Зміст

Вступ

Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного процесу 1922 - 1929 років

1.1 Причини і передумови першої кодифікації законодавства УРСР

1.2 Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР

Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей

2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Кодифікація земельного права

2.2 Сімейний кодекс України 1926 року

2.3 Кодекс законів про працю 1922 року

Розділ 3. Кодифікація в галузях кримінального і адміністративного права. Процесуальне законодавство і кодифікаційний процес 1920-х років

3.1 Кримінальний кодекс УСРР

3.2 Перша кодифікація адміністративного законодавства України

3.3 Кодифікація процесуального законодавства

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

На даний момент Україна знаходиться в стані формування нової системи законодавства. Видається велика кількість нормативних актів різними правотворчими органами. І вже не перший рік юристи-правники чекають на затвердження систематизованих актів (насамперед кодексів), які б враховували тенденції і політичного і економічного розвитку незалежної держави. Насамперед - в галузі цивільного, сімейного, земельного права (останнє дуже актуальне), кримінального, адміністративного права, цивільного і кримінального процесу.

Тому на мій погляд, саме зараз на порозі чергової кодифікації законодавства України, цікавим є питання про те, як здійснювалась кодифікація законодавства в країні раніше, які уроки можна засвоїти з минулого, що використати найдоцільніше тепер. Отже, звернення до теми Кодифікація законодавства в УСРР 1922 - 1929 рр. є невипадковим.

Слід відмітити, що сама процедура підготовки і запровадження кодифікаційних актів має певну специфіку в порівнянні з загальним процесом правотворчості. В даній роботі буде приділена увага цьому питанню. Звичайно, процес кодифікації (як особливого виду систематизації, при якому зміст нормативних актів, що упорядковуються, істотно переробляється) в минулому - в 20-ті роки ХХ ст. і зараз істотно відрізняється. Але враховуючи темпи, якими просувається кодифікація в незалежній Україні, можливе запозичення певного позитивного досвіду з минулого.

Оскільки об'єм роботи невеликий, то в ній крім акцентування на рисах кодифікаційного процесу, буде висвітлена кодифікація лише в найважливіших, найвизначальніших в будь-якій системі права галузях (перераховані вище). Варто підкреслити що робота не претендує охопити всі галузі: це справа серйозних досліджень, великих монографій.

Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного процесу 1922 - 1929 років

1.1 Причини і передумови першої кодифікації законодавства УРСР

Перша широка кодифікація радянського законодавства УСРР почалась в 1920 р. після розгрому Денікіна, відновлення нормальної діяльності правотворчих органів. Тривала вона майже десятиліття. І це було не випадково. Так, Усенко И.Б.¹ відзначає, що для цього склався ряд об'єктивних передумов. По-перше, це був перший тривалий період мирного будівництва. По-друге, для такого правового процесу, як кодифікація законодавства, необхідна стабілізація суспільних відносин, консолідація суспільно-політичних умов, що мало місце в УСРР на той час. По-третє, вже були закладені основи всіх галузей права.

Кодифікація законодавства в УССР була необхідна з багатьох причин. Всі автори, які вивчають дане питання, обов'язково відмічають такі. Нормативного наповнення і відповідного узгодження безсумнівно потребувала нова економічна політика. Перехід до нової економічної політики висунув ряд складних проблем, пов'язаних з допущенням певної свободи обороту, появи буржуазії - орендарів, оптових торговців, комісіонерів і т.п. Усенко И.Б.² відмічає, що допущення товарно-грошових відносин через ринок вимагало заходів, "направлених на підтримку соціалістичних підприємств, обмеження капіталістичних елементів і використання капіталізму під контролем держави". Неп був нерозривно пов'язаний з перебудовою управління народним господарством, новими формами стимулювання і оплати праці, державним регулюванням товарно-грошових відносин. На той період різні органи радянської влади видавали велику кількість декретів, постанов та інших нормативних актів, часто дублювали один одного, містили прогалини і протиріччя.

Слід відмітити, що ще в 1919 р. П.Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового прав. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розміщувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що визнавали або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", “залишки договірного права” і міжнародне право. Систематизовані таким чином норми складуть обов’язкове для всіх право, а всі інші доповнять їх як “технічні інструкції”. Кодифікація розглядалася як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка). Орієнтація на революційну “правосвідомість” як черговий етап в розвитку і найважливіше джерело права містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства як до планової політики (І. Іл’їнський).

Музиченко П.П.¹ відзначає, що такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.

1.2 Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР

Кодифікація законодавства в УСРР здійснювалась двома шляхами: рецепцією законодавства РСФРР, розробкою власних законодавчих актів. Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР було в більшості випадків точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва¹.

Усенко И.Б.² виділяв такі етапи кодифікаційного процесу в УСРР. Перший – це період розробки і затвердження таких важливих кодифікованих актів, як Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Земельний, Кримінальний кодекси, робота над Цивільно-процесуальним кодексом (в НКЮ), розробка шлюбно-сімейного кодексу, підготовка проекту Виправно-трудового кодексу (приблизно 1920-1924 рр.). З кінця 1924 р. до кінця 1925 р. можна відмітити певну зміну характеру кодифікаційних робіт. Утворення СРСР і його конституційне оформлення в січні 1924 р. обумовили появу загальносоюзного законодавства. Були внесені відповідні зміни в Конституцію УСРР. З метою узгодження республіканського і загальносоюзного законодавства починається підготовка нових редакцій кримінального, кримінально-процесуального, земельного і ін. кодексів. У жовтні 1925 р. було прийняте нове положення про судоустрій УСРР. Завершилась більшість кодифікаційних робіт, затверджені Тимчасові будівельні правила, Виправно-трудовий і Ветеринарний кодекси. На І етапі склалась система законодавства, були кодифіковані більшість його галузей. Ці акти відобразили задачі відновлювального періоду, початку непу.

Другий етап подальшої кодифікації на основі Конституції СРСР 1924 р., приведення раніше прийнятих кодифікованих актів у відповідність із загальносоюзним законодавством. На межі 1925-1926 рр. держава приступила до реконструкції народного господарства. ХІV з’їзд ВКП(б) поставив мету – в історично мінімальний строк перетворити країну із переважно аграрної в індустріальну, реорганізувати на соціалістичних засадах сільське господарство, підвищити народний добробут і забезпечити обороноздатність країни. Все назване суттєвим чином вплинуло на характер, задачі кодифікаційних робіт. Відмінними рисами цього етапу були відображення в кодифікованих актах задач реконструктивного періоду, завершення роботи по приведенню республіканських кодексів у відповідність з загально союзним законодавством. В УСРР була проведена велика робота по вдосконаленню існувавших кодексів. Так, в липні 1927 р. були прийняті в новій редакції КК і КПК УСРР, одночасно в ЗК внесені великі зміни і доповнення. Був прийнятий Кодекс законів про шлюб і сім’ю, опіку і акти громадянського стану в УСРР(травень 1926 р) і Адміністративний кодекс (1927 р.). розробка нових кодифікованих актів проводилась і в 1928-1929 рр. У лютому 1928 р. замість Тимчасових будівельних правил був прийнятий Статут цивільного будівництва. В серпні 1928 р. прийнятий Гірничий кодекс, в вересні 1929 р. – нова редакція Положення про судоустрій. УСРР і ЦПК УСРР.

Неп закінчувався. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалась закрита правова система. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як “революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність, нормативізм.

Відповідно до досвіду правотворчості УСРР 20-х років Усенко И.Б.¹ виділяв наступні основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:

1. прийняття рішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільності видання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державної влади (Всеукраїнськими з’їздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалось воно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхом затвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньому надавалась перевага. В кінці 20-х років намічалось навіть створення єдиної системи планування правотворчості в УСРР;

2. складення законопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРР від 25.01.20 “ Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядових актів” передбачав, що проекти всіх актів законодавчих редагуються у відповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась у відповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркомат юстиції УСРР. Законодавчо підтверджувалась необхідність існування відділу законодавчих пропозицій і кодифікації. Обов’язки по кодифікації покладались насамперед на юридичне бюро та інші юридичні підрозділи, що входили, як правило, до складу адміністративно-організуючих відділів (1-а половина 20-х р.) чи загальних відділів (2-а половина 20-х р.). крім того такі обов’язки могли бути покладені на “галузеві підрозділи” відомств. В ряді випадків для підготовки законопроектів утверджувались спеціальні відомчі комісії з представників його структурних підрозділів. Керівництво кодифікаційною роботою здійснювали колегії наркоматів і особисто наркоми. Приказами наркомів і постановами колегій розподілялись обов’язки по кодифікації між підрозділами призначались кодифікаційні комісії, затверджувались їх плани і звіти. Колегія звичайно затверджувала загальну схему кодифікаційного акту і остаточну редакцію його тексту (перед направленням проекту на узгодження чи внесення його в законодавчі органи). Поряд з колегією в деяких відомствах були утворені “широкі колегії” (дорадчі органи при “вузьких колегіях”). Крім того, в роботах брали участь інші відомчі підрозділи і утворення (“тройки”, “наради” і т.д.). ряд актів створювались спеціальними міжвідомчими комісіями (нарадами), оскільки багато актів заторкали інтереси зразу декількох відомств. Міжвідомчими комісіями були підготовлені проекти шлюбно-сімейного кодексу, Тимчасових будівельних правил та ін.;

3. узгодження проекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі – профспілковим і громадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено і законодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував з діючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проект кодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів – Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило – вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційного узгодження і термінології обов’язкові для всіх відомств. Доробка проекту згідно з отриманими зауваженнями проходила у відомстві – створювачі законопроекту;

4. внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство – ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту в законодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка; 4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;

5. доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);

6. затвердження проекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж після внесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їх попередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, що на утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом, відредагований і завізований редактором – консультантом; слід відмітити, що РНК УСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках міг повернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;

7. затвердження проекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, який після колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію від імені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії. Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, то повертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді на сесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповіді створювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладу останньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточне затвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в дію Президією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питаннях затвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., який був введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введенням його в РСФРР;

8. обнародування акту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційних джерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувався кодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про час вступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямо вказаного в постанові про введення їх в дію.

Факультативною стадією було обговорення законопроекту суспільством і спеціалістами. Так, 2-а сесія ВУЦВК ІХ скликання відклала до наступної сесії остаточне затвердження шлюбно-сімейного кодексу для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомства рекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень і т.д.

Згідно з постановою “Про порядок зміни кодексів” останні могли змінюватись тільки сесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК у виключних випадках було надано право вносити в утверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їх наступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч би тимчасово змінювати чи доповнювати кодекси¹.

Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей

2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Кодифікація земельного права

Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 року.

Оскільки Цивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦК РРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей. В загальній частині визначалися основні засади, суб’єкти і об’єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі “Речове право” викладалися норми, які регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ “Зобов’язальне право”, крім загальних положень, містив норми, що стосувалися зобов’язань, які виникають з договорів майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручительства, доручення і довіреності, товариства (простого, повного, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного (пайового) товариства), страхування та зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і внаслідок заподіяння іншому шкоди. Останній розділ присвячувався спадковому праву.

Стаття 1 Цивільного кодексу зазначала, що “цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення”, що давало судам значний простір тлумачення закону. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму. Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.

Демократичний характер мала ст. 4, котра характеризувала цивільну правоздатність, що надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час ЦК декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Що стосується спорів про право цивільне, то вони розв’язувалися в судовому порядку. Дише майнові спори між органами держави вирішувалися в особливому порядку, який встановлювався спеціальними постановами¹.

Розділялась власність: державна (націоналізована і муніципалізована); кооперативна; приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об’єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача.

ЦК надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Згідно ст. 54 ЦК, предметом приватної власності могли бути націоналізовані будівлі, підприємства промисловості, торгівлі, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмет хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України. Вона мала 3 форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.

Дозвіл і закріплення різних форм власності вимагали певної свободи договору, яка й встановлювалася ст. ст. 26-43 ЦК (“Правочини”) і спеціальним розділом “Зобов’язальне право” (ст. 106-415). Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов’язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір”¹. Проголошувала: “правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави”. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держава. ЦК встановив, що зобов’язання виникають з договорів, інших законних підстав, підстави їх припинення, визначав різні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них тощо. Так, ст. 33 визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією зі сторін під впливом “крайньої нужди” і на невигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми. Однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.

В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. Але якщо загальна вартість спадкового майна перевищувала 10 тис. крб., то проводились поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищувала вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави. Вказувались й інші обмеження. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.

Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненням тогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.

Тривалий шлях пройшов Земельний кодекс УСРР до остаточного затвердження. Розроблявся на основі проекту ЗК РРФСР Наркомземом УСРР, Наркомюстом УСРР. 29 листопада 1922 року Президія ВУЦВК затвердила в остаточній редакції Земельний кодекс¹. Кодекс складався з основних положень і 4-х частин: “Про трудове землекористування”, “Про міські землі”, “Про державне земельне майно”, “Про землеустрій та переселення”. ЗК проголошував назавжди скасованим право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР, а всі землі в межах УСРР, “в чийому б віддані вони не були б, - становлять власність Робітничо-Селянської держави”. Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось хліборобам та їх об’єднанням, міським поселенням, державним підприємствам і установам. Встановлювалось, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статті, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, які бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної громади. Тому Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права і обов’язки, органи управління. Окрім існувавших земельних громад за громади визнавалися ще й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об’єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад. Громада була, на думку А.И. Рогожина¹, тією формою об’єднання селян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством. Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

ЗК давав детальну регламентацію інституту селянського двору як основної виробничої одиниці в сільському господарстві. Двір визначив як родинно-трудове об’єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. ЗК встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею сприяла запобіганню від розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійного лиха та інших причин, і за умови, що “ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства”. Використання найманої праці допускалосялише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

ЗК передбачав такі види землекористування: общинне, дільниче, колективне. Перевага надавалася останньому, яке передбачало такі колективні форми господарства: товариство з громадським обробітком земель, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. На погляд Музиченко П.П., ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906-1911 рр. Але, якщо тоді вони встановлювалися для одноосібних господарств, то тепер – для колективних. Закріплювались умови і порядок організації сільськогосподарських колективів, а також визначався порядок запровадження громадського обробітку землі з допомогою спільної праці і спільного використання засобів і знарядь праці під час оранки, засіву земель, збирання врожаю тощо. Визначався порядок переділів і виділів землі, наділення трудових землекористувачів садибними ділянками і лучними землями, зміцнення і влаштування земель трудового землекористування.

ЗК УСРР регулював правове становище міських земель, визначав їх межі і порядок зміни, порядок забудови міських земель. Частина ІІІ ЗК присвячувалась державному земельному майні. В ній давалися визначення і перелік цього майна, встановлювався поділ його на радгоспи, доходні статті і дільниці загальнодержавного земельного запасу, що не дістали прямого призначення, а також порядок завідування і розпорядження ним. Частина IV присвячувалася нормам, які визначали завдання землеустрою, порядок проведення землевпорядних дій, оплати видатків і провадження справ по землеустрою. ЗК регламентував порядок ведення державного запису землекористувань (земельна реєстрація) і розгляду земельних спорів (з допомогою земельних комісій та Особливої колегії вищого контролю по земельних спорах). Останній розділ цієї частини присвячувався питанням переселення.

ЗК УСРР мав деякі особливості в порівнянні з ЗК РРФСР, що коренилися в ряді специфічних умов українського села¹. Зокрема, закріплювались пільги комнезамів (при наділенні землею з особливих земель, при земельних виділах, в оплаті землевпорядних робіт).

Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. У вересні 1925 року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову, яка внесла істотні зміни до розділу ЗК про порядок розгляду земельних справ. 27 червня 1927 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли нову постанову, що по суті означало прийняття ЗК УСРР в новій редакції². Вони, зокрема, стосувалися розширення прав сільських рад у галузі керівництва сільським господарством, трудової оренди землі, підсобної займаної праці в трудових сільських господарствах, прав і обов’язків земельних громад, нагляду за їх діяльністю, порядку провадження справ про землеустрій.

Тісно пов’язаними із ЗК були Закон про ліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року, Ветеринарний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК 13 березня 1925 року. перший розвивав і конкретизував правила використання лісів як всенародного добра, об’єкта державної власності. Він складався з 5 частин: Основні засади; Про збереження та охорону лісів; Про державні ліси, споруди і майно; Про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; Про порядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство. Ветеринарний кодекс складався з 4 частин: Основні положення; 2-га визначала порядок і заходи запобігання та припинення заразних хвороб домашньої худоби і птиці; 3 – ветеринарно-санітарний нагляд; 4 – система ветеринарних органів управління. Ветеринарний кодекс УСРР сприяв розвитку сільського господарства в цілому і тваринництва зокрема.

2.2 Сімейний кодекс України 1926 року

У двадцятих роках в УСРР почався процес подальшого удосконалення сімейного законодавства. Так, в 1923 році виникла необхідність переглянути регулювання деяких питань сімейно-шлюбних відносин, у зв’язку з чим НКЮ УСРР прийняв тоді рішення про підготовку до видання нового Сімейного кодексу. 31 травня 1926 р. був прийнятий “Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР”. Цей кодекс відобразив соціально-економічні зміни, які відбулися в країні, розвиваючи принципи радянського сімейного права¹.

Назва Кодексу повністю відбивала його систему, що включала 5 розділів: про сім’ю; про опіку та піклування; про шлюб; про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; про визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Основні його положення ґрунтувалися на тих же принципах майнового права, які були закладені в перших декретах. Але він гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім’ї, перш за все жінок і дітей.

Цей Сімейний кодекс провів повне урівнення позашлюбних дітей зі шлюбними, досить детально регламентуючи порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей. Безспірним (до оскарження до суду) доказом батьківства був запис в книгах ЗАГСу або наступне визнання батьківства, а у разі відсутності цього матері дитини надавалося право зареєструвати свою вагітність, а потім батьківство в ЗАГСі. У випадках подання матір’ю такої заяви, ЗАГС повідомляв гаданого батька дитини про надходження заяви і зобов’язував його в місячний строк повідомити про своє ставлення до заяви. Якщо відповіді протягом місяця не поступало, особа, названа батьком, записувалася таким у книгах ЗАГСу. Разом з тим, особа, що була записана батьком, вправі протягом року порушити справу в суді про неправильність запису. Якщо ж у судовому порядку встановлювалося, що в період зачаття дитини мати мала зв’язки з кількома особами, батьком дитини суд визнавав одного з них, покладаючи на всіх інших солідарну відповідальність по аліментному зобов’язанню.

Кодекс визначав порядок одержання аліментів. Таке право виникало у одного з порушення у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше 1 р. після розлучення. Кодекс не вважав абсолютними аліментні зобов’язання батьків і дітей, даючи суду у виняткових випадках право звільнити батьків від аліментування дітей, рівно ж як і дітей від аліментування батьків.

Кодекс 1926 року поряд з зареєстрованим шлюбом визнавав й так званий фактичний шлюб, тобто не оформлений в органах ЗАГСу. Правда визнання таких шлюбів могло бути здійснене тільки через суд де необхідно було довести наявність фактичного шлюбу. При цьому суд міг прирівняти фактичний шлюб до зареєстрованого тільки в 2-х випадках: при визначенні права фактичних подружжя на взаємне утримання у випадку непрацездатності, при поділу спільного майна, нажитого за час фактичного шлюбу. Ніяких інших прав такий шлюб не породжував (враховувалось, що в той період була “небезпека” впливу церкви на виникнення фактичних шлюбів).

Фактичним шлюбом визнавались лише серйозні і тривалі подружні зв’язки, а не випадкові і скороминущі. Доказами наявності такого шлюбу для суду були: факт спільного життя, наявність при цьому спільного господарства, спільне виховання дітей, взаємна підтримка тощо. Крім того, фактичний шлюб міг бути визнаний, коли він відповідав необхідним умовам (вік, стан здоров’я, відсутність близького родства, моногамія і т.п.).

Спеціальна глава Кодексу присвячена інституту усиновлення, який був вперше введений в українське законодавство, оскільки в цей період вже були умови для здійснення контролю за цими відносинами з боку держави. Як показала практика наступних років, інститут усиновлення відіграв важливу роль, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, а також у післявоєнний період, коли потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті¹. Кодекс регулював опіку і піклування: порядок встановлення і зняття, призначення і звільнення опікунів, права і обов’язки опікунів і піклувальників.

Третій розділ Кодексу присвячений питанням шлюбу. Визнавалась обов’язковість державної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. “Тільки реєстрація є неспірним, до спростування судом, доказом наявності подружжя”. “Вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя”. Розлучення також було віднесено до відання органів ЗАГСу. Регламентувались випадки визнання шлюбу недійсним, підстави його припинення.

Фактично вперше в Україні закріплювався принцип рівності прав і обов’язків подружжя, їх незалежність. Кодекс вводив поряд з особистим майном таке поняття, як спільне майно подружжя. Роздільною власністю визнавалося лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, придбане подружжям під час спільного життя, - спільним, яке у випадку розлучення ділилося на рівні частки. Праця дружини по веденню домашнього господарства і вихованню дітей прирівнювалась до праці чоловіка по добуванню засобів до існування.

Кодекс регулював широке коло питань, пов’язаних з правовідносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Підвищувалась відповідальність батьків за виховання дітей.

Що стосується останніх розділів Кодексу (“Про зміну громадянами своїх прізвищ, імен”, “Про визнання особи безвісно відсутньою або померлою”), то вони носили в основному інструктивний характер².

Загалом цей Кодекс був прогресивним для свого часу, встановлюючи рівність прав і обов’язків обох подружжя, прирівнюючи позашлюбних дітей до таких, що народились у шлюбі і т.п.

Зі змінами і доповненнями Сімейний кодекс 1926 року діяв більше 40 років.

2.3 Кодекс законів про працю 1922 року

Кодекс законів про працю УСРР, як відмічалось, повністю відповідав КЗпП РСФРР і введений з ним в один день – 19.11.1922. Складався з 17 розділів і 192 статей. Проголошувалось, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов’язковими для всіх підприємств, установ, господарств незалежно від форм власності, для всіх, хто застосовує найману працю за винагороду. Проголошувались недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівняні з нормами Кодексу. Наймання і надавання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівників. Трудова повинність могла застосовуватись у виняткових випадках (для боротьби зі стихійним лихом, при недостатності робочої сили для здійснення найважливіших державних завдань), лише на підставі спеціальних постанов РНК УСРР або уповноважених ним органів.

Наймання робочої сили проводилось через органи Уповнаркомпраці, тобто встановлювалась монополія державної біржі праці, що розглядалась як “охорона трудящих від експлуатації їх капіталістичними елементами”, боротьба з безробіттям¹. Основними формами залучення до праці були колективні трудові договори. Регламентувались правила укладання останніх, порядок їх виконання, наслідки порушення. Значна увага присвячена ПВТР, нормам виробітку, підставам і розміру оплати праці (не менше обов’язкового мінімуму, встановленого для даної категорії праці державою), гарантіям і компенсаціям.

Тривалість нормативного робочого дня за КЗпП становила 8 годин. Пільги були встановлені для неповнолітніх (16-18 рр.), тих, хто працював на підземних роботах, для осіб розумової і конторської праці (6-год. робочий день). Надурочна робота, як правило, не допускалась. Всім трудящим надавався щотижневий безперервний відпочинок тривалістю не менше 42 годин, а також у святкові дні (6 днів на рік), чергова щорічна відпустка із збереженням заробітку.

КЗпП регулював питання учнівства, праці жінок і неповнолітніх, охорону праці, розгляд і розв’язання спорів про порушення трудового законодавства і щодо застосування найманої праці (в примусовому порядку – в особливих сесіях нарсудів або в примирному порядку – в примирних номерах, третейських судах, розцінково-конфліктних комісіях). Заборонив застосування праці жінок і неповнолітніх на важких і шкідливих виробництвах і підземних роботах, на нічних змінах, категорично заборонив нічну і надурочну роботу вагітних і матерів, які годують груддю, встановлював пільги для останніх.

Не дозволявся прийом на роботу осіб, молодших за 16 років; для неповнолітніх у виняткових випадках встановлювався 4-годинний робочий день. Уповнаркомпраці і Південбюро ВЦРПС мали право регулювати мінімальну кількість неповнолітніх для окремих галузей промисловості. Встановлював, що жодне підприємство не зможе бути відкрито, пущено в хід або переведено в інше приміщення без санкції органів охорони праці та санітарно-промислового і технагляду.

Детально регламентувались права профспілок на виробництві, їм надавалось право виступати перед різними органами від імені найманих працівників бути їх представниками з усіх питань праці і побуту, визначались їх обв’язки та обов’язки адміністрації у справі сприяння роботі профспілок.

КЗпП соціальне страхування поширював на всіх осіб найманої праці, незалежно від місця роботи, їх характеру й тривалості способів розрахунку з працівниками. Соцстрахування охоплювало:

• подання лікарської допомоги;

• видача допомоги по безробіттю;

• видача додаткової допомоги;

• видача допомоги по безробіттю;

• видача допомоги по інвалідності;

• видача допомоги членам сім’ї трудящих за наймом у разі смерті або безвісної відсутності їх годувальника.

Страхові внески до фонду соцстраху вносилися наймодавцями. Заборонялися будь-які обкладення і вирахування із зарплати працівників на проведення їх соцстрахування.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбувалося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в УСРР почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Загалом КЗпП УСРР 1922 року став міцною базою чіткого і ясного регулювання трудових відносин, важливим засобом забезпечення інтересів всіх працюючих.

Розділ 3. Кодифікація в галузях кримінального і адміністративного права. Процесуальне законодавство і кодифікаційний процес 1920-х років

3.1 Кримінальний кодекс УСРР

23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Йому основою послужив КК РСФРР (“з метою встановлення єдності кримінального законодавства республік”). КК УСРР складався з загальної, особливої частин, які поділялися на 227 статей. В ньому визначалися його межі дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувались правом екстериторіальності) і території вчинення злочину (межі УСРР та ін.).

Давалося таке визначення злочину: “будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянської влади і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період” (тобто визначення було ідеологізоване).

Метою покарання та інших заходів соціального захисту визнавалося:

1. загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства;

2. пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;

3. позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів.

Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості”, керівних начал з кримінального права 1919 р. і статей КК УСРР. При цьому обов’язково повинні були враховуватися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і скоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа злочинця, мотиви і причини злочину.

КК встановив, що кара є заходом оборонним і повинна бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів КК визначив найнижчу межу покарання, за яку суд не міг пом’якшувати його; по всіх інших злочинах вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив перелік видів покарання. Основними його мірами були: розстріл (вища міра), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років. Максимальний строк позбавлення волі установлений в 10 років, мінімальний – 1 місяць.

Визначався порядок відбування покарання, умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт при умові, що засуджений виявляє виправлення.

КК встановив, що кримінальна відповідальність може мати місце лише за наявності вини особи, яка буває в 2-х формах: умисно (навмисності) і необережності (їх визначення співпадає з відповідним в діючому КК).

Вперше в радянському кримінальному законодавстві давалося визначення і взагалі з’явилось поняття аналогії закону: “В разі відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри соціального захисту застосовуються згідно з статтями КК, які передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини, з додержанням правил 34 цього Кодексу”. В радянській науці необхідність такої аналогії пояснювалась умовами “гострої класової боротьби і систематичних посягань повалених, але остаточно не знищених експлуататорських класів на основи радянського ладу і революційного правопорядку”¹. Сучасні дослідники справедливо визнають, що це давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси й порушення законності.

Особлива частина КК містила перелік видів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєння. Норми про види злочинів визначалися в такому порядку: державні (контрреволюційні і проти порядку управління); посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і громадський порядок. Слід відмітити, що система покарань варіювалась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР, а розстріл застосовувався виключно ревтрибуналами. Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.

Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична ЗЧК КК РСФРР. Особлива частина додатково містила 11 статей. У 1923, 1924 рр. було уточнено поняття контрреволюційних злочинів (таким вважалося також діяння, яке сприяло підриву радянського ладу), включено понад 20 нових складів злочинів.

Після створення СРСР 31 жовтня 1924 р. були затверджені “Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, акт, що доповнював Загальну частину. 27 лютого 1927 р. прийняті “Положення про злочини державні” і “Положення про військові злочини”. Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР.

8 червня 1927 р. приймається новий КК УСРР. В нього були включені названі Положення, інші нормативні акти. Новий КК давав таке визначення злочину: “кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу. Хибність у визначенні - не вказувалась нормативна основа ознака (передбаченність діяння в законі)¹.

Новий КК доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, які деталізувалися й уточнювалися; уточнені поняття службової особи і службового злочину. КК збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував відповідальність за злочини скоєні групою осіб. Включав уже 45 складів злочинів, які передбачали смертну кару. Передбачалась можливість кваліфікувати діяння за аналогією, а також застосування заходів соціального захисту до осіб хоча й невинних у конкретному злочинні, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв’язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю тощо.

При підготовці КК УСРР був використаний також КК РСФРР 1926 року. обидва кодекси співпадають в своїх основних принципах. КК УСРР мав свої особливості, які визначались місцевими умовами (різні визначення окремих складів злочинів).

КК відображав зміни в політичній обстановці та економіці країни, що відбулись з 1922 до 1927 рр. однак держава розвивалась і виникала необхідність в зміні й уточненні КК. Протягом наступних двох років на Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права. Так, смертна кара могла вже застосовуватись тільки щодо державних і військових злочинів та при озброєному розбої. Загалом розвиток кримінального законодавства в УСРР визначався вищими державними органами СРСР, відзначався ідеологізованістю, підвищенням мір кримінальної репресії.

3.2 Перша кодифікація адміністративного законодавства України

Велика кількість не систематизованих в певному порядку законодавчих актів в області адміністративного права надзвичайно ускладнювало роботу вищих і місцевих органів влади й управління. Уже в 1922 році відчувалась необхідність створення Адміністративного кодексу.

В серпні 1924 року був підготовлений його перший проект, в основу якого був покладений Адміністративний статут РСФРР 1924 р. Над цим проектом до кінця 1925 року працювали 2 комісії. Через велику кількість норм не було можливості кодифікувати все адміністративне законодавство. В проект ввійшли лише акти, які відносились в основному до питань державної безпеки, охорони громадського порядку і діяльності міліції.

В зв’язку з тим, що за час роботи над проектом АК було створено багато нових актів в галузі адміністративного права (як союзних, так і республіканських), в січні 1926 року для розробки проекту кодексу була створена нова комісія. Вона переробила проект і включила в нього нове законодавство УСРР, перевіривши відповідність всіх республіканських актів союзному законодавству.

Після переробки проект АК був узгоджений з усіма відомствами. В грудні 1926 року РНК УСРР розглянув і затвердив проект Адміністративного кодексу, доручивши комісії остаточно відредагувати його і представити на розгляд ВУЦВК. Однак остаточне затвердження АК було тимчасово відкладене через те, що в той час готувались нові положення про місцеві Ради, з’їзди і виконкоми, які були прийняті в середині 1927 р.

Адміністративний кодекс був затверджений ВУЦВК 12 жовтня 1927 року на 2-ій сесії Х скликання і вводився в дію з 1 лютого 1928 року. В нього були включені найважливіші акти з адміністративного права, доцільність яких показало життя. В зв’язку з виходом Кодексу ряд законів, постанов і інструкцій, які регулювали адміністративну діяльність органів державного управління, втратили силу. Кодекс складався з 528 статей, що складали 15 розділів. Об’єднував норми, які встановлювали права і обов’язки органів державного управління як у взаємовідносинах між собою, так і у відносинах з окремими громадянами.

Коло питань, які регулювались Адміністративним кодексом, дослідники звичайно розділяють на такі основні групи:

1. взаємовідносини органів державного управління (розділ 2 – про адміністративні акти);

2. відносини органів державного управління з громадянами (розділи 3, 4, 13, 14 – про заходи адміністративного впливу; про нагляд адміністративних органів в області промисловості; про нагляд адміністративних органів за торгівлею);

3. відносини громадян з органами державного управління (розділ 15 – про порядок оскарження дій адміністративних органів)¹.

АК регламентував також питання:

• громадянства УСРР, порядок його одержання і позбавлення;

• питання реєстрації і обліку руху населення; правила організації і діяльності товариств, союзів, клубів, з’їздів, зборів;

• правила про культ;

• правила про публічні видовища і розваги.

Обов’язки громадян визначались в розділі 5 – про трудову повинність, попередження стихійних лих і боротьбу з ними і розділі 6 – про охорону громадянського порядку.

Слід підкреслити, що Адміністративний кодекс УСРР був першою спробою кодифікації адміністративного законодавства не тільки в УСРР, а й в СРСР. Видання цього Кодексу відіграло велику роль в укріпленні правопорядку, спростило діяльність органів державного управління, сприяло покращенню їх роботи, внесло необхідну якість в роботу, стабільність у взаємовідносини державних органів між собою, а також з громадянами.

Кодифікація адміністративного законодавства в 1927 році була вдалою, про що свідчить той факт, що перевидання Кодексу було здійснено тільки в 1956 році. У цьому виданні були вилучені скасовані норми, застарілі терміни замінені новими.

3.3 Кодифікація процесуального законодавства

В період відновлення народного господарства інтенсивно розвивалось процесуальне законодавство. Взявши за основу Кримінально-процесуальний кодекс (далі – КПК) РСФРР, ВУЦВК 13 вересня 1922 року прийняв постанову “Про введення в дію КПК УСРР” (з 20 вересня 1922 р.). КПК, будучи синтезом і узагальненням практики судових і слідчих органів, за 5 років існування радянської влади, представляв собою звід розгорнутої і цілісної системи процесуальних норм.

В КПК закладався фундамент справжньої демократизації кримінального процесу:

• гласність судових засідань, усність судочинства;

• його безпосередність;

• змагальність процесу;

• провадження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомитися з матеріалами справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача;

• рівноправність сторін;

• право обвинуваченого на захист.

Кодекс детально регламентував порядок провадження слідства та його загальні умови (порушення кримінальної справи, дізнання, слідчі дільниці, пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства і суду, допит свідків і експертів, обшуки і виїмки, огляди і освідування, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення попереднього слідства, оскарження дій слідчого, прокурора і суду по припиненню справи і відданню до суду).

КПК визначав провадження в народному суді: одноособові дії народного судді, судове засідання, зміна обвинувачення і притягнення до суду нових осіб, винесення вироку, оскарження ухвал і вироків нарсуду; провадження в раді народних судів (по касаційним скаргам і протестам, в порядку нагляду, по приватним скаргам); провадження по відновленню справ за нововиявленими обставинами; окремі провадження в народному суді (про заочні вироки, чергові номери нарсуду, провадження в особливих сесіях народних судів, про судові накази).

КПК визначав роль і задачі органів прокуратури в здійсненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за слідством і т.п.

Спеціальні розділи КПК містили норми, які регулювали судочинство в ревтрибуналах (загальні начала, питання попереднього слідства, віддання до суду і підготовчі дії до судового засідання, про судове засідання, оскарження), судочинство у Верховному трибуналі (касаційне провадження, провадження в порядку нагляду, відновлення справ, судочинство в трибуналі як і в суді І інстанції), судочинство в порядку вищого судового контролю НКЮ УСРР. Вперше касаційний перегляд справ отримав розгорнуте й чітке освітлення. Заключний розділ КПК присвячувався порядку виконання вироків.

31 жовтня 1924 року були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік. У зв’язку з цим КПК УСРР було переглянуто у відповідність з загальносоюзним законом, а також з Положенням про судоустрій УСРР від 23.10.1925.

Питання про перегляд КПК постало особливо гостро в 1926 р. КПК 1922 р. неодноразово змінювався, що обумовлювалось значними змінами в житті країни і необхідністю відобразити в КПК практичний досвід судових органів¹. Весь комплекс названих причин привів до прийняття 20 липня 1927 р. нового КПК. Він відтворював ряд статей КПК 1922 р., але доповнювався новими положеннями про заборону судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиняти таку справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що КК не передбачив покарання за таке діяння.

КПК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Справи, за якими провадження слідства було необов’язковим, органами дізнання направлялись безпосередньо в нарсуд. КПК не регулював порядок дізнання, що його проводили органи ДПУ. В той же час звужувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання не передбачалась участь захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь в процесі тільки зі стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів стало власне признання в скоєні злочину.

Не отримало чіткого законодавчого закріплення положення про незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону, права потерпілого, розгляд справ у судах за участю народних засідателів. Закріплювалась можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 54²-54¹⁴ КК УСРР, тобто відомості про контрреволюційні злочини не визнавались предметом професійної таємниці. Суд розглядаючи справу міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідчення допитаних свідків повністю встановлюють обставини, необхідні для розгляду справи.

Всі скарги на вироки і ухвали народного суду могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх внесення). Значне коло справ підлягало розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибунали, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надзвичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались у закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало дійсно, як відзначає Рогожин А.Й.¹, умови для безконтрольних розправ.

Кримінальна відповідальність за новим КПК наставала з досягненням особою 14-річного віку. Провадження у справах повинно було вестись українською мовою, а в національних камерах – мовою відповідної національної меншини. Судам надавалось право накладати на свідка, який ухиляється від явки до суду чи відмовляється давати свідчення, штраф не вище 50 крб. чи порушувати кримінальну справу. Новим для судового розгляду справ було перенесення ініціативи судового слідства на учасників процесу. Допит підсудного проводився в такому порядку: обвинувачами, громадськими позивачами, захисниками, підсудними, головуючим і суддями.

Взагалі КПК виконував поставлену перед ним задачу звуження прав обвинувачених і підсудних, “обмеження і витіснення капіталістичних елементів”.

30 липня 1924 р. ВУЦВК затвердив Цивільно-процесуальний кодекс УСРР. Демократичний принцип судочинства в цивільному процесі були ідентичними принципам кримінального судочинства. ЦПК відображав тенденцію розширення втручання держави і її органів у справи громадянина. Так, суд повинен був відігравати у процесі активну роль, не задовольнившись доказами, наведеними сторонами, мав вживати всіх заходів для з’ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності витребувати їх. Встановлювалось, що при відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд повинен розв’язати її, керуючись загальними началами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Це давало змогу судам порушувати права окремих верств населення (перш за все – обмежених у виборчих правах).

У той же час трудящим суд мав допомагати захищати їхні права та інтереси. ЦПК докладно регулював питання представництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду; порядок позовного провадження і особливих проваджень (щодо першого – пред’явлення і забезпечення позову, розгляд справи, ведення протоколів, припинення провадження, збір і оцінка доказів, експертиза і огляд на місці й т.д.).

До особливих проваджень були віднесені: про розпорядження по суду, про майно померлих, про третейські записи і рішення, про депозит, видачу судових наказів по актах і т.п. Крім того, ЦПК містив норми, що торкались питань оскарження і перегляду судових рішень і їх виконання. ЦПК УСРР, як звичайно, втілював основні положення і принципи, встановлені ЦПК РСФРР.

Подальше укріплення радянського державного апарату, в т.ч. і судових органів, новий адміністративно-територіальний поділ, розвиток цивільного обороту обумовили значні зміни в цивільному процесуальному праві. За період з 1924 до 1929 р. ряд процесуальних питань знайшов свій розгляд в рішеннях Цивільно-касаційної колегії Верховного Суду УСРР, які необхідно було затвердити в законодавчому порядку. Із врахуванням всіх цих моментів на основі узагальнення судової практики був розроблений новий ЦПК. Він був затверджений ВАУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. і вступив в дію з 1 грудня 1929 р.

Зберігаючи принципи Кодексу 1924 р., він багато в чому відрізнявся від нього. В ЦПК 1929 року були вдосконалені всі основні стадії процесу. Змінилась структура кодексу, кількість статей збільшилась з 316 до 412. Кодекс доповнився новим розділом, який регламентував ведення справ про неспроможність юридичних і фізичних осіб. Кодекс давав повну регламентацію порядку визначення осіб і організацій неспроможними, визначались підсудність і порядок провадження по справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб і організацій, визнаних неспроможними, порядок поділу ліквідованого майна і т.п.

В основному змінювались такі положення ЦПК УСРР: про право суду припиняти справи через недоцільність подальшого їх провадження, про досудові роз’яснення деяких майнових претензій; про забезпечення позову в справах про аліменти, зарплату та ін.; регламентація питань про зустрічний позов; про припинення судочинства в разі неявки сторін; про участь третіх осіб і винесення судового рішення на їх користь чи проти них; про розширення прав касаційної інстанції, яка могла б змінювати судові рішення, а по трудових спорах навіть виносити нові судові рішення; про спрощення у виконавчому судочинстві; про попереднє виконання; про деталізацію інституту мирової угоди та ін¹. З метою охорони публічного інтересу або “інтимного питання сторони” ЦПК передбачає слухання деяких справ у закритому засіданні.

Особливістю тогочасного процесу (як цивільного так і кримінального) було те, що діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.

ЦПК УСРР 1929 року значно вдосконалив судочинство по цивільних справах і забезпечив підвищення якості роботи судових органів.

Висновок

Кодифікація законодавства в УСРР 1922-1929 років, як уже зазначалось в роботі, була дійсно унікальним явищем у правовому житті держави в цей період. Вона відрізнялась масштабністю, універсальністю, проводилась у стислі строки, була усесторонньою і глибокою. Цікавим є той факт, що кодифіковані акти, які не відповідали умовам життя суспільства і держави, швидко змінювались, перезатверджувались. Були розроблені й прийняті в короткі терміни Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Земельний кодекси, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про народну освіту, Ветеринарний кодекс, Закон про ліси, Положення про судоустрій. В ККВС готувались проекти Адміністративного, Житлового й Будівельного кодексів. В УРНГ обговорювалось питання кодифікації законодавства про промисловість і торгівлю, переглядався трудовий кодекс. В Наркомдемі працювали над Водним кодексом та ін.

При всьому позитивному були й значні недоліки й загрозливі тенденції. Проведена кодифікація покликана була перш за все забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у міру формування командно-адміністративної системи управління все більше й більше стала переважати тенденція посилення примушування як основного методу регулювання суспільних відносин, що найбільш чітко проявилося в кримінальному праві. Законодавство України, що в значній мірі в першій половині 20-х років було рецепцією російського, стрімко інтегрувалась в другій половині 20-х років в загальносоюзне законодавство, для якого характерними були централізм і відсутність гуманістичних начал.

Для права періоду, що розглядається, характерним був класовий характер, захист інтересів, насамперед, робітників (насамперед в цивільно-процесуальному праві), і безумовно, право стояло на стороні державних інтересів. Це особливо яскраво проявилось в цивільному праві. Характерною тенденцією в розвитку кримінального і кримінально-процесуального права стала їх дегуманізація (підвищення мір кримінальної репресії, звуження прав громадян в кримінальному процесі). Слід зауважити, що негативною є практика застосування аналогії закону в галузі кримінального права, що є прямим порушенням принципу законності. Помітною була ідеологізованість законодавства розглядуваного періоду.

Але вже в 20-ті роки ХХ століття закладалася правова система України. В той же час проявилась тенденція до посилення регулюючого значення нормативного акту, що приймається центральними державними органами, укріплення їх стабільності, стійкості, до утворення у вигляді основополагаючої нормативної бази актів іншого рангу.

Можна повністю погодитися з Онищенко Н.Н.¹, що виділення в особливу форму таких актів, як кодекси, було важливим етапом розвитку права в Україні.

Список використаних джерел

1. Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.). вид-во АН УРСР. – К., 1961. С. 384.

2. Бажанова М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск, 1992.

3. История государства и права Украинской ССР. – К., Наук. думка, 1976. – 760 с.

4. История государства и права Украинской ССР. В 3-х томах. Т. 2., 1917-1937. – К., Наук. думка, 1987. – 296 с.

5. Історія держави і права України. Частина 2. Підручник для юридичних вищих навчальних закладів і факультетів. Ч. 2. / За ред. А.Й. Рогожина. – К., Ін Юре. – 1996. – 448 с.

6. Історія держави і права України: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.

7. Історія держави і права УРСР (1917-1960). – К., Вид-во АН УРСР, 1961. – 428 с.

8. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. – К., 1998.

9. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства УССР. – Изд-во Киевского университета, 1960.

10. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. 2-ге видання, виправлене і доповнене. – К.: Тов-во “Знання”, КОО, 662 с. (Вища освіта ХХІ століття).

11. Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права на Украине / АН УССР. Ин-т государства и права; Отв. ред. Н.И. Козюбра. – Киев: Наук. думка, 1988. – 112 с.

12. Рибалка І.К., Довголюк В.Н. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. – К., Вища школа, 1982.

13. Сімейне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997. – 272 с.

14. Советское семейное право. – К., Вища школа, 1981. – 224 с.

15. Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР. АН УССР Ин-т государства и права. / Отв. ред. Б.М. Бабий. – К., Наук. думка, 1989. – 120 с.

16. Усенко І.Б. Позасудова репресія: як це починалося – Комуніст України. – 1990. – № 2. – с. 43-53.