ПЛАН

ВСТУП

1. Пилип Орлик – політичний діяч

1.1 Орлик – співробітник Мазепи

1.2 Пилип Орлик у Бендерах. Вибори на гетьманство

1.3 Конституція 1710 року „Прав і свобод Запорозького Війська”

2. Воєнні дії на Правобережній Україні

2.1 Похід Іслам-Герая на Слобідську Україну

2.2 31 січня 1711 року – початок головної акції на Правобережній Україні

2.3 Рейд Адама Шмігельського через Бранденбурзьку смугу до Польщі

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

3.1 Взаємини Пилипа Орлика з Карлом XII.

3.2 Перебування Пилипа Орлика в Європі.

3.3 Пилип Орлик в Туреччині

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК 1

ДОДАТОК 2

ВСТУП

Минає п’ять століть, як у польських, а далі у українських хроніках, літописах, державних документах, мемуарах, в усному епосі закарбовується й розкривається історична панорама однієї з найгероїчніших і найромантичніших сторінок світової історії – Запорозької Січі, козацького війська, які утворювали державу.

Високосвідченний, з таким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну. Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики ХІХ століття, зокрема Соловйов, Коночевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти занірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігент, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишив думку про відновлення самостійної української держави. Найактивніший провідник Мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка допомогла визволити Україну. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Орлик намагався довести, що незалежність України позитивно вплине на міжнародне становище і безпеку Європи.

Ця історична особа, які і могутній патрон Мазепа, овіяний легендами. Але якщо Мазепі для досягнення його потаємної мети довелося кружляти манівцями, часто наступаючи на горло власній пісні, то Орликові доля постелила цільний і безкомпромісний шлях, звісно, нелегкий.

1. Пилип Орлик – політичний діяч

1.1 Орлик – співробітник Мазепи

Пилип Орлик походив з чеського роду. Орлики — це була стара баронська фамілія, дуже розповсюджена в самій Чехії, в Моравії і на Шлезьку. Політичні обставини примусили не одного її представника вимандрувати з Чеського королівства.

Ще за гуситської революції одна лінія її подалася до Польщі і прийняла до родового імені ще назву «de Laziska», а друга, протестантська, правдоподібно емігрувала після подій 1620 р. в Прусію і тут увійшла з часом у склад німецької аристократії, зберігши стару назву «von Orlick».

З польської лінії, що перенеслась на Литву, і походив безпосередньо майбутній український "гетьман. Батьки Орлика, Степан, певно католик, і мати Ірина, за джерелами правдоподібно з православного роду Малаховських, жили на Виленщині в Ошмянському повіті. Тут у селі Косуті народився 11 жовтня 1672 р. Пилип Орлик.

Батько Степан, приймаючи участь в польсько-турецькій війні, був убитий під Хотином у грудні 1673 р. в 51 році життя. Пилип Орлик залишився сиротою, на руках матері, і його було певно й охрещено по православному обряді.

Про перші кроки П. Орлика ми майже нічого не знаємо. До школи ходив десь в околиці родинного місця («в школі на Литві»). А пізніше вступив до Київської Могилянської Академії. Саме тоді Академія, що носила ще офіційний титул Колегії, почала йти вгору. Тут Орлик учився красномовства і філософії у славного на той час професора Степана Яворського, до якого молодий хлопець прив'язався всією душею і ставився до нього все своє життя з великим пієтетом.

Сліди академічного виховання дуже сильно помітні у Орлика; зацікавлення богословсько-філософськими питаннями залишились у нього на стало і дається прослідити в його славнім дневнику. Відтіля ж виніс він і пишний реторичний стиль, і майстерне володіння латинською мовою, необхідне на ті часи, і вміння складати листи, меморіали, договори в ясній, логічній формі.

Без сумніву, Орлик звернув на себе увагу вже в Академії. Яворський був першим добродієм і повірником молодого, обдарованого небуденними здібностями хлопця з вражливим, тендітним серцем і прозорою думкою. Покінчивши студії в Академії, він спочатку зайняв уряд консисторського писаря в київській митрополії в 1692 (найпізніше 1693) р.-, певно, завдяки протекції Яворського. Пізніше опинився він в гетьманській канцелярії, і тут можна вбачати руку того ж самого протектора.

Попавши до Генеральної Військової Канцелярії, Орлик зробив швидку кар'єру. Перші кроки були безперечно найтяжчі: чужий в колах Гетьманщини, Орлик мусів невсипущою працею та обережним поводженням здобувати собі пошану серед людей. Дуже помогло йому споріднення з родиною полтавського полковника, Павла Герцика. З його донькою Анною одружився Орлик 23 листопада 1698 p., будучи ще молодшим писарем. Цей шлюб ставив його ближче до козацької аристократії Лівобережжя, серед якої фамілія Герциків, хоч і нова в краю, грала помітну роль.

Але найбільшим добродієм його став Іван Мазепа. Старий гетьман шукав за здібними співробітниками, яким можна було довіритись, і Орлик з доброю освітою, розумною головою і з молодечим запалом до праці добре надався для цього.

Молодий писар Генеральної Канцелярії і з свого боку робив все можливе, щоби подобатися гетьманові. В 1695 р. він написав на честь Мазепи відомий панегирик «Alcides Rossiyski...». Такі панегирики були за Мазепиного бароко модою часу, якій слідував Орлик поруч інших достойників Української держави, але безперечно тут був і вислів відданості і пієтету до гетьмана. Пам'ять Мазепи є чистою в його очах навіть після гірких іспитів еміграції, бо він все бачив у нім щирого українського патріота і з пошаною висловлювався про нього в своїм Діярії, очевидно не призначенім для чужих очей.

Ясно одне, що Орлик належав уже до нового типу Співробітників Мазепи, в першу чергу залежних від нього і його ласки. Йому передовсім він завдячував і свою блискучу кар'єру, і свій добробут. Гетьман став за хрещеного батька першій дитині Орликів, сина Гри-гора, який народився в 1702 р. Тоді Пилип Орлик займав уже поважну посаду старшого військового канцеляриста. Незабаром дістав він призначення на уряд генерального писаря, який займав Кочубей з початку гетьманування Мазепи аж до 1700 р.

Разом з тим і матеріальне становище Орлика ставало все кращим. Він доробився значних маєтків: йому належали села на Стародубщині, Чернігівщині, Полтавщині (посаг його жінки) і рангові маєтності на Гадяччині.

Хоч Орлик і став заможним «державцем», та не було в його вдачі жадоби до скорої наживи. Душа молодого генерального писаря не стала сухою і черствою; його відношення до селян було людське, гуманне. Він не робив їм утисків: коли Орликове село Домишлино, Сосницького повіту, перейшло в 1710 р. у володіння пана Полоницького, який кривдив селян, мешканці його не раз згадували з жалем про свого бувшого державця Орлика, за якого вони не терпіли ніяких тягарів і навіть не сповняли ніколи громадських повинностей.

Помалу Орлик почав серед гетьманської старшини займати виїмкове становище. Яко генеральний писар він орієнтувався в державних справах значно ліпше, ніж хто інший з гетьманського оточення. Орлика вживано було в різних делікатних справах. В 1706 р. Мазепа посилав його з двома іншими писарями в спеціальну московську комісію, яка мала на Україні дослідити справу підметних листів на гетьмана і де він з товаришами мав бути за експерта.

Тільки Орлик знав дещо про таємні зносини Мазепи з княгинею Дольською наприкінці 1705 р. Також і таємне листування гетьмана з Станиславом Лещинським та польськими магнатами йшло через його руки, оскільки Мазепа не послуговувався іншими, більше законспірованими шляхами, про які його молодий помічник міг тільки випадково або пізніше дізнатись.

Був це для Орлика великий іспит. Він міг тільки здогадуватися, про що йде справа, тим більше, що переговори, початі Мазепою з ворогами царя, носили довший час невиразний характер і не виходили з стадії проектів. Але все ж в душі співробітника гетьмана нераз виникали сумніви, з якими не було до кого звернутись. Небезпека сміливих задумів Мазепи мусила ставати йому все яснішою.

Також і Мазепа довший час був стриманий перед своїм генеральним писарем і тільки поволі, ступнево і обережно втаємничував його в справу своїх зносин із Станиславом Лещинським. Іноді він грав попросту комедію перед своїм помічником, знаючи його вразливу натуру і не будучи певним в його стійкості. Але нарешті, можливо під примусом випадку, притягнув Орлика цілком до своєї справи і відкрив йому свої задуми. Це був драматичний момент у жовтні 1707 р., так виразно змальований Орликом у пізнішім листі до Стефана Яворського, момент, який закінчився цілуванням хреста Мазепою і Орликом, коли обидва прийняли для добра України шведсько-польську орієнтацію.

В особі Орлика гетьман робив, можна сказати, перший крок в напрямі до своєї старшини. Незабаром цю конспірацію удвох поширено було майже на ціле гетьманське оточення. Але Мазепа й далі уважно слідкував та контролював кожний крок Орлика і, бачучи іноді його пригнічений настрій, не жалував обіцянок або погроз.

Але що було робити Орликові? Він був направду відданий своєму гетьманові, і хоч його й лякали небезпеки, зв'язані з планами і замірами Мазепи, то він і сам поділяв сподівання свого принціпала, який завжди імпонував йому своїм великим розумом і досвідом. Те, що гетьманові здавалося можливим, мусило бути і для його учня міродайним.

Пізніше Орлик нераз підкреслював, що він зберіг вірність Мазепі. І це правда. Він поставив дату і свій недавно набутий матеріальний достаток, і свою родину, і своє життя, а гетьмана не покинув.

У вирішальні моменти 1708—1709 pp. бачимо його на боці Мазепи. На доручення гетьмана складає він в жовтні 1708 р. латинську інструкцію для Бистрицького, який мав пертрактувати з Карлом XII і його канцлером графом Піпером.

Разом з Мазепою переправився він через Десну і разом з шведами і Мазепою перебув він цілу кампанію на Україні. Ми не знаходимо відомостей про нього в архівних матеріалах з того часу, і зрештою воно зрозуміло: була це тиха, хоч і вперта праця в похідній канцелярії гетьмана.

Безперечно чимало погнув він спину для оформлення тої енергійної пропагандивної і дипломатичної акції, яку тепер повів гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Стан. Лещинського.

Після Полтавського бою Орлик пішов на вигнання слідом за гетьманом, взявши з собою дружину і своїх швагрів, Герциків.

1.2 Пилип Орлик у Бендерах. Вибори на гетьманство

Після бою під Полтавою почалася доба першої української еміграції. Шведська армія, себто те, що від неї лишилося, відкотилася до Переволочної і мусила через нездібність генерала Левенгаупта, якому Карл XII доручив командування, капітулювати. Ранений ще за кілька день до Полтави, Карл XII переправився на правий беріг Дніпра і взяв з собою не більше півтори тисячі шведів, здебільшого таких, що не здібні були до активних операцій.

За шведським королем подався і Мазепа з своїм оточенням та запорожцями в далекий шлях до Туреччини. З ним разом був і Орлик. Це були тяжкі часи мандрівки через степи Правобережжя, і тільки завдяки степовикам-запорожцям, можна було сяк-так утримати при житті таку силу людей в безлюдних місцевостях, аж поки вони не опинилися у берегів Богу.

Мазепа був фізично і душевно розбитий. Між ним і запорожцями, що понесли стільки втрат, не було вже згоди. Подорожуючи, січовики хвилювалися. Десь на півдні — передають свідки — їх глухе незадоволення прийшло до вибуху, і вони навіть збирались плюндрувати гетьманський багаж та хотіли захопити в свої руки самого гетьмана, щоби видати його цареві, але потім якось заспокоїлося.

Коло Богу була нова несподіванка: турецький паша з Очакова перепустив тільки визначних мужів, а решту людей затримав по той бік Богу і не дозволив їм переправитися. Наслідки були, особливо для шведів, дошкульні. Саме тут дігнала втікачів московська кавалерія, і треба було з бідою і з втратами переправлятися через ріку.

Особливо неприємним було це для Мазепи, який не-раз запевняв короля, що очаківський паша — його добрий приятель.

Аж десь у липні 1709 р. прибули вигнанці до Бендер. Саме тут Мазепі судилося закінчити свої дні. Будучи смертельно хворою людиною, він не пожив тут і кількох місяців і помер вночі з 21 на 22 вересня 1709 р.

Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерти Мазепи і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз Мазепа з собою до Бендер.

Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший план. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України. Здається, і сам Мазепа так дивився на справу і передавав в руки свого племінника всі засоби, державні і приватні, що були у нього, щоби полегшити йому відповідальне завдання шефа держави поза межами країни.

Вийшло, одначе, цілком інакше. Коли помер гетьман, Войнаровський категорично відмовився від кандидатури на гетьманство. В умовах емігрантського життя було це хоч і почесне, але прикре і докучливе завдання. Всю свою енергію повернув цей «жадний до життя, може, трохи легкодушний небіж Мазепи» (характеристика Єнсена) на те, щоби забезпечити за собою майно померлого гетьмана.

Серед гетьманської старшини, козацтва і запорожців, що перебували в Бендерах, почалося велике хвилювання. Вони зараз же заявили свої претензії на спадщину Мазепи, як тільки почули про відмову його племінника (а можливо, й перед тим) від гетьманству середині жовтня (1709) появилася їх делегація в королівській канцелярії й заявила свої права на спадщину Мазепи.

Це не була легка справа. Безперечно, Мазепа вивіз разом із приватним своїм майном також і дещо з державного майна: гетьманські інсигнії, клейноди і т. д.

Очевидно й шведському королеві не була цілком ясною правна сторона спору. Він призначив для її дослідження комісію, в яку ввійшли генерал Понятовський, канцлер фон Мюллерн, камергер Клінгерштерна і радник канцелярії фон Кохен. Почавши свою діяльність в середині листопада, комісія запитала цілий ряд людей, але вагу поклала на свідчення Бистрицького, управителя Мазепиних маєтків, і інших осіб, які показали так, як це було бажано племінникові гетьмана.

Значно пізніше, в 1719 p., Орлик писав з цього приводу до шведської королеви Ульрики Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з'єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання».

Комісія вирішила на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення, і в такий спосіб справу було раз на завжди вирішено. З тим мусіла миритися й бендерська еміграція. Сам Орлик клопочеться пізніше вже не про ревізію бендерської постанови, тільки про поворот шведським урядом тих сум, які безсумнівно (і тут з боку фамілії Войнаровських були заявлені претензії) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60000 талярів, що були колись позичені Мазепою шведам з державної каси в Будищах.

Отак козацтво і старшина залишилися в Бендерах без матеріальних засобів. Тепер той, що перебірав гетьманство, брав на себе тяжкий обов'язок. Кандидатів взагалі не було багато. Войнаровський сам ухилився від кандидатури. На перше місце виступив Орлик, безперечно найвидатніша людина серед еміграції в Бендерах. Одне польське свідоцтво, подане у Костомарова, каже і про кандидатуру відомого Мазепиного діяча, прилуцького полковника - Дмитра Горленка.

Саме Костомаров припускав, що Орлик і Войнаровський виступали один проти другого як претенденти і що спір між .ними доходив до того, що Орлик підозрівав Войнаровського в «замислах на свою жизнь». Нові джерела давно вже заперечили цю версію.

Рішаючим, зрештою, було те, що сам шведський король зупинив свій вибір на П. Орликові. Войнаровський був радий з цього і поспішив обіцяти генеральному писареві свого дядька 3 000 дукатів, коли він прийме запропоноване йому звання.

Треба сказати, Орлик довго вагався і з нелегким серцем перебирав на себе відповідальний пост керманича української політики за кордоном/ Перейняття гетьманської булави, хоч і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. А чим задовольнити потреби козацько-запорозького війська?

Пізніше Орлик висловлювався досить драстично, що це Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в цю безодню, що означала для нього і його родини останню руїну. А в 17Г9 р. він ще раз повернувся до цієї теми: «Я не просив собі гідності гетьмана, я прийняв її на розказ його величності (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші».

Не тільки матеріальні моменти грали роль. І політична ситуація була поки що зовсім несприятливою для Орлика. Сам Карл XII з своїми кількасот шведами був до певної міри емігрантом на турецькій території, союзників не було. А Туреччина зовсім ще не думала воювати проти Росії.

Рішившись прийняти кандидатуру, Орлик приносив своє приватне життя в жертву патріотичним завданням супроти батьківщини, як він їх розумів. Але й від шведів вимагав він виразної підтримки. В зв'язку зі своєю кандидатурою, він добився від Карла XII асекурації, забезпечення України обіцянкою доти не складати зброї, поки не буде визволена з московського ярма Україна і козацтво.

Ця асекурація відома нам під датою 10 травня 1710 р. Карл виставив формальний диплом («Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi»), правда вже після виборів Орлика, і тим значно підкріпив нового гетьмана на початку його діяльності.

Дуже важливе завдання, яке треба було наперед полагодити, це було порозуміння з козаками і запорожцями. Взагалі шведи, козаки і поляки (останні прибули найпізніше крутою дорогою з Шлезьку) переживали, особливо в перших .часах, гостру матеріальну скруту. Король мусів позичати грошей, де тільки міг, у жидівських, вірменських, грецьких купців та банкірів, у Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно провіанту на суму 500 талярів, але цього, очевидно, не вистачало. Без майна померлого гетьмана і Орлик не в стані був багато зробити.

Що до козацтва, то його охопила певна деморалізація. Перед нами типова картина еміграційних злиднів: голод, холод, дезерції, хвороби й т. д. Продовж 1710 р. з козацьких осель біля Бендер і деінде напливають жалісні прохання до шведського короля про допомогу. Не знаючи, як вийти з положення, козацтво почало продавати свою зброю. Свідки оповідають, що під командою кошового було 4 000 запорожців, у яких зброї немає, бо вони її за час перебування в Бендерах з голоду попродавали.

І тут полегша прийшла тільки наприкінці 1710 p., перед походом на Правобережну Україну. Саме тоді шведський король виплатив запорожцям якісь гроші, щоби дати їм можливість викупити свої рушниці та справити собі одяг.

Переговори з козаками, себто в першу чергу запорожцями, почалися, очевидно, скоро після смерти Мазепи і до остаточної згоди прийшло вже десь навесні 1710 р.

Аж тепер Орлик зважився прийняти остаточне рішення. 5 квітня 1710 р. відбувся традиційний виборчий акт, на підставі якого бувший писар Мазепи став гетьманом України.

1.3 Конституція 1710 року „Прав і свобод Запорозького Війська”

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її — повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично — вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом.

Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків від кожного по одній заслуженій особі.

Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та «Діаріуша подорожнього», тобто щоденника.

Ми знаємо порівняно багато про Орлика, насамперед, завдяки щоденнику, який він писав трьома мовами — латинською, французькою та польською. Загалом щоденник складається з 800 сторінок і охоплює період від жовтня 1720 р. до січня 1733 р. Записи про 1725 та 1731 pp. в ньому відсутні. Оскільки записи зроблені різними почерками, вважається, що щоденник був переписаний з черновика. На початку сторіччя цей «Дорожній щоденник Орлика» зберігався в бібліотеці графа Чартерийського в Краків.

Конституція передбачала широку демократичність навіть у виборах вищих чинів: «як військові, так і посполиті урядники мають бути обрані вільними голосами, особливо полковники, а після обрання кішників і сотників, розумних радників з кожного полку, послів від Запорозької січі.

Конституція 1710 p. - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським. Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як очеревлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбавлена хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція.

Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: "Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України. П. Войнаровський допомагав мені у цьому". Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте обидві версії вважають оригінальними.

Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об'єднані у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко схематично викладено "Історію Війська Запорозького і всього руського народу", яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини - Київської Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції - проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ'я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків, що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків - "людей убогих", точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу. Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. За виразом О.Оглоблина, Конституція стала "другою поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі". Ця конституція, в якій було поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Зопоріжжя, як військової сили, "була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки", - так охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу. Проте слово "конституція", що вжите у назві, ще не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей документ конституцією у сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа "мазепинського руху" і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.

Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови. Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика - своєрідна мовна пам'ятка українського народу. Пам'ятники руйнуються з плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються. І саме з них ми черпаємо наші знання, саме вони нагадують нам про наші коріння.

Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України, через боротьбу - і самих українців, і представників інших національностей і народностей, які пов'язали свою долю з долею України.

2. Воєнні дії на Правобережній Україні

2.1 Похід Іслам-Герая на Слобідську Україну

Шведсько-українська поразка під Полтавою мала далекосяглі наслідки. Головне було те, що тепер Москва ставала в ряди першорядних європейських держав, виростала на силі не тільки супроти шведів, але й на півдні супроти турків. На Сході Європи політична рівновага рішучо захиталася, але це, звичайно, стало помітне тільки з часом.

Туреччина поки що не розуміла, що загроза вже стоїть перед її власною брамою, і, шукаючи порозуміння з росіянами, підписала ще на початку 1710 р. мировий трактат з Москвою.

Також і Карл XII спочатку не думав про союз з Туреччиною і активні операції на півдні. Не знаючи ще про капітуляцію шведської армії, залишеної в Переволочній під командою генерала Левенгаупта, він думав вертати з нею до Польщі, щоби з'єднатися там з генералом Крассау і Станиславом Лещинським.

Але ці плани виявилися проблематичними і мало здійснимими. Армія Левенгаупта капітулювала в Переволочній, Крассау, і Станислава Лещинського не було вже в Польщі. Виїзд сушею чи морем теж виявився як дуже небезпечний шлях. Поволі шведському королеві ставало ясним, що треба поки що вичікувати сприятливих обставин в Бендерах.

А тим часом великий візир Алі Чорлілі паша обіцяв в імені турецького султана дати Карлу XII п'ятидесяти-тисячну ескорту для перепровадження шведів через польську територію додому. Це навело шведського короля на думку використати своє примусове перебування в Туреччині для того, щоб спонукати Туреччину до війни з Москвою. В основу його планів лягла думка про співпрацю Півночі з Півднем, Швеції з Туреччиною.

В уяві Карла XII турецька армія марширувала до польських кордонів, а шведи виступали одночасно з Померанії, де було зосереджено їх військо, теж до Польщі. Спільні сили турків, шведів, а в центрі поляків і українців мали б бути направлені проти того ж головного ворога, що й раніше, московського царя.

Спочатку здавалося це ніби фантазією, але поволі виявлялося, що деякі можливості для виконання цього плану існують.

Сам Карл XII, не дивлячись на Полтаву, був дуже популярний в турецьких військових колах. Він мав зручних дипломатів, особливо поляка Станислава Понятовського у Царгороді, якому вдалось навіть нав'язати зносини з сералем та прихилити для шведської справи гаремних дам (султанша — Адока, мати турецького султана, і султанша-фаворитка ставилися з великою симпатією до особи Карла XII).

Тим, чим був Понятовський в Царгороді, був Орлик на Сході. Не стільки його зв'язки з французьким послом Дезаєром, з яким він відбув декілька конференцій в Бендерах в березні 1710 p., скільки стосунки з кримським ханом варті нашої уваги. Тут його дипломатична акція мала безперечний успіх: він не тільки прихилив хана Девлет-Герая, людини дуже впливової на турецькім дворі, до рішучої постави в справі війни з Петром І, але й до союзу з Україною.

Певно Орлик мав нагоду познайомитися з ханом аж тоді, коли той перебував в Бендерах в квітні-травні 1710 р. Листування між ними почалося щойно восени того року. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, в склад якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті українсько-татарський союз і пройшла успішно. Бо вже 23 січня 1711 р. були підписані «pacta conventa», які встановили союз між козаками і ханом на грунті повної незалежності України, при чім без згоди гетьмана і Війська Запорізького хан не повинен був укладати мир з москалями. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню -України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, і донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські. Тоді ж у січні призначив Орлик постійного свого резидента при татарськім дворі; ім'я його, правда залишилося нам невідомим.

Дуже цікава дипломатична діяльність Орлика на Сході, її експонентом був там генеральний осавул Григорій Герцик. Його, в порозумінню, очевидно, з татарським ханом і за згодою шведського короля, послано було до донців, себто до прихильників Булавина, які заховалися від московської помсти на території Кубанської орди, але, правдоподібно, мали зносини з Військом Донським. З ним нав'язав Герцик тісні стосунки, маючи своїм завданням притягнути їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. були їх посланці на аудієнції у шведського короля.

Але тим місія Герцика не обмежилася. Він побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося нав'язати зносини з казанськими татарами і башкирами. Наслідком його діяльності були також цін₇ ні інформації про перебування значної кількості полонених шведів, непокірних донців та колишніх бунтівників-стрільців в Озові, що залишилися не без впливу на стратегічні плани шведського короля.

В Царгороді не прийшлося поки що виявити якоїсь особливої діяльності. Орлик мав офіціальне запрошення від турецького уряду через бендерського сераскера, але не поїхав до столиці, стриманий шведським королем.

Є відомості, що Запорозьке Військо збиралося вислати делегацію до Царгороду, але чи було вислано, залишається неясним. Дипломатичну роботу тут узяли в свої руки головно поляки: Станислав Понятовський постійно перебував у Царгороді, були нераз тут і київський воєвода Иосиф Потоцький, і граф Тарло.

З поляками, прихильниками Станислава Лещинського, не було згоди. Псували стосунки різні дражливі питання, серед яких особливе значення мала справа державної приналежності Правобережної України.

Кінець-кінцем шведська дипломатія осягла свого. 20 листопада 1710 р. турки виголосили цареві війну. Для Карла XII прийшов час реалізації його стратегічних планів.

Безперечно, він хотів, шляхом співпраці Швеції з Туреччиною, опанувати ситуацію в Польщі і дати, за допомогою турецької-армії (головний чинник), рішаючий бій десь під Києвом.

Щоби здобути для турецької армії терен, була задумана зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Також і кримський хан, і його син — кубанський султан мали увійти на територію Московщини та по можливості вдарити на Вороніж, щоб зруйнувати тут московські верфі і значну флоту; другий повинен був зробити диверсію на Азов.

Перша експедиція Орлика, Потоцького і буджацького султана (так само й кримського хана) мала характер основної операції, дві інші допомогової. Після них приходила черга на турецьку армію, яка мала розвинути операції на звільненій від москалів Правобережній Україні.

Удар в напрямі Києва, Воронежа і Азова полегшував стратегічні завдання і в балтійських провінціях, пробивав шлях для північної шведської армії з Померанії в Польщу, а в Польщі розв'язував руки численним елементам, які орієнтувалися на Станислава Лещинського і яких сили були спаралізовані присутністю москалів і саксонців.

Знову мали наступати проти царя всі чинники Сходу або разом, або один за одним: на півночі шведи, в центрі поляки орієнтації Стан. Лещинського, на півдні турки, татари і сили, що знаходилися безпосередньо в розпорядженні Карла XII: кілька тисяч поляків, 4 тисячі козаків (запорожців) і шведи в невеликім числі, як інструктори і дорадники.

Але того щастя, що в перших роках своєї військової діяльності, Карл XII вже не мав. Не повелися операції, задумані добре, але без спроможності перевести їх в окремих частинах.

Перший виступив у похід татарський хан. Він вийшов з Перекопу десь у середині січня 1711 р. з 50-ти-сячною ордою, дійшов до річки Самари, зайняв тут фортецю Новосергіївську (Вольное) і, не пробуючи навіть взяти в руки другу фортецю — Новобогородську, рушив просто на Слобідську Україну.

Тут татарське військо не дійшло навіть до Харкова і пішло назад, по дорозі нищачи оселі та беручи людей в полон. Деякий час хан простояв коло Новобогородська й зробив спробу зайняти його штурмом. Не скінчивши облоги, він подався назад, і в кінці березня ми знову бачимо його в Криму.

Майже рівночасно виступила й кубанська орда під проводом султана Іслам-Герая, сина хана. Але вона пройшла мимо Азова і посунулась понад Доном десь до Ізюма, щоби незабаром вернутись з ясирем додому.

Скорий відступ і хана, і його сина пояснюється, може, глибокими снігами, що стомлювали татарську кінноту, а головно тим, що вже наближалася весна, і річки почали виступати з берегів,— а це було, безперечно, небезпечним для її рухів.

2.2 31 січня 1711 року – початок головної акції на Правобережній Україні

Що до головної акції на Правобережній Україні, то вона почалася в січні 1711 p., коли вийшли з Бендер запорожці з своїм кошовим Костем Гордієнком та обидва провідники, Орлик та Потоцький. Недалеко від Рашкова вони з'єдналися з поляками, які вийшли з Яс, та з буджацько-білгородською ордою під командою султана Мегмет-Герая (другого сина кримського хана). Поляків і запорожців було разом 7 000—8 000; орди було 20 000—30 000.

Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала посуватися наперед. В половині лютого вона розташувалася на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею.

Саме тепер виявилось, що населення поставилось прихильно до нового гетьмана П. Орлика, і майже всі полки Правобережної України, за винятком Білоцерківського, перейшли на його бік. Зате Потоцькому не вдалося перетягти до себе хоч якої частини коронного польського війська. В його планах чималу роль грало зайняття такої важливої фортеці, як Кам'янець на Поділлі, але він під час маршу навіть не спробував зробити експедицію в цім напрямі, — безперечно, тому, що коронна армія й не думала виступати на боці Потоцького; навпаки, її відділи вели жваву рекогносціровочну акцію проти нього. Щодо татар, то вони поки що трималися пристойно, що в першу чергу треба поставити на конто Орлика, який строго слідкував за тим, щоби не робити кривди населенню.

Нарешті, прийшов час, коли союзники рішили продовжувати операції. Але саме тепер виявилася значна різниця в їх поглядах. Потоцький, в дусі замірів шведського короля, хотів йти шляхом, близьким до самої Польщі, все ще в надії, що відділи коронної армії при його наближенні будуть до нього приєднуватись. Орлик бажав походу в східнім напрямі, аж до берегів Дніпра, щоби розвинути свій успіх серед правобережного козацтва. Молодий султан, здається, ніби погоджувався з Потоцьким, зате його мурзи з міркувань більшої безпеки підтримували плани Орлика.

Кінець-кінцем заміри Орлика і бажання татар переважили. Рішено було йти на схід, в напрямі Дніпра. З цього часу почалося сильне ворогування між польським і українським шефами. Конфлікти бували й раніше, але здебільшого персонального характеру. Тепер перевага Орлика почала непокоїти київського воєводу. Обидва почали скаржитись Карлу XII один на одного. Орлика ображала сваволя Потоцького; Потоцький, з свого боку, вказував на те, що Правобережна Україна завжди належала до Польщі і не повинна перейти в руки козаків.

Наприкінці лютого союзна армія посунулась наперед, спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а пізніше повернула на р. Рось, у північно-західному напрямку. Під Лисянкою прийшло й до першої сутички з ворогом. Метою операції була Біла Церква, найповажніша фортеця Правобережної України. Тут союзники опинились десь біля 18 березня.

Був це досить повільний рух, і пояснюється він і станом шляхів, а головно труднощами з постачанням, які почалися саме в той час, бо раніше армія мала ще свої запаси і не докучала населенню. Тепер Орлик мусів енергійно протестувати проти господарки Потоцького, військо якого, шукаючи за провіантом, грабувало населення.

25 березня почалася облога Білої Церкви. Фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, і хоч мала невеличку залогу, могла довший час триматися, тим-більш, що Орлик не мав потрібної для облоги важкої артилерії (у нього було лише 4—6 гарматок). Місто вдалося скоро зайняти, зате замок тримався далі, хоч і зроблено було спробу штурму спільними силами запорожців і правобережних козаків. З польською і татарською кіннотою тут не було чого робити.

Три дні велася облога фортеці без рішучих наслідків. Ця невелика невдача стала стимулом для татар, щоби зрадити спільне підприємство. Незадоволені строгою контролем, заявляючи раз у раз претензії на ясир та почувши про наближення москалів, вони рішили діяти по своєму, очевидно, побоюючись, що ситуація може стати для них небезпечною, з огляду на пізню пору (це був кінець зими), коли вже починалося топлення снігів і треба було сподіватися значного виливу рік. Білгородська орда, розпустивши свої загони майже до Дніпра, беручи ясир та руйнуючи церкви, пішла просто до Богу. Гетьмана, Потоцького і цілу армію покинуто було на Божу волю.

Наслідком татарської зради було те, що армія Орлика (а вона зросла до 16000 людей) зразу змаліла: правобережне козацтво, що було приєдналося до нового гетьмана, тепер кинулося рятувати своїх близьких від татар, що саме плюндрували села і містечка та брали людей у полон.

Прийшлося кинути облогу Білої Церкви і відтягнути військо до Хвастова. Тепер не лишилося нічого іншого, як вертатись назад, до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах. Майже в той самий час опинився там і Потоцький, який спочатку зробив спробу піти на Волинь

2.3 Рейд Адама Шмігельського через Бранденбурзьку смугу до Польщі

Також і на півночі не було зроблено того, чого сподівався Карл XII від своїх шведських військ. Шведський корпус, що знаходився в Померанії, взагалі не виступив зі свого становища, тільки Адам Шмігельський з своїм польським відділом зробив у червні 1711 р. рейд з Померанії через бранденбурзьку смугу до Польщі.

Він дійшов аж до Торна, воюючи в партизанський спосіб, себто виступаючи проти малих московських команд та обминаючи великі відділи. Ціла експедиція наробила великого галасу, але ні до якого повстання в краю не привела; надто багато було тут московського війська. По кількох днях партизанщини прийшлося йому вертатися назад.

Невдача експедиції на Україну була тяжким ударом і для Карла XII, і для його співробітників. Замість наступу турків на Правобережну Україну і бою десь під Києвом, тепер сам цар з московським військом наближався до кордонів Молдавії, сподіваючись легкої перемоги.

Як відомо, російське військо, дійшовши до Пруга влітку 1711 p., потрапило тут у прикре становище. Турки, татари і союзники поляки і українці (запорожців була тут тільки якась частина) оточили москалів, і Петро І мусів був би капітулювати, як би йому, завдяки зручній дипломатії і значним жертвам, не вдалося відкупитися та, уклавши перемир’я з великим візирем, відступити до власних кордонів.

Орлика не було в турецькому таборі, його затримав шведський король. Також і мирові переговори велися без нього, як він сам свідчить. Баталджі паша здобув для Порти Азова та його округу, вимив від москалів збурення Таганрогу, Кам'янки і фортець, на Самарі, зобов'язав їх не втручатися в польські справи та зректися Запоріжжя і принаймні Правобережної України (справа визволення Лівобережної України залишилася неясною). Шведи не отримали нічого. Туреччина взяла на себе тільки зобов'язання виправити Карла XII через Польщу в його володіння, а цар обіцяв не чинити тому перешкод. Про поляків орієнтації Станислава Лещинського взагалі не було мови.

Тепер турки звернули особливу увагу на українську проблему. П. Орлика запрошено до Царгороду; під його булаву обіцяно було ставити не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, але й Лівобережну Україну.

Але шведський король, зненавидивши візиря, який поспішив укласти мир з царем, вперто намагався затримати своїх союзників при собі.

Українська справа стала тепер об'єктом змагань шведської і турецької дипломатії. Прихильникам миролюбного візира, які хотіли позбутися войовничого короля з його далекосяглими проектами, залежало на тому, щоб відокремити українську справу від шведської (так самo і польську від шведської), і цю політику Баталджі паші підтримував і кримський хан, що й сам ласий був заходити в свої руки запорожців.

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

3.1 Взаємини Пилипа Орлика з Карлом XII

Щодо зовнішньої політики, то українські землі, віддані за різними угодами й пактами Польщі й Росії, мають відійти до гетьмана. По закінченні війни з Росією всі невільники-українці, що їх тримав Петро в Московії, повинні повернутися додому: Дніпро й грунти Війська Запорозького необхідно, очистити від городків і фортець московських. Орлик і старшина козацька вважали, що Україні потрібні добрі стосунки з Кримом, гетьман-мусить дбати про відновлення, давнього з Кримського державою братерства і, військової колегації і стежити, аби цієї спілки «не порушували свавільні легковажні люди. з нашого боку, які звикли розривати і руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, а й мирні союзи»

Турки поставили вимогу, щоби Запорозьке Військо йшло до Очакова. Орлик відмовився. Переговори тривали, одначе, далі, і український гетьман вибрався був, після суперечок з Карлом XII, до турецької столиці, але напівдорозі завернув назад, змушений до цього недвозначними погрозами шведського короля. На авансцену висунулося Запорозьке Військо, яке вперте стояло на тім, що мають відбутися переговори з турками.

Кінець кінцем послано до Царгороду козацьку делегацію з детальною інструкцією від Орлика. В склад делегації входили: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович і генеральний осавул Григорій Герцик. Тут же знаходився кошовий Кость Гордієнко, що заступав окремі інтереси козацького війська низового.

З інструкції Орлика з 3 листопада 1711 р. довідуємось, що делегація мала вимагати від Туреччини звільнення цілої України по обох боках Дніпра від москалів (вони мали зректися України назавжди), причім Порта затверджувала союзний трактат, укладений між Кримом і Військом Запорозьким, та видавала асекураційний документ, подібний до того, який отримав Орлик від шведського короля.

Між новим гетьманом Пилипом Орликом і королем Карлом. Дванадцятим був укладений договір, за яким Україна переходила під шведську протекцію. Проте за Конституцією гетьмани мали міцно стояти за непорушну цілість кордонів України, які були укріплені Богданом Хмельницьким в гетьманську область від Речі Посполитої, і щоб ці межі держави Української не були силоміць змінені будь-якими протекторами,» зокрема і шведським королем?

3.2 Перебування Пилипа Орлика в Європі

З виїздом із Туреччини почався новий період у житті П. Орлика. Уривався зв'язок із батьківщиною, доводилося покинути і ту решту Війська Запорозького, що ще вірно підтримувала його. Запорожці здебільшого верталися на Січ під безпосередню татарську протекцію.

За Орликом потяглися тільки деякі з його ближчих співробітників: Клим Довгополий, Федір Третяк, Мирович, Нахимоський та Григорій Герцик із своїми двома братами, Іваном і Атанасом. Інші скористали з царської амністії, щоби повернутися на Лівобережну Україну, серед них Горленко і Максимович.

Український гетьман їхав до невідомої країни і на незнане будуче. З ним була його численна родина: дружина Анна, сини Григорій, Михайло і Яків (останній народився в Бендерах і мав хрещеним батьком Карла XII) та дочки Настя, Варвара і Марта (нар. в Бендерах).

Подорож почалася зараз же по від'їзді шведського короля, їхали майже тим самим шляхом, що й Карл ХІТ з своїм оточенням: через Угорщину до Відня, з Відня до Штралзунду. В Штралзунді Орлик перебував недовго з огляду на облогу фортеці. Українських емігрантів поміщено на острові Рюгені, де в Орликів народилася ще дочка Марія, а потім відправлено в саму Швецію. Гетьман отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут на довший час.

В Кристіянстаді довелося Орликові пережити дуже тяжкі часи, його матеріальне положення стало зовсім невідрадне. Вже в дорозі бракувало йому грошей, а під час перебування в Швеції чуємо від нього «про крайню розпуку, яка готова привести мене до смерти, бо я знищений цілком, від голови до ніг». Призначена йому шведським королем щорічна пенсія, в 13000 срібних талярів, які скоро були замінені обезціненими асигнаціями, ніяк не вистачала, бо треба було утримати родину, своїх співробітників і службу. Іноді, як каже гетьман, не було за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Прийшлося заставляти державні клейноди і решту власних дорогоцінностей.

Гетьман думав поліпшити своє становище, вимагаючи від шведського уряду повороту тої позики в 60 000 талярів, яку затягнув було Карл XII з державних фондів України під час перебування в Будищах. Але успіху не мав. На цей фонд разом з іншими претензіями заявила своє право пані Войнаровська, яка, втративши чоловіка, що його москалі підступно захопили в Гамбурзі (1716), теж приїхала до Швеції. З нею родина Орликів мала увесь час прикрі непорозуміння і сварки.

А тут ще підростали діти і треба було про них турбуватися. З особливим жалем, з болем у серці зверталася дружина гетьмана Анна в 1717 р. до шведського канцлера фон Мюллерна з проханням про інтервенцію перед Карлом XII, вказуючи на те, що її старша донька панна на виданню, але без посагу, а тому і без женихів. Повнолітньою буде скоро і друга донька і опиниться в тім же положенню, що й перша. Два старші сини теж вимагають відповідної «едукації». Хоч від короля і здобуто дозвіл на прийняття їх в Упсальську Академію, то нема засобів, щоб їх там утримувати. Спроба позичити на це грошей у купців не повелася, і сини знаходяться поки що вдома. А що буде з малими дітьми, що саме тепер підростають?!

В таких обставинах тяжко було провадити політичну працю. Та й взагалі не було чого робити. Це була доба сепаратних переговорів Карла XII з царем, під час яких російські дипломати і чути не хотіли про Орлика, хіба що подавали надію на можливість амністії.

Але з часом Орлик вийшов зі стану депресії. Сталися події, які підбадьорили українського діяча і дали йому надію на краще майбутнє. Смерть Карла XII у грудні 1718 р. .дійсно змінила положення. В оборону Швеції (звичайно, ціною її уступок) виступили сильні європейські держави, Англія і Австрія, разом з польським королем Августом II, які постановили покласти край московським заборчим тенденціям та зорганізувати європейську коаліцію, щоби витіснити росіян (російські війська були вже в Мекленбурзі) з меж Західньої Європи.

Здавалося, що перед Орликом відкривалися необмежені перспективи, і він ретельно взявся до праці. Він зрозумів, що українська дипломатична акція буде мати тільки тоді правдиву вагу, коли він сам стане на чолі Запорозького Війська, що поки що знаходилося під татарською зверхністю. Треба було, отже, виїхати з Швеції і змобілізувати всі можливі сили для виборення інтересів української батьківщини.

Наперед почалася підготовча дипломатична праця. Через Григорія Герцика нав'язано було зносини з польськими магнатами, через- Нахимовського з січовим військом, а листовно, через міністра графа Флеммінга з Августом II.

В основу планів Орлика ліг проект створення спеціальної східної коаліції для поборення Росії, в складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, до яких, безперечно, приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні і донські козаки, з другого, підлеглі цареві магометани, татари астраханські і казанські. Для здобуття польської і конформної з нею шведської опінії Орлик сполучував ідею визволення України з ідеєю унії її з Польщею. Принаймні він так представляв справу перед відповідними чинниками.

Але вирватися з Швеції було не легко. Гетьман поспішав, боячись зміни сприятливої поки що для нього європейської констеляції. Нетерпеливо чекав він на фінансову шведську допомогу, без якої не можна було вирушити, та на рекомендаційні листи від шведського короля до австрійського цісаря, королів англійського й польського, до султана, кримського і хотинського сераскера. Шведський король звертався з окремою грамотою (1720) і до кошового та запорожців, обіцяючи їм свою протекцію.

Нарешті 11 жовтня 1720 р. гетьман виїхав зі Стокгольму із усією своєю родиною. Першим етапом його подорожі мав бути Ганновер, де він сподівався побачитись з англійським королем Георгом І. Прибувши на німецьку територію, він попрощався з родиною, яка виїхала прямим шляхом до Вроцлава, і взяв напрям на Ганновер, маючи при собі старшого сина Григорія і секретаря, капітана де Клюара.

Але англійський король саме спішно виїхав з Ганноверу, і Орлик мусів задовольнитися конференцією з міродайним ганноверським міністром графом Бернсдорфом. Ще затримався він в Брауншвайгу, місці нарад європейського конгресу, де мав довірочну розмову з шведським уповноваженим до конгресу, графом Велінгом.

Далі взято було маршрут на Шлезьк. Переїхавши цілу Німеччину, він дістався на початку 1721 р. через Прагу до Вроцлава, де на нього вже чекала його родина.

Часи подорожі це були часи дуже жвавої дипломатичної діяльності, яку гетьман провадив або листовне, або через своїх уповноважених. Важлива була місія доручена Нахимовському для втримання безпосередніх зв'язків з запорожцями, кримським ханом і хотинським сераскером. Запорожцям писав він про повстання сильної європейської коаліції проти Москви, з якою влітку, «дасть Бог», прийде до війни.

Тим часом політична ситуація грунтовно змінилася. Зрештою, це мусів помітити і сам Орлик. Коаліція проти Москви виявила себе ненадійною. Антимосковський напрямок Георга І (що був ганноверським курфюрстом і англійським королем) став причиною гострої опозиції до нього англійських міністрів, які поборювали ганноверські інтереси свого короля і його міністра графа Бернсдорфа. Англійська опозиція була впертою і рішучою, і Георг І мусів здати свої позиції. А це стало сигналом і для Австрії, і для польського короля Августа II, щоби змінити фронт і, замість поборювання Москви, шукати порозуміння з нею.

Швеція, для оборони якої повстала коаліція, залишилася тепер ізольованою і мусила шукати порозуміння з царем. Так само ізольованим став і гетьман України.

Перебування у Вроцлаві, на цісарській території, примушувало його шукати ласки і протекції у цісаря Карла VI. І саме тут він відчув зміну положення. Він звернувся до Відня в момент, коли там ішли вже переговори між російським послом Ягужинським і цісарським дипломатом щодо взаємного порозуміння.

Перші два місяці перебування у Вроцлаві минуло для нього ще розмірне спокійно, але незабаром йому і його родині прийшлося дуже скрутно. Небезпека грозила з російського боку. Петро І тільки чигав на те, щоби зловити його при допомозі своїх численних азидів,— Здається, не без допомоги Войнаровської російська влада була докладно повідомлена, коли і куди Орлик має їхати з Швеції. В Німеччині вже вартували на нього царські агенти, і вони тільки помилилися в етапах гетьманської подорожі.

Молодому Ягужинському, братові віденського посла, наказано було чекати на Орлика в Гамбурзі. Не знайшовши його там, Ягужинський виїхав через Відень до Вроцлава з наміром арештувати гетьмана і його родину. Орликові готувалася така ж сама доля, як і його швагрові Григорієві Герцикові у Варшаві (тут його ґвалтовно вхопили росіяни) і Войнаровському у Гамбурзі.

Орликові вдалося уникнути цієї небезпеки, завдяки тільки добрим зв'язкам з деякими важливими людьми у Вроцлаві. Взагалі це був час, коли гетьман міг думати навіть про деякі розваги, які вводили його у вроцлавське аристократичне товариство. Саме тоді товариське життя у Вроцлаві значно оживилося, завдяки перебуванню тут голштинського герцога Карла Фридриха. В честь значного гостя улаштовувалися танці і музики, редути і комедії. Орлик зі своєю фамілією брав участь у розвагах та мав нагоду познайомитись"; із самим герцогом і його ад'ютантом, полковником (пізніше генералом) графом Штенфліхтом.

Першу вістку про це знаходимо в його Діярії вже на третій день по приїзді до Вроцлава: «19 січня 1721 р. була моя донька на редутах, де знаходився і герцог Голштинський, який свідчився ласкаво і приязно до мене і казав мене здоровити». Це знайомство грало чималу ролю в деяких сподіваннях і політичних комбінаціях Орлика". Герцог обіцяв йому свою протекцію, і пізніше дипломатичні представники Голштинії дійсно де в чім заступали інтереси гетьмана на петербурзькім дворі.

Знайомство родини Орлика з голштинцями мало своє значення і в персональних справах. В 1723 р. старша Орликівна, Настя, вийшла заміж за генерала графа Штєнфліхта, а коли вона померла в 1728 р. (від неї Штенфлїхт мав двох синів, Карла Густава, названого так в честь Карла XII, і Пилипа — в честь гетьмана), то він узяв собі за жінку другу доньку гетьмана, Варвару (Басю), перед тим написавши до гетьмана (1731) про дозвіл та покликаючись в цій для православних делікатній справі на патріарха Якова, чоловіка двох сестер і на текст з біблії.

У Вроцлаві познайомився Орлик і з бароном Орликом, цісарським шамбеляном, що походив з тої самої польської лінії Орликів, що й сам гетьман. Цей «свояк» (за висловом Орлика) узяв родину Орликів під свою спеціяльну опіку, увів її в коло вроцлавської аристократії, познайомив гетьмана з графом Шафгочем, вроцлавським обердиректором, з своїм швагром, бароном Менніхом та інш.

Почувши про небезпеку для Орликів з боку москалів, барон Орлик звернувся до чеського кацлера графа Шліка, прохаючи його заступитися перед цісарем, щоби москалям не дозволено було знеславити його дому ув'язненням гетьмана.

А поки що свояк відвіз Орлика в одне безпечне місце, віддалене вісім миль від Вроцлава, в березні 1721 р. Це було зроблено дуже своєчасно, бо саме по від'їзді гетьмана молодий Ягужинський приїхав до Вроцлава і зараз же о першій годині по півночі вдався до помешкання, де проживала родина гетьмана, щоби арештувати її, але ні підступом, ні обманом не міг нахилити господаря відімкнути браму і вернувся, не осягши свого.

Наступного дня Орликів свояк рішив забезпечити його родину іншим способом. Йому вдалося примістити дружину гетьмана «в однім монастирі, чотири доньки у другім, а двох синів (бо третій, найстарший, був при мені) у єзуїтів».

Але й старший Ягужинський, царський посол у Відні, не гаяв часу і енергійно добивався від віденського уряду вислання Орлика з цісарських володінь. Він звертався безпосередньо і до президента цісарської палати, графа Найдгарта, який проживав у Вроцлаві, прохаючи його негайно арештувати або задержати гетьмана, коли б він прибув до Вроцлава, та обіцюючи за це царську ласку. Але граф Найдгарт, заприязнений із бароном Орликом, не мав жодного бажання шкодити нещасливому емігрантові і навіть попередив Орлика про небезпеку, яка загрожувала йому з боку росіян.

Зате у Відні Ягужинському було значно легше попсувати Орликові справи, з огляду на дружні відносини, які запанували між Росією і Австрією. В Орлика знайшлося чимало заступників, але ні чеський канцлер Шлік, ні папський нунцій у Відні, до якого звернувся Орлик через шведського посла графа Бельке, ні інтервенція Августа II, шведського уряду й англійського посла у Відні Сафорина, — нічого не могли зробити. В квітні 1721 р. граф Бельке сповістив гетьмана, що цісар відмовив йому в праві азилю. Заразом «старший директор» граф Шафгоч дістав у Вроцлаві наказ цісаря змусити Орлика і його родину виїхати з наслідних цісарських країн. Також і граф Шлік, бачучи безнадійність справи, написав до барона Орлика, щоби той намовив гетьмана не противитись наказові і волі цісаря.

Нещастя хотіло, щоб саме тепер, у квітні 1721 p., помер і барон Орлик, що взяв під опіку родину Орлика. Сам гетьман дуже драстично описує цей період свого життя: «Таким способом зусилля і інтриги моїх ворогів перемогли щиру зичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Бельке, але навіть короля Польщі, який дав доручення в цій справі своєму міністрові. Отже, родина моя зісталася у Вроцлаві, укрита в монастирях. Оборону і опіку над нею мій свояк (перед смертю.— Б. К.) поручив своєму родичеві, панові баранові Мейніхові, людині побожній і чесній... А я, не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, став позорищем світові і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечності під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця». Не було іншого виходу. Орлик мусів покинути й самий Шлезьк. Вже наприкінці квітня бачимо його в Кракові. Ще з дороги він вирядив свого старшого сина Григорія до Дрездена, де останній мав під прибраним іменем вступити до саксонської гвардії.

Перебування в Польщі не змінило становища Орлика на краще. Дошкуляла матеріальна нужда, а може, ще більша небезпека з боку московських платних шпигунів. Саме тепер упало на нього нове нещастя. У травні 1721 р. несподівано помер в єзуїтьському монастирі коло Вроцлава наймолодший його син Яків, «що подавав найбільше надій».

Пригнічувала також і невиразна політична ситуація. По суті вигляди для Орлика ставали все більш безнадійними. На початку 1721 р. Швеція заключила мир з Москвою після 20 років війни. Польща тепер ставала занадто залежною від Росії, щоби взагалі приймати на увагу політичні проекти Орлика. Спроби порозуміння з царем через впливового в Петербурзі голштинського герцога і його дипломатів не вдалися. В жовтні 1721 р. Штенфліхт повідомив безпосередньо самого гетьмана, що його в мировий проект між Швецією і Росією не включено. Царський уряд врешті готовий був дати гетьману персональну амністію під умовою повороту на Україну, а це українського державного діяча не задовольняло.

А тим часом самі саксонські міністри Августа II, Флеммінг і Мантерфель, попереджали Орлика, щоб він не засиджувався в Кракові, а шукав собі якогось безпечнішого місця. Це значило, що Орликові треба було виїжджати і з самої Польщі. Іншого порятунку не було.

Що до напряму, то тут не могло бути сумнівів. Правда, дотеперішні плини Орлика в справі повстання східно-європейської коаліції стали неактуальними, з огляду на змінену політичну ситуацію в Європї. Але все ж в силі залишалося основне питання. На випадок нової кон'юнктури треба було бути на по.готові, себто десь на турецькій території і поблизу Запорозького Війська. Гетьман ясно розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновласним чинником.

Останні місяці 1721 р. і перші 1722 р. посвячені були приготуванням до від'їзду. Клопоти про допомогу з боку польського уряду на подорожні видатки, намацання грунту на південнім сході, для чого вдруге послано було Нахимовського з листами до Запорозького Війська та турецько-татарських достойників, турботи про родину забірали увесь час. Щодо родини, то дальше перебування дружини і дітей у Вроцлаві здавалося Орликові небезпечним, і він. задумав примістити їх у Кракові. Вже в лютім 1722 р. родина його була тут, і дружину вдалося примістити у францисканськім монастирі, дітей у бернардинськім.

Після всіх цих приготувань Орлик виїхав із Кракова 17 лютого 1722 p., взявши з собою сина Михайла, секретаря капітана де Клюара і довголітнього слугу Кароля, і пустився в далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже в березні він перейшов польський кордон і того ж місяця був в околицях Хотина.

3.3 Пилип Орлик в Туреччині

Хотинський сераскер був на той час найвищою військовою владою на польсько-турецькому кордоні. Всі приїжджі зараз же потрапляли під його контролю.

Тут Орликові не дуже пощастило. Почувши про його приїзд, турецький достойник заявив, що він має вертатися туди, звідки приїхав. Це дуже схвилювало гетьмана, тим більше, що він тепер дізнався, що сераскер арештував висланого ним наперед Нахимовського та вислав його назад до Польщі на руки Сєнявського.

Непевний і своєї власної безпеки, гетьман поспішив заявити протест, і сераскер дійсно трохи спустив тону, коли побачив, що в руках Орлика знаходяться рекомендаційні листи шведського короля до султана, великого візиря і до нього самого.

Але становище Орлика все ж таки лишилося непевним і дуже неприємним. Він не міг навіть добитися особистого побачення з сераскером, хоч це йому було й обіцяно, йому доводилося терпеливо дожидати, поки турецький уряд на повідомлення сераскера так або інакше вирішить його долю.

Врешті прийшов із Царгороду наказ вислати гетьмана до міста Сереса в Македонії. Але це був тільки тимчасовий розпорядок. Постійним місцем осадку призначено було йому Салоники. Тут український гетьман опинився вже в листопаді 1722 р.

Як бачимо, Порта прийняла Орлика досить холодно. Видно було, що з огляду на царя, вважалося потрібним тримати його на віддалі, в резерві, хоч у дійсності приїзд гетьмана був скорше корисний для турецького уряду. В його особі Порта діставала закладника-емігранта, яким можна було спекулювати в переговорах із чужоземними державами. На випадок війни з Москвою, Орлик міг стати ще кориснішим.

Отак почалася нова доба підневільного життя гетьмана, «мій полон», як він висловлюється в однім із своїх меморіалів. В Салониках пробув він 12 довгих років, ізольований від рідного оточення, від дружини і дітей. З собою взяв він другого сина Михайла, але нещаслива доля хотіла, щоби саме тут в Салониках, дуже нездоровому місті, в якому, особливо влітку, панували епідемії, включно до холери, Михайло Орлик став жертвою якоїсь чергової епідемії. Гетьман залишився зовсім на самоті.

Гірко відчував він свою долю. «Почесне» заслання і так лягало тягарем на його душу, а тут ще приходили турботи про родину, яка опинилася в дуже тяжкім матеріальному стані. Він і сам не мав засобів, отримуючи від турецького уряду (та й то з великим припізненням і неакуратно) невелику пенсію на утримання. Зрідка міг надсилати родині в Польщу хоч щось в допомогу, отак в 1723 p., як видно з його Діярія, 100 дукатів. А в листопаді 1724 р. знову плакав горючими сльозами над листом своєї дружини, яка була в страшних боргах, і жид з Кракова загрожував їй в'язницею.

Життя в Салониках проходило досить монотонно. Гетьман провадив велике листування, читав голландські, французькі і італійські часописи, звідки робив нотатки про події на Україні або в країнах суміжних з нею, займався і політично-теоретичними проблемами, оскільки якісь книжки можна було дістати.

Знайомих у нього було багато. Український гетьман був видатною фігурою в Салониках, з якою і високі достойники, і дипломати, і вище духовенство дуже рахувались. Час від часу він робив візити турецьким урядовцям,— муфтію і каді, що також приходили до нього в гості. Тутешні англійські і французькі консули були його добрі знайомі.

Взагалі салоницькі греки, що були православного віросповідання, так само як і гетьман, живо зацікавилися його особою. Не один громадянин міста запрошував його до себе, як почесного гостя, а також чимало відвідувачів приходило на помешкання емігранта, шануючи в нім знатного та спорідненого вірою чужинця. Особливо широкі зв'язки мав гетьман з місцевим грецьким духовенством, починаючи з митрополита і кінчаючи звичайними священиками. Але мав він знайомства і серед католицьких кіл, не раз сходивсь з місцевими пріорами, єзуїтами і т. д.

Будучи глибоко віруючою людиною, він акуратно ходив у неділю і свята до церкви, відвідував нераз і католицькі богослужения. Дуже цікавили його богословські проблеми тодішнього часу. Як видно з його Діярія, він залюбки дискутував на теми теоретично-богословські і з своїми православними священиками, і з католицьким духовенством. Дуже лежали йому на серці питання про основні принципи християнської релігії, хто завинив в роз'єднанні церков і як привести їх поновно до єднання, до вільної сполуки православних і католиків.

А особливо пам'ятними були для нього ті дні, коли хтось з України приходив до нього. Гетьман буквально оживав і жадібно прислухався до тих новин, що приносили йому то якийсь монах з Почаєва, то подорожні і купці, то невільники і невільниці, яких долею він нераз займався, пробуючи здобути їм волю.

В перших роках перебування Орлика в Салониках політична ситуація в Європі була невиразна, і здавалося, що для нього виглядів на будуче взагалі немає. В атмосфері постійної зміни союзів та скороминучих політичних комбінацій, на які так багаті були 20-ті роки XVIII ст., не можна було опертися на щось певне. Після довголітніх війн за іспанську спадщину і великої північної війни Европа почувала себе стомленою і не мала охоти до нових ризикових підприємств. Замість зброї, виступила на перший план метода дипломатичних переговорів. Модою часу стали європейські конгреси, які, хоч і тягнулися роками (брауншвайгський конгрес 1713—1721 pp., конгрес в Камбре з 1724 р., а в Суасоні з 1728 р.), не в стані були полагодити суперечливі інтереси європейських держав.

Трагедією для Орлика було те, що він був цілковито відірваний від рідного терену і від Запорозького Війська. Ще в Хотині він почав перші спроби налагодження безпосереднього зв'язку з січовиками, від яких він бажав надіслання дезідератів війська і його компутів. Але ці спроби, з огляду на спротив і місцевої, і центральної влади, не повелися, тим більше в далеких Салониках.

Тепер гетьман цілу енергію звернув на те, щоби дістатися до Царгороду, де він сподівався розвинути якусь значнішу політичну акцію, вступивши у безпосередні зносини з турецькою владою і представниками європейської дипломатії. Чимало часу віддав він кореспонденції в цій справі з великим візирем, кримським ханом, молдавським господарем, з шведським урядом, з англійським послом у Відні Сафорином, який взагалі був йому за посередника для кореспонденції з європейськими державними мужами і навіть з родиною, а також і з англійським послом у Царгороді Станіяном, якому сам англійський король порекомендував заступитися за Орлика перед султаном. Взагалі англійська дипломатія, в основному ворожа до Москви, поставилася прихильно до гетьмана — в протилежності до стриманої позиції французів (напр, в особі французького посла в Царгороді Бонака), які ще не були антимосковського наставления.

Але всі ці заходи розбивалися о нехіть Туреччини порушити мирні відносини з Москвою, хоч цар повів агресивну політику на південнім Сході, почавши в 1722 року війну проти Персії, що сильно заторкнуло інтереси Порти і дуже її схвилювало. Султан і далі не дозволяв Орликові покинути Салоники.

Тим часом європейська політична констеляція, коли брати за вихідний пункт 1725 p., стала яснішою. Дві події набрали для Орлика далекосяжного значення. На початку 1725 р. зійшов у могилу впертий і невблаганий ворог його, Петро 1, після смерти якого відживали надії гетьмана на можливість порозуміння з російським урядом. Не менше значення мав і шлюб (в серпні 1725 р.) Марії, дочки Станислава Лещинського, з французьким королем Людовиком XV. Тим самим Франція неминуче вступила в конфлікт з Росією, що так негативно була поставилася до колишнього польського короля. Станислав Лещинський, як тесть Людовика XV, набирав ваги в європейських справах і міг знову кандидувати на польський престол.

Саме тоді різноманітні інтереси європейських держав поділили їх на два ворожі табори. В однім, так званій віденській коаліції, знаходилися Австрія, Іспанія і Росія, в другій — ганноверській коаліції — Англія і Франція разом з Голландією і Данією та іншими державами. На боці Англії і Франції стояв Станислав Лещинський, а польський король Август II, цілком зрозуміло, оперся на Австрію. Ситуація в Європі стала загрозливою. Нова європейська війна здавалася неминучою.

Саме ця напружена атмосфера дає можливість Орликові ввійти у новий період свого життя, позначений великою дипломатичною акцією. Починається дуже жвава кореспонденція між Станиславом Лещинським і П. Орликом та зносини його в першу чергу з державами, приналежними до ганноверської коаліції.

Цікаво, що польський екс-король покладав великі надії на Орлика, тримаючись тої думки, що перебування його в Туреччині конче потрібне, тільке не в Салониках, а в Бендерах або Хотині. Лещинський дивився на справу так, що одиноким шансом українського гетьмана є не мир, а війна, збройне повстання на Україні та анишосковська диверсія.

Заходи його, безперечно, не залишилися без відгуку. Важливо було вже те, що взагалі поставлено було українську проблему в європейських масштабах. Є відомості про те, що йому обіцяно було допомогу з боку Англії, Франції і Швеції. На засіданнях конгресу справа України не дебетувалася, але розмови на тему України і Орлика велися, хоч і «поза засіданнями конференції». За нього вступився - кардинал Флері і англійський, голандський та іспанський делегати, але їх спроби переконати російського уповноваженого на конгресі, гр. Олександра Головина в справедливості справи українського гетьмана та потребі її полагодження, ведені за посередництвом шведського посла, барона Гедда, і голштинського графа Бассевіца, не зробили належного ефекту. В грудні 1728 року Головкін заявив, що його уряд не може допустити дискутування української справи на конгресі,, що прихильність російського уряду до козацької нації і без того ясна, бо їй знову дозволено було, всупереч постанові покійного царя, обрати гетьмана, що Орлик є бунтівник і спільник Мазепи і йому можна б дати амністію, коли б він віднині поставився лояльно до Росії. На тім і закінчилася інтервенція: дипломати більше не налягали, а кардинал Флері порадив гетьманові попросту скористатися з запропонованої йому амністії.

Але гетьман звернувся безпосередньо і до представників віденської коаліції. Особливу надію покладав він на інтервенцію голштинського герцога Карла Фридриха перед царицею Катериною І, з дочкою якої Анною той був одружений. Також зав'язав він стосунки з Австрією і з Ватиканом та орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути, з одного боку, на російський уряд, з другого, на Августа II та на закордонні органи Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі визнання автономії Правобережної України під своєю владою та відновлення козацтва.

Це була, так би мовити, орієнтація на всі боки, включно до фантастичних проектів окатоличення України, щоби, таким чином, знайти шлях до Ватикану, та більш реальних надій на голштинського герцога, якого вплив дійсно щось важив у Петербурзі, поки жива була Катерина І.

Щось нервове, незрівноважене, одчайдушне давало себе знати в цій розкиданій, хоч і напруженій дипломатичній акції. Ясно було, що перебування в Салониках стало Орликові не в терпець. Знову, як за Бендерських часів, уявлялася йому Туреччина свого роду в'язницею, з якої йому хотілося вирватися всіма силами на волю.

Резиденція Орлика була тоді в Бендерах, і тут же чекав на війну і кримський хан, що змобілізував велике число своїх татар. Але, як відомо, Туреччина спочатку вагалася, а потім, коли Станислав примушений був покинути і Гданськ, а російське військо заняло Кам'янець, було вже пізно думати про військові дії.

Орлик потрапив у прикру ситуацію, його нечисленне військо опинилося без фондів, у голоді і холоді. В Царгороді постійно мінялися уряди, і там не було кому подбати про бідолашного гетьмана, хоч не бракувало інтервенцій на його користь. Сам бендерський сераскер пригадував великому візирю, що треба щось зробити для Орликового війська. Тільки Франція мала значнішу допомогу матеріальну, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків.

Пізніше (в 1741 р.) Орлик писав до Швеції, що він мусів розпустити своїх козаків з огляду на брак засобів: запорозька піхота пішла в Січ під московську владу, а Сава (Чалий) зі своєю кіннотою подався на польську службу. Скоріше треба припустити, що військо потроху само розійшлося. Російський посол в Царгороді Неплюєв, їдучи до Росії через Ягорлик в жовтні 1735 p., писав, що «в деревні Каушанах... находится Орликъ, де онъ со всею своею разбойническою станицею квартеру иметь, состоящею во 100 или 150 человекахъ, а сказываютъ, что сего лета было при немъ техъ бездельниковъ до 700 собрано, но разбежались, въ том числі и известный козакъ Савка Чалый отъ него отложився и таки въ Польшу ретировался».

Після переходу Січі під владу Москви й розпорошення власного військового відділу, шанси Орлика дуже підупали. Запорозьке Військо було основою його політичних планів. Без нього він був не стільки шефом окремої країни, спроможним укладати союзи з тою чи іншою державою, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Та проте він не переставав працювати далі, хоч і був «у страшному горі». Невтомно випрацьовував всі проекти за проектом, шукаючи виходу з положення.

Старий гетьман мусів, з наказу турецького уряду, їхати з Бендер до Відіну. Він послухався, хоч нове призначення його дуже образило. Він уважав себе такою ж високою особою, як і «герцог Угорщини», і ставати до послуг останнього здавалося йому понижуючим для його гетьманської гідності.

Подорож Орлика відбулася десь у лютім 1738 р. У Відіні, з неохотою виконуючи свої обов'язки, він нетерпеливо чекав на приїзд великого візира. Коли той появився в околицях Відіна влітку 1738 p., гетьман поспішив побачитися з ним.

Розмова була важлива. Орлика принято було з належними почестями, і він мав з візирем довгу конференцію, під час якої заявив, що йому, як шефові козацької нації, не личить бути дорадником князя Ракочого і що спільні інтереси його і Туреччини вимагають його присутности на кордонах України. Візир погодився з цією думкою і дуже цікавився станом речей у Росії та на Україні.

Саме тоді проекти і задуми Орликів — і батька, і сина — знову зверталися (в який вже раз?) до ідеї східноєвропейської коаліції. Вони живо відчували потребу консолідації сил: Польща, в якій так багато було опозиційного до Росії елементу, Швеція і Туреччина мали працювати разом. Особливо важливим здавалося українським політикам завдання переконати турків в необхідності активізації східного фронту. Орлик рекомендував замирення з Австрією і зосередження військової енергії на Сході — в протилежність до французьких діячів в Царгороді, Вільнева і Бонневаля, що стояли за активні дії супроти Австрії і пасивну оборону на Сході. На думку гетьмана, Туреччина мала б негайно виступити на Правобережжі й подати руку лівобережцям, серед яких, з огляду на те, що Україна стала базою війни, панували дуже неприхильні до Росії настрої.

Ha деякий час гетьман звернув на себе увагу турецького уряду. Він був задоволений і, від'їхавши з Відіна, осів в Ясах, де ще на початку 1739 р. сподівався свого покликання до Царгороду на спеціальну нараду з міродайними турецькими чинниками. Тепер він зробився своєго роду турецьким експертом в справах російських, польських і шведських, завів у згоді з візирем жвавіші зносини з опозиційними поляками та спробував наново порозумітися із запорожцями.

Під час. цієї війни, що скінчилася нещасливо для Швеції, ми, бачимо знову Орликів при праці. Особливо Григорій Орлик виявив небуденну енергію, звертаючись з меморіалами до шведів, агітуючи в Польщі, підбурюючи Францію, носячись з проектами нової коаліції, в яку мали входити Швеція, Туреччина, Польща і навіть Прусія. Центральним пунктом була для них звичайно українська справа, яку ще раз спробувано було поставити на порядок денний, користаючи з шведсько-російської війни.

Але час для активної міжнародної української акції вже минув. Всюди стукалися Орлики в зачинені двері, і тільки шведи, яким на війну не щастило, радо приймали послуги невтомних антимосковських агітаторів.

Треба дивуватися впертості, з якою і батько, і син Орлики працювали для добра української нації, як вони його розуміли, не зражаючися безконечними невдачами, що раз у раз зустрічали їх на життєвому шляху. Старий гетьман залишився вірним своєму завданню до кінця свого життя. В останньому листі до французького канцлера Флері з ЗО серпня 1741 р. він, прохаючи й надалі протекції для сина і всієї козацької нації, заповідав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну».

Закінчення турецької війни, тяжко відбилося і на гетьманові. Знову турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому переїхати з Букарешту до Адріянополя.

Сам Орлик дуже хотів переїхати до Яс, тим більше, що Порта тоді призначила на посаду молдавського господаря його приятеля Маврокордата. Він відмовився переїхати до Андріянополя, і тоді турецький уряд ужив репресій і перестав видавати йому належну пенсію. Принаймні так було деякий час.

Цей переїзд лежав дуже Орликові на серці. З ним зв'язаний був його план виписати до себе свою родину з Польщі, щоби після двадцятилітньої розлуки хоч решту свого життя прожити з дружиною і одною донькою, що була ще при ній. Саме тоді його дружина проживала в Станиславов і її тяжкий матеріальний стан дуже його пригнічував. Звідти одержав він весною 1741 р, листа, з якого дізнався, що Анна Орлик мусила заставити одному жидові дещо зі свого одягу, бо не було з чого жити. На дружину гетьмана це зробило таке тяжке враження, що вона захворіла на лихоманку.

Тим часом нормальна пенсія Орлика виносила денно 7 талярів і її було замало для власного утримання і утримання родини в Польщі. Замість збільшення дотації, як цього просив гетьман, турецький уряд її зменшив і навіть цю зменшену дотацію мав видавати тільки тоді, коли він переїде до Андріянополя. Становище гетьмана ставало розпучливим. Він уже з два місяці не отримував своєї дотації, наробив боргів і не знав, як їх ліквідувати. Також і оточення його, купка старшин і слуг, не мало охоти їхати за ним до Андріянополя, знаючи неспроможність Орлика утримувати їх та боючись нездорового андріянопольського клімату.

Вкінці на таке сумне становище гетьмана звернули увагу деякі чужоземні чинники. За справу взялися шведські резиденти в Царгороді, молодий Гепкен і Карлсон, та новий французький посол де Кастелян, і їм удалося Добитися деяких полегшень для старого гетьмана.

Орлик переїхав до Яс, але пожив там не довго. Він помер 24 травня 1742 р. в Ясах, на самоті, без надії побачитися І пожити з своїми рідними.

Після смерти Пилипа Орлика українська справа вже не могла бути так актуально поставлена, як за його життя. Це вже була скоріше пропаганда, підготовча акція на майбутнє. І все ж таки знайшлися діячі, що пробували продовжити його працю. Завдяки енергії його сина Григорія, який на французькій службі осяг високого становища, українська справа не зникала з європейського обрію ще в 40—50-их pp. XVIII ст. Два інші емігранти з славної плеяди мазепинців продовжували свою діяльність. Ще в 1754 р. граф Григорій Орлик посилав Нахимовського і Мировича в Крим, аби звідти вони нав'язали стосунки з Запоріжжям.

Також ще один нащадок гетьманського роду, граф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликівни (Насті), був в 50-их pp. старшиною в полку свого дяді Григорія Орлика і працював віддано на користь України, їздячи не раз до Стокгольму з дорученням гетьманича, як посередник у французько-шведських перемовах щодо козацьких справ.

ВИСНОВКИ

Наприкінці зберемо до купи все, що може нам допомогти намалювати загальний образ П. Орлика і оцінити його діяльність. Людина чуттєвої, пристрасної вдачі, щирого серця, з гуманним відношенням до людей, включно до своїх власних підданих, гетьман дуже сильно переживав долю і недолю свого життя. Йому, з вродженою товариською вдачею, довелося значну частину свого життя перебувати на самоті, серед чужих людей, здалека від дружини й родини, без стику з українськими людьми. В цьому була найбільша трагедія його персонального життя. Особливо далося йому в знаки 12-літнє сидіння в Салониках, в цій «в'язниці», що не давала йому вільно дихати, — тим більше, що натура його була непосидюча, нетерпелива, жадібна нових вражень, вимагала живої праці, руху, зміни обставин.

А тим часом П. Орлик був людиною високо культурною, європейцем в повнім розумінні цього слова, що ставив вимоги до-життя і тим болючіше відчував свою недолю. Европа була для нього своя, близька. Він ще належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю та з дуже великим зацікавленням для теологічних проблем. Маючи значну ерудицію, він знав кілька європейських мов та майстерно латинську мову. Наукові інтереси його поза теологією здебільшого лежали в царині історії й політики. Він був добре ознайомлений з клясичними авторами, Геродотом, Страбоном, Плінієм та іншими, залюбки читав твори знаменитих французьких провідників-красномовців, цікавився правничими проблемами в представленні сучасних йому авторів тощо.

Життя примушувало його до компромісів, але душа його залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвяти. Українська справа стала правдивим змістом його життя. Цілу свою небуденну енергію він присвятив політичним завданням; своє звання гетьмана, шефа нації, він відчував, як відповідальний обов'язок, в жертву якому треба було принести свою персональну долю. І брався він за свої завдання з чисто українською впертістю: скільки разів бачив свої пляни' зруйнованими, скільки невдач пережив на своїм віку, і все ж таки знову піднімався, набирався нової енергії і шукав нових шляхів — і так до кінця свого життя.

Політика його була часом поплутана і скомітлікована, але все ж таки можна помітити в ній, не зважаючи на компроміси, вимушені обставинами часу, провідну лінію. Безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виписана незалежна й соборна Україна. Метою його було об'єднання Право- і Лівобережної України (по змозі, разом зі Слобідською Україною і, зрозуміло, разом з Запорожжям) в сильну Українську державу під одним гетьманським регіментом. Це була спадщина, яку він перебрав від Мазепи і якій він зістався вірним ціле своє життя.

Безперечно, прямолінійною його політика не була: іноді виступали на перший плян справи Правобережної України, іноді Лівобережної, іноді орієнтація на Англію, частіше орієнтація на Францію і Швецію, а також і Польщу (Станислава Лещинського, а іноді і офіційну, Августа II).

Особливу ролю в його політичній концепції грала Москва. В основному лінія його політики була антимосковська, хоч він не раз робив спроби порозуміння з російським урядом через різних посередників. Стало — антимосковською виявилася вона в останнім періоді його життя, в роках 1729—1742. Московську небезпеку відчував він глибоко і в загально-европейськім і спеціяльно східньо-европейськім масштабі. Змагання Росії до завоювань на Заході уявляв він собі походом варварів проти європейської культури. За певних обставин, ціла Европа стояла, на його думку, під загрозою московської експанзії.

Ще небезпечнішою була вона для її безпосередніх сусідів, Швеції, Польщі і Туреччини. Тому й звертається він насамперед до них із своїми численними пропозиціями (особливо після Бендерського часу) про утворення східньої коаліції проти Москви. В цьому відношенні його проекти значно наближаються до задумів Карла XII: він, очевидно, вийшов не тільки зі школи Мазепи, але й шведського короля, з яким прийшлося йому стільки років близько співпрацювати.

В проектах Орлика виступають, як головні учасники антимосковської коаліції, не тільки Польща, Швеція й Туреччина, але й Крим, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, татари астраханські й казанські і т. д.

Думаючи в таких широких маштабах, він відповідно трактував і ролю України.

Україна стояла в найближчім сусідстві з Москвою і була найбільш загрожена з її боку. Орлик передбачав, що Гетьманщина і Січ не втримаються проти Москви і стануть жертвою її великодержавницької політики. А після того прийде черга на Польщу й т. д. Тим часом існування сильної, з'єднаної України потрібне для європейської рівноваги, загроженої московською експанзією.

Україна має бути охоронним валом і в загальноєвропейськім, і в спеціяльно східньо-европейськім значінні, і саме цей напрям його думок робить його актуальним і на сьогодні. Між минулим і сучасним нав'язуються нитки. Сам Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Европі в активному стані, а коли взяти до уваги його продовжувачів, сина з його співробітниками, то так було до кінця 50-х років XVIII ст. Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Европою. Ці традиції, хоч як запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович О. На чужині, але ж Україною: Міжнародна політична діяльність гетьмана України в екзилі Пилипа Орлика//Політика І частина – 1998. - №3 – с. 68-81.

2. Антонович О.М. Гетьмани України і кошові отамани запорозької січі – К., 1993.

3. Герман Б. Глава Української держави Пилип Орлик з родиною і членами уряду в Кристіантиді (1716-1719)// Пам’ятки України – 1998 №1.

4. Дзюбенко М. Заповіт гетьмана [ Пилипа Орлика] // Голос України. – 1991. 29 листопада.

5. Дорошенко Д. Нарис з історії України. – Львів 1994.

6. Збірник Гетьмани України Камінський та Ю.Ф. Назаренко//Украна, 1991.

7. Ігор Шаров, 100 видатних імен України. Видавничий Дім „Альтернативи”К., 1999, 502 с.

8. Конституція Пилипа Орлика. – 1710.

9. Кухта Б. З історії української політичної думки. – Київ., 1999.

10. Крупницький Б.Д. К.84. Гетьман П. Ормак ( 1672-1742)

1. Політична історія України – К., 2001. – 488 с.

2. Різніченко В. Р.49 Пилип Орлик ( Гетьман- Емігрант) Його життя і діяльність. Репресії відть. вид. 1918 К. 1991-48 с.

3. Смолій В.А. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

4. Хорунжий Ю. Пилип Орлик: [ Історичні постітті України]//Урядовий кур’єр – 1998 – 10 жовтня. – с. 8

5. Хегман Бергіл Пилип Орлик у Швеції ( 1716-1719) // Український історичний журнал – 1996 №3 – с. 151-155

6. Шевчук В. Гетьман вигнанець: Про Пилипа Орлика// Хроніка. – К., 1993. - №3-4. – с 61-73.

ДОДАТОК 1

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тройці.

Нехай станеться на вікопомну пам'ять та славу Запорозького війська і всього народу малоросійського.

Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, праведний у покарах як завжди від початку видимого сього світу, вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі. Так і народ бойовий стародавній козацький, який раніше називався козарський, спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі й на землі, і то так далеко, що цісар східний, бажаючи його собі довічно примирити, з'єднував подружнім союзом синові своєму каганову дочку , тобто, князя козарського. Потім, славлений у вишніх, той таки праведний суддя Бог через примножені неправди й беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі, нарешті військовою зброєю Польській державі піддав через Болеслава Хороброго та Стефана Баторія, королів польських. І хоч недовідомий і постійний у правосудді своїм Бог, караючи, покарав рідних наших предків незчисленними тягарями, однак, не до кінця прогнівляючись і довіку не ворогуючи, а бажаючи вивести згаданий козацький народ до першопочаткової волі із підтяжного на той час польського панування, висунув ревного оборонця святого православ'я, стародавніх прав та вольностей військових Вітчизни, подвижного гетьмана, славної пам'яті Богдана Хмельницького, котрий при всесильній Божій допомозі, при незламному сприянні найяснішого короля його милості, шведського , безсмертної та вічно достойної пам'яті Карла Десятого і при повній підтримці зброї Кримської держави та Запорозького війська, а при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів росйських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов'язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної пам'яті, гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров'ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей, і до такої оборони сам Бог помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам'яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги та воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки. Тоді вище згаданий, славної пам'яті ясновельможний гетьман Іоанн Мазепа, поставивши правдою та ревністю цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити у дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та військо Запорозьке городове й низове, після смерті своєї для вікопомної пам'яті імені свого не лише в непорушних, але і в розширених і розмножених вольностях, віддався у незламну оборону найяснішого короля, його милості, шведського Карла Дванадцятого, який за особливим промислом усемогутнього Бога вступив на Україну зі своїми військами, тим послідуючи й наслідуючи попередника свого, славної пам'яті звитяжного гетьмана Богдана Хмельницького, який із найяснішим шведським королем, його королівської величності однойменним дідом Каролем Десятим, погоджуючись однодумністю та промислами військовими на звільнення Вітчизни своєї від польського тодішнього підданства, не меншу мав поміч у своїх замислах, прагнучи розірвати польські сили . І хоч недовідомі долі Божі такі ревні наміри небіжчикові, за приводом звісної відміни воєнної фортуни , не лише не здійснили, але й самого тут, у Бендері, прикрили смертельним декретом, однак осиротіле після смерті свого найпершого рейментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського, і в праведній нашій справі, яка мала звичай тріумфувати, постановило на підпертя її і для ліпших військових порядків та проводу, на спільну раду генеральної старшини, наслідуючи й погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, вибрати собі нового гетьмана, на обрання якого призначити термін, як і належне тому елекційному актові місце під Бендером, з'єдналося на загальну Раду з керівником своїм паном Костянтином Гордієнком, кошовим отаманом. Тоді всі загалом із генеральною старшиною та послами від війська Запорозького та Низового, що лишається біля Дніпра, знісшись, за давніми звичаями та за військовими правами, вибрали собі вільними голосами одноголосне гетьманом його милість пана Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності шведської дбати і радити в інтересах Вітчизни малоросійської. А оскільки колишні гетьмани Запорозького війська, лишаючись під московськими самодержцями, осмілювалися присвоювати собі над слушність і право самодержавну владу, якою були значно надвередили давні порядки, права та вольності військові не без всенародного утяження, отож ми, генеральна старшина тут присутня, і ми, отаман кошовий із Запорозьким військом, запобігаючи надалі такому безправству найбільше під сей для того діла вигідний час, коли Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її кріпко й непорушне тримається не для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, нововибраним гетьманом, аби не тільки його вельможність при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушне дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою попрясяжених, а також, щоб вони були дотримані і збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів. Вони мають у собі таке.

Оскільки між трьома богословськими добродійностями перша е віра, тож у першому сьому пункті належить почати діло про святу православну віру східного сповідання, якою раз звитяжний козацький народ був просвічений у столиці апостольській константинопольській ще за володіння козарських каганів, так і тепер, триваючи в ній непорушне, не хитався ніколи жодним іновір'ям . І не таємниця се, що славної пам'яті гетьман Богдан Хмельницький із Запорозьким військом ні на що інше, а тільки за військові права й вольності піднявся і почав праведну війну супроти Річі Посполитої польської, а в першу чергу за святу православну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з римським костелом, і ні для чого іншого добровільно піддався із тим Запорозьким військом та народом малоросійським у протекцію Московської держави, а тільки задля православної одновірності. Через се теперішній нововибраний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському звільнити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма, має й повинен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, а коли десь, чи таємно, а чи явно могло виявитися, тоді владою своєю має його викорінювати, не допускатиме проповідуватися і розширюватися йому, іншовірцям співжиття на Україні, а найбільше лиховірності жидівській, не давати дозволу і на те класти все дбання, щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константи нопольського з примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможий гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу , щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону, від якого євангельською проповіддю має бути просвічена і зміцнена у святій католицькій вірі.

II

Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Річі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені - має про те ясновельможний гетьман старатися при трактатах найяснішого короля, його милості, шведського і кріпко, скільки Бог сили пошле, поставати, де належатиме, а передусім писати про се до найяснішого маєстату його королівської величності, шведської, як оборонця і протектора нашого, щоб його величність не допускав нікому не тільки прав та вольностей, але й військових кордонів пошкоджувати й собі привласнювати. Над те має той таки ясновельможний гетьман після закінчення, дай Боже, щасливої війни впросити в королівської величності шведської такого трактату, щоб його величність та його спадкоємці, найясніші королі шведські титулувалися постійними протекторами України і залишалися такими на ділі для більшої кріпості Вітчизни нашої і для збереження її цілості в наданих правах та кордонах. Також і про те має писати ясновельможний гетьман до найяснішого королівського маєстату, щоб у трактатах його величності з Московською державою було й таке викладене, щоб як невільників наших, які зараз у Московській державі перебувають, було нам вільно повернено після закінчення війни, так і винагороджено і слушно поповнено всі починені від Московської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А особливо про те просити і дбати має в найяснішої королівської величності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невільників, які залишаються в державі його ж величності.

III

Оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави, від якої не раз засягало допомоги Запорозьке військо для своєї оборони, тож, скільки під сей час буде можливо, має ясновельможний гетьман із найяснішим ханом, його милістю, кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та підтвердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь у чому насильствувати. А після закінчення війни, коли Господь Бог посприяє, при бажаному і задовільному для нас мирі, новообраному гетьманові осісти у своїй резиденції, а по тому кріпко й невсипуще стерегти того. Має він бути зобов'язаний посадою свого уряду, аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не порушували свавільні легковажні люди з нашого боку,які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи.

IV

Запорозьке низове військо, як заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі і на землі, так не меншими було збагачено для спільного свого пожитку та промислів наданнями, але коли Московська держава, винаходячи всілякі способи для утиснення та знишення його, побудувала на їхніх власних військових грунтах та угіддях чи городи Самарські, чи фортеці на Дніпрі тим бажаючи тому Запорозькому війську низовому учинити перешкоду в рибних та звіриних промислах, створило праволомство і пригнічення. Нарешті військове гніздо Запорозьку Січ розорило військовим наступом . Отож, після щасливого, дай Боже, закінчення війни (коли тепер Запорозьке військо не очистить грунтів своїх і Дніпра од московського насильства і себе не задовольнить) має ясновельможний гетьман при трактуванні найяснішого короля, його милості, шведського з Московською державою про мир дбати про те, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено, де надалі не тільки не має ясновельможний гетьман ані фортець будувати, ані городів фундувати, ані слобід осаджувати і в будь який спосіб ті військові угіддя пустошити, але й буде зобов'язаний до їхньої оборони чинити всіляку поміч Запорозькому низовому війську.

V

Город Терехтемирів, оскільки здавна до Запорозького низового війська належав і називався його шпиталем, хай і тепер отож після звільнення, дай Боже, Вітчизни від московського підданства, має ясновельможний гетьман те місто повернути Запорозькому низовому війську з усіма угіддями й перевозами на Дніпрі, що там є, побудувати в ньому шпиталь для старих зубожілих і ранами покалічених козаків військовим коштом і з нього має бути їм харч та одежа, промисел. Також Дніпро увесь згори від Переволочної вниз, перевіз Переволочанський і саме місто Переволочну з містом Керебердою, і ріка Ворскло із млинами, які є в Полтавському полку, і козацьку фортецю із належним до неї, має ясновельможний гетьман, а по ньому наступні наслідники того гетьманського уряду зберегти при Запорозькому війську, згідно давніх прав та привілеїв, нікому з духовної і світської влади не допускаючи і не дозволяючи забивати й будувати там, на Дніпрі, від Переволочної єзів , заводити ставів та ловитов рибних, особливо в полі мають належати на вічні часи ріки, річки та всілякі прикмети аж по самий Очаків не до кого іншого, тільки до низового Запорозького війська.

VI

Коли в самодержавних державах заховується хвалебний і корисний суспільному станові порядок, той порядок завше, як у війні, так і у мирі звичайно відправляють приватні й публічні Ради для спільного добра Вітчизні, в яких самі самодержці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізвольнення на спільні міністрів своїх та радників рішення та ухвалу, а чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був либонь у Запорозькому війську при гетьманах перед сим неомінно, згідно давніх прав та вольностей? Однак, коли деякі Запорозького війська гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу , узаконили самовладне таке право: "Як хочу, так повеліваю!" - то через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні у Запорозькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових :генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Запорозьке військо домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом при елекції його вельможності таке право, яке має бути збережено постійно у Запорозькому війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за проспектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані подібним чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про й загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за одноголосною всіх радою й ухвалою призначається три генеральні в кожному році Ради, які мають відправлятися в гетьманській резиденції: перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Пресвятої Богородиці, на які мають і повинні бути не тільки пани полковники зі своєю старшиною та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, але й посли Запорозького низового війська для прослуховування і рішень прибувати після прислання до себе від гетьмана розпорядження, не порушуючи аж ніяк призначеного терміну. А де що тільки буде від найвельможнішого гетьмана запропоновано до загальної ради, про те всім добропорядно, без жодного приватного свого й чужого порядку, респектів, без душепогибної заздрості та ворожнечі, зобов'язані будуть радити і так прозірливо, щоб не було нічого в тих радах до применшення гетьманської честі, до публічного утяження та розору і, не дай Боже, пагуби Вітчизні. А коли б на ті вищеоголошені терміни для генеральної старшини трапилися б якісь публічні справи, які потребували б швидкого управління, справлення та відправлення, то ясновельможний гетьман матиме силу та волю, за порадою генеральної старшини, такі діла управляти й відправляти своєю гетьманською повагою. Також, коли якісь листи трапляються із закордонних сторонніх держав, ординовані до ясновельможного гетьмана, то про них має оголосити його вельможність генеральній старшині і відповіді, які відписуватимуться, освідомлювати, не утаюючи ніяких листовних кореспонденцій, особливо закордонних і тих, які можуть пошкодити вітчизняній цілості й загальному добру. А щоб була конечна надія в секретних та публічних радах між ясновельможним гетьманом та генеральною старшиною, з полковниками та генеральними радниками, має кожен із них при посіданні свого уряду виконати на вірність і у Вітчизні на зичливість до рейментаря свого, на збереження повинностей своїх, які тільки до уряду якогось належатимуть, формальну присягу, згідно клятви, публічно ухваленої. А коли б щось було помічено в ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді та ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватне, чи коли вкаже на те належна і невідправна потреба, на Раді його вити про порушення прав та вольностей вітчизняних без применшення і найменшого ушкодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися й чинити помсти, а дбатиме такі недоладності справити. Особливо генеральні радники, кожен із них у своєму полку, з якого на дорадництво вибрані, сильні будуть разом із паном полковником городовим доглядати порядків і ними спільною радою управляти, постаючи за кривди й утяження людські. І як генеральна старшина, полковники й генеральні радники мають належно шанувати ясновельможного гетьмана, належить їм виявляти честь і віддавати вірне послушенство, так і ясновельможному гетьманові взаємно шанувати їх і утримувати за товариство, а не слуг та робітних підлеглих, не примушуючи їх навмисно для приниження осіб до публічного неґречного упослідження перед собою стоянням, окрім тих випадків, коли потреба викаже.

VII

Коли б хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників над тією ж черню чи то б гонор гетьманський зважився б образити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу (чи кримінальну, чи некримінальну) здати на військовий генеральний суд, і який на нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен переступник має й понести.

VIII

Тії ж генеральні особи, які належно резидують при гетьманському боці, мають донести ясновельможному гетьману всілякі військові справи, які до чийогось чину й повинності нележатимуть, і відбирати декларації, а не приватні домові слуги, яких до жодних справ, доповідей та діл військових не використовувати.

IX

Оскільки перед цим у Запорозькому війську завжди бували генеральні підскарбії, які завідували військовим скарбом, млинами і всіляки ми до скарбу військового приходами та повинностями і ними з гетьманського відома керували, то й тепер такий порядок установлюється загальним договором і неодмінно узаконюється, аби після звільнення, дасть Бог, Вітчизни нашої з московського ярма був обраний увагою гетьманською і зі загального зволення генеральний підскарбій, людина значна і заслужена, маєтна і добросовісна, який мав би в своєму догляді військовий скарб, завідував млинами і всілякими військовими приходами й повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій персональ ний пожиток уживати , а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу, а саме: індуктою , Гадяцьким полком, сотнею Шептаківською, добрами Почепівськими й Оболонськими та іншими витратами, які здавна ухвалено й постановлено на уряд гетьманський. А більш ясновельможний гетьман маєтностей, добр військових має не має самовладне собі привласнювати та іншим, менш у війську заслуженим, а найбільше ченцям, попам, бездітним удовам,урядникам посполитим і військовим дрібним слугам своїм гетьманським та особам приватним з уваги до них не роздавати . І не тільки до боку гетьманського має вибиратися поприсяжений генеральний підскарбій для догляду військового скарбу і, де гетьманська резиденція утвердиться, там і залишатися, але мають бути два підскарби в кожному полку, так само поприсяжені, люди значні й маєтні за загальною ухвалою полковника, військової та посполитої старшини, які б знали про полкові та городові приходи й посполиті поборивони мали б щороку звітувати щодо свого завідування та управління. Ці полкові підскарбії повинні будуть, маючи реляцію до генерального підскарбія, знати про належні до військового скарбу приходи у своїх полках, їх відбирати й віддавати до рук генерального підскарбія. А пани полковники так само не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами й добрами, які належать до полкового уряду.

X

Як за всякими у Вітчизні й Запорозькому військові порядками, за посадою уряду свого, має ясновельможний гетьман стежити, так найбільше має тримати й на те пильне й невсипуще око, щоб людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони,покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання. Через те, щоб пани полковники, сотники і всілякі військові й посполиті урядники не важилися панщини та роботизн своїх приватних господарських козаками і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом,чинити насилля, віднімаючи і ґвалтовно купуючи грунти ,за будь-яку вину з усього майна лежачого й рухомого ого ляти , приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків - має те ясновельможний гетьман своєю владою заборонити, чого й сам для доброго прикладу іншим, підручним собі, має вистерігатися і так не чинити. А оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюбних накупнів , які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність та право чи на полковничі уряди, чи на інші посади - щодо цього конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди, як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після вибрання потверджені гетьманською владою, однак елекції таних урядників мають відправлятися не без гетьманської волі. Те ж таки право мають і полковники зберігати й не постановляти без вільного вибору цілої сотні сотників та інших урядників через корупції та будь-які інші респекти, не повинні також через своє приватне урядження їх від урядів відставляти.

XI

Козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь- яких перебуватимуть службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися вимаганням датків - домовлено і постановлено.

XII

Не менше городам українським і від того чиниться утяження, що багато хто із жителів, які мають відбувати всілякі посполиті повинності для різних державців, духовних та світських, повідходили в посесію, а їхні посполиті, які залишилися малолюдно, мусять без жодної полегш! ті ж таки двигати тяжарі, які носили на собі з допомогою відторгнених і тих, що відійшли, сіл. Через це після заспокоєння після воєнної колотнечі. Вітчизни і після звільнення, дай Боже, її від московського підданства, має бути встановлена через вибраних на те комісарів генераль на ревізія всіх маєтностеи, і які залишилися під державцями й подана до уваги генеральної Ради при гетьмані, за якою розсудиться і постановиться, кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра і маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати. Також і від того убогим людям посполитим примножується утяження, що численні козаки інших людей посполитих, приймаючи собі в підсусідки , охороняють та від належних їм повинностей, які кладуться на загальну тяглість городову та сільську, а маєтні купці, захищаючись чи гетьманськими універсалами, чи полковничою та сотницькою протекцією, ухиляються від несення спільних посполитих тяжарів і не хочуть допомогати відбувати її людям убогим. Хай через те ясновельможний гетьман не забуде своїми універсалами привернути як підсусідків козацьких, так і купців до посполитих повинностей і заборонити їм протекції.

XIII

Столичне місто Київ та інші українські городи з маїстратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушною повагою сього акту елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі.

XIV

А що найбільше приносили утяження посполитим людям на Україні передусім наїзди і підводи, а козакам провідництво , через які люди приходили до крайнього в майні своєму знищення, то тепер аби ті підводи й провідництва зовсім були залишені і щоб ніхто з переїжджих аж ніяк не важився ніде жодної підводи брати, напоїв, кормів і датків найменших вимагати, хіба хто в публічних справах і то за подорожньою ясновельможного гетьмана їхатиме,але й тому без жодних поклонних датків, а дати лише підвід, скільки в подорожній буде написано.Особливо, щоб жодні особи військові та їхні, ясновельможного гетьмана, переїжджі слуги не вимагали за приватними ділами, а не військовими, підвід, кормів, напоїв, поклонів та провідників, бо через те городовим розорення, а бідним людям наноситься знищення. Однак, усяка особа, великий, дрібний і найменший, за приватним своїм ділом, а не військовим, коли переїжджає без рейментарської подорожньої, має своїм коштом усюди по городах та селах послугуватися, а не вимагати і силою ніколи не брати підвід та провідників.

XV

А що аренди, уставновлені для річної плати компаній та сердюкам і для наших військових витрат вважаються за тяготу посполиту від усіх малоросійських обивателів, військових та посполитих, так само за прикрість і утяження у поспільства є компанійська та сердюцька станція . Тому як аренди, так і згадана станція мають бути залишені й цілком знесені. Відтак хай військовий занедбалий скарб реставрується та постановиться на відбування і задоволення всіляких публічних військових таки витрат. А як багато після закінчення війни ясновельможний гетьман має тримати платних компаній та піхотинців при своєму боці на послугах військових, про те на генеральній Раді буде увага й постанова.

XVI

Стократ убогі люди кричать і скаржаться, що як індуктарі та їхні фактори, так і виїздні ярмаркові чинять численні понад звичай і незчисленні їм здирства, через які неможливо взагалі убогій людині вільно з'явитися на ярмарок продати якусь малу річ для покриття убожества свого або на домову потребу купити без ярмаркового платежу, а, не дай Боже, у провину якусь, хоч малу, втрапити, то випаде бути обідраному з ніг до голови від виїздних ярмаркових. Через що хай індуктарі та їхні фактори від них стільки відбирають до військового скарбу, скільки товарів, і такі ексакції, евекти та індукти, які буде вичислено в інтерцигах , нічого зайвого від купців не вимагаючи і людям вірним убогим не чинячи найменшого здирства. Так само й виїздні ярмаркові аби вибирали повинність із кого належить, а не в убогих людей, прибулих на ярмарок з малою домовою продажем або для купівлі чогось на домову потребу, жодних справ, не тільки кримінальних, але й поточних, не судили і здирства понад звичай не чинили людям та городовим - сприятиме тому ясновельможний гетьман своїм до-бродумним дбанням та владою; йому доручаються і всі у Вітчизні нелади для премудрого справлення, прав та вольності військові для непорушного збереження та оборони, договори сі та постанови для конечного виконання, які його вельможність зводить потвердити не тільки підписом своєї руки, але і формально присягою і тисненням військової печатки. А присяга та має в собі таке:

Діялось у Бендері, року 1710, квітня 5 дня. Пилип Орлик, гетьман Запорозького війська рукою власною.