Курсова робота

УЧАСТЬ СЛОВЯНСЬКИХ НАРОДІВ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1848-1849 РР.

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови, хід і наслідки революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Розділ II. Участь у революції слов'янських народів

Висновок

Список літератури

Вступ

Сучасний етап розвитку України у всьому розмаїтті соціально-економічних, політичних, національно-державних та інших аспектів його прояву диктує необхідність звернутися до досвіду минулого, до осмислення його уроків, мобілізації ресурсів історичної пам'яті як міцного знаряддя процесів оновлення сучасності.

Останні часи, котрі можна охарактеризувати як часи національно-культурного та державного відродження українського народу, відзначаються, крім усього іншого, пробудженням широкого суспільного інтересу до історичного минулого не лише України, а й до минулого сусідніх країн, зокрема Східної Європи. Відбувається справжній ренесанс дорадянської української історіографії, великими тиражами друкуються твори видатних істориків минулого, розгортаються публікації архівних джерел. Інтенсивно заповнюються так звані «білі плями» історії, хоча й не без труднощів, відбувається переосмислення, ревізія багатьох усталених понять, долаються догми та стереотипи радянської офіційної історіографії.

Революційні події 1848-1849 рр. внесли докорінні зміни не лише в політичний, економічний, культурний розвиток Австрійської імперії, а й змінили всю тодішню Європу. Сприяли переходу національного розвитку, так званих недержавних народів (хорватів, словенців, чехів, словаків тощо), на якісно новий рівень. Після славнозвісних подій в Україні західні та деякі вітчизняні історики, політологи, публіцисти заговорили про докорінні зміни в житті нашої країни, викликані революційними процесами в суспільстві, які несуть оновлення всій суспільно-політичній системі держави.

Історія проходить свої цикли і хоча зовнішні форми постійно змінюються, у світ з певною періодичністю вертаються одні і ті ж самі принципи, перед людством постають одні і ті ж завдання.

Виходячи з актуальності теми дослідження, автор ставить перед собою мету - розкрити особливості революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та дослідити в ній участь слов'янських народів.

Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

1. розкрити причини революції в Австрійській імперії в 1848-1849 рр.;

2. показати хід революції;

3. охарактеризувати наслідки революції для Австрійської імперії взагалі та слов'янських народів зокрема;

4. проаналізувати участь слов'янських народів в революції.

Хронологічні межи роботи охоплюють період з 1848 по 1849 рр.

Географічні рамки роботи - територія Австрійської імперії та слов'янських народів, які входили до її складу. Сучасна Східна Європа, зокрема Австрія, Чехія, Словаччина, Хорватія тощо.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові (метод загальної характеристики) та основні історичні методи (хронологічний, історико-порівняльний). Опора на принципи об'єктивності, науковості, історизму, порівняння та узагальнення дозволили об'єктивно підійти до висвітлення подій цього періоду всесвітньої історії, викласти його в логічно завершеній і послідовній формі.

Джерельну базу роботи складають збірник матеріалів та документів з нової всесвітньої історії та довідник у 2 частинах "Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали".[2;201]

В першому подається аналіз програмних документів партій та політичних організацій слов'янських народів, статей лідерів національно-визвольного руху на території Австрійської імперії, державних актів, постанов, резолюцій уряду австрійської імперії та державних автономних об'єднань на її теренах тощо. Тут висвітлюються причини, передумови, хід та підсумки європейської революції 1848-1849 рр.

Можемо зробити висновок, що на сьогодні бракує джерел з даної теми дослідження, оскільки вони ще не надруковані у нас в країні і не видані окремими збірниками, а зарубіжні джерела нам не доступні.

Історіографія дослідження.

Дана тема дослідження завжди викликала значний інтерес у вітчизняних та зарубіжних істориків. її розробка розпочалася вже на початку XX століття. Ми не будемо зупинятися на всьому масиві матеріалів, статей, монографій, підручників присвячених аналізу теми, розглянемо найяскравіші та найцікавіші з них.

Умовно всю літературу з даної проблеми можна поділити на три групи:

1. література радянського періоду (радянська історіографія), особливо дослідження 60-80-х років;

2. література часів незалежності України (1991-2004 рр.);

3. перекладені монографії західноєвропейських авторів та публіцистичні матеріали.

Що стосується першої групи, то звісно аналіз подій відбувався у руслі марксистського підходу, через призму класових протиріч. Досягнення слов'янських народів у революції 1848-1849 рр. сприймались дуже позитивно. Але серед факторів, які впливали на розвиток подій, економічні стояли на першому плані від національних. Хоча національний фактор теж враховувався в дослідженнях деяких радянських вчених цього періоду. До цієї групи відносяться роботи "Революция 1848-1849 г. в Австрии и Германии", "Революции 1848-1849", "Історія південних і західних слов'ян" тощо. Найбільшої уваги заслуговує фундаментальна праця "Новая история. 4.1. (1640-1870)" під редакцією А.Л. Нарочницкого, де міститься обширний матеріал про участь слов'янських народів в революції 1848-1849 рр. більшою мірою розповідного характеру. [13]

Після здобуття незалежності Україною розпочався новий етап в розвитку вітчизняної історичної науки, що характеризувався переглядом методики вивчення історичних подій, підходів аналізу джерельної бази та викладу матеріалу. В дослідженнях Ярового В.І., Лаптева Л.П., Бадак А.Н., Войнич И.Е, Волчек Н.М. з нових позицій, з урахуванням нової методологічної бази дається аналіз розвитку слов'янських народів в Австрійській імперії та їх участі в революції 1848-1849 рр. Вони відрізняються більшою об'єктивністю висвітлення подій. Приділяється значна увага аналізу економічних, політичних, національних, навіть релігійних, факторів в Європейській революції. [20;140]

До третьої групи ми відносимо монографії Нормана Дейвіса, Френсіса

Дворника , Еріха Цьольнера , які містять безцінний матеріал щодо участі слов'янських народів в політичному розвитку Східної Європи, зокрема Австрійської імперії. [17;435]

В процесі роботи над курсовою також використовувалися публікації в історичній пресі, зокрема статті в журналах "Новая и новейшая история", "УІЖ", газеті "історія України"[6;4].

Практичне значення результатів. Дане дослідження може бути використане для підготовки відповідей на семінарських заняттях, для написання рефератів і творчих робіт. До того ж на основі цієї роботи можна буде скласти плани-конспекти уроків з всесвітньої історії під час проходження педагогічної практики в школі. Курсова робота може бути використана як основа для майбутнього дипломного проекту.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. В першому розділі подається характеристика революції 1848-1849 років в австрійській імперії. Другий розділ присвячений аналізу участі слов'янських народів в революції. Висновки розкривають результати до яких дійшов автор в процесі написання дослідження

Розділ І. Хід і наслідки революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

В Австрійській імперії протягом усієї першої половини XIX ст., незважаючи на реформи, залежність селян від поміщиків зберігалася повсякчасно. Поміщики мали у своїх володіннях всю повнотою судової і поліцейської влади, збільшували панщину й оброки. Крім поземельного чиншу, селяни несли оброки, численні платежі, пов'язані з переходом їхнього майна в інші руки, і виконували «робот» - панщину, а також платили звичайні оброки за право займатися будь-яким ремеслом. Значну частину робочого часу і до двох третин врожаю селяни (у більшості - слов'ян) повинні були віддавати своїм панам, найчастіше іншої національності. Крім цього існували всілякі державні і місцеві податки і збори, що поглинали більшу частину доходу селянина.(у Моравії, наприклад, число різних поборів під час революції 1848 р. доходило до 242). Сильно страждали селяни і від військових постоїв. Голодування і повальні хвороби були звичайними супутниками селянського життя [6;5]

Говорячи про розвиток промисловості, слід зазначити, що паростки капіталістичного способу виробництва з'явилися в Австрійській імперії в 20-х роках XIX ст., коли поряд з мануфактурами почали створюватися перші фабрики і заводи, з'явилося фабричне виробництво пряжі. У 1841 р. в Австрійській імперії (без Угорщини та італійських провінцій) нараховувалося вже більше 900 тис. механічних веретен. З 1831 по 1842 р. кількість завезеної в Австрію бавовни збільшилося в три рази, а готової пряжі - у десять разів. Розвивалися виробництво ситцю, бавовнопрядильне, важка промисловість.[3;75]

Столиця держави, Відень, була великим торгово-промисловим центром. Переважне значення тут мало виробництво предметів розкоші, готового плаття, дорогих текстильних товарів.

Положення робітників Австрійської імперії було досить важким. Перехід від ручної праці до фабричного виробництва призводив до швидкої пауперизації трудового населення, до поступового вимирання від голоду цілих селищ ручних прядильників і ткачів. Результатами економічного розвитку Австрії в 30-40-х роках XIX ст. стали убогість, дитяча смертність, різке погіршення фізичного стану робітників, ремісників, селян. Населення країни знаходилося в умовах подвійного, а для більшості трудящих і потрійного гноблення - феодальної, капіталістичної експлуатації і національного безправ'я.

Незважаючи на те, що буржуазія Австрії в 30-40-х роках XIX ст. швидко збагачувалася, проте вона була незадоволена як загальним напрямком внутрішньої і зовнішньої політики, так і економічною політикою уряду. Митна політика уряду позбавляла австрійських промисловців необхідної їм сировини. Крім того, Австрійська імперія не ввійшла в створений Пруссією Митний союз, що послабило її зв'язки із сусідніми державами і сприяло розвиткові контрабанди.

Особливо згубною була заборонна політика уряду для Угорського королівства, перетвореного в аграрний придаток до західних частин Габсбурзької імперії, майже зовсім відрізаний від зовнішнього світу. Угорщина була позбавлена власної національної промисловості [12;17].

До кінця 40-х років в Австрійській імперії різко посилилося невдоволення народних мас, а також опозиційні настрої торгово-промислової буржуазії. Одночасно великої гостроти досягли і національні протиріччя. У багатонаціональній Австрійській імперії, що керувалася династією Габсбургів, найбільш політично-розвинутими були німці, хоча в чисельному відношенні вони складали незначний відсоток населення. Німецька національність пригнічувала всі інші національності цієї держави.

Напередодні 1848 р. в Австрійській імперії: в Угорщині, Чехії, Галичині, у Хорватії, Ломбардії, Венеції й інших областях спостерігалося сильне суспільне невдоволення, гострі класові і національні протиріччя. У самому Відні, напередодні 1848 р. неухильно зростали опозиційні настрої. Нижньоавстрійський сейм ще в 1843 р. був змушений прийняти резолюцію про скасування феодальних повинностей, а в 1845 р. звернув увагу уряду на необхідність розширення виборчого права й опублікування протоколів сеймових засідань.

Народне обурювання виявлялося в стихійних селянських виступах, у відмові виконання панщини. Спостерігалися також хвилювання серед робітників, особливо в передмістях Відня. Таким чином, до кінця 40-х років «Австрія повільно, але вірно рухалася до великих змін».[3;67]

Незважаючи на всі перешкоди, розвиток капіталістичних відносин йшов вперед: у країні будувалися залізниці, збільшувалося число фабрик і заводів. Разом з ростом німецької буржуазії росла і буржуазія інших національностей. «Стиснута з усіх боків буржуазія пригнобленої нації природно починає рухатися. Вона апелює до «рідних низів» і починає кричати про «Батьківщину», видаючи свою власну справу за справу загальнонародну... І «низи» не завжди залишаються байдужими до закликів, збираючись навколо її прапора: репресії зверху зачіпають і їх, викликаючи в них невдоволення». Невдоволення виявлялося в різних провінціях монархії Габсбургів - в Угорщині, Чехії, Галичині, скрізь, де зіштовхувалися інтереси пригнічених націй, що просипалися до самостійного життя, з інтересами поміщиків і буржуазії пануючої нації.

29 лютого у Відень прийшли перші звістки про повалення монархії Луї-Філіпа і встановлення у Франції республіки, про революційні події в

Південно-Західній Німеччині. Французькі події сприймалися у Відні як провісник політичних змін і в Австрії. Невдоволення режимом поєднувало в цей момент дрібну і середню буржуазію, селянство, ремісників і робітників. Тільки землевласницька аристократія і верхівка буржуазії продовжували підтримувати уряд.

Опозиційний рух у Відні наростав. У суспільстві обговорювалися поточні політичні події. Збори стихійно виникали коло будинку, де містився «Політико-юридичний союз читачів». На засіданні цього союзу, що поєднував ліберально налаштовану буржуазію і буржуазну інтелігенцію Відня, читалися газети, що вимагали конституції.

З березня 33 депутата Нижньоавстрійського сейму склали доповідну записку, у якій були висунуто вимоги реформ із метою «врятувати монархію від розкладання». Потім була опублікована «Відозва і програма прогресивної партії Австрії», у якій говорилося: «Стара Австрія йде до своєї загибелі. Слабке будинок тиранії поступово валиться, і на його руїнах неминуче повинна народитися нова Австрія - країна волі, права, освіти».[3;212]

Програма висувала вимоги конституційних перетворень, реформи всієї урядової системи, реорганізації міністерства і скликання об'єднаного сейму, вільної промислової діяльності, реорганізації суду, скасування цензури.

Ці вимоги підтримав «Нижньоавстрійський промисловий союз», що був буржуазною опозицією. Союз склав петицію на ім'я імператора. А 9 березня група представників ліберально-буржуазної інтелігенції, направила сеймові звертання, у якому вказувала на необхідність політичних перетворень «з метою уникнути революційних потрясінь».

Однак уряд відмовлявся йти на будь-які поступки. В офіційному повідомленні, опублікованому 10 березня у «Віденській газеті», говорилося, що імператор буде «припиняти будь-які намагання, спрямовані на скинення законного порядку в країні»[3;210]. Лише 12 березня був публікований урядовий указ про скликання Нижньоавстрійського сейму для «обговорення необхідних питань» і представлення імператорові своїх побажань.

Однак революційний рух, як у центрі, так і на периферії не міг задовольнитися незнаними поступками уряду і продовжував швидко розвиватися. 11 і 12 березня у Відні відбулися виступи робітників і студентів, на яких звучали заклики про скинення абсолютистсько-феодального гніта: «Гасло наших паризьких братів - воля, рівність і братерство, повинний стати гаслом і віденських робітників».

Віденські студенти на початку березня утворили «Союз для боротьби за волю». До нього входили студенти різних національностей, що були об'єднані одним прагненням - скинути режим Меттерниха. 9 березня була складена петиція, що вимагала народного представництва, свободи друку і слова, рівноправності релігійних віросповідань. Петиція була затверджена 12 березня на широких зборах в університеті. її підписали більше 2 тис. Студентів. Одночасно в пригороди були послані представники від університету, зі звертанням до народу з'явитися наступного дня у Відень, до будинку Нижньоавстрійського сейму і підтримати вимоги студентів.

Фердинанд І обіцяв «зважити всі обставини справи», але не дав ніякого руху петиції. Розбіжності й інтриги усередині імператорської родини привели до прояву нерішучості урядових кіл перед загрозою революційного руху. Аж до 13 березня уряд ще сподівався на мирне рішення конфлікту.[7;488]

13 березня відкрилися засідання Нижньоавстрійського сейму. Більшість членів сейму вважало, що його основним завданням є вироблення петиції імператорові з вимогою розширення кола виборців і збільшення складу сейму. Народні маси чекали від сейму корінного перетворення існуючого ладу.

13 березня площа перед сеймом з 9 годин ранку була заповнена народом. З промовами виступили видатні діячі ліберальної опозиції. Вони вимагали введення суду присяжних, відповідального міністерства, свободи друку і совісті. Звучали заклики об'єднатися з усіма народами і скинути режим Меттерниха.

Уряд для втихомирення заколоту вирішив використати армію, яка вже чекала наказу. О першій години дня війська з'явилися на центральних вулицях Відня.

Звістки про події в будинку сейму проникли на фабрики і заводи. Населення передмістя Відня рушило до центра столиці. Але за наказом влади міські ворота були зачинені, а на міських стінах виставлені пушки. Однак робітники розбили ворота і прорвалися у місто. Поліція і війська атакували беззбройних повстанців. Робітників активно підтримало студентство.[4;113]

Великі зіткнення відбулися в центрі міста. Тут біля будинку сейму роздалися перші постріли в беззбройну юрбу. Народ відповів військам градом каміння. На вулицях столиці почали виростати барикади. Більше всього їх було в районі імператорського палацу.

Увечері в палаці з'явився Меттерних. Він зажадав від депутатів негайного припинення «безладдя». «Це не безладдя, а революція, у якій беруть участь усі верстви населення!». Було заявлено, що народ вимагає відставки Меттерниха, і буде чекати до 9 годин вечора; якщо до цього часу уряд не прийме рішення, почнеться загальне повстання. Двір змушений був «пожертвувати» Меттернихом.

Увечері того ж дня (13 березня) почалося озброєння студентської молоді за офіційним дозволом уряду «для охорони правопорядка в місті» Так створилася студентська збройна організація під назвою «Академічний легіон», до якого приєдналася група журналістів, поетів, лікарів.

Часткові поступки уряду не задовольнили трудящих. Ранком 14 березня боротьба на вулицях Відня продовжувалася. «Віденська газета» опублікувала повідомлення про відставку Меттерниха. Меттерних пішов, але його «система» збереглася. Повсталий народ як і раніше вимагав видачі зброї і скасування цензури. 14 березня була створена національна гвардія, одночасно з нею було видано указ про свободу друку.

Йдучи на часткові поступки, уряд у той же час вживав рішучих заходів для придушення народного руху. У 3 години дня було підписано наказ про передачу всієї повноти влади у Відні фельдмаршалові князю Виндишгрецу відомому реакціонеру і ворогу будь-яких поступок і реформ. Заклики до боротьби зазвучали з новою силою.

Тисячі робітників направилися до арсеналу і захопили зброю. Уряд був змушений скасувати наказ про введення облогового стану.

Ранком 15 березня було опубліковано урядове повідомлення про скликання не пізніше 3 липня станових зборах в усіх німецьких, слов'янських і італійських областях Австрії. Це розпорядження викликало невдоволення у Відні. «Меттерниха вже немає, але його система залишилася, з обурюванням говорили жителі.— Ми вимагаємо скликання народних представників, а не скликання станів».[3;28]

Населення Відня знову піднялося на боротьбу. З гаслом: «За конституцію» увечері 15 березня сотні робітників, ремісників і студентів осадили імператорський палац і погрожували взяти його штурмом. Загроза нового повстання змусила уряд у той же день обнародувати постанову про скликання зборів для вироблення «конституції батьківщини».

Революційні дні 13—15 березня змусили уряд відступити перед революційними масами. Спроба встановлення військової диктатури провалилася. Шлях для створення конституційного ладу був розчищений. Це було досягнуто спільною боротьбою робітничого класу, дрібної і середньої буржуазії, радикальної інтелігенції. Однак міцність революційних завоювань залежала не тільки від положення в самій столиці, але і від того, як відгукнуться на віденські події інші міста й області імперії.

Але березнева революція залишила невирішеними майже всі соціальні питання. Політична ситуація загострювалася економічною кризою і зростанням безробіття. Порушення торгівельних зв'язків і знецінення паперових грошей викликали серйозну продовольчу кризу. Це сприяло новому підйомові руху робітників і ремісників. Право на працю, 10-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, створення кас взаємодопомоги — такі були вимоги робітників.

17 квітня масові збори ремісників вимагали зниження непрямих податків на 25 %, але міністерство відмовило трудящим. В усіх частинах імперії знову почалося наростання революційного руху. В Угорщині австрійський уряд змушений був піти на поступки і 10 квітня імператор Фердинанд затвердив конституцію, що засновувала особливий угорський парламент і самостійне угорське міністерство. Країна повинна була одержати свободу друку, суд присяжних і рівність всіх громадян перед законом. Угорська мова була проголошена державною мовою.

Важливим наслідком віденських подій було пробудження до боротьби селян. У Нижній Австрії і Верхній Штірії справа дійшла до повстань. 27 березня було видано особливий наказ уряду— «патент», яким надавалися деякі пільги заможній частини селянства. Патент дозволяв селянам продавати або передавати свої наділи з метою викупу феодальних повинностей і панщини, але залишав у силі кріпосну залежність селянства.

В результаті березневих подій австрійська монархія опинилася під загрозою розпаду. Одна за іншою пригноблені національності піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Революційні настрої підсилювалися й у самій столиці. Щоб придушити зростання революційного руху, влада вдалася до прийняття ряду репресивних заходів. 1 квітня були опубліковані тимчасові правила про друк, що фактично відновлювали стару цензуру і надавали урядовим чиновникам можливість затримувати вихід будь-якого друкованого видання.[2;211]

20 квітня при магістраті був створений особливий Комітет безпеки, що мав «неухильно підтримувати існуючі закони суспільної безпеки і порядку».

21 квітня - за 4 дні до виборів у загально-німецькі Національні збори - в «Віденській газеті» була оприлюднена декларація уряду щодо питання про політичний устрій Австрії. Уряд залишав за собою право мати особливу думка про будь-яке рішення загально німецького парламенту; і у випадку розбіжності позиції цього парламенту з урядом Союзу держав або Союзної держави Австрії залишав за собою право виходу із Союзу.

25 квітня була опублікована нова конституція, що поширювалася на всю територію Австрійської імперії. Конституція передавала виконавчу владу і керівництво збройними силами імператорові, надавала йому право абсолютного вето. При виборах у рейхстаг встановлювався майновий ценз і ценз осілості. Рейхстаг мав складатися з двох палат - сенату і нижньої палати. Конституція залишала недоторканими старі феодальні відносини; скасування селянських повинностей допускалася лише шляхом грошового відшкодування землевласникам.

15 травня був опублікований новий виборчий закон, що визначав порядок виборів і склад обох палат. Сенат мав складатися з 200 чоловік, з яких 50 призначалися імператором, а 150 обиралися на основі двоступеневих виборів з осіб, що сплачують найвищу суму податків. Це була поступка для великої буржуазії. Сенаторами могли бути лише особи після 30 років.

Палата депутатів мала складатися з 383 членів. Вибори їх були також двоступеневими. Виборчі права надавалися лише особам чоловічої статі, що досягли 24-літнього віку. Норма представництва в нижню палату - один депутат на 50 тис. жителів. Робітники, поденники, прислуга, а також особи, що користуються допомогою суспільних благодійних установ, не могли ні обирати, ні бути обраними. Позбавленими виборчих прав виявилися і інваліди, що втратили працездатність на війні і жили на державний рахунок.

Конституція 25 квітня і виборчий закон 15 травня викликали обурення всього населення Австрії. Конституція була сприйнята як прагнення уряду повернути країну до абсолютизму. Почалася підготовка до нових революційних виступів.

Ініціативу протесту проти конституції і виборчого закону взяв на себе Комітет національної гвардії (утворений 14 квітня), що став головним органом ліберального руху, не зважаючи на деякі суперечності до нього приєднався і Студентський комітет.

10 травня був створений новий Політичний центральний комітет національної гвардії. Однак відсутність єдності між різними угрупованнями привели його до повної нездатності очолити народний протест проти контрреволюції. Центром радикальної опозиції з цього часу став Віденський університет.

14 травня уряд видав наказ про розпуск Політичного центрального комітету національної гвардії, що викликав вибух обурення серед народу. Міністерство відповіло приведенням військ у бойову готовність.

Звістки про заходи уряду стали сигналом для виступів студентів, національних гвардійців і робітників. Газета «Конституція» писала про настрої робітників: «Вони прийшли, озброєні своїми інструментами, готові на будь-яку допомогу студентам у їхній боротьбі з урядом. Настрій робітників бойовий, вони готові будувати барикади».[3;112]

Увечері почалася грандіозна демонстрація. Маніфестанти йшли з гаслами: «Геть аристократичну конституцію! За Установчий рейхстаг!» Армія (солдати) виступили на боці народу. О 10 годині вечора уряд, врахувавши положення, пішов на поступки. Уночі були видані накази про скасування розпуску Політичного комітету національної гвардії, про зміну виборчого закону, про демократизацію виборчої системи і встановлення однопалатної системи.

26 травня уряд знову зважився завдати нового удару революції, видавши наказ про розпуск Академічного легіону. Але і цього разу Відень дав відсіч контрреволюції. У результаті двох послідовних перемог народу, в австрійській столиці зріс вплив створеного віденською буржуазією Комітету безпеки, а уряд був змушений вивести з Відня свої війська. Робітникам були надані виборчі права.

У липні у Відні відкрилися засідання австрійських Національних зборів, так називаного рейхстагу, більшість депутатів якого належало до великих власників. В результаті роботи засідань 7 вересня 1848 р. рейхстаг прийняв рішення про звільнення селян без викупу лише від повинностей, що випливали з особистої феодальної залежності. Всі' оброки, пов'язані з земельним триманням, підлягали викупу. Селяни були розчаровані і стали відходити від революції.[5;246]

До літа 1848 р. стала відходити від революції й австрійська буржуазія. Застій у справах, викликаний тривалою економічною кризою, хвилювання безробітних і підвищення політичної активності робітників - усе це штовхало австрійську буржуазію до угоди з Габсбургами.

23 серпня, у відповідь на зниження підприємцями заробітної платні, відбулася масова демонстрація робітників. Національна гвардія відкрила вогонь, у результаті чого було убито 18 і поранене до 200 робітників.

Восени 1848 р. у Відні народ повісив військового міністра і виступив проти військ уряду. До кінця жовтня столиця була оточена урядовими військами. Австрійська буржуазія не підтримала повсталих, більшість бюргерів відвернулося від революції. На чолі виступів опинилися студенти, службовці, представники інтелігенції. Збройні сили повсталих залишали бажати кращого, не вистачало гармат, рушниць, не було професійного командира.

1 листопада урядові війська штурмом опанували центром міста і підняли на дзвіниці собору св. Стефана ненависний для всього австрійського народу чорно-жовтий прапор Габсбургів. Боротьба коштувала повсталим більше 5000 жертв. Перемога контрреволюції була відзначена численними арештами і розстрілами.

Розгром віденського демократичного повстання дав можливість уряду імператора перейти до знищення всіх основних завоювань революції. Австрійський рейхстаг був розпущений, було призначено контрреволюційне міністерство, імператор Фердинанд І відрікся від престолу на користь 18-літнього племінника Франца-Йосифа, який не був зв'язаний ні якими обіцянками народу, що власне і розв'язувало австрійському двору руки для подальшої контрреволюції.

4 березня 1849 р. у Відні була оприлюднена нова конституція, що поширювалася на всю територію імперії і знищувала всі політичні завоювання березневої революції. Ця Конституція скасовувала автономію Угорщини і створювала єдине централізоване керування всіма землями імперії. Угорщина виступала складовою частиною володінь Габсбургів; від угорських земель були відділені Хорватія, Славонія, Воєводіна і Трнсильванія. В Австрії конституція встановлювала двопалатну систему, вводила високий майновий ценз і повертала імператорові всю повноту виконавчої влади. Австрія знову перетворювалася на самодержавну країну, в якій і мови не могло бути про автономії для окремих народів, що населяли велику імперію.

Розділ II. Участь у революції слов'янських народів

На розвиток революційного руху Австрії безпосередній вплив мали події, що відбувалися на всіх землях "лоскутної імперії", насамперед, слов'янських територіях. Розвиток подій саме в цих областях відіграв важливе значення у перемозі Березневої революції.

Чехія на початку XIX в. перетворилася в провінцію Габсбурзької імперії, що піддавалася насильницькому понімеченню.

Основна маса населення, селянство, знаходилося під тягарем поміщицької експлуатації, панщини, оброків, податків і поденщини. Ненависть чеських і моравских селян раз у раз проривалася повстаннями. У 1821 р. у Зноємському краї (Моравія) владі удалося придушити повстання селян лише після 4-х місячної боротьби.[9;387]

У промисловому відношенні Чехія до початку XIX в. займала в Австрійській імперії перше місце. Найбільше значення мала тут текстильна промисловість. Положення робітників було важким. Вони неодноразово виступали проти машинізації виробництва, що викликала безробіття.

Улітку 1844 р. у багатьох містах Чехії виникли великі хвилювання робітників, що продовжувалися, незважаючи на жорстокі репресії, аж до 1848 р.

Між панівними класами чеської і німецької національності існувала конкурентна боротьба. Чеська буржуазія, у руках якої знаходилася дрібна і середня промисловість, конкурувала з німецькою буржуазією, яка переважала у великій промисловості і користувалася підтримкою з боку уряду. Виразником ідей буржуазно-національного руху виявилася чеська інтелігенція, що розвивалася під впливом ідей французької буржуазної революції, а ще більше - російської літератури. У цей час шириться рух за рівноправність чеської і німецької мов, за повну національну автономію Чехії в рамках Австрійської імперії. Однак єдиної національно-політичної програми в чеської буржуазії до 1848 року не було, хоча спроби її створення робилися неодноразово.

Однієї з форм політичних організацій перед революцією 1848 р. були читацькі клуби, так називані «бесіди», куди приходили російські, польські і німецькі періодичні видання; відвідувачі «бесід» спільно обговорювали питання поточної політики.

Опозиційно налаштовані елементи чеської буржуазії, дворянства й інтелігенції йшли під загальним гаслом повної національної рівноправності, але серед них намітилися дві основні течії: одна, поміркована, на чолі з Ф.Палацьким, інша, більш ліва, що стала пізніше ядром радикально-демократичної партії. Виразником ідей цієї течії став таємний гурток «Ріпіл» (1846 р.).[10;45]

Після перших повідомлень про революційні події у Франції в Празі активізувалося політичне життя. Ініціатива першого політичного мітингу належить гуртку "Ріпіл". 9 березня по всьому місту були розклеєні відозви про загальні збори населення на Святовацлавській площі 11 березня з метою все людного обговорення болючих політичних питань. Уряд знімав ці листівка і навіть видав циркуляр, який рекомендував населенню не звертати уваги на ці відозви і не брати участі у зборах Однак 11 березня 1848 р. на Святовацлавській площі зібралася велика кількість народу. Ці збори були початком політичного руху в Чехії.[10;45] Чеські радикали вимагали прийняття конституції, розширення виборчих прав, скасування панщини, забезпечення свободи слова, зборів, гарантій особистої безпеки, свободи віросповідання, запровадження чеської мови у судочинстві та шкільній освіті, вирішення соціальних проблем. Чеські ліберали також висунули ряд своїх вимог. Вони пропонували створити єдиний сейм Чехії, Моравії та Сілезії, надати виборчі права всім верствам населення, скасувати панщину та привілеї шляхти, зрівняти чеську мову з німецькою, встановити свободу друку, зборів та віросповідання, скоротити строк служби в армії, зменшити податки та інше.

19 березня депутація комітету обох партій відвезла до Відня петицію до імператора, яка була складена на Святовацлавській площі. Вона вимагала об'єднати чеські коронні землі й створити в Празі спільний становий сейм і уряд; надати всьому населенню рівні з дворянством і духовенством права на представництво у сеймі; забезпечити рівність чехів і німців у адміністративних установах і школах та публічне судочинство; призначати на посади людей, які б володіли чеською та німецькою мовами; ліквідувати рештки феодальних відносин шляхом викупу державою повинностей селян.

В цей час революційні заворушення відбуваються вже не лише у містах (Прага, Брно, Моравська Острава), але й в провінціях. Чеське селянство відмовляється виконувати феодальні повинності.

Реакцією на чеську петицію став оприлюднений 23 березня "Кабінетний лист", який дозволяв використання чеської мови та формування збройних загонів, але відповіді щодо державної єдності чеських земель народ від імператора так і не отримав.

У Празі почалося формування Національної гвардії. Один із її загонів -Академічний легіон - складався зі студентів (за зразком віденських студентів).

Таке становище не могло задовольнити чеське населення. 29 березня Збори Святовацлавського комітету підготували нову петицію і 8 квітня 1884 р. влада мусила погодитись на створення в Празі вищих державних установ Чеського королівства, запровадження широкого виборчого права, визнання рівності чеської і німецької мов. Панщину скасував спеціальний патент від 28 березня.

Це рішення імператора дуже несхвально зустріли німці на чеських землях. Вони взагалі мріяли приєднати чеські та австрійські землі до Німеччини. Для вирішення цього питання до Франкфуртського парламенту було запрошено Ф.Палацького (стояв на чолі ліберальної партії). Але коли він дізнався, що мова піде про створення міцної Німецької імперії, то у відкритому листі до Франкфуртського парламенту заявив, що створення об'єднаної Німеччини призведе до розпаду Габсбургської імперії, яка виступає гарантом безпеки всіх народів, що входили до її складу. Така позиція чехів призвела до кінцевого розколу між чехами та німцями Чехії. Відбувається розкол в Національному комітеті: з нього виходять німецькі депутати і після цього, Комітет стає суто чеським органом. ЗО квітня 1848 р. була заснована чеська національна спілка "Слов'янська липа" (старостою обрано П.І.Шафарика), яка видавала власну газету і виступала проти участі чехів у Франкфуртському парламенті.

Активна підготовка до виборів у Франкфуртський парламент (при чому лише в німецьких округах), а також посилення войовничих настроїв серед прихильників об'єднаної Німеччини, спонукали чеських, словацьких, хорватських та інших слов'янських політиків до згуртування. 2 червня 1848 р. в Празі збирається Слов'янський з'їзд, який був певною альтернативою Франкфуртському парламенту і розглядався як прообраз майбутнього слов'янського наддержавного союзу.

Програма з'їзду передбачала розглянути наступні питання: про значення та взаємовідносини слов'ян в Австрійській імперії; про ставлення слов'ян до інших народів імперії та ін.

Віденський уряд заборонив скликання загальнослов'янського з'їзду, але у Прагу прибуло понад 300 делегатів з різних слов'янських земель, були представники як ліберальних так і радикальних партій. На з'їзді було ухвалено єдиний документ "Маніфест до європейських народів", який являв собою компромісний варіант на основі декількох проектів. Крім загальних прав та свобод в цьому документі проводилася ідея збереження Австрійської імперії у вигляді конституційного союзу рівноправних народів під владою Габсбургів.

Але революційних рух у Чехії не припинявся і 12 червня в Празі раптово спалахнуло повстання. Приводом до якого був вишкіл 40-тисячного гарнізону Праги. Студенти зажадали виведення військ із міста взагалі. Але їм було відмовлено і невдовзі у різних районах Праги відбулися напади вояків на робітників і студентів. У відповідь стихійно почали споруджуватись барикади. Повсталу Прагу підтримало населення передмість і селяни. Повстання загрожувало розповсюдитися на всю Чехію. Налякані перспективою загальної чеської революції, ліберали і консерватори вже 13 червня зробили спробу домовитися з повсталими про припинення боротьби. Робітникам було обіцяно, що військові дії припиняться, якщо вони розберуть барикади і відпустять заручників. Однак домовленості з боку уряду було не дотримано. Городяни знову піднялися на боротьбу. Але в цей час було вже перекрито шлях селянським загонам, які йшли на допомогу повсталим. Місто починають розстрілювати з важких гармат Час було втрачено. І 17 червня повстанці капітулювали.

В результаті цих подій було розпущено Національний комітет і Тимчасову урядову раду, заарештовані відомі політичні діячі і активні учасники національного руху, всі загони громадянського ополчення були розігнані, всі обіцянки, які давав уряд, були забуті. Селянських ватажків також чекали репресії і арешти.

Повстання 12 червня явилося результатом підйому всіх революційних сил чеських земель, мало яскраво виражений соціальний характер і не було націоналістичним антинімецьким виступом: разом виступали чеські і німецькі робітники, буржуазія, інтелігенція. Широкого відклику набули ці події в провінції, що поставило австрійський уряд перед реальною загрозою демократичної революції на всіх чеських землях. Повстала Прага змусила уряд зосередити головні сили армії на чеських землях і тим самим відволікти її від придушення революційного руху в інших частинах імперії.

Червневе повстання у Празі, являло собою наймаштабнішу подію в історії революційного руху у Чехії 1848 р., і незважаючи на поразку, мало дуже важливе значення для формування подальшого політичного життя чехів.

Словаччина, у якості "землі угорської корони" Габсбургів, знаходилася, як і Угорщина, у становищі колонії Австрії. З країн колишнього Угорського королівства лише Словаччина не опинилася під турецькою навалою, яка призводила всі землі до економічного занепаду. Тому то Словаччина, на відмінну від Угорщини, мала торгівельно-промислові міста, гірничі і металургійні промисли. Однак внутріімперська митна и загальна фінансова політика австрійського уряду гальмувала самостійний економічний розвиток країни.

Народні маси Словаччини гаряче вітали угорську революцію 15 березня 1848 р., яка принесла відміну кріпосництва і звільнила словаків від австрійської колоніальної залежності. Антиугорський і антифеодальний рух перетворився в рух солідарності з угорською революцією.

Для того щоб не допустити хвилювання на селі, адже більшість словацького населення становило селянство, угорська влада дуже швидко проводить визволення селян від панщини. Поміщики, налякані революційним рухом, змушені були піти на деякі, незначні, поступки у справі ліквідації кріпацтва. Але на початку квітня 1848 р. безземельні селяни Західної Словаччини все ж таки піднімають повстання. Основна мета повсталих - захопити землю. Наприкінці квітня хвилювання охоплюють інші райони Словаччини. Однак всі ці виступи були придушені військами і селяни розчарувалися у своїх надіях на визволення від поміщицького гноблення, отриманні громадянських прав і національної рівності.

Безпосереднім приводом для селянських повстань у Словаччині було небажання поміщиків повернути селянським общинам пасовиська, захоплені поміщиками в останні перед революцією роки: "...повсталі у комітатах Гемер, Зволень і Тречин виганяли поміщиків із сіл, захоплювали зернові амбри та худобу, ділили поміщицькі землі".² Угорський уряд змушений був ввести військовий стан на території всієї Словаччини, направити на її територію загони національної гвардії, які жорстоко розправлялися з повсталими.

Одночасно з селянським рухом, на повстання піднялись робітники. Наприкінці березня у Банській Штіявніце шахтарі створили свій комітет, який почав боротися за покращення умов праці, за термінове усунення австрійських чиновників від управління шахтами, за передачу управління в руки комітету. Зі свого боку, шахтарі пообіцяли подвоїти видобуток вугілля, якщо їх вимоги будуть виконані.

Революційні події, що розпочалися в березні 1848 р. в столиці Габсбургської монархії, захоплено зустріли "штурівці" (так називали молоду генерацію словацьких політиків, які вийшли з покоління словацьких "будителів", на чолі організації стояв лінгвіст Л.Штур) та інші представники національного руху, які вбачали можливість поглибити та реалізувати вже розроблені вимоги.

Позицію словацький громадських діячів у ході революції 1848-1849 рр. багато в чому визначала політика Відня та Будапешта. Для розвитку словацького національно-визвольного руху в цей період вирішального

значення набуло цілковите ігнорування угорським революційним проводом національних прагнень не тільки словаків, але й інших народів.

Ухвалення угорськими Державними зборами "закону про незалежність Угорщини" призвело до посилення політики мадяризації, яка проводилася під гаслами єдиної угорської нації. Всі інші народи королівства не дістали жодних гарантій забезпечення їхніх національних прав. Однак угорські революціонери на чолі з Л.Кошутом утворили блок словацького та угорського дворянства, який виступав проти монархії Габсбургів, під гаслами свободи і прогресу, за самостійний розвиток Угорщини, включаючи і Словаччину.

Наприкінці квітня 1848 р. було засновано Словацький національний комітет, який 10 травня скликав у центрі Північної Словаків Національні збори Словаччини. В цих зборах головним чином брали участь прихильники Штура. Збори прийняли маніфест, в якому вимагалося "територіальної автономії Словаччини із власним сеймом у межах угорської держави; створення окремих національних груп в загальноугорському сеймі і встановлення їх делегатами від окремих націй; етнографічних кордонів між окремими національно-автономними частинами Угорщини; визнання рідної мови населення офіційною мовою; створення словацьких шкіл і словацького університету".

Угорський уряд відхилив вимоги словацьких Національних зборів, а зважаючи на зростання виступів селянської бідноти і народного невдоволення, взагалі починає переслідування лідерів Комітету, що змушує їх емігрувати до Праги. Там вони беруть участь у роботі Слов'янського з'їзду (2 червня 1948 р.).

Слов'янський з'їзд увалив резолюцію зі словацького питання, виходячи з передумови збереження цілісності Угорщини. Після поразки Празького повстання словацькі лідери під проводом Л.Штура переїхали до Відня. Після встановлення контактів з правлячою династією були проведені переговори з хорватами та сербами Воєводини з метою організації спільних збройних виступів проти угорських властей. Наприкінці серпня ,1848 р. у Відня виник словацький добровільний збройний загін, який очолили чеські військові Ф.Зах та А.Влоудка.

З ініціативи Л.Штура 16 вересня 1848 р. у Відні було засновано Словацьку національну раду, яка виступила з вимогою про надання автономії Словаччині в межах Угорського королівства. Для придушення угорського революційного руху до Угорщини в середині грудня 1848 р була спрямована австрійська армія на чолі з фельдмаршалом А.Віндішгреца. Словацька національна рада, підтримуючи Габсбургів, організувала похід добровільного загону словаків (2 тис. вояків) проти угорців.

Після придушення за допомогою російської армії революції в Угорському королівстві Габсбурзький уряд навіть не згадував про автономію чи інші вимоги словаків. У березні 1849 р. від імені Словацької національної ради імператорові Францу-Йосифу І була подана петиція, в якій містилася вимога надання Словаччині автономії на основі етнічного принципу у складі Австрійської імперії. Але австрійська влада використала перемогу над революційною Угорщиною лише для зміцнення власних позицій, а політична програма національних сил щодо здобуття автономії словацькими землями так і залишилася гаслом аж до Першої Світової війни.

В період революційних подій 1848-1849 рр. землі Хорватії та Славонії знаходилися під владою Габсбурзької імперії. Становище простого народу було дуже тяжким, рівень матеріального забезпечення низьким. Ще у 1845 р. француз І.Де спре, який подорожував по Хорватії, у своїх дорожніх нарисах розповідав про вбогі хатинки без димарів, про напіводягнених або зовсім голих дітей та жінок, про чоловіків, одягнених в якесь лахміття. При цьому представники панівної верстви мешкали в розкішних палацах, а вдягалися за останньою модою паризьких та віденських салонів.

У Європі періоду революції носієм передових ідей та рухів виступала буржуазія, однак на хорватських та словенських землях її ще просто не існувало, отже нікому було взяти на себе цю місію.

На початку XIX ст. У головному центрі Хорватії - Загребі - налічувалося всього 10 тис. жителів, причому значну частину мешканців складали іноземці. Все це негативно позначалося на суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку країни.

Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. землі Хорватії і Славонії були повернуті Габсбургам і незважаючи на поділ їх адміністративними кордонами, їхнє об'єднання під владою могутньої імперії мало позитивне значення, оскільки давало можливість забезпечити приблизно однаковий за змістом, формою і темпами політичний та економічний - розвиток.

Національне відродження в Хорватії розвивалося за схемою, притаманною майже всім західно- і центральноєвропейським народам, але мало при цьому певні етнічні особливості й джерела. Серед них - власна культурна традиція, у ході розвитку якої було закладено підвалини хорватського духовного життя; діяльність хорватських політиків та громадських діячів, спрямована на захист хорватського національного буття від загрози мадяризації; діяльність хорватських просвітників та ін.

За таких умов у хорватів розгортається рух національного відродження, вершиною якого став "іллірізм". У 1830 р вийшла в світ книжка головного натхненника й лідера ілліризму Людевіта Гая, присвячена основам "хорвато-слов'янського"правопису. Пізніше з'явилися публікації інших творів і авторів., які продемонстрували наявність у Хорватії всіх об'єктивних чинників, необхідних для розгортання нового руху.

Організований рух ілліризму розпочався у 1835-1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською мовою - "Даниця хорватська, славонька і далматинська"; з'явилося "Звернення до читачів" Л.Гая, в якому формулювалися ідеї руху; виникла і закріпилася назва руху - "ілліризм"; активно поширювалася ідея загальнослов'янської та південослов'янської єдності. У тогочасній Хорватії все це нагадувало справжню революцію. Незважаючи на численні публічні декларації іллірійців, де підкреслювалася саме духовна складова нового суспільного руху, ілліризм від своїх перших кроків мав виразно політичний характер. З перебігом часу всередині ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за мову та літературу лише засіб для досягнення важливої мети - успіху в політичному протистоянні з прибічниками мадяризації.

До ілліризму дуже швидко приєдналася більшість усіх прогресивних, національно свідомих сил Хорватії. На чільні позиції разом з Л.Гаєм висунувся представник "старої" генерації хорватських громадських і літературних діячів - граф Янко Драшкович, котрий на той час мав багатий досвід політичної боротьби. Ілліризм поширився в усіх хорватських областях і проник до Сербії, а також до словенців та угорців.

Відчувши небезпеку, правлячий режим взявся до утисків ілліризму й активістів руху. Було заборонено використання терміну "ілліризм". Цензура з кожним днем все жорсткіше ставилася до "іллірійських" видань. 29 липня 1945 р. на площі Св.Марка у Загребі розстріляли мирну демонстрацію. Тоді загинуло 13 і було тяжко поранено близько ЗО осіб.

Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні непорозуміння в середині руху, ілліризм не втратив динаміки розвитку й проіснував до революції 1848 р., яка принесла хорватам ліквідацію феодальних відносин і певну демократизацію суспільно-політичного життя.

23 березня 1848 р. баном Хорватії проголошено Иосифа Єлачича, який відіграв значну роль в історії свого народу. Єлачич зібрав у Загребі Сабор, що ухвалив низку важливих рішень. Основним із них була вимога об'єднання під єдиною владою всіх хорватських земель. Рішення Сабора фактично являли собою програму буржуазно-демократичної революції [6;12].

Відень, який саме в цей час боровся з угорськими повстанцями під проводом Л.Кошута, мусив піти на певні поступки хорватам. Ці поступки стосувалися як політичних, так і економічних питань, а також проблеми національного самозбереження. Незабаром Єлачич зі своїми загонами приєднався до австрійців і у вересні 1848 р., перетнувши річку Драву розпочав бойові дії проти угорських повстанців. На таке рішення бана підштовхнули не лише поступки Відня, а й політична програма Кошута, котрий обстоював ідеї угорського націоналізму, прагнучи створення "Великої Угорщини" від Карпат до Адріатики, що суперечило інтересам хорватів.

У самій Хорватії влада практично повністю перейшла до представників ілліризму, які, за відсутності належного політичного досвіду, не спромоглися скористатися з особливостей моменту для втілення на практиці власної програми. Вони передоручили право на прийняття рішень Єлачичу, котрий у певний момент погодився на компроміс із Габсбургами, вважаючи, що оптимальним варіантом для його народу стане здобуття якомога ширших політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності імперії. Доба ілліризму, що тривала майже 15 років, скінчилася для більшості щирих і відданих представників руху відчуттям поразки.

Після революції 1848-1849 рр. в Хорватії було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії. Таким чином, поразку революції хорвати відчули найпершими в імперії Габсбургів і причому дуже болісно. І головне, дворянство Хорватії виявилося неспроможним зберегти національну незалежність Хорватії, яка була майже досягнута до літа 1848 р. в результаті європейської революції.

Висновки

Події, які відбувалися на Європейському континенті півтора століття тому, безперечно, стали важливою віхою в історії західної цивілізації. В радянські роки було прийнято говорити про революції 1848-1849 рр. як про прояв класової боротьби - боротьби буржуазії проти феодальних відносин, однак зараз з'являються нові підходи і трактування минулих подій.

Колишній підхід до вивчення європейських революцій був пов'язаний з абсолютизацією однієї форми розквіту за рахунок приниження іншої. Безперечним пріоритетом для марксистів була революція. Тому і реформи, які в середині XIX ст. проводили уряди багатьох європейських країн тенденційно трактували як результати революційної активності мас. "Вони (революції) принесли робітничому класу величезний революційний досвід і змусили панівні класи піти на деякі реформи... Революції прискорювали поступальний рух суспільства".

Історики кінця XX - початку XIX ст. не такі категоричні у своїх оцінках революцій 1848-1849 рр. та їхніх наслідків. Після поразки революцій, панівним колам європейських держав не вдалося відновити старі відносини. Революції довели неможливість продовжувати колишню політику. Багатьом монархам, для збереження власних країн потрібно було використовувати досвід національних рухів у своїх інтересах. Революції дали поштовх до подальшого розвитку індустріальної цивілізації, формуванню національної самосвідомості, формуванню у людини розуміння необхідності незалежності і свободи особистості.

За своїм характером революція в Австро-Угорській імперії була демократичною. Вона зазнала поразки через нерішучість і острах перед повсталим народом ліберальної буржуазії. До того ж національно-визвольні рухи на окраїнах імперії, отримавши певні поступки з боку Габсбурзького уряду, щодо задоволення деяких національних питань, відійшли від активних дій.

Всі, без виключення революції, не виконали своїх кардинальних завдань. Але парадокс історії полягає в тому, що незважаючи на провал революцій у плані вирішення ними конкретних завдань, заради чого вони власне і творилися, саме суспільство, яке змінилося в 40-х роках XIX ст., було остаточно повернуто у бік демократії. Воно стало більш зрілим як в цілому, так і стосовно до конкретних його соціальних верств. Європа спробувала смак свободи і не збиралася її втрачати.

Вже нічого не могло звернути Європу на шлях кінця XVIII ст., спинивши її розвиток. Хоча економічно революції давали країнам набагато більше, ніж в сфері політики, багатьма сучасниками вони сприймалися як певний пункт в антимонархічній боротьбі і рухові до оновленої Європи.

Список використаних джерел та літератури

1. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник у 2-х ч. / За ред. В.Ф.Панібудьласки. - К., 1997.-423с

2. Новая история в документах и материалах. Вьш. 1. - М., 1975. - 265с.

3. Хрестоматия по новой истории: В 3 тт. / Под ред. А.А.Губера, А.В.Ефимова. – М, 1965.

4. Всемирная история: Национально-освободительньїе войньї XIX века / Н.Бадак, И.Е.Войнич, Н.М.Волчек и др. - М.: АСТ, 2001. - 560 с.

5. Грицак Я Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.- 535с.

6. Дрібниця В.О., Реєнт О.П. Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії та український національно-визвольний рух // Історія України -2001.-№13.

7. Еріх Цьольнер Історія Австрії - Львів, 2001. -712 с.

8. Исламов Т. Проблеми нации и национализма в современной австрийской историографии // ННИ - 1995. - №4.

9. Історія західний і південних слов'ян (з давніх часів до XX ст.). Курс лекцій / За ред В.І.Ярового. - К., 2001. - 700с.

10. Історія південних і західних слов'ян / За ред І.М.Гранчака, А.Ф.Кізіченка. - К., 1987. - 446с.

11. Кан С. Революция 1848-1849 г. в Австрии и Германии. - М., 1969. -443с.

13. Кобрин В.Ф. Династия Габсбургов // ННИ - 1991. - №4.

12. Копилов А.О., Заводовський А.А. Вплив визвольної боротьби Балканських слов'ян на трансформацію слов'нської ідеї в суспільно- політичній думці України 2 половини XIX с'т. // УІЖ - 2003.- №2.

13. Лаптева Л.П. История Чехия периода позднего феодализма и раннего Нового времени (1648-1849). –М., 1998. – 560с.

14. Никифоров К.В. Сербия в середине XIX в. - М, 1995. - 340 с.

15.Новая история. 4.1. (1640-1870) / Под ред. А.Л.Нарочницкого - М., 1978.-700с.

16. Норман Дейвіс Європа. Історія. - К., 2000. - 1465с.

17. Революции 1848-1849 / Под ред. Ф.В.Потемкйна, А.И.Молока - М., 1981.-850с.

18. Стрелова О., Кузнецова Л. 1848-й год в европейской истории // История ПС - 10 марта 1998.

19. Френсіс Дворник Слов'яни в європейській історії та цивілізації. - К., 2000. - 500с.

20.Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Курс лекцій. -К., 1996.-315с.