Участь прокурора в цивільному процесі

План

Вступ

1. Завдання прокуратури у цивільному процесі

2. Підстави та форми участі прокурора у цивільному процесі

3. Правове становище прокурора при розгляді цивільних справ

4. Представництво прокурором в суді громадян та держави

Висновок

Список використаних джерел та літератури

Вступ

В умовах побудови демократичної правової держави виключного значення набуває всебічне укріплення законності, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Демократія не сумісна ні з свавіллям, ні з безвідповідальністю, ні з беззаконням.

Для забезпечення законності та правопорядку, боротьби з правопорушеннями в Україні створена і функціонує система правоохоронних органів, важливою ланкою якої є прокуратура, як орган вищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів.

Органам прокуратури належить особливе місце в механізмі гарантій законності. Захищаючи права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства органи прокуратури, керуючись у своїй діяльності законами, можуть зобов’язати від імені держави будь-якого керівника піднаглядного органу, організації чи установи усунути порушення законності, вжити заходів для попередження таких порушень у майбутньому, вимагати притягнути до відповідальності винних.

Прийнята у 1996 р. Конституція України передбачає одну з основних функцій прокуратури України - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121) [1]. Для практичної реалізації цієї норми Основного Закону 21 червня 2001 р. Верховна Рада України прийняла законодавчі акти, якими не тільки внесено відповідні зміни до цивільного процесуального законодавства, а 12 липня 2001 р. - і до Закону України "Про прокуратуру", а й докорінно переглянуто роль прокурора в цивільному судочинстві.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. (далі - ЦПК) повніше відбиває ці новели (статті 45 і 46) [4]. До новел варто віднести гарантоване ч. 4 ст. 46 ЦПК право прокурора, який не брав участі у справі, ознайомлюватися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги або заяви про перегляд рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами.

Цим Кодексом закріплено право прокурора здійснювати в установленому законом порядку представництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст. 45) [4].

Запровадження інституту представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді поставило низку проблем процесуального характеру, особливо щодо юридичної природи цього представництва, оскільки деякі науковці вважають, що положення (становище) прокурора в цивільному процесі і представника у справі нічим не відрізняються, інші ж стверджують, що представництво прокурором "чужих" інтересів у суді є одним з його видів у цивільному процесі.

Актуальність вивчення проблем участі прокурора в цивільному судочинстві зумовлено насамперед дискусією про майбутнє прокуратури, її роль у цивільній юрисдикції, форми й методи реалізації прокурором представницьких повноважень, допустимість його участі в цивільному процесі в межах вимог правової держави та процесуального статусу, передбаченого Конституцією України й чинним законодавством.

Мета курсової роботи. На підставі чинного цивільного процесуального законодавства і практики його застосування розглянути актуальні питання здійснення прокурором у суді представництва інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом.

1. Завдання прокуратури у цивільному процесі

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції, ст. 17 в редакції Закону України № 2531-НІ від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України"). Законом України № 2540-ІП від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" була змінена редакція ст. 121 ЦПК, за якою прокурор, у випадках, передбачених законом, може звертатися до суду із заявами на захист прав і свобод інших осіб. [4]

У науці цивільного процесу питання про завдання прокурора в цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються:

а) здійснення законоохоронної функції;

б) необхідність захисту прав і законних інтересів громадян;

в) потреба захисту державних чи громадських інтересів та ін. [15]

Але мета й завдання прокурора в цивільному процесі й виконувані ним процесуальні функції, його процесуально-правове становище визначені в чисельних нормах права; тому правові норми й служать підґрунтям для вирішення питання про завдання представництва прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З Закону України "Про прокуратуру", яка має назву "Правові основи діяльності прокуратури". У ній встановлено, що повноваження прокурорів, організація, засади й порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. [2] Органи прокуратури в установленому порядку й у межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів.

Прокурор може бути залучений судом до участі у справі або вступати в справу за своєю ініціативою для надання висновків з метою здійснення покладених на нього обов'язків. Участь прокурора у процесі для надання висновків у справі є обов'язковою у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне.

Прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, має завдання сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону "Про прокуратуру", ст. 13 ЦПК) [2,4].

Стаття 35 Закону "Про прокуратуру" (в редакції Закону від 26 листопада 1993 р.) надає прокуророві право вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави і суспільства, та зобов'язує його своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони не виходили[2].

Отже, участь прокурора в цивільному процесі спрямована: на захист прав і законних інтересів громадян та інтересів держави; на сприяння судові у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі; на своєчасне вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом. За наявності порушень закону при здійсненні судочинства прокурор має вживати заходів до їх усунення, а також використовувати право внесення подань до кваліфікаційних комісій про притягнення до дисциплінарної відповідальності тих суддів, які порушили закон (п. 11 наказу Генерального прокурора України № 8 від 28 жовтня 1998 p.).

Для забезпечення об'єктивності в процесуальній діяльності прокурора, спрямованої на виконання покладених на нього завдань і функцій в цивільному судочинстві, прокурор не може брати участь у справі і підлягає відводу (самовідводу), якщо він: особисто, прямо чи побічно заінтересований в результатах справи; є родичем сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі; перебуває в особливих стосунках з особами, які беруть участь у справі; якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають сумнів у його безсторонності (статті 18, 19 ЦПК)[4].

Заява про відвід має бути мотивована і подана до початку розгляду справи по суті, тобто вчинення процесуальних дій, передбачених ст. 178 ЦПК. Після цього відвід може бути заявлений лише тоді, коли про підстави відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після початку розгляду справи по суті (ч. З ст. 20 ЦПК). [4]

2. Підстави та форми участі прокурора у цивільному процесі

На сьогодні підставами представництва прокурора в цивільному судочинстві є:

- окремі закони, які належать до різних галузей права;

- цивільне процесуальне законодавство (ч. 2 ст. 45 ЦПК);

- ст. 36 ¹ Закону України "Про прокуратуру".

Отже, право прокурора на пред'явлення позову в інтересах громадянина до місцевих судів загальної юрисдикції регламентується статтями 3 і 45 ЦПК, ст. 36¹ Закону України "Про прокуратуру". Перш за все відповідно до ч. 2 ст. 36¹ Закону "Про прокуратуру" підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік, або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження. [2]

Безперечно, що такі поняття, як "неспроможність" або "інші поважні причини" мають оціночний характер. Частиною 1 ст. 11 ЦПК передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу. [4] Зауважимо, що коли прокурор захищає свої власні інтереси, то він виступає не як прокурор, а як приватна особа.

Якщо органи прокуратури звертаються до суду в своїх інтересах як юридичної особи, таке звернення здійснюється згідно з ч. 1 ст. З ЦПК [4]. З нашого погляду, при визначенні підстав представництва прокурором інтересів громадянина в суді необхідно враховувати те, що чинне законодавство України надає громадянам достатньо можливостей звертатися до суду за захистом прав та свобод. Тому інститут представництва прокурором інтересів громадянина в суді має діяти лише в тих випадках, коли особа не спроможна реалізувати право на судовий захист своїх законних інтересів, а прокурор вбачає у порушенні прав громадянина також зазіхання на публічний інтерес.

Прокурору доцільно надати можливості звертатися до суду за захистом прав, свобод та законних інтересів (при цьому немає значення, чи захищені вони Конституцією України, чи іншими нормативно-правовими актами, так само як, і не важлива "резонансність" правопорушення) того громадянина, який не спроможний самостійно захищати свої права з поважних причин, зокрема, у зв'язку зі станом здоров'я (інвалідність, важка або тривала хвороба), віком (неповноліття, старість), обмеженнями в дієздатності (недієздатність, обмежена дієздатність, установлення опіки або піклування) тощо. При цьому немає потреби визначати в законі вичерпний перелік осіб, які можуть претендувати на заступництво з боку прокуратури, адже поважність причин, з яких особа об'єктивно не в змозі самостійно захищати власні права, має встановлюватись окремо в кожному випадку і прокурор на власний розсуд приймає рішення про необхідність захисту в судовому порядку прав того чи іншого громадянина. Проте, зазначимо, що у зверненні до суду першої інстанції прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав представництва інтересів громадянина (ч. 6 ст. 119 ЦПК).

Отже, ст. 36¹ Закону України "Про прокуратуру" надає прокуророві право звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інтересів громадян, якщо вони за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права. У зв'язку з цим прокурор зобов'язаний у кожному конкретному випадку з'ясувати, чи може громадянин самостійно захистити свої права. Обставини, зазначені в цій статті, є оціночними. Не випадково процесуальним законодавством не передбачено такої підстави для відмови в прийнятті позовної заяви прокурора. Оскільки в законі визначено умови, додержуючись яких прокурор може звернутися до суду із заявою в інтересах громадян, вважаємо за необхідне передбачити й наслідки недодержання ним цих умов. На думку окремих правознавців невиконання прокурором передбачених ст. 36¹ Закону України "Про прокуратуру" умов подання позову в інтересах громадян повинно тягнути залишення позову судом без руху [2].

Проблема форми представництва прокурора в цивільному процесі належить до актуальних проблем теорії цивільного процесуального права, оскільки правова регламентація такої форми представництва безпосередньо пов’язана з результативністю реалізації прав особистості, інших суб’єктів права і головне – з реалізацією судової влади у правосудних формах захисту прав.

У процесуальній літературі чи не загально прийнято об’єднувати форму захисту права з порядком захисту, називаючи при цьому таке об’єднання "процесуальною формою". Наприклад, Н.Печина під процесуальною формою розуміє сукупність установлених або санкціонованих законом правил, що регламентують порядок здійснення правосуддя, діяльності кожного, хто бере участь у процесі. М.Строгович вважає, що процесуальна форма – це сукупність установлених умов для здійснення учасниками процесу дій по захисту своїх прав та обов’язків. Г.Ареф’єв кваліфікує цивільну процесуальну форму як установлений цивільним процесуальним правом порядок розгляду й вирішення компетентним органом підвідомчих йому цивільно-правових спорів, що забезпечує рівноправну й активну участь сторін та інших заінтересованих осіб [13].

Згідно з ч.2 ст.45 ЦПК, прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, на будь-якій стадії судочинства. Це свідчить про те, що вся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадії процесу проходить у процесуальних формах, підпорядкована єдність меті – охороні державних інтересів чи інтересів громадян. Звідси в юридичній літературі спостерігаються різні підходи до вирішення питання про форми представництва прокуратурою інтересів громадянина і держави в суді. Наприклад, М.Косюта вважає, що судово-представницька функція прокуратури України має бути закріплена в трьох основних формах:

1. звернення прокурора до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів громадян і держави;

2. участь прокурора в розгляді справ у судах;

3. досудове провадження [8].

Відповідно ж до підходу М.Мичка, в прокурорській діяльності по реалізації представницької функції доцільно виділяти дві форми:

1. досудове провадження, що включає підготовку й направлення до суду заяв та інших матеріалів;

2. участь у розгляді в судах на різних стадіях судочинства цивільних, господарських справ і справ про адміністративні правопорушення з метою захисту прав та законних інтересів громадян і держави [10].

О.Хавін вважає, що законодавчо чітко визначеними формами реалізації представництва прокуратурою інтересів громадянин і держави в судах мають бути:

1. подання позовів (заяв) у інтересах окремих громадян, які за станом здоров’я, соціальним статусом або з інших поважних причин не можуть самі захистити свої права, а також в інтересах групи чи невизначеного кола громадян, права яких порушуються;

2. подання позовів (заяв) на захист державних інтересів;

3. звернення до суду із заявами про визнання незаконними правових актів органів, дій та рішень посадових осіб, якщо вжитими заходами досудового реагування не вдалося захистити законність, права громадян або державні інтереси;

4. здійснення контролю за станом реального виконання судових рішень, прийнятих за позовами прокурорів, з використанням при цьому засобів прокурорського нагляду;

5. участь у розгляді справ, порушених за позовами прокурорів на захист інтересів громадян і держави;

6. обов’язкова участь прокурорів відповідного рівня у розгляді справ судами наглядової інстанції;

7. внесення касаційних (окремих) питань на судові рішення, що не набрали законної сили, у справах, розглянутих судом першої інстанції за участю прокурора;

8. опротестування відповідно до процесуальних повноважень будь-якого судового рішення, що набрало сили, якщо воно не відповідає матеріальному чи процесуальному законодавству;

9. ініціювання за наявності підстав перегляду судових рішень, що набрали сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами, якщо цього вимагає захист державних інтересів або законних інтересів громадян, які з поважних причин самі не можуть захистити свої права;

10. інформування вищестоящих судів про виявлені порушення закону при розгляді цивільних справ, які не спричиняють скасування прийнятих судових рішень, але порушують права громадян, юридичних осіб, державні інтереси, щоб усунути такі порушення; входження з поданнями до кваліфікаційних комісій про притягнення суддів, які допустили такі порушення, до дисциплінарної відповідальності [14].

Деякі науковці також доводять, що процесуальних форм представництва прокурора в цивільному процесі багато, зокрема:

1. порушення справи;

2. вступ у справу в суді першої інстанції;

3. необхідна участь за ухвалою суду;

4. внесення подання на рішення й ухвали суду, що не набули законної сили;

5. підтримання подання в суді другої інстанції;

6. надання висновку в суді другої інстанції по скаргах сторін;

7. подання протесту на рішення, ухвали, постанови суду, що набули законної сили;

8. подання вищестоящому прокурору з приводу принесення протесту на судові постанови, що набули законної сили;

9. участь у засіданні судово-наглядних органів;

10. порушення провадження про перегляд справ за нововиявленими обставинами [7].

Окремі науковці називають такі форми представництва прокурора в цивільному процесі:

1. пред’явлення і підтримання позову;

2. вступ у розпочатий процес у стадії судового розгляду для подання висновку;

3. перевірка судових рішень і ухвал, що не набули законної сили;

4. перевірка судових рішень і ухвал, що набули законної сили;

5. участь у суді другої інстанції;

6. діяльність у судово-наглядних інстанціях;

7. участь у провадженні за нововиявленими обставинами [11].

Згідно з положеннями ч.3 ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру", формами здійснення представництва є:

1. звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

2. участь у розгляді судами справ;

3. внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

У наказі Генерального прокурора України № 6-гн від 19 вересня 2005 р. "Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень" запропоновано реалізувати представницькі функції шляхом:

1. пред’явлення в суді та підтримання позовів (заяв);

2. участі у розгляді судами справ та вступу прокурора в справу в будь-якій стадії судочинства;

3. ініціювання перегляду незаконних судових рішень;

4. забезпечення реального виконання судових рішень.

Як бачимо, зазначений наказ передбачає чотири форми представництва прокурора у суді.

Наведену класифікацію форми представництва прокурора в цивільному процесі не можна визнати досконалою. Якщо проаналізувати визначені форми представництва прокурора в цивільному процесі, то всіх їх у кожній стадії процесу можна звести до двох форм: а) порушення справи і б) вступ у порушену справу. Визначені численні форми є не що інше, як перелік процесуальних дій, що мають характерні ознаки стадій цивільного процесу (або є власне стадіями процесу), які викликають до життя одну з двох процесуальних форм представництва прокурора в процесі.

Автори, по суті, розглядають процесуальні дії або стадії процесу як форму представництва прокурора, тобто проводять аналогію між процесуальними діями, стадіями процесу і процесуальними формами, хоча це цілком самостійні цивільні процесуальні категорії, пов’язані між собою, але аж ніяк не тотожні.

Загальновідомо, що цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об’єднаних найближчою метою. У теорії процесу судочинство поділяється на п’ять, сім, вісім і більше стадій. Наприклад, першою є відкриття цивільної справи в суді за заявою заінтересованої особи (ст.3 ЦПК); другою – провадження у справі до судового розгляду (статті127 – 156); третьою – судовий розгляд справи (статті 157 – 207, 208 – 223); четвертою – апеляційне провадження (статті 291 – 322); п’ятою – касаційне провадження (статті 323 –352); шостою – провадження у зв’язку з винятковими обставинами (статті 353 –360); сьомою – провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами (статті 361 – 366); восьмою – звернення судового рішення до виконання (статті 367 –382) та ін.

Знаний фахівець із цивільного процесу М.Штефан визначає, що перші три стадії охоплюють провадження в суді першої інстанції, а кожна наступна – єдине провадження у вищестоящому суді або у зверненні до виконання. При такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту. У зв’язку з цим, перші три стадії було об’єднано в одну – провадження в суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії – судового розгляду і постановлення рішення судом першої інстанції. Отже, одна й та сама підстава виявилася придатною для визначення стадії як усього провадження в суді першої інстанції, так і частини такого провадження – стадій порушення справи в суді, підготовки справи до розгляду, судового розгляду. Але останні властиві й для наступних стадій апеляційного, касаційного оскарження, перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами та ін. [15].

Форми представництва прокурора в цивільному процесі – це закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного судочинства – на порушення цивільної справи в суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес по справі. Деякі правники розглядають це питання не тільки у плані впливу прокурора на порушення процесу, а й характеру, змісту діяльності стосовно стадій процесу, підкреслюючи, що різні стадії викликають різні форми представництва.

Так, звернення прокурора до суду першої інстанції з позовною заявою і подання апеляційної скарги на рішення цього суду розглядаються як дві самостійні процесуальні форми, але вони характеризують не дві самостійні форми представництва прокурора в цивільному процесі, а одну – порушення цивільної справи в суді, яке можливе у всіх стадіях процесу.

Як бачимо, ані виділення звернення прокурора до суду в окрему форму, ані приєднання його до досудового провадження як окремої форми реалізації представницької функції прокуратури не є обґрунтованими, тому що всі юридично значимі питання, пов’язані з порядком звернення (у тому числі й прокурора) до суду регулюються цивільним процесуальним правом – інститутом відкриття провадження по справі. Тому звернення прокурора до суду найбільш безпосередньо стосується, власне, судових форм реалізації представницької функції прокуратури і розглядатися повинно разом з ними з приділенням особливої уваги процесуальним засобам порушення прокурором провадження по справі в суді.

Вважаємо малообгрунтованим розцінювати досудове провадження при практичній реалізації прокурором представницької функції прокуратури як форму прокурорського представництва. Підставою для такого висновку є п. 2 ст.121 Конституції України та ч.2 ст.45 ЦПК, що покладають на прокуратуру здійснення функції представництва громадян і держави в суді. У зв’язку з цим, як бачимо, необхідно вести мову про досудову стадію при реалізації представницької функції прокуратури і про форми представництва прокуратурою інтересів громадян і держави в суді (судові форми представництва).

Водночас необхідно зазначити, що механізм досудової стадії представництва не регламентується чинним законодавством. Ось чому виникають проблеми реалізації повноважень прокурора на досудовій стадії при проведенні перевірок про порушення інтересів громадян або держави, призначенні ревізій тощо. На наш погляд, за наявності приводів і підстав прокурор для захисту інтересів громадянина або держави на досудовій стадії має право: а) здійснювати перевірку відомостей про порушення інтересів громадян або держави; б) витребувати від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань і посадових осіб необхідні матеріали, документи, рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти, статистичні дані, акти ревізій, перевірок, висновки спеціалістів; г) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них письмових або усних пояснень про допущені порушення прав і законних інтересів людини, громадянина або держави; д) доручати відповідним органам, установам, організаціям проведення ревізій, відомчих і підвідомчих експертиз, а також залучати для з’ясування необхідних питань відповідних спеціалістів; е) вживати заходів щодо притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які вчинили злочин або інше правопорушення.

Стосовно важливості представницької функції прокуратури Конституційний Суд України у своєму Рішенні по справі № 1-/99 від 8 квітня 1999 р. підкреслив, що під представництвом прокуратурою України інтересів громадянина або держави в суді, виходячи зі змісту п.2 ст.121 Конституції України, необхідно розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи окреслені Конституцією та законами України повноваження, забезпечує в суді процесуальні дії, спрямовані на захист інтересів громадянина й держави. Ці дії включають у себе подання прокурором до суду позовної заяви, його участь у розгляді справи за цією заявою, а також у розгляді судом будь-якої іншої справи, порушеної за ініціативою прокурора або за ухвалою суду, якщо це необхідно для захисту інтересів громадянина або держави.

Отже, вся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається в процесуальних формах, під якими необхідно розуміти закріплену в законі правомочність його впливу на розвиток цивільного судочинства. Залежно від останнього прокурор бере участь: (а) у формі відкриття цивільної справи і (б) у формі вступу в порушену справу.

В основу визначення процесуальної форми участі прокурора в цивільному процесі нами покладено не зміст представницьких його завдань, пов’язаних з характером і завданнями стадій процесу, а механізм у відкритті цивільного провадження по справі. Отже, форма представництва прокурора в цивільному процесі залежить від порядку вступу його до процесу. По-перше, це відкриття цивільного процесу в справі – звернення до суду першої інстанції з позовною заявою на захист прав і законних інтересів громадян і державних інтересів (ст.118 ЦПК); подання апеляційної чи касаційної скарги на рішення, ухвалу суду (статті 292 і 324 ЦПК); подання скарги (заяви) про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими чи нововиявленими обставинами (статті 353 і 362 ЦПК); по-друге, вступ у цивільний процес по справі в будь-якій стадії для надання висновків з метою виконання покладених обов’язків (ст.35 Закону України "Про прокуратуру", ст.281 ЦПК).

Таке твердження кореспондує з відповідним положенням ст. 45 ЦПК, яка дещо конкретизує форми представництва прокурора в процесі порівнянні зі ст.36¹ Закону України "Про прокуратуру". Таким чином, за ЦПК процесуальні форми представництва прокурора в цивільному процесі дві.

Перша процесуальна форма представництва прокурора в цивільному процесі

Перша процесуальна форма – це звернення прокурора до відповідного суду з позовами, скаргами й заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах. Розгляд цих справ передбачено в позовному, наказному й іншому провадженні. (Наказне провадження, до речі, є новим інститутом у цивільному процесуальному законодавстві). Зазначимо, що права звернення до суду на захист невизначеного кола осіб чинний ЦПК не передбачає, на відміну від ст. 5 ЦПК 1963 р. в редакції від 21 червня 2001 р. та ст. 36-1 вказаного вище Закону. Оскільки новий ЦПК не регулює процедури розгляду справ за захистом невизначеного кола осіб, прокурор такі позови повинен пред’являти на захист інтересів суспільства.

Це значить, що прокурор має право подання позову (ст. 118 ЦПК), внесення апеляційної скарги (ст. 292), касаційної скарги (ст. 324), оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами (ст. 353) та подання заяви про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу за нововиявленими обставинами (ст. 362). Це робиться також у формі звернення прокурора до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Відкриття прокурором цивільної справи зумовлюється необхідністю захистити інтереси держави або громадянина, однак ст. 45 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві визначати їх у кожному конкретному випадку самостійно в будь-якій справі, підвідомчій суду. Це свідчить про факультативність цієї форми участі прокурора в цивільному процесі. Однак у ст. 33 Закону України "Про прокуратуру" встановлено імперативне правило про те, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Зазначене є винятком із загального положення про право прокурора на звернення до суду за своїм розсудом.

До аналізованої форми представництва прокурора можна віднести й положення ч. 4 ст. 46 ЦПК, яка передбачає право прокурора, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або нововиявленими обставинами, ознайомлюватися з матеріалами справи в суді.

Друга процесуальна форма представництва прокурора в цивільному процесі

Друга процесуальна форма – здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК та іншими законами на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто коли його участь визнається обов’язковою як за його зверненням, так і за зверненням до суду інших осіб. Так, у ст. 281 ЦПК передбачено, що справа за заявою про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується зазначене питання, його представника з обов’язковою участю прокурора та інших осіб, які подали заяву. Фактично цим передбачається вступ прокурора в цивільний процес для дачі висновку в справі (ст. 35 Закону України "Про прокуратуру"), хоча безпосередньо статті 45 і 46 чинного ЦПК, на відміну від ст. 121 ЦПК 1963 р., такої форми представництва прокурора в цивільному процесі не передбачають [9].

Надаючи право прокуророві вступити в процес на будь-якій стадії, законодавець, на нашу думку, мав на увазі наступну схему. За ЦПК прокурор має право подати позов у суді першої інстанції. Незалежно від участі у справі він наділений правом оскарження рішень суду як в апеляційному, так і в касаційному порядку та ін. Однак вступ прокурора в цивільний процес на будь-якій стадії зовсім не означає його право, наприклад, вступити у справу, яка розглядається судом першої інстанції, на стадії судових дебатів. Під стадіями цивільного процесу в сенсі ч. 2 ст. 45 ЦПК треба розуміти: розгляд справи судом першої інстанції (перша стадія); розгляд справи апеляційним судом (друга стадія) і т.д. Звідси випливає, що прокурор має право вступити у справу шляхом пред’явлення позову, апеляційного чи касаційного оскарження рішення, подання заяви (скарги) про перегляд справи за винятковими чи нововиявленими обставинами тощо.

Отже, порушення прокурором справи в цивільному процесі викликається необхідністю захистити права й законні інтереси громадян та державні інтереси, але ст. 45 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку по будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це, як уже зазначалося, свідчить, що перша процесуальна форма – відкриття прокурором процесу по справі – характеризується факультативністю. Винятком із цього правила є ст.33 Закону України "Про прокуратуру", яка має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати: вступ прокурора в процес по справі можливий з власної ініціативи, і на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, за вимогою закону – обов’язковий. Від характеру волевиявлення прокурора на участь у цивільному процесі по справі – способу вступу в процес визначається вид такої участі – факультативна участь (необов’язкова) й імперативна (обов’язкова).

Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі.

Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі на вимогу закону передбачена в розгляді справ щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку (ст.22 Закону України "Про психіатричну допомогу"), про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст.33 Закону України "Про прокуратуру") та ін. Участь прокурора в цивільному процесі є також обов’язковою по справах, порушених ним за позовами й заявами. Обов’язковою участь прокурора в процесі буде й тоді, коли суд (суддя) визначає її необхідною по конкретній справі в постановленій ним про це ухвалі. Так, якщо за матеріалами справи є підстави вважати, що спірна угода, укладена між сторонами, суперечить інтересам держави й суспільства, але позовну вимогу про визнання її недійсною не заявлено, суд може на підставі ч. 2 ст.45 ЦПК визнати необхідною участь прокурора в справі. Ухвала суду (судді) про обов’язкову участь прокурора в справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може відмовитися від її виконання [9].

Чинний Закон України "Про прокуратуру" (ст.36-1) чітко, однозначно й у повній відповідності до ст. 121 Конституції України встановлює, що прокурор самостійно визначає підстави для представництва в суді, форму його здійснення на будь-якій стадії судочинства, у тому числі шляхом внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви (скарги) про їх перегляд за винятковими чи нововиявленими обставинами. Ці положення підтверджено вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. Однак, у зв’язку з відсутністю цієї вказівки безпосередньо в процесуальному законі, подекуди суди займають неправильну позицію щодо цього питання.

Отже, за вказаними правовими нормами прокурор може здійснювати представництво інтересів громадян і держави на будь-якій стадії судочинства на свій розсуд. Проте, як це не прикро, чинне процесуальне законодавство України не завжди це дозволяє. Так, ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру" встановлює, що прокурор бере участь у розгляді цивільних справ лише за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Крім того, прокурор може бути залучений судом до участі у справі або вступити у справу зі своєї ініціативи для надання висновку з метою здійснення покладених на нього обов’язків. Участь прокурора в судовому процесі є на сьогодні обов’язковою у випадках, передбачених законом, або коли це визнає за необхідне суд. Водночас процесуальний закон не визначає порядку вступу прокурора у процес за власною ініціативою у випадках, коли він не подавав позовів і заяв в інтересах громадян чи держави.

За чинним законодавством суддя може відмовити прокуророві в його праві на вступ у судовий процес на будь-якому його етапі на власний розсуд, що суперечить положенням ст.45 ЦПК, ст.36-1 Закону України "Про прокуратуру". До того ж, процесуальні норми не визначають критеріїв, відповідно до яких суд може визнати необхідною участь прокурора у процесі, що суттєво обмежує його право на самостійність вирішення питання щодо його вступу в судовий процес з метою захисту інтересів громадянина чи держави.

У науці цивільного процесуального права зазнає критики положення закону про обов’язкову участь прокурора в цивільному процесі. Зокрема, В.Аргунов указує, що перелік справ, щодо яких прокурор зобов’язаний порушити цивільну справу, тільки з’ясовує ініціативу прокурора. Порушення справи в суді за наявністю такого обов’язку означає для прокурора необхідність домагатися задоволення такого позову, що може призвести до негативних наслідків. На цій підставі вчений пропонує виключити норми, які передбачають обов’язкову участь прокурора [5]. На нашу думку, право прокурора на участь у цивільному судочинстві все ж випливає із закону, але при цьому воно не повинно мати характеру прямої заборони або дозволу.

Цивільне судочинство – процесуальний порядок (форма) здійснення правосуддя в цивільних справах, захисту порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів. У великій за обсягом і складній за змістом процесуальній діяльності, яка насамперед ініціюється прокурором, можна вирізнити окремі частини або стадії: (а) пред’явлення позову; (б) відкриття провадження у справі; (в) провадження у справі до судового розгляду; (г) судовий розгляд і вирішення справи по суті; (д) заочний розгляд справи; (е) перевірка законності й обґрунтованості ухваленого по справі рішення; (є) звернення судового рішення до виконання. У цих стадіях виражено зміст правосуддя, визначений Законом "Про судоустрій". Водночас завдання цивільного судочинства по захисту прав і охоронюваних законом інтересів будуть реалізовані, коли суд за позовом прокурора ухвалить у справі законне й обґрунтоване рішення.

Потенціальним засобом, що забезпечує досягнення таких результатів, названі інші стадії, завдання й мета яких реалізуються трьома способами: (а) апеляційним провадженням, (б) касаційним провадженням, (в) переглядом судових рішень у зв’язку з винятковими й нововиявленими обставинами.

3. Правове становище прокурора при розгляді цивільних справ

ЦПК України визначає прокурора самостійним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин — учасником розгляду цивільних справ у суді (статті 13, 121) і включає його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Правило ч. З ст. 104 ЦПК, за яким особа, в інтересах котрої розпочато справу, може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, дало підставу визначати в теорії процесу прокурора у цих випадках позивачем, стороною в процесуальному розумінні. Його розглядали також представником сторони особливого роду або представником держави. Цивільна процесуальна правосуб'єктність прокурора відрізняється від сторони тим, що він захищає права сторони, а сторона — свої матеріальні права й інтереси. Прокурор має державний характер заінтересованості в справі, сторона — суб'єктивний матеріально-правовий. Прокурор — не сторона й у процесуальному розумінні, оскільки нашому праву невідомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на дві частини — матеріальну і процесуальну. Така назва і не розкриває правової природи участі прокурора в цивільному процесі.

Прокурор не є представником сторони, навіть, особливого роду, оскільки в цивільному процесі він діє самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись тільки законом.

Прокурор не є і представником держави і не діє від імені держави. Він виступає як посадова особа державного органу — прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а на підставі закону, свого посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції. Покладене п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру представництво громадян або держави у випадках, визначених законом, не означає, що прокурор у цивільному процесі є процесуальним представником громадянина або держави, а має інший зміст — здійснення ним захисту їх прав та інтересів у суді. Такий висновок підтверджується аналізом іншого чинного законодавства України. Так, ст. 246 КЗпП встановлює, що профспілки представляють інтереси працівників у сфері виробництва, праці, побуту, культури. Це право трансформовано в ЦПК, де визначено, що профспілки, в передбачених законом випадках, можуть звертатися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (п. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 121 ЦПК). Вони не визначені як представники громадян в суді (такими є їх уповноважені — п. 2 ст. 112 ЦПК) в главі "Представництво в суді", визначені в окремій главі 14 поряд з органами державної влади, органів місцевого самоврядування, прокурором й іншими особами як суб'єкти захисту прав інших осіб. [4]

Назва суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин повинна відображати суть його участі в процесі, завдання і процесуальні функції, які він виконує. Вказаним вимогам відповідає назва цього суб'єкта — прокурор. Вона характеризує участь прокурора в цивільному процесі як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, учасника розгляду цивільних справ у суді, як особу, яка бере участь у справі, з метою захисту прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (статті 13, 121 ЦПК).

Однак не можна ототожнювати процесуальний статус прокурора зі статусом представника у цивільній справі. Відносини між представником і довірителем засновані на договорі доручення або законі. Представник у справі для виконання своїх обов'язків наділяється відповідними повноваженнями і не може виходити за межі цих повноважень, якщо не одержить на це спеціального дозволу. Зовсім інше процесуальне становище займає прокурор. Завданням прокурора при розгляді цивільних справ є дотримання прав і законних інтересів громадян, держави, винесення господарським судом законних і обґрунтованих рішень. Прокурор бере участь у розгляді справ судами господарської юрисдикції як представник органу державної влади і є гарантом законності при здісненні цивільного судочинства. Для підтвердження своїх повноважень у цивільному процесі прокурору не потрібно надавати суду ніяких документів (довіреностей), оскільки він виконує обов'язки, що надані йому законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом цивільного процесуального права, оскільки саме Основний Закон є правовою підставою участі прокурора в цивільному процесі.

4. Представництво прокурором громадян та держави

Визначаючи правову природу представництва прокурора у господарському судочинстві, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин.

Вступаючи у господарський процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб'єктів цього процесуального права, але цей факт є внутрішнім стосовно того, що прокурор, перш за все, – представник державного правоохоронного органу, який виконує правозахисну функцію.

Відповідно до Конституції України (статті 121 - 123) прокуратура є організаційно самостійним державно-правовим інститутом влади, який не належить до жодної з її гілок (ст. 6). Представляючи в господарському суді інтереси громадянина або держави, прокурор реалізує виключно конституційні положення, закріплені в статті 3, 13 Основного Закону, відповідно до яких держава зобов'язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а також усіх суб'єктів права власності та господарювання.

Звертаючись до відповідного суду господарської юрисдикції із заявою про захист прав і свобод громадянина, державних та суспільних інтересів, прокуратура реалізовує конституційну функцію представництва, яка розглядається як один з дієвих засобів утвердження верховенства права, зміцнення законності та господарського правопорядку. Прокурор – особливий суб'єкт господарського процесу і його участь у господарському судочинстві зумовлена необхідністю виконання функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 121 Конституції, п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру"). Тобто функція представництва інтересів у господарському суді є для органів прокуратури конституційною.

Виходячи з цього конституційного положення та вимог ч. 1 ст. 36¹ Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в господарському суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у будь-якій стадії господарського процесу інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. У зв'язку з цим у новому Господарському процесуальному кодексі України (Кодексі господарського судочинства) необхідно передбачити окрему норму, що прокурор здійснює у господарському суді представництво інтересів держави або громадянина в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії господарського процесу. Крім цього, прокурор має право самостійно визначати підстави для представництва відповідних інтересів у господарських судах та його процесуальну форму.

У наказі Генерального прокурора України №6-гн від 29.11.2006 року "Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень" прокурорам усіх рівнів запропоновано забезпечити активне та ефективне застосування представницьких повноважень щодо захисту інтересів громадянина або держави в суді. При цьому основними завданнями представництва в суді вважається реальний захист прав і законних інтересів осіб, які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права яких одночасно порушуються, а також захист інтересів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб (п. 2 наказу).

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ГПК прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, подати апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Розглянемо, як приклад Постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 березня 2007 р. (витяг)

Закрите акціонерне товариство "Укрпромпродуктсервіс" звернулося до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Красноперекопського міськрайонного управління юстиції Автономної Республіки Крим (далі — ДВС), треті особи — товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпро арго", науково-виробниче сільськогосподарське підприємство "Авіс", про визнання права власності, виключення майна з акта опису й арешту майна, звільнення майна з-під арешту, визнання незаконним та скасування зазначеного акта й арешту майна.

Господарський суд Автономної Республіки Крим рішенням від 8—12 грудня 2005 р. позов задовольнив частково.

Вищий господарський суд України ухвалою від 20 липня 2006 р. відмовив заступнику прокурора Автономної Республіки Крим прийняти касаційне подання на вказане рішення місцевого господарського суду. Ухвала мотивована тим, що всупереч положенням ст. 121 Конституції, статей 2, 29 ГПК касаційне подання прокурор вніс із порушенням його компетенції, оскільки названий спір не стосується захисту інтересів держави.

Колегія суддів Верховного Суду України ухвалою від 1 березня 2007 р. за касаційним поданням Генерального прокурора України порушила провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної ухвали Вищого господарського суду України.

У касаційному поданні Генеральний прокурор просив скасувати оскаржувану ухвалу та передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України. На обґрунтування подання зроблено посилання на невідповідність вказаної ухвали положенням Основного Закону та рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах, порушення судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, обговоривши наведені у касаційному поданні доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 121 Конституції одним із завдань прокуратури України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

У ст. 361 Закону від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист в суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Частиною 1 ст. 2 ГПК, у якій визначено підстави порушення справ у господарському суді, до таких віднесено позовні заяви прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Відповідно до положень ч. 3 цієї статті прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зі змісту ч. 1 ст. 29 цього Кодексу вбачається, що прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, подати апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

Вказана норма кореспондується з нормою, закріпленою у ст. 107 ГПК, згідно з якою прокурор має право подати касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду.

Як зазначено в п. 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", що міститься в ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, означає орган, на який державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

З матеріалів справи вбачається, що касаційне подання на прийняте у зазначеній справі рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 8—12 грудня 2005 р. було внесено заступником прокурора Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі ДВС.

Відповідно до ст. 1 Закону від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" (у редакції, яка була чинною на момент прийняття оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції) державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

За ст. 4 вказаного Закону державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Звертаючись до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, заступник прокурора Автономної Республіки Крим вказав на те, що рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 8—12 грудня 2005 р. суттєво порушило інтереси держави, перешкоджає виконанню органами державної виконавчої служби покладених на них державою завдань та функцій щодо своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень, передбачених законом, а також надходженню коштів до бюджету. При цьому поза увагою суду залишилася та обставина, що на момент розгляду справи у провадженні ДВС перебувало зведене виконавче провадження за наказами господарського суду про стягнення на користь Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів 61,7 тис. грн, управління Пенсійного фонду України — 61 тис. 700 грн, Вишневецької сільської ради — 505 тис. 800 грн. Хоча при вирішенні спору про визнання права власності на описане майно зачіпаються інтереси вказаних осіб, суд не залучив їх до участі у справі.

Враховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ ГПК, касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила: ухвалу Вищого господарського суду України від 20 липня 2006 р. скасувала і передала справу на розгляд до Вищого господарського суду України.

Висновок

Таким чином, розглянувши проблему участі прокурора в цивільному процесі, можна стверджувати, що в цілому вона законодавчо врегульована.

Щодо питання представництва прокурора як реалізація принципу публічності в цивільному процесі, було й залишається предметом дискусійного обговорення як правників радянської доби, так і сучасних.

Проте в Україні спеціальної літератури щодо представництва прокурора в цивільному судочинстві немає. Ця проблема до цього часу не була предметом ні дисертаційних, ні монографічних досліджень, хоча деякі його теоретичні та практичні аспекти розглядалися такими вченими, як К.Гусаров, М. Косюта, М. Мичко, М. Руденко, М. Якимчук та ін. Однак праці цих та інших авторів, що стосуються участі прокурора в цивільному процесі, були виконані в інших умовах - до становлення України як самостійної, незалежної держави з новим соціально-економічним устроєм і правовою системою, до прийняття Конституції України 1996 р. та численних концептуальних змін у законодавстві, яке регламентує цивільний процес. Ця прогалина існує й зараз, після проведення у 2001 р. так званої малої судової реформи. А в існуючих працях з об'єктивних причин не враховані ті кардинальні політичні, соціально-економічні та правові перетворення, що відбулися за цей час.

У складному і тривалому процесі формування в Україні правової держави у зв'язку з прийняттям нового ЦПК необхідно переосмислити результати опублікованих раніше праць із проблем діяльності прокурора в цивільному судочинстві, визначити зміни й новели, запроваджені у вітчизняне цивільно-процесуальне законодавство сьогодення, дати їм науково обґрунтований аналіз і відповідну правову оцінку.

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти

1. Конституція України, 28.06.1996р. К. Юрінком,1996р.-с.79

2. Закон України "Про прокуратуру" вiд 05.11.1991 № 1789-XII http://zakon1.rada.gov.ua

3. Наказ Генерального прокурора України від 29.11.2006 № 6гн "Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина та держави та їх захисту при виконанні судових рішень

4. Цивільний процесуальний кодекс України від 2004р. http://zakon1.rada.gov.ua

Література

5. Аргунов В.Н. Участие прокурора в гражданском процессе. – М., 1991. – С. 91.

6. Дзера О., Отраднова О. Недійсність правочину (угоди) за новим Цивільним кодексом України // Юридична Україна. – 2003. – № 10. – С. 5-18.

7. Иск прокурора в гражданском судопроизводстве. Мет. пособие. – М., 1989.

8. Косюта М.В. Питання правового регулювання представницької функції прокуратури // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. – Зб. наук. праць. – Х., 1998. – С. 189-194.

9. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. Серія „Судова практика". – Харків: Харків юридичний, 2005. – С. 268-281.

10. Мичко М.І. Щодо взаємодії прокуратури з судовою владою // Право України. – 1999. – № 12. – С. 53-55.

11. Попова Ю.А. Совершенствование правового регулирования участия прокурора в гражданском процессе / Научная инф. По вопросам борьбы с преступностью. – М., 1990. – № 135. – С. 90-94.

12. Прокурорський нагляд в Україні: Підручник для студ./ І.Є.Марочкін., П.М. Каркач, Ю.М. Грошевой.-Х.: ТОВ "Одісей".-2006.-240с

13. Тимченко Г.П. Проблеми форм захисту цивільних прав та інтересів, що охороняються законом // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 1. – С. 211-214.

14. Хавін О. Концептуальне бачення форм реалізації представницької функції прокуратури в суді // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3. – С. 60-62.

15. Штефан М.Й. Проблеми теорії і практики правового регулювання цивільних правовідносин // Проблеми методології сучасного правознавства. – К., 1996. – С. 113.