Курсовая на тему Кримінально правова характеристика співучасті у злочині
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2013-10-24Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Волинський державний університет імені Лесі Українки
Юридичний факультет
Кафедра кримінального права та процесу
КРИМІНАЛЬНО – ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ
Курсова робота
студентки 21 групи
юридичного факультету
Петрик Олександри Іванівни
Дата здачі:
Дата захисту:
Оцінка:
ЛУЦЬК-2003
Зміст
Вступ. 3
Розділ I. Поняття співучасті у злочині 5
1.1. Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті 6
1.2. Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті 13
1.3. Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті 15
Розділ II. Види співучасників. 20
2.1. Виконавець (співвиконавець) злочину. 20
2.2. Організатор злочину. 21
2.3. Підбурювач. 26
2.4. Пособник. 28
Розділ III Форми співучасті 31
3.1. Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті 31
3.2. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб і організованою злочинною групою (організованою групою) 33
3.3. Злочинна організація як форма співучасті 37
Висновок. 40
Список літератури. 42
Виділення поняття співучасті в окремий розділ чинного Кодексу пояснюється їх широким розповсюдженням , а також тим , що вчинення злочинів у співучасті має певну специфіку і відрізняється більш широким ступенем суспільної небезпеки. В цілому ряді випадків вчинення злочину у співучасті надає окремим складам злочинів кваліфікованого виду. В Україні злочини такого виду достатньо розповсюджені. Так , у 1999р. Було зареєстровано 77095 злочинів , вчинених у співучасті , їх питома вага серед злочинів , закінчених розслідуванням , складала 19,5% , а в 2000р. зареєстровано 80179 злочинів , питома вага складала також 19,5%.
Однією з найбільш небезпечних тенденцій розвитку злочинності в Україні є консолідація злочинного середовища та утворення в ньому організованих злочинних угруповань – стійких об’єднань осіб , орієнтованих на тривалу спільну протиправну діяльність , метою яких здебільшого є отримання значних доходів незаконним шляхом. Діяльність цих угруповань становить зміст одного з найбільш небезпечних видів сучасної злочинності – організованої. За даними МВС України , дев’ять років з 1990 по 1999рр. Загальна кількість організованих злочинних угруповань збільшилася з 421 до 1157 (майже в 2,7 рази ) , кількість їх учасників - з 1600 до 4836 осіб (більше ніж у 3 рази) , кількість вчинених ними злочинів - з 2250 до 9273. Що особливо тривожить ,- злочинність даного виду зростає значно швидше від загальної. За названий період загальна кількість вчинених в Україні злочинів збільшилася приблизно в 1,5 рази (з 3698 до 5587). Найчастіше організованими групами вчиняються такі тяжкі і особливо тяжкі злочини , як крадіжки і привласнення у великих і особливо великих розмірах , розбої, злочинні заволодіння зброєю , рекет (вимагання) , контрабанда , незаконні дії з наркотичними засобами. Мають місце і вчинення такими злочинними об’єднаннями терористичних актів , тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувань , захоплення заручників та інших особливо небезпечних посягань. За допомогою інституту співучасті можна визначити відповідальність будь-якої особи , що бере участь у вчиненні злочинів групою осіб.
З огляду на подані вище факти стає очевидним те , що детальне вивчення поняття співучасті у злочині є досить необхідним аспектом на сьогодні. Співучасть переважає у більшості вчинюваних злочинів відповідно до статистики. Тому , на мою думку , удосконалення знань щодо цього інституту є досить актуальним.
У теорії кримінального права був поширений погляд , відповідно до якого інститут співучасті цілковито ототожнювався зі ст.19 Кримінального кодексу України 1960 р.(зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України).Так, Н.О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання.
Загальна частина кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання.
Заслуговує на увагу міркування П.Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що містить Загальна частина, є ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П. Ф. Тельнова , про співучасть може йти мова тільки тоді , коли встановлено факт умисної спільної участі двох і більше осіб у вчиненні злочину.
Норми Загальної частини КК України про співучасть ( розділ 6 ) становлять таку законодавчу конструкцію , де узагальнюється характеристика однакової за своєю природою злочинної діяльності – діяльності організаторів, підбурювачів і пособників , і яка при поєднанні її з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входить до системи їх ознак. Крім цього, в розділі 6 закріпленні положення, що формулюють умови дії кримінального закону при вчиненні злочинних діянь у співучасті.
Сукупність норм КК України, за якими встановлюється відповідальність за спільну умисну участь у вчиненні злочину, утворює інститут співучасті як кримінально-правовий інститут (кримінально-правове поняття).
Зміст розділу 6 КК України становить співучасть як поняття Загальної частини КК України, або як інституту Загальної частини.
Сукупність норм Особливої частини КК України, за якими встановлюється відповідальність осіб за спільну умисну участь у вчиненні злочину, становить співучасть як поняття Особливої частини КК України (співучасть особливого роду).
Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:
1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;
2) спільність вчинення злочину.
Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання цих суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.
Ознакою об'єктивної сторони співучасті у злочині є участь у ньому не менш як двох осіб.
У теорії кримінального права поширена думка, що для визначення злочину як скоєного у співучасті необхідною є наявність не менш як двох осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності і є осудними[1] (зазначена позиція повністю відображена у ст. 26 КК України).
На цій підставі до прийняття нового КК України заперечувалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині особи, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, які не притягаються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, пособником чи організатором дій інших осіб, що виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягаються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину.
Так, у вересні 1994 р. було порушено кримінальну справу ( стосовно О. І. Петрової за ознаками ст. 19 і 70, ст. 165 і 172 КК України 1960 р., О. С. Бережнюк - за ознаками ст. 70 і ч. 2 ст. 194, а також проти інших осіб — працівників КБ «Малив», та Маливської митниці[2].
З матеріалів кримінальної справи видно, що начальник операційного відділу Маливського обласного управління Національного банку України О. І. Петрова протягом 1993— 1994 рр. видавала мешканцям міста Малив та області, які виїздили за кордон, чисті бланки дозволів на вивезення іноземної валюти з відбитками штампа та гербової печатки цього банку.
Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що мешканка міста Малив Г. В. Федосієва через свого знайомого М. Л. Ярмоленка сприяла отриманню зазначених бланків сімома особами. У подальшому ці особи використовували їх як підставу для переміщення іноземної валюти через митний кордон України.
Стосовно Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 6 ст. 19 та ст. 70 і ч.3 ст. 194 КК України. За матеріалами цієї кримінальної справи передбачалося притягти до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 70, ч. 2 ст. 194 КК України, осіб, що використовували бланки дозволів.
У ході попереднього слідства особи, які підозрювались у контрабанді валютних цінностей з використанням підроблених бланків НБ України, не заперечували, що отримали ці бланки від Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка. Проте вони цілковито заперечували, що знали про протиправну діяльність останніх та недійсність бланків. Крім того, всі вони заявили, що фактично переміщували через митний кордон 500 доларів США, а це на той час не вимагало відповідного дозволу Національного банку України.
Органам попереднього слідства не вдалося здобути достатніх доказів, і кримінальну справу щодо сімох осіб було припинено.
На цій підставі слідчий визнав, що доказів, які підтвердили б вину Федосієвої у пособництві переміщенню валюти в значних розмірах, слідство не має і кримінальну справу щодо неї також було припинено за відсутністю доказів. Кримінальну справу стосовно Ярмоленка було виділено в окреме провадження у зв'язку з тим, що не було встановлено його місце проживання, а пізніше на тій самій підставі, що й стосовно Федосієвої, та у зв'язку з втратою останнім суспільної небезпечності припинено.
Про поверховість вивчення в теорії кримінального права проблеми кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті свідчить брак чіткої відповіді на питання: як кваліфікувати дії особи, якщо вона не знає, що особа, яку вона схиляє до вчинення злочину, не може бути суб'єктом злочину через малолітство чи неосудність?
На думку М. С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати перед законом як опосередкований виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа буде опосередкованим виконавцем, хоч би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину або якій сприяла в цьому, осудною[3].
О. О. Піонтковський обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього діяння в руках інших осіб»[4].
А як кваліфікувати дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати певний стан виконавця у власних злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.
Аналогічно викладають це питання І. Г. Філановський[5] та Н. Д. Дурманов[6]. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П. Ф. Тельнов, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер взагалі не торкаються цього питання[7].
У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану виконавця, «можна говорити лише про замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним»[8].
В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено»[9].
У теорії кримінального права у працях Р. Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в таких випадках ознаки співучасті відсутні[10].
Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вчинення злочину групою осіб, передбачають співучасть у злочині.
Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах взагалі не зачіпають питання помилки в юридичних ознаках співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній концепції співучасті, не витримують критики.
Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.
Як зазначалося вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:
1)осудна;
2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;
3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).
Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.І ст. 2 КК України).
Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли віку кримінальної відповідальності.
А як бути з особою, яка виконала лише частину об’єктивної сторони спільно з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, І пособником чи організатором дій інших осіб, які виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину?
Таку особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так зване опосередковане виконання злочину, визнає виконавцем злочину. Волинський державний університет імені Лесі Українки
Юридичний факультет
Кафедра кримінального права та процесу
КРИМІНАЛЬНО – ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ
Курсова робота
студентки 21 групи
юридичного факультету
Петрик Олександри Іванівни
Дата здачі:
Дата захисту:
Оцінка:
ЛУЦЬК-2003
Зміст
Вступ. 3
Розділ I. Поняття співучасті у злочині 5
1.1. Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті 6
1.2. Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті 13
1.3. Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті 15
Розділ II. Види співучасників. 20
2.1. Виконавець (співвиконавець) злочину. 20
2.2. Організатор злочину. 21
2.3. Підбурювач. 26
2.4. Пособник. 28
Розділ III Форми співучасті 31
3.1. Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті 31
3.2. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб і організованою злочинною групою (організованою групою) 33
3.3. Злочинна організація як форма співучасті 37
Висновок. 40
Список літератури. 42
Вступ
Про співучасть можна говорити , спираючись на сукупність відповідних норм у загальному кримінально-правовому значенні , у значенні, що розкрито в розділі 6 Кримінального кодексу України (Загальної частини) та значенні норм Особливої частини. Зокрема , у ст. 26 КК (від 5 квітня 2001р.) при визначенні поняття співучасті зроблені окремі уточнення у порівнянні з раніше діючим законодавством. А саме передбачено , що при співучасті має місце участь декількох суб’єктів злочину. В КК 1960р. поняття суб’єкта не було , мова йшла про вчинення злочину двома або більше особами. Уточнення зроблено і стосовно того , що співучасть може мати місце умисного злочину. Раніше умисний характер злочину не підкреслювався.Виділення поняття співучасті в окремий розділ чинного Кодексу пояснюється їх широким розповсюдженням , а також тим , що вчинення злочинів у співучасті має певну специфіку і відрізняється більш широким ступенем суспільної небезпеки. В цілому ряді випадків вчинення злочину у співучасті надає окремим складам злочинів кваліфікованого виду. В Україні злочини такого виду достатньо розповсюджені. Так , у 1999р. Було зареєстровано 77095 злочинів , вчинених у співучасті , їх питома вага серед злочинів , закінчених розслідуванням , складала 19,5% , а в 2000р. зареєстровано 80179 злочинів , питома вага складала також 19,5%.
Однією з найбільш небезпечних тенденцій розвитку злочинності в Україні є консолідація злочинного середовища та утворення в ньому організованих злочинних угруповань – стійких об’єднань осіб , орієнтованих на тривалу спільну протиправну діяльність , метою яких здебільшого є отримання значних доходів незаконним шляхом. Діяльність цих угруповань становить зміст одного з найбільш небезпечних видів сучасної злочинності – організованої. За даними МВС України , дев’ять років з 1990 по 1999рр. Загальна кількість організованих злочинних угруповань збільшилася з 421 до 1157 (майже в 2,7 рази ) , кількість їх учасників - з 1600 до 4836 осіб (більше ніж у 3 рази) , кількість вчинених ними злочинів - з 2250 до 9273. Що особливо тривожить ,- злочинність даного виду зростає значно швидше від загальної. За названий період загальна кількість вчинених в Україні злочинів збільшилася приблизно в 1,5 рази (з 3698 до 5587). Найчастіше організованими групами вчиняються такі тяжкі і особливо тяжкі злочини , як крадіжки і привласнення у великих і особливо великих розмірах , розбої, злочинні заволодіння зброєю , рекет (вимагання) , контрабанда , незаконні дії з наркотичними засобами. Мають місце і вчинення такими злочинними об’єднаннями терористичних актів , тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувань , захоплення заручників та інших особливо небезпечних посягань. За допомогою інституту співучасті можна визначити відповідальність будь-якої особи , що бере участь у вчиненні злочинів групою осіб.
З огляду на подані вище факти стає очевидним те , що детальне вивчення поняття співучасті у злочині є досить необхідним аспектом на сьогодні. Співучасть переважає у більшості вчинюваних злочинів відповідно до статистики. Тому , на мою думку , удосконалення знань щодо цього інституту є досить актуальним.
Розділ I. Поняття співучасті у злочині
Перш ніж розпочати аналіз законодавчого визначення співучасті у злочині, слід вирішити, в яких значеннях вживається цей термін.У теорії кримінального права був поширений погляд , відповідно до якого інститут співучасті цілковито ототожнювався зі ст.19 Кримінального кодексу України 1960 р.(зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України).Так, Н.О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання.
Загальна частина кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання.
Заслуговує на увагу міркування П.Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що містить Загальна частина, є ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П. Ф. Тельнова , про співучасть може йти мова тільки тоді , коли встановлено факт умисної спільної участі двох і більше осіб у вчиненні злочину.
Норми Загальної частини КК України про співучасть ( розділ 6 ) становлять таку законодавчу конструкцію , де узагальнюється характеристика однакової за своєю природою злочинної діяльності – діяльності організаторів, підбурювачів і пособників , і яка при поєднанні її з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входить до системи їх ознак. Крім цього, в розділі 6 закріпленні положення, що формулюють умови дії кримінального закону при вчиненні злочинних діянь у співучасті.
Сукупність норм КК України, за якими встановлюється відповідальність за спільну умисну участь у вчиненні злочину, утворює інститут співучасті як кримінально-правовий інститут (кримінально-правове поняття).
Зміст розділу 6 КК України становить співучасть як поняття Загальної частини КК України, або як інституту Загальної частини.
Сукупність норм Особливої частини КК України, за якими встановлюється відповідальність осіб за спільну умисну участь у вчиненні злочину, становить співучасть як поняття Особливої частини КК України (співучасть особливого роду).
1.1. Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті
Стаття 26 Кримінального кодексу України визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:
1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;
2) спільність вчинення злочину.
Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання цих суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.
Ознакою об'єктивної сторони співучасті у злочині є участь у ньому не менш як двох осіб.
У теорії кримінального права поширена думка, що для визначення злочину як скоєного у співучасті необхідною є наявність не менш як двох осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності і є осудними[1] (зазначена позиція повністю відображена у ст. 26 КК України).
На цій підставі до прийняття нового КК України заперечувалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині особи, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, які не притягаються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, пособником чи організатором дій інших осіб, що виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягаються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину.
Так, у вересні 1994 р. було порушено кримінальну справу ( стосовно О. І. Петрової за ознаками ст. 19 і 70, ст. 165 і 172 КК України 1960 р., О. С. Бережнюк - за ознаками ст. 70 і ч. 2 ст. 194, а також проти інших осіб — працівників КБ «Малив», та Маливської митниці[2].
З матеріалів кримінальної справи видно, що начальник операційного відділу Маливського обласного управління Національного банку України О. І. Петрова протягом 1993— 1994 рр. видавала мешканцям міста Малив та області, які виїздили за кордон, чисті бланки дозволів на вивезення іноземної валюти з відбитками штампа та гербової печатки цього банку.
Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що мешканка міста Малив Г. В. Федосієва через свого знайомого М. Л. Ярмоленка сприяла отриманню зазначених бланків сімома особами. У подальшому ці особи використовували їх як підставу для переміщення іноземної валюти через митний кордон України.
Стосовно Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 6 ст. 19 та ст. 70 і ч.3 ст. 194 КК України. За матеріалами цієї кримінальної справи передбачалося притягти до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 70, ч. 2 ст. 194 КК України, осіб, що використовували бланки дозволів.
У ході попереднього слідства особи, які підозрювались у контрабанді валютних цінностей з використанням підроблених бланків НБ України, не заперечували, що отримали ці бланки від Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка. Проте вони цілковито заперечували, що знали про протиправну діяльність останніх та недійсність бланків. Крім того, всі вони заявили, що фактично переміщували через митний кордон 500 доларів США, а це на той час не вимагало відповідного дозволу Національного банку України.
Органам попереднього слідства не вдалося здобути достатніх доказів, і кримінальну справу щодо сімох осіб було припинено.
На цій підставі слідчий визнав, що доказів, які підтвердили б вину Федосієвої у пособництві переміщенню валюти в значних розмірах, слідство не має і кримінальну справу щодо неї також було припинено за відсутністю доказів. Кримінальну справу стосовно Ярмоленка було виділено в окреме провадження у зв'язку з тим, що не було встановлено його місце проживання, а пізніше на тій самій підставі, що й стосовно Федосієвої, та у зв'язку з втратою останнім суспільної небезпечності припинено.
Про поверховість вивчення в теорії кримінального права проблеми кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті свідчить брак чіткої відповіді на питання: як кваліфікувати дії особи, якщо вона не знає, що особа, яку вона схиляє до вчинення злочину, не може бути суб'єктом злочину через малолітство чи неосудність?
На думку М. С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати перед законом як опосередкований виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа буде опосередкованим виконавцем, хоч би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину або якій сприяла в цьому, осудною[3].
О. О. Піонтковський обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього діяння в руках інших осіб»[4].
А як кваліфікувати дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати певний стан виконавця у власних злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.
Аналогічно викладають це питання І. Г. Філановський[5] та Н. Д. Дурманов[6]. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П. Ф. Тельнов, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер взагалі не торкаються цього питання[7].
У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану виконавця, «можна говорити лише про замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним»[8].
В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено»[9].
У теорії кримінального права у працях Р. Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в таких випадках ознаки співучасті відсутні[10].
Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вчинення злочину групою осіб, передбачають співучасть у злочині.
Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах взагалі не зачіпають питання помилки в юридичних ознаках співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній концепції співучасті, не витримують критики.
Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.
Як зазначалося вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:
1)осудна;
2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;
3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).
Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.І ст. 2 КК України).
Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли віку кримінальної відповідальності.
А як бути з особою, яка виконала лише частину об’єктивної сторони спільно з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, І пособником чи організатором дій інших осіб, які виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину?
Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим кодексом.
Для кримінальної відповідальності взагалі та для кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне небезпечні дії, була здатна: оцінювати фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій; свідомо використовувати певні обставини для досягнення своєї мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто мати всі ознаки суб'єкта злочину.
Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з якихось причин виявився нездатним учинити зазначені дії (а не нездатним до того, щоб поставити ці дії йому в вину), то саме тоді ми повинні визнавати в цих діях замах на підбурення, пособництво вчиненню злочину.
Це положення знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.
Так, у п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України[11].
Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа вчиняє злочин умисно спільно з іншою особою, усвідомлення нею юридичних ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.
Незрозумілим лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та , притягненням до кримінальної відповідальності решти співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність ознак співучасті у діянні винної особи?
Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому питанні — сутності статей Загальної частини КК України.
Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.
Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер[12]. Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.
Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.
1.2. Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті
Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину. Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до одного злочинного результату, не можна кваліфікувати як співучасть.Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три основні позиції.
Так, П. Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників[13]. О. О. Піонтковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною[14]. Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф. Г. Бурчак стверджує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»[15].
Домінантною є позиція Г. О. Крігер та П. І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:
1) злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кількох осіб;
2) злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих осіб спільним, єдиним;
3) дії кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинення злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками;
4) злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебуває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників. Такої самої думки дотримується М. І. Бажанов[16].
Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П. І. Гришаєва і Г. О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П. І. Гришаєвим та Г. О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині»[17].
Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.
На нашу думку, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер недостатньо обгрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г. О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.
У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.
Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.
1.3. Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті
Суб’єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. Вина- це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя —його вольову сферу, вольовий момент умислу.
Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, — це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільне небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.
Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.
Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості[18].
Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільне небезпечні наслідки.
Вольовий момент прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість[19].
На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками.
Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.
Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони).
Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення.
У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину[20]. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.
Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними»[21]. Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О. М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця»[22].
Проте чинний КК України у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації[23]). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину»[24].
Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що термін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спільності, а не сам злочин. Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив практику стосовно тлумачення поняття «спільність». Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок.
На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясовувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.
Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.
Розділ II. Види співучасників
Новий Кримінальний кодекс України принципово залишив незмінною класифікацію співучасників злочину, яка передбачалась КК 1960 р. Як і раніше ними, поряд із виконавцем, визнається організатор, підбурювач (у попередньому КК — підмовник) та пособник (ч. 1 ст. 27 КК).Однак збереження принципового підходу до визначення видів співучасників не означає, що інститут співучасті у цій частині не зазнав змін. Такі зміни новим КК передбачені. Причому вони стосуються законодавчого описання кожного виду співучасників і у ряді випадків є досить істотними. З огляду на зазначене, а також враховуючи важливість цього питання для практики боротьби із злочинністю, особливо організованою та кримінальне караною корупцією, видається за необхідне детально розглянути положення нового КК щодо співучасників злочину, акцентувавши увагу па новелах кримінального закону, а також деяких особливостях кваліфікації діянь того чи іншого співучасника.
2.1. Виконавець (співвиконавець) злочину
У ч. З ст. 19 КК 1960 р. виконавцем визнавалась особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Згідно з ч. 2 ст. 27 нового КК виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом.Аналіз положень ч. 2 ст. 27КК дозволяє констатувати, що виконавцем є особа, яка: 1) є суб’єктом злочину; 2) вчинила злочин; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які згідно з законом не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене.
Закон допускає вчинення злочину виконавцем безпосередньо, так і опосередковано. В останньому має місце посереднє вчинення злочину – виконавець особисто не виконує дій, які утворюють об’єктивну сторону складу злочину, або виконує лише частину таких дій.
Особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності: а) взагалі – через не осудність особи (ст. 22 КК), або б)за вчинення даного злочину (якщо не злочин зі спеціальним суб’єктом). Такими обставинами не можуть бути визнані передбачені кримінальним кодексом умови спеціального звільнення від кримінальної відповідальності (так звані компромісні або пільгові норми).
У випадках використання для вчинення злочину осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, останні у правовому розумінні виконують роль своєрідного знаряддя чи засобу вчинення злочину – співучасник, який фактично діє як організатор, пособник або підбурювач, за допомогою їх дій (бездіяльності) досягає злочинного результату. Оскільки особи, які фактично вчинили злочин, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, а вчинене ними діяння як за об’єктивними, так і за суб’єктивними ознаками є злочинним, то виконавцем злочину визнається його суб’єкт, який спрямовував дії зазначених осіб і усвідомлював обставини, що виключають визнання їх суб’єктами злочину.
Якщо для виконання об’єктивної сторони злочину використовувалась неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, організатора чи підбурювача слід не лише визнавати виконавцем злочину, який вона вчинила, а й додатково кваліфікувати його дії за ст. 304 КК як втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність.
2.2. Організатор злочину
Відповідно до ч. 4 ст. 19 КК 1960 р. організатором визнавалась особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Тепер же згідно з ч. З ст. 27 нового КК організатором є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дій: організувала вчинення злочину (злочинів); керувала підготовкою злочину (злочинів) або його (їх) вчиненням; утворила організовану групу чи злочинну організацію; керувала організованою групою чи злочинною організацією; забезпечувала фінансування організованої групи чи злочинної організації; організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Отже, коло дій, які дають підстави визнати особу організатором, значно розширились, а це, у свою чергу, дає правоохоронним органам більше можливостей для притягнення до кримінальної відповідальності найбільш небезпечної фігури у злочинній діяльності — організатора (керівника).Що стосується змісту ознак, за якими особа визнається організатором, то вони в основному зводяться до такого.
Організація вчинення злочину (злочинів) полягає у діях, які спрямовують, об'єднують інших співучасників на вчинення одного чи декількох злочинів чи координують їх поведінку. При цьому ініціатива вчинення злочину може і не належати організатору, а бути лише підтриманою ним. Дії по організації злочину полягають, зокрема, у: а) залученні до його вчинення виконавців, пособників, підбурювачів чи інших організаторів; б) розподілі обов'язків між ними; в) визначенні об'єкта (предмета) посягання; г) розробці плану вчинення злочину. Основне завдання, на виконанні якого зосереджена діяльність організатора при організації вчинення злочину. — спрямувати. об'єднати і скоординувати зусилля інших осіб на вчинення злочину. Організація останнього може включати залучення до вчинення злочину, об'єднання та координацію зусиль як співучасників всіх видів, так і лише одного (наприклад, виконавця) чи двох. Організація вчинення злочину може здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Так, судова практика за певних обставин визнає замовлення вбивства його організацією.
Керування підготовкою злочину (злочинів) передбачає спрямування дій виконавця, пособника чи підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: підшукування або пристосування засобів чи знарядь; підшукування співучасників; замовлення вчинення злочину; усунення перешкод; інше умисне створення умов для вчинення злочину. Керуванням підготовкою злочину (злочинів) охоплюється також проведення інструктажу співучасників щодо виконання ними відповідних злочинних дій (бездіяльності), вироблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу, застосування насильства до працівника такого органу чи його близьких, усунення його з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити вчиненню злочину), визначення місць переховування співучасників після вчинення ними злочину, а також місць приховування знарядь, засобів вчинення злочину, його слідів та предметів, здобутих злочинним шляхом тощо. У разі коли організатор спрямовує зусилля, наприклад, виконавця на вчинення підготовчих дій, які самі по собі є злочинними (підроблення документів, викрадення чи зберігання зброї, давання хабара тощо), його дії потребують додаткової правової оцінки ще як організатора чи підбурювача таких злочинів.
Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання об'єктивної сторони злочину (дій виконавця) чи забезпечення такого виконання (дій пособника та підбурювача). Воно може полягати, зокрема, у: наданні настанов конкретним учасникам злочину щодо виконання тих чи інших дій, які становлять об'єктивну сторону вчинюваного злочину чи забезпечують виконання таких дій; координації дій співучасників (їх розстановка на місці вчинення злочину. визначення послідовності вчинення злочинних дій, форми і порядку зв'язку між співучасниками під час їх вчинення); забезпеченні прикриття злочинних дій співучасників тощо.
Особливістю цього виду організаторських дій є те, що вони пов'язані з безпосереднім виконанням об'єктивної сторони злочину і здійснюються в процесі вчинення злочину або перед його початком.
Організація вчинення злочину, керування його підготовкою чи вчиненням, а також інші форми організації злочинної діяльності не виключають участі організатора у виконанні об'єктивної сторони злочину, тобто участі його у ньому як виконавця. За таких обставин дії організатора слід кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин без посилання на ст. 27 КК. Якщо у вчиненні одного злочину особа брала участь як організатор, а в іншому — як виконавець, пособник чи підбурювач. її дії у кожному разі мають одержувати самостійну правову оцінку.
Утворення організованої групи чи злочинної організації — це сукупність дій по організації (формуванню, заснуванню, створенню) стійкого злочинного об'єднання для вчинення одного чи багатьох злочинів.
Дії щодо утворення організованої групи чи злочинної організації за своїм змістом є близькими до дій по організації злочину (підшукування відповідних співучасників, об'єднання їх зусиль. визначення загальних правил поведінки членів групи або організації тощо). Однак основне завдання, яке стоїть перед організатором у цьому випадку, є іншим — створити (заснувати) стійке об'єднання осіб, в якому поєднати (зробити спільними) їх зусилля для заняття злочинною діяльністю. Налагодження функціонування стійкого злочинного об'єднання передбачає встановлення взаємозв'язку в діях окремих учасників останнього та діяльності його структурних частин, упорядкування, узгодження їх дій (діяльності) відповідно до загальної структури об'єднання.
Керування організованою групою чи злочинною організацією полягає у вчиненні сукупності дій, спрямованих на управління процесом підтримання їх функціонування (забезпечення існування та збереження організованості) як стійкого об'єднання осіб та або здійснення ними злочинної діяльності.
Таке керування може здійснюватись у формі віддання наказів, розпоряджень, доручень, проведення інструктажів, організації звітів про виконання тих чи інших дій, прийняття рішень про застосування заходів впливу щодо членів злочинного об'єднання за невиконання доручень його керівництва або порушення встановлених у ньому правил поведінки.
Фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації — це забезпечення їх коштами у національній валюті України чи в іноземній. Воно передбачає як організацію винним постачання зазначеним об'єднанням фінансів іншими особами, так і здійснення такого постачання ним безпосередньо. Таке забезпечення має місце не лише тоді, коли фінанси поставлені даним об'єднанням у необхідній кількості, а й тоді, коли вони лише частково задовольнили їх потреби. Воно може спрямовуватись на фінансування як забезпечення функціонування організованої групи чи злочинної організації (придбання техніки, зброї, іншого майна. оренду чи придбання приміщень, видачу коштів членам таких об'єднань як плату за виконання ними відповідних функцій, підкуп представників влади, здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), так і вчинення конкретного злочину (придбання та пристосування знарядь та засобів його вчинення. вкладання коштів у незаконну підприємницьку діяльність, виплата винагороди виконавцям та іншим співучасникам злочину тощо).
Інше, крім фінансового, забезпечення (матеріально-технічне, інформаційне тощо) злочинної діяльності названих об'єднань за законом не є підставою для визнання особи організатором злочину. Особа, яка здійснює таке забезпечення, може бути визнана організатором лише за умови вчинення нею інших дій, передбачених ч. З ст. 27 КК.
Приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації являє собою організацію специфічної форми пособницької діяльності у вигляді переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, його слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, іншого приховування злочинної діяльності зазначених об'єднань. Приховування злочинної діяльності таких об'єднань може виразитись в організації; а) легалізації доходів, отриманих таким об'єднанням злочинним шляхом; б) підкупу працівників органів державної влади з метою невжиття ними передбачених законом заходів до викриття учасників групи (організації) та притягнення їх до відповідальності; в) проникнення учасників таких об'єднань до органів державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення «даху» для злочинної діяльності даних об'єднань; г) виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи країни; д) збуту предметів, здобутих злочинним шляхом; е) маскування слідів злочину; є) знищення знарядь та засобів їх вчинення; ж) фізичного знищення потерпілих, свідків злочинної діяльності, а також тих співучасників вчинених злочинним об'єднанням злочинів, які могли б виступити як свідки.
Якщо приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утворює склад окремого злочину (наприклад, знищення чи пошкодження майна, вбивство, давання хабара, легалізація майна, здобутого злочинним шляхом тощо) і це охоплювало умислом такої особи, її дії додатково кваліфікуються ще і як організація відповідного злочину.
2.3. Підбурювач
Нове законодавче визначення цього виду співучасника відрізняється від попереднього трьома моментами:— новою його назвою (у ч. 5 ст. 19 КК 1960 р. він іменувався підмовником, у ч. 4 ст. 27 КК 2001 р. — підбурювачем);
— новий КК підбурювачем визнає особу, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину, тоді як КК 1960 р. не уточнював цього моменту і зазначав, що підмовник — це особа, яка схилила до вчинення злочину (якщо тлумачити буквально, то не зрозуміло, кого ж вона мала схилити до цього);
— новий КК називає конкретні способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину, чого не передбачав КК 1960 р., а саме: умовляння; підкуп; погроза; примус; схиляння іншим чином.
Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішучості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у новому КК йдеться про схиляння «іншого співучасника», то підбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не с підбурюванням у кримінально-правовому смислі. У разі вчинення останньою злочину відповідальність за його вчинення як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як підбурювання і свідоме введення іншої особи в оману для того, щоб, використавши її помилку, досягти певного злочинного результату. У цьому випадку відсутня психічна спільність, характерна для співучасті.
Умовляння означає систематичне або одноразове наполегливе прохання (переконання) особи у необхідності вчинення злочину.
Підкуп — це надання або обіцянка надання особі матеріальної (надання грошей або майна, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань) або іншої (допомога у працевлаштуванні, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності тощо) вигоди у разі вчинення нею злочину. Підбурювання шляхом підкупу може, зокрема, проявлятись у замовленні вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину іншу особу, обіцяє чи надає останній відповідну матеріальну винагороду чи іншу вигоду, не виконуючи при цьому функцій організатора такого вбивства.
Погроза — залякування особи заподіянням фізичної, майнової, моральної або іншої шкоди у разі невчинення нею злочину.
Примус передбачає домагання від іншої особи вчинити злочин шляхом заподіяння тілесних ушкоджень або застосування до неї іншого насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, розповсюдження певної інформації про таку особу тощо.
Під іншим чином схилянням іншого співучасника до вчинення злочину слід розуміти вчинення будь-яких інших, крім зазначених вище, дій, за допомогою яких особа схилила співучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Якщо схиляння до вчинення злочину здійснено у вигляді наказу або розпорядження, адресованого підлеглому по службі, то відповідальність за такого роду підбурювання, а також за виконання зазначених наказу чи розпорядження настає з урахуванням положень, передбачених ст. 41 КК.
Підбурювання може виражатись у словесній, письмовій формах або за допомогою міміки та жестів, як у прямій, так і в завуальованій формі. У тих випадках, коли спосіб підбурювання сам по собі є кримінальне караним, він повинен отримувати самостійну кримінально-правову оцінку (наприклад, погроза вбивством, давання хабара).
З об'єктивної сторони підбурювання характеризується лише активними діями, однак воно не передбачає участі підбурювача у самому злочині як виконавця. Воно можливе на стадії підготовки або під час вчинення злочину. Схвалення злочину після його вчинення за загальним правилом не с кримінальне караним. за винятком випадків, коли у ньому містяться ознаки підбурювання до іншого злочину або воно утворює склад іншого закінченого злочину (наприклад. порушення рівноправності громадян залежно від їх расової національної належності або ставлення до релігії – ст.161 КК).
У разі якщо підбурювання особою іншої особи до вчинення певних дій утворює самостійний склад злочину, цю особу слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, провокація хабара (ст. 370), примушення чи втягнення у заняття проституцією — ч. 2 ст. 303 КК).
2.4. Пособник
Відповідно до ч. 5 ст. 27 нового КК пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками: порадами чи вказівками: наданням засобів чи знарядь; усуненням перешкод, — а так само особа, яка заздалегідь обіцяла: переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом; придбати чи збути такі предмети; іншим чином сприяти його приховуванню. Від аналогічного визначення у КК 1960 р. (ч. 6 ст. 19) наведене визначення поняття пособника відрізняється двома моментами:— у чинному визначенні йдеться про сприяння вчиненню злочину іншими співучасниками. чого не вказував КК 1960 р.:
— новий КК доповнив поняття пособника новою ознакою, вказавши, що ним також є особа, яка заздалегідь обіцяла придбати чи здобуті предмети, здобуті злочинним шляхом, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Що ж до змісту конкретних ознак пособника. то їх у стислому вигляді можна визначити.
Сприяння вчиненню злочину порадами чи вказівками полягає в наданні іншим співучасникам інформації щодо найбільш прийнятних місця, часу, способів вчинення злочину та інших обставин, яка є необхідною для реалізації спільних злочинних намірів.
Надання засобів чи знарядь злочину — це передача іншим співучасникам різних предметів матеріального характеру, за допомогою яких вони можуть здійснювати вплив на потерпілого, предмет злочину чи іншим чином полегшити досягнення злочинного результату (зброя, засоби зв'язку, транспорт, документи, наркотичні засоби тощо).
Під усуненням перешкод розуміється ліквідація перепон, що заважають (ускладнюють, унеможливлюють) реалізації злочинного наміру співучасників. Воно може виразитись у залишенні незачиненим приміщення, куди мас проникнути виконавець, відключенні сигналізації чи, навпаки, її невключенні, виведенні із ладу засобів зв'язку тощо.
Переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, його слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, а також придбання та збут таких предметів утворюють пособництво лише у випадку, коли вони були обіцяними до початку чи під час його вчинення. Такі дії можуть виразитись у: наданні злочинцю помешкання, підроблених документів; знищенні засобів вчинення злочину; приховуванні трупа потерпілого, його знівеченні; зберіганні грошей чи майна, які були предметом злочину;
придбанні чи продажі майна, здобутого злочинним шляхом, тощо. Форма, у якій іншому співучаснику було обіцяно вчинити зазначені дії, може бути різною і значення для визнання діяння пособництвом не має. Такі дії можуть бути визнані пособництвом і за відсутності обіцянки їх вчинити, якщо в силу систематичного їх вчинення вони давали підстави виконавцю розраховувати на подібне сприяння з боку пособника.
Не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання та збут таких предметів не є пособництвом. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та ст. 396 КК.
Заздалегідь дана обіцянка сприяти приховуванню злочину іншим чином передбачає обіцянку вчинити будь-які інші, крім перелічених у ч. 5 ст. 27 КК, дії, спрямовані на приховування злочину. Це може бути обіцянка знищити кримінальну справу чи предмети, які є доказами у ній, підробити документи, які стосуються особистості виконавця злочину чи правомірності джерел походження предметів. здобутих злочинним шляхом, тощо.
Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний чи вчинюваний злочин (ч. 7 ст. 27 КК). Такі особи підлягають відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить склад іншого злочину (зокрема, передбаченого ч. З ст. 243 КК).
Найчастіше пособник сприяє у вчиненні злочину виконавцю. Але пособництво можуть утворювати і дії по сприянню у вчиненні злочину іншими співучасниками (наприклад, допомога організатору в організації злочину чи керуванні ним).
На відміну від підбурювання, з об'єктивної сторони, пособництво може виражатися не лише в діях, а й у бездіяльності.
Ст. 28 КК України визнає злочин учиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Отже, злочинна організація — це різновид малих неформальних груп або навіть середніх, характерною видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість.
Соціальна організація має низку характерних ознак (властивих і злочинним організаціям як сукупностям осіб, які встановили між собою стосунки, що мають ознаки організованих форм діяльності з досягнення спільної злочинної мети):
1) соціальна організація має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначеної мети та оцінюється через досягнення останньої. Це означає, що організація становить засіб та інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута ними поодинці;
2) задля досягнення мети члени організації змушені розділятися за ролями та статусом. Відповідно соціальна організація становить складну взаємопов'язану систему соціальних позицій і ролей, що виконуються членами організації. Соціальна організація дає особі змогу задовольнити свої потреби та інтереси в тому обсязі, який визначено її соціальним статусом, соціальними ролями, які вона виконує, соціальними нормами та цінностями, загальновизнаними в певній соціальній організації;
3) організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях утворюються різні горизонтальні структури. Однак істотнішим для розуміння організації є те, що вона завжди будується за вертикальною (ієрархічною) ознакою, в якій досить чітко виділяються підсистеми, що керують, та керовані. Необхідність керівної системи зумовлена необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність побудови організації забезпечує досягнення єдиної мети, надає їй стійкості та робить її ефективною;
4) керівні підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання та контролю за діяльністю організації. Серед них значну роль відіграють так звані інституціональні, або внутрішньо-організаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю спеціальних інституцій, які мають на це особливі повноваження. Зазначені інституції реалізують нормативні вимоги, підтримують їх своєю особливою владою та впливом, контролюють їх виконання та застосовують санкції.
З моменту виникнення група прагне до консолідації, встановлення внутрішньогрупової згуртованості, солідарності, забезпечення якнайповнішого взаєморозуміння між її членами, до формування у них спільних поглядів на життя. Тому зрозуміло, що коли в конкретній формальній групі панують антисуспільні погляди, коли ця група прагне досягти протизаконної мети, то вона неминуче негативно впливатиме на кожного свого члена. В таких групах виробляються певні групові норми, яких має дотримуватися кожен учасник групи. Ці норми закріплюються у взаємних експектаціях членів групи. У процесі стабілізації групи посилюється тиск на тих її учасників, які не виправдовують групових очікувань. Цей тиск тим сильніший, чим згуртованіша група, чим більше організованості в її діях.
Однак слід зауважити, що підкорення окремих учасників групи прийнятим у ній стандартам, нормам поведінки, не завжди буває добровільним. Це можливо як у разі певних розбіжностей інтересів конкретної особи з інтересами групи загалом, так і тоді, коли інтереси групи з часом втратили для неї значення.
Організованому злочинному угрупованню потрібний керівник, який здатен розробити, організувати, спланувати й забезпечити в оптимальний термін і з оптимальним ефектом наявними засобами досягнення злочинного результату[25]. Лідерство в організованому злочинному угрупованні розуміється як один із процесів організації соціальної групи, керування нею, який сприяє досягненню групової мети[26].
Можна визначити такі основні функції лідера: інформаційну, організаторську, нормативно-регулятивну. Вся їх протиправна поведінка становить реалізацію зазначених функцій.
У науці кримінального права немає одностайності ні з призводу того, чи слід розрізняти види й форми співучасті чи тільки форми, ні стосовно критеріїв їх розподілу. Більшість дослідників форм співучасті, як зазначає П. Ф. Тельнов, ведуть мову лише про форми, вважаючи, що видів співучасті як таких взагалі немає[27]. Цю позицію закріплено й у новому КК України.
Тим часом сьогодні в законодавстві, в теорії та практиці, виникли передумови, які дають можливість твердити, що склалася певна класифікація форм співучасті та з'явилася єдність у їх розумінні.
Найближчою до цієї класифікації є позиція професора М. І. Бажанова. Можна з упевненістю говорити, що його позиція знайшла своє відображення у Кримінальному кодексі України, вона сприймається практикою, цілковито відповідає і кримінологічній класифікації організованих злочинних угруповань. Слушність міркувань М. І. Бажанова підтверджується і законодавчою практикою Російської Федерації, де у новому КК РФ прийнято ст. 35 (Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинним співтовариством (злочинною організацією).
Форми співучасті, на думку М. І. Бажанова, це об'єднання співучасників, що різняться між собою за характером ролей, які виконують співучасники, і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними[28].
Ми підтримуємо позицію М. І. Бажанова стосовно того, що співучасть може мати різні форми залежно від об'єктивних та суб'єктивних ознак.
За суб'єктивними ознаками (стійкістю суб'єктивних зв'язків та стійкістю умислу) виокремлюють три форми співучасті: співучасть без попередньої змови (або угоди), співучасть з попередньою змовою (або угодою), злочинна організація[29].
Відповідно до ч. 1 ст. 28 КК України злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Отже, співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину (коли він уже розпочався), але до його закінчення. Тут попередньої змови немає, узгодженість виникає вже під час вчинення злочину, але до його закінчення. Всі співучасники діють як виконавці злочину.
Складнішою є співучасть за попередньою змовою, точніше її дві форми: співучасть за попередньою змовою в елементарній формі та організована група.
У ч. 2 ст. 28 КК України зазначається, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його і спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, як зазначає М. І. Бажанов, позбавлена будь-яких ознак, що свідчать про її стійкість. Тут наявна звичайна змова між кількома особами про вчинення злочину. Йдеться про спільне виконання об'єктивної сторони (співвиконавство чи співвинність).
Типовою для розкриття сутності зазначеної форми співучасті можна вважати постанову Пленуму Верховного суду України № 12 від 25.12.92 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»[30], де у п. 25 роз'яснюється, що крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання належить кваліфікувати як здійснені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли за домовленістю, яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, в ньому брали участь як спів виконавці дві й більше особи.
Таким чином, для наявності такої форми співучасті, як співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, крім загальних ознак, притаманних співучасті, потрібно встановити: а) співвиконавство, співвинність у вчиненні злочину двох чи більше осіб; б) попередню, тобто до початку виконання об'єктивної сторони конкретного складу злочину, змову про його вчинення.
Різновидом (формою) співучасті за попередньою змовою визнається організована група.
Поняття «організована група» в Кримінальному кодексі України розкривається в ч. З ст. 28, де зазначається, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого учасникам групи.
У теорії кримінального права існує думка, що організована група — це стійка група осіб, яка перед скоєнням злочину проводить ряд підготовчих дій (наприклад, розподіляє ролі між співучасниками, підшукує знаряддя та засоби, вивчає місце вчинення злочину, розробляє план його скоєння і т.д.). Стійкість групи може виявлятися і в систематичності її злочинної діяльності[31].
На нашу думку, про стійкість суспільно небезпечних намірів, навколо яких об'єднано злочинну групу, свідчить систематичність вчинення злочину.
Систематичність злочинів — це насамперед скоєння злочину втретє[32]. Тобто групу слід вважати стійкою, а дії співучасників вчиненими у складі організованої групи з моменту прийняття групою рішення про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) злочину. Прийняття рішення про вчинення такого злочину слід вважати ознакою стійкості групи, якщо не скінчився термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення першого злочину.
Таким чином, стійкість як ознака організованої групи може бути виражена в одному з трьох різновидів.
1. Розподіл ролей між співучасниками.
2. Наявність у діях співвиконавців злочину ознак ч. 1 ст. 14 КК України (крім підшукування співучасників або змови на вчинення злочину у процесі формування групи).
3. Систематична злочинна діяльність.
Отже, при встановленні будь-якої з характеризованих вище фактичних обставин, групу слід вважати стійкою, тобто організованою групою.
У теорії кримінального права досить поширеною є позиція і стосовно низки специфічних ознак організованої групи, які, на думку її прихильників, виокремлюють організовану групу в особливий різновид чи форму співучасті. Такими ознаками прийнято вважати: а) розподіл злочинних ролей; б) більш тісну взаємодію її учасників; в) наявність керівництва; г) об'єднання її учасників для вчинення кількох злочинів чи одного, але такого, що вимагає організованої діяльності злочинців[33].
Теорія кримінального права визначає злочинну організацію як стійке об'єднання двох, чи більше осіб, що навмисно згуртувалися для скоєння злочинів, які становлять особливу суспільну небезпеку, та забезпечення умов, необхідних для здійснення злочинної діяльності його учасниками, навіть якщо злочинної мети не було досягнуто[34].
Чинне кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину та за керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією. Передбачено також відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.
На початку 90-х рр. вважалося, що підвищений ступінь суспільної небезпеки злочинної організації зумовлено метою і способом об'єднання винних. У зв'язку з цим як специфічні для (цієї форми співучасті розглядалися такі ознаки: а) наявність не менш, а головним чином більше як двох осіб; б) організованість; в) стійкість; г) спеціальна мета об'єднання[35]. Отже, фахівці кримінального права дійшли висновку: злочинна організація відрізняється від організованої групи більш високим рівнем стійкості та організованості, а також спеціальною метою об'єднання.
Визначальною ознакою будь-якої формальної групи (тобто злочинної організації) с її ієрархічна структура. Ця ознака, в свою чергу, може бути конкретизована такими моментами: 1) наявністю певного органу як носія влади; 2) наявністю стосунків, побудованих на субординації; 3) регламентацією прав і обов'язків.
У неформальних групах (організованих злочинних групах) ієрархічна структура, що характеризується зазначеними ознаками, відсутня.
Вказані вище ознаки формальної групи становлять якісну своєрідність злочинної організації. Вони, зрештою, відбивають певну упорядкованість стосунків між суб'єктами спільної діяльності, тобто їх організованість.
Щодо стосунків, побудованих на субординації, то це передусім наявність взаємин між членами угруповання, що базуються на принципах влади та підкорення.
Як і про стійкість організованої групи, про стійкість злочинної організації може свідчити спільна діяльність, що передує початку вчинення першого злочину (ч. 1 ст. 14 КК України).
Отже, стійкість як ознака злочинної організації може бути виражена у двох основних формах: «спільна діяльність з метою систематичного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів» (ідеться про діяльність, що передує початку вчинення першого злочину, це різного роду організаційні заходи, спрямовані на забезпечення безпеки, здобування необхідних матеріально-технічних або фінансових ресурсів, чи підбір співучасників злочину) та «систематичне вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів».
Ознаки організованості (ієрархічної структури) є обов'язковими для злочинної організації, в організованій групі вони можуть бути відсутні. Отже, при встановленні ознак організованості та відсутності необхідної для злочинної організації стійкості група осіб не може бути визнана злочинною організацією.
Таким чином, щодо змісту поняття «злочинна організація» слід узагальнити: злочин вважається скоєним злочинною організацією, якщо в ньому брали участь три або більше особи, які попередньо встановили або підтримували між собою стосунки, що свідчать про наявність групи осіб з ознаками організованості (ієрархічної структури), яку утворено для спільної діяльності з метою систематичного вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів або яка виникла внаслідок досягнення згоди про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Тобто , доречним було б вказати , що співучасником злочину є також особа , яка виступила співучасником умисних дій , що призвели до злочинного результату , стосовно якого вона мала вину у формі необережності.
В ст. 27 перераховано види співучасників – виконавець , організатор , підбурювач , посібник , але в Особливій частині з’явився ще один вид – керівник (ст.255 , 258) , котрий виступає поряд з організатором (який за кримінальним законом також виконує керівні функції , і ознаки якого в Загальній частині не вказані. Якщо організатор і керівник один вид співучасника , то чому їх названо різними іменами у вказаних статтях Особливої частини КК ? Саме у зв’язку із відсутністю цього визначення не регламентовано законом відповідальність керівника , а це має особливе значення при вирішенні питання про відповідальність членів організованої злочинної групи та злочинної організації.
Кримінальне законодавство Царської Росії визнавало ще одного співучасника – особу , яка свідомо розділила вигоди від злочину . Це , наприклад , члени сім’ї , інші утриманці злочинця , які добре розуміють , звідки в них розкіш і достаток. З правової літератури і практики відомо , що саме ці особи найбільше підбурювали до злочинів. Чи не варто їх також визнавати співучасниками і притягати до кримінальної відповідальності за злочини , пов’язані з корупцією і організованою злочинністю.
В чинному КК України вчинення злочину з використанням підлеглих не є обставиною , що обтяжує покарання. Доцільно було б , щодо відповідальності за виконання наказу чи розпорядження вирішити так : керівник , який наказами , погрозами , проханнями чи іншим способом вимусить підлеглого до явно незаконних дій , повинен отримувати більш суворе покарання , ніж підлеглий.
Отже , поняття співучасті у злочині є більш досконалим у порівнянні з попереднім законодавством. Проте з вище сказаного можна судити і про суттєві недоліки чинного Кримінального кодексу.
2. Кримінальний кодекс України. – 1960р.
3. Кримінальний кодекс України. – Бобов І.О. “Бібліотека “Закон і бізнес”-2001р.
4. Постанова Пленуму Верховного суду України від 26.02.99. №3 “Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994р. №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” // Право України.-1999.-№7(1).-Ст.140.
5. Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.92 №12 “Про судову практику і справах про корисливі злочини проти приватної власності”: Зб. Постанов Пленуму ВСУ (1963-1997).- Сімф.: Таврія, 1998.- Ст.208.
6. Бажанов М.І. Кримінальне право України. - Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002.- ч.1,2.
7. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ: Юрінком Інтер – 2000.
8. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального Кодексу України. – Київ – 2001.
9. Гуторова Н.А. Співучасть у злочині за кримінальним правом України: Навч. посібник.- Харків: ООО ”Рубікон П”, 1997.
10. Таганцев Н.С. Російське кримінальне право: Лекції: В 2 т. – Спб.:1902.
11. Піонтковський А.А. Вчення про злочин за радянським кримінальним правом.-М. 1961.
12. Радянське кримінальне право. Загальна частина.- Л.1962.
13. Тельнов П.Ф. Відповідальність за співучасть у злочині.- М.!974.
14. Ковальов М.І. Співучасть У злочині: В 2 т.- Свердловськ: СЮІ, 1960.
15. Бурчак Ф.Г. Співучасть: соціальні , кримінологічні і правові проблеми.- К.: Вища школа,1986.
16. Кримінальний кодекс Російської Федерації // Збірн. Законодавства Російської Федерації.- 1996.- №25.
17. Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр. Право.-1997.- №2 (7).
18. Філософський енциклопедичний словник. / Редкол.: С.С.Аверінцев та ін.- М.,1989.
19. Сервецький І.В., Гелетей В.В. Деякі ознаки лідера організованого злочинного угруповання // Вісн. Луган. ін-ту внутрішніх справ МВС України.- 1999.-№3.
20. Мельник М. Види співучасників за новим Кримінальним кодексом України. // Право України,- 2001.- №11.
21. Кубрак П. , Мікулін В. Деякі загальні положення методики розслідування злочинів , вчинених при складних формах співучасті.// Право України,- 2001.- №3.
22. Редька А.І. Деякі питання провадження у справах про злочини , вчинені організованими злочинними угрупованнями.// ВВСУ.-2001.-№1(23).
придбанні чи продажі майна, здобутого злочинним шляхом, тощо. Форма, у якій іншому співучаснику було обіцяно вчинити зазначені дії, може бути різною і значення для визнання діяння пособництвом не має. Такі дії можуть бути визнані пособництвом і за відсутності обіцянки їх вчинити, якщо в силу систематичного їх вчинення вони давали підстави виконавцю розраховувати на подібне сприяння з боку пособника.
Не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання та збут таких предметів не є пособництвом. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та ст. 396 КК.
Заздалегідь дана обіцянка сприяти приховуванню злочину іншим чином передбачає обіцянку вчинити будь-які інші, крім перелічених у ч. 5 ст. 27 КК, дії, спрямовані на приховування злочину. Це може бути обіцянка знищити кримінальну справу чи предмети, які є доказами у ній, підробити документи, які стосуються особистості виконавця злочину чи правомірності джерел походження предметів. здобутих злочинним шляхом, тощо.
Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний чи вчинюваний злочин (ч. 7 ст. 27 КК). Такі особи підлягають відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить склад іншого злочину (зокрема, передбаченого ч. З ст. 243 КК).
Найчастіше пособник сприяє у вчиненні злочину виконавцю. Але пособництво можуть утворювати і дії по сприянню у вчиненні злочину іншими співучасниками (наприклад, допомога організатору в організації злочину чи керуванні ним).
На відміну від підбурювання, з об'єктивної сторони, пособництво може виражатися не лише в діях, а й у бездіяльності.
Розділ III Форми співучасті
3.1. Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті
Для України боротьба з організованою злочинністю має першочергове значення у справі забезпечення національної безпеки держави і навіть пов'язана з проблемою нашого виживання. Ця думка була висловлена майже п'ять років тому на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Однак і сьогодні важко заперечувати її актуальність. Організована злочинність продовжує залишатися «ворогом номер один» для молодої Української держави.Ст. 28 КК України визнає злочин учиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Отже, злочинна організація — це різновид малих неформальних груп або навіть середніх, характерною видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість.
Соціальна організація має низку характерних ознак (властивих і злочинним організаціям як сукупностям осіб, які встановили між собою стосунки, що мають ознаки організованих форм діяльності з досягнення спільної злочинної мети):
1) соціальна організація має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначеної мети та оцінюється через досягнення останньої. Це означає, що організація становить засіб та інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута ними поодинці;
2) задля досягнення мети члени організації змушені розділятися за ролями та статусом. Відповідно соціальна організація становить складну взаємопов'язану систему соціальних позицій і ролей, що виконуються членами організації. Соціальна організація дає особі змогу задовольнити свої потреби та інтереси в тому обсязі, який визначено її соціальним статусом, соціальними ролями, які вона виконує, соціальними нормами та цінностями, загальновизнаними в певній соціальній організації;
3) організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях утворюються різні горизонтальні структури. Однак істотнішим для розуміння організації є те, що вона завжди будується за вертикальною (ієрархічною) ознакою, в якій досить чітко виділяються підсистеми, що керують, та керовані. Необхідність керівної системи зумовлена необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність побудови організації забезпечує досягнення єдиної мети, надає їй стійкості та робить її ефективною;
4) керівні підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання та контролю за діяльністю організації. Серед них значну роль відіграють так звані інституціональні, або внутрішньо-організаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю спеціальних інституцій, які мають на це особливі повноваження. Зазначені інституції реалізують нормативні вимоги, підтримують їх своєю особливою владою та впливом, контролюють їх виконання та застосовують санкції.
З моменту виникнення група прагне до консолідації, встановлення внутрішньогрупової згуртованості, солідарності, забезпечення якнайповнішого взаєморозуміння між її членами, до формування у них спільних поглядів на життя. Тому зрозуміло, що коли в конкретній формальній групі панують антисуспільні погляди, коли ця група прагне досягти протизаконної мети, то вона неминуче негативно впливатиме на кожного свого члена. В таких групах виробляються певні групові норми, яких має дотримуватися кожен учасник групи. Ці норми закріплюються у взаємних експектаціях членів групи. У процесі стабілізації групи посилюється тиск на тих її учасників, які не виправдовують групових очікувань. Цей тиск тим сильніший, чим згуртованіша група, чим більше організованості в її діях.
Однак слід зауважити, що підкорення окремих учасників групи прийнятим у ній стандартам, нормам поведінки, не завжди буває добровільним. Це можливо як у разі певних розбіжностей інтересів конкретної особи з інтересами групи загалом, так і тоді, коли інтереси групи з часом втратили для неї значення.
Організованому злочинному угрупованню потрібний керівник, який здатен розробити, організувати, спланувати й забезпечити в оптимальний термін і з оптимальним ефектом наявними засобами досягнення злочинного результату[25]. Лідерство в організованому злочинному угрупованні розуміється як один із процесів організації соціальної групи, керування нею, який сприяє досягненню групової мети[26].
Можна визначити такі основні функції лідера: інформаційну, організаторську, нормативно-регулятивну. Вся їх протиправна поведінка становить реалізацію зазначених функцій.
3.2. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб і організованою злочинною групою (організованою групою)
У проблемі боротьби правоохоронних органів з організованою злочинною діяльністю центральне місце посідає питання протидії злочинним організаціям. Тому актуальним нині є визначення самого поняття «злочинна організація» та його ознак як форми співучасті.У науці кримінального права немає одностайності ні з призводу того, чи слід розрізняти види й форми співучасті чи тільки форми, ні стосовно критеріїв їх розподілу. Більшість дослідників форм співучасті, як зазначає П. Ф. Тельнов, ведуть мову лише про форми, вважаючи, що видів співучасті як таких взагалі немає[27]. Цю позицію закріплено й у новому КК України.
Тим часом сьогодні в законодавстві, в теорії та практиці, виникли передумови, які дають можливість твердити, що склалася певна класифікація форм співучасті та з'явилася єдність у їх розумінні.
Найближчою до цієї класифікації є позиція професора М. І. Бажанова. Можна з упевненістю говорити, що його позиція знайшла своє відображення у Кримінальному кодексі України, вона сприймається практикою, цілковито відповідає і кримінологічній класифікації організованих злочинних угруповань. Слушність міркувань М. І. Бажанова підтверджується і законодавчою практикою Російської Федерації, де у новому КК РФ прийнято ст. 35 (Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинним співтовариством (злочинною організацією).
Форми співучасті, на думку М. І. Бажанова, це об'єднання співучасників, що різняться між собою за характером ролей, які виконують співучасники, і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними[28].
Ми підтримуємо позицію М. І. Бажанова стосовно того, що співучасть може мати різні форми залежно від об'єктивних та суб'єктивних ознак.
За суб'єктивними ознаками (стійкістю суб'єктивних зв'язків та стійкістю умислу) виокремлюють три форми співучасті: співучасть без попередньої змови (або угоди), співучасть з попередньою змовою (або угодою), злочинна організація[29].
Відповідно до ч. 1 ст. 28 КК України злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Отже, співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину (коли він уже розпочався), але до його закінчення. Тут попередньої змови немає, узгодженість виникає вже під час вчинення злочину, але до його закінчення. Всі співучасники діють як виконавці злочину.
Складнішою є співучасть за попередньою змовою, точніше її дві форми: співучасть за попередньою змовою в елементарній формі та організована група.
У ч. 2 ст. 28 КК України зазначається, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його і спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, як зазначає М. І. Бажанов, позбавлена будь-яких ознак, що свідчать про її стійкість. Тут наявна звичайна змова між кількома особами про вчинення злочину. Йдеться про спільне виконання об'єктивної сторони (співвиконавство чи співвинність).
Типовою для розкриття сутності зазначеної форми співучасті можна вважати постанову Пленуму Верховного суду України № 12 від 25.12.92 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»[30], де у п. 25 роз'яснюється, що крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання належить кваліфікувати як здійснені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли за домовленістю, яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, в ньому брали участь як спів виконавці дві й більше особи.
Таким чином, для наявності такої форми співучасті, як співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, крім загальних ознак, притаманних співучасті, потрібно встановити: а) співвиконавство, співвинність у вчиненні злочину двох чи більше осіб; б) попередню, тобто до початку виконання об'єктивної сторони конкретного складу злочину, змову про його вчинення.
Різновидом (формою) співучасті за попередньою змовою визнається організована група.
Поняття «організована група» в Кримінальному кодексі України розкривається в ч. З ст. 28, де зазначається, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого учасникам групи.
У теорії кримінального права існує думка, що організована група — це стійка група осіб, яка перед скоєнням злочину проводить ряд підготовчих дій (наприклад, розподіляє ролі між співучасниками, підшукує знаряддя та засоби, вивчає місце вчинення злочину, розробляє план його скоєння і т.д.). Стійкість групи може виявлятися і в систематичності її злочинної діяльності[31].
На нашу думку, про стійкість суспільно небезпечних намірів, навколо яких об'єднано злочинну групу, свідчить систематичність вчинення злочину.
Систематичність злочинів — це насамперед скоєння злочину втретє[32]. Тобто групу слід вважати стійкою, а дії співучасників вчиненими у складі організованої групи з моменту прийняття групою рішення про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) злочину. Прийняття рішення про вчинення такого злочину слід вважати ознакою стійкості групи, якщо не скінчився термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення першого злочину.
Таким чином, стійкість як ознака організованої групи може бути виражена в одному з трьох різновидів.
1. Розподіл ролей між співучасниками.
2. Наявність у діях співвиконавців злочину ознак ч. 1 ст. 14 КК України (крім підшукування співучасників або змови на вчинення злочину у процесі формування групи).
3. Систематична злочинна діяльність.
Отже, при встановленні будь-якої з характеризованих вище фактичних обставин, групу слід вважати стійкою, тобто організованою групою.
У теорії кримінального права досить поширеною є позиція і стосовно низки специфічних ознак організованої групи, які, на думку її прихильників, виокремлюють організовану групу в особливий різновид чи форму співучасті. Такими ознаками прийнято вважати: а) розподіл злочинних ролей; б) більш тісну взаємодію її учасників; в) наявність керівництва; г) об'єднання її учасників для вчинення кількох злочинів чи одного, але такого, що вимагає організованої діяльності злочинців[33].
3.3. Злочинна організація як форма співучасті
Злочинна організація — найнебезпечніша форма співучасті. Саме створення такої організації закон визнає закінченим злочином (ст. 255 КК України).Теорія кримінального права визначає злочинну організацію як стійке об'єднання двох, чи більше осіб, що навмисно згуртувалися для скоєння злочинів, які становлять особливу суспільну небезпеку, та забезпечення умов, необхідних для здійснення злочинної діяльності його учасниками, навіть якщо злочинної мети не було досягнуто[34].
Чинне кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину та за керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією. Передбачено також відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.
На початку 90-х рр. вважалося, що підвищений ступінь суспільної небезпеки злочинної організації зумовлено метою і способом об'єднання винних. У зв'язку з цим як специфічні для (цієї форми співучасті розглядалися такі ознаки: а) наявність не менш, а головним чином більше як двох осіб; б) організованість; в) стійкість; г) спеціальна мета об'єднання[35]. Отже, фахівці кримінального права дійшли висновку: злочинна організація відрізняється від організованої групи більш високим рівнем стійкості та організованості, а також спеціальною метою об'єднання.
Визначальною ознакою будь-якої формальної групи (тобто злочинної організації) с її ієрархічна структура. Ця ознака, в свою чергу, може бути конкретизована такими моментами: 1) наявністю певного органу як носія влади; 2) наявністю стосунків, побудованих на субординації; 3) регламентацією прав і обов'язків.
У неформальних групах (організованих злочинних групах) ієрархічна структура, що характеризується зазначеними ознаками, відсутня.
Вказані вище ознаки формальної групи становлять якісну своєрідність злочинної організації. Вони, зрештою, відбивають певну упорядкованість стосунків між суб'єктами спільної діяльності, тобто їх організованість.
Щодо стосунків, побудованих на субординації, то це передусім наявність взаємин між членами угруповання, що базуються на принципах влади та підкорення.
Як і про стійкість організованої групи, про стійкість злочинної організації може свідчити спільна діяльність, що передує початку вчинення першого злочину (ч. 1 ст. 14 КК України).
Отже, стійкість як ознака злочинної організації може бути виражена у двох основних формах: «спільна діяльність з метою систематичного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів» (ідеться про діяльність, що передує початку вчинення першого злочину, це різного роду організаційні заходи, спрямовані на забезпечення безпеки, здобування необхідних матеріально-технічних або фінансових ресурсів, чи підбір співучасників злочину) та «систематичне вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів».
Ознаки організованості (ієрархічної структури) є обов'язковими для злочинної організації, в організованій групі вони можуть бути відсутні. Отже, при встановленні ознак організованості та відсутності необхідної для злочинної організації стійкості група осіб не може бути визнана злочинною організацією.
Таким чином, щодо змісту поняття «злочинна організація» слід узагальнити: злочин вважається скоєним злочинною організацією, якщо в ньому брали участь три або більше особи, які попередньо встановили або підтримували між собою стосунки, що свідчать про наявність групи осіб з ознаками організованості (ієрархічної структури), яку утворено для спільної діяльності з метою систематичного вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів або яка виникла внаслідок досягнення згоди про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Висновок
Прийняття нового КК України стало важливим етапом розвитку юридичної науки і практики в нашій країні. Переваги даного нормативно-правового акту є досить суттєвими у порівнянні з раніше діючим законодавством. Проте КК (від 5 квітня 2001р.) містить ряд недоліків , які, на жаль , не обминули й інститут співучасті. Зокрема , в розділі 5 (Загальна частина) нічого не сказано про змішану форму вини , хоча вона існує в більшості необережних злочинів , а це особливо важливо при умисному порушенні особою якогось нормативного акта , що спричинило суспільно-небезпечні наслідки , до яких вона мала необережну форму вини. З цього випливає питання про можливість співучасті у таких злочинах , оскільки відповідно до ст. 26 КК співучасть можлива лише у вчиненні умисних злочинів. Наприклад , якщо пасажир умисно підбурює водія перевищити швидкість , платить йому за це , усвідомлюючи можливість суспільно небезпечних наслідків , внаслідок чого сталась ДТП і загинули люди , то за чинним законом пасажир не може нести відповідальності як співучасник , бо скоєно необережний злочин , тобто уникає відповідальності за особливо тяжкий злочин , в якому він як підбурювач зіграв важливу роль.Тобто , доречним було б вказати , що співучасником злочину є також особа , яка виступила співучасником умисних дій , що призвели до злочинного результату , стосовно якого вона мала вину у формі необережності.
В ст. 27 перераховано види співучасників – виконавець , організатор , підбурювач , посібник , але в Особливій частині з’явився ще один вид – керівник (ст.255 , 258) , котрий виступає поряд з організатором (який за кримінальним законом також виконує керівні функції , і ознаки якого в Загальній частині не вказані. Якщо організатор і керівник один вид співучасника , то чому їх названо різними іменами у вказаних статтях Особливої частини КК ? Саме у зв’язку із відсутністю цього визначення не регламентовано законом відповідальність керівника , а це має особливе значення при вирішенні питання про відповідальність членів організованої злочинної групи та злочинної організації.
Кримінальне законодавство Царської Росії визнавало ще одного співучасника – особу , яка свідомо розділила вигоди від злочину . Це , наприклад , члени сім’ї , інші утриманці злочинця , які добре розуміють , звідки в них розкіш і достаток. З правової літератури і практики відомо , що саме ці особи найбільше підбурювали до злочинів. Чи не варто їх також визнавати співучасниками і притягати до кримінальної відповідальності за злочини , пов’язані з корупцією і організованою злочинністю.
В чинному КК України вчинення злочину з використанням підлеглих не є обставиною , що обтяжує покарання. Доцільно було б , щодо відповідальності за виконання наказу чи розпорядження вирішити так : керівник , який наказами , погрозами , проханнями чи іншим способом вимусить підлеглого до явно незаконних дій , повинен отримувати більш суворе покарання , ніж підлеглий.
Отже , поняття співучасті у злочині є більш досконалим у порівнянні з попереднім законодавством. Проте з вище сказаного можна судити і про суттєві недоліки чинного Кримінального кодексу.
Список літератури
1. Конституція України // ВВРУ. –1996.- №30. – Ст.141.2. Кримінальний кодекс України. – 1960р.
3. Кримінальний кодекс України. – Бобов І.О. “Бібліотека “Закон і бізнес”-2001р.
4. Постанова Пленуму Верховного суду України від 26.02.99. №3 “Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994р. №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” // Право України.-1999.-№7(1).-Ст.140.
5. Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.92 №12 “Про судову практику і справах про корисливі злочини проти приватної власності”: Зб. Постанов Пленуму ВСУ (1963-1997).- Сімф.: Таврія, 1998.- Ст.208.
6. Бажанов М.І. Кримінальне право України. - Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002.- ч.1,2.
7. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ: Юрінком Інтер – 2000.
8. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального Кодексу України. – Київ – 2001.
9. Гуторова Н.А. Співучасть у злочині за кримінальним правом України: Навч. посібник.- Харків: ООО ”Рубікон П”, 1997.
10. Таганцев Н.С. Російське кримінальне право: Лекції: В 2 т. – Спб.:1902.
11. Піонтковський А.А. Вчення про злочин за радянським кримінальним правом.-М. 1961.
12. Радянське кримінальне право. Загальна частина.- Л.1962.
13. Тельнов П.Ф. Відповідальність за співучасть у злочині.- М.!974.
14. Ковальов М.І. Співучасть У злочині: В 2 т.- Свердловськ: СЮІ, 1960.
15. Бурчак Ф.Г. Співучасть: соціальні , кримінологічні і правові проблеми.- К.: Вища школа,1986.
16. Кримінальний кодекс Російської Федерації // Збірн. Законодавства Російської Федерації.- 1996.- №25.
17. Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр. Право.-1997.- №2 (7).
18. Філософський енциклопедичний словник. / Редкол.: С.С.Аверінцев та ін.- М.,1989.
19. Сервецький І.В., Гелетей В.В. Деякі ознаки лідера організованого злочинного угруповання // Вісн. Луган. ін-ту внутрішніх справ МВС України.- 1999.-№3.
20. Мельник М. Види співучасників за новим Кримінальним кодексом України. // Право України,- 2001.- №11.
21. Кубрак П. , Мікулін В. Деякі загальні положення методики розслідування злочинів , вчинених при складних формах співучасті.// Право України,- 2001.- №3.
22. Редька А.І. Деякі питання провадження у справах про злочини , вчинені організованими злочинними угрупованнями.// ВВСУ.-2001.-№1(23).
[1] Гуторова Н. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украи-ны: Учеб. пособие. — Харьков: ООО «Рубикон П», 1997. — С. 10.
[2] Усі поізвища. назви установ та населених пунктів змінено.
[3] Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции: В 2 т. — 2-е изд., пересмотр.идоп.—СПб.:Б.и., 1902.—Т. 1.
[4] Пионковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – С.500
[5] Советское уголовное право. Часть общая. – Л.: Изд-во Ленингр. Ун-та, 1960. – С.413.
[6] Советское уголовное право. Часть общая. – М.: Госсоюзиздат, 1962. – С.203.
[7] Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. Лит., 1974. – С. 42-65; Гришаев П.И. , Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. – М.: Госсоюзиздат, 1959. – С. 118-165.
[8] Ковальов М.И. Соучастие в преступлении: В 2т. – Свердловск: СЮИ, 1960. – Т.1: Понятие соучастия. – С.262.
[9] Солнарж В. Соучастие по уголовному праву Чехословацкой Социалестической Республики: Пер. с чеш. – М.: Изд-во иностр. Лит., 1962. – С. 59-60.
[10] Галиакбаров Р. Р. Групповое преступление: постоянньїе й переменньїе признаки. — Свердловск: СЮИ, 1973.—С. 118—120.
[11] Постанова Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квіт. 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» // Право України. — 1999. — №7(1).—С. 140.
[12] Курс советского уголовного права: В 6 т. — М.: Наука, 1970. — Т. 1. Уголовньїй закон. — С. 168.
13 Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. — М.: Юрид, лит., 1974. — С. 28.
[14] Курс советского уголовного права: В бт. — М..: Наука. 1970. — Т.2: Часть общая. Преступление. — С. 455.
[15] Бурчак Ф. Г. Соучастие: социальньїе, криминологические й правовьіе проблеми.—К.: Вчщашк., 1986.—С. 102.
[16] Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ – Харків.: Юрінком Інтер- Право.- 2002.
[17] Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М.: Госюриздат, 1961. – С. 548.
[18] Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Х.: Харк. юрид. Ін-т, 1991. – С. 5.
[19] Советское уголовное право: Общая часть. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. – С.254.
[20] Ковалев М, Й. Соучастие в преступлении: В 2 т. — Свердловск: СЮИ, 1962. — Т. 2: Виды соучастников й формьі соучастия в преступной дея-тельности. — 274 с.; Пионтковский А. А. Советское уголовное право: В 2 т. — 3-є изд. — М.; Л.: Юриздат, 1929.—Т. 1.—371 с.; ТельновП. Ф. Ответствеяность за соучастие в преступлении. — М.: Юрид. лит., 1974. — 208 с.; Шнейдер М. А. Соучастие в преступлении по советскому уго-ловчому праву. — М.: ВЮЗИ, 1958. — 98 с.; Гуторова Н. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украинм: Учеб. пособие. — Харьков: 000 «Рубикон П», 1997. — 101с.
[21] ТрайнинА. Н. Учение о соучастии.—М.: Юриздат, 1941.—С. 73.
[22] ТрайнинА. Н. Учение о соучастии.—М.: Юриздат, 1941.—С. 73.
[23] Уголовный кодекс Российской Федерации // Собр. Законодательства Российский Федерации. – 1996. - №25. – С.6015.
[24] Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр.. право. – 1997. - №2(7). – С. 134.
[25] Бараненко Б. Й., Пясецкий А. Й. Тактические особенности оперативно-розискного воздействия на организованньїе преступньїе группьі ко-рьістной й корьістно-насильственной направленности // Вопр. совершенст-вования оперативно-розьіскной деятеяьности органов внутренних дея: Сб. науч. тр. — К.: Укр. акад. внутренних дея, 1992. — С. 54—55.
[26] Сервецький І. В., Гелетей В. В. Деякі ознаки лідера організованого злочинного угруповання // Вісн. Луган. ін-ту внутрішніх справ МВС України.—1999.—№3.—С. 153.
[27] Тельнов П. Ф, Ответственность за соучастие в преступлении. — М.:Юрид.лит., 1974.—С. 107—113.
[28] Бажанов М І. Кримінальне право Украіни. Загальна частина.- Київ-Харків.: Юрінком Інтер -
Право., 2002.
29 Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.92 № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»: 36. постанов Пленуму ВСУ (1963—1997). — Сімф.: Таврія, 1998.—С.208.
30 Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина.- Київ-Харків.: Юрінком Інтер- Право., 2002.
31 Советское уголовное право. Общая часть. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — С. 180—181; Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. — М.: Юрид. лот., 1974. — С. 117—132.
32 Матычиевский П. С. Преступления против собственности й смежные с ними Преступления. — К.: Юрінком, 1996. — С. 216.
33 Организованная преступность — 2 / Под ред. А. Й. Долговой, С. В. Дьякова.—М.: Криминолог. Ассоц., 1993.—С. 231—232.
