Міністерство освіти і науки України

Запорізький державний університет

Юридичний факультет

Курсова робота на тему

Система міжнародного приватного права

Запоріжжя 2008

Реферат

Курсова робота: 34 с., 15 джерел.

Об’єкт дослідження — міжнародне приватне право

Мета роботи — дослідити систему міжнародного приватного права

Метод дослідження: структурний та порівняльний аналіз.

В роботі розгладалися питання системи міжнародного приватного права та її частини.

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО, СИСТЕМА, ДЕРЖАВА, ”ІНОЗЕМНИЙ ЕЛЕМЕНТ”.

Зміст

Вступ

1 Поняття системи міжнародного приватного права

2 Загальна частина міжнародного приватного права

2.1 Поняття, предмет та зміст міжнародного приватного права, його джерела

2.2 Вчення про колізійні та матеріально-правові норми

2.3 Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

2.4 Правові режими, що надають іноземцям для реалізації їхніх прав та обов’язків

2.5 Правове становище юридичних осіб

2.6 Держава як суб’єкт міжнародного приватного права

3 Особлива частина

3.1 Право власності

3.2 Зобов’язання із заподіяння шкоди

3.3 Регулювання шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

3.4 Регулювання трудових відносин в міжнародному приватному праві

3.5 Міжнародний цивільний процес

Загальні висновки

Використана література

Вступ

Здобуття Україною незалежності спонукало її до активності у всіх сферах суспільного життя. Зросла міграція населення, набули нових перспектив зовнішньоекономічні зв’язки. Але нормативна база України ще недостатньо стабільна та всебічна у регламентації відносин з ”іноземним елементом”. Договірні відносини України з зарубіжними державами поки що потребують аналізу та з’ясування. Узагальнення правотворчого та правозастосовчого досвіду нашої та інших держав допоможе зрозуміти зміст міжнародних приватно-правових відносин, тенденції їх розвитку, вирізнити характерні риси правових систем сучасності, акцентувати на основних джерелах їхнього приватного права. Відтак глибше усвідомлюється цивільно-правовий статус держави, громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, суб’єктів господарської діяльності, створених відповідно до законодавства України або законодавства, відмінного від цього.

Перспективи розвитку зв’язків з іншими правовими системами потребують як аналізу теоретичних джерел, напрацьованих дотепер. Тому є необхідність у наукових дослідженнях різних аспектів міжнародного приватного права.

Ця курсова робота буде присвячена вивченню питання системи міжнародного приватного права.

1 Поняття системи міжнародного приватного права

Міжнародне приватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсу та як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на дві частини: Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які мають методологічне значення для міжнародного приватного права в цілому, а саме:

• поняття, система та зміст міжнародного приватного права, його джерела, методи регулювання;

• вчення про колізійні та матеріально-правові норми;

• правові режими (національний, найбільшого сприяння та ін.);

• взаємність, реторсія, інші загальні положення щодо суб’єктів міжнародного приватного права.

Особлива частина охоплює:

• право власності;

• зобов’язальне право;

• зобов’язання з правопорушень;

• авторське, винахідницьке, патентне, сімейне, спадкове право;

• трудові відносини;

• міжнародний цивільний процес.

Система Загальної та Особливої частини є відносно стабільною. відносність полягає у тому, що внаслідок суспільного розвитку з’являється необхідність звернути більше уваги на правову регламентацію зовнішньоекономічних відносин, інвестиційної діяльності, перевезень, нових сфер господарювання, зокрема комерціалізації космічної діяльності, створення нових технічних засобів у різних сферах зв’язку, (наприклад, застосування системи ”Інтернет” у комп’ютерному спілкуванні).

Система міжнародного приватного права як правничої науки майже збігається із системою навчального курсу. Крім того, ця правнича наука:

1. охоплює питання історичного розвитку доктрини права, її концепцій;

2. визначає підходи, способи розв’язання проблем міжнародного приватного права.

Це сприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення, визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна; визнанню імунітету и т.д.

2 Загальна частина міжнародного приватного права

2.1 Поняття, предмет та зміст міжнародного приватного права, його джерела

У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Це система юридичних норм, що:

— фіксують певні відносини;

• охороняють загальнообов’язкові правила поведінки;

• закріплюють права та обов’язки сторін.

У сукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають внутрішньодержавну (національну) систему права. Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми у певній формі. Відомо, що таких національних систем у сучасному світі налічується більше двохсот. Часто між ними виникають відносини, що викликають чимало взаємних прав та обов’язків. Тому розвиток економіки, політики, культури, засобів комунікації, транспорту тощо вимагають правового оформлення такого типу відносин як міжнародні. Останні умовно можна поділити на дві великі групи: міждержавні та не міждержавні. Перша група становить сферу міжнародного публічного права, друга є предметом регулювання міжнародного приватного права.

Норми міжнародного приватного права застосовуються для так званого міжнародного спілкування. Національне право та міжнародне публічне право, незважаючи на свою самостійність, у ряді випадків взаємодіють, утворюючи полі системний комплекс норм міжнародного приватного права. Водночас, норми цих двох правових систем не полишають меж останніх, хоч і регулюють, з одного боку, міжнародні, а з іншого — невладні відносини, майнові та немайнові, що мають цивілістичну природу і виникають у сфері міжнародного спілкування. Поділяючись на матеріально-правові, (такі, що регулюють конкретне право відношення) та колізійні норми (такі, що відсилають до законодавства іншої держави), вони створюють певний комплекс у кожній правовій системі.

Іноді кажуть, що міжнародне приватне право — це право колізійне. Наявність колізійних норм становить особливість міжнародного приватного права. Як матеріально-правові, так і колізійні норми можуть міститись у національних джерелах права, міжнародних угодах.

Суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави. Специфікою відносин є наявність ”іноземного елементу”. Під ”іноземним елементом” розуміють:

1. суб’єкт, який має іноземну належність (громадянство, місце проживання — щодо фізичних осіб; ”національність” — щодо юридичних осіб);

2. об’єкт, який знаходиться на території іноземної держави;

3. юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном.

До сфери міжнародного приватного права належать питання цивільно право- та дієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її імунітету; відносин по зовнішньоторговельних угодах; прав авторів на твори, видані за кордоном; трудоправового та соціального статусу осіб, які знаходяться на території іноземної держави, працювали на такій території тощо.

Регулюючи вказані та інші відносини, норми міжнародного приватного права утворюють систему, яка відображає упорядковану сукупність норм національного права.

Отак, міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем.

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова наука. Міжнародного приватному праву відомі чотири форми джерел:

1. внутрішнє законодавство;

2. міжнародні угоди;

3. міжнародні й торговельні звичаї;

4. судова та арбітражна практика.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання — цивільно-правові відносини з ”іноземним елементом”. Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції та ін.

У конституції України вказано, що юридична сила норм національного законодавства має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного право відношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

2.2 Вчення про колізійні та матеріально-правові норми

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів на певну групу відносин. У міжнародному приватному праві це питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з ”іноземним елементом” застосовується два юридично-технічні методи: колізійний та матеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму джерел міжнародного приватного права, тобто національно-правових і міжнародно-правових.

Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. Виникнувши наприкінці середніх веків, колізійний метод став похідним від колізії статутів, які діяли на певних територіях. Згодом виникло колізійне право. Застосування колізійного права в міжнародному приватному праві відбувається частіш, ніж у інших; але водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний метод є специфічним і притаманним лише саме цій галузі права.

Отже, потреба в застосуванні колізійного методу може виникати як у випадку неідентічності законодавства різних правових систем з одного і того ж питання, так і у випадку їх абсолютної схожості.

Для міжнародного приватного права значення мають не тільки будь-які колізії, а тільки ті, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії). Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не врегульовує правовідносин з ”іноземним елементом”. Її існування має сенс за умови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному праві. Наявність матеріально-правових відносин свідчить про існування поряд із колізійним матеріально-правового методу регулювання вказаних правовідносин.

Зміст цього поняття полягає в тому, що правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової системи. В доктрині та практиці держав існують розходження у розумінні змісту матеріально-правового методу. Вони виникають через неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми належать до сфери міжнародного приватного права.

Вочевидь, визначаючи коло матеріально-правових норм, які входять до складу міжнародного приватного права, слід враховувати:

а) характер відносин, що регулюють ці норми;

б) специфіку правового регулювання у сфері міжнародного приватного права.

Тому до матеріально-правових норм у міжнародному приватному праві належать:

1) уніфіковані норми міжнародній договорів;

2) норми національного законодавства, які регулюють правовідносини з ”іноземним елементом”;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика (в державах, де вона визнається джерелом права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількома суб’єктами права для безпосереднього регулювання правовідносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного права. Здебільшого матеріально-правовій метод застосовується за укладення угод з питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. міжнародні й торговельні звичаї, судова та арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають.

Використання матеріально-правового методу в регулювання відносин у міжнародному приватному праві має переваги перед колізійним. Вони полягають у тому, що, по-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників правовідносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворюються з використанням виключно матеріально-правових норм. Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов’язків суб’єктів правовідносин.

2.3 Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах займають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітними. У доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття ”іноземці”. Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: ”іноземний громадянин”, ”особа без громадянства” (апатрид), ”особа з кількома громадянствами” (біпатрид).

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейської конвенції про громадянство. Україні поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав.

Сукупність прав, свобод та обов’язків іноземців у державі перебування, що гарантується нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від:

1) виду правового зв’язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3) мети перебування у державі (виконання службових обов’язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватися і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства — законодавство держави їхнього постійного місця проживання.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов’язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у Статуті ООН; Загальної декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р, деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнародно-правових, прагнуть дотримуватися усі держави.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов’язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них, належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Крім того, кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Цей принцип може закріплюватися у конституціях держав чи в інших нормативних актах.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав людини та іншими правовими документами.

2.4 Правові режими, що надають іноземцям для реалізації їхніх прав та обов’язків

Іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи у гетерогенній для них держави, мають певний обсяг прав та обов’язків. Цей обсяг залежить від режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами. Відомо декілька видів правових режимів реалізації прав та обов’язків.

Найпоширенішим є національний правовий режим. Він означає, що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті ж обов’язки, що і громадяни свої держави. Зазначений принцип закріплений, зокрема, у Конвенції про правовий статус біженців та Конвенції про правовий статус осіб без громадянства. Але повного зрівняння прав та обов’язків іноземців з власними громадянами не допускається. Тобто термін ”національний режим” є певною мірою умовним.

Іноземець, який перебуває на території певної держави, підпорядковується її законодавству та юрисдикції. Він не може вимагати надання йому окремих прав, які хоч і передбачені нормативно-правовими актами держави його громадянства, доміцилію тощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Наприклад, сфері шлюбно-сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визнаються тільки моногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамного шлюбу тільки на тій підставі, що його ”власне” законодавство передбачає можливість такого шлюбу. Іноземець не може намагати надання йому у власність землі тільки тому, що за його ”власним” законодавством він може стати власником землі у своїй державі.

Обсяг прав та обов’язків іноземців не є усталений. Він може біти змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов’язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод чи зменшитися через застосування реторсії.

Іноземцям у державі перебування для здійснення їхніх прав і обов’язків може бути наданий режим найбільшого сприяння. Тобто, ці особи мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, що юридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчастіше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запровадженого для здійснення правосуб’єктності, можуть органи, визначені у законодавстві держав та міжнародних угодах.

На здійснення прав та обов’язків іноземцями може поширюватися спеціальний режим. Його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад, щодо здійснення правосуб’єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.

Сьогодні в науковій літературі, законодавстві держав та міжнародних договорів все частіше вказується на застосування недискримінаційного режиму щодо здійснення прав та обов’язків осіб. Цей вид режиму не потребує обов’язкового договірного оформлення. Він означає, що суботам іноземного права притаманні загальні правила поведінки. недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб’єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності.

Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо сприяння прав, свобод і обов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

2.5 Правове становище юридичних осіб

Юридичні особи є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Особистий статут юридичної особи означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею; поширення певного виду правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її ”національність”, тобто державну належність та її особистий закон. ”Національність” особи визначається за різними принципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення (заснування) юридичної особи. Так, цей принцип застосовується і в Україні.

Місце знаходження юридичної особи вважається місцезнаходження постійно діючого органу юридичної особи.

У деяких правових системах, як-от у США, ”національність” юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Один з них застосовується до питань відповідальності юридичної особи, інші — до підсудності, ще інші — до оподаткування.

Другим критерієм, який переважно використовується у державах ”сім’ї контингентного права”, є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається також формулювання — місцезнаходження її органу управління.

У міжнародному приватному праві для визначення національності використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи. Останній, виникнувши на початку ХХ ст., набув поширення в середині століття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріїв для визначення ”національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання, скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.

2.6 Держава як суб’єкт міжнародного приватного права

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. По-перше такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнародному приватному праві і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.

Для розмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актор міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.

Як суб’єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна до договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб’єктів права. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб’єкт міжнародного приватного права.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб’єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб’єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

3 Особлива частина

3.1 Право власності

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція ”Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу веред договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританію, Вірменію, Ізраїлем, Литвою, Польщею, США, Францією, ФРН та іншими державами.

Питання власності регулюють і інші договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності.

Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі. Проблеми, пов’язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.

За законодавством України право власності — це врегульоване законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном (ст. 2 Закону ”Про власність”, ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства.

Своєю чергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їх та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власності регулюються законом місцезнаходження речі. Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив’язку зо закону місцезнаходженні речі. Окрім зазначеної колізійної прив’язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника.

У законодавстві багатьох держав (РФ, Швейцарія та ін.) колізійне регулювання права власності пов’язане х інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно.

Низка спеціальних колізійних прив’язок застосовується до особливих випадків, наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 19568 р. вирішуються питання, пов’язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов’язальний статут, себто право, застосовуване до зовнішньоторговельної угоди сторін.

3.2 Зобов’язання із заподіяння шкоди

Деліктним зобов’язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з ”іноземним елементом”, зміст якого полягає у праві чи обов’язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою, що протиправними діяннями заподіяла шкоду потерпілому (делінквентом). Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами виникнення зобов’язань з делікту є:

1) заподіяння шкоди особі чи майну;

2) протиправність діяння;

3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою;

4) вина делінквента.

Іноді відповідальність за делікт може настати за меншої кількості умов.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацією; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростування інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом.

У ”сім’ї загального права” крім поняття ”майнова шкода” відоме ще таке, як ”номінальна шкода”, яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду ”у вигляді покарання” чи ”для прикладу”. У державах ”сім’ї загального права” суди уникають розглядати питання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов’язано з використанням достатньо складних методик розрахунків розміру відшкодування.

У системі мусульманського права відшкодовується шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки ц упущена вигода. Для зобов’язань, що виникають із деліктів, цій системі права відомою є майбутня шкода. За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та матеріальну. Відшкодовується пряма шкода й упущена вигода.

Наступною умовою виникнення зобов’язань з делікту є протиправність діяння. Чимало правових систем як вид протиправності діяння виокремлюють зловживання правом, відповідно до якого обов’язок відшкодувати шкоду виникає у випадку, якщо суб’єктивне право здійснюється саме з метою заподіяння шкоди.

Причинний зв’язок як умову виникнення деліктного зобов’язання визнають усі національні правові системи.

Вина у більшості правових систем вважається суб’єктивною умовою деліктного зобов’язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її результатів.

3.3 Регулювання шлюбно-сімейних відносин в міжнародному приватному праві

Для міжнародного приватного права значення мають шлюби, зареєстровані за участю іноземців, на території іноземної держави, органами іноземної держави, з використанням іноземного законодавства. Для визначення правового статусу осіб застосовують колізійні норми. Оскільки оформлення шлюбу передбачає дотримання матеріальних і моральних умов, то колізійні прив’язки визначають їхній зміст. Колізійні принципи можуть міститись як у національному законодавстві, так і міжнародних договорах. Важливе значення має також визнання чи невизнання існуючого шлюбу.

До матеріальних умов оформлення шлюбу переважно застосовується особистий закон осіб, які одружуються, а до форми шлюбу — закон місця його реєстрації. Особистим може бути закон громадянства або ж закон доміцилію, застосовуваний правовими державами ”сім’ї загального права”. У цих державах передбачається, що шлюб повинен бути дійсним за законом держави, де подружжя бажає вибрати доміцилій сім’є, припускаючи, що таким буде доміцилій нареченого на момент реєстрації шлюбу.

Право різних держав може містити застереження щодо використання колізійних прив’язок. Так, законодавство Франції вимагає дотримання положень закону Франції про публічний порядок щодо матеріальних умов оформлення шлюбу в разі відсилання до іноземної правової системи. Закон ФРН із міжнародного приватного права вказує на можливість застосування відсилань: зворотного та до закону третьої держави. Застереження часто роблять і щодо форми шлюбу, оскільки поняття ”форма шлюбу” не має однакового трактування у праві різних держав. Тому, наприклад, у законодавстві може ставитися вимога про те, що визнається форма шлюбу в разі дотримання законодавства держави громадянства, доміцилію особи або місця реєстрації шлюбу.

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладання шлюбу, його розірвання, призначення аліментів внаслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов’язань на користь дітей і інших питань є дуже різноманітними, то виникають колізії, які вирішуються з допомогою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не матеріально-правових норм, а колізійних.

3.4 Регулювання трудових відносин в міжнародному приватному праві

Міждержавна міграція працівників, тимчасові відрядження за кордон, виконання робіт на фіксованих морських устаткуваннях із видобування корисних копалин, переміщення працівників транспорту територіями різних держав, виконання представницьких функцій, зайняття підприємницькою діяльністю в інших державах привели до необхідності врегулювати трудові відносини з ”іноземним елементом”.

Джерелами регулювання трудових відносин з ”іноземним елементом” є:

• національне законодавство;

• міжнародні акти;

• звичаєве право, судова практика, правова наука;

• трудові договори (контракти), колективні договори;

• інші угоди.

У системі колізійних норм, які використовуються для регулювання трудових відносин з ”іноземним елементом”, переважними є ті, що призначені саме для цих відносин: закон державі місця роботи; закон держави, з якої відряджено працівника та ін. Але оскільки трудові відносини у деяких правових відносинах у деяких правових системах регулюють ще й норми цивільного права, то застосовуються прив’язки, притаманні регулюванню цивільно-правових угод, зокрема закон автономної волі. Колізійні прив’язки можуть вказувати на право, яке відлягає застосуванню до певних трудових відносин; форми контракту; суб’єктів трудового правовідношення.

Як основні у правових системах переважно використовуються відсилання до закону місця укладення трудового договору, місця виконання роботи, спільного місця знаходження сторін, спільного громадянства.

Для регулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт у відрядженні чи на територіях кількох держав, переведення на роботу в іншу країну тощо застосовують додаткові колізійні прив’язки. Ними є, наприклад, відсилання до закону держави в яку направлено працівника у відрядженні, на території якої востаннє виконувалася робота.

Суть принципу автономної волі полягає в тому, що свобода вибору законодавства для регулювання вказаних відносин не повинна позбавляти працівника захисту, надаваного йому імперативними нормами того закону, що був би застосований за відсутності вибору.

3.5 Міжнародний цивільний процес

У юридичній науці під так званим міжнародним цивільним процесом прийнято розуміти сукупність питань процесуального характеру, пов’язаних із захистом прав іноземців та іноземних підприємств і організацій у суді чи арбітражі. Використовуючи термін ”міжнародний цивільний процес”, пам’ятають про його умовність. Поняття ”міжнародний цивільний процес” сформувалося внаслідок історичного розвитку міжнародного приватного права, тобто з часу виникнення конфліктів між законами іноземних правових систем.

Стосовно місця міжнародного цивільного процесу в системі права у колишній радянській доктрині стверджувалося, що усі проблеми міжнародного цивільного процесу належать до цивільного процесу як галузі права, яка регулює діяльність органів юстиції з цивільних справ. Міжнародний цивільний процес, з оглядом на джерела і способи регулювання, не вважався галуззю права. Існувала точка зору, відповідно до якої міжнародне приватне право, як особлива галузь права спрямована на регулювання відносин з ”іноземним елементом”, не охоплює процесуальних норм (Л. Лунц, Н. Малишева). Водночас у літературі зазначалося, що питання міжнародного права як до галузі правничої науки, кожне з таких питань тісно пов’язане з застосуванням законодавства певної держави, тобто з проблемами колізії законів або з цивільною право- та дієздатністю особи [15].

У сучасній правничій науці України стверджується, що хоч питання міжнародного цивільного процесу охоплені складом міжнародного приватного права як такі, що мають тісний зв’язок з правовим регулюванням приватних правових відносин (цивільних, сімейних, трудових) з ”іноземним елементом”, однак цим ігнорується наукова основа виділення галузей права за предметом їх правового регулювання. На думку М. Штефана, питання цивільного судочинства з ”іноземним елементом” є складовою частиною цивільного процесуального права України [14, 351].

З’ясування змісту міжнародного цивільного процесу залежить, зокрема, від визначення кола органів, уповноважених захищати суб’єктивні цивільні права шляхом розгляду та вирішення цивільних справ. Захистом суб’єктивних цивільних прав, крім суду, займаються й інші юрисдикційні органи: арбітраж, нотаріат, третейські суди, профспілкові та інші державні органи, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку (ст. 6 Цивільного кодексу України). Сьогодні відповідно до ст. 124 Конституції України судочинства в Україні здійснюють Конституційний суд та суди загальної юрисдикції. Це не усуває можливості захисту прав та інтересів суб’єктів права іншими органами.

У вітчизняній доктрині традиційною вважалася точка зору, відповідно до якої цивільне процесуальне законодавство складає система норм, що регулюють порядок провадження в суді цивільних справ, і, відповідно, до джерел цієї галузі права належать акти, які мають норми при цивільне судочинство. Поширеною стала також точка зору про процесуальний характер форм діяльності юрисдикційних органів, які здійснюють захист цивільних прав [14, 357]. Її підтримували представники галузевих наук, наприклад, І. Побірченко щодо провадження в арбітражі. Сьогодні дебатується питання про можливість зближення судової влади, уніфікацію судової системи, а також створення єдиного процесуального порядку та інших спорів.

Суди різних держав застосовують власне національне цивільне процесуальне право розглядаючи цивільні справи з ”іноземним елементом”. При цьому не мають значення причини його застосування. До цього може зобов’язувати, наприклад, закон суду. Стверджують, що власний національний закон застосовують тому, що у цивільних процесуальних питаннях немає місця для колізійних проблем та прив’язок до іноземного права.

В судах України з питань, які є процесуальними, іноземний закон, як правило, не застосовують. У виняткових випадках все ж виникає потреба у такому застосуванні. Це викликає об’єктивні труднощі, адже суди та заінтересовані особи не завжди можуть досконало оволодіти тонкощами іноземної процесуальної процедури. Наприклад, порядок встановлення фактів, які мають значення для справи, складає предмет значної за обсягом процесуальної процедури.

Ще донедавна питання про застосування іноземного права не мали такого поширення, як сьогодні. Тому висловлювалися різні думки стосовно колізійних прив’язок до іноземного законодавства. Відповідно до однієї з них всі норми іноземного процесуального права слід розглядати як питання права, що застосовуються так, як вони були б застосовані у іноземному суді [4]. Проте більшість правників вважають, що іноземні процесуальні правила навряд чи можуть застосовуватися вітчизняними судами. Адже міжнародне приватне право не поширює на норми міжнародного цивільного процесу свої принципи та базові поняття.

Іноді виникає питання про вибір процесуальних норм органами, які вирішують приватно—правові спори, в той час, як вони створювалися для вирішення публічно-правових спорів. Юридичну природу та компенсацію цих судів визначають акти, на підставі яких вони виникли.

Суди та інші органи, створені відповідно до національного законодавства чи міжнародних угод, все ж можуть застосовувати іноземні процесуальні закони і правила про порядок вирішення спорів. Наприклад, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. ІV, п. 1, в, ііі) та регламенти міжнародних арбітражних судів дозволяють сторонам обирати внутрішній регламент, яким повинні керуватися судді, вирішувати спори.

Міжнародний арбітраж має право застосовувати уніфіковані процесуальні правила міжнародного арбітражу, у т.ч. арбітражних регламентів, ЮНСІТРАЛ та Міжнародного арбітражу з вирішення інвестиційних спорів. Загальні правила про такий арбітраж, а також процедуру провадження ним конкретних спорів закріплено у багатосторонній угоді про інвестиції, розробленій у рамках Організації економічного співробітництва та розвитку, до якої може приєднатися будь-яка держава. Навіть не член цієї організації.

Застосування чи врахування іноземних процесуальних законів і правил про порядок вирішення спорів посилиться, враховуючи, по-перше, вступ України до Ради Європи та зобов’язання у зв’язку з цим реформувати цивільне процесуальне законодавство й систему судів відповідно до стандартів цієї спільноти; по-друге, ратифікацію Україною Угоди про партнерство й співробітництво з Європейським Союзом (чинна для України з 1 березня 1998р.), яка зумовлює також відповідні реформи. Указ Президента України ”Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. передбачив основні напрями адаптації законодавства України до законодавства ЄС та правове забезпечення цього права. Отже, України прийняла рішення про уніфікацію права. Але це зовсім не означає обов’язкові відмови від власної правової системи з певними усталеними традиціями. Адже навіть у Європейському Союзі з його високим рівнем гармонізації права національні правові системи держав-учасниць зберігають самостійність. Зазначені зобов’язання України свідчать про можливість співпраці з іншими державами. З боку України ці зобов’язання є підтвердженням тенденції до співпраці держав стосовно узгодженого розвитку правових норм.

У співпраці по удосконаленню цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад 25.Основна мета їх діяльності — уніфікація норм права. Цей процес може відбуватися або у межах міжнародної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації, вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави — члена організації є норма, причиною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної організації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.

Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з ”іноземним елементом”, чільне місце займає Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р., конференція об’єднала зусилля майже усіх центрально-європейських та багатьох неєвропейських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямках, уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях гаазької конференції прийнято майже 30 міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права.

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу займає Конвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку та стягнення платежів у випадку винесення й виконання рішень стосовно іноземців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР. Для України ця Конвенція була чинною з 26 липня 1967 р., але вона не є чинною для України сьогодні.

Іншою міжнародною організацією, яка займається удосконаленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з ”іноземним елементом”, є Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА).

Вказана міжнародна організація укладає договори про співробітництво з іншими державами та організаційними структурами, наприклад, з ООН, ЄС, Європейською Радою. Тому чимало нормативних проектів ця організація розробляє не тільки за власною ініціативою, але й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщо проект готувався на прохання іншої організації, він передається цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародної організації.

Загальні висновки

Міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем.

Міжнародне приватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсу та як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на дві частини: Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які мають методологічне значення для міжнародного приватного права в цілому. Це в цілому сприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення, визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна, визнанню імунітету тощо.

Використана література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.

2. Закон України від 10 грудня 1991 р. ”Про дію міжнародних договорів на території України” № 1953—ХІІ // Відомості ВРУ, 1992, № 3.

3. Закон України від 4 лютого 1994 р. ”Про правовій статус іноземців” № 3929-ХІІ // Відомості ВРУ, 1994, № 12.

4. Аверин Д.Д. Положение иностранцев в советском гражданском процессе. М., Изд-во МГУ, 1966

5. Баймуратов М.А. Международное право. Харьков, Одиссей, 2000.

6. Богуславский М.М. Международное частное право. М., Юристъ, 1999.

7. Венская конвенция о праве международных договоров 1969 г. // Действующее международное право. В 3-х томах. Сост. Колосов Ю.М. и Кривчикова Э.С. Том 1.—М., Изд-во Московского независимого института международного права, 1996.

8. Лебедев С.Н. О природе международного частного права // Советский ежегодные международного права. 1979, С. 61—80.

9. Международное право в документах / Сост. Блатова Н.П.—М., 1982.

10. Международное частное право: Учебное пособие. Харьков, Консум, 1998.

11. Мюллерсон Р.А. О соотношении международного публичного, международного частного и национального права // Советское государство и право. 1982, № 2, С. 80—90.

12. Усенко Е.Т. Соотношение категорий международное и национальное (внутригосударственное) право // Сов. гос-во и право.—1983, № 10.

13. Устав ООН 1945 г. // Международное публичное право. Сборник документов. Том 1.—М., Изд-во БЕК, 1996.

14. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. К., Юрінком Інтер, 2000.

15. Штефан М.Й. Цивільний процес. К., Ін Юре, 1997.