Міністерство освіти і науки України

Волинський державний університ імені Лесі Українки

Кафедра аграрного, трудового та екологічного права

ДЕРЖАВНО –ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Дата здачі: «__»_________ 2002 р. Куросва робота

Студентки 3-го курсу

Дата захисту:»____»___________ 2002 р. Заочного відділення

Оцінка:

Науковий керівник

План

Розділ 1.

Типи правового регулювання ринку цінних паперів.

Розділ 2

Поняття державно-правового регулювання

Розділ 3.

Основоположні принципи державно-правового регулювання ринку цінних паперів:

§ 1. Принцип законності;

§ 2. Принцип делегування повноважень;

§ 3. Принцип раціонального моделювання;

§ 4. Принцип структурної побудови нормативних актів;

§ 5. Принцип лексичної визначеності правових текстів.

Розділ 4.

Порівняльно – правова характеристика державно – правового регулювання ринку цінних паперів зарубіжних країн.

Вступ

Проголосивши незалежність Україна – Україна взяла курс на побудову демократичної, правової, держави із запровадженням принципів ринкової економіки. Одним із елементів якої являється функціональний ринок цінних паперів, становлення якого продовжується і на даний час.

А тому ефективне державно-правове регулювання вказаного суб’єкта фінансового ринку буде сприяти як надходженню коштів до державного бюджету, так і так і покращення фінансового обслуговування населення.

Вказані умови полягають в тому, що:

• поряд із національним банком передбачене створення розгалуженої системи комерційних банків;

• законодавчо визначаються основи правового регулювання ринку цінних паперів;

• встановлюються ефективні основи розрахунків;

• забезпечується правове регулювання банківського кредитування.

Тобто, юридично забезпечується функціонування одного із елементів фінансового ринку.

Проте, наліз надто великої кількості прийнятих нормативних актів, що регулюють вказаний вид діяльності, дає підстави стверджувати про часту невідповідність їх один одному. Що було одним із об’єктивних факторів обрання теми курсової роботи.

Об’єктом дослідження роботи є суспільні відносини у сфері банківської, фінансової та комерційної діяльності, які виникають на ринку цінних паперів України.

Предметом курсової роботи є аналіз текстів нормативних документів, виданих різними гілками влади.

При написанні роботи я використовувала імперативно-диспозитивний метод наукового дослідження.

Структура роботи складається із вступу, висновку, глав та параграфів.

Розділ 1.

Типи правового регулювання ринку цінних паперів.

Майже в будь-якій країні, де існують ринки цінних паперів, правове впорядкування ринкових відносин здійснюється за допо­могою трьох типів правових норм і принципів: міжнародно-правових, національних державно-правових, а також інституційно-правових. Тобто в цьому випадку говорять про три типи правово­го регулювання.

В основі поділу на типи лежать відмінності в порядку прий­няття відповідних норм і принципів. Для міжнародно-правового регулювання характерним є те, що воно, як правило, здійснюється на основі публічних міжнародно-правових угод, тобто угод, укла­дених між державами-суверенами або уповноваженими органами останніх. Особливістю такого регулювання є те, що воно виникає внаслідок реалізації волі держав, які в правовому контексті є рівноправними і незалежними одна від одної. Кожна з держав є сувереном на власній території, жоден із суверенів не може нав'язувати волю іншому суверену. Таким чином міжнародно-правові угоди, у тому числі із приводу цінних паперів, укладаються державами на добровільній основі, тобто внаслідок добровільного вияву волі до вчинення вказаних дій.

Міжнародно-правове регулювання ринків цінних паперів здійснюється в основному двома способами: у межах окремих міжнародних договорів і в межах міжнародних організацій. У першому випадку дві або декілька держав домовляються про режим допуску та обігу цінних паперів, одна одної на своїх територіях шляхом укладання окремих договорів між ними. У другому міжнародно-правове регулювання являє собою регулю­вання поведінки учасників ринку цінних паперів, установлюване в масштабах конкретної міжнародної організації. У практиці міжнародно-правового регулювання зустрічаються також випадки, коли окремі аспекти ринків цінних паперів регулюються догово­рами, однією стороною у яких виступають держави, а другою - міжнародні організації. Наприклад, у вересні 1991 року між США і Європейським Співтовариством (з січня 1994 року іменується Європейським Союзом) було підписано угоду про співпрацю в галузі регулювання ринків цінних паперів.

Серед усіх форм міжнародно-правового регулювання ринків цінних паперів найбільший інтерес викликає регулювання, здій­снюване в межах Європейського Союзу (European) та Міжнародної організації комісій по цінних паперах (International Organization of Securities Commission - IOSCO). [ 1 ] У теперішній час як такого єдиного ринку цінних паперів у межах Європейського Союзу не існує; у кожній країні-учасниці є національний ринок і регулюється він, головним чином, національним законодавством. Згідно з умовами участі в даній міжнародній організації, норма­тивно-правові акти керівних органів ЄС, і зокрема Ради ЄС, для того, щоб бути обов'язковими на території держави-учасниці, мають бути імплементовані цією державою. Це означає, що дер­жава повинна або створювати новий законодавчий акт, у якому були б відображені положення документа ЄС, або внести в чинне законодавство відповідні зміни, відобразивши в ньому норми Європейського Союзу.

Головними правовими документами даної міжнародної органі­зації, які регулюють взаємодію у сфері цінних паперів, є Директи­ви Ради ЄС (Council Directives).

Під державно-правовим регулюванням звичайно розуміють національне державно-правове регулювання, тобто таке, яке здійснюється повноважними органами конкретної держави на її території. Наприклад, говорять про дежавно-правове регулювання ринку цінних паперів США як федеративної держави (регулю­вання вказаного ринку також здійснюється правовими нормами штатів США), державно - правове регулювання ринку цінних паперів Великобританії, Японії, Франції, України тощо.

Національне державно-правове регулювання здійснюється сувереном на власній території шляхом реалізації владно-приму­сових повноважень. Вказані повноваження визначаються відпо­відними нормативними актами держави. Як правило, у кожній державі існує певна кількість таких актів, які встановлюють пов­новаження, права й обов'язки тих або інших державних органів. Сукупність таких актів має ієрархічну будову. Найвище місце в сукупності посідає Конституція. Усі інші нормативні акти такого роду повинні відповідати (не суперечити) Конституції. Держава реалізує свої владні повноваження через відповідні державні органи, які й видають нормативні акти, у межах своїх повноважень. Державна влада реалізується через три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Таким чином, нормативно-пра­вові акти кожної із влад мають не суперечити Конституції. Поміж трьома гілками державної влади законодавча влада посідає найви­ще місце.

Головними елементами національного державно - правового ре­гулювання ринку цінних паперів є такі: воно здійснюється дер­жавними органами, які мають на це відповідні повноваження, вказані державні органі виконують регулятивні функції у межах визначеної їм компетенції, державно-регулятивна діяльність провадиться шляхом виконання певних дій, наприклад, шляхом видання обов'язкових для загалу нормативних актів, забезпечення їх застосування, здійснення контролю за виконанням актів тощо.

В окремо взятій країні державно - правове регулювання ринку цінних паперів, як правило, здійснюється не одним, а певною су­купністю нормативних актів. Причому така сукупність складаєть­ся із (а) сукупності законів, що регулюють вказану сферу відносин, (б) сукупності підзаконних актів, які видаються з метою правиль­ного застосування законів, а також впорядкування відносин, що залишилися неврегульованими останніми, (в) сукупності актів (роз'яснень) судових органів.

Інституційно-правове регулювання здійснюється самоврядни­ми організаціями, як правило, внаслідок реалізації повноважень, наданих законами чи підзаконними актами, або внаслідок делегу­вання повноважень відповідним державним органом. Буває та­кож і так, що державно-правове регулювання не охоплює певні важливі відносини на ринку цінних паперів, тоді замість нього впорядкування може здіснюватися нормами і принципами інституційно-правового регулювання.

Найбільш поширеними випадками інституційно-правового регулювання є здійснення його фондовими біржами, іншими само­врядними організаціями, включаючи ті, що об'єднують професій­них учасників, наприклад, Асоціація ділерів, Асоціація брокерів, Асоціація депозитаріїв, Асоціація реєстраторів, Асоціація інвести­ційного бізнесу тощо.[ 2 ] Інституційно-правове регулювання здійсню­ється у відповідності з державно-правовими нормами і принципа­ми. Джерелами такого регулювання виступають, наприклад, Пра­вила торгівлі цінними паперами, статути само регулюючих організа­цій, Положення про арбітражні суди, які можуть створюватись і діяти при самоврядних організаціях тощо. На відміну від держав­но-правового регулювання, яке головним чином засноване на можливості застосування примусово-владного впливу на учасни­ків ринку, інституційно-правове регулювання значною мірою засноване на зацікавленості учасників у додержанні інституцій-но-правових норм, що в свою чергу зумовлюється добровільним характером участі в саморегулюючих організації. Наприклад, емі­тент, який бажає, щоб випущені ним цінні папери котирувалися на фондовій біржі, добровільно погоджується з правилами біржо­вого котирування та торгівлі, встановленими фондовою біржею.

Його не треба примушувати подавати біржі необхідну інформацію, звіти, проходити встановлені процедури, дотримуватися визначе­них біржею стандартів. Аналогічним чином, учасники, наприклад, асоціації інвестиційного бізнесу зацікавлені в тому, щоб додержу­ватися правил і норм, встановлених асоціацією, оскільки розуміють, що їх додержання є більш вигідним, аніж порушення.

Структурна залежність трьох типів правового регулювання виражається таким чином. Національне державно-правове регу­лювання не повинно суперечити міжнародно-правовому; інституційно-правове регулювання не повинне суперечити міжнародно-правовому і національному державно-правовому.

Розділ 2

Поняття державно-правового регулювання

Державно-правове регулювання ринку цінних паперів в Ук­раїні на момент написання даної брошури здійснювалось сукуп­ністю законодавчих і підзаконних актів. Перше їх покоління намагалось впорядкувати найбільш важливі ринкові стосунки. Вони охоплювали своєю дією питання випуску цінних паперів, розміщення їх серед інвесторів, державної реєстрації випусків та інформації про них, встановлювали режим державної реєстрації посередницької діяльності, визначали перелік видів цінних папе­рів, основи функціонування фондової біржі та ряд інших.

Не дивлячись на те, що Україна не була членом ІОСКО, законо­давче й підзаконне регулювання ринкових відносин з цінними паперами грунтувалось на врахуванні досвіду їх регулювання в ряді інших країн. Проте складність полягала в тому, що Україні доводилось враховувати досвід функціонування розвинених рин­ків цінних паперів в умовах, коли власний ринок тільки почав виникати.

Реальне життя та становлення ринкових стосунків у цій сфері одразу ж оголили брак державно-правового регулювання та зумо­вили необхідність прийняття нових нормативних актів. Найбільш важливими напрямками подальшого його розвитку стали: необ­хідність створення ефективно діючої комісії по цінних паперах;

впорядкування ряду найбільш важливих актів, наприклад, порядку утворення та діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, довірчих товариств, депозитаріїв і ряду інших, а також розвиток існуючого законодавства шляхом внесення до них додаткових положень.

Для функціонування ринків цінних паперів у всіх країнах величезне значення мають не лише правові акти, які регулюють винятково дану сферу, але й ті, які регулюють її поряд з іншими сферами. Перш за все, тут маються на увазі торговельні та цивіль­ні кодекси, а також нормативні акти про оподаткування. Цивільні та торговельні кодекси, наприклад, встановлюють порядок укладан­ня різноманітних угод, зміст права власності, моменти переходу його від однієї сторони до іншої по угодах (у тому числі з цінними паперами) тощо.

Найчастіше в сфері цінних паперів укладаються угоди купів­лі-продажу, міни, позики, дарування та ряд інших. Причому прак­тично в усіх країнах цивільне й торговельне право визначають вказані угоди, а також взаємні права та обов'язки по них однаково.

Вказані угоди в більшості випадків укладаються на основі відповідних договорів. У найбільш загальному вигляді їх суть зводиться до наступного. За угодою купівлі-продажу цінних па­перів продавець зобов'язується передати цінні папери у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти ці папери та сплатити їх вартість. Для даної угоди важливим є те, що в результаті право власності на цінні папери переходить від продавця до покупця. Найбільш часто на ринку цінних паперів, особливо вторинному, як засіб платежу використовуються гроші. Проте в ряді випадків, наприклад, при випуску та розміщенні акцій, їх вартість може бути сплачена майном, майновими правами або іншими цінними паперами.

Згідно з договором міни, сторони здійснюють обмін одних цінних паперів на інші. Наприклад, обміни мають місце в процесі подрібнення та консолідації акцій. У першому випадку замість раніше випущених акцій випускаються акції меншої номінальної вартості, проте з метою збереження розмірів статутного фонду вони випускаються в більшій кількості. Наприклад, акції номі­нальною вартістю 200 доларів США замінені акціями цього самого емітента номінальною вартістю 100 доларів США, при цьому власник акції у 200 доларів повертає її емітенту та в обмін одержує дві акції номінальною вартістю 100 доларів. При подрібненні кількість акцій, що перебувають в обігу, збільшується.

У другому випадку відбувається зворотне. Емітент здійснює випуск акцій з більшою номінальною вартістю, і при цьому відпо­відно зменшується кількість акцій, що перебувають в обігу. На­приклад, дві акції номінальною вартістю 100 доларів США обмі­нюються на одну акцію номінальною вартістю 200 доларів США. У результаті кількість акцій, що перебувають в обігу, зменшу­ється.

Іншими випадками угод обміну є випадки злиття акціонерних товариств, приєднання одного емітента до іншого, обміну облігацій на акції тощо.

При злитті акції емітентів, які об'єднуються, заміняються на акції знову створеного акціонерного товариства, причому акції емітентів, які об'єднуються, вилучаються з обігу й обмінюються на акції емітента, до якого той приєднується. У цьому випадку акції емітента, який приєднується, також вилучаються з обігу та знищуються. При обміні конвертованих облігацій власник облігації повертає її емітенту, який замість неї видає власникові певну кількість акцій.

Особливістю угоди міни є те, що обидві сторони з точки зору права виступають одна стосовно іншої одночасно продавцями і покупцями. Випуски боргових цінних паперів практично завжди представляють собою угоди позики. За договором позики позико­давець (інвестор) передає позичальнику (емітенту) грошові кошти у власність, і позичальник зобов'язується повернути пози­кодавцю таку саму суму грошей. При цьому нерідко емітенти зобов'язуються також виплачувати інвесторам винагороду за користування позиковими коштами.

Найбільш важливим моментом договору позики є те, що борж­ник зобов'язаний повернути позикові кошти по закінченні певно­го строку.

За договором дарування одна сторона передає цінні папери іншій стороні у власність на безоплатній основі. Особливістю цих угод є те, що обдарований одержує цінні папери від дарувальника безкоштовно, і до нього переходить право власності на них.

Окрім угод, укладених відповідно до цивільних і торговельних кодексів, велике значення в державно-правовому регулюванні ринків цінних паперів займає податкове законодавство. [ 3 ] Воно здатне стимулювати або стримувати розвиток вказаних ринків, а також заохочувати випуски конкретних видів цінних паперів. Наприклад, прибутки по державних або муніципальних облігаціях часто звільняються від оподаткування взагалі або оподатковують­ся по незначній ставці. З міркувань оподаткування іноді емітенти воліють випускати боргові цінні папери замість акцій, оскільки в багатьох випадках власникам акцій доводиться фактично пла­тити податок двічі: один раз у вигляді податку на прибуток емітента і другий - у вигляді податку на індивідуальні прибутки по акціях, у той час як при випуску облігацій - один раз - на прибутки від них.

Важливе місце в державно-правовому регулюванні ринку цінних паперів займають нормативні акти, що стосуються розвит­ку конкуренції та протидії монополізму (антимонопольне законо­давство). Збереження конкуренції на вказаному ринку розгляда­ється в багатьох розвинених країнах як фактор, який сприяє розвитку ринкових стосунків. Разом з тим задача державно-правового регулювання у цій сфері полягає у тому, щоб право захищало не будь-яку, а тільки сумлінну конкуренцію.

Державно-правове регулювання в Україні також здійснюється сукупністю нормативно-правових актів. До неї входять сукупність законів (наприклад, Про господарські товариства (1991), Про приватизацію майна державних підприємств (1992), Про привати­заційні папери (1992), Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі (1996), Про заставу (1992), Про власність (1991), Про державне регулювання ринку цінних папе­рів (1996), Про цінні папери і фондову біржу (1991) тощо), сукуп­ність підзаконних актів, виданих Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, Фондом дер­жавного майна України, Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України та іншими органами державної вико­навчої влади.

Розділ 3.

Основоположні принципи державно-правового регулювання ринку цінних паперів

Ринкова взаємодія є складним суспільним явищем, яке має певну сукупність невід'ємних складових частин. Штучно змінити природу ринкової взаємодії неможливо, отож завдання учасників значною мірою полягає у тому, щоб знаходити засоби, які будуть допомагати здійснювати ринкові відносини успішно та ефективно. Зокрема, до таких засобів належать норми і принципи правового регулювання ринкової взаємодії.

Правові норми являють собою встановлені і визначені прави­ла поведінки. Вони можуть дозволяти, обмежувати, вимагати, забо­роняти, допускати або визначати той чи інший варіант поведінки на ринку цінних паперів. У зв'язку з тим, що ринкова взаємодія з цінних паперів є не лише складною, але й постійно рухомою та розвивається в певних напрямках, на практиці досить часто ані державно-правові, ані інституційно-правові норми не можуть охопити своєю дією певні важливі аспекти ринкових відносин з цінних паперів. У таких випадках на допомогу приходять правові принципи регулювання.

Під правовими принципами регулювання ринкової взаємодії тут розуміється певна сукупність вимог або критеріїв, яким повин­ні відповідати регулюючі дії учасників ринку. (Надалі йтиметься більшою мірою про інституційних учасників). [ 4 ]

Кожен такий учасник повинен якимось чином впорядковувати свої стосунки з іншими учасниками або свої внутрішні відносини шляхом регулювання конкретних відносин. Аби бути ефективним, регулювання має задовольняти певні вимоги. Залежність між регулюванням та вимогами до нього така: якщо регулювання відповідає вимогам, то воно, власне кажучи, відбувається як таке;

якщо не задовольняє - то його як такого не існує. Тобто в останньому випадку ринкова взаємодія буде знаходитися поза

межами регулювання і мати випадковий характер. Таким чином, знання вимог або критеріїв, які стосуються регулювання, сприяє його здійсненню.

Існує багато принципів правового регулювання ринку цінних паперів, але особливої уваги заслуговують такі: принцип закон­ності: принцип делегування повноважень; принцип раціонального моделювання; принцип структурної побудови нормативних актів; принцип лексичної визначеності правових текстів.

Додержання цих принципів сприяє досягненню мети, яка стоїть перед правовим регулюванням ринку цінних паперів у цілому \ і надає змогу, за відсутності певних правових норм і правил не ' втрачати плідності регулюючих зусиль.

§ 1. Принцип законності.

Принцип законності складається принаймні з трьох складових частин. Він означає: (а) необхідність виконання вимог, які прямо викладені в законах або підзаконних актах; (б) обов'язок не виходити за межі дозволеного, якщо такі межі визначаються законом або підзаконним актом; (в) право на регулювання за своїм розсудом, якщо закон або підзаконний акт його не обме­жують.

Розглянемо, яким чином діють ці три частини принципу закон­ності на прикладі Закону про цінні папери і фондову біржу.

Вимоги, викладені в законі. Зазначений закон містить велику кількість чітко окреслених вимог. Зокрема, згідно зі стат­тею 4 акція повинна мати такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження; найменуван­ня цінного паперу - «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість; ім'я власника (для іменної акції); розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції; а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства чи іншої уповноваженої на це особи; печатку акціонер­ного товариства.

Крім того, у цій статті має місце вимога, наприклад, про те, що привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що переви­щує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства, або про те, що мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою 50 карбованців.

Стаття 7 забороняє випуск акцій для покрить збитків, по­в'язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.

У статті 8 визначається інша вимога - акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості.

Закон також визначає перелік обов'язкових реквізитів обліга­цій підприємств. Зокрема, мова йде про: найменування цінного паперу - «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашен­ня, розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій);

місце і дату випуску, а також серію й номер облігації: підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи; печатку емітента.

Суть законодавчої вимоги полягає у тому, що певні відносини законодавець регулює самостійно, досить визначено, категорично. Учасники ринкової взаємодії повинні виконувати вимогу неза­лежно від того, подобається вона їм чи ні. Крім того, вступаючи між собою у певні стосунки, учасники повинні їх здійснювати саме таким чином і в такому обсязі, як це визначив законода­вець. Будь-яке відхилення від вимоги, зафіксованої у законі або підзаконному акті, вважається їх порушенням.

Межі дозволеного, визначені законом. В окремих випад­ках закон встановлює межі, у яких може діяти конкретний учас­ник ринкової взаємодії, тобто на ринку цінних паперів. Наприклад, відповідно до статті 4, до акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів. Якщо це має місце, то купон повинен містити такі основні відомості: порядковий номер купона на виплату дивідендів; порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди; найменування акціонерного товариства; рік виплати дивідендів. Стаття 5 визначає, що акція є неподільною. У разі, коли одна й та сама акція належить кільком особам, усі вони вважаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.

У статті 6 вказується те, що рішення про випуск акцій прий­мається або засновниками акціонерного товариства, або загаль­ними зборами акціонерів цього товариства.

Відповідно до статті 8, акції оплачуються в національній валюті, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також у іноземній валюті або шляхом передачі майна.

Суть визначення меж полягає у тому, що законодавець, з одного боку, дозволяє учаснику ринку обрати той або інший варіант поведінки, але з другого - визначає межі, у яких цей вибір може бути зроблено. Наприклад, у випадку статті 4, дозволяється дода­вати купонний лист, але поряд з цим також визначаються його обов'язкові реквізити. У випадку статті 5, декілька власників акції можуть здійснювати свої права через одного з них або спільного представника, але поряд з цим встановлюється обмеження - усі вони вважаються одним власником, а акція є неподільною.

Коли закон містить у собі певну вимогу, то це означає, що законодавець вимагає певного варіанту дій. Коли ж законодавчий акт визначає межі дозволеного, то законодавець дозволяє якийсь варіант поведінки та одночасно встановлює певні обмеження. Або в рамках обмежень він вважає припустимими певні варіанти поведінки учасників ринкової взаємодії.

Право учасника ринку регулювати відносини на свій розсуд. Ця складова частина принципу законності є досить схожою на попередню, але не ототожнюється з нею. Прикладами можуть бути: положення статті 6 про те, що протокол рішення про випуск акцій, крім обов'язкових реквізитів, може також міс­тити й інші відомості щодо випуску акцій; аналогічне положення статті 11, яке стосується протоколу рішення про випуск облігацій.

У даному випадку законодавець дозволяє учасникам ринку здійснити певні дії і не встановлює ніяких обмежень. Тобто під іншими відомостями можуть бути будь-які відомості, які емітент вважатиме необхідними. Іншими словами, закон надає учаснику ринку право регулювати певні відносини на свій розсуд. Саме наявність або відсутність меж, у яких окремі дії учасників вважаються законодавцем припустимими, і відрізняє останню частину принципу законності від попередньої.

§ 2. Принцип делегування повноважень.

Принцип делегування повноважень є надзвичайно важливим засобом здійснення регулювання ринкової взаємодії. Можна навіть сказати, що він є необхідною умовою будь-якого регулюван­ня суспільних відносин.

Оскільки ринок являє собою систему взаємовідносин, яка поєднує у собі державно-правове та інституційно-правове регулю­вання, то й мова відповідно буде йти про внутрішньо - державне, державно-інституційне та внутрішньо-інституційне делегування повноважень.

Проблема делегування повноважень є не тільки важливою, але й складною. Це пов'язано, зокрема, з тим, що делегування повноважень є певним суспільним процесом. Суть його полягає у тому, що права й обов'язки щодо вирішення певних питань передаються від одного регулюючого органу або інституту до іншого. Слід мати на увазі, що орган або інститут, який передає права та обов'язки по регулюванню певних відносин, сам повинен бути уповноваженим на законних підставах здійснювати регулю­вання цих відносин.

При регулюванні ринкової взаємодії існує принцип, згідно з яким ніхто не може передавати більше прав, ніж ті, якими він сам володіє на законних підставах.

Якби нам довелось малювати графічне зображення процесу делегування повноважень, то в ряді випадків ми мусили б зобра­зити його у вигляді замкненого кола; в інших - у вигляді лінії, яка спрямована у безмежжя. У реальній ринковій взаємодії про­цес делегування повноважень поєднує у собі і перше, і друге зображення. Необхідно також зауважити, що в першому випадку довжина кола може бути більшою або меншою.

Щоб краще зрозуміти, що собою являє колоподібний процес делегування повноважень, уявімо собі таку схему:

а) Певна сукупність індивідів, які мешкають на якійсь території, вступають між собою у взаємодію. Виникає об'єктивна потреба в регулюванні цієї взаємодії. Для цього створюється відповідна організація - скажімо, держава, - яка наділяється певними пов­новаженнями по регулюванню суспільної взаємодії. Тобто сукуп­ність індивідів делегує повноваження по регулюванню їх взаємо­дії, а межі делегування визначаються в основному законі - кон­ституції.

б) Регулювання суспільної взаємодії має загальні та конкретні аспекти. Тому державне регулювання в більшій мірі є загальним, ніж конкретним. Одночасно воно не є ані виключно загальним, ані виключно конкретним.

Здійснюючи загальне регулювання, держава делегує певні пов­новаження по регулюванню, скажімо, ринкових відносин, сус­пільним інститутам і окремим індивідам. Наприклад, інститутам вона надає право виконувати якусь діяльність, а індивідам брати участь у такій діяльності. Крім того, вона ставить до інститутів вимогу - їх діяльність повинна бути орієнтованою на задоволення потреб індивідів.

Інститут у процесі виконання своєї діяльності повинен регулю­вати її якимсь чином. Тобто має місце певне делегування повнова­жень посадовим особам цього суспільного інституту. Далі відбувається поєднання прав і обов'язків посадових осіб з права­ми і обов'язками індивідів, і таким чином інститут виконує свою діяльність.

в) Результати цієї діяльності задовольняють індивідів лише в певній, але не повній мірі. Тому незадоволення, а також його міра примушують індивідів знову звертатися до держави у зв'язку з виконанням нею делегованих їй повноважень. Якщо існуючих державних повноважень недостатньо, то в конституції додатково закріплюються ті, які вважаються необхідними. Тобто коло зам­кнулось. [ 5 ]

Зазначена схема є значною мірою спрощеною та загальною, але на наш погляд, дає змогу побачити колоподібний характер процесу делегування регулюючих прав та обов'язків.

Значно частіше процес делегування повноважень має вигляд лінії, спрямованої у безмежність. Тобто, по суті, це є фрагмент загального процесу регулювання суспільної взаємодії. Щоб краще зрозуміти природу фрагментарного делегування повноважень, розглянемо три сфери регулювання ринкових відносин.

Внутрішньо-державне делегування повноважень. Під внутрішньо-державним делегуванням повноважень тут розумі­ється процес делегування, обмежений відносинами між держав­ними органами. Наприклад, законодавча влада делегує повнова­ження по регулюванню певних відносин органу виконавчої влади або певний орган виконавчої влади делегує зазначені повнова­ження іншому органу цієї влади.

Зокрема, Закон про цінні папери і фондову біржу повинен регулювати взаємодію між учасниками ринку цінних паперів, [ 6 ] Тобто повноваження по регулюванню ринкових відносин у сфері цінних паперів має Верховна Рада України (законодавча влада). У деякій мірі вона регулює ці відносини безпосередньо і прямо, тобто визначає умови та порядок випуску цінних паперів, регулює посередницьку діяльність в організації обігу цінних паперів на території держави.

Але ряд повноважень по регулюванню ринкової взаємодії у цій сфері законодавча влада делегує виконавчій. Наприклад, від­повідно до статті 21 Закону Про цінні папери і фондову біржу, порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом Міністрів (виконавчій владі). Стаття 22 вказує, що порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформа­ції про Їх випуск визначається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України, яка є органом державної виконавчої влади.

Державно-інституційне делегування повноважень. В окремих випадках держава делегує повноваження по регулюван­ню певних ринкових відносин суспільним інститутам. Тобто делегування виходить за межі державної організації.

Наприклад, деякі права та обов'язки по регулюванню ринкової взаємодії у сфері цінних паперів держава делегує фондовій біржі. Зокрема, відповідно до статей 32 і 33 Закону України Про цінні папери і фондову біржу (1991), остання повинна виконувати функції організаційно оформленого і постійно діючого ринку, на якому відбувається торгівля цінними паперами. Для того, щоб можна було виконувати зазначену функцію, фондовій біржі делегуються певні повноваження по регулюванню ринку цінних паперів. Наприклад, це стосується права на визначення умов допуску цінних паперів для торгівлі на біржі, порядку торгівлі на ній, умов та порядку передплати на цінні папери, які коти­руються на біржі, а також правил ведення розрахунків по укла­дених на біржі угодах (стаття 34).

Внутрішньо-інституційне делегування повноважень. Під внутрішньо-інституційним делегуванням повноважень тут розуміється таке делегування, яке здійснюється в межах сус­пільного інституту. Внутрішньо-інституційне делегування, голов­ним чином, є конкретизуючим делегуванням повноважень.

Наприклад, законодавча влада своїм законом про цінні папери і фондову біржу делегувала певні загальні повноваження фондо­вій біржі (інституту). Зокрема, згідно зі статтею 34 цього Закону, визначаються лише загальні напрямки, відповідно до яких фондова біржа, як певний інститут, має здійснювати регулювання ринкової взаємодії. У законі немає конкретних вказівок про те, яким чином і яким керівним органом біржі повинно виконуватися регулюван­ня.

Щоб виконувати покладені на неї законом функції, фондова біржа створила органи і делегувала їм певні повноваження по регулюванню ринкових відносин. Так, згідно з Правилами фондової біржі, повноваження по допуску цінних паперів для котирування на біржі делеговані Біржовою радою котирувальній комісії, а повноваження по винесенню експертної оцінки цінних паперів, які пропонуються для котирування, - відділу економічного аналізу й інформації (пункт 2).

Як бачимо, делеговані державою повноваження в рамках інституту розподіляються між окремими органами - від вищого до нижчих. Отже, в межах інституту відбувається відносно само­стійне делегування повноважень по регулюванню ринкової взає­модії.

§ 3. Принцип раціонального моделювання.

Раціональне моделювання є, мабуть, найважчим серед усіх видів інтелектуальної діяльності, пов'язаної з регулюванням рин­кової взаємодії. Термін «раціональне» тут використовується в значенні досить ефективного або досить плідного.

Відразу необхідно зробити застереження: моделей розвитку будь-якої суспільної взаємодії може бути надзвичайно багато, але не кожна модель може бути ефективною або плідною, тобто раціональною.

У загальному вигляді під моделюванням розуміється такий спосіб регулювання, в основі якого лежить досить умовне та спрощене відтворення реальної ринкової взаємодії, а також уявлення про те який вигляд буде мати зазначена взаємодія, якщо до неї привнести певні зміни. Тобто, процес моделювання складається з двох взаємопов'язаних частин: моделі-відтворення та моделі-уявлення.

Складність застосування принципу раціонального моделюван­ня досить часто на практиці полягає у тому, що необхідно, по-перше, створити модель-відтворення; по-друге, створити її раціо­нальною; по-третє, створити модель-уявлення; по-четверте, зроби­ти її раціональною; по-п'яте, вдало поєднати модель-відтворення з моделлю-уявленням.

Інша група труднощів застосування принципу раціонального моделювання пов'язана з необхідністю точного впровадження в практику заходів, які вважаються з’єднуючим ланцюгом цих двох моделей. При вдалому здійсненні відповідних заходів ре­альна взаємодія на ринку в досить великій мірі набуде того вигляду, який мала модель-уявлення. Безперечно, навіть найкраща і найраціональніша модель-уявлення не зможе охопити весь «малюнок» реальної ринкової взаємодії. Але застосування модель­ного принципу необхідне для того, щоб взагалі якимсь чином можна було впливати на реальну взаємодію, підтримувати її пев­ний стан, а також забезпечувати її збереження, не допускаючи серйозного порушення.

В основі інституційного регулювання ринкових відносин ле­жить діяльність по прийманню і виконанню певних рішень. Тобто, як про це вже йшла мова, перш ніж регулювати взаємовідносини, інститут повинен прийняти відповідне рішення.

Діяльність по створенню та виконанню рішення складається з декількох ланцюгів. Зокрема, вона включає у себе: (а) визна­чення проблеми; (б) вироблення сукупності різноманітних рішень цієї проблеми; (в) вибір найбільш раціонального рішення; (г) втілення обраного рішення в практику; (д) оцінка впливу рішення на стан проблеми, яка підлягає регулюванню. [ 7 ]

Але для того, щоб прийняти ефективне рішення, необхідно побудувати раціональну модель-відтворення тієї частини реальної ринкової взаємодії, яка підлягає регулюванню. Головне в створен­ні цієї моделі полягає у тому, щоб вдало визначити існуючі в реальній взаємодії системні, структурні та функціональні взаємо­зв'язки. Труднощі, що виникають, тут пов'язані не лише з виділен­ням необхідних зазначених вище зв'язків, але й з досить правиль­ним відтворенням «малюнку» реальних стосунків. На кожному кроці тут чекає підступна невдача: модель-відтворення може бути побудованою на основі хибно обраних систем, структур та функ­цій; при побудові моделі можуть бути припущені викривлення.

Крім того, побудова моделі-відтворення є складанням певного «малюнку» взаємодіючих багатофакторних процесів (систем, структур). З часом змінюється реальний «малюнок» взаємовідно­син на ринку. Тому побудова моделі-відтворення є по суті спро­бою охопити процеси, які перебувають у стані руху. Усе це об'єктивно спричинює умови, за яких модель-відтворення може мати багато варіантів.

Не менші труднощі виникають і при побудові моделі-уявлення, оскільки тут вступають у дію різні цілі, різні уявлення, різні наміри (а також інтереси). До того ж раціональне моделювання є значною мірою залежним від суб'єктивних факторів.

Принцип раціонального моделювання є не тільки необхідним засобом правового регулювання ринкової взаємодії, але він також є запорукою його успіху. І мабуть тому, що сама ринкова взаємо­дія є складним явищем, а її регулювання - складним процесом, застосування цього принципу є теж непростою справою.

§ 4. Принцип структурної побудови нормативних актів.

Кожний нормативно-правовий документ існує у вигляді пев­ного тексту. Вимоги та дозвіл, обмеження та надання свободи, делегування повноважень та раціональне моделювання - усе це відтворюється в тексті нормативно-правового документу у вигля­ді окремих положень, статей, розділів тощо.

Текст документу завжди є певною сукупністю положень, ста­тей і розділів. Вони повинні бути взаємопов'язаними між собою, а також розташовуватися в певному порядку, (в певній послідов­ності).

Створення такого документу краще за все починати з визна­чення мети регулювання, тобто якщо інститут має намір здійснити регулювання якихось ринкових відносин або якоїсь окремої сфери ринкової взаємодії, то він повинен визначитися з тим, для чого він створює нормативний акт. Далі слід побудувати певну модель-уявлення, складовими частинами якої є органи, повноваження, процедури, вимоги, відповідальність тощо. Модель-уявлення повинна бути здатною надати реальній ринковій взаємодії такого характеру, який є бажаним для інституту.

Потім необхідно влучно описати задану модель. Для цього окремі її частини слід описувати положеннями або статтями або навіть розділами (в залежності від розмірів відповідної частини). Оскільки в моделі всі частини є взаємопов'язаними, то й текст нормативно-правового документу теж має бути взаємопов’язаним. Усі положення, статті або розділи неможливо виклас­ти в тексті одночасно; вони мають розташовуватися у певній послідовності. Положення, статті, розділи та послідовність їх ви­кладення власне і є тим, що ми називаємо структурою норматив­но-правового документу

Створення структури в значній мірі є творчим процесом, який залежить від багатьох факторів, у тому числі й від того, що орган (інститут), який створює документ, вважає за головне, що він хотів би визначити самостійно, що делегувати, у яких обсягах тощо.

Таким чином, принцип структурної побудови нормативно-правового акту - державного або інституційного - є необхідною умовою його дієвості, а значить і засобом ефективності та плід­ності правового регулювання ринкової взаємодії. Закономірність тут існує така: чим виразніша і повніша структура тексту норма­тивно-правового акту, тим більш зрозумілим будуть його поло­ження, а значить і легше буде дотримуватися такого акту.

Аналіз структури тексту нормативно-правового акту дає змогу побачити, що кожний розділ охоплює та регулює певний аспект ринкової взаємодії, а в цілому зазначена структура об'єднує певну сукупність напрямків регулювання ринку цінних паперів. Крім того, вказана сукупність розташована в структурному відношенні в певній послідовності. Послідовність надає змогу робити право­ве регулювання більш струнким і зрозумілим. Одночасно, слід зауважити, що визначення послідовності є часто вираженням спрощеного розуміння реального руху та напрямків розвитку ринку цінних паперів.

§ 5. Принцип лексичної визначеності правових текстів.

Як і вищезгадані, принцип лексичної визначеності норматив­них текстів є необхідною умовою і засобом підвищення дієвості державних та інституційних правових документів. Розглядаючи його, повернімося до положення про те, що будь-який нормативно-правовий акт є текстовим документом. Тобто викладається в письмовій формі та створюється за допомогою слів, речень тощо.

Головним інструментом тут виступають речення. З одного боку, вони є певною послідовністю слів, які входять до його складу. З іншого боку, кожне речення є взаємопов'язаним з попереднім та наступним за ним.

Що стосується принципу лексичної визначеності нормативних текстів, то нас буде цікавити тут не аспект взаємозв'язків на рівні слів у реченні або речень між собою, а лексична сторона тексту. Тобто виразність і зрозумілість змісту слів, що вживаються в ньому.

Плідність та ефективність державно-правового та інституцій-но-правового регулювання ринкової взаємодії знаходиться у прямій залежності від зрозумілості змісту вжитих у тексті речень та слів. Оскільки майже неможливо керуватись тим і дотримува­тися того, що є незрозумілим. Таким чином, при побудові (ство­ренні) тексту нормативно-правового акту з метою регулювання ринкових відносин необхідно вживати такі слова, зміст яких легко збагнути. Крім того, з метою підвищення ступеню зрозумі­лості в самому тексті правового документу необхідно давати тлумачення вжитих термінів. [ 8 ]

Слід також утримуватись від використання слів, які можуть мати декілька значень. У цьому випадку збільшується імовірність того, що різні учасники ринкової взаємодії будуть розуміти їх по-різному. Правовий текст стає значною мірою плідним, якщо всі слова та речення, вжиті в ньому, будуть виразними та зро­зумілими.

Розділ 4.

Порівняльно – правова характеристика державно – правового регулювання ринку цінних паперів зарубіжних країн.

США

У США існує численність законів, безпосередньо регулюючих ринок цінних паперів. Серед них найбільш важливими є закони про цінні папери (1933), про торгівлю цінними паперами (1934), про емісію боргових зобов'язань (1939), про інвестиційну компа­нію (1940), про консультування в галузі інвестицій (1940) та ряд інших. [ 9 ] Згідно з преамбулою закону про цінні папери 1933 року, його метою є встановлення обов'язку емітентів щодо публікації інформації про цінні папери, що випускаються у вільний обіг, а також попередження випадків розповсюдження перекруче­них відомостей, обману й шахрайства при торгівлі цінними паперами. Головним засобом досягнення вказаної мети є введен­ня режиму державної реєстрації відкритих випусків цінних папе­рів та інформації про ці випуски. Закон визначає цілі та процеду­ру, види цінних паперів і випуски, які підлягають такій реєстрації, а також встановлює винятки. Зокрема, для реєстрації емітенти повинні подавати в комісію по цінних паперах проспекти випус­ків цінних паперів. Закон забороняє подавати на реєстрацію та публікувати невірогідну інформацію або неточні відомості. Факт державної реєстрації випуску цінних паперів підтверджує, що відомості про компанію та її цінні папери є об'єктивними, проте він зовсім не означає, що компанія є перспективною чи її цінні папери будуть прибутковими. Комісія по цінних паперах не може заборонити випуск з мотивів поганого керівництва компанією або збитковості її діяльності, разом з тим вона вправі відмовити в реєстрації, якщо проспект буде містити неправдиву або неточну інформацію. Закон про цінні папери встановлює перелік відомос­тей, які мають бути вказані в реєстраційних документах. До нього, наприклад, входить інформація, що стосується опису підпри­ємства, забезпечення випуску цінних паперів, відомості про керівництво компанії, а також фінансовий звіт, завірений незалеж­ним державним бухгалтером.

Після надходження до комісії по цінних паперах реєстраційної заяви та проспекту, вони публікуються для широкої громадськості. Випуск цінних паперів звичайно дозволяється здійснювати на двадцятий день після його реєстрації або з моменту внесення до реєстраційної заяви останньої поправки.

Комісія має право на призупинення випуску або навіть на його заборону, якщо після реєстрації буде встановлено, що емітент подав для реєстрації необ'єктивну або неповну інформацію.

У ряді випадків проходження процедури реєстрації не вимага­ється. Це стосується, наприклад, випусків цінних паперів, які розміщуються серед обмеженого числа інвесторів і не призначені для перепродажу, які будуть перебувати в обігу в межах одного штату, які здійснюються муніципальними органами штатів, феде­ральними державними органами, а також благодійними товарист­вами, що є незначними за величиною (наприклад, до 1 мільйона доларів) та деяких інших.

Закон про торгівлю цінними паперами 1934 року ніби продов­жує сферу дії попереднього закону. Він вимагає від емітентів, цінні папери яких зареєстровані в комісії по цінних паперах, надавати їй і публікувати для громадськості періодичні та річні звіти про результати своєї господарчої діяльності та фінансовий стан. До 1964 року це стосувалось, головним чином, емітентів, цінні папери яких котирувались на фондових біржах США. Проте починаючи з 1964 року цей закон також було поширено й на емітентів, цінні папери яких перебувають в обігу на позабіржовому ринку.

Вказані річні та періодичні звіти, а також інша поновлювана інформація, яку емітенти подають до комісії, зберігається в довід­ковому відділі комісії та є доступною для загального ознайомлен­ня. З цих документів можна також робити копії.

Прийняті згодом поправки до закону встановили обов'язок інвесторів, які мають намір придбати понад 5% акцій компанії-емітента шляхом тендерної пропозиції, здійснити декларування відповідної інформації про себе, а також заборону на інсайдерську торгівлю цінними паперами.

Відповідно до закону, для окремих категорій учасників ринку цінних паперів вводиться режим державної реєстрації. Зокрема, це стосується фондових бірж та інших саморегульованих організа­цій, брокерів і ділерів, торгуючих цінними паперами, якщо вони діють на території двох і більше штатів: агентів по трансферту; клірингових установ; брокерів та ділерів, які спеціалізуються на торгівлі державними й муніципальними цінними паперами, а також торговців інформацією.

Закон про інвестиційну компанію 1940 року своїми положен­нями доповнює вказані вище закони і в той же час визначає особливості діяльності інвестиційних компаній.

Зокрема, вказані компанії повинні реєструвати випуски своїх цінних паперів (інвестиційних сертифікатів) у комісії по цінних паперах; їм забороняється істотно відхилятись від основного напрямку своєї діяльності або здійснювати істотні зміни в інвес­тиційній політиці без схвалення учасників компанії; не допуска­ється, щоб керівні посади в компанії займали особи, викриті в шахрайських діях з цінними паперами, або щоб гаранти випуску та брокери становили більшість у раді директорів компанії: конт­ракти, укладені керівництвом та істотні поправки до них повинні доводитись до відома учасників компанії для їх схвалення або несхвалення: таким компаніям забороняється купувати конт­рольні пакети акцій холдингових компаній.

Японія

Основними законодавчими актами Японії, регулюючими ринок цінних паперів, є закони про державні облігації (1906), про цінні папери та фондові біржі (1948), про інвестиційні трасти (1951), про дилерську діяльність з іноземними цінними паперами (1971) та ряд інших.

Закон про цінні папери та фондові біржі визначає перелік цінних паперів, встановлює режим державної реєстрації відкритих випусків цінних паперів (окрім державних) забороняє банкам здійснювати брокерсько-дилерську діяльність з цінними паперами без створення відокремленого дочірнього підприємства, встанов­лює режим державного ліцензування посередницької діяльності, закріплює обов'язок емітентів, цінні папери яких зареєстровані Бюро по цінних паперах міністерства фінансів Японії, подавати періодичні та річні звіти про результати господарчої діяльності та фінансовий стан.

Історичні умови, у яких приймався вказаний закон, виявили вплив на його зміст, у зв'язку з чим багато його нормативних положень є схожими на положення законів США про цінні папери (1933) та про торгівлю цінними паперами 1934 року.

Німеччина

Законодавчими актами Німеччини, регулюючими ринок цінних паперів, є, зокрема, закони про біржі (1896), про акції, про допуск до біржової торгівлі (1986), про інвестиційні товариства (1969), про іноземний інвестмент-бізнес (1969), про проспекти при прода­жі цінних паперів (1990) та ряд інших.

Не дивлячись на те, що закон про біржі був прийнятий у минулому столітті, він у цілому продовжує відігравати важливу роль у регулюванні торгівлі цінними паперами на біржовому ринку. Перша поправка до нього була зроблена в 1908 році, подальші - відповідно в 1975, 1986 і 1989 роках. [ 10 ]

Закон встановлює порядок створення бірж, здійснення держав­ного контролю за їх діяльністю, порядок визначення цін на кон­кретні цінні папери, допуску цінних паперів до офіційного та неофіційного котирування, а також містить інші положення. Зокрема, він передбачає, що біржі можуть бути створені в Німеч­чині тільки після одержання на те відповідної ліцензії департамен­ту по нагляду за ринком цінних паперів. Вказаний орган наді­лений також повноваженнями відкликати видані ліцензії.

Департамент землі призначає при біржі свого постійного представника - державного комісара, у функції якого входить здійснення повсякденного контролю за проведенням біржових торгів цінними паперами, а також дотриманням біржею норм німецького законодавства. Державні комісари мають право відвідувати збори акціонерів біржі та засідання її ради керівників, а також робити зауваження у випадку порушення біржею право­вих норм. Вищим керівним органом кожної фондової біржі є рада керівників. Вона призначає виконавчий орган біржі - правління - і керує його діяльністю.

Посередники, які торгують цінними паперами на фондовій біржі, повинні пройти відповідну процедуру допуску. Вони реє­струються як учасники біржової торгівлі за рішенням Ради керів­ників. Режим допуску встановлений як для посередників, торгую­чих на аукціонах «з голосу», так і для тих, які ведуть торгівлю в межах комп'ютерної системи. Окрім того, курсмаклери та вільні маклери мають бути зареєстровані також у департаменті по нагляду за діяльністю бірж. По закінченні чотиримісячного стро­ку після чергового фінансового року ці учасники зобов'язані надавати у вказаний державний орган звіт про свою діяльність. Вказаний звіт має бути завірений аудитором або аудиторською фірмою. На додаток до цього, департамент по нагляду за діяль­ністю бірж за своєю ініціативою зобов'язаний перевіряти доку­ментацію курсмаклерів і вільних маклерів як мінімум двічі на рік шляхом призначення ревізорів. У випадках виявлення істот­них недоліків маклерів вказаний орган повідомляє про це раду керівників біржі для прийняття рішення про призупинення або відкликання дозволу на участь у біржових торгах.

Як зазначалось вище, на фондових біржах Німеччини існує режим допуску цінних паперів до офіційного та неофіційного котирування, разом з тим у ряді випадків закон встановлює винятки з цього загального правила. Наприклад, не вимагають проходження процедури допуску до офіційного котирування випуски облігацій федерального уряду, створюваних ним спеці­альних фондів або уряду землі, а також облігації, випущені дер­жавами - членами Європейського Союзу.

Цінні папери допускаються до офіційного обігу на фондовій біржі за умови, що емітент відповідає пред'явленим вимогам, подав до біржового комітету по допуску належний проспект про цінні папери, а також якщо допуск до офіційного котирування не завдає шкоди громадським інтересам.

Закон встановлює для емітентів, цінні папери яких перебува­ють в офіційному обігу на фондовій біржі, обов'язок подавати до комітету по допуску й публікувати у відкритому друці матері­ально значущу інформацію, а також періодичні та щорічні звіти про господарчу діяльність і фінансовий стан. Крім того, емітент повинен відкрити в місті, у якому розташована фондова біржа, щонайменше одне представництво та один депозитарій, у яких інвестори могли б з'ясовувати будь-які питання, пов'язані з во­лодінням цінними паперами.

Закон про акції представляє собою основний нормативно-правовий документ, регулюючий порядок випуску акцій і формаль­ні вимоги, пред'явлювані до цього виду цінних паперів. На відміну від зарубіжної практики, у Німеччині в основному випускаються акції на пред'явника; випуск іменних акцій здійснюється досить рідко. Виняток становлять страхові компанії. Вказаний закон регламентує якби «внутрішню» діяльність емітента по випуску акцій, у той час як закон про біржі регулює «зовнішній» обіг акцій на фондових біржах. В англо-американській правовій сис­темі норми закону про акції звичайно називають законодавством про компанії та корпорації. Цей закон встановлює, зокрема, по­рядок і процедуру прийняття емітентом рішення про випуск акцій, вимоги до мінімальної номінальної вартості, порядок здій­снення додаткових випусків тощо.

Канада

Державно-правове регулювання ринку цінних паперів у Ка­наді здійснюється, головним чином, на рівні провінцій цієї країни.

У Канаді не існує федерального законодавства про ринок цінних паперів. Нормативно-правові акти, які називаються «Націо­нальною політикою», приймаються не федеральним державним органом, а є угодами між комісіями по цінних паперах провінцій Канади. Останні є органами виконавчої влади держав - суб'єк­тів федерації. Разом з тим, у кожної провінції існує законодавство цієї провінції, яке регулює її ринок цінних паперів. Між законами провінцій існують деякі розбіжності, проте в цілому вони охоплю­ють своєю дією однакові стосунки.

Наприклад, в Онтаріо основним законом, який регулює сферу цінних паперів, є закон про цінні папери 1989 року.[ 11 ] Він містить юрми, що стосуються діяльності комісії по цінних паперах, інвестиційних фондів, режиму державної реєстрації випусків цінних паперів, порядку здійснення торгівлі на біржовому та позабіржовому ринках, вимог до проспектів, порядку внесення тендерних пропозицій про придбання великих пакетів акцій з метою встановлення контролю над емітентом, заборони на інсайдерську торгівлю цінними паперами тощо.

Положення закону про цінні папери деталізуються, уточнюють­ся і розвиваються в численних підзаконних актах комісії по цінних паперах, які називаються постановами, роз'ясненнями, політикою, бланкетними розпорядженнями та наказами комісії.

Закон про цінні папери 1989 року є новою редакцією двох попередніх законів про цінні папери, які були прийняті відповідно ". 1966 і 1978 роках. Відповідно до закону, в Онтаріо в комісії по цінних паперах існує виконавчий орган - Директор, який діє від імені комісії у період між її засіданнями. Особи, не згодні з рішеннями Директора, можуть оскаржити їх у комісії. Комісія може скасувати або схвалити рішення Директора. На випадок незгоди з рішенням комісії зацікавлена особа може оскаржити його в суді. Комісія по цінних паперах вправі здійснювати реєст­рацію відкритих випусків цінних паперів, проводити розслідуван­ня, призначати перевірки фінансового стану учасників ринку цінних паперів, проводити реєстрацію фондових бірж, а також учасників ринку цінних паперів, здійснюючих посередницьку діяльність.

Здійснюючи державний контроль за діяльністю біржі, вона може приймати будь-які рішення, що стосуються організації бір­жової торгівлі, затвердження біржових нормативних актів, мате­ріальної бази проведення біржових торгів, а також забезпечення дотримання законодавства емітентами, цінні папери яких котиру­ються на фондовій біржі. Будь-яка особа або компанія, інтереси яких утискуються діями або нормативними актами фондової біржі, вправі оскаржити ці дії або акти в комісії по цінних паперах.

Закон Онтаріо встановлює стосовно брокерсько-ділерської андеррайтерської та консультаційної діяльності у сфері цінних паперів режим державного ліцензування. Ліцензії видаються як особам, так і компаніям. Для одержання ліцензії зацікавлена особа або компанія подає Директору комісії заяву, у якій викладає відомості в обсязі, встановленому комісією. Директор має право на запит у подавача додаткових відомостей, які необхідні йому для прийняття рішення. У випадках, коли, на думку Директора, дана особа або компанія мають достатню підготовку, він видає їм письмове свідоцтво про реєстрацію їх як посередників або консультантів. Наявність свідоцтва означає дозвіл на виконання відповідних дій. Директор також вправі відмовити у видачі лі­цензії.

Усі зареєстровані посередники й консультанти повинні пові­домляти Директору про зміни у відомостях, поданих ними при одержанні ліцензії, протягом п'яти робочих днів з дати, коли такі зміни виникли. Це стосується, зокрема, змін у місцезнаход­женні офіса посередника або консультанта, у складі керуючих органів дилерських компаній, у володінні акціями та паями інсти­тутів-ділерів, приймання на роботу та звільнення з роботи праців­ників посередницької або консультативної фірми, відкриття або закриття філій на території Онтаріо.

Стосовно відкритих випусків цінних паперів закон також встановлює режим державної реєстрації. Виняток становлять випуски облігацій уряду Канади, Королівства Великобританії, а також інших держав; муніципальних облігацій; боргових цінних паперів, гарантованих банками або кредитними установами;

сертифікатів трастових компаній, інвестиційні внески яких гаран­товані; інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів, розмі­щуваних серед обмеженого числа інвесторів; векселів і комерцій­них паперів, строк погашення яких не перевищує одного року;

цінних паперів благодійних, релігійних та навчальних установ і організацій; цінних паперів, не призначених для вільного обігу та ряду інших.

Велику увагу приділено в законі випуску проспектів і їх змісту. Крім того, закон встановлює обов'язок емітентів і посе­редників надсилати до комісії по цінних паперах матеріальну, періодичну та щорічну інформацію про господарчу діяльність і фінансовий стан. Вказана інформація повинна публікуватись у відкритому друці та бути доступною власникам цінних паперів.

Австралія

Серед законодавчих актів Австралії, регулюючих національ­ний ринок цінних паперів, найбільш важливими є закони про австралійську комісію по цінних паперах (1989), про корпорації (1989), про іноземні корпорації (1989) та ряд інших.

На відміну від Канади, державно-правове регулювання ринку цінних паперів у Австралії здійснюється як на федеральному рівні, так і на рівні штатів. Вищезгадані закони є федеральними законодавчими актами.

Відповідно до закону про австралійську комісію по цінних паперах, головними цілями комісії є: надання сприяння розвитку компаній (акціонерних товариств), ринку цінних паперів і ф'ючерському ринку; сприяння росту довіри з боку інвесторів шляхом захисту їх інтересів і досягнення одноманітності підзаконного регулювання у сфері цінних паперів на федеральній території;

забезпечення дотримування федерального законодавства про ринок цінних паперів; збирання, накопичення та обробка інфор­мації й документів, що подаються у комісію учасниками ринку, у випадках, визначених законодавством; забезпечення швидкості та повноти доступу до даної інформації з боку громадськості та деякі інші.

Вказаний закон визначає повноваження комісії подвійним способом - шляхом посилання на відповідні норми закону про корпорації і шляхом надання найширших повноважень на “звер­шення всіх дій, які комісія повинна виконувати в процесі розв'я­зання покладених на неї завдань”.

Деякі функції, які виконує австралійська комісія по цінних паперах, співпадають із функціями комісій по цінних паперах інших розвинених країн, проте в її діяльності також існують і особливості. Наприклад, на відміну від США або Німеччини, в Австралії комісія по цінних паперах безпосередньо не уповнова­жена приймати рішення про реєстрацію фондових бірж.[ 12 ] Закон про корпорації (1989) забороняє виконувати біржові функції компаніям, які не мають на те державної ліцензії. Для того, щоб компанія одержала статус фондової біржі, вона повинна зверну­тись з письмовим клопотанням до комісії по цінних паперах, яка надішле згодом цю заяву на розгляд державному міністрові. Саме міністр уповноважений приймати рішення стосовно реєст­рації фондових бірж. Позитивне рішення приймається в тому випадку, коли працівники компанії мають достатню підготовку, досвід і освіту, мають добропорядну ділову репутацію, серед керів­них осіб немає таких, які були помічені в нечесних угодах з цінними паперами або в порушеннях існуючого австралійського законодавства, якщо компанія встановила досить високі вимоги, що стосуються котирування цінних паперів і проведення торгів з ними, а також якщо правила торгівлі встановлюють процедури захисту інтересів інвесторів тощо. Рішення Міністра оформля­ється в письмовому вигляді, копія видається подавачеві. Аналогіч­ним чином в Австралії реєструються й інші саморегульовані організації, що діють на ринку цінних паперів.

Зміни в нормативно-правових документах фондових бірж та­кож затверджуються Міністром і подаються через комісію по цінних паперах. Разом з тим, як і в інших країнах, австралійська комісія здійснює контроль за функціонуванням фондових бірж. Зокрема, вона може вимагати, щоб у випадках, коли виникає загроза громадським інтересам інвесторів, фондові біржі зупиня­ли котирування цінних паперів конкретних емітентів. Фондовим біржам заборонено порушувати рішення комісії.

Відповідно до закону про корпорації, посередницька та кон­сультаційна діяльність із цінними паперами підлягає державному ліцензуванню. Ліцензії видаються комісією по цінних паперах. Для одержання ліцензії зацікавлена особа або компанія подають у комісію заяву встановленої форми, у якій містяться відомості в потрібному комісії обсязі. При розгляді заяв фізичних осіб звертається увага на те, щоб ця особа мала фінансові кошти, достатні для виконання взятих на себе зобов'язань по угодах, а також щоб вона мала необхідну кваліфікацію, освіту й досвід. При розгляді заяви, що подається юридичною особою, комісія перевіряє, щоб компанія-подавач мала у своєму складі службовців необхідної кваліфікації, досвіду та освіти; щоб у неї була гарна репутація, що дозволяє сподіватись, що посередницькі або консуль­таційні послуги будуть надаватись сумлінно, чесно, в інтересах клієнтів; щоб важелі управління даною компанією не знаходи­лись у руках третіх осіб, які не входять у компанію, і щоб вона володіла достатніми активами.

Комісія по цінних паперах веде єдиний державний реєстр усіх осіб і компаній, яким були видані ліцензії. Власники ліцензій зобов'язані подавати в комісію щорічні звіти про результати своєї діяльності та фінансовий стан.

Емітенти, які випускають цінні папери у вільний обіг як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, повинні здійснити реє­страцію проспектів випуску. Вказану реєстрацію також здійснює австралійська комісія по цінних паперах разом із заявою про реєстрацію пропозицій на підписку. Емітент може починати під­писку на цінні папери тільки після реєстрації проспекту.

Комісія по цінних паперах веде єдиний реєстр випущених проспектів і може відмовити в реєстрації на тій підставі, що в проспекті містяться спотворені або неповні відомості про емітен­та та цінні папери, що ним випускаються. Відповідно до закону про корпорації, усі емітенти, цінні папери яких перебувають у вільному обігу, зобов'язані публікувати звіти про результати господарчої діяльності та фінансове становище за минулий фі­нансовий рік.

Данія

Основними законодавчими актами, регулюючими ринок цінних паперів у Данії, у теперішній час є: Консолідований закон про Копенгагенську фондову біржу (1993), закон про Датський центр цінних паперів (1980) з поправками і доповненнями, зробленими в 1992 і 1993 роках, закон про інвестиційні асоціації (1982) з поправками 1988, 1989 і 1990 років, закон про компанії з обмеже­ною відповідальністю та деякі інші. Для виконання вищезгаданих законів Датська комісія по цінних паперах прийняла ряд підзаконних актів. Назва «комісія» у даному випадку застосовується уза­гальнено, оскільки офіційна назва вказаного державного органу - Відділ по фінансовому контролю міністерства промисловості.

У зв'язку з тим, що позабіржовий ринок цінних паперів у Данії є невеликим, особливого значення у державно-правовому регулюванні надається впорядкуванню біржової торгівлі цінними паперами.

Існуючий у нинішній редакції Консолідований закон про Копенгагенську фондову біржу представляє собою по суті раніше діючий закон про Копенгагенську фондову біржу із внесеними до нього в 1988, 1991 і 1992 роках змінами та доповненнями. Вказані доповнення робились, головним чином, у зв'язку з прийняттям Європейською Спільнотою ряду Директив, і таким чином міжна­родно-правові норми, про які йшла мова вище, були імплементовані в національне законодавство країни.

Згідно з Консолідованим законом, до котирування на Копенга­генській біржі допускаються такі види цінних паперів, .як акції, облігації, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів та аналогічні їм цінні папери. Рішення про допуск до обігу на біржі цінних паперів інших видів приймає Міністр промисловості.

Вищим керівним органом біржі є Рада біржі, що складається з голови та дев'яти членів. Голова та члени Ради призначаються Міністром промисловості строком на три роки. Усі члени Ради,

окрім Голови, призначаються за рекомендацією наступних заці­кавлених груп: від брокерських компаній - 2 особи, від Ради кредитних установ, Національного банку та службовців біржі - по одному представникові, від Датської торговельної палати, Фе­дерації промислових підприємств та Асоціації судновласників - разом - одна особа, від Датських пенсійних фондів - разом - одна особа, від Асоціації страхових товариств, Асоціації інвести­ційних фондів і деяких інших організацій - разом - дві особи.

Міністр промисловості вправі звільнити будь-якого члена Ради з посади, якщо він вирішить, що дана особа погано виконує свої обов'язки.

Рада фондової біржі приймає нормативно-правові акти, що стосуються обов'язків емітентів надавати біржі матеріально значущу та регулярну інформацію, правил і етики проведення торгів, організації та функціонування фондової біржі.

Допуск цінних паперів до котирування на Копенгагенській фондовій біржі також здійснюється за рішенням Ради біржі. Для прийняття такого рішення емітент подає до Ради відповідну заяву.

Брокерсько-дилерська діяльність на фондовій біржі підлягає ліцензуванню. Ліцензії видаються комісією по цінних паперах. Функції брокерів і ділерів можуть виконувати Національний банк, брокерські компанії, а також різні фінансові та кредитні установи. У заяві, адресованій комісії, компанія-подавач вказує, яким чином вона має намір торгувати цінними паперами. Ліцен­зія видається за умови, що подавач має рахунок у Національному банку (розрахунковому центрі фондової біржі) та Датському центрі цінних паперів (депозитарії при біржі).

Брокерські компанії можуть одержати ліцензію на здійснення брокерсько-дилерської діяльності на фондовій біржі, якщо вони відповідають таким вимогам: компанія є підприємством з обмеже­ною відповідальністю; компанія внесена до державного реєстру підприємств Данії, який веде Агентство по торгівлі і компаніях;

статутний фонд компанії сформований у розмірі не менше 5 мільйонів датських крон; акції компанії є винятково іменними;

в установчих документах містяться положення про те, що керівни­ками компанії є особи не молодші 20 років з досвідом роботи з цінними паперами не менше трьох років; компанія спроможна надавати посередницькі послуги, включаючи андеррайтерські та

консультаційні; компанія буде надавати посередницькі послуги всім інвесторам, а не окремим або обраним.

Відповідно до закону, керівники брокерських компаній, торгую­чих цінними паперами на фондовій біржі, не мають права бути власниками або входити до керівних органів промислових і комерційних компаній без дозволу комісії по цінних паперах. Посередники зобов'язані повідомляти біржі та в Датський центр цінних паперів про всі укладені ними угоди. У випадку порушен­ня брокерськими компаніями норм законодавства, комісія по цінних паперах може призупинити або відкликати видані нею ліцензії.

Здійснюючи контроль за біржовою торгівлею, комісія по цінних паперах вправі: бути присутньою на засіданнях Ради біржі; без судової постанови відвідувати офіси брокерських компаній; ви­магати надання будь-якої інформації, що стосується біржової тор­гівлі, фондової біржі, брокерської компанії або емітента. З метою підвищення ефективності контролю комісія може вимагати надан­ня необхідної їй інформації в інших державних органів. Окрім того, усі брокерські компанії зобов'язані зберігати свої книги реєстрації власників акцій у комісії по цінних паперах. Коли інвестори купують акції брокерських компаній, обов'язок пові­домити про внесення змін до книги реєстрації лежить на інвесто­рові-покупцеві. Комісія по цінних паперах вправі відмовити в реєстрації нових власників, якщо вони не повідомляють про себе потрібні комісії відомості. Після реєстрації змін комісія повідом­ляє про це брокерську компанію.

У Консолідованому законі міститься також перелік повнова­жень, якими наділяється Міністр промисловості у сфері цінних паперів. Він вправі видавати підзаконні акти, що стосуються організації та діяльності Копенгагенської фондової біржі, порядку проведення біржової та позабіржової торгівлі цінними паперами, розмірів статутних фондів брокерських компаній, умов допуску цінних паперів до котирування на біржі, інформації, яку емітент зобов'язаний опублікувати до початку котирування цінних папе­рів на біржі, порядку проведення комісією по цінних паперах інспекційних перевірок, порядку встановлення курсів цінних па­перів, призупинення та вилучення їх з обігу на біржі, втілення норм директив Європейського Союзу та деякі інші.

Висновок.

Важливого значення для ефективного функціонування РЦП набу­ває його правове регулювання. В Україні створюється нормативна база щодо врегулювання РЦП. Фундаментальним інструментом за­конодавства про РЦП є закони України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р., "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 р.

Основною метою державного регулювання РЦП е реалізація єдц ної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів, ство­рення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками РЦП фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, мак­симальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб'єктів на РЦП.

Отже, виходячи з цього виділяють такі правові форми впливу на РЦП:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників РЦП;

• регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обо­в'язків учасників РЦП;

• видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення профе­сійної діяльності на РЦП та забезпечення контролю за такою діяль­ністю; заборона та припинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на РЦП у разі відсутності спеціального доз­волу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

• реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

• контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації ви­пуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформа­цією;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за до­триманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здій­снюють професійну діяльність на РЦП;

• контроль за достовірністю інформації, що подається емітента­ми та особами, які здійснюють професійну діяльність на РЦП, конт­ролюючим органом;

• встановлення правил і стандартів здійснення операцій на РЦП та контроль за їх дотриманням;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

• контроль за системами ціноутворення на РЦП;

• контроль за діяльністю осіб. які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; проведення інших заходів щодо державного регулю­вання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.

Держава здійснює свої повноваження на РЦП через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, фон і держмайна України, Державна комісія з цінних паперів.).

Державне регулювання РЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Ця комісія та її територіальні комісії здійснюють контроль за випуском та обігом цінних па-періь, іа винятком приватизаційних. Контроль за обігом приватиза-ціііііііл паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні організації контролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повно­важень, визначених чинним законодавством.

Література

1. Документы Европейского Союза .- М., 1994. – Т. 1.

2. Уайтинг. Осваиваем банковское дело. – М.: Банки и биржа, ИО «Юнити», 1996.

3. Синки Дж. Ф. Мл. Управление финансами в коммерческих банках. – М., 1994.

4. Ринок цінних паперів. Довідник керівника підприємства. Спеціальний випуск. – К.: А. Л. Д., ВІРА-Р, 1998.

5. Палфреман Д., Форд Ф. Основы банковского дела. – М.: ИНФРА_М, 1996.

6. Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18. 06. 91 // Голос України. – 1991. - № 133.

7. Банк очима економіста і бухгалтера / Жан-Клод Вігуу та ін, - К.: Основи, 1997.

8. Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. – М., 1992.

9. Ключников И. К., Торкановский В. С. Коммерческие банки США в системе государственно-монополистического акпитализма. – Л., 1982.

10. Валютное законодательство зарубежных стран: Сб. норматив. Актов. – М., 1991.

11. Жуков А. И. Услуги коммерческих банков: Зарубежный опыт и практика. – М.: АО «Консалтбанкир», 1995.

12. Лордкипанидзе А. Г. Законодательство капмталистических государств о финансово-кредитных предприятиях: Обзор. Информ. – М.,1983.