ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Масова свідомість як складова суспільної свідомості

1.1.Суть та особливості масової свідомості у системі суспільних зв`язків

1.2.Місце громадської думки у масовій свідомості

Розділ 2. Формування масової свідомості у суспільствах різного типу

2.1.Масова свідомість і тоталітарний режим

2.2.Моделі взаємин "харизматичний лідер", "вождь" — "маса"

2.3.Психологічна маніпуляція масовою людиною

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В соціології дедалі ширше стали використовуватись поняття масової свідомості. Масова свідомість – це сукупність ідей, уявлень, в тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Маса людей як сукупність індивідів виступає носієм масової свідомості. Масова свідомість – найрізноманітніші за гносеологічною і соціальною природою духовні утворення, не обмежені лише формами психіки, стосовно до сфер психології, ідеології, емоції і логіка, образи і реакція буденного і теоретичного знання, раціональні і ірраціональні уявлення та ш. Масова свідомість виступає, як міжгрупова свідомість, народжена процесами масовізації в різноманітних сферах життя суспільства. Процеси масовізації, як свідчать реальності суспільно-політичного життя в сучасному суспільстві України, пояснюються, по-перше, збільшенням розмірів спільностей людей, які здійснюють одну й ту ж суспільно-політичну діяльність; по-друге, значним посиленням соціальної неоднорідності спільностей, що беруть участь в масових суспільно-політичних процесах; по-третє, значним ускладненням всіляких соціальних зв'язків і відносин всіх учасників суспільно-політичного життя, розширенням їх міжособових і міжгрупових відносин; по-четверте, подальшим зрівнянням властивостей учасників різноманітних видів масової суспільно-політичної діяльності.

Під безпосереднім впливом повсякденної свідомості формується суспільна думка. Суспільна думка – становище масової свідомості, включаюче ставлення (приховане або явне) різноманітних соціальних спільностей, верств і класів, груп людей до подій та фактів соціальної дійсності. Суспільна думка реально виявляється через систему соціологічних досліджень, опитувань, волевиявлень людей у процесі виборчих кампаній, референдумів, масових мітингів, маніфестацій, зібрань, через засоби масової інформації тощо. Діючи в усіх сферах суспільного життя, суспільна думка водночас має межі, що визначаються суспільною значимістю подій, явищ, що обговорюються. Прогресивна роль суспільної думки найбільш велика при поєднанні буденної суспільної свідомості з теорією.

Отже, приймаючи до уваги важливість вищезазначеного вважаємо, що проблема дослідження масової свідомості, її формування та особливостей є актуальною. Тим більше, що звернення до вивчення проблем масової свідомості зумовлене типологічною близькістю посткомуністичної ситуації і тими процесами, що їх описували теоретики масового суспільства. Перехідний період, за якого наше суспільство прямує до суспільства з ринковою економікою, — це, власне, перехід від одного типу масової свідомості (соціалістичного) до іншого його типу (капіталістичного).

Ступінь наукової розробки проблеми. У ході дослідження було використане широке коло як вітчизняних так і доступних зарубіжних джерел. Вони є різні за характером аналізу поставлених проблем, методологією та методами дослідження, науковою цінністю.

Найбільший інтерес до питань масової свідомості виник у 60-80-і роки в зв'язку з появою такого потужного інформаційного каналу як телебачення. У ці ж роки починається інтенсивна розробка проблем масової комунікації. Перспективам впливу засобів масової інформації на розвиток суспільства, масової свідомості, і людини, присвячені роботи О. Тоффлера [33], Г. Шиллера [38].

Відомими роботами по вивченню масової свідомості є праці Б.Грушина [5], Г.Дилигенского [6], які перші серед вітчизняних науковців почали безпосередньо займатися проблемами, присвяченими аналізу масової свідомості. Ними розроблена вагома теоретична основа самого поняття масової політичної свідомості. Також чимало аспектів даної проблеми знайшли своє відображення в працях Д.Ольшанського [18], [19], [20] А.Уледова [34], [35] і М. Шахзадеяна [37]. В основному їх цікавили особливості існування політичної свідомості в соціалістичній країні, колишньому СРСР. Крім цього значними є роботи Я.Любивого [15], Л.Нагорної [16] які присвячені питанню динаміки масової свідомості в період від перебудови до отримання Україною незалежності. Значною є робота І.О. Кресіної [12], котра детально аналізує особливості ї характерні риси саме національної свідомості українців в рамках сучасних політичних і економічних перетворень в країні.

Об’єктом дослідження є масова свідомість в Україні.

Предметом дослідження є аналіз провідних тенденцій формування і розвитку масової свідомості українців в історичній ретроспективі та на сучасному етапі розвитку держави.

Не претендуючи на вичерпний аналіз такого складного й багатогранного питання, автор ставить за мету дослідити суть масової свідомості, особливості формування масової свідомості у державах тоталітарного типу, особливості розвитку сучасної масової свідомості українців.

Виходячи з означеної мети поставлено такі дослідницькі завдання:

• визначити сутність, структуру масової свідомості, та її роль у системі соціальних зв`язків;

• проаналізувати формування масової свідомості в умовах існування тоталітарної держави;

• встановити особливості психологічного впливу та впливу харизматичного лідера на масову людину (свідомість);

• прослідити особливості психологічного маніпулювання масовою свідомості.

Теоретичне та практичне значення роботи визначається її спрямуванням та вивченням актуальної в сучасній Україні проблеми. Дослідження цих питань, на нашу думку, насамперед є важливим для прогнозування можливих шляхів розвитку українського суспільства, при застосуванні певних заходів щодо вдосконалення суспільно-політичної системи України. Положення та висновки курсового дослідження можуть бути використані політологами, соціологами, психологами, що вивчають питання масової свідомості, а також можуть бути корисними при написанні різного роду наукових робіт, статей тощо.

Структура курсової роботи обумовлена метою, завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 39 найменувань.

Розділ 1. Масова свідомість як складова суспільної свідомості

1. Суть та особливості масової свідомості у системі суспільних зв`язків

Масова свідомість є одним з найцікавіших феноменів як у системі філософських категорій, так і в системі категорій соціології та соціальної психології. Останнім часом цим феноменом зацікавились і медики, зокрема психіатри. Що ж собою являє масова свідомість? Розглядаючи це питання під різними кутами зору, отримуємо різні відповіді. Наприклад, Г.Дилигенський вважає, що цінності і морально-етичні норми, традиції, система матеріальних і духовних потреб, прагнень і очікувань, політичні погляди і суспільні ідеали, реакція на різноманітні об’єктивні ситуації складають сферу масової свідомості [6, 42]. Д.Ольшанський зазначає, що масова свідомість фіксує всі основні структурно-змістові елементи суспільної свідомості, проте вона не є копією останньої [18, 74]. Їй притаманна власна структура, "атомарним" елементом якої є переконання як практична форма синтезу ідеології і соціальної психології в свідомості масового індивіду.

Найбільш систематизованою частиною масової свідомості, як вважає П.Сергієнко, є масова політична свідомість [25, 21]. Масова політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, настрої, ілюзії, помилкові твердження, традиції, звичаї, які є відображенням політики і політичних зв’язків. Її суб’єктами можуть бути нація, клас, різноманітні малі та великі соціальні групи.

Цікавими є погляди Юнга, який розробив цілу теорію, вивчаючи феномен масової свідомості, а також масового індивіда. "Мана" – це термін Юнга для позначення таких проявів і переживань психічної енергії, які створюють основу для визначення харизми – здатності впливати і мати владу над іншими людьми. Юнг говорить про манна -особистості та мана-рухи. Кожний раз, коли люди стикаються з великими та неочікуваними проявами енергії, виникають мана-ситуації, які і зумовлюють в душі пробудження енергійного архетипу, що і викликає відповідні реакції. Найбільш відчутна ця енергія у формі фізичної активності. Одним із способів для переживання відчуття припливу енергії є занурення в масові емоції і масові дії, навіть, якщо це буде не великий натовп, а просто частина масового руху. В даному випадку емпірично очевидною є влада натовпу над людиною. Передумови до такого злиття, що робить людину залежною, можуть бути як фізичні, так і психологічні. Достатньо лише кілька разів побувати у натовпі або серед учасників якогось фанатичного руху, щоб відчути присутність мани, а в перспективі, і можливість психічної регресії. Можна спробувати виправдати злиття з масою, розглядаючи цей феномен з такого боку: коли свідомі установки і традиційні способи діяти більше не придатні для вирішення проблем, вміст несвідомого і його енергія можуть взяти гору над душею, отже, мана-рухи і мана-особистості часто виникають при нових або критичних обставинах [39, 173].

Лише деяким особистостям і групам вдається підкорити собі і засвоїти психічну енергію певних архетипів, і стати мана-особистостями і мана-рухами. Фактично будь-хто, як стверджує Юнг, хто має можливість свідомого контакту зі своїм несвідомим, впливає на оточуючих, навіть, якщо не бажає цього. Заглиблення і розширення його свідомості породжує ефект мани з відповідними наслідками для несвідомого інших людей. Присутність і діяльність такого індивіду або групи індивідів несе відбиток мани, зачаровує і підкоряє інших. В якості прикладів мана-особистостей Юнг наводить Наполеона і Лао-цзи; один – це своєрідна "над-людина", а інший – "піднесений мудрець". Негативна форма психічної інфляції у мана-рухах є поширеним явищем. Потрапивши під владу архетипів, люди відчувають потребу знайти для себе героя у плоті, великого мудреця, вождя, а в загальному безумовний авторитет [39, 174].

Для розуміння масової поведінки слід розглянути одну з форм психічної інфляції – колективну психічну інфляцію, яка є наслідком групової ідентифікації з колективним несвідомим. У цьому випадку колективне або групове Его поступається колективному несвідомому. Групова ідентифікація з колективним несвідомим діє на психіку подібно до отрути і легко передається, оскільки ідентифікація з нижчими, більше примітивними стадіями свідомості призводить до підвищеного відчуття життєздатності та відкриває нове джерело сил і енергії. Для конкретного індивіду ідентифікація групи з колективним несвідомим має також певні наслідки: у нього зникають сумніви щодо правильності своїх дій і суджень, з'являється відчуття всемогутності та богоподібності, що закономірно веде до прагнення змусити інших підкорятися вимогам колективного несвідомого, що володіє даною групою. Єдність групи зміцнює відчуття своєї безумовної правоти. Будь-яка терпимість до індивідуальних розходжень в поглядах стирається природною схильністю колективної душі до психічної єдності, а відчуття всемогутності посилюється завдяки реальній фізичній силі групи. Отже, в таких умовах як індивід, так і група позбавлені можливості свідомого вираження та розвитку. Політичні результати такої психічної інфляція, як правило не мають нічого спільного з демократією.

Зміст колективного несвідомого характеризується наявністю різноманітних елементів, проте група, в силу різних причин, тяжіє до засвоєння лише деяких з них (наприклад колективної любові або колективної ненависті і насильства та ін.). В будь-якому випадку, колективна воля групи до влади активується і потребує вираження, яке, як підтверджують факти з історії, часто буває фатальним. До колективних аретипів Юнг відносить архетип цілісної групи, групи в дії, групи, яка підкоряється ватажку, та деякі інші. При засвоєнні колективною душею цих архетипів група відчуває дію харизматичних якостей, притаманних архетипам. Відчуття всемогутності і богоподібності, що з'явилося в групи вже в процесі першочергового занурення в колективну душу, тепер посилюється завдяки контакту з архетипічними елементами. Крім того, як вважає Юнг, не виключено, що ті, хто не є членами групи також проектують на неї сили свого несвідомого, тим самим посилюючи в ній відчуття мани, і, пробуджуючи харизматичні здібності [39, 176].

Крім термінів, розглянутих вище, Юнг також оперує термінами "масова душа" та "масова людина". Юнг, так само як Ортега-і-Гасет у "Бунті масс", вважає, що масове психічне є продуктом історичного розвитку, і має певні історичні рамки [21, 164]. Отже, періодом формування масової свідомості є останні чотири століття. До епохи Реформації, на думку Юнга, душа західної людини мала певну цілісність та врівноваженість, оскільки вона мала можливість для виходу несвідомих сил душі. До початку Індустріальної революції життя кожної людини було тісно пов’язане з природою та іншими людьми. Реформація, Просвітництво та Індустріальна революція стали причиною збільшення дистанції між свідомим і несвідомим. Таким чином, кінцевим продуктом об'єднаних сил Реформації, Просвітництва та Індустріальної революції є масова людина – людина соціально ізольована від інших людей, відділена від свого несвідомого та інстинктів, що і призводить до того, що така людина опиняється під впливом масових психічних епідемій. Масові психічні епідемії є важливою проблемою сучасності і стосуються як політиків, так соціологів, психологів та медиків-психіатрів. Поширеною формою масових психічних епідемій є масові психози. Вони короткочасні, базуються на очікуванні дива, на захопленні, екстазі чи печалі [20,80]. Масові психози залежать від психологічного клімату суспільства та системи цінностей великих груп людей. Логічним є висновок, що для того, щоб зменшити кількість масових психічних епідемій необхідно змінити систему суспільних цінностей і атмосферу соціального співіснування.

2. Місце громадської думки у масовій свідомості

Масова свідомість являє собою складний соціальний парадокс. Як показують наукові дослідження, кожна людина є відразу членом багатьох малих і великих, формальних і неформальних соціальних груп. Ці спільності тим або іншим чином інтегруються в ході різних соціальних дій, їхні носії– суб'єкти суспільного діяння – здійснюють загальну діяльність, демонструючи спільну поведі. Більше того, сам парадокс маси не виникає, якщо схожа спільна діяльність або схожа поведінка відсутні.

Думка — оціночне судження, що виражає ставлення суб'єктів до конкретних об'єктів дійсності. Громадська думка — стан масової свідомості, що містить у собі приховане чи явне ставлення різних соціальних спільнот (соціальних груп) до проблем, подій та фактів дійсності. Отже, думкою є лише оціночне, а не будь-яке судження.

Проблема масової свідомості, одним із станів якої є громадська думка, становить безперечний інтерес для кожного соціолога, бо він певною мірою постійно контактує з нею. Масова свідомість — сукупність ідей, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, які відображають усі сторони життя суспільства, доступні масам та здатні викликати іх інтерес. Масова свідомість виникає і формується в процесі масовізації різних способів життєдіяльності людей (у сферах виробництва, споживання, спілкування, політики, дозвілля тощо), які породжують однакові чи подібні інтереси, потреби, навички, оцінки всього населення, представників різних соціальних груп [29, 214].

Оскільки масова свідомість суб'єктів висловлювання та об'єктів уваги майже збігається з іншими секторами суспільної свідомості, її специфіка (і це дуже важливо враховувати при вивченні громадської думки) передусім — у джерелах та характері формування. Справді, оскільки йдеться про сучасні форми масовізації способів життєдіяльності людей, то очевидно, що у формуванні масової свідомості беруть участь не тільки наукова інформація, засоби масової інформації, а й близьке соціальне оточення, безпосередній життєвий досвід, зрештою, просто чутки, плітки.

З іншого боку, процес формування масової свідомості (на відміну, наприклад, від групової, де відбувається постійне накопичення поглядів, позицій) і, відповідно, громадської думки, специфічний: він відбувається як процес інтенсивного обміну інформацією, порівняння і протиставлення близьких позицій, їх зближення, пошук точок зіткнення, відкидання деталей, характерних для індивідуальних уявлень.

При цьому формування громадської думки відбувається як стихійно (під час спілкування, освоєння індивідуального та колективного досвіду), так і цілеспрямовано. У сучасних; суспільствах громадська думка зазнає впливу багатьох соціальних інститутів: державних установ і політичних організацій, громадських рухів, засобів масової інформації тощо. Вагома роль преси, радіо, телебачення у формуванні і висловлюванні громадської думки. Отже, громадська думка, як і масова свідомість загалом, за своєю внутрішньою природою є складним утворенням, яке характеризує розірваність, "пористість", суперечність, здатність до швидких несподіваних змін. Ця обставина спричиняє два важливі висновки, без урахування яких соціологія громадської думки взагалі не існувала б:

1. Громадська думка може бути як адекватною реальному станові речей, так і може містити помилкові, хибні уявлення про дійсність.

2. Громадська думка може швидко (інколи за декілька діб, наприклад, у період виборчих кампаній), рішуче змінюватись, оскільки практично постійно перебуває у стадії формування. У цьому разі громадська думка — це завжди певний "процес", але не "результат". Тому при вивченні та використанні громадської думки у процесі соціального управління необхідні постійні й старанно контрольовані обстеження її [29, 241].

Громадська думка не є аморфним утворенням. Вона чітко структурована за ознаками, які враховують при її вивченні: суб'єкти громадської думки; об'єкти громадської думки; типи суджень громадської думки; канали висловлювання громадської думки. Суб'єкт громадської думки — групи населення, які є безпосередніми "виразниками" громадської думки. Проблема ця не є простою як з наукової, так і з політичної точок зору. Справді, за якими критеріями встановити, яка думка є громадською, а яка — ні? У радянські часи стверджувалося, що громадська думка — це обов'язково думка "більшості", а тому думка "меншості" не є громадською. Необ'єктивність такої позиції безсумнівна. Адже у кожному суспільстві існують різні соціальні групи, і коли, наприклад, одна з них виступає проти загальноприйнятої точки зору (налічуючи у своїх лавах мільйони людей), то хіба ж можна стверджувати, що така думка не є громадською?

Серйозні дискусії точилися щодо того, який "обсяг" суб'єкта є достатнім, щоб висловлена ним думка могла бути врахована як громадська. Стверджувалося, наприклад, що громадською можна назвати тільки думку всього народу. Наприклад, громадською слід вважати думку будь-якої спільноти, але тільки стосовно неї самої чи структури, до якої вона належить. Так, думка виробничої бригади є громадською, коли йдеться про проблеми цієї бригади чи цеху, до якого вона належить. Щодо підприємства в цілому, міста, країни думка бригади, безумовно, не буде громадською, бо вона не репрезентує ці сукупності.

Існує ще одна важлива проблема, пов'язана із суб'єктами громадської думки. Специфіка масової свідомості полягає в тому, що вона з певних причин може "генерувати" однакові потреби, оцінки серед представників різних соціальних груп. Отже, навряд чи можна виділяти суб'єкт громадської думки лише, наприклад, за соціально-демографічними ознаками (громадська думка робітників, інтелігенції, підприємців та ін.). Вона відрізняється від групової суспільної свідомості тим, що в один суб'єкт громадської думки "входять" і робітники, і підприємці, і інтелігенція. Звідси бере початок проблема "груп свідомості".

Об'єкт громадської думки — сфера життя суспільства (економіка, культура, політика, побут та ін.), яка принципово доступна масам і може викликати їх інтерес.

Певні проблеми опиняються в центрі уваги громадської думки під впливом різних чинників. Це — громадський інтерес, який зумовлює проблема; дискусійність підходів (можливість існування різних точок зору на проблему); компетентність громадської думки щодо неї та ін.

Проблема об'єкта громадської думки найчастіше постає, коли у прикладних дослідженнях виявляють "ножиці" між питаннями, які цікавлять громадську думку, з одного боку, та питаннями, які висвітлює преса, вирішують органи управління, — з іншого. Наприклад, населення найбільше цікавить проблема цін, а депутати найчастіше обговорюють інші, менш значимі для громадян на той час питання. У таких ситуаціях виникає недовіра населення до діяльності органів влади. Регулярні опитування дають змогу чітко відстежувати ієрархію об'єктів громадської думки, враховувати її у практичній діяльності.

Залежно від змісту висловлювань населення існує кілька типів суджень громадської думки. Оціночні судження (найпоширеніші) висловлюють ставлення населення до фактів та явищ дійсності. Аналітичні судження аналізують ставлення населення до фактів дійсності (а не тільки оцінюють). Конструктивні судження програмують соціальні відносини і процеси. Аналітичні та конструктивні судження громадської думки мають багато спільного, тісно пов'язані між собою [27, 320].

Одна з найважливіших характеристик структури громадської думки — це канали її висловлення. Адже громадська думка висловлюється (активно чи пасивно, прямо чи опосередковано) через канали висловлювання, які поділяються на три групи: опосередковані, прямі, спеціалізовані.

Опосередковані канали висловлювання громадської думки — це засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення); різні засоби освіти, лекції; документи органів управління, засідання органів управління та ін. Усі ці засоби характеризуються тим, що через них позиція, погляди, оцінки населення висловлюються не безпосередньо, а з використанням "фігури ретранслятора". Тобто наявне "втручання" у зміст різних "текстів" громадської думки. При цьому "коригування" громадської думки відбувається завжди з використанням різноманітних прийомів. Наприклад, публікуючи листи у газеті, зовсім не обов'язково виправляти їх — досить того, що для публікації відбирають їх. Водночас очевидно, що вважати умисним таке "коригування" громадської думки не можна, оскільки це зумовлено здебільшого природою зазначених каналів висловлювання громадської думки.

Прямі канали висловлювання громадської думки — особисті контакти працівників органів управління з населенням; листи; збори та мітинги, демонстрації та страйки, які характеризуються прямим, безпосереднім контактом виразника думки з представниками органів управління. Тому ця група каналів значно надійніша. Оскільки позиції населення висловлюються в даному разі прямо, об'єктивність інформації (потенціальна) цілком досяжна, чого не можна сказати з приводу її репрезентативності. Справді, на мітингах і зборах, наприклад, можуть виступати люди, які далеко не завжди висловлюють думку всього населення, а сфера особистих контактів представника органу влади може бути обмеженою і, відповідно, отриманій в цих контактах інформації не вистачатиме репрезентативності [29, 324].

Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки — це опитування із застосуванням наукових соціологічних методів. Опитування дають можливість одержувати надійну і репрезентативну інформацію, нагромаджувати її з широкого кола проблем життя певної території, аналізувати зміни громадської думки в динаміці шляхом проведення повторних, так званих панельних, опитувань з тих самих проблем, встановлювати і прогнозувати закономірності функціонування громадської думки,

Отже, використання інформації про громадську думку, здобуту з допомогою опитувань населення, є практично єдиною гарантією ефективності соціального управління. Така інформація може і повинна бути доповнена тією, що надходить з інших каналів. Проте прийняття рішень неможливе без використання об'єктивної та репрезентативної інформації, одержаної з допомогою опитувань.

Характеристика суб'єкта, об'єкта, типів суджень, каналів висловлювання громадської думки дає досить повне уявлення про сутність та специфіку цього складного та різнобічного явища. А громадська думка, формуючись з думок окремих людей, є важливим чинником зворотного впливу на поведінку людей і діяльність органів управління.

Специфіка впливу громадської думки на органи управління, політичні структури тощо виражається через її функції: директивну, спонукальну, консультативну, експресивну.

Директивна функція громадської думки полягає в ухваленні рішень, які мають суто імперативний, обов'язковий характер. Йдеться про вибори, референдуми, збори трудових колективів, на яких ухвалюють обов'язкові для виконання усіма їх членами рішення.

Спонукальна функція громадської думки (функція тиску на органи управління) посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її у тому, що громадськість у формі мітингів, демонстрацій, страйків тощо спонукає органи управління до прийняття відповідних рішень.

Консультативна функція громадської думки "дає поради" органам управління щодо способів і шляхів розв'язання проблем,

Експресивна функція громадської думки (найширша за своїм значенням) полягає в тому, що громадська думка, незалежно від того, в яких умовах їй доводиться "діяти", завжди займає певну позицію щодо тих чи інших фактів і подій життя суспільства, насамперед — діяльності держави.

Таким чином, масова свідомість справді є частиною суспільної свідомості, поза її межами опиняються різні форми групової свідомості (класової, національної та ін.), спеціалізованої (професійної та ін.). Масова свідомість — специфічна частина, сектор, зріз суспільної свідомості, в межах якої у представників різних соціальних, національних, професійних та інших груп можуть виникати і виникають аналогічні думки, судження, оцінки, які відображають їх ставлення до проблем та фактів дійсності [27, 344-345].

Громадська думка — це стан масової свідомості, що містить у собі приховане чи явне ставлення різних соціальних спільнот (соціальних груп) до проблем, подій та фактів дійсності. Отже, думкою є лише оціночне, а не будь-яке судження. А громадська думка не є окремою формою, окремим рівнем чи спеціальним станом суспільної свідомості. Проблема масової свідомості, одним із станів якої є громадська думка, становить безперечний інтерес для кожного соціолога, бо він певною мірою постійно контактує з нею.

Розділ 2. Формування масової свідомості у суспільствах різного типу

3. Масова свідомість і тоталітарний режим

Тоталітаризм можна розглядати як реакцію "масової людини" на політичні і соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і громадянські війни, затяжні економічні кризи. Ці явища супроводжувалися масовою маргіналізацією населення, тобто появою величезної кількості людей, "вибитих" з своїх соціальних груп (класових, професійних, сімейних, національних тощо). Необхідно відзначити, що під маргінальністю розуміється викликане якимись обставинами (наприклад, мінрацією, урбанізацією, економічними кризами) знаходження індивіда поза своєю соціальною групою, а також розрив індивіда з груповими соціокультурними нормами. Результатом розпаду традиційних структур стала поява атомізованих (з послабленими соціальними зв'язками) людей, які стали зручним об'єктом для маніпулювання. Атомізована маса була найбільш чутливою на заклики тоталітарних вождів, які запропонували їй нову консолідуючу основу – ідеологію, за допомогою якої створювалася ілюзія залучення індивіда до класу або раси, до держави.

Тоталітарні партії, які виникли у європейських державах, ставили за мету саме здобуття влади. Вони прагнули заручитися підтримкою якомога ширших верств населення, яке внаслідок воєн та криз потребувало зміни соціально-економічного становища, та через наслідки швидких історичних змін, підтримувало радикальні ідеології. Саме такі ідеї, сформованій на той час масовій свідомості, намагалися пропонувати крайні ліві та крайні праві партії, прихід до влади яких залежав від їх здатності зрозуміти не лише потреби мас, але і психологічні особливості атомізованих індивідів [32, 85].

Оскільки розглядуване суспільство, у якому потенційно сильними є тоталітарні тенденції, є масовим, засоби впливу на нього має бути зорієнтовано на маніпулювання атомізованими індивідами. Наприклад, психологічне маніпулювання, яке є здійсненням психологічного впливу з метою спрямування активності, формування намірів та бажань особи або групи осіб, які суперечать її актуально наявним бажанням, але які вона прагне реалізувати через прийняття непрямо нав’язаної мети. Саме атомізованими індивідами легко маніпулювати, вони несхильні до критичного мислення і водночас піддатні навіюванню, прагнуть знайти контролюючу силу, і тому є легко мобілізованими, – отже, схильні підтримувати масові тоталітарні рухи.

Маніпулятивний характер впливу тоталітарної партії на суспільство зумовлено тим, що тоталітаризм не може обмежуватися лише насильницьким примусом – встановлення тоталітарного правління потребує перетворення поведінки, світогляду та навіть мотивацій громадян.

У контексті розгляду питання психологічного маніпулювання слід звернути увагу на поняття соціального свідомого та соціального несвідомого. Тобто, йдеться про вплив як на індивідуальне свідоме та несвідоме, так і на соціальне свідоме та несвідоме.

Серед використовуваних методів впливу на населення – створення ідеології, привабливої для найбільшої кількості членів суспільства (а, отже, і суперечливої), використання масової політичної пропаганди, індоктринації, особливих методів тоталітарної організації та "нав’язаної" харизми лідера – особи, яка формулює тоталітарні істини.

Сформовану для досягнення цілей тоталітаризму ідеологію зорієнтовано насамперед на особливості свідомості індивідів у масовому суспільстві, отже на масову свідомість. У такому контексті доцільно виокремити ідеї, які використовуються у тоталітарному суспільстві для формування масової свідомості:

• ідеї, популярні через суспільно-економічні та політичні, у тому числі зовнішньополітичні обставини, які склалися,

• ідеї, популярні через особливості їх психологічного сприйняття членами масового суспільства [32, 86].

Зміст пропонованих ідей однаковою мірою залежить як від прагнення радикальних політичних сил встановити тотальне панування, так і від здатності зацікавити широкі верстви населення. Оптимальне поєднання таких ідей дозволяє доводити необхідність перетворень, спрямованих на реалізацію цілей тоталітарного правління. Втім для цього потрібно не лише створити систему ідей, але і впровадити її у масову свідомість населення з метою уникнення навіть потенційної опозиційності.

Тому велике значення для успіху тоталітаризму має як зміст сформульованих в ідеології тверджень, так і спосіб їх подання, важливу роль у якому відіграють засоби масової пропаганди. Іншим важливим чинником впровадження тоталітарних ідей є тоталітарна індоктринація або ідеологічна обробка.

Принципи тоталітарної організації сформовано згідно з потребою залучення у рух та мобілізації на його підтримку максимально можливої кількості населення. Досягненню цієї мети сприяє те, що за допомогою особливостей тоталітарної організації рух пропонує індивідам – представникам маргіналізованого населення нову соціальну структуру суспільства, яка відповідає їх прагненням, оскільки дозволяє відчути себе долученими до здійснення політичних процесів та водночас уникнути відповідальності, знайти не лише лідера, але і контролюючу силу; не суперечить їх прагненню до конформізму, некритичності, уніфікованості, культивує таку рису як ксенофобія.

Отже, в цілому, психологічне маніпулювання, використовуване тоталітаризмом, є ефективним саме у масовому суспільстві.

У такому контексті слід звернути увагу на те, що метою здійснення маніпулятивного впливу на членів тоталітарного суспільства є формування особливого типу тоталітарної особистості – об’єкта тотального контролю, здійснення якого є метою тоталітарного панування.

Зважаючи на те, що функціонування тоталітарного режиму відбувається з метою здійснення тотального контролю над суспільством та утвердження ідеології, в цілому, цілі режимів є тісно взаємопов’язані, оскільки успішне впровадження ідеології зумовлює легкість здійснення контролю, а тотальний контроль забезпечує режимам монополію на засоби ідеологічного впливу.

Водночас їх реалізація потребує наявності масового суспільства та масової свідомості , члени якого не піддаватимуть сумнівам нав’язувані ідеї через некритичність мислення, довіру до вождів, прагнення змінити суспільне становище, схильність до підпорядкування, бажання знайти контролюючу силу, конформізм, пристосовуваність, інертність, а також через те, що їх не об’єднано в такі організації, які виступають альтернативою державній монополії у сфері формування політичної свідомості.

Оскільки свідомість представляє соціальну людину, вплив на свідомість індивіда та створення потрібної масової свідомості, є найважливішим завданням режиму, який прагне здійснювати тотальний контроль.

Розглядаючи підтримку населенням тоталітарного режиму, варто вказати на зовнішню та внутрішню мотивацію до зміни переконань. Загалом результати політичної пропаганди та індоктринації впливають на внутрішню мотивацію та, відповідно, визначають дії, залежні від настанов. Необхідність встановлення тотального контролю зумовлює використання таких механізмів як тоталітарний терор та вимога масової активності, які є механізмами зовнішньої мотивації, спонукаючи індивідів до дій, які можуть суперечити їх настановам, та сприяючи перетворенню настанов відповідно до вимог тоталітаризму [32, 87].

Такі способи впливу є маніпулятивними, оскільки спрямовані не лише на забезпечення потрібної режиму діяльності громадян, але водночас і на формування масової свідомості та переконаності громадян, у тому, що вони поводяться відповідно до власних настанов.

У сукупності всі зазначені механізми використовують, виходячи з потреби уніфікації дій та переконань громадян відповідно до ідеології. Це дозволяє здійснювати тотальне панування, яке потребує усунення опору (навіть потенційного) шляхом уникнення опозиційності, а отже, – плюралізму.

Зважаючи на заборону плюралізму у тоталітарній державі, люди, які відчувають психологічний дискомфорт через невідповідність власних переконань офіційним ідеям, і відповідне усунення від повноцінного суспільного життя, приймаючи цінності тоталітаризму, відновлюють внутрішню рівновагу не лише через схильність до конформізму, але й через можливість стати "рівноправними" членами суспільства, коли їх погляди та дії є такими самими, як і у інших, а загрозу ідеологічного протистояння усунено. Проте, не розуміючи психологічних передумов здійсненого вибору, переважна частина населення тоталітарних держав вважає, що відновлення морального комфорту пов’язано насамперед з усвідомленням справжніх переваг тоталітарного способу мислення.

Розглядувані методи управління, психологічного впливу на населення тоталітарної держави, здійснення контролю за його діяльністю та формування певного способу мислення, можливі саме у масовому суспільстві, з відповідно сформованою масовою свідомістю. І оскільки визначальну роль відіграє маніпулятивний вплив, то режим потребує громадян – членів масового суспільства, носіїв масової свідомості, які найкраще піддатні маніпулюванню. Тому тоталітарна влада прагне зберегти психологічні риси атомізованих індивідів та, відповідно, забезпечити умови, за яких вони формуються.

Отже, методи тоталітарного управління одночасно є не лише засобами тоталітарного маніпулювання, але і засобами масовізації свідомості суспільства. Вони передбачають забезпечення уніфікації та некритичності, патерналізму, конформізму тощо, – рис, які у масовому суспільстві сформовано внаслідок історичних передумов, а у тоталітарному суспільстві – внаслідок відповідної спрямованості політики держави.

Тут слід звернути увагу на такі заходи режиму зі збереження масовості як: державний контроль над інститутами громадянського суспільства, одержавлення всіх суспільних відносин, усунення можливості об’єднання громадян у незалежні від впливу влади політичні або громадські організації. Також суттєвими у даному контексті є мобілізаційні заходи режиму, спрямовані на підтримання суспільно-політичної активності населення в межах, визначених тоталітарною владою.

У тоталітарній державі підтримка влади (подібна до її підтримки до встановлення режиму) забезпечується певною мірою через прямий примус, тому наявність рис масової людини є не єдиним чинником формування проявів лояльності до влади, а демасовізація не завжди є помітною. Тобто, з часом стає складно визначити, яким чинником зумовлено зовнішню підтримку влади, – прямим насильницьким примусом, який стосується вимоги конкретних дій від громадян, чи маніпулятивним впливом, який зумовлює потрібні владі дії відповідно до переконань людей. Отже, можливість демасовізації (через використання методів насильницького примусу) означає зменшення впливу психологічного маніпулювання, а отже, відданості наявному режиму.

Тоталітарність політичного режиму залежить від масовості суспільства, принаймні у значенні збереження його рис, коли через появу критичності, зокрема у ставленні до влади, а отже, – до ідеології та відповідних принципів суспільного устрою, нав’язаних цінностей, норм, правил поведінки (нав’язаність яких починає усвідомлюватися громадянами), відбувається демасовізація суспільства. Відповідно, перетворення суспільної свідомості, пов’язане з появою рис, які невластиві для масової людини, свідчить про детоталітаризацію суспільства.

Тому можна віднести масовізацію суспільства та формування масової свідомості до сутнісних рис тоталітаризму, оскільки демасовізація означає усунення деяких інших його рис, які дозволяють вважати політичний режим тоталітарним. Відсутність такої ознаки тоталітаризму як наявність масового суспільства та масової людини, призводить до опору тоталітарним методам маніпулятивного впливу. Втім варто звернути увагу на те, що перетворення масової свідомості є тривалим процесом, який у даному випадку залежить як від політичних чинників, так і від психологічних особливостей людей.

Тут слід зауважити, що, наявність масового суспільства та відповідно сформованої масової свідомості, є не достатньою умовою тоталітаризму, тобто, можливою є масовість у демократичному суспільстві. Але саме становлення демократії потребує наявності у державі громадян, для яких не властиві риси членів масового суспільства, оскільки ініціатива щодо демократичних перетворень має виходити від них, або принаймні ними підтримуватися [32, 89].

Тому для багатьох суспільств, які є суспільствами посттоталітарними, запровадження цінностей демократії виступає складним процесом, який подекуди навіть стикається з опором окремих громадян. Сформована протягом тривалого періоду масова свідомість населення повільно змінюється у нових умовах, які вимагають швидких політичних, економічних соціальних перетворень. Тому оскільки успіх трансформаційних процесів у країні залежить від сприйняття пропонованих керівництвом держави змін населенням, – становлення демократії у державі є поступовим процесом, залежним від ефективності запровадження демократичних цінностей, формування відповідної масової свідомості громадян.

4. Моделі взаємин "харизматичний лідер", "вождь" — "маса"

Людина в соціумі – це масова людина, а маси, будучи по своїй природі безіменними і безвідповідальними, змушені шукати і знаходити вождя. Вождь же дає їм орієнтири і говорить, подібно Гітлеру те, що потрібно: "Всю відповідальність я беру на себе!" При сучасному, дещо антирелігійному нахилі, релігійна функція відроджується у вигляді обоготворення держави, роль культу відводиться державній владі. Адже, завжди, будучи залишеними без одних богів, людство створюватиме інших, тому що, історія підтверджує, неможливо знищивши богів, знищити психологічні фактори, що супроводжують релігії: навіюваність, відсутність критичного підходу, боязливість, схильність до забобонів тощо. Релігії з їх символами – результат психічного, що перебуває у глибині свідомості індивідів. Коли етичні рішення більше не керують людською діяльністю, залишається лиш сліпий рух мас, для того, "щоб управляти масами, необхідні брехня і напівправда, і вони ж, стають робочими принципами політичної практики". Індивід, відчувши себе лиш частиною маси, з часом перетворюється у просту функцію суспільства, відбувається атрофія інстинкту самозбереження: кожен покладається на іншого замість покладатися на себе. Юнг стверджує, що "чим більше влади у держави, тим слабший стає індивід" [39, 213]. Опора на індивідуалізм, рівність і демократію із випливаючими з них егоїзмом, самовдоволенням і анархією породила "компенсаторний, обернений рух до масової людини" – виникнення соціалізму і комунізму. "Поки індивіди не чекають від держави задоволення своїх матеріальних чи інших потреб – комунізм не виникне. Сучасна комуністична держава – це всього лиш абсолютна монархія, в якій немає підлеглих, а тільки кріпаки" [39, 215]. Історія показує, що тоталітарній чи абсолютній державі, якщо вона не хоче бути повністю знищеною, слід зберігати недоторканими всі свої силові та владні структури, тому що шлях реформ для неї є згубним.

Держава може виступати в якості необхідного засобу організації людського життя, але коли вона стає основною ціллю, це означає, що індивід елементарно обманутий відносно свого призначення. Слушною є думка К. Юнга, що кожна окрема людина є тією віссю, навколо якої обертається свідомість, суспільство, історія і політика [39, 217].

Харизматичний лідер,вождь — це людина маси. Лише людина, котрій близьке життя маси, котра просякнута її інтуїціями й здатна зрозуміти натовп і розмовляти з ним.

Вождь — це людина віри, якою б безглуздою не була ідея, котру він обстоює, її неможливо похитнути ані за допомогою аргументації, ані посиланням на досвід. Чим міцніше вкорінена в людині ідея, тим байдужішою вона стає щодо решти обставин життя, які безпосередньо не збігаються з цією ідеєю. Вона байдужа до зневаги, до переслідувань, до своїх власних інтересів. Все це принесене в жертву ідеї. Напруженість власної віри надає її словам особливої сили.

Лебон вирізняє два типи лідерів або вождів: лідера-демагога, хитрого оратора, котрий має на меті лишень власні інтереси і заграє з думками натовпу, та людера-фанатика, відданого своїй ідеї. Вожді першого типу здатні справляти величезний вплив на натовп дуже короткий час. Справжня влада належить вождеві другого типу, вождеві-фанатику. Відомі три способи впливу лідерів на масу: твердження, повторення і вплив.

Важливим чинником, що сприяє впливові на натовп, Лебон вважає привабливість вождя. У привабливості він убачає таємничу силу, створювану з захоплення і страху. Привабливість — це різновид панування якоїсь ідеї над свідомістю індивіда. Можна вирізнити два різновиди привабливості: набута і особистісна. Набута привабливість — це привабливість соціального статусу, який має даний індивід.

У вченні про вождя постає один з головних парадоксів теорії масового суспільства та масової свідомості. З одного боку, масове суспільство породжує вождя, маси імітують свого лідера, звуться його іменем, схиляються перед ним, з другого, — відбувається занепад і бюрократизація лідерства. Низка соціологічних досліджень доводить, що за умов "масового суспільства" чимало вольових людей, здатних протистояти "масовим забобонам", перетворюються на вигнанців, а лідерами стають ті, хто догоджає масовим смакам, йдучи на повідку групових експектацій. Унаслідок цього лідером стає людина "без рис", тобто така, що висунулася в керівники завдяки своїй абсолютній безликості [31, 96].

Така ситуація характеризує і проблему лідерства у посттоталітарних країнах. Щоразу під час президентських кампаній суспільство болісно відшукує таку політичну фігуру, на якій можна було б зупинити свій вибір.

Інша справа відбувається з харизматичними лідерами у тоталітарних державах. При здійсненні маніпулятивного впливу у тоталітарних державах, зв’язок ролі лідера з можливістю впровадження ідеології, використання пропаганди, здійснення ідеологічної обробки, принципами тоталітарної організації, є незаперечним. Певним чином засоби тоталітарного маніпулювання спрямовано на формування відданості вождю. Тобто, вирішальне значення для функціонування тоталітаризму, формування тотальної відданості населення (та для розуміння сутності тоталітаризму) має формування культу особи.

Визнання того, що тоталітаризм спирається на певний тип свідомості і психологію "масової людини" знайшло відображення в соціально-психологічному трактуванні причин тоталітаризму. Так, Е.Фромм зробив спробу пояснити конформізм і послушність особистості при тоталітаризмі не тільки зовнішнім тиском з боку лідерів, а певними універсальними якостями несвідомого у психіці людини, які можуть проявити себе при певних умовах [31, 97]. Кризи і війни першої третини XX ст. спричинили у цілих групах населення відчуття втрати і страху за свою безпеку, що знайшло вихід у специфічному психологічному феномені, який отримав назву – "втеча від свободи". Іншими словами, ця втеча має від відповідальності, яка супроводжувалася пошуком вождів, здатних відновити гарантії особистої безпеки порядок і знищені соціальні зв'язки. Це дозволяє подивитися на тоталітарну диктатуру в іншій площині: особлива духовна сутність цього режиму формується не тільки як результат маніпулювання свідомістю народу, але й основі психічних імпульсів, що йдуть від мас до вождів. Страх перед хаосом і анархією, розпадом традиційних зв'язків, які спостерігаються в період гострих криз і революційних перетворень, лежить в основі мотивації пошуку вождів, здатних "залізною рукою" відновити суспільну стабільність та сформувати масову свідомість орієнтовану на благополуччя. Культ вождів, який має місце при тоталітаризмі, також може бути пояснений психологією атомізованої маси. Маса не просто хоче підпорядковуватися сильному лідеру, але вона підносить цих лідерів. Через подібний ірраціональний зв'язок з вождями маса відчуває себе головним суб'єктом історії. Х.Арендт звернула увагу на таке явище, як повна ідентифікація мас з лідерами [1, 36]. Як відзначила дослідниця, причина любові мас до тоталітарних вождів полягала в тому, що біографії останніх втілили в себе біографію мас тієї епохи: невдачі у професійному і соціальному житті, нещастя в особистому житті тощо. Тому велич вождів сприймалася масами як власне піднесення. Звичайно, поява культу вождів має й іншу причину. Міф про вождів-героїв активно втілюється у масову свідомість народу всіма засобами пропаганди. Що стосується И.Сталіна, то тут було присутнє явище, яке М.Вебер визначив як функціональну харизму – перенесення на Й.Сталіна авторитету В.Леніна. Був створений образ Сталіна як вірного соратника, учня: продовжувача справ Леніна [31, 98].

Для уникнення суперечностей з приводу питання харизматичності тоталітарного лідера (які мають місце у теорії тоталітаризму), деякі дослідники вважають за доцільне розглядати зумовлену потребами руху та режиму харизматичність лідера як штучно сформовану. Необхідність такої харизматичності пояснюється тим, що її наявність сприяє використанню тоталітарним рухом психологічних рис маси, яка прагне знайти лідера (з яким індивіди можуть себе ототожнювати) та готова до підпорядкування. Тобто, йдеться про так зване "нав’язування харизми".

5. Психологічна маніпуляція масовою людиною

Саме слово "маніпуляція" (від manus - рука й ple - наповнювати) є метафора й вживається в переносному значенні: вправність рук в користуванні речами перенесена в цій метафорі на спритне керування людьми як з об'єктами, речами.

Маніпуляція в сучасному змісті припускає наявність технології управління поведінкою людей, формування масової свідомості, програмування думок й устремлінь мас, їхніх настроїв і навіть психічного стану з метою забезпечення такої їхньої поведінки, яка необхідна тим, хто володіє прийомами й методами маніпуляції.

Маніпулювання – використання способів ідеологічного й соціально-психологічного впливу, застосовуваного з метою зміни мислення людей всупереч їхнім інтересам.

Маніпулювання – політична, соціальна інформаційна обробка окремих осіб, груп, суспільної масової думки в інтересах деяких політичних, економічних або інших персон або структур. Це система засобів ідеологічного й духовно-психологічного впливу на масову свідомість із метою нав'язування певних ідей, цінностей; цілеспрямований вплив на суспільну думку й політична поведінка для формування їх заданої необхідної спрямованості.

Дослідники виділяють два основних види маніпуляції:

1. Оперативна маніпуляція свідомістю і поведінкою.

2. Стратегічна маніпуляція свідомістю і поведінкою [28, 327].

Оперативна, або ситуаційна маніпуляція полягає в тому, що в кожному конкретному випадку використовуються вже наявні у свідомості людей цінності, потреби, стереотипи, звички. Маніпулятор змушує сприймати ту або іншу соціальну інформацію так, як йому вигідно, і направляє її дію в потрібне для себе русло.

Стратегічна маніпуляція полягає в тому, що протягом ряду років у масовій свідомості людей формуються ті цінності, потреби, ідеї, стереотипи, звички (все те, що прийнято називати ідеологією), які самі по собі сприяють підтримці стабільності вигідного маніпулятору політичного й економічного ладу, і можуть бути використані в оперативній маніпуляції, якщо з'явиться потреба в ній. Маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою ідеології має свої особливості. Це широкомасштабний і всеосяжний процес, що проводить держава за допомогою органів державної влади. Можна відзначити, що державні апарати країни можна розділити на ідеологічні апарати (церква, школи, родина, правова система, політичні партії, система комунікацій [преса, радіо, телебачення]) і репресивні апарати (уряд, армія, поліція, суди, в'язниці). Всі ідеологічні апарати вносять свій внесок у маніпулювання масовою свідомістю, яка здійснюється за допомогою підпорядкування індивідів політичній ідеології держави. Причому ідеологічний зміст може бути різним. Апарати комунікації "насичують" кожного громадянина щоденною дозою націоналізму, шовінізму, лібералізму, моралізму за допомогою газет, радіо й телебачення. Індивіди "переживають" ідеологію, беручи участь у певних практиках, які забезпечують конкретні ідеологічні апарати.

На основі перерахованих вище визначень можна виділити ознаки й особливості, які властиві маніпулюванню свідомістю.

1. Маніпулювання є цілеспрямованим однобічним впливом суб'єкта на об'єкт, що має ряд особливостей.

2. Це духовний, психологічний вплив (а не фізичне насильство або погроза насильства). Воно базується скоріше на фальсифікації й перекручуванні надаваної інформації, ніж на фізичному примусі.

3. Це прихований вплив, факт якого не повинен бути замічений об'єктом маніпуляції. Якщо спроба маніпуляції розкривається, то це приносить значний збиток маніпулятору. Ще більш ретельно приховується головна мета – так, щоб навіть викриття самого факту спроби маніпуляція не привело до її з'ясування.

4. Доценко Е.Л. у книзі "Психологія маніпуляції" пояснює: "Наприклад, хтось запитує в нас дорогу на Мінськ, а ми направляємо його неправильно на Пінськ - це лише обман. Маніпуляція буде мати місце тільки в тому випадку, якщо один збирався йти в Мінськ, а ми задумали й зробили так, щоб він захотів піти в Пінськ. Маніпуляція – це психологічний вплив. Він не тільки спонукає людину, що перебуває під впливом, робити те, що бажають інші, він змушує її хотіти це зробити. Маніпуляція – це не насильство, а спокуса" [8, 82].

Та й взагалі, простий обман, будучи одним з важливих частих прийомів у всій технології маніпуляція, сам по собі скласти манипулятивний вплив не може.

5. Маніпулювання – це вплив, що вимагає значної майстерності й уміння. Масова свідомість є складним об'єктом. Для маніпуляції нею потрібні спеціальні технології, розроблені професіоналами у своїй справі. Технології будуються на знанні законів психології, соціології, лінгвістики й інших наук і на використанні методів і прийомів манипулятивного впливу.

6. Маніпулювання масовою свідомістю здійснюється через канали ЗМІ. Воно базується на спеціальному прийомі, розрахованому на певний тип особистості або коло об'єктів.

7. Ефективне управління людьми, маніпулювання ними за допомогою інформаційного впливу стають можливими тільки при наявності зворотного зв'язку. Вся схема інформаційного впливу може працювати вхолосту, якщо не взяти до уваги динаміку зрушень у масовій свідомості, а також можливостей несподіванки, непередбачуваності. У розвинених країнах відбувається безперервний зондаж масової суспільної думки. Це дозволяє вносити своєчасні корективи в пропаганді, усувати виникаючі неузгодженості офіційної ідеології і масової свідомості [28, 331].

Отже, у порівнянні з фізичним насильством і прямим тиском маніпуляція масовою свідомістю – більш тривалий процес, що, до того ж, не дає стовідсоткової гарантії успіху, але при розумному застосуванні маніпулювання дозволяє досягти значних результатів. При цьому факт маніпулювання практично неможливо виявити неспеціалістові, а саме на широкі маси середнього обивателя й спрямований його вплив.

Висновки

Соціально-політичне життя суспільства залежить від взаємодії багатьох різноманітних чинників – зовнішніх і внутрішніх, історичних і сучасних, об'єктивних і суб'єктивних, матеріальних і духовних. На сучасному етапі розвитку людського суспільства, що відрізняється цілісністю, інтегрованістю, взаємозв’язком і взаємозалежністю всіх сторін громадського життя, першорядне значення мають явища і процеси глобального характеру. Саме вони визначають в остаточному підсумку специфіку соціального буття сучасного людства.

Одним з таких явищ глобального характеру є масова свідомість. Масова свідомість – це сукупність ідей, уявлень, в тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відбивають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати інтерес. Масова свідомість є частиною суспільної свідомості, поза її межами опиняються різні форми групової свідомості (класової, національної та ін.), спеціалізованої (професійної та ін.). Масова свідомість –це специфічна частина, сектор, зріз суспільної свідомості, в межах якої у представників різних соціальних, національних, професійних та інших груп можуть виникати і виникають аналогічні думки, судження, оцінки, які відображають їх ставлення до проблем та фактів дійсності.

Тоталітаризм можна розглядати як реакцію "масової людини" на політичні і соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і громадянські війни, затяжні економічні кризи. Маніпулятивний характер впливу тоталітарної партії на суспільство зумовлено тим, що тоталітаризм не може обмежуватися лише насильницьким примусом – встановлення тоталітарного правління потребує перетворення поведінки, світогляду та навіть мотивацій громадян.

Основним завданням тоталітарних режимів є формування відповідної масової свідомості населення. Тому можна віднести масовізацію суспільства та формування масової свідомості до сутнісних рис тоталітаризму, оскільки демасовізація означає усунення деяких інших його рис, які дозволяють вважати політичний режим тоталітарним. Відсутність такої ознаки тоталітаризму як наявність масового суспільства та масової людини, призводить до опору тоталітарним методам маніпулятивного впливу.

Маніпуляція масовою свідомістю населення в сучасному змісті припускає наявність технології управління поведінкою людей, формування масової свідомості, програмування думок й устремлінь мас, їхніх настроїв і навіть психічного стану з метою забезпечення такої їхньої поведінки, яка необхідна тим, хто володіє прийомами й методами маніпуляції. Це використання способів ідеологічного й соціально-психологічного впливу, застосовуваного з метою зміни мислення людей всупереч їхнім інтересам.

Одним з основних факторів, що вплинули на масову свідомість громадян сьогоднішньої України, є наслідки ідеологічної обробки населення колишнього СРСР інституціями політичної соціалізації (від дитсадка і школи до вузу і парткому) та ЗМІ. Як відомо, у СРСР існувала розгалужена система комуністичного виховання, головний принцип якої полягав у невідворотності й усеохопленності всіх і кожного єдиним ідеологічним впливом. Ця система, зазнаючи деяких організаційних змін, проіснувала впродовж усієї історії СРСР і підготувала не одну ідейно витриману генерацію радянських людей, масова свідомість яких навіть за нових, посткомуністичних умов зберігає чимало стереотипів ідеологічного минулого.

Список використаної літератури

1. Арендт X. Истоки тоталитаризма. – М. Прогресс, 1996.

2. Бехтерев В. М. Роль внушения в общественной жизни. – СПб., 1998.

3. Винокурова С. Масова свідомість у ситуації соціальної кризи: пошук еквівалента втрачених ілюзій // Філософська і соціологічна думка. – 1993, №1. – 176 с.

4. Вятр Е. Социология политических отношений. – М., 1979. – С.463.

5. Грушин Б.А. Массовое сознание. – М., 1987. – С. 368.

6. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология. Изд. 2-е. – М., 1996.

7. Донченко Е.А.Концепция социальной психики общества //Философская и социологическая мысль. – 1994. – №2. – С.118-158.

8. Доценко Е.Л. Психологія маніпуляції. – М.,1996.

9. Карпухин О., Макаревич Э. Формирование масс. Природа общественных связей и технологии паблик рилейшнз: Опыт историко-социологических исследований. – Калининград: ФГУИПП, 2001.

10. Кириллов И. Массовое сознание. Структура. Генезис. Сущностные характеристики. – Томск, 1995. –С. 66.

11. Краткий словарь по социологии. – М., 1999. – С. 344, 351, 355, 364, 368.

12. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз). – К.: Вища школа, 1998. – 392 с.

13. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1896.

14. Леонтьев О. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975.

15. Любивый Я.В. Современное массовое сознание : динамика и тенденции развития. – К., 1993.

16. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. – К.: Стилос, 1998. – 278с.

17. Московичи С. Психология масс. – М. 1996.

18. Ольшанский Д. В. Массовые настроения в политике. – М.: ПринДи, 1995.

19. Ольшанский Д. В. Массовые настроения переходного времени // Вопросы философии. – 1992.

20. Ольшанский Д. В. Психология масс. – СПб.: Питер, 2001.

21. Ортега-і-Гасет. Вибрані твори / Пер. з ісп. В. Бурггардта, В. Сахна, О.Товстенко. – К., 1994.

22. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс // Вопросы философии. – 1989.

23. Парыгин Б. Д. Общественное настроение, его природа и динамика // Проблемы общественной психологии. – М.: Мысль, 1965.

24. Психология масс: Хрестоматия / Ред.-сост. Д. Я. Райгородский. – Самара: БАХРАХ-М, 2001.

25. Сергиенко П. Массовое политическое сознание. Проблеми формирования й развития. – К., 1991.

26. Соціологія: Навчальний посібник \за зачальною редакцією Ш.В. Туленкова. – К.: МАУП.— 1998;

27. Социология / Под редакц. Г.В. Осипова. – М., 1990. – С.320-369.

28. Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология. 10-е изд. – СПб.: Питер, 2004.

29. Теремко С. Соціологія. – К.: Лібра, 2001.

30. Тернер Дж. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2003.

31. Токарева В.И. Господство масс и общественное мнение. К истории вопроса // Наука і соціальні проблеми суспільства. Вісник Харківського університету. — Харків, 1998. — С. 94—99.

32. Токарева В.И. Социальный менеджмент: об историческом опыте управления в тоталитарных режимах // Менеджер. Вестник Донецкой государственной академии управления. – Донецк, 1998. –№2. – С.85—89.

33. Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XXI века. М.: Изд-во АН СССР, 1991.

34. Уледов А.К. Общественная психология и идеология. – М., 1985. – 268с.

35. Уледов А.К. Структура общественного сознания. Теоретико- социологическое исследование. — М., 1968.

36. Чалдини Р. Психология влияния. – СПб.: Питер, 2003.

37. Шахзадеян М.А. Обыденное сознание: Философско- методологические проблемы исследования повседневного практического сознания масс. – Ереван, 1984.

38. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. – М.: Прогресс, 1982.

39. Юнг К.Г. Сознание и бессознательное. – СПб.; М., 1997. – С. 173-241.