Вступ

Сталінізм – одне з найбільш масштабних, страшних і загадкових явищ ХХ століття. Саме поняття «Сталінізм» було введено в обіг Л.Д. Троцьким, що розглядав цей феномен як бюрократичну контрреволюційну систему. Сучасні дослідники розглядають Сталінізм як, насамперед систему влади, що спиралася на диктатуру пролетаріату. Ленін розумів, що Сталін дуже жорстока людина, і не хотів, щоб той прийшов до влади.

Важливо зрозуміти історію виникнення і розвитку сталинизма. Для цього коротко ознайомимося з історією внутріпартійної боротьби в партії в 1923–1930 роках. До речі, мало з яких питань історії піддавалися настільки явній фальсифікації, як питання про опозицію. Вже в публікаціях 1920 х років багато епізодів, факти, як самий напрямок боротьби, що відбувалася, викладалися вкрай тенденційно. При цьому кожна зі сторін намагалася представити своїх опонентів у найбільш непривабливому виді, ті чи інші висловлювання спотворювалися, помилки і неточності перебільшувалися. Брутальність і нелояльність не тільки не перетиналися, але і заохочувалися і з одного, і з іншого боку, що додавало із самого початку внутріпартійній боротьбі вкрай різкий характер. У 1930 ті роки лідери опозиції стали зображуватися вже як зрадники і шпигуни іноземних держав, завербовані імперіалістичними розвідками ще з першого років Радянської влади.

Сталін мало піклувався про те, щоб переконати своїх опонентів і залучити їх до спільної роботи. Він намагався підкорити їх своїй волі, зломити їхній опір. До того ж Сталін був украй злопам'ятний і мстивий. Його опоненти залишалися для нього особистими ворогами навіть тоді, коли зникав предмет суперечки, і виникала необхідність спільної дружної роботи. Правда, слід зазначити, що Сталін умів добре ховати свої почуття.

Сталін і не щадив нікого. Він не зупинявся не тільки перед розстрілом усіх тих, хто лише підозрювався в зв'язках з контрреволюцією.

Сталін узяв на озброєння радикальні методи ленінського «воєнного комунізму». Позбувшись суперників, Сталін став на шлях тотального і швидкого перетворення всіх сторін економічного, соціального і культурного життя країни. Він нав'язав свої плани сверхіндустріаліації і поголовної колективізації – зверху, без врахування інтересів суспільства шляхом систематичного застосування великого терору…

Негайна, тотальна, одночасна, суто політична революція – посилення влади, перетворення економіки, перетворення суспільних структур, соціальна інтеграція, зміни в інтелектуальній і моральній області була здійснена Сталіним, та насильницьки нав’язана всьому суспільству. Ототожнивши себе з партією, Сталін підмінив партію, зруйнував її і заявив, що лише він один зберігає вірність залізним законам історії. Політика Сталіна пронизана насильством над особистістю.

Головний мотив, що спонукав Сталіна розв'язати терор, – непомірне честолюбство і властолюбство. Усепоглинаюча спрага влади обуяла його. Вплив його вже до початку 1930 х років був величезний, але він хотів безмежної влади й абсолютної покірності.

Система створеної Сталін одноособової диктатури була складної і міцною. Головну роль у ній грали каральні органи, що знаходилися під особистим контролем Сталіна.

Так у середині 1930 х років ув'язнені будували в основному канали, спочатку Біломорсько-Балтійський, а потім Москва-Волга. До кінця положення змінилося, тому що стрімке розширення системи ГУЛАГа збіглося з розширенням у країні промислового будівництва. Робота ГУЛАГа входила в державні плани і займала в них усе більш важливе місце. На частку ГУЛАГа приходилася значна частина вивезення деревини, видобутку мідної руди, золота і вугілля. ГУЛАГ будував не тільки канали, але і стратегічні дороги і промислові підприємства у віддалених районах країни, а також багато інших робіт. При цьому планувався не тільки розвиток робіт з лінії ГУЛАГа, але і приріст табірної робочої сили.

Таким чином, один раз виникнувши, широка система примусової праці ставала однією з важливих причин усе нових масових репресій.

Предметом дослідження є епоха сталінізму, утвердження тоталітарного суспільства.

Мета даної курсової роботи – дослідити причини, хід, засоби та наслідки масових репресій у 1930 роки, які знищили тисячі людських доль.

Завданнями даного дослідження є:

1. Дослідити встановлення диктатури Сталіна;

2. Визначити, що стало поштовхом та початком масового репресування людей;

3. Окреслити найвідоміші судові процеси, які передували репресуванням;

4. Вивчити становище Радянської України у 1930 роках – роки тотального винищення української інтелігенції, а також простих селян;

5. Встановити, яким було становище Сибіру в цей сумнозвісний період.

Об’єктом дослідження є масові репресії 1930 років на території СРСР, союзних республік, їх передумови, проведення, кількість репресованих, причини репресування, каральні органи, які здійснювали репресивні заходи.

Актуальність теми полягає у тому, що дослідження епохи сталінізму, масових репресій 1930 рр., викриває весь трагізм тієї епохи та не дає сучасному поколінню забути про жертви репресій – десятків тисяч безневинних людей. Довгий час з політичних причин цей злочин проти народу – репресії – замовчувався, вченим не було доступу до архівних документів тієї пори, тому узагальнення існуючих досліджень цієї проблематики вважаємо також досить актуальним.

В даному дослідженнні використовувалися існоричний, описовий методи, метод порівняння і узагальнення.

1. Диктатура Сталіна. Репресії

1.1 Передумови репресивних заходів. Плюси і мінуси колективізації й індустріалізації

Наприкінці 1927 року на XV з'їзді ВКП(б) була поставлена задача об'єднання дрібних селянських господарств у великі колективи, з метою здійснити соціалістичні перетворення в селі, забезпечити безперебійне постачання міст сільськогосподарськими продуктами, забезпечити приплив капіталів у промисловість від експорту зерна. Усі делегати з'їзду, що говорили про роботу в селі, відзначали необхідність обережності і поступовості в справі колективізації. Також говорилося про недостачу в держави матеріальних засобів для підтримки колгоспів, про недолік сільськогосподарської техніки, про слабкість сільських партійних організацій.

Але, на жаль, Сталін не зумів правильно оцінити ситуацію на селі. Бажаючи одержати компенсацію за колишні невдачі і здивувати світ картиною великих успіхів, він узяв курс на надмірно високі темпи колективізації, не зважаючи на об'єктивні можливості. До листопада 1929 року в колгоспи було об'єднано більше 7% селянських господарств, як правило, бідняцьких. Восени 1929 року Сталін робить ще одну помилку, висуваючи гасло суцільної колективізації, що було явно передчасним. Суцільна колективізація – це цілісна система масового перекачування ресурсів з аграрного сектора в індустріальний, котра містила в собі:

• державні постачання сільськогосподарської продукції за мінімальними цінами;

• численні податки, як грошові, так і натуральні;

• обов'язкове страхування будівель, тварин, посівів;

• створення системи примусових робіт через ГУЛАГ.

Сталін говорив у грудні 1929 року: «Щоб дрібноселянське село пішло за соціалістичним містом, необхідно ще, крім всього іншого насаджувати на селі великі соціалістичні господарства у виді колгоспів і радгоспів, як бази соціалізму…».

На початку 1930 року по Росії було зафіксовано більш 2000 селянських виступів у відповідь на розкуркулювання не тільки куркулів, але й усіх, хто відмовлявся вступати в колгоспи. Вже в 1930 році було арештовано, розстріляно, виселено в північні райони країни набагато більше куркулів, чим їх було насправді.

2 березня 1930 року з'являється стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів». У ній правильно критикувалися багато перегинів у колгоспному будівництві. Однак відповідальність за допущені «скривлення» покладалася на місцеві органи. [5, 3]

Колективізація завдала величезної шкоди сільськогосподарському виробництву. Зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції. У 2 рази скоротилося поголів'я великої рогатої худоби, а також коней, овець, кози і свиней, тому різко скоротилося використання органічних добрив. У 1932–1933 рр. на території Поволжя, Південної України, Північного Кавказу і багатьох інших районів лютував голод, факт якого заперечувався Сталіним. За 2 роки від голоду вмерло близько 5 мільйонів чоловік. Колективізація була завершена в 1937 році. Тоді в колгоспи було об'єднано 93% селянських дворів. Усе це являє яскравий приклад організаційного деспотизму, проявом найвищої зарозумілості і власної непогрішності в прийнятті рішень.

Індустріалізація удалася більше чим колективізація. У період з 1928 по 1933 рік у СРСР було побудовано 1500 великих підприємств і закладені основи таких галузей промисловості, як станко-, автомобіле-, тракторобудування, авіаційної і хімічної промисловості. Було налагоджене виробництво могутніх турбін і генераторів, якісних сталей, феросплавів, азоту, штучного волокна і т.д. Була створена оборонна промисловість. У величезну роботу зі створення в СРСР сучасній промисловості вклала чимала праця і Сталіна. Однак і в цій області він нерідко діяв не як мудрий державний діяч, а як прожектер і волюнтарист, створюючи для країни і партії додаткові труднощі. План першої п'ятирічки (1928–1933 р.) був складений у двох варіантах: основному й оптимальному, котрий був на 20% більше базового. [5,4]

Старт п'ятирічки виявився не дуже успішним. Повільно зростало виробництво продукції. У сформованих умовах розумніше всего було б знизити багато завдань і перейти на базовий план, що, можливо, удалося б виконати. Але Сталін настояв на значному збільшенні багатьох завдань п'ятилітнього плану і ввів контрольні завдання.

На початку темпи розвитку промисловості були досить високі, але до 4 і 5 рокам п'ятирічки всі ресурси були вичерпані, до того ж при недоліці кваліфікованих фахівців і елементарної безгосподарності, п'ятирічка не була виконана. Основний план п'ятирічки був виконаний лише по виробництву тракторів, видобутку нафти і торфу.

Можна сказати, що розвиток промисловості відбувався наприкінці 20 х – початку 30 х років повільно і досягалося дорогою ціною не в останню чергу тому, що на чолі партії і Радянської держави стояв Сталін. При іншім, більш компетентному керівництві країна могла б досягти великих результатів.

1.2 «З'їзд переможців». Убивство Кірова

Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільну колективізацію села виступили наприкінці 20 х років своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації» зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР у 30 ті роки.

Його головними ознаками виступали: безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизація суспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація влади більшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіх засобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою, тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя, запровадження масового терору, репресій проти громадян. [17]

Збереження і зміщення системи одноосібної влади Й. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювали атмосферу страху та абсолютної покори.

У січні-лютому 1934 року проходив XVII з'їзд партії, що одержав назву «з'їзду переможців». Зовні він здавався демонстрацією великої єдності. Дійсно, усі від найбільших прихильників Сталіна до колишніх опозиціонерів хвалили лідера партії, «демонстрували» любов і відданість. Насправді ж генсека вже дуже боялися. Хрущев і Жданов, наприклад, першими назвали його, Сталіна, «геніальним вождем», Зинов'єв прилічив його до лику класиків наукового соціалізму, Кіров визначив генсека як «найбільшого стратега звільнення трудящих нашої країни й усього світу»; Ворошилов сказав, що Сталін, будучи «учнем і другом» Леніна був і його «зброєносцем». [17]

Але не усе було так гладко. Багато делегатів з'їзду, насамперед ті з них, хто був ознайомлений з «заповітом» Леніна, вважали, що наступив час перемістити Сталіна з посади генсека на іншу роботу. Коли результати голосування стали відомі, то виявилося, що з 1225 делегатів за Кірова, першого секретаря ленінградського обкому, було 3 голоси «проти», а у відношенні Сталіна – майже 300, хоча відкрито ніхто не виступив. Каганович сповістив про це Сталіну, і було прийняте рішення залишити проти Сталіна теж 3 голоси. Інші бюлетені були знищені. Навіть якби і врахували ці 300 голосів «проти», то все рівно б Сталін увійшов до складу ЦК і, імовірно, був би обраний у будь-якому випадку генсеком. Але політичний резонанс після оголошення щирих результатів був би таким, що врахувати всі його наслідки було б неможливо. Усі відразу б відчули, що велич «вождя» ефемерна.

Що ж дав Сталіну XVII з'їзд ВКП(б)? Він показав, що Сталіна бояться, що він сильний і може спокійно йти на розправу з ким завгодно і коли завгодно.

Треба сказати, що після з'їзду різко змінилося відношення Сталіна до Кірова, що, як особистість, багато в чому відрізнявся від генсека. Він був простий і доступний, близький робітникам, часто бував на підприємствах, мав величезну енергію, яскравий ораторський талант, непогану теоретичну підготовку. Вплив Кірова неухильно ріс, і в 1934 році він був, безсумнівно, другою за авторитетом людиною в партії. Спочатку Сталін відносився до Кірова непогано, вони разом відпочивали, дружили родинами. Але після XVII з'їзду він виявився в його очах суперником.

1 грудня 1934 року С.М. Кіров був убитий у Смольному. Убивцею виявився хтось Ніколаєв Л.В.

Дотепер невідома вся правда про загибель Кірова. У 30-і роки існувала безліч версій. Говорили про те, що Ніколаєв убив Кірова з ревнощів, тому що той нібито став задивлятись на дружину Ніколаєва. Може бути, Ніколаєв був затятим прихильником Сталіна і, зрозумівши, що Кіров став більш популярний чим «вождь», убив його? Навряд чи. Офіційна версія говорила, що злочин скоєний за наказом одного з колишніх опозиціонерів: Троцкого, Зинов'єва чи Каменева. Однак усі ці припущення можна сміло відкинути. Сьогодні, знаючи Сталіна, його виняткову жорстокість, підступництво і віроломство, цілком можна припустити, що це його рук справа, тому що Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб «убрати» Кірова. Підозрілість, владність, нещадність у Сталіна завжди брали верх, коли треба було зробити свій вибір між елементарно порядним і тим, що заважало його владі. [2]

1.3 Масові репресії в довоєнні роки

Убивство Кірова з'явилося гарним приводом для жорсткості усього внутрішньополітичного курсу в країні. Сталін не міг забути, що четверта частина делегатів XVII з'їзду партії голосувала проти нього. А скільки в нього супротивників у всій країні? З 1225 делегатів з'їзду незабаром 1108 чоловік будуть арештовані, і майже усі загинуть у катівнях НКВД і таборах. Це була свідома ліквідація старої «ленінської гвардії». Вони занадто багато знали. Сталіну потрібні були самовіддані виконавці, функціонери більш молодого покоління, що не знали його колишнього.

1 грудня 1934 року, у день убивства Кірова, за вказівкою Сталіна, без опитування членів Політбюро, була складена постанова ЦИК СРСР «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік». У цьому документі, що виражає кредо беззаконня, говорилося:

1. Слідським відділам пропонується прискорити справу обвинувачуваних у підготовці чи проведенні терористичних актів.

2. Судовим органам пропонується не затримувати виконання смертних вироків, що стосуються злочинів цієї категорії, у порядку розгляду можливості помилування, тому що Президія ЦИК СРСР вважає одержання прохань подібного роду неприйнятним.

3. Органам комісаріату внутрішніх справ пропонується здійснювати смертні вироки злочинцям згаданої категорії. [6, 14]

1.4 Великі політичні процеси

Після убивства Кірова почалася підготовка до організації великих процесів, проводилося розширення мережі виправно-трудових таборів, здійснювалися масові висилки. У вересні 1936 року відбулася зміна наркома внутрішньіх років. Замість Ягоди був призначений М.І. Єжов. Епоху репресій 1937–38 р. називають «ежовщиною». Однак масові репресії проти простих радянських громадян, проти керівних партійних і державних кадрів, обезглавлення командування Червоної Армії, створення величезної мережі таборів у Сибіру й інших місцях не могли відбуватися без схвалення Сталіна, а арешти і ліквідація багатьох тисяч керівників – без його особистої і прямої вказівки. Списки керівників, що підлягають ліквідації, готувало НКВД, для їхнього схвалення були потрібні підписи Сталіна, Молотова, Кагановича. У 1937–1938 рр. Єжов представив близько 400 таких списків, у яких містилися десятки тисяч імен. У грудні 1938 року Єжов був зміщений з посади, а в 1940 р. – розстріляний. На його місце прийшов Л.П. Берія. [12,3]

Першим великим процесом періоду масових репресій був суд над керівниками колишньої «ленінградської опозиції» – Зинов'євим, Каменевим і ще 17 їхніми соратниками. Вони були арештовані незабаром після убивства Кірова. Перший процес відбувся 15–16 січня 1935 року в Ленінграді. Обвинувачення було висунуто відразу по декількох пунктах: моральна відповідальність за убивство Кірова, прагнення до реставрації капіталізму, розпалення терористичних настроїв і т.д. Обвинувачувані не визнали себе винними ні в чому за винятком моральної відповідальності. Вони заперечували, що знали що-небудь про діяльність змовників, про підготовку убивства. 16 січня був оголошений вирок. Зинов'єв одержав 10 років, Каменев 5 років тюремного ув'язнення. Але вони так і не вийшли на волю… 19–24 серпня 1936 року їх судили ще раз. Серед обвинувачень були і тісні зв'язки з гестапо, виступи проти ленінської програми будівництва соціалізму, підготовка убивств Сталіна, Ворошилова, Кагановича, Орджонікідзе, Жданова, знову ж убивство Кірова і т. д. Зинов'єв і Каменев визнали себе винними у всіх неймовірних пунктах обвинувачення. Наступного дня вони були розстріляні.

2 березня 1936 року на лаві підсудних виявилися Бухарин, Риков, Ягода, Крестинський – перший заступник наркома іноземних справ, Розенгольц – начальник керування наркомату зовнішньої торгівлі і багато інших видатних діячів. Їх обвинувачували в створенні «правотроцкистського блоку», метою якого було скинення в СРСР соціалістичного ладу, реставрація капіталізму, розчленовування СРСР і т.д. Вони нібито працювали на іноземні розвідки, планували арешт і убивство Леніна і т. д. Обвинувачувані частково визнали свою провину і майже всі були присуджені до смерті. [12, 4]

1.5 Обезглавлення Червоної Армії

Наприкінці 1930 х рр. Радянський Союз, не шкодуючи ні сил, ні засобів готувався до неминучоі, здавалося б, війні з фашистськими державами. І в цей тривожний час Сталін і органи НКВД завдали страшного удару по кадрам Червоної Армії, знищивши протягом двох років десятки тисяч її кращих командирів і комісарів.

У червні 1937 року були віддані суду і розстріляні найбільші воєначальникі. Серед них були Тухачевський, Уборевич, Якир, Фельдман, Корк і інші.

Усе це було, однак, лише початок. Виступаючи в серпні 1937 року на нараді армійських партробітників, Сталін призивав викорчовувати «ворогів народу» в армії і доносити про їхні дії. Через день Ворошилов і Єжов видали наказ по Збройних Силах, де говорилося, що в Червоній Армії мається розгалужена мережа шпигунства. Наказ пропонував усім, хто якось зв'язаний зі шпигунами, – зізнатися; а тим хто, хто щось чи знає підозрює про шпигунську діяльність, – донести.

В другій половині 1937 і в 1938 роках репресивні органи нанесли ряд страшних ударів по основному керівному ядру Червоної Армії – від командуючих округами і флотами до командирів полків і батальйонів. Важкому розгрому піддалися майже усі військові академії Червоної Армії. Були арештовані начальники цих академій, а також сотні викладачів і слухачів. При цьому загинули видні представники військової науки. У результаті в командному складі – тільки 7% з вищим утворенням. [6, 59]

Знищення кращих кадрів Червоної Армії викликало радість у стані гітлерівців. Гітлер додавав цьому величезне значення. Він постійно заявляв, що в СРСР немає гарних полководців, тому що вони знищені ще в 1937 році, а необхідні розуми в підростаючій зміні ще поки відсутні.

Треба сказати, ще про одну помилку Сталіна напередодні війни. Були зняті з виробництва 45 і 76 мм протитанкові знаряддя, скорочене виробництво кулеметів, керівництво не бачило перспектив ракетної зброї, танків Т 34.

У підсумку у війну Радянський Союз вступив абсолютно непідготовленим.

1.6 Масові репресії серед усіх прошарків населення

Сталінські репресії торкнулися і величезного числа працівників середньої і нижчої ланки і всіх прошарків населення. У 1936 році з партії було виключено більш 1 мільйону чоловік. В умовах того часу це майже завжди було зв'язано з арештом. Великі втрати поніс, наприклад, робітничий клас. Сотні і тисячі робітників було репресовано на найбільших підприємствах: Електрозаводі, Кіровському заводі в Ленінграді, Метрострої. Важкий удар був нанесений і по селу. Заарештовували нізащо. Є.С. Гинзбург писав у своїх спогадах про стару колгоспницю, який оголосили при арешті, що вона «троцкистка». Не розуміючи змісту цього слова, баба доводила, що вона не «трактористка», що в їхньому селі старих людей на трактор не саджають.

В другій половині 1937 року по десятках областей прокотилася хвиля дрібних «відкритих» процесів. Майже завжди серед підсудних були голова райвиконкому, директор МТС, голови колгоспів, старший агроном, лікар… Їх обвинувачували в «шкідницької», «антирадянської», «правотроцкистской» діяльності.

«Шкідників» у сфері торгівлі обвинувачували в навмисній організації перебоїв у постачанні населення товарами, щоб викликати невдоволення Радянською владою. Робітників на заводі могли обвинуватити в «шкідництві», якби знайшли не щільно закручену гайку на верстаті…

У деяких областях збожеволілі співробітники НКВС притягали до відповідальності дітей 10–12 років, обвинувачуючи їх у створенні «контрреволюційної терористичної групи»… [21, 13]

Суворим репресіям піддавалися священики і які сповідували різні релігії. Щосили закривалися і зносилися церковні будинки. До початку війни по всій Росії залишилося всього-на-всього 150 храмів.

Усього в 1936–1938 р. по політичних мотивах було арештовано близько 5 мільйонів чоловік. Тільки в Москві за день розстрілювали не менше 1000 чоловік. Це були вже не струмочки, а ріки крові безневинних радянських людей. Жоден з тиранів і деспотів минулого не піддавав переслідуванням і не знищив такого великого числа співвітчизників як Сталін. Найстрашніше, що люди вірили «гаряче улюбленому» товаришу Сталіну, вони вважали немислимим, що він має відношення до масового терору.

1.7 Катування і катування ув'язнених

Арешти безневинних людей лише одне з ланок сталінського терору. Метою його була не тільки чи ізоляція знищення неугодних. Треба було також зломити їхню волю, змусити їх назвати себе «ворогами народу». Це неможливо було зробити при дотриманні законних методів і форм наслідку. Катування і катування застосовувалися органами НКВС не зі своєї ініціативи, а за згодою, чи навіть за вимогою сталінського Політбюро.

Усі невинні визнавали себе у всіх мислимих і немислимих злочинах: у замахах на життя Сталіна, у роботах на іноземні розвідки, у створенні нових опозиційних угруповань. Обвинувачуваним легше було вмерти, чим терпіти нелюдські катування. Хіба їх можна витримати? Відомий письменник А. Солженицын приводить у своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» більш 30 катувань, і це далеко не усі. Там минулого і безсоння, після якого «людина діє наполовину несвідомо», і спрага, від якої «розпухнула мова і як їжак коле при найменшому ворушінні», і відправлення роздягненим у карцер, у якому холодно навіть у шубі, і відрубування пальців, і катування розпеченим залізом і т.п.

Застосування катувань – це один з найважчих злочинів Сталіна і створеної їм системи.

2. Радянська Україна: Драматичні 1930 ті роки

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20 ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929–1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920 х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930 х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки. [10, 184]

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937–1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації. [10, 181]

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста – ці традиційні бази підтримки комуністів – вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932–1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України – з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б) У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». [20, 182]

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20 ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б) У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930 х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937–1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції. [20, 183]

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективізації та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна – Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б) У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б) У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску».

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кількостях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937–1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити загальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Адама Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоловік було страчено й десь від 3 до 12 млн. заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.

До кінця 1930 х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру – Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 1930 х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

3. Терор у 1930 х роках у Сибиpу

У вивченні репресивної політики сталінського режиму існує ряд важливих аспектів, що дотепер не тільки не одержали ясної історичної оцінки, але і взагалі залишаються поки поза поля зору дослідників через неприступність багатьох джерел. З загального комплексу проблем, зв'язаних з епохою сталінізма, найбільш вивченої є проблема репресій проти селянства в період колективізації. Але сучасному суспільству значно менше відомо про ті терористичні акції сталінців, що не стояли в прямомуо зв'язку з перетвореннями в селі.

Залишаючи осторонь питання про політичні мотиви розв'язаного терору (майже цілком пояснювальних більшовицькою ксенофобією), можна виділити кілька основних циклів репресивної сталінської політики.

Перший цикл був зв'язаний з початком радикального зламування економічної структури країни і спробами сталінців зробити різкий стрибок в аграрно-індустріальному розвитку. Він охоплював період з 1930 по 1933 рік. Його особливість полягала в майже поголовному винищуванні цілого прошарку фахівців і інтелігенції старої формації, яких партія оголосила «соціально-далекими елементами». Погром у середовищі старої, дорадянської, інтелігенції був організований з того моменту, коли в країні виявилися ознаки гострої економічної кризи: розлад господарських зв'язків, повсюдний дефіцит товарів і продовольства. Безпартійна інтелігенція була оголошена основним винуватцем економічних провалів, і вже з літа 1930 року почалася масова «боротьба зі шкідництвом». [11]

Перші найбільш великі «викриття» відбулися в системі м'ясозаготівель і торгівлі. Архівні матеріали органів ФСБ (Hовосибірьск) показують, що тільки в Сибіру спочатку було арештовано декілька десятків чоловік, в основному з числа «колишніх», а потім оформлена «змова», що стала частиною розгалуженої загальносоюзної організації «шкідників робочого постачання». П'ятьох арештованих фахівців із Сибіру присудили до розстрілу, інших засудили на 10 років концтаборів.

До середини 1930 х років масштаби терору проти «шкідництва», об'єктом якого були насамперед старі фахівці, досягли максимального розмаху. Характерно, однак, що під видом «шкідництва» ОГПУ активно знищувало одночасно кілька соціальних груп населення: так званих «колишніх», тобто представників старого чиновництва, офіцерів царської армії і всіх учасників першої світової війни, що побували в полоні супротивника, а також колишніх червоних партизанів і священнослужителів. Hе дивлячись на настільки широкий напрямок у розвитку репресій, жертви цього масового чищення були оформлені в основному як учасники двох широких загальносоюзних «справ» – «контрреволюційної білогвардійської змови» і «справи трудової селянської партії» (ТСП), чи «змови в сільському господарстві». [12, 5–6]

Керівником «білогвардійської змови» ОГПУ призначило колишнього генерала В.Г. Болдирьова, що служив у Hовосибірську консультантом Сибплану. На чолі Сибірської філії ТСП числилися вчені-аграрники з крайового земельного керування – М.М. Холостов, І. У. Варакса, О.Ф. Брусницін і Є. Г. Мольс.

Якщо судити на основі загальної чисельності репресованих тільки по цим двох «справах», то політичний задум сталінців стане досить ясним: здійснити кардинальне розчищення шляху для соціальних експериментів за допомогою фізичного усунення тих людей, що могли створювати режиму службові чи ідейно-політичні перешкоди. У справі «контрреволюційної сільськогосподарської організації» було арештовано близько 2100 чоловік, з них розстріляно 976.

По «білогвардійській змові» арештовано 1759 чоловік. Загальна ж чисельність подлеглих арешту в зв'язку з кампанією «боротьби зі шкідництвом» склала 15 тис. чоловік – інженерів і техніків, службовців державних контор, вчених і викладачів, фахівців багатьох галузей економіки і керування.

Таким чином, уже на початку 1930 х років був здійснений справжній геноцид громадян з тих станів, які більшовицька влада з перших днів свого існування оголосила приреченими.

Розглядаючи події 1930 х років у контексті боротьби усередині правлячої більшовицької партії, у даний період уже неможливо знайти ні серйозної політичної опозиції сталінцям, ні якогось активного опору режиму. Партія, власне кажучи, була зломлена і цілком скорилася Сталіну, визнавши за ним «історичну правоту».

Але в тих умовах, коли партія остаточно припинила боротьбу, новим джерелом опору стали самі робітники. У списку політичних груп, що ОГПУ-HКВС безупинно громило в 1930-і роки в Сибіру і ряді інших міст (Москва, Pостов), особливе місце займала «робоча опозиція». Це була одна із самих сплочених організацій, символ революційної стійкості і єдності робітників у боротьбі з владою. Сибірське угруповання діяло в Омську із січня 1927 року, спираючи в основному на підтримку робітників залізничного вузла і паровозоремонтного заводу ім. Рудзутака. Для її лідерів, теж робітників, – С.М. Баринова, М.А. Вичинського, Г.Н. Пантелєєва, В.Н. Журавльова, С.О. Шулего – систематичні стеження ОГПУ, арешти і висилання були частиною їхнього повсякденного життя, але це не заважало їм при виході на волю знову і знову відроджувати організацію і залучати прихильників з робітничого середовища.

Організація відстоювала принципи робочої демократії, поширюючи на зборах і в приватних бесідах ідею «нової робочої революції», вільної від «радянської буржуазії». Захищалися також гасла незалежності профспілок.

Перші арешти в Омській організації «робочої опозиції» ОГПУ зробило на початку літа 1927 року. У пред'явленому обвинуваченні говорилося, що група «поширювала опозиційні матеріали, розмножені на спеціально зробленому для цієї мети шапірографі», по осередках ВКП(б) і райкомам округу розсилала поштою звертання з закликом до активної роботи членів ВКП(б) на користь опозиції, підтримувала зв'язки з Москвою і Hовосибірськом. За рішенням Особливої наради при Колегії ОГПУ четверо обвинувачуваних були засуджені до трьох років вислання в областях європейської частини СРСР. [7]

Незважаючи на переслідування, «робоча опозиція» наприкінці 1920 х років ще мала свій «окружком» у м. Ленінску-Омському і «райком» у Зеландьско-Омську, а також вела активну роботу на заводі «Червоний орач», у будівельному тресті і на електростанції.

Головний удар ОГПУ нанесло «опозиції» у липні 1934 року, коли повернулися з таборів і вислання Баринов, Шулего і Глазунов спробували відновити діяльність організації. На підприємствах Омська і серед залізничників було арештовано 42 чоловік. Їхніх лідерів ОГПУ зв'язало з якимось карним злочином, а потім розстріляло. [12, 6]

Група «робочої опозиції» була останнім реальним проявом організованого політичного протистояння сталінському режиму в умовах Сибіру. Однак нечисленність її складу, замкнутий, нелегальний характер дій і постійні переслідування з боку влади не дозволили їй об'єднати навколо себе якійсь суспільні групи. Так само як і інші організації, вона зійшла з політичної арени, не залишивши практично ніяких слідів своєї діяльності.

Репресивні акції 1937–1938 років закономірно розглядаються російськими і закордонними дослідниками як вища фаза сталінської політики терору. Однак відсутність необхідних джерел, здатних дати ясну і недвозначну відповідь на питання про щирі наміри режиму в цей період, породжує різні тлумачення щодо цілей і змісту кампанії масових арештів і страт громадян. У такій ситуації одні історики схильні розглядати події 1937–1938 років через призму внутрішньої боротьби у ВКП(б), спрямованої на знищення конкуруючих регіональних політичних груп і кланів, інші думають, що дії сталінців виражали більш широкі цілі і були основним компонентом універсального чищення в суспільстві.

Крім основного задуму, не до кінця проясненим залишається і питання про загальну чисельність жертв. Вивчення широкого комплексу документів партійних і державних органів у Сибіру, а також документів регіональних керувань HКВС (сучасних УФСБ) дозволяє виділити принаймні чотири цикли здійснення акції знищення. Початок масової винищувальної кампанії був покладений «особливим рішенням ЦК ВКП(б)» про очищення країни від «японо-германо-троцкистсько-бухаринської агентури», яке поступило в місцеві керування HКВС у травні 1937 року. Першу фазу цієї кампанії склали арешти по двох основних групах – «есерівської» і «білогвардійсько-монархичної» (РОВС). По кількості жертв «справа РОВС» – одне із самих значних (тільки в Hовосибірській області в 1937 році по ньому було арештовано 20 731 чоловік).

З липня 1937 року, тобто з появи директиви ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» і слідом за цим організації «трійок» в обласних, крайових і республіканських центрах, у розвитку терору почалася друга фаза – планові арешти і розстріли по «лімітах».

Третя хвиля репресій пішла з вересня 1937 року після одержання спеціальних наказів HКВС, які вимагали проведення «лінійних операцій». За назвою «лінія» малися на увазі представники різних національних меншостей – поляки, латиші, естонці, китайці, корейці, японці, німці й інші. У Hовосибірському керівництві HКВС було отримано не менше 12 шифрограмм – наказів на арешти по національній ознаці.

Четвертий цикл масових операцій HКВС проводився з ранньої весни 1938 року на підставі нових «лімітів», затверджених Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1938 року. Категорії осіб, що підлягали арешту чи розстрілу, у даний період практично були ті ж, що й у попередніх операціях: «націонали», «праві», «куркулі», «соціально далекі».

Однак планова чисельність завдання по «лімітах», у порівнянні з попереднім роком, збільшувалася в кілька разів. Цей репресивний цикл протікав з різним ступенем активності до пізньої осені 1938 року.

Детальний розгляд особливостей кожної фази терору кінця 1930 х років показує, що основна частина вищого прошарку регіональної еліти (секретарі обкомів і райкомів партії, голови обл(рай) виконкомів, члени бюро обкомів (райкомів) партії, керівники великих підприємств і організацій) були знищені в період другої і третьої хвилі, тоді як керівники більш низького (районного) рівня стали жертвами чищення в основному в четвертому циклі репресій.

Той факт, що в ході терору була зміщена і знищена значна частина радянського управлінського прошарку і партійних кадрів, дає підставу вважати, що відновлення керівного складу в країні було однією з головних цілей репресивної політики другої половини 1930 х років. Але за результатами і характером кампанії, що завершилася, можна також зробити висновок, що вона мала на меті досягнення визначеної соціальної однорідності суспільства і політичної єдності, що були необхідні режиму в умовах війни, яка наближалася. Знищення чи ізоляція окремих категорій громадян методом «розверстки» найбільше красномовно свідчить про таке прагнення. Якщо виходити з того, що ці категорії визнавалися серйозним «внутрішнім супротивником» (свого роду «п`ятою колоною»), здатним у напружений момент створити визначені труднощі уряду, то логіка екстремістських політичних дій сталінського керівництва в период 1937–1938 років стане більш ясної.

Ще одне питання, що вимагає уточнення, полягає в тому, чи була кампанія терору зв'язана з прийняттям нової Радянської Конституції і проведенням на її основі перших «демократичних» виборів у Верховну Раду СРСР?

Варто визнати, однак, що через відсутність необхідних джерел повна схема сталінського політичного плану 1937 року не піддається детальній реконструкції. Hикто з дослідників не привів прямих свідчень, здатних підтвердити чи спростувати наявність зв'язку між прийняттям Конституції, майбутніми виборами й організацією терору. Але якщо ще не виявлені нормативні документи центральних органів партії чи HКВС, то регіональні матеріали дають непряму вказівку про існування такого зв'язку. Ці матеріали підтверджують: у середовищі працівників HКВС акція масових арештів, які готувалися, сприймалася саме як частина передвиборчої кампанії. Через обізнаних людей (головним чином з органів HКВС) інформація подібної суті довірчо поширювалася у визначених колах, стаючи суспільним надбанням.

Прикладом такого сприйняття служить, зокрема, випадок, який привів до краху кар'єри начальника Коливанського районного відділу HКВС Л.О. Мирошника. У червні 1937 року Мирошник повідомив своєму брату, що «у зв'язку з майбутніми виборами у Верховну Раду СРСР, по лінії HКВС мається директива, по якій буде вилучений весь кулацкий і інший контрреволюційний елемент». Слідом за цим Мирошник був виключений з партії як «троцькіст» і потім арештований.

У цілому, сталінська репресивна політика, як основний засіб впливу режиму на суспільство, зіграла вирішальну роль у здійсненні соціальних перетворень у країні. Цілком очевидно, що якби дії сталінців протягом усього періоду перебудови радянського суспільства не підкріплювалися репресивними мірами особливого характеру і надзвичайними масштабами, розвиток країни був би зовсім іншим.

Висновки

Історики під тоталітаризмом звичайно розуміють політичний лад, при якому державна влада в суспільстві зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (звичайно політичної партії), коли знищені демократичні волі і можливість прояву політичної опозиції. При такому режимі правляча група цілком підкоряє життя суспільства своїм інтересам і зберігає владу завдяки насильству, масовим репресіям, духовному поневоленню населення.

У СРСР у середині 1930 х – початку 1940 х років сформувався тоталітаризм, а саме сталінізм. У країні були в наявності всі ознаки «тоталітарної системи»:

• насильницьке встановлення однопартійної системи;

• знищення опозиції усередині правлячої партії, партійного і державного апарату;

• ліквідація системи поділу влади на 3 галузі: законодавчої, виконавчої, судової;

• знищення цивільних свобод;

• побудова системи всеохоплюючих масових громадських організацій, за допомогою яких забезпечується контроль над суспільством;

• уніфікація (приведення до однаковості) усього громадського життя;

• культ національного «вождя»;

• масові репресії.

Партійна і державна влада в ці роки була зосереджена в руках Сталіна. На всіх «етапах» керування країною був забезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю. Призначенням і зсувом державних діячів відали партійні інстанції. Тільки партійні органи вирішували питання структури державної системи. Політбюро приймало остаточне рішення про створення нових і закритті старих наркоматов.

Наприкінці 1930 х років у країні склалося положення, коли було неможливо розмежувати, де починається держава і кінчається партія і навпаки. У цей час ВКП(б) у значній мірі змінила і свій власний вигляд, утратила залишки демократизації у внутріпартійному житті. Рядові члени партії і навіть деякі члени ЦК були відсторонені від вироблення партійної політики, що стала долею Політбюро і партійного апарата.

Список використаних джерел

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 рр. – У 2 х кн. – К.:Либідь, 1994.-кн. 1;

2. Белади Л., Краус Т. «Сталин». М. 1990;

3. Бенько А. Машина репрессий 1937–1941 гг. на Украине. – Киев – Днепродзержинск, 1993;

4. Бут А., Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920–1930 е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению. – Донецк, 2000;

5. Вестник Московского университета. Серия. История. – М., 1989. – №4;

6. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. – М., 1989;

7. Волкогонов Д. «Триумф и трагедия». М., 1989;

8. Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917–1927 рр). – К., 2000;

9. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної історії – К.: Либідь, 1993;

10. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20–30-і роки. – К., 1991;

11. Данилов А., Косулина Л. «История России ХХ век». М. 1998;

12. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). – Социологические исследования. – 1990. – №11;

13. Коваль М. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. – у 2 х т. – К., 1995;

14. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1989. – Т. 2;

15. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20–30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002;

16. Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30 х років в Україні. – Донецьк, 1996;

17. Медведев Р. «О Сталине и сталинизме». М., 1990;

18. Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. – 2001. №2;

19. Поспелов П. (председатель редакции). «История КПСС». М. 1965;

20. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. – К., 1990;

21. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования – Реабілітовані історією. АН України. – Київ-Полтава, 1992.