ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Юридичний факультет

Кафедра кримінального і цивільного права

Курсова робота

З дисципліни «Цивільне право»

На тему: «Юридична особа як суб’єкт цивільного права. Поняття створення та припинення юридичної особи»

Виконала: студентка 321 групи

Біба Ольга Олександрівна

Залікова книжка № 42214/08з

Київ - 2010

План

Вступ

1. Поняття і ознаки юридичної особи

2. Способи створення юридичних осіб

3. Поняття та сутність припинення юридичних осіб

3.1. Поняття ліквідації юридичних осіб

3.2. Реорганізація юридичних осіб

4. Банкрутство як підстава ліквідації

4.1. Ліквідація юридичних осіб при визнанні банкрутом

4.2. Процедура визнання юридичної особи банкрутом

Висновки

Список використаних літературних джерел

Вступ

Функціонування господарської системи держави забезпечується перш за все діяльністю різноманітних юридичних осіб. Юридичні особи виконують найважливіші завдання економіки, забезпечуючи розвиток сфер виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг. Неможливо собі уявити функціонування системи управління, політичної системи суспільства без діяльності юридичних осіб. Конструкція юридичної особи дозволяє залучати необхідні ресурси шляхом поєднання можливостей кількох суб’єктів. Значення юридичної особи важко переоцінити.

Конституція України надає кожній особі право на підприємницьку діяльність. [1, ст. 42] Здійснення цього право особою можливе як безпосередньо у формі приватного підприємництва так і опосередковано – шляхом участі у юридичній особі. Частка опосередкованого здійснення підприємницької діяльності є надзвичайно важливою. Враховуючи переваги, що надає конструкція юридичної особи, її феномен відомий людству ще з часів Стародавнього Риму. Жодна сучасна держава не обходиться без використання його в своїй практиці.

Нормальне існування юридичних осіб можливе тільки за умови належної регламентації їх утворення, діяльності і припинення. Як будь-яке явище, юридична особа має свій початок і кінець. Важливою гарантією дотримання прав осіб, що бажають створити юридичну особу та інших осіб, є передбачений законом порядок її створення. Публічне регулювання порядку створення юридичної особи, обов’язкова державна реєстрація юридичної особи – запорука законності її діяльності. На стадії створення держава забезпечує мінімальний необхідний соціальний контроль за діяльністю юридичних осіб, отримує відомості, що стануть основою контролю здійснення підприємницької діяльності, виконання норм податкового, природоохоронного та іншого законодавства. На удосконалення процедури утворення юридичних осіб були спрямовані, зокрема, норми Закону України «Про реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців». Однак впровадження в життя положень даного закону, реєстрація за принципом «єдиного вікна» не виправдала сподівань і замість спрощення процедури створила черги та ускладнення.

Можливість в будь-який момент припинити діяльність юридичної особи є однією із суттєвих гарантій прав як самої юридичної особи, так і її учасників. Встановлення в законодавстві порядку ліквідації юридичних осіб виконує різноманітні функції: забезпечує нормальне припинення господарської діяльності, охороняє права кредиторів, встановлює механізми захисту найманих працівників, сприяє податковій дисципліні.

Правове регулювання створення і ліквідації юридичних осіб полягає перш за все в Цивільному кодексі України та Господарському кодексі України. Надзвичайно важливе значення має також Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Створення та припинення юридичних осіб відзначається рядом проблем, серед яких можна назвати відсутність єдиних вимог до засновницьких документів, неврегульованість порядку створення юридичних осіб окремих організаційно-правових форм (наприклад приватного підприємства); необхідність отримання цілого ряду дозволів для створення суб’єкта підприємництва та ін. Проблемами припинення юридичних осіб можна назвати деяку неврегульованість підстав та порядку примусового припинення, можливість зловживань під час майнових аспектів ліквідації та інші.

Наукове дослідження даної теми проводиться, в основному в межах дослідження конструкції юридичних осіб. Тому важливе значення мають фундаментальні радянські праці Братуся С.Н. „Юридические лица в советском гражданском праве” та Красавчикова О.А. „Сущность юридического лица” які встановлюють підвалини сучасного вчення про юридичну особу. Сучасні розробки даної теми представлені відповідними главами в підручниках, зокрема „Цивільне право України” Є. О. Харитонова та Н. О. Саніахметової та «Цивільне право України» за загальною редакцією Шевченко Я.М. Дослідженню створення і ліквідації юридичних осіб присвячено і ряд статей в періодичній пресі. Серед останніх слід відмітити статті Б.Полякова „Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство)” та М.Тітова, В.Бондаренка „Новий закон про банкрутство: проблеми застосування ”.

Метою даної роботи є детальне дослідження процесів утворення і ліквідації юридичних осіб, виявлення його особливостей, елементів, їх характеристика.

Робота складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений поняттю та порядку утворення юридичної особи, особливостям створення юридичних осіб – суб’єктів господарювання. В другому розділі наводиться характеристика припинення діяльності юридичної особи: підстав, порядку. Третій розділ висвітлює особливості ліквідації юридичних осіб в процедурі банкрутства.

При дослідженні обраної проблеми використовується діалектичний, логічний та порівняльний методи.

1. Поняття і ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності1.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший — це вищий орган управління і другий — виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" це право містить можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язальних майнових прав. Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення — знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого Імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідно до ст.96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники. Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має правову силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидіарної відповідальності притягується власник установи (п.3 ст.39 Закону "Про власність").

5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість — можливість бути самостійним учасником цивільного обігу'.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки у цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої. Власне, така позиція відображена і У ст.80 ЦК.

Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна — матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність — необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття І виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак — конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, Інші — вважають, що нею є наявність відокремленого майна2, треті — вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи'. Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська цивілістика.

2. Способи створення юридичних осіб

Дослідження теми слід почати із з’ясування загального порядку утворення юридичних осіб.

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством [3, ст. 80].

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний [31, с. 114]. Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно від характеру такого волевиявлення.

З урахуванням цього критерію можна виділити:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи — для юридичних осіб приватного права).

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо [28, с. 135].

Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб'єкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства. У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховна Рада України за поданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу [29, с. 183].

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню [31, с. 115].

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань [24, с. 77].

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів — розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний. Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно Закону України «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб’єктів господарської діяльності (банки, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських, районних у містах рад або в районних, міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцезнаходженням суб'єкта [10, ст. 3]. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1) установчі документи: а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновницький договір); б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва;

2) реєстраційну картку;

3) документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в тому самому порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться у разі зміни: а) назви суб'єкта підприємницької діяльності; б) форми власності; в) організаційної форми суб'єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства у встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутися до суду.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак — формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст. Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду [28, с. 136].

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін [3, ч.5 ст.89].

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації має містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку [31, с. 119].

Суб'єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними) органа, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом установи нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, розподілу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з дотриманням встановлених вимог. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового розподілу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентним законодавства України [28, с. 132].

Суб'єкт господарювання може бути утворений як за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними) органа, так і за рішенням інших осіб і органів у випадках, передбачених законодавством.

Деякими нормативно-правовими актами встановлені обмеження кола засновників. Так, Декрет Кабінету Міністрів України "Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31.12.92 р. установив заборону державним підприємствам бути учасниками і засновниками господарчих товариств [11].

Як правило, уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, у відношенні підприємств державної власності такими уповноваженими органами є міністерства, державні комітети, відомства й інші центральні органи виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їхнє дотримання, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його схоронності [12].

Господарським кодексом України передбачає специфічний випадок утворення суб'єкта господарювання шляхом примусового розподілу (виділення) діючого суб'єкта господарювання.

Примусовий розділ суб'єкта господарювання передбачений як санкцію в Законі України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р. Згідно ст. 53 цього Закону, якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) положенням на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий розділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) положення. Примусовий розділ не застосовується у випадках: неможливості організаційного або територіального відділення підприємств, структурних під поділів або структурних одиниць; наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів або структурних одиниць (якщо обсяг продукції, споживаної суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу або структурної одиниці) [8, ст. 53].

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий розділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений термін, що не може бути менш шести місяців. Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому розділові, здійснюється за його розсудом за умови усунення монопольного (домінуючого) положення цього суб'єкта господарювання на ринку.

Для створення суб'єкта господарювання - юридичної особи його учасники (засновники) розробляють установчі документи, що викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок їхнього твердження.

Для одних суб'єктів господарювання єдиним установчим документом є статут (наприклад, для приватного підприємства, акціонерного товариства, суспільств з обмеженої і додатковою відповідальністю). Іншим досить одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам) [32, с. 77].

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більш фізичних і/ або юридичних осіб спрямована на спеціальну мету - створення нової юридичної особи - суб'єкта господарювання. Він служить для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників. В установчому договорі повинні бути визначені основні положення про взаємини учасників (засновників) і виражене добровільна згода, волевиявлення засновників на створення суб'єкта господарювання. Для цього в установчому договорі можуть визначатися дві основні групи взаємних обов'язків: по-перше, обов'язку організаційного характеру (обов'язку здійснювати погоджені дії по створенню суб'єкта господарювання і його державної реєстрації); по-друге, обов'язку майнового характеру (по передачі у власність створюваного засновниками суб'єкта господарювання установлених внесків (внесків).

Установчий договір - це засіб організації суб'єктами своєї господарської діяльності за допомогою угоди про погоджені і взаємні дії в управлінській і майновій сферах. Особливість установчого договору полягає в тім, що його регулятивні можливості виявляються як у процесі формування суб'єкта господарювання - юридичної особи (до його державної реєстрації), так і після придбання їм статусу суб'єкта права в процесі його функціонування. Він служить як підставою виникнення, так і регулятором взаємопогоджуваної і координаційної діяльності суб'єктів - засновників (учасників) суб'єкта господарювання [30, с. 105].

Статут суб'єкта господарювання інформує контрагентів і інших осіб, що вступають у відносини з ним, про коло його діяльності, правах, обов'язках і відповідальності. Роль статуту не обмежується його інформаційною функцією, оскільки насамперед утомившись служить створенню і регулюванню діяльності суб'єкта господарювання.

Крім загальних вимог до змісту статуту суб'єкта господарювання, деякі спеціальні вимоги можуть бути сформульовані спеціальним законом стосовно до окремого виду суб'єкта господарювання. Наприклад, згідно ст.37 Закону України "Про господарські товариства", устав акціонерного товариства, крім даних, що містяться в ст.4 Закону, повинний містити відомості про види акцій, що випускаються, їхньої номінальної вартості, співвідношенні акцій різних видів, кількості акцій, що купуються засновниками, наслідках невиконання зобов'язань по викупі акцій [7, ст. 4, 37].

Відповідно до діючого законодавства необхідною умовою здійснення усіх видів господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб'єктів господарювання. Державну реєстрацію суб'єктів господарювання регулюють Господарський кодекс, а також Закон України «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [10]. Державна реєстрація є загальною умовою здійснення господарської діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності.

Таким чином, законодавство досить детально регулює порядок створення юридичних осіб. Встановлюються загальні правила, що стосуються всіх видів юридичних осіб та особливості утворення окремих видів. Порядок утворення юридичних осіб регулюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та рядом інших нормативних актів. Враховуючи специфіку утворення окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, прийнято виділяти чотири способи створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Незважаючи на умовність дано класифікації вона має важливе значення. Одним із основних положень щодо утворення юридичних осіб є вимога закону про її обов’язкову державну реєстрацію. Тільки після реєстрації юридична особа набуває відповідного статусу. Особливості утворення суб’єктів господарювання передбачені перш за все Господарським кодексом а також іншими нормативними актами. Однією із визначальних особливостей є можливість створення суб’єкта внаслідок примусового поділу іншого суб’єкта у випадку порушення норм антимонопольного законодавства. Для суб’єктів господарювання важливого значення набувають установчі документи, адже Господарський кодекс стоїть на позиції спеціальної правоздатності юридичної особи – тому в статуті мають бути зазначені ті види діяльності, якими суб’єкт господарювання планує займатися. Законодавством також передбачено ряд особливостей утворення суб’єктів господарювання окремих організаційно-правових форм.

3. Поняття та сутність припинення юридичних осіб

3.1 Поняття ліквідації юридичних осіб

Дослідження ліквідації юридичних осіб слід почати із з’ясування поняття та сутності даного поняття. Сутність ліквідації проявляється в її особливих ознаках.

Ліквідація є однією із форм припинення діяльності юридичних осіб. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.[31, с.118]

Мамутов В.К. визначає ліквідацію к припинення діяльності суб’єкта господарювання, його особистих та майнових прав і обов’язків.[27, с. 410]

Визначаючи поняття ліквідації Дзера О.В. вказує, що ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва.[31, с. 119]

Коментар до ЦК України містить положення про те, що ліквідація юридичної особи передбачає її припинення, при цьому юридична особа перестає існувати без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб. Ліквідація повинна забезпечувати захист інтересів як кредиторів, так і учасників юридичної особи. Правила ліквідації окремих видів юридичних осіб встановлюються законодавством, що регулює їх діяльність.[32, с. 203]

Для з’ясування сутності ліквідації важливим є той факт, що діяльність юридичної особи може бути припинена як в добровільному порядку (за ініціативою даного суб’єкту), так і в примусовому порядку (на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України).[24, с. 158]

Відповідно до ст. 104 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення ЇЇ платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.[3, ст. 111]

На відміну від ЦК УРСР 1963 p.[4], який передбачав дві форми (два способи) припинення юридичних осіб — ліквідація і реорганізація, новий ЦК України не використовує термін «реорганізація». Виняток становить лише положення ст. 129 ЦК України, де зазначено про примусову реорганізацію юридичної особи. Замість терміна «реорганізація» у новому кодексі говориться про те, що її діяльність припиняється внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам. Виділяються наступні різновиди такого способу припинення юридичних осіб — злиття, приєднання, поділ, перетворення.[32, с. 201]

Істотним моментом для з’ясування сутності ліквідації юридичних осіб є її порівняння з іншими формами припинення.

Як вже було зазначено, ЦК України пропонує заміну терміна «реорганізація» поняттям «припинення». Відмовляючись від застосування терміна «реорганізація», який асоціюється у багатьох вчених з радянською школою цивільного права, автори Проекту намагалися застосувати до регулювання реорганізації досконаліші європейські правові концепції, що не знають загального поняття для визначення цього інституту.

Замість єдиного терміна «реорганізація» у законодавстві більшості європейських країн при формулюванні відповідних норм застосовуються назви окремих форм реорганізації.[23, с. 123]

Інститут реорганізації бере початок з норм, якими регулювалося припинення (ліквідація) юридичної особи, однак він має інше призначення, мету та інструментарій. Головною метою створення інституту реорганізації була істотна економія коштів та часу, яких потребували б ліквідація одних юридичних осіб та створення на базі їхнього майна інших. Завдяки інституту реорганізації також вдалося суттєво підвищити стабільність господарського обороту, одночасно забезпечивши організаційну гнучкість для юридичних осіб — його учасників. Отже, реорганізація — правовий механізм, що дозволяє зробити необхідні юридичні зміни у структурі капіталу (майна) юридичної особи, мінімізуючи негативний вплив таких змін на її виробничу діяльність та відносини з кредиторами. Саме наведені очевидні переваги швидко проклали дорогу концепції реорганізації до законодавства багатьох країн. Однак кожна з них пройшла свій шлях розвитку законодавства про реорганізацію, яке, крім національних особливостей, чітко відбиває ступінь економічного розвитку країни. На етапі створення спільного ринку з цією проблемою стикнулися і європейські країни — члени Європейського Економічного Співтовариства. Деякі вчені висловлюють думку, що при формулюванні даних норм законодавець припускається ряду помилок. Так, на думку А.Єфименко фактично ЦК України залишає поза регулюванням юридичних осіб, які беруть участь у реорганізації, але не припиняються (випадки виділення та приєднання).[16, с. 78]

Також слід зауважити, що Господарський кодекс України (далі – ГК України) поряд із ліквідацією встановлює і можливість реорганізації суб’єктів господарювання. Таким чином, ГК України залишається на старих, радянських позиціях у вирішенні даного питання.

Надання кредиторам права вимагати дострокового виконання зобов'язань та ще й відшкодування збитків ставить під сумнів практичний сенс здійснення реорганізації (надто вже витратною вона може виявитись). Жодна юридична особа не зможе точно спрогнозувати, скільки саме кредиторів звернеться до неї з вимогою про дострокове припинення чи виконання зобов'язань і в яку суму вони оцінять свої збитки. Будь-які угоди між боржником та кредитором щодо взяття на себе кредитором зобов'язання не користуватися своїм правом на отримання дострокового виконання будуть нікчемними, оскільки кредитор не може бути на підставі угоди позбавлений права, встановленого імперативною нормою цивільного кодексу.[15, с. 183] Отже, реорганізація, з огляду на існування такої норми, обіцяє стати актом, який вимагатиме від юридичної особи (її учасників) відчайдушної сміливості, адже, приймаючи рішення про здійснення реорганізації, вони не зможуть бути впевненими стосовно наслідків, до яких призведе дане рішення. Вирішуючи питання щодо правонаступництва у випадку припинення, А. Єфименко пропонує встановити додаткові відповідальність новоутворених суб’єктів за боргами попереднього суб’єкта з метою уникнення використання припинення юридичних осіб як способу уникнення оплати боргів. [16, с. 79]

Таким чином, істотною ознакою, за якою ліквідація відрізняється від інших форм припинення юридичних осіб є відсутність будь-якого правонаступництва. Спільним моментом є те, що юридична особа перестає існувати в тому вигляді, в якому існувала раніше.

В підсумку слід зазначити, що ліквідація юридичних осіб є інститутом покликаним забезпечити нормальне припинення діяльності юридичних осіб. Будь-яка діяльність характеризується початком та кінцем. Ліквідація юридичної особи означає припинення будь-якої її діяльності у будь-якому вигляді. Істотною рисою, що відрізняє ліквідацію від інших форм припинення юридичних осіб є повна відсутність правонаступництва. При застосуванні процедури ліквідації всі права та обов’язки юридичної особи припиняють своє існування.

3.2 Реорганізація юридичних осіб

Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Таким чином, чинне законодавство передбачає дві форми припинення юридичних осіб – реорганізація (припинення із правонаступництвом) та ліквідація (припинення без правонаступництва [20, с. 55].

Таким чином, різниця між цими двома формами полягає перш за все в наявності або відсутності правонаступництва після припинення існування юридичної особи. ЦК виділяє різні форми реорганізації: злиття, приєднання та поділ. Раніше в теорії цивільного права виділялися також такі форми реорганізації як виділ та перетворення [15, с. 66]. На даний час цивільне законодавство відмовилось від застосування даних форм реорганізації в якості самостійних одиниць. В теорії права переважає думка щодо достатності трьох названих форм для визначення сутності усіх можливих випадків реорганізації юридичної особи.

Як зазначалося, припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання [31, с.128].

Законом передбачений порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу. Кредиторам юридичної особи, що припиняється, надано право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язань, або відшкодування збитків. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог, комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт або розподільний баланс. Передавальний акт складається у разі злиття або приєднання, розподільний баланс — у разі поділу юридичної особи. Ці документи мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх кредиторів та її боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

Виділення — є перехід за розподільним балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб. Таким чином, виділення не можна розглядати як спосіб припинення юридичної особи, оскільки та юридична особа, з якої виділяється частина майна, права та обов'язки, не перестає існувати як юридична особа. Водночас за рахунок цього майна створюється нова юридична особа або кілька юридичних осіб [30, с. 96]

Не розглядається як припинення юридичної особи і її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, але змінюється її організаційно-правова форма. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю перетворюється на акціонерне товариство, кооператив — на товариство з обмеженою відповідальністю.

Злиття, приєднання та поділ юридичних особі розглядається як припинення первісної юридичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов'язки юридичної особи переходять до новостворених суб'єктів цивільно-правових відносин [32, с. 103]

Таким чином, в законодавстві передбачено дві основні форми припинення юридичних осіб – ліквідація та реорганізація. Різниця між даними формами полягає в наявності або відсутності правонаступництва після припинення юридичної особи. Така форма припинення як реорганізації характеризується тим, що після попередньої особи утворюються інші, які є її правонаступниками (така особа може бути одна або кілька). На даний час законодавством передбачені наступні форми реорганізації: злиття, приєднання та поділ. Дані форми цілком вичерпно характеризують процеси, що відбуваються при реорганізації юридичної особи.

4. Банкрутство як підстава ліквідації

4.1 Ліквідація юридичних осіб при визнанні банкрутом

Особливе місце в питанні ліквідації юридичних осіб займає інститут банкрутства. Дана підстава ліквідації є настільки специфічною, що заслуговує на окреме законодавче регулювання та наукове дослідження.

Потребу в існуванні інституту банкрутства в сфері банківських послуг Я.Лочман обґрунтовує так. На сучасному етапі Україна, за взірцем розвитку світової економіки, переживає процес кардинальної перебудови сфери фінансових послуг. Посилення конкуренції, зниження прибутковості операцій на фінансових ринках, ужорсточення вимог Національного банку України поставило більшість банків через неспроможність підтримувати свою платоспроможність, ліквідність і достатність капіталу перед фактом неможливості здійснення подальшої діяльності.[21, с. 64]

Як вірно відмічає Б. Поляков відносини неспроможності (банкрутства) — супутній елемент ринкової економіки. І якщо Україна як молода держава стала на шлях ринкових реформ, то їй слід здійснити реформування законодавства, що регулює питання неспроможності. Ще з часів Древнього Риму держава не могла залишатися осторонь від таких явищ як неплатоспроможність. На жаль, теорія конкурсного процесу була «забута» в період соціалістичного будівництва в СРСР, і багато які її постулати необхідно відтворювати з урахуванням економічних відносин, що склалися в Україні. Оскільки не знаючи теорію, не можна реформувати законодавство про неспроможність.[22, с. 77]

Верховна Рада України 30 червня 1999 р. прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про банкрутство", згідно з яким цей закон викладено у новій редакції і він має назву Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". На відміну від Закону України "Про банкрутство" 1992 р., у разі неплатоспроможності боржника до нього може застосовуватися не лише санація або ліквідація, а й процедури з реструктуризації, які включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з метою відновлення його платоспроможності. Цей закон набрав чинності з 1 січня 2000 р.[31, с. 119]

Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. У цьому його відмінність від діючого раніше Закону, основною задачею якого було визначення умов і порядку визнання юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності - банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.[22, с. 453]

Закон розрізняє поняття "неплатоспроможність" і "банкрутство".

Неплатоспроможність визначається Законом як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.[6, ст. 1]

Банкрутство визначене в Законі як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Процедура банкрутства відрізняється від загальної процедури ліквідації специфічною метою. Відносини неспроможності виникають внаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта через незадовільні результати його діяльності. Вони за своєю правовою природою є господарськими. Мета відносин неспроможності — у поновленні платоспроможності названих суб'єктів із застосуванням реабілітаційних заходів через судові процедури, а у разі неможливості, використовуючи ліквідацію майна, погасити повністю або частково грошові вимоги кредиторів. Іншими словами, відносини неспроможності висувають завдання — «лікування» фінансове «хворих» господарюючих суб'єктів.[22, с. 77]

Однією з новел Закону є істотне розширення кола осіб, до яких у випадку їхньої неплатоспроможності можуть бути застосовані процедури банкрутства. Відповідно до ст.1 Закону в новій редакції, суб'єкт банкрутства - боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Боржник визначений Законом як суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Отже, до числа суб'єктів банкрутства віднесені як юридичні, так і фізичні особи, а головною ознакою суб'єкта банкрутства встановлене здійснення ним підприємницької діяльності.

Учасники провадження у справах про банкрутство: сторони у справі про банкрутство (кредитори, представник комітету кредиторів і боржник (банкрут), арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.[28, с.238]

В окремих випадках положення Закону поширюються на зацікавлених осіб стосовно боржника. До них належать: юридична особа, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, що входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі й звільнені з роботи за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, а також особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником (подружжя та їхні діти, батьки, брати, сестри , онуки).

Надзвичайно важливим є висновок Б. Полякова про те, що відносини неспроможності стикаються з нормами інших галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового тощо. Частіше наведене відбувається з трудовим і господарсько-процесуальним правом. При цьому норми останніх так зазнають впливу «сил тяжіння» права неспроможності, що відбувається переплетення і, навіть, їх злиття. Вихід із даної ситуації Б.Поляков бачить в кодифікації норм про неспроможність. Він вважає, що консолідація норм матеріального і процесуального характеру тут явно недостатня. Необхідно об'єднувати не тільки всі норми неспроможності, а й норми інших галузей права, які стикаються із зазначеними вище відносинами. Тільки таке поєднання норм права неспроможності та інших суміжних галузей дозволить створити важливий, надійний і ефективний інструмент — Кодекс про неспроможність України.[22, с. 78] З таким радикальним вирішенням питання важко погодитись без проведення ґрунтовних досліджень. Однак висновок про необхідність удосконалення норм про банкрутство є абсолютно правильним.

4.2 Процедура визнання юридичної особи банкрутом

Банкрутство юридичної особи відбувається в суворо встановленому законом порядку. Даний порядок є достатньо складним та формалізованим. Слід зауважити, що в загальних рисах він відтворює процедуру ліквідації із певними особливостями.

Однією із істотних особливостей є те, що процедура банкрутства відбувається під контролем господарського суду. Тобто суд є учасником процедури банкрутства.

Особлива мета банкрутства обумовлює застосування до боржника різних судових процедур.

Судова процедура — це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неспроможності з метою створення необхідних умов для поновлення платоспроможності або ліквідації. Поновлення платоспроможності даного суб'єкта здійснюється в процедурах санації і мирової угоди (реабілітаційні процедури).

Ліквідація як судова процедура означає повне припинення діяльності господарюючого суб'єкта. Тут реабілітаційні процедури мають спрацьовувати за наявності спеціальних умов (поява інвестора, пропозиції власника або трудового колективу). Іншими словами, трансформація в реабілітаційні процедури повинна здійснюватися не тільки у процедурі розпорядження майном, а й ліквідації.[22, с. 78]

Процедура ліквідації юридичної особи в процесі банкрутства є достатньо складною. Можна виділити наступні її етапи:

прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та призначення ліквідатора;

призначення господарським судом за клопотанням ліквідатора членів ліквідаційної комісії;

здійснення ліквідатором та членами ліквідаційної комісії наданих їм повноважень;

визначення ліквідаційної маси;

оплата праці, винагороди, відшкодування витрат арбітражному керуючому та іншим особам, залученим до процедур банкрутства;

оцінка арбітражним керуючим майна банкрута;

продаж майна банкрута ліквідатором на відкритих, закритих торгах чи на конкурсі (аукціоні);

укладення договору купівлі-продажу майна банкрута між ліквідатором і покупцем;

задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, установленої законодавством;

подання ліквідатором до господарського суду звіту і ліквідаційного балансу;

винесення господарським судом ухвали про затвердження звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу;

повідомлення ліквідатором державного органу з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури;

винесення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи - банкрута;

виключення юридичної особи - банкрута з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. [28, с. 132]

Закон передбачає різні органи, наділені компетенцією на вчинення певних дій в процесі ліквідації. Спочатку формуються збори кредиторів, які обирають комітет кредиторів, пізніше суд призначає арбітражного керуючого і, нарешті процедуру ліквідації виконує ліквідатор або ліквідаційна комісія. До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності – також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Слід визнати, що така множинність управнених суб’єктів не завжди є виправданою. Так, в літературі відмічено, що комітет кредиторів має утворюватися у всіх випадках. Винятки у цьому правилі не передбачені. Однак судова практика свідчить про доцільність збереження, як у попередньому Законі, порядку формування комітету кредиторів, де обов'язковим є утворення комітету тільки при певній кількості кредиторів. Коли загальна кількість кредиторів менша десяти, то їх збори ще продовжують бути досить мобільним органом, і створення додаткової надбудови у вигляді комітету, майже цілком тотожного зборам за складом, невиправдане.[25, с. 99]

Також в літературі зауважено, що закон передбачає за певних підстав можливість припинення повноважень керівника підприємства-боржника (банкрута) [15, ст. 17]. Доцільність такого підходу не викликає сумніву, однак це положення не стикується з чинним законодавством. Так, наприклад, чинний Закон «Про господарчі товариства» навіть не припускає існування такої процедури. Отже, без прийняття одночасних змін до Закону про банкрутство це призведе до «мертвонародженості» даної норми.[25, с. 95]

Задоволення вимог кредиторів відбувається за наступними правилами:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута,у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії,

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом МіністрівУкраїни, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників);

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податкові зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, незабезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.[6, ст. 31]

Наведена норма піддана в літературі критиці. Так, М.Титов і В.Бондаренко вважають, що черговість має бути іншою, а саме: позачергово мають бути відшкодовані судові витрати і винагорода арбітражного керуючого, потім мають бути задоволені вимоги громадян, обумовлені заподіянням шкоди життю та здоров'ю, далі провадиться розрахунок з працівниками підприємства по виплаті заробітної плати і лише після цього задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою, а вже потім погашаються борги, пов'язані з проведенням процедури санації, сплачуються заборговані суми до бюджету, задовольняються майнові вимоги кредиторів і, насамкінець, ліквідатор розраховується з власниками. якщо їм щось залишиться. Треба зауважити ще раз, що вимоги щодо пені та штрафів мають задовольнятися лише після погашення основних зобов'язань кредиторів однієї черги.[25, с. 99]

Становлення і розвиток в Україні інституту неспроможності (банкрутства) супроводжується процесом диференціації особливостей його застосування до господарюючих суб'єктів, залежно від виду здійснюваної ними діяльності. Такий підхід відповідає сучасним тенденціям розвитку законодавства про неспроможність, що виражається у пріоритетному розвитку норм реабілітаційного характеру й врахуванні публічної складової у функціонуванні того або іншого неплатоспроможного підприємства-боржника.[14, с. 82] Законом встановлено особливості банкрутства щодо наступних категорій суб'єктів підприємництва:

містоутворюючі підприємства;

особливо небезпечні підприємства;

сільськогосподарські підприємства;

страховики;

професійні учасники ринку цінних паперів;

селянські (фермерські) господарства;

громадяни;

відсутні боржники.[18, с. 52]

Слід зауважити, що правила банкрутства містять значну кількість винятків для різних суб’єктів. Дані винятки не завжди можуть бути визнані виправданими. Так, М.Титов і В.Бондареко справедливо ставлять питання: чому для державного (в термінології Закону) підприємства, а тим більше — для підприємства, де держава є лише одним з акціонерів, повинні існувати якісь пільги, послаблення і процедурні особливості, якщо ми не тільки декларуємо, а й насправді реалізуємо однаковий підхід до всіх учасників господарчого обігу? Зокрема, це стосується порядку продажу підприємства-боржника.[25, с. 96] Автор цілком погоджується із даним зауваженням.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правове регулювання відносин неспроможності в Україні перебуває в процесі постійного розвитку, що викликає неминучі труднощі. Інститут банкрутства є надзвичайно важливим інститутом приватного права з огляду на те, що він намагається впорядкувати відносини у випадку, коли нормальний порядок здійснення господарської діяльності вже порушено. Застосування цивілізованих процедур під контролем суду є запорукою забезпечення прав осіб, пов’язаних відносинами з банкрутом. Однак норми про банкрутство потребують зміни в плані узгодження їх з іншими нормами галузевого законодавства з метою удосконалення процедури банкрутства.

Висновки

У підсумку автор приходить до наступних висновків.

Законодавство досить детально регулює порядок створення юридичних осіб. Встановлюються загальні правила, що стосуються всіх видів юридичних осіб та особливості утворення окремих видів. Порядок утворення юридичних осіб регулюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та рядом інших нормативних актів. Враховуючи специфіку утворення окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, прийнято виділяти чотири способи створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Незважаючи на умовність дано класифікації вона має важливе значення. Одним із основних положень щодо утворення юридичних осіб є вимога закону про її обов’язкову державну реєстрацію. Тільки після реєстрації юридична особа набуває відповідного статусу.

Особливості утворення суб’єктів господарювання передбачені перш за все Господарським кодексом а також іншими нормативними актами. Однією із визначальних особливостей є можливість створення суб’єкта внаслідок примусового поділу іншого суб’єкта у випадку порушення норм антимонопольного законодавства. Для суб’єктів господарювання важливого значення набувають установчі документи, адже Господарський кодекс стоїть на позиції спеціальної правоздатності юридичної особи – тому в статуті мають бути зазначені ті види діяльності, якими суб’єкт господарювання планує займатися. Законодавством також передбачено ряд особливостей утворення суб’єктів господарювання окремих організаційно-правових форм.

Сутність ліквідації юридичних осіб полягає в тому, що будь-яка діяльність особи припиняється без правонаступництва; такий суб’єкт взагалі перестає існувати; всі прав та обов’язки особи припиняються і не переходять до інших осіб. Після проведення ліквідації юридична особа зникає як така.

Законодавство передбачає різні підстави ліквідації. Важливою гарантією свободи підприємницької діяльності є можливість в будь-який момент добровільно її припинити, в тому числі – припиненням юридичної особи. Істотним є те, що для ліквідації юридичної особи закон не вимагає навності важливих причин і взагалі мотивації даного рішення. Поряд із добровільною ліквідацією законом передбачена і примусова, що здійснюється всупереч волі учасників юридичної особи. Суттєвим є те, що така ліквідація допускається тільки у випадках, встановлених в законі тоді, коли діяльність юридичної особи провадится із порушенням встановлених правил здійснення господарської діяльності та загрожує інтересам інших суб’єктів.

Процедура ліквідації відрізняється формалізованістю і стадійністю. Законодавець передбачив вимоги до суб’єкта, який приймає рішення про ліквідацію, порядок формування спеціального утворення – ліквідаційної комісії. Слід зазначити, що саме ліквідаційна комісія здійснює основну масу лій про процедурі ліквідації юридичної особи. Закон визначає її компетенцію та порядок її здійснення. Особлива увага приділяється визначенню черговості задоволення вимог кредиторів. Слід зауважити, що законодавство в даній частині не позбавлене деяких недоліків, зокрема у визначення черговості та порядку задоволення вимог кредиторів, які потребують виправлення.

Ліквідація юридичних осіб є інститутом покликаним забезпечити нормальне припинення діяльності юридичних осіб. Будь-яка діяльність характеризується початком та кінцем. Ліквідація юридичної особи означає припинення будь-якої її діяльності у будь-якому вигляді. Істотною рисою, що відрізняє ліквідацію від інших форм припинення юридичних осіб є повна відсутність правонаступництва. При застосуванні процедури ліквідації всі права та обов’язки юридичної особи припиняють своє існування.

Зараз в Україні юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. Факт вилучення юридичної особи з державного реєстру підтверджується довідкою органів статистики. Оголошення про ліквідацію юридичної особи підлягає опублікуванню реєструючим органом в додатку до газети „Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Правове регулювання відносин неспроможності в Україні перебуває в процесі постійного розвитку, що викликає неминучі труднощі. Інститут банкрутства є надзвичайно важливим інститутом приватного права з огляду на те, що він намагається впорядкувати відносини у випадку, коли нормальний порядок здійснення господарської діяльності вже порушено. Застосування цивілізованих процедур під контролем суду є запорукою забезпечення прав осіб, пов’язаних відносинами з банкрутом. Однак норми про банкрутство потребують зміни в плані узгодження їх з іншими нормами галузевого законодавства з метою удосконалення процедури банкрутства.

Відносини неспроможності стикаються з нормами інших галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового тощо. Частіше наведене відбувається з трудовим і господарсько-процесуальним правом. При цьому норми останніх так зазнають впливу «сил тяжіння» права неспроможності, що відбувається переплетення і, навіть, їх злиття. Вихід із даної ситуації полягає в кодифікації норм про неспроможність. Він вважає, що консолідація норм матеріального і процесуального характеру тут явно недостатня. Необхідно об'єднувати не тільки всі норми неспроможності, а й норми інших галузей права, які стикаються із зазначеними вище відносинами. Тільки таке поєднання норм права неспроможності та інших суміжних галузей дозволить створити важливий, надійний і ефективний інструмент — Кодекс про неспроможність України. З таким радикальним вирішенням питання важко погодитись без проведення ґрунтовних досліджень. Однак висновок про необхідність удосконалення норм про банкрутство є абсолютно правильним.

Список використаних джерел

Нормативні акти

1. Конституція України.Відомості Верховної Ради.1996. - № 16. ст. 11.

2. Господарський кодекс України.//Голос України, 2003.- № 50. - ст.74.

3. Цивільний кодекс України.// Голос України, 2003. - № 47. - ст.73.

4. Цивільний кодекс України. Кодекси України. У 3 кн./ Відп. ред. В.Ф. Бойко. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – Кн. 2. – 496с.

5. Про банки та банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 // Відомості Верховної Ради, 2000. - № 5-6. – ст. 30.

6. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992.//Відомості Верховної Ради, 1992. - № 31. – ст. 440.

7. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р.//Відомості Верховної Ради, 1991. - № 63. – Ст. 204.

8. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001/ Відомості Верховної Ради, 2001. - № 12. - Ст.64.

9. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.94.// Відомості Верховної Ради, 1995. - № 4. – ст. 28.

10. Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15.05.2003 р. / Відомості Верховної Ради, 2003. - № 31 – 32. – Ст. 263.

11. Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.92 р.

12. Про управління майном, що знаходиться в загальнодержавній власності: Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.93р.

Спеціальна література

1. Баранцев П. Ліквідація підприємства: правове регулювання оподаткування.// Право України, 2000. - № 12. - с. 76 -78.

2. Барбашова Н, Сгара Е., Правове регулювання процедури банкрутства містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств // Право України, 2003. - №9. – 86 – 88.

3. Братусъ С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947. – 399 с.

4. Єфименко. Регулювання припинення (реорганізації) та ліквідації юридичних осіб за проектом Цивільного кодексу України. // Право України, 2002. - №10. – с. 77 -80.

5. Зобов'язальне право: теорія і практика. Навчальний посібник./ О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. - К., 1998. - 912 с.

6. Коваленко Т. Правові аспекти ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі їх реструктуризації.// Право України, 200

7. Красавчиков О.А. Сущность юридического лица // Советское государство и право. - 1976. - № 1.- с. 66 – 72.

8. Кучеренко І. Підстави для ліквідації юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності // Предпринимательство и хозяйственное право. 2001. - № 2. – с. 31 – 36.

9. Лочман Я. Процедура банкрутства банків: нинішній стан та перспективи // Право України, 2001. - № 3. – с. 67 – 69.

10. Поляков Б. Про концепцію реформування законодавства про неспроможність (банкрутство) // Право України, 2002. - № 7. с.77 – 79.

11. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя.— X.:, 1999.— 464 с.

12. Теньков С. О. Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Від 16 січня 2003 р.— К., 2004.— 720с.

13. Тітов М., Бондаренко В. Новий закон про банкрутство: проблеми застосування. // Право України, 2000. - № 8. с. 96 – 98.

14. Харитонов Е.0., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. пособие. — К., 2001. — 832 с.

15. Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. — К., 2002. — 912с.

16. Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

17. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К., 2003. — 520 с.

18. Цивільне право України: Навчальний посібник/ За заг. ред. І.A. Бірюкова, Ю.О.Заіки. — К., 2004. - 224 с.

19. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К., 2004. — Кн. 1. — 736с.

20. Цивільний кодекс України. Коментар. – Харків., 2003 р. - 856 с.