Поняття та ознаки судової влади.

Суд і правосуддя

План

1. Поняття судової влади і її співвідношення з іншими гілками влади

2. Основні ознаки (риси) судової влади

3. Суд як орган судової влади та його ознаки

4. Поняття та ознаки правосуддя

1. Поняття судової влади і її співвідношення з іншими гілками влади

Ідея поділу влади і виділення судової влади в самостійну гілку влади, що знайшла своє втілення в законодавстві України лише наприкінці XX століття, виникла у юристів, політиків, державних діячів, вчених ще за давніх часі. Зокрема в свій час ще великі мислителі античності (Арістотель, Платон) вказували на необхідність виділення судової влади в самостійну і незалежну гілку влади та доводили існування відносно самостійних елементів держави, що виконують визначені функції.

У класичному вигляді теорія поділу влади була розроблена мислителями кінця XVII - початку XVIII ст. Нині саме вона одержала втілення в конституційному законодавстві і державному будівництві практично всіх країн світу.

Біля джерел теорії поділу влади (у класичному розумінні цього вчення) стояв, безумовно, Джон Локк. Однак у своїх працях, неодноразово звертаючись до питання про суд, Дж. Локк все ж не виділяв судову владу в самостійну, незалежну гілку державної влади. На його думку у державі повинні були функціонувати законодавча, виконавча та федеративна гілки влади (1690р.) У своєму розумінні теорії поділу влади він зупинявся лише на характері взаємин законодавчої влади із судами, вважаючи, що законодавець зобов’язаний визначити права підданих за допомогою проголошуваних постійних законів, на сторожі яких і повинні стояти уповноважені на те судді.

Найбільш істотні аспекти доктрини поділу влади й обґрунтування ролі судової влади серед інших галузей влади містяться в працях французьких політичних мислителів Ш.Л. Монтеск’є і Ж.-Ж. Руссо.

У своєму основному творі “Про дух законів” (1748р.) Монтеск’є робить основний висновок: “У кожній державі є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча і та що відає питаннями цивільного права”. Ця влада карає за злочини і вирішує спори при зіткненні приватних осіб, її можна назвати судовою владою. Виділення даної влади в самостійну гілку державної влади являє собою істотний внесок Ш.Л. Монтеск’є в розвиток теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, завдяки чому ця доктрина знайшла стрункість і завершеність. За своїм призначенням судова влада є регулюючою, вона необхідна для того, щоб утримувати від крайностей законодавчу і виконавчу.

На відміну від Ш.Л. Монтеск’є, що розглядав судову владу як засіб стримування законодавчої і виконавчої влади від крайностей, Ж.Ж.Руссо у своїй основній праці “Про суспільний договір...” (1762 р.) значно повніше представляв спектр їх взаємин. Зокрема, Руссо одним із перших визначив функціональну роль суду як гаранта недоторканності свободи людини. Він писав про право арештованого на оскарження в суд застосованого до нього арешту, про повноваження суду перевірити обґрунтованість обмеження свободи людини.

У цілому можна сказати, що Руссо критично розвив погляди Локка і Монтеск’є. У результаті була створена основа стрункої теорії поділу влади в сучасній державі. Праці цих трьох великих мислителів у сукупності складають концепцію поділу влади, названу класичною.

Теорія поділу влади одержала реальне втілення в багатьох країнах світу. У її основі лежить загальнодемократична концепція, що у тій чи іншій мірі може використовуватися в країнах з різним державним устроєм.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що, акцентуючи увагу необхідності поділу державної влади на складові частини (гілки), що виключає узурпацію влади в одних руках (одному державному органі), варто враховувати, що ці галузі належать одному дереву – державі, і тому неправильними є думки про абсолютизацію окремих гілок влади. Кожна з гілок влади характеризує, а точніше, уособлює певну, визначену сферу владних повноважень. Визнання наявності трьох гілок влади — це визнання правомірності, необхідності спеціалізації влади стосовно до провідних напрямків державного будівництва. Коли мова заходить про поділ влади, необхідно говорити про самостійність окремих гілок влади, але ніяк не про їхню автономність.

Принцип поділу влади передбачає створення в механізмі держави такого механізму стримувань і противаг, при якому кожна з гілок влади, свободо діючи відносною самостійністю, має можливість контролювати і впливати на діяльність інших гілок влади. Однак при цьому варто пам’ятати, що забезпечення інтересів держави досягається не відособленістю гілок влади, не їхнім протистоянням, і тим більше не їхньою відкритою конфронтацією, а тісним взаємним співробітництвом, точним виконанням кожною своїх функцій. Тому в сучасній державі говорять не стільки про поділ влади, скільки про досягнення балансу між різними гілками влади, який полягає в тому, що, з одного боку, не можна допускати узурпацію влади, з іншого, – послаблення єдиної влади держави в цілому.

Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі вже згадуваного вище ”механізму стримувань і противаг”, що на практиці виглядає в такий спосіб.

Органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них нормативно-правову базу. Вона охоплює організацію судової системи і визначає порядок діяльності судів (процесуальне право). Крім того, орган законодавчої влади (Верховна Рада України) разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи — призначенні суддів. Але, будучи призначені на посаду органами законодавчої влади, судді їм не підлеглі, і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків і інших судових рішень. Разом з тим, бюджет судів приймає Верховна Рада України.

У свою чергу, судді Конституційного Суду України наглядають за конституційністю законів, прийнятих Верховною Радою, що згодом можуть застосовуватися при розгляді справи.

Що ж стосується взаємин з органами виконавчої влади, то суд може скасовувати такі, що суперечать Конституції і законам акти органів державного управління; незаконні рішення адміністрацій підприємств, установ і організацій, розглядати скарги громадян на незаконні дії органів державного управління. Зокрема в Україні діють адміністративні суди, які розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління і місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), тобто вирішують питання законності дій і розпоряджень органів виконавчої влади на місцях і органів місцевого самоврядування.

У той же час, виконавча гілка влади має можливість впливати на судову владу. Так, суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, узгодженим з головою відповідного вищого спеціалізованого суду (ч.1 ст. 19 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Міністерство юстиції, що належить до органів виконавчої влади і підпорядковане Кабінету Міністрів України, здійснює організацію виконання судових рішень за допомогою державної виконавчої служби.

В Україні судова влада перебуває в процесі реформування, однак вона вже має достатню самостійність і незалежність в механізмі держави, зайняла міцні позиції серед інших гілок влади. Такому становищу судової влади в Україні на сучасному етапі її розвитку багато в чому сприяло прийняття Верховною Радою України Конституції України (у якій глава VIII закріплює правові основи організації правосуддя, а глава XII — Конституційного Суду України), а також цілого ряду законодавчих актів, що стосуються реорганізації судоустрою, статусу суддів, незалежності судової влади, приведення її у відповідність до європейських стандартів. До них, зокрема, належать Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010р., “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. з відповідними змінами та ряд інших.

Підводячи підсумок викладеному й аналізуючи положення названих законодавчих актів, можна дати наступне визначення поняттю “судова влада”.

Судова влада – це самостійна і незалежна гілка державної влади, що створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою і громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади і посадовими особами; контролю за дотриманням прав громадян при розслідуванні злочинів і проведенні оперативно-розшукової діяльності; встановлення найбільш значимих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя. Судочинство здійснюється Конституційним судом і судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

2. Основні ознаки (риси) судової влади

Судова влада, будучи самостійною і незалежною гілкою державної влади, володіє цілим рядом ознак, що розкривають її суть, дозволяють відмежувати її від інших гілок державної влади.

До основних ознак судової влади належать:

1. Судова влада здійснюється винятково спеціальними державними органами — судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст. 124 Конституції України). Для успішного здійснення судової влади закон наділяє суди всіма необхідними і достатніми повноваженнями. Судові рішення ухвалюються судами від імені України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Особливе становище судів у державному механізмі визначається завданнями, які стоять перед ними, характером діяльності, яка стосується прав і свобод громадян, прав та законних інтересів підприємств, установ, організацій, держави в цілому. Саме тому вимоги, що пред’являються до кандидатів на посаду судді, надзвичайно високі — вони повинні мати вищу юридичну освіту, бути компетентними в питаннях юриспруденції і мати достатній досвід практичної роботи. Судді виконують свої функції на професійній основі.

Склад суду формується строго на законних підставах. Законно утворений склад суду — обов’язкова умова винесення правового рішення.

2. Судова влада в Україні належить судам, що становлять єдину судову систему. Судова система України, відповідно до положень Конституції України і Закону України “Про судоустрій і статус суддів” представлена судами загальної юрисдикції і Конституційним Судом України. Судову владу повноважні здійснювати тільки суди, що входять до судової системи України. Створення надзвичайних і особливих судів не допускається.

3. Суди є правозастосовчими органами. Розгляд судом справи означає, що суд застосовує норми матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративного й ін.) до конкретних правовідносин, що були предметом розгляду в судовому засіданні і виносить на їх підставі мотивоване рішення (вирок). В той же час у випадку прийняття Конституційним Судом рішення щодо неконституційності закону, він втрачає юридичну силу, що дає підстави говорити про “негативну” правотворчість суду.

4. Судова влада здійснюється на основі і у відповідності з вимогами процесуального закону. Саме процесуальний закон детально регламентує процедуру розгляду справ у суді, гарантуючи дотримання прав і законних інтересів всіх учасників судового розгляду, недопущення порушень закону і суб’єктивізму. Порушення процесуальних норм є підставою для скасування рішень суду.

5. Участь представників народу в здійсненні правосуддя. Ця ознака є важливою рисою судової влади. Відповідно до положень, закріплених в ст. 124 Конституції України і ст. 5 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їх громадянським обов’язком.

6. Владний характер повноважень суду. Це виявляється в тому, що вимоги і розпорядження суддів при здійсненні ними своїх повноважень обов’язкові для усіх без винятку державних органів, організацій, інших юридичних осіб, громадян. Винесені судом вирок, рішення, постанова є актами застосування права і після набуття законної сили підлягають виконанню на всій території України, є обов’язковими для всіх осіб, що беруть участь у судовому процесі: державних органів і громадських об’єднань, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян.

7. Виконання вимог суду і виконання його рішень забезпечується силою держави. У разі потреби відповідні органи і посадові особи можуть застосувати відповідні заходи для реалізації рішень і вимог суду. У державному механізмі функціонують спеціальні органи і посадові особи, до обов'язків яких входить виконання судових рішень; державні виконавці (по вироках і рішенням судів у частині майнових стягнень), установи виконання покарань та кримінально-виконавчі інспекції територіальних управлінь Державного департаменту України з питань виконання покарань, органи міліції (при здійсненні приводу, доставлення в суд підсудних, які знаходяться під вартою) тощо.

8. Самостійність і незалежність судової влади..

Під незалежністю судової влади варто розуміти те, що суди здійснюють свої функції, не визнаючи будь-якого впливу. При здійсненні правосуддя вони не залежать від органів законодавчої і виконавчої влади; інших органів, організацій, партій і рухів, посадових осіб; думок і позицій сторін у судовому процесі; висновків органів досудового слідства і прокурора; від вищестоящих судів; від будь-яких інших осіб. Самостійність означає відсутність будь-якого підпорядкування судів та потреби затверджувати їх рішення.

Суди займають особливе становище в державному механізмі, що обумовлено особливостями виконуваних їм функцій, специфікою умов і порядку їх діяльності. Вони не входять до будь-якої іншої системи державних органів.

3. Суд як орган судової влади та його ознаки

Суд як орган судової влади є базовим, основним органом судової влади, який, здійснюючи у відповідності зі своїми повноваженнями правосуддя є самостійним і незалежним від інших гілок влади, займає особливе становище в системі інших державних органів, складається із суддів що обираються (призначаються) у законному порядку, які діють на професійній основі.

Конституція України (ст. 125) закріплює, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується на принципах територіальності і спеціалізації. Проте у ч.1 ст.17 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, законодавець поряд з названими вище принципами закріпив і такий принцип побудови системи судів загальної юрисдикції як інстанційність. Це означає, що місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального розподілу), спеціалізації та інстанційності (розгляд справи по суті, перегляд в порядку апеляції чи касації) . Підставами для створення чи ліквідації суду як правило є зміни адміністративно-територіального устрою держави або зміни у визначеній законом системі судів.

Суд — це конкретний державний орган, юрисдикція якого поширюється на визначене адміністративно-територіальне утворення (район, область і т.д.); спори і справи, що підлягають судовій юрисдикції даного суду відповідно до його спеціалізації (система спеціалізованих судів).

Суди загальної юрисдикції створюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, узгодженим з головою відповідного вищого спеціалізованого суду (ч.1 ст. 19 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів. Істотним моментом, що характеризує становище суду як органу державної влади, є забезпечення його незалежності, огородження від стороннього впливу як ззовні, так і усередині (з боку вищих інстанцій і керівництва судів). Ця обставина докорінно відрізняє суд від органів виконавчої влади, де субординація, підпорядкування нижчестоящих органів вищестоящим, обов’язковість вказівок керівництва є одним з основних принципів діяльності. Суттєвою ознакою суду, як органу судової влади є те, що його діяльність здійснюється за особливими правилами, процедурами, які встановлюють і жорстко регламентують можливі межі дій усіх учасників судового розгляду. Основна мета даних правил і процедур — забезпечити об’єктивний, повний і всебічний розгляд всіх обставин, що мають юридичне значення і, як кінцевий результат - забезпечити винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

На сьогодні в Україні сформувалося кілька видів закріплених відповідними процесуальними кодексами процедур здійснення судової влади, які ще прийнято іменувати формами судочинства. До них належать: цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне та конституційне судочинство. Кожна з перерахованих форм судочинства відрізняється специфікою, яка залежить від кола суспільних відносин, характеру виникаючих спорів, ступеня суспільної небезпеки правопорушень, по яких повинен дати свій мотивований висновок суд як орган державної влади. Тому кожна форма судочинства регламентується досить докладно самостійним законодавчим актом — Законом ”Про Конституційний Суд України”, Цивільним процесуальним кодексом України, Кримінально-процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України і Кодексом адміністративного судочинства.

4. Поняття та ознаки правосуддя

Правосуддя є одним із напрямків правоохоронної діяльності, одним із найважливіших повноважень, здійснення яких зв’язане з функціонуванням судової влади. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. (ст. 2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

Правосуддя характеризується рядом ознак, до яких можна віднести наступні:

1. Розгляд справи відбувається у формі судових засідань, в яких беруть участь склад суду та інші учасники процесу, що проводяться у відкритій і усній формі. Провідне місце в судовому засіданні приділяється головуючому .— професійному судді. На нього покладається обов’язок забезпечення законного розгляду справи.

2. Судові засідання проходять за участю сторін (обвинувачення і захисту в кримінальному процесі, позивача і відповідача в цивільному і господарському процесі і т.д.). Сторони наділені рівними правами й обов’язками для захисту своїх законних інтересів. Судовий процес носить змагальний характер, що дозволяє суду всебічно, повно й об’єктивно розглянути справу і винести правильне рішення.

3. Розгляд справ та прийняття рішень здійснюється в суворій відповідності з порядком, визначеним процесуальним законом. Недотримання процедурних форм, закріплених у процесуальних законах, може стати предметом нового судового розгляду і навіть привести до скасування винесеного судового рішення.

Дотримання процесуальної форми має принципове значення, адже громадяни можуть звертаються чи мають інші відносини з судом не з будь-якого приводу, а тільки в зв’язку: а) з порушенням їх законних прав та охоронюваних законом інтересів (порушення судового процесу шляхом оформлення позовної заяви); б) із залученням до суду як свідка, потерпілого, підозрюваного, підсудного, обвинувачуваного (у кримінальному процесі) та відповідача у цивільному процесі.

Процесуальні форми повинні суворо дотримуватися й у ході самого розгляду, адже в цим формуються необхідні умови правильності розслідування і розгляду справи у суді. Процедурний аспект діяльності по розгляду спірних питань служить однією з важливих гарантій ефективності і неупередженості, хоча часом ця обставина стає причиною затягування розгляду справи, а іноді і джерелом значних матеріальних витрат. В той же час держава свідомо іде на це, аби захистить права громадян.

4. В основі всіх судових рішень лежать докази. Це ставить за обов’язок суду ретельно досліджувати всі обставини справи, необхідні для її правильного вирішення. При розгляді спору будь-яке право, інтерес, та чи інша юридична ситуація, чи домагання, правомочність повинні бути доведені. У суді розгляд та оцінка доказів у справі набувають першочергового і вирішального значення для результату розгляду спору.

5. Суди мають особливу повноту юрисдикції і ніякі інші органи влади не вправі ставити під сумнів обов’язковість виконання судових рішень. Ставши остаточним, судове рішення здобуває незворотного характеру і ніхто, навіть суддя, що його виніс, не може його змінити. Після набуття ним чинності воно є обов’язковим для усіх без винятку державних органів та посадових осіб і у разі потреби його виконання забезпечується примусово. Цим досягається гарантованість захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, громадських організацій і державних органів.

6. Відправлення правосуддя передбачає пошук істини, достовірне встановлення фактів, що мають юридичне значення по розглянутій судом справі, та необхідність точної правової оцінки встановлених фактичних обставин, в якому важливу роль відіграє особисте переконання судді.

Правосуддя – це діяльність суду, здійснювана у формі цивільного, адміністративного, кримінального, господарського та конституційного судочинства, яка проходить у встановлених законом процесуальних формах в судових засіданнях, за участю сторін і інших учасників процесу і полягає у встановленні фактичних обставин справи та з'ясуванні істини по розглянутій справі шляхом дослідження доказів та закінчується ухваленням рішення в справі із застосуванням норм відповідного матеріального закону.

Для більш глибокого розуміння суті судової діяльності важливо виокремлювати поняття “судова влада”, “правосуддя” і “судочинство”.

Під правосуддям розуміється діяльність судів по розгляду і вирішенню судових справ.

На відміну від правосуддя, судова влада — це право судових органів, яким вони наділені за законом, можливість здійснювати широкі юрисдикційні повноваження; правовий статус судів, як органів державної влади. Поняття судової влади значно ширше правосуддя, тому що судова влада виявляється в багатьох інших діях суду. Так, наприклад, усі суди і судові структури зобов’язані узагальнювати судову практику й аналізувати судову статистику. На основі таких узагальнень пленуми вищих спеціалізованих судів приймають керівні роз’яснення з питань застосування законодавства, обов’язкові для виконання судами відповідної юрисдикції. Голови всіх судів вносять у державні органи, установи, організації, посадовим особам подання про усунення порушень закону, причин і умов, що сприяли скоєнню правопорушень. Ці акти зобов’язують тих, кому вони спрямовані, вживати необхідних заходів по усуненню зазначених порушень. Суддя також вирішує скарги підозрюваного, підсудного, їхніх захисників щодо законності й обґрунтованості взяття під варту органами досудового розслідування. Усі зазначені вище і багато інших повноважень судів і суддів є проявом судової влади, але виходять за рамки правосуддя.

Поняття “судочинство”, включає в себе діяльність судів щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до їхньої компетенції, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права й обов’язки, вступають у процесуальні відносини із судом та між собою. Це може бути наприклад процесуальна діяльність слідчого по порушенню і розслідуванню кримінальної справи, діяльність прокурора по здійсненню нагляду за дотриманням законності при розслідуванні кримінальних справ тощо. Потерпілий, підсудний, свідок можуть брати участь у проведенні слідчих дій; будь-який громадянин чи юридична особа вправі звернутися до суду із заявою (позовом) про відшкодування заподіяної їм матеріальної шкоди. На підставі викладеного можна зробити висновок, що поняття “судочинство” є більш широким, ніж “правосуддя”.

Література

1. Конституція України. – Харків: ”Одісей”, 2008.– 48с.

2. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010р. № 2453-VІ //Голос України. – 2010. – 3 серпня. – №142.

3. Бараннік Р.В. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України. Навчальний посібник. – К.: Дакор, КНТ, 2008. – 348С.

4. Гель А.П. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. /А.П. Гель, Г.С. Семаков, С.П. Кондракова. – Київ.: МАУП, 2004. – 272с..

5. Тимченко С.М. Судові та правоохоронні органи України. Навчальний посібник. – К.: ”Центр навчальної літератури”, 2004. – 304с.