве на викочуванні, короткі закруглені вуха широко розставлені. Хвіст дуже короткий, у самих дрібних ласок не перевищує довжину ступні. Волосяний покрив короткий, не пишний, прилягаючий. У основі хвоста тварини є залози, що виділяють рідину з неприємним запахом.

Для ласки характерно сезонне розходження забарвлення волосяного покриву. У теплу пору року, починаючи з березня - квітня, верхня частина тіла ласки коричнево-бура, край верхньої губи, уся нижня сторона і внутрішня сторона ніг білого кольору, за кутами рота по бурій плямі; хвіст того ж кольору, як і верхня сторона. Після осіннього линяння, що протікає звичайно в жовтні - грудні, звірок стає цілком білим [11].

Це один з найбільш спеціалізованих хижаків: майже весь її раціон складається з дрібних мишеподібних гризунів, тому вона дотримує місць, найбільш багатих ними. У середній смузі вона ловить в основному полівок і мишей, у степовій зоні до них додаються хом'ячки, у пустелях харчується головним чином піщанками. Лазая по норах, ласка досить часто ловить і поїдає землерийок, якими гидують інші чотириногі хижаки. З птахів ласка харчується жайворонками й іншими живучими на землі птахами, а також голубами, курми. Навесні часто поїдає яйця і пташенят усіляких птахів. Може харчуватися і залишками трапези більш великого хижака. Дуже рідко, тільки при великому недоліку звичних кормів, вона поїдає земноводних і дрібну рибу, може їсти також і ящірок, дрібних змій, комах і навіть раків. Добова потреба ласки в кормі складає 30-40 г.

Ласка дуже спритна і моторна, швидко бігає, добре лазить і плаває, відрізняється великою сміливістю і кровожерливістю і є небезпечним ворогом для всіх дрібних тварин. У здатності пролазити через самі вузькі щілини і діри полягає її головна сила. Так, мишей ласка легко переслідує в їхніх власних норах. Маленьких тварин ласка вистачає за потилицю або голову, прокушуючи череп у потиличній області, нерідко нападає на тварин значно крупніше її самої (на великих пацюків, ховрашків, хом'яків, куріпок, рябчиків, тетеревів), вчепившись у їхню шию. У пташиних яйцях вона вміло проробляє одне або кілька отворів і висмоктує весь вміст.

Маючи можливість убивати мишей і полівок більше добової потреби в їжі, ласка нерідко робить запаси, іноді дуже значні, звичайно ж в одному місці виявляють від 1 до 30 полівок і мишей.

Активна буває в різної години доби, але більше всего активна в сутінки і вночі. Пересувається тільки стрибками з відстанню між слідами передніх і задніх лапок 18-35 см, у залежності від сили стрибка і розмірів звіра. Ласка живе в різних біотопах: у лісі, по окраїнах полів, серед боліт, по берегах водойм, в околицях поселень людини - скрізь, де живе багато різних полівок, мишей і дрібних комахоїдних. Ділянка, де ласка живе і добуває їжу, дуже невеликий, не більш 10 га. Причина в тім, що цей крихітний хижак вільно проникає за полівками в будь-які нірки, так що йому просто немає потреби освоювати велику територію. Розміри ділянки обитания ласки визначаються достатком видобутку в його межах, а розміри добової ділянки залежать і від стану погоди. Ділянка обитания звичайно розпадається на ряд суміжних ділянок добової діяльності. Ділянки обитания самця і самки здебільшого бувають суміжні [7].

Тримається вона майже винятково на землі, ретельно оглядає всі нерівності, нірки, пні, валежини, спритно лавірує між сучками, під купами бурелому і коренями, заглядаючи в нори гризунів. Швидко перебігаючи з місця на місце, вона з'являється те отут, те там, затаюється, з цікавістю оглядає всі предмети і вистежує видобуток. Обходячи свою мисливську ділянку, ласка намагається триматися ближче до кущів, узліссям і іншим прикриттям, уникаючи відкритих місць. Довжина її добового ходу звичайно складає 1 - 2 км. Узимку може проходити в порожнечах під снігом значні відстані. При глибокому снігу вся життєдіяльність ласки проходить у його товщі.

Нір ласка сама не риє, а користується норами гризунів, що риють, порожнечами між каменями, у купах хмизу, у скиртах, дров'яних кладках або будівлях, іноді в низько розташованих (до 2 м) дуплах дерев, куди вільно проникає завдяки тонкому і гнучкому тілу. Гніздо влаштовує в норах, серед коренів і труску або в ущелинах скель, куди наносить сухої трави, моху, листів і вовни. У межах ділянки в ласки є кілька постійних жител.

Перебування ласки залежить від достатку дрібних гризунів. Якщо їх багато, то ласка далеко не іде, її невелика мисливська ділянка тоді буває покритий густою мережею слідів на снігу. Виловивши мишей і полівок на одному місці, вона переселяється в сусіднє, поблизу і живе там, поки вистачає корму, а потім пересувається далі або знову повертається на старе місце. Для відпочинку не має постійного гнізда або нори, а користується випадковими притулками, зустрінутими на шляху: купами хмизу або норами.

Природними ворогами ласок є більш великі ссавці хижаки (соболі і лисиці), а також хижі птахи (сови, яструби). Однак іноді звірки роблять своїм ворогам гідний опір. Конкурентами ласки в їжі можуть бути всі хижі звірі і птахи, що харчуються дрібними ссавцями, але, насамперед горностай через значну подібність способу життя. Замічено, що там, де багато цього хижака, ласка рідка.

Ласка - полігамна тварина, самець у період гону може покривати трохи самок. Половозрелость особей настає у віці близько 3 місяців. Деякі самки ласки вже в цьому віці приступають до розмноження і здатні принести потомство в тому ж році, у якому народилися.

В роки високої чисельності мишовидних гризунів ласка розмножується цілий рік, а дорослі самки в сприятливих умовах приносять по 2-3 виводки. Як видно, усі терміни в циклі розмноження ласки, крім, імовірно, тривалості вагітності (від моменту плацентации до пологів), непостійні, мінливі і не присвячені до визначеного сезону. Визначаються вони факторами зовнішнього середовища і, насамперед достатком їжі: вагітних самок у різних частинах ареалу знаходили в усі місяці року, але навесні, у квітні, частіше. Молодих добували з березня по листопад і протягом усього зимового періоду.

Розвиток ембріона (вагітність) протікає 34 - 35 днів (5 тижнів). Латентна стадія вагітності відсутня. Середня величина виводка - 4 - 5 дитинчат на одну самку. Число щенят залежить від достатку їжі в даний сезон. Відзначено до 11 ембріонів в однієї вагітної самки. Ласки народжуються сліпим, безпомічним, покритим рідким білястим пушком. Маса немовляти складає близько 1,5 г. Прозрівають вони тільки через 21 - 25 днів після пологів. Мати довго вигодовує їхнім молоком, а потім протягом 2 - 3 місяців харчує дрібними гризунами, яких приносить для щенят живими. Якщо потривожать, то мати переносить їх в інше місце. У випадку крайньої небезпеки ласка до останнього захищає своє гніздо. Виводки зберігаються 3 - 4 місяці і розпадаються наприкінці літа або восени, коли молоді вже не відрізняються по розмірах від матері [4].

У природних екосистемах ласка є консументом ІІ порядку. І основну свою їжу - дрібних гризунів знищує у величезній кількості, тим самим, регулюючи їх чисельність.

Мисливського значення ласка практично не має. Спеціально на неї в даний час не полюють, а звичайно добувають випадково при вилові інших хутрових звірів. Раніше, у післявоєнний період, щорічно заготовлювалося від 3 до 20 тис. шкурок. Має велике значення як тварина, корисне в сільському господарстві. Один звірок протягом року може винищити 2 - 3 тис. мишевидних гризунів. Тому промисел ласки недоцільний, і вона заслуговує повної охорони.

Норка європейська Mustela lutreola Linnaeus, 1761

Європейський представник родини куницевих (Mustelidae), поширений на території Іспанії, Франції, Румунії, України, Росії. Колись вид був поширений по всій Європі, але зараз зник на більшій частині свого ареалу. Термін «норка» в Європі зазвичай посилається саме на цю тварину. Предствники схожі за завнішнім виглядом із американською норкою (Neovison vison), але остання не є їх найближчим родичем та відноситься до окремого роду.

Місця перебування: береги невеликих заплавних озер, річок, гірських потоків з добре розвинутою прибережною рослинністю.

В Україні налічується близько 1200 особин, найбільше - на Закарпатті і Передкарпатті - 600, на українському березі Кілійського гирла Дунаю - до 500.

Причини зміни чисельності: Витіснення більш сильним видом - норкою американською. Вона є кормовим конкурентом, а також негативно впливає на репродуктивну здатність норки європейської, оскільки схрещування цих видів (часто відбувається в місцях їхнього спільного перебування) не дає потомства через загибель (резорбцію) ембріонів. У місцевостях, де норки американської немає, основною причиною зниження чисельності виду є знищення біотопів внаслідок осушення боліт, зарегулювання багатьох річок греблями ГЕС, що призвело до висихання плавнів і зникнення заплавних лісів, а також браконьєрство і ненавмисний вилов під час промислу ондатри.

Веде осілий спосіб життя; лише нестача їжі, замерзання або висихання водойм змушують тварин до міграції. Активна переважно у сутінках та вночі, за хмарної погоди - вдень. Для житла використовує прикореневі порожнини, старі нори водяних тварин, дупла дерев тощо. Добре плаває. Живиться рибою, жабами, раками, водяними комахами, молюсками, дрібними ссавцями, іноді птахами. Самка раз на рік (квітень - травень) після 40-43-денної вагітності народжує до 7 малят (частіше 3-4). Статевозрілою стає в 9-11-місячному віці. Цінний хутровий звір.

Розмножується добре. Розводять на звірофермах.

Заходи охорони: Охороняється у природних заповідниках (зокрема, в Луганському, Дунайські Плавні), Карпатському біосферному заповіднику, а також у Карпатському національному природному парку. Потрібно зберігати водно-болотні угіддя, населені норкою європейською, заборонити ондатровий промисел.

3.2 Родина Собачі Canidae

Собачі або вовчі (Canidae) — родина ссавців ряду хижих, багато видів якої удомашнили.

Родина об'єднує типових хижих, як правило, середніх за розміром. Довжина тіла від 50 см (дрібні лисиця) до 160 см (вовк). Тулуб подовжений. Голова витягнута, вуха стоячі. На передніх лапах по 5 пальців, на задніх — по 4; тільки у гієноподібного собаки на передніх лапах їх 4; у домашніх собак на задніх лапах іноді буває по 5 пальців. Кігті тупі. Хутро густе, зазвичай пухнасте. Хвіст довгий, пухнастий. Забарвлення шерсті різноманітна: однотонна, крапчаста, плямиста, іноді дуже яскрава.

У зв'язку з м'ясоїдним характером живлення, зубна система у псових різко вираженого ріжучого типу: сильно розвинені хижі зуби й ікла. У більшості видів налічується 42 зуби; у червоних вовків відсутні останні нижні корінні і загальне число зубів виходить 40, а у чагарникового собаки немає і задніх верхніх корінних, так що у неї всього 38 зубів. А у великовухої лисиці в обох щелепах є по 4 корінних зуба, і загальне їх число досягає 48.

Представники псових поширені по всіх материках за винятком Антарктиди і деяких океанічних островів. Мешкають в різноманітних ландшафтах; живуть і виводять потомство в норах або лігвах. Ведуть одиночний, сімейний або груповий спосіб життя; останній характерний для хижаків, що активно переслідують великих копитних тварин. Більшість видів м'ясоїдні, але нерідко харчуються падаллю, комахами, рослинною їжею. Діяльні круглий рік, за винятком єнотовидного собаки. В більшості випадків моногамні, розмножуються 1 раз на рік, приносячи 3-4 сліпих дитинчат, деякі до 13-16.

Рід лисиця – Vulpes Frisch, 1775

Лисиця - Vulpes vulpes Linnaeus, 1758

Руда (або звичайна) лисиця – найбільш розповсюджений та широко відомий вид роду лисиць. Вона також є найбільшим видом роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста – 40-60 см, маса 6-11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво–руде, часто з неясним темним визерунком, черево біле, іноді чорне. Забарвлення у тварин з південних районів ареалу більш тьмяне. Поряд з типово забарвленими "вогнівками" зустрічаються особини з більш темним хутром: сиводушки, хрестовки, чорно-бурі. Зрідка в природі зустрічаються альбіноси [3].

Звичайна лисиця розповсюджена вельми широко: в Європі по всій території, північній Африці (Єгипет та Алжир, Марокко, північний Туніс), більшій частині Азії (аж до північної Індії, південного Китаю та Індокитаю), в Північній Америці від арктичної зони до північного узберіжжя Мексиканської затоки. В Австралії лисиця була акліматизована і розповсюдилась по всьому континенту, за винятком деяких північних районів з вологим субекваторіальним кліматом. В Україні руда лисиця зустрічається по всій території.

Раніше вважалось, що в Америці живе окремий вид лисиць, але останнім часом його розглядають як підвид рудої лисиці.

Забарвлення та розміри лисиць відрізняються великою географічною мінливістю; всього нараховують 40-50 підвидів, не беручі до уваги більш дрібних форм. Загалом, при просуванні на північ лисиці стають крупнішими та яскравішими, на південь – дрібнішими та більш тьмяно забарвленими. В північних районах та в горах також частіше зустрічаються чорно-бурі та інші меланістичні форми забарвлення лисиць.

Описане різноманіття забарвлення та величини лисиці пов'язане з широтою її ареалу та великим різноманіттям умов існування в окремих його частинах. Достатньо сказати, що лисиці заселяють, хоч і з різною щільністю, всі ландшафтно-географічні зони, починаючи з тундри та субарктичних лісів аж до степу та пустель, включаючи гірські масиви в усіх кліматичних зонах. При цьому лисиця водиться не тільки в дикій природі, але й в культурних ландшафтах, а також на околицях міст, в тому числі великих (таких як Київ та Варшава; в Лондоні лисиці є вельми звичайними на околицях, а іноді з'являються і в центральній частині міста). Більш того, часом в урбанізованій місцевості лисиця знаходить особливо сприятливе для себе середовище [3].

В усіх частинах свого ареалу лисиця віддає перевагу відкритій місцевості, а також районам, де наявні окремі гаї, переліски, а такох пагорби та яри, особливо якщо взимку сніговий покрив в них є не занадто глибоким та пухким. Тому з усіх кліматичних зон більше всього лисиць живе в степовій та лісостеповій, а не в лісовій.

Лисиця є звіром достатньо осідлим. У більшості районів їй невластиві регулярні міграції. Вони відомі лише в тундрі, пустелях та горах. Наприклад, одна з помічених в Малоземельській тундрі (Архангельська область Росії)лисиця була потім вбита за 600 кілометрів на південний захід. Молоді звірі, що розселяються з батьківського лігва, звичайно трапляються на відстані від 2-5 до 15-30 км від нього; рекорд на території України – добича лисиці за 120 км від місця кільцювання.

Чисельність лисиць помітно коливається по роках. На її стан впливають такі фактори як кількість гризунів, метеорологічні умови, наявність в популяції інфекціїних захворювань. В голодні роки не тільки падає плодючість самок та виживає менша кількість цуценят, але й виникають умови, сприятливі для поширення епізоотій, які інколи охоплюють великі території. Характерні для лисиць епізоотії – сказ, чума хижаків, зуднева короста.

Лисиця, хоч і належить до типових хижаків, харчується дуже різноманітними кормами. Серед їжі, що вона вживає, виявлено більше 400 видів одних тільки тварин, не рахуючи кількох десятків видів рослин. Повсюдно основу її харчування складають дрібні гризуни, головним чином польовки. Можна сказати, що від їхнього достатку та досяжності в значній мірі залежить стан популяції цього хижака. Більш крупні ссавці, зокрема зайці, відіграють в харчуванні набагато меншу роль, хоча в деяких випадках лисиці їх цілеспрямовано ловлять, особливо зайчат, а під час заячого мору можуть поїдати трупи. Іноді великі лисиці можуть нападати на телят косулі. Птахи в харчуванні лисиці не такі важливі, як гризуни, хоча цей хижак ніколи не впустить випадку піймати птаха, що опинився на землі (починаючи від самих дрібних і до найбільш крупних, наприклад гусей та глухарів), а також знищити кладку яєць або нелітаючих пташенят. Ткакож лисиця може красти свійських птахів, але, згідно до спостережень зоологів, робить це набагато рідше, ніж прийнято вважати.

В пустелях та напівпустелях лисиці часто добувають плазунів. В Канаді та північно-східній Євразії лисиці, що живуть вздовж великих річок, сезонно харчуються майже на 100% лососевою рибою, що загинула після нересту. Майже повсюди влітку лисиці поїдають масу жуків та інших комах. Нарешті, вони охоче використовують для харчування усіляке падло, особливо в голодні періоди.

Рослинні корми – плоди, фрукти, ягоди, рідше вегетативні частини рослин – входять до складу харчування лисиць майже всюди, але найбільше на півдні ареалу; втім, ніде вони не відіграють основної ролі в харчуванні виду.

Індивідуальна ділянка, яку займає пара або сім'я лисиць, має забезпечувати їх не тільки достатньою кількстю корма, але й придатними для влаштування нор місцями. Лисиці риють їх самі, або (що трапляється часто) займають нори борсуків, сурків, песців та інших риючих тварин, пристосовуючи їх до своїх потреб.

Найчастіше лисиці оселяються на схилах ярів та пагорбів, вибираючи ділянки з добре дренованим піщаним грунтом, захищені від залиття дощовими, грунтовими та талими водами. Навіть якщо нора викопана самостійно, не кажучі вже про барсучі, песцові і т. ін., вона звичайно має кілька вхідних отворів, що ведуть через більш або менш довгі тунелі в гніздову камеру. Інколи лисиці використовіють природні сховища – печери, розщілини скель, дупла в товстих деревах, що впали. У більшості випадків (але не завжди) житло буває добре вкрите в густих заростях. Але його демаскують довгі стежки, а поблизу – великі викиди грунту біля входів, численні залишки їжі, екскременти і т. ін. Нерідко на "містечках" лис розвивається пишна сорна рослинність [8].

Подібно до вовка, лисиця належить до моногамних тварин, що розмножуються тільки один раз на рік. Тічка (на території України) в неї проходить з грудня до лютого, і продовжується у кожної самки лише кілька днів. Час гону та його ефективність залежать від погоди та вгодованості звірів. Бувають роки, коли до 60% самок лишаються без потомства.

Вагітність у лисиць продовжується 49-58 діб. У виводку налічується від 4-6 до 12-13 цуценят, вкритих темно-бурою шерстю. У двотижневому віці вони починають бачити, чути, в них прорізаються перші зуби. Півтора місяці мати годує лисенят молоком, окрім того, батьки поступово привчають їх до звичайної їжі, а також до її добичі. Загалом, з часу гону до остаточного виходу лисенят з нори проходить близько 6-ти місяців. У їх вихованні беруть участь обидва батьки. Підростаючі цуценята рано починають відлучатись від "дому" і часто зустрічаються далеко від нього, будучи ще зовсім невеликими. До осені вони цілком виростають і можуть жити самостійно. Деякі самки вже наступного року починають розмножуватись, у всякому разі, досягають статевої зрілості у дворічному віці. В неволі лисиці живуть 20-25 років, але в природі лише кілька років.

Лисиця, що спокійно пересувається, іде по прямій лінії, лишаючи за собою чіткий ланцюг слідів. Налякана тварина може бігти дуже швидко, галопом або буквально розпласуючись над землею, далеко витягнувши хвіст. З органів чуття у лисиці найбільш розвиненими є нюх та слух; зір розвинений набагато менше, тому, наприклад, лисиця може дуже близько підійти до непорушно сидячої або стоячої людини з навітреного боку.

Під час гону та просто у стані збудження лисиця видає відривистий голосний гавкіт; самці, що б'ються, пронизливо верещать.

Полює лисиця в різні періоди доби і там, де її не переслідують, зустрічається вдень, причому не виявляючи занепокоєння при зустрічі з людиною. В протилежному випадку лисиця вирізняється крайньою обережністю та дивовижною здатністю переховуватись та збивати зі сліду погоню; саме тому у фольклорі багатьох народів лисиця є втіленням хитрощів та спритності.

Господарське значення

Лисиця має велике господарське значення як цінний хутровий звір, а також регулятор чисельності гризунів та комах. При цьому збиток, який наноситься лисицями промисловій дичині та свійським птахам, є набагато меншим за користь, яку лисиця приносить, знищуючи гризунів – споживачів зерна [11].

Окрім добичі хутра в природі, лисицю на хутро розводять і в неволі. Наприкінці ХІХ сторіччя було штучно виведено породу сріблясто-чорних (чорнобурих) лисиць. Потім, завдяки селекції, у цієї породи було значно покращена (порівняльно з диким типом) якість хутра, а також на її основі виведено ряд інших хутрових порід: платинова, бакуріанська, дакотська і т. ін.

Висновки

В результаті проведеного дослідження було встановлено:

1. Звірі, що входять до ряду Хижі, виділяються серед інших груп ссавців надзвичайною розмаїтістю зовнішнього вигляду, розмірів тіла, біологічних особливостей, пристосувань до середовища існування, способів пересування і т.п. Більшість хижих звірів веде наземний спосіб життя, але окремі види (норки, выдры) - напівводні мешканці прісних водойм.

2. Саме існування хижаків у природі свідчить про те, що їм відведена певна роль. Так, займаючи своє місце в ланцюгах харчування біоценозів, вони виконують функцію регуляторів чисельності тварин, які є для них джерелом живлення. Знищення хижаків може порушити природну рівновагу в природі і привести до катастрофічних наслідків.

3. На території околиць м. Чернігова зустрічаються представники ряду Хижі, які представлені наступним видовим складом: Лисиця (Vulpes vulpes), Куниця кам’яна (Martes foina), Куниця лісова (Martes martes), Ласка (Mustela nivalis), Норка європейська (Mustela lutreola), Видра річкова (Lutra lutra). Представники ряду Хижі мають різний охоронний статус. Природно-екологічні умови сприяють нормальному розмноженню та існуванню даних видів тварин в околицях м. Чернігова.

Список використаних джерел

1. Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 1. Зелений оксамит лісів. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 52 с.

2. Дивосвіт природи Чернігівщини. Книга 2. Луків сіверських різнотрав`я. Світ імлистих боліт і водойм. Навч. посібник для вчителя. Колектив авторів. – Чернігів, 2001. – 44 с.

3. Жизнь животных. В 6 томах. – М.: Просвещение, 1969.

4. Зедлаг У. Животный мир Земли. – М.: Мир, 1975.

5. Кістяківський О.Б., Мазепа І.І. Польвий практикум з зоології. – К.: Рад школа, 1967. – 343 с.

6. Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 592 с.

7. Корнєєв О.П. Розповіді про звірів. – К.: Рад школа, 1985. – 144 с.

8. Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. – М.: Высш. школа, 1979 – 333 с.

9. Смирин В.М. Звери в природе. – М., 1991. – 200 с.

10. Фауна України: в 40 томах. – М.: Просвещение, 1970 с.

11. Хрестоматія з зоології. / Упор. А.М. Охріменко, Е.В. Шухова. – К.: Рад. школа, 1988. – 272 с.

12. Чернігівська область: економіко-географічна характеристика. / За ред О.І. Дериколенка та ін. – К.: Вища школа, 1975. – 176 с.