Вступ

Чернігівщина. Край зачарованої Десни, розміщений на границі лісової та лісостепової зон, край з досить теплим літом і помірно м'якою зимою. Природа неначе створила його для того, щоб людина використовувала дари її природи, любила та шанувала її.

Чернігівщина – край річок, лісів та боліт. Близько 1200 річок басейну Дніпра нараховується на території області. Це – славетна Десна та її притоки Убіль, Мена, Снов, Сейм, Остер та інші. Численні «голубі очі» Чернігівщини – її озера та ставки, водосховища. Все живе тягнеться до води, її використовує людина для життя та ведення господарства, судноплавства, рибництва. У воді і навколо неї селяться тварини. Річки, водойми і болота Чернігівщини, серед яких багато втрачено при проведенні широких меліоративних робіт, вимагають пильного догляду і контролю для збереження і покращання їх стану.

Ліси, які в минулому переважали, нині займають близько п'ятої частини території області і збереглись переважно в поліській частині області та в долинах річок. Примножити лісові багатства – актуальне завдання для Чернігівщини. Чимало цінних лісових ділянок нині охороняється.

Тваринний світ області багатий та різноманітний, численні мисливські тварини, багатим є світ птахів та риб.

Крім цінних об'єктів сьогодення, Чернігівщина славна також історико-природними пам'ятками. Тут є давні поселення людини, найдавніші – з часів палеоліту, близько 100 тисяч років тому. Найвизначнішою пам'яткою пізнього палеоліту є відома Мізинська стоянка в долині Десни. З інших історичних пам'яток природи області слід згадати також скіфські кургани, городища, поселення. Пам'ятками природи різного віку € старі дерева, пов'язані із багатьма історичними подіями.

На Чернігівській землі створено чимало природно-заповідних територій і об'єктів, в яких охороняються ліси і водойми, типові рослинні угруповання і фауністичні комплекси. Значна увага приділена охороні раритетної компоненти нашого біорізноманіття – рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань. Природно-заповідний фонд Чернігівської області нараховує 647 територій та об'єктів. Серед них – всесвітньо відомі перлини – Тростянецький дендропарк, Качанівський та Сокиринський парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Природно-заповідні території займають 6,9% площі області.

Найважливіші подальші завдання природоохоронців – створення на Чернігівщині національних природних парків, розробка екологічної мережі області, яка з'єднає екологічними коридорами природно-заповідні території для охорони генофонду, полегшення міграції тварин та рослинних зародків.

Мета нашої роботи – познайомитися та коротко охарактеризувати найбільш відомі пам`ятки садово-паркового мистецтва, їх роль у розвитку нових напрямків екології, значення у житті та вихованні особистості.

Головними завданнями, які постають перед нами є:

1. з`ясувати місце садово-паркових територій як об`єктів з особливим статусом охорони;

2. охарактеризувати найбільш відомі пам`ятки садово-паркового мистецтва;

3. проаналізувати значення пам`яток садово-паркового мистецтва для розвитку екології та екологічного виховання особистості.

1. Парки та сади як території і об'єкти з особливим статусом охорони

В наш час найбільш повно і довговічно краса природи може бути захищена в заповідниках, національних парках та на територіях з особливим статусом охорони. Природна краса заповідних об'єктів з часом стає безцінним еталоном, мірою і критерієм прекрасного, великим учителем і натхненням муз, має моральне значення, як притулок, де людина очищається від грішних земних турбот, відпочиває, збадьорюється, стає благородною.

Станом на 01.01.2003 року природно-заповідний фонд Чернігівської області нараховує 647 об'єктів загальною площею 220178,1 га, що становить 6,8% від загальної площі області. До його складу входить 7 категорій об'єктів: регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» (площею 87672,9 га), 437 заказників (площею – 113488,4 га), 133 пам'ятки природи (площею 804,39 га), 23 парки-пам'ятки природи садово-паркового мистецтва (площею 17551,6 га), 52 заповідні урочища (площею 204,7 га), 21 об'єкт загальною площею 9876 га, віднесений до категорії загальнодержавного значення: дендрологічний парк «Тростянець», Менський зоопарк, 1 загальнозоологічний, 2 ландшафтні, 4 ботанічні, 4 гідрологічні заказники, а також Сокиринський парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва та 7 пам'яток природи [2, 97].

Природно-заповідні об'єкти розташовані досить нерівномірно на території області, при загальному відсотку заповідності по області 6,8%, в центральних районах (Носівський, Ніжинський, Бахмацький, Борзнянський) він не досягає 3%.

Для збереження, відтворення і раціонального використання типових та унікальних природних комплексів українського Полісся та задоволення рекреаційних потреб населення в 2002 році в Козелецькому районі створено перший в області багатофункціональний природоохоронний об'єкт – регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» (площею 87672,9 га).

Доопрацьовані зауваження до Проекту Указу Президента України про створення Ічнянського національного природного парку площею 9,66 тис. га. Проведені роботи і підготовлені матеріали попереднього погодження місця розташування Мезинського національного природного парку площею 31,6 тис. га на території Коропського району.

Протягом 2002 року в Чернігівській області працювали експедиції Наукового центру заповідної справи Мінекоресурсів України, в ході яких були виявлені для подальшого заповідання цінні природні території в Новгород-Сіверському та Ріпкинському районах.

Науковці і студенти Чернігівського державного педуніверситету ім. Т.Г. Шевченка під час польових практик та експедицій, для виконання дипломних і наукових робіт проводять обстеження природно-заповідних об'єктів області. Практичні висновки і рекомендації досліджень використовуються для оцінки стану та доповнення наукових характеристик заповідних об'єктів Корейського, Щорського, Срібнянського районів.

У співпраці з обласним товариством охорони природи розробляються програми відродження природно-заповідних об'єктів області, із залученням до їх виконання широких верств населення. В 2002 році проведено обстеження та підготовлені матеріали до проекту «Гідрологічній пам'ятці природи «Озеру Магістратському» – бути».

Для збереження та відтворення фауни Менського зоопарку з обласного природоохоронного фонду було виділено 10,0 тис. грн., на виготовлення інформаційно-охоронних знаків для пам'яток природи в м. Чернігові та заказників загальнодержавного значення області виділено 4,6 тис. грн.

Ведеться контроль використання природних ресурсів на території об'єктів природно-заповідного фонду. У 2002 році державними регіональними та районними екологічними інспекціями для ліквідації наслідків стихійних лих та підтримання санітарного стану лісів були погоджені вибіркові санітарні рубки на 70 об'єктах природно-заповідного фонду загальною площею 1742,9 га об'ємом 24734,1 м³.

Активну підтримку на Чернігівщині одержала Всеукраїнська акція «Парк тисячоліття». При її проведенні в області навесні 2002 року було впорядковано 321 га територій природно-заповідного фонду, створено 15 нових парків, 200 гектарів нових зелених насаджень, 26 гектарів нових газонів, висаджено 135 тисяч дерев, 41 тисячу кущів, ліквідовано 623 стихійні сміттєзвалища.

Наш край багатий своєю історико-культурною спадщиною, що має надзвичайне виховне, пізнавальне та рекреаційне значення. В Чернігівській області взято на облік та охороняється більше 2,4 тис. пам'яток історії та монументального мистецтва і більше 2,3 тис. пам'яток археології, ведеться постійна наукова та дослідницька робота, списки щорічно доповнюються новими об'єктами [2, 98].

На Чернігівщині діють два Національні заповідники: історико-культурний заповідник «Качанівка» та архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній», а також чотири заповідники і два музеї-садиби, підпорядковані управлінню культури облдержадміністрації, а саме: Батуринський державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», Новгород-Сіверський історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім», обласний меморіальний музей-заповідник П. Куліша Таннина пустинь»; Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М.М. Коцюбинського, Борзнянський художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України О. Саєнка» та Сосницький літературно-меморіальний музей О.П. Довженка.

У 2002 році постановою Кабінету Міністрів України затверджена Комплексна програма збереження пам'яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», до складу якого входить парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Кочубеївський». Працівниками заповідника розроблено план природоохоронних заходів на території парку Кочубея на 2003–2005 роки.

Спираючись на архівні матеріали, спогади сучасників Михайла Коцюбинського, на території саду літературно-меморіального музею-заповідника письменника проводились роботи по оновленню.

Працівниками історико-меморіального музею заповідника Пантелеймона Куліша «Ганнина пустинь» у 2002 році закладено фруктовий сад з 220 дерев, розбито клумби, газони, обсаджено деревами і зариблено меморіальний ставок, приведено у належний стан парк, де знаходяться могили видатних діячів української культури П. Куліша, Г. Барвінок, В. Білозерського.

Справжньою окрасою і оазисами чистоти і духовності нашого краю є парки-памятки садово-паркового мистецтва, яких налічується в області 23. Найкращі з них – дендропарк «Тростянець» та Сокиринський парк.

Сокиринський комплекс – чарівний куточок Срібнянщини, який поєднує в собі природні лісові масиви навколо річки Утка, штучно створені паркові композиції, і архітектурні комплекси палацу Ґалаґанів. До складу комплексу входить парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сокиринський» та ботанічний заказник місцевого значення «Галаганове» [2,99].

Парки, як осередки історії та культури нашого народу, потребують належного догляду та фінансування на їх утримання, адже вони несуть рекреаційне навантаження і повинні надихати нас на добро.

Значна інтенсивність та обсяги антропогенного впливу суттєво врадили біорізноманіття Сіверського краю, формування якого почалося з середини палеогену, а в сучасному вигляді, в основному завершилося в середньому голоцені, тобто 5000 років тому. Так, рослинний світ Чернігівщини включає понад 900 видів судинних рослин, що становить біля 18,4% від загальної кількості судинних рослин, поширених в Україні. Тваринний світ характеризується ще більш багатим видовим складом, який становить близько 41% від загальноукраїнського.

2. Найбільш відомі парки та садово-паркові пам`ятки Чернігівщини

2.1 Історія формування і сучасний стан Качанівського парку

Будь-кого хто побуває в Качанівці, що в Ічнянському районі на Чернігівщині, зачарує краса та здивує розмаїття рослинного світу, який нараховує понад 300 видів судинних рослин. Пропонований еколого-пізнавальний маршрут дозволяє познайомитись з найбільш типовими

На сьогодні територія парку знаходиться як на лівому, так і на правому березі річки Смож. Але деякі лісові масиви не входять до складу історико-культурного заповідника. Те, що колишні частини парку зараз мають різне підпорядкування, безумовно, є негативним фактором. Цікаво, що й досі на деяких узліссях, де до парку підходять лани, можна побачити старовинні межі – рів та вал. Рельєф парку складний. Майорський і Великий ставки, а також болото розділяють його на дві частини. Максимальний перепад висот становить 38 м. У східній (лівобережній) частині – від 129 м навколо болота, на південній межі – до 167 м біля Георгіївської церкви. Західна (правобережна) частина має майже такий самий перепад висот – від 129 м до 166. Декілька балок перетинають парк. У трьох балках та їхніх відгалуженнях зроблені невеликі ставки. Різні куточки парку мають свої назви – «Порожня криниця», «Гірка Любові», «Гірка Вірності» та «Білий міст». У парку є кілька містків, які будувалися на перехрестях паркових доріг, або перекидались через невеликі балки [4, 18].

З загального плану парку видно, що лише на припалацовій території є регулярне планування, яке закладалося з самого початку його створення. Про це свідчать алейні насадження з гіркокаштану звичайного (алея до Георгіївської церкви та від парку до об'їзної траси), клену гостролистого (алея від Георгіївської церкви до палацу). Деякі ділянки навколо палацу представляють парковий тип садово-паркового ландшафту, але на решті території переважають ділянки природного листяного лісу. Вкраплення хвойних досить незначні, переважно це інтродуковані види: сосна Веймутова, модрина європейська, яловець козацький, туя західна. Є у парку ділянки лучних ландшафтів, зокрема на берегах ставків та на днищах балок.

У 1948 р. ботаніком О.Л. Липою в парку відмічено близько 50 видів та форм деревних рослин. У 1998 р. Ю.О. та А.В. Клименками відмічено 51 вид, підвид та форми з 39 родів і 22 родин. Так, ялина колюча представлена тільки голубою формою, а туя західна та верба біла – як типовими рослинами, так і декоративними формами: перша – колоновидною, друга – плакучою. Всього хвойних – 9 видів (8 видів дерев, 1 вид чагарників), листяних – 42 (23 – дерева, 19 – чагарники) На території парку є старі екземпляри інтродуцентів. Одна з модрин європейських має діаметр стовбура 1 м та висоту 30 м, це, ймовірно, найбільша модрина у парках Лівобережної України. У парку декілька модрин, діаметр стовбура яких від 80 до 90 см, сосни чорна та Веймутова. На гірці Любові росте сосна чорна з діаметром стовбура 60 см, який на висоті 3 м роздвоюється [4, 19].

З південного боку від палацу є старі сосни Веймутова. Одна туя західна біля палацу має діаметр стовбура понад 40 см У алеях чимало дерев-велетнів гіркокаштану звичайного, діаметр стовбура найбільшого з них перевищує 80 см. Діаметр стовбура найбільшого дерева дуба червоного або північного близько 75 см. Діаметри стовбурів ялин звичайних сягають 70 см.

Основним видом у парку є дуб звичайний. Парк створювали на базі природної діброви, а тому на всій його території можна побачити окремі старі дерева, діаметри стовбурів яких часом перевищують 1 м. У лівобережній частині парку на значних площах збереглися ділянки вікової діброви. У правобережній – діброва молодша, і це, переважно, культури дуба звичайного, які давно зімкнулися. Але на припалацовій території чисто дубові насадження займають незначну площу. На сучасному етапі в масивах та гаях вони не домінують. Тут утворилися похідні насадження з липи серцелистої, клена гостролистого, ясена звичайного та інших листяних порід. Проблема заміщення діброви похідними насадженнями існує на всій території парку і потребує значної уваги та ефективних заходів щодо її вирішення.

У східній частині вздовж ставків є досить великі березові масиви, в яких діаметр окремих стовбурів беріз досягає до 70 см. Групи дерев сосни звичайної та ялини європейської займають незначні площі, але істотно впливають на ландшафтний вигляд парку. Уздовж ставків є ділянки, на яких переважають такі види як тополя чорна, вільха клейка, верба біла. Зараз самосів супутників дуба засмічує багато ділянок парку, тоді як сходи дуба у більшості випадків гинуть (переважно через затінення). Старі дуби поступово відмирають, а місця, де вони росли, захоплюють інші види [4, 20].

Небажаний самосів не лише зараз псує ландшафтний вигляд парку, утворюючи хащі, але у майбутньому може призвести до суттєвої зміни видового складу сучасних угруповань. Тому необхідно здійснювати заходи, спрямовані на збереження та відтворення природної діброви.

2.2 Пам`ятка садово-паркового мистецтва – Сокиринці

Сокиринці – чарівний куточок на півдні Чернігівської області, тихий притулок примхливих муз і римських богинь, прекрасний витвір матінки-природи і людського генію. Місце, яке вже півтора століття приваблює до себе людей, закоханих в мистецтво і поезію, надихає їх до творіння прекрасного. Алеями і доріжками чудового Сокиринського парку ходили і милувалися його неповторними краєвидами Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич і Левко Жемчужников, Микола Лисенко і Максим Рильський. Тут, під кронами старих дубів-велетнів лунав проникливий голос нашого знаменитого кобзаря Остапа Вересая.

Сокиринський садово-парковий комплекс – пам'ятка садово-паркового мистецтва XVIII ст., займає площу біля 427 га, з них 77 га – площа власне парку, 350 га так званий «парк Ґалаґана» (ботанічний заказник «Галаганове»). Цей чарівний комплекс поєднує в собі природні лісові масиви навколо річки Утки, штучно створені паркові композиції, і архітектурні комплекси палацу Ґалаґанів.

Знайомство починається з старовинної в'їзної брами – в'їзду в Галаганівську садибу.

Ворота збудовані в класичному (ампірному) стилі: два пілони, увінчані фронтонами; в пілонах прорізані вузькі проходи з невеликими арками. Між пілонами і службовими флігелями можна бачити огорожу, яка далі переходить в цегляні стіни [5,72].

Два службові флігелі розміщені симетрично центральній алеї. Вони є своєрідними архітектурними шедеврами: одноповерхові, прямокутні, декоровані пілястрами і архівольтами.

Пройшовши через ворота, ви потрапляєте на центральну паркову алею, яку з обох боків обступили вікові дуби, що створює досить широку перспективу. Сьогодні ця алея обсаджена двома рядами з туї західної, що створює враження коридору.

Перед палацом є круглий газон. В минулому тут стояли дві козацькі гармати, з яких салютували гостям і на свята. Галаганівський палац складається з центрального двоповерхового корпусу і двох флігелів. У його центрі підноситься декоративний купол з шпилем. Головний фасад корпусу прикрашений ліпними орнаментами у вигляді вінків, перевитих стрічками. По цьому палацу можна вивчати класичну архітектуру, тут поєднані практично всі архітектурні елементи античних споруд.

Парковий фасад Сокиринського палацу побудований більш скромніше ніж головний; він не такий урочистий. З балкону другого поверху ви спускаєтесь в парк по сходам, які, розширюючись донизу, переходять в пандус з балюстрадою. По боках пандуса були встановлені скульптури богинь – «Флори, богині квітів і Помони, богині плодів», а на думку інших дослідників – Гери і Церери. Виникає питання: «Хто ж все таки вони – ці заморські красуні?» – це ще одна таємниця Сокиринського парку. Архітектор Дубровський дуже вдало і талановито зблизив і поєднав форми палацового фасаду з розкішною зеленню парку [5,75].

Перед парковим фасадом – Велика галявина, яка полого спускається до ставка. З неї можна спостерігати чудові краєвиди старовинного парку. Праворуч на ній – 170-річний платан, група модрин; ліворуч – пам'ятник кобзареві Остапу Вересаю. Про його роль, як співця українського народу, влучно зазначив Павло Тичина: " Не можна було б без Вересая обійтися в ті страшні часи, коли саме існування українського народу, його мови, історії, культури заперечувалось і відкидалось…''

Далі, пройшовши, на насипній терасі можемо побачити струнку альтанку Ротонду. Вісім іонічних колон підтримують граціозний купол. Під альтанкою є просторе приміщення у вигляді гроту. Вона обсаджена ялівцем козацьким. Приємно зупинитись, посидіти і помилуватись зворушливо-чарівними краєвидами Сокиринського парку, спостерігати за спокійною гладдю широкого ставу, за грою риби в ньому, помріяти про ті часи, коли господарі маєтку відпочивали тут, влаштовували зустрічі, коли сюди приїздили митці, художники, поети.

Лівіше, на південний захід від Ротонди знаходяться руїни оранжереї, яка займала площу 0,3 га. І була обгороджена високими мурами, декорованими пілонами. Ця споруда унікальна архітектурна пам'ятка, єдина в Україні [5, 76].

Від оранжереї спускаємось вниз і по дорозі ідемо в напрямку на захід до місця, де стояв старовинний явір (клен несправжньоплатановий), найстаріше дерево парку, яке в травні 1999 р. загинуло, і під яким, за оповідями місцевих жителів, створювалися поетичні рядки Тараса Шевченка:

Зупинившись на галявині біля ставу, можна послухати оповіді і легенди місцевих старожилів, і просто помилуватись водним плесом Панського ставка. Він був створений на річці Утка, яка була перегачена в кількох місцях і таким чином, утворилося кілька ставків загальною площею 200 га. Панський ставок, як частина Сокиринського парку, має площу близько 20 га. Він оточений навколо лісом, має дві дамби, які регулюють рівень води в ньому.

Пройшовши далі метрів з 200, у вузькій глибокій долині, яка починається від ставка і тягнеться в глибину парку, можна побачити готичний місток. Він складається з трьох стрілчастих арок, чотирьох гранчастих пілонів, оздоблених канелюрами і колонками. Місток мав дерев'яний настил. В минулому, спираючись на парапети відпочивали пани і панночки. Це було півтора століття тому. Нажаль сьогодні від нього залишилися тільки руїни.

Повертатись з даного маршруту можна в зворотному напрямку, або піднявшись на край долини, вийти на паркову дорогу і в східному напрямку, палацу Ґалаґанів.

Поруч з палацом, на Великій галявині як символ вічності і міцності родового маєтку Ґалаґанів, стоїть одиноке дерево платану східного. Воно має унікальну властивість – щорічно скидати кору з гілок і стовбурів, за це в народі його назвали «безсоромним деревом». Родом платан з півдня, у народів Кавказу, Киргизії, Середземномор'я є багато легенд, присвячених йому. Платан або чинара – досить поширене дерево біля джерел, колодязів, вздовж доріг (південний аналог нашої верби). Його поширили ще давні греки, які вважали платан одним з священних дерев. Довголіття і велич – це ознаки, які характерні для платанів. Великі, старі платани віком до 1000 років зустрічаються на Кавказі, в Середній Азії. Вік платану в Сокиринцях більше 200 років. Цікавою особливістю платана є те, що він легко розмножується вегетативне, за швидкістю вкорінення гонів може змагатися з тополями і вербами.

Біля самого краю Великої поляни, праворуч височить «жива стіна» з модрин. Належить модрина до хвойних видів дерев, але є оригіналом серед них. Вона, подібно до листяних деревних рослин, щороку на зиму скидає свою хвою. Саме з цим явищем скидання хвої (листу) і пов'язана російська назва модрини – «лиственница». На Україні, власне у Карпатах, в дикорослому стані зустрічається лише один вид – модрина польська. В культурі такі види як модрина сибірська, м. європейська [5, 78].

В Сокиринському парку зустрічається модрина європейська. В дикому вигляді вона росте в горах Західної та Середньої Європи. В парку – це струнке дерево до 20–25 метрів заввишки та до 50–70 см у діаметрі. До 50–70-річного віку крона модрини має конусовидну форму. Також вражає довговічність модрини: вона часто доживає до 600 років. Цьому сприяє добре розвинена коренева система, а потужний стрижневий корінь та добре розвинені бічні корені забезпечують стійкість модрини проти вітру.

Сам Сокиринський парк був створений на основі старого листяного лісу, в основному з дуба звичайного. Про це свідчать дуби-велетні тих часів, які збереглися на території парку та прилеглого заказника «Галаганове». Дуби-велети є гордістю і окрасою парку. У спеку їх могутня крона дає жадану прохолоду і затримує пилюку, а в дощ служить надійною парасолею. Також слід зазначити, що дуб з давніх часів був деревом-символом у наших пращурів. З чистого дубового борошна вони навіть пекли хліб. Тепер жолуді – важливий корм, особливо для свиней – свійських і диких.

І небезпідставно, бо містять вони крохмаль, білкові речовини, цукор, жири. Ласує жолудями лісова звірина й птахи, зокрема сойки, сороки та галки. Іноді вони роблять великі «склади», запасають. жолуді в дуплах. Лікувальні властивості кори дуба зумовлені, головним чином, наявністю великої кількості дубильних речовин. Основна форма вживання – відвар кори, як радить медицина До цього вдаються при поносах, шлункових та кишкових кровотечах.

Явір (клен несправмсньоплатановий) був найстарішим деревом Сокиринського парку. Він зберігся ще з часів старого дерев'яного палацу (1780–1790 рр.).

В ці часи власник маєтку Іван Григорович Ґалаґан побудував двохповерховий дерев'яний будинок з просторими залами, вітальнями, світлицями. Будинок стояв на величезній галявині, яка полого спускалася до ставка. На ній поряд знаходився і явір. Дерево загинуло в травні 1999 р. Велич могутнього і довговічного дерева явора з давніх часів привертала увагу людей, його садили тих місцях, які треба було уславити навіки. Український народ не обійшов це дерево в піснях.

Явір має також і цінну деревина, через цінну її текстуру його називають «павиним» деревом».

Далі по стежці, яка повертає в напрямку до палацу, ви повертаєтесь. Поряд ви можете бачити старі дерева липи серцелистої, ясену звичайного, осики. Так, в пору цвітіння це дерево сповнює все довкола медовими пахощами. Це липа серцелиста Непоказні блідо-жовті п'ятичленні квіточки зібрані в невеликі напівзонтичні суцвіття з прозорим видовженим криючим листком при них, який наполовину приростає до спільної квітконіжки. Плоди у липи – горішки завбільшки з горошину – після достигання опадають з гілок, і тоді приквітковий листок править їм за парашут, а на сніговому черені стає парусом. Квітування липи лише частково припадає на липень, який мав би відповідати своєю назвою цвітінню липи. На широті Сокиринців цвітіння розпочинається 20–25 червня. Та й як же не згадати про цілющі властивості липового цвіту?! Квітки липи, зібрані в пору масового цвітіння, широко використовують у науковій та народній медицині як потогінний засіб. Саме липовий чай, і є еліксиром, який пом'якшує в горлі і грудях хворого при простудах. Це той випадок, коли ліки приємні. Липи добре розмножуються насінням, живцями й поростю пеньків. Здатність давати таку порість липа зберігає до глибокої старості, а доживають дерева липи до 300–400 років, окремі ж дерева – навіть до 600 років, не тільки медом славна липа, її плоди-горішки є ласощами для білок, сойок, дятлів, які й розносять їх. Містять горішки й жирну олію. Також вона – чудовий фільтр, який забезпечує чистоту повітря, адсорбує хімічні сполуки, а восени з листям скидає їх на землю. Період цвітіння липи – символ повного літа. Звідси й українська назва літнього місяця – липень. Але іноді виникає питання «Чому ж цвіте липа так пізно?» А причина в тому, що в її бруньках, які зимують, немає зачатків квітів; вони закладаються лише на однорічному прирості. Для багатьох комах цвітіння липи найбільш благодатна пора. Вчені підрахували, що квітучу липу відвідують понад 70 видів комах. З одного великого дерева бджоли беруть стільки меду, скільки з гектару гречки.

А липовий мед ароматний, золотаво-жовтий або зеленуватий. Недарма липу називають медовим деревом [5, 81].

Біля палацу Ґалаґанів можна знайти 3 дерева бука лісового, які також були висаджені в якості дерев-екзотів. Для парку і Чернігівщини – це екзотична рідкість, а ось в Карпатах і Криму букові ліси, бучини, вкривають схили гір і невеликих хребтів. Цікавими є плоди бука – тригранні горішки. В цілому це дерево є досить цінним для людини тому, що мас тверду гарну і міцну деревину, а букові горішки – поживний харчовий продукт (краще вони смакують підсмаженими).

Повертатись з даного маршруту можна і в зворотному напрямку, згадавши ще раз про тих живих свідків історії династії Ґалаґанів та враження, які дав вам цей чудовий день проведений у Сокиринському парку

2.3 Дендрологічний парк «Тростянець»

Дендропарк «Тростянець» знаходиться у селі Тростянець Ічнянського району. Його площа 204,4 га, підпорядкований Національній академії наук України.

Парк у Тростянці заснував Іван Михайлович Скоропадський (1804–1887) у 1830-х роках, – нащадок відомого гетьмана Івана Ілліча Скоропадського (близько 1646–1722).

Коли виникли земські установи, Іван Михайлович узявся за громадські справи, постійно був присутнім на земських зборах і з'їздах мирових суддів. Він був членом Училищної ради, сприяв створенню в Прилуцькому повіті чоловічих та жіночих шкіл, власним коштом допомагав народним вчителям.

Від батька Іван Михайлович успадкував більш як 3000 десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях, а від матері – близько 2000 десятин в Чернігівській. Значний прибуток він мав від вирощування тютюну, винокуріння, виробництва цукру. Він сприяв покращенню вівчарства, свинарства та скотарства в своїх маєтках, купуючи племінних тварин на кращих заводах Росії, за кордоном, на виставках [10, 7].

Хутір Тростянець був викуплений у козака І. Хорунжия ще його батьками у 1820 р. Але І.М. Скоропадський докупив землі навколо нього і збільшив їх з 700 до 2600 десятин.

У 1829 р. Іван Михайлович одружився з Єлизаветою Петрівною Тарновською – родичкою господарів Качанівки. У 1830 р. він поселився з дружиною у батьківському маєтку Григорівка. Вже тоді Скоропадський мріяв про створення парку. Але в Григорівці для цього не було місця і тому він вирішив створити нову садибу у Тростянці. Принагідне зауважимо, що дружина Івана Михайловича не бажала жити у селі, вона приїздила в маєтки лише на літо. Шлюб проіснував тільки 10 років. Але їхні діти залишили по собі добру пам'ять. Донька Єлизавета (1832–1890), в заміжжі Милорадович, була україністкою, щедрим меценатом різних акцій щодо видання українських книжок, створення та підтримки шкіл, бібліотек. У 1873 Р. в роки реакції, які настали після 1862 р., пожертвувала 9 тисяч гульденів на створення у Галичині Товариства ім. Шевченка. Син Івана Михайловича та Єлизавети Петрівни Петро (1834–1885) був військовим (брав участь у війні на Кавказі, де відзначився хоробрістю). Після того, як покинув військову службу, багато зробив для ліквідації кріпацтва та займався просвітницькою діяльністю.

Хутір Тростянець Іван Михайлович обрав тому, що він був віддаленим від інших поселень, розташовувався на пересіченій місцевості з ярами, маленьким струмком Тростянець і ставком, невеликими групами багатовікових дубів. На користь Тростянця було й те, що його грунт – глибокий чорнозем – був надзвичайно родючим.

Палац та служби спорудили у 1833 р. За спогадами онука господаря П. Скоропадського, садиба складалася з великого дерев'яного будинку досить оригінального стилю, з приєднаними до нього двома великими баштами, що нагадували готичний стиль. Будинок був старий, зведений з чудової дубової деревини. В ньому були парадні кімнати і лише одна спальня, в якій жив Іван Михайлович. До будинку прилягала велика двоповерхова прибудова, на зразок шотландських замків, також з баштою. Була система коридорів на кожному поверсі, з окремими апартаментами. Біля будинку знаходився великий газон, а ще чотири красиві кам'яні флігелі різних стилів. Один – кухонний, дво для гостей і один великий для службовців, пральні та ін. У флігелях подовгу жили артисти, художники та інші видатні особистості. Зокрема, в Тростянці тривалий час жив відомий художник Микола Миколайович Ге. Згодом у палаці зібрали картинну галерею, яка складалася переважно з краєвидів України, намальованих уродженцем Ічні академіком Петербурзької Академії художеств В.М. Резаковим [10, 9].

Садиба знаходилася поруч із струмком, на якому якраз навпроти палацу була гребля. Іван Михайлович надбудував її, внаслідок чого утворився Великий ставок, який в подальшому поглибили та значно збільшили. Ще три греблі з шлюзами спорудили упоперек ярів поблизу Тростянця і таким чином створили ставки Куциха, Леб'яжий та Безіменний.

Садибу з трьох боків оточувала вода. В яру Богівщина та на 20 десятинах землі, приєднаних до нього у 1834 р., висадили перші насадження. Перевезли з Григорівки ялини та канадські тополі. У 1888 р. деякі з цих дерев ще збереглися і вражали своїми розмірами.

На колишніх ланах, схилах ярів та біля ставків були посаджені ялини з Григорівки, окремими групами – берези, липи, клени, дуби, які пересадили з лісу. Більшість цих дерев загинула, збереглося лише декілька.

Незадовільний результат від висаджування самосіву наштовхнув І.М. Скоропадського на думку про необхідність створення власного розсадника. В Богівщині висадили живці канадської та пірамідальної тополь, а також дворічні деревця, привезені з лісів.

У 1836 р. розпочали посадки на іншому від садиби боці ставка. Дерева брали з розсадника. Сосни і тополі розташовували групами, між якими лишали галявини для сінокосу. На цих галявинах висаджували окремі групи рідкісних цінних дерев. На ділянках, віддалених від палацу, розміщували берези, які дуже подобалися Івану Михайловичу, а також дуби, липи, різні види хвойних.

У кінці 1830-х років були влаштовані алеї з канадської тополі від кордонів володінь Скоропадського до господарської садиби.

У 1840-х та 1850-х роках площа парку поступово збільшувалася (кожен раз додавали ділянки в 10 і більше десятин, які засаджували деревами). Є дані, що у 1850-х роках проект парку розробляли відомі російські майстри з Петербургу брати Євстигнєєви. Найбільше землі Іван Михайлович додав до парку у 1861 р., яку з трьох боків засадив дворічною сосною, привезеною з лісів.

Велику увагу розсаднику, що розташовувався в Богівщині. Висівали у ньому дуб, ясен, берест, робінію звичайну, липу, всі види хвойних – переважно сосни та модрини. Тут же вирощували саджанці рідкісних видів дерев, які виписували з вітчизняних та закордонних розсадників.

Лише наприкінці життя Скоропадського Богівщина увійшла в парк, а розсадник було перенесено в інше місце»

Влаштуванню розсадника, оранжерей, теплиць, фруктового саду, вирощуванню багатьох рідкісних видів хвойних сприяв вчений-садівник, уродженець Ельзасу Карл Данилович Шлінглоф, якого у 1857 р. запросив до себе Скоропадський. К.Д. Шлінглоф був головним садівником Тростянця з 1857 р. по 1866 р., але й пізніше він продовжував стежити за створенням парку у Тростянці (К.Д. Шлінглоф працював управителем у Григорівні, яку Скоропадський передав одній із своїх доньок, а потім Шлінглоф узяв цей маєток в оренду).

І.М. Скоропадський в кінці 1840-х років почав створювати навколо парку окремі гаї. Особливо активно він займався цим в кінці 1860-х років, коли було завершене розмежування земель. Усього посадили 21 гай розмірами від 2 до 14 десятин (загальна площа – 155 десятин). 13 гаїв засаджені березою, або березою з сосною, 5 – сосною, 2 – канадськими тополями, 1 – ялинами. Назви гаїв – Іванове, Бабусине, Мечеть, Клин, Грицаєве, Лесеве, Керендаси, Ялини, Темні лавки, Прохолода, Вітерець, Михайлівський хутір, Попечительське яйце, Наташине, Петіне, Єльців яр, Лізине, Обіймись і притулись, Тополева альтанка, Катрина могила.

Під час першої поїздки до Парижу у 1857 р. Іван Михайлович ознайомився з багатьма парками і зокрема з нещодавно створеним парком Джеймса Ротшильда в Ферре. Його увагу привернув новий метод штучного формування рельєфу.

З 1858 р. в Тростянці почали впроваджувати цей метод. Але К.Д. Шлінглоф створив лише незначні підвищення, які не задовольнили господаря, і Скоропадський особисто взявся за цю справу.

Спочатку роботи проводилися напроти садиби на іншому березі ставка. За два роки було вкладено чимало грошей, але краєвид не покращав.

На початку 60-х років Іван Михайлович доручив інженеру М. скласти план і профілі насипних робіт. Але через рік стала очевидною непридатність проекту. Тоді Скоропадський звернувся до художника-пейзажиста Б., який мешкав у Тростянці. Останній намалював швейцарський ландшафт з різними загостреними пагорбами, які нагадували Альпи. Цей ескіз так сподобався Івану Михайловичу, що він відразу почав насипати за цим проектом справжні гори, дедалі вищі й вищі. Спочатку під насипання гір відвели 5 десятин, але цього здалося мало, і з 1861 р. по 1881 р. насипали підвищення майже на ЗО десятинах. При цьому викорчували або засипали багато цінних великих дерев, зокрема, посаджений ще у 1840-пі роки сосновий гай [10, 11].

Деякі гори насипали протягом двох років підряд 50 робітників з 20 кінними тачками. Гори насипали виступами із загостреними вершинами, декілька засадили соснами та іншими деревами й кущами.

На трьох найвищих горах збудували альтанки, але, не масштабно з горами, через що вони гарного ефекту не справляли).

Спочатку на спорудження гір потрібно було 2000 карбованців щороку, потім 6000, а всього витратили більш як 100 тис. карбованців.

Садивний матеріал у Тростянець закуповували переважно у садовій установі Вагнера в Ризі. Протягом певного часу придбали усі види з досить великого каталогу. З 1880 р., коли через старість Скоропадський зменшив обсяги земельних робіт, знову приділили увагу розведенню рідкісних видів дерев з розсадників Регеля і Кессельрінга в Петербурзі, Шоха в Ризі, Крістера в Києві, Васильчикова в Петрівці, Кру з околиць Парижа. Хвойні, привезені з Франції, чудово перенесли умови України. Серед висаджених рослин були й щеплені. І нині, коли минуло понад 100 років, на окремих деревах видно місця з'єднання підщепи з прищепою. Усього видів та форм дерев і кущів налічувалося 574, ялин і ялиць було 51 вид та форма, модрин – 6, сосен – 27, туй – 32, ялівців – 25, дубів – 50, кленів – 60, ясенів – 37, лип – 27, беріз – 16, в'язів – 34, вільх – 9, тополь – 18, гіркокаштанів – 25, верб – 18, горобин – 17. Решта родів налічувала менше 6 видів та форм.

І.М. Скоропадський дуже любив парк. До останнього року свого життя він майже щодня об'їжджав його, був особисто присутнім при пересаджуванні великих дерев на галявини.

На пагорбі, насипаному Скоропадським поблизу галявини з листяних та хвойних дерев, поставили мармуровий пам'ятник, замовлений Іваном Михайловичем за кілька років до смерті. Пам'ятник зображує ангела, який правою рукою вказує на небо.

За часів, коли парк належав П. Скоропадському, у ньому значних змін не відбулося. Відомі садівники, які працювали у парку, – Ілля Янік, Ілларіон Круподеря, Іван Беззуб, Степан Ткачун, Василь Верескун, Ілларіон Висовень.

Після встановлення радянської влади парком відав держплемрадгосп «Тростянець». У 1938 р. його виділили у самостійну установу, підпорядковану Наркомзему УРСР. У 1940 р. парк оголосили державним дендрологічним заповідником, а в 1951 р. передали Центральному ботанічному саду АН УРСР. Нині це самостійна установа НАН України.

Палац не зберігся (зруйнований у 1918 р.). Згодом на його місці побудували санаторій і зараз площа садиби не входить до складу дендропарку. Ще й досі можна побачити два флігелі: одноповерховий та двоповерховий. Не збереглися оранжереї, які знаходилися у плодовому саду в південно-західній частині парку. Можливо, свого часу рослини з них влітку виносили у парк. Альтанок на «горах» також немає. У парку є 4 половецькі баби (одна на Дідовій горі і 3 на берегах Великого ставу) та колона суму («Розбита надія»). Подібні колони ставили у багатьох парках. З одного боку, це могла бути данина моді, а з іншого – її могли встановити як пам'ять про передчасно померлих родичів. Відомостей, коли і з якого приводу вона з'явилася у парку, нами не знайдено, але можна припустити, що Іван Михайлович так увічнив скорботу за своїми сестрами та братом, які померли у віці 16–27 років. Є у парку місток через Великий став, місточок через яр на Мохнатій гірці та інші містки. Кілька років тому поблизу входу у дендропарк встановили пам'ятник його засновнику І.М. Скоропадському (скульптор Володимир Олександрович Філатов).

Свого часу до церкви вела алея з сосни кедрової сибірської, до садиби – ялинова, а від садиби до греблі – гіркокаштанова.

Якщо у 1888 р. у парку росло 574 види та форми, то у 1927 – 202, у 1935 – 197, у 1948 – 383, у 1960 в парку та арборетумі, створення якого розпочато у 1957 р» – 969. У 1960–1969 рр. у дендропарку – 793 види, а з різновидностями та формами (сортами) – 1155, у 2000 р. на території старовинного парку – 278 видів та форм, а з урахуванням арборетуму в дендропарку – 771. Слід зазначити, що з 278 видів, які ростуть в історичній – частині парку, 144 представлені менш як 10 екземплярами. Це свідчить про необхідність суворого моніторингу таксономічного складу та своєчасних відновлювальних насаджень [10, 14].

У Тростянці вперше в Лівобережній Україні були випробувані ялиці грецька та Фразера, головчастий тис кістянковий, ялини Алькокка та червона, сосни осиста, скручена, кедрова корейська та Жеффрея, туя гігантська, туйовик поникаючий, болотний кипарис звичайний, клени завитий, голий, пенсільванський та колосистий, аморфа сивувата, береза чорна, каракас китайський, гледичія люта, дуб черепитчастий, липа маньчжурська, в'яз американський, чекалкін горіх го-робинолистий та інші.

Багато рослин інтродукованих видів досягли природних розмірів. Тростянець – північна межа поширення в Україні окремих таксонів.

Цікавою особливістю насаджень парку є створення так званих «гніздових» груп, коли декілька рослин одного виду (дуба звичайного, липи серцелистої та американської, тополь білих та сіруватих, кленів гостролистих), висаджених близько одне від одного на галявині, утворюють неначе спільну крону.

Інший засіб застосовано до деяких хвойних – туй західної та гігантської, кипарисовиків горіхоплідного та Лавсона, ялиці білої. У солітері цих видів укорінюються нижні гілки (часто і пагони цих гілок), і вони разом з материнським деревом утворюють спільний конус. Схили невеликих пагорбів засаджені ялівцем козацьким.

Як відомо, існує 6 типів садово-паркових ландшафтів: лісові, паркові, регулярні, садові, лучні, альпійські. Ділянки із штучно сформованим рельєфом дендропарку Тростянець можна було б віднести до альпійського типу садово-паркового ландшафту. Але особливість Тростянця полягає у тому, що для оформлення гір не використовували каміння, яке звичайно є головним компонентом при формуванні альпійських ландшафтів.

Нині власне у парку (без арборетуму, розсадника та господарської зони) під насадженнями зайнято 114,1 га, галявинами – 42,2 га, ставками – 10,4 га, парковими дорогами – 9,4 га. Як бачимо, на галявини припадає більше третини від площі насаджень. Завдяки цьому значну площу парку можна розглядати як парковий тип садово-паркового ландшафту. Але у даному випадку гайки, розташовані серед галявин, часто мають досить значні площі, в них сформувалися лісові умови. В парку є великі масиви та захисна смуга з сосни уздовж меж, які безумовно слід віднести до лісового типу садово-паркового ландшафту. В більшості українських парків лісовий тип садово-паркового ландшафту створюють листяні дерева, лише у деяких з них, які виникли на базі природних соснових лісів, – хвойні (підкреслимо, що з сосни звичайної формуються світлохвойні лісові ландшафти). У Тростянці, і в цьому його особливість, завдяки широкому використанню ялини європейської, інших видів ялин, а також ялиць, тсуг та псевдотсуг є значні ділянки лісового типу садово-паркового ландшафту, сформованого темнохвойними видами. Лучні ландшафти трапляються на дні балок (зокрема, в балці Куциха).

Таким чином, дендропарк Тростянець являє собою переважно складне поєднання паркового і лісового типів садово-паркових ландшафтів, та ще й на штучно сформованому рельєфі.

Територія дендропарку розбита на 62 квартали.

Масиви й групи, які знаходяться у кожному кварталі, найчастіше складаються з дерев різних видів та віку.

Кількісний склад насаджень парку вивчали під час інвентаризацій 1957–1960, 1967–1970, 1980–1983, 1995–1997 рр. За даними останньої інвентаризації, в парку росте 47600 дерев. З них сосен звичайних – 10,2%, ялин європейських – 9,8%, туй західних (різних форм) – 3,6%, модрин європейських – 1,3%, туй гігантських – 1%, кленів гостролистих – 33,6%, в'язів шорстких – 10,3%, лип серцелистих – 6,7%, берез звислих – 2,7%, робіній звичайних – 2%, ліщин звичайних-2%, яворів – 1,6%, гіркокаштанів звичайних – 1,6%, дубів звичайних – 1,4%, кленів польових – 1,1%, ясенів звичайних – 1%. Решта видів представлена у кількості менше 1% кожний.

Порівнюючи дані різних інвентаризацій, помічаємо тенденцію до зменшення хвойних в насадженнях як за кількістю стовбурів, так і за запасом. Пояснити це можна старінням дерев. Збільшується частка кленів гостролистих та в'язів шорстких за рахунок самосіву.

Для збереження Тростянецького парку необхідно було розробити методику насаджень, яка б передбачала відновлення первинного таксономічного складу, збереження притаманного дендропарку паркового типу садово-паркового ландшафту, створення нових композицій, які б за художньою виразністю не поступалися попереднім, підтримання певного кількісного співвідношення між головними паркоутворюючими видами.

Таку методику розробили під керівництвом директора дендропарку Олексія Олексійовича Ільєнка. Розглянемо схему реконструкції насаджень. Відновлюють типову для дендропарку та багатьох старовинних парків України ділянку, з самосійними насадженнями переважно листяних видів (молодих та середнього віку), серед яких збереглися декілька старих хвойних та листяних дерев.

Вирубали малоцінні насадження на значній площі (ділянки можуть мати розмір близько 0,5 га і більше), щоб майбутні рослини не потрапили під шатро вже існуючих, і створили газон. Але галявина не проглядається з доріжок, оскільки збережено смугу з листяних дерев заввишки 15–20 м.

Поряд із старими хвойними деревами (колишньою куртиною) створено щільну смугу з саджанців того ж виду хвойних (при І.М. Скоропадському у Тростянці хвойні часто висаджували смугами, тому і нині використовується такий прийом – найчастіше висаджуються смуги з ялини європейської, але можуть використовуватися й інші види [10, 19].

Тільки-но смуга підросла, біля неї посадили декоративні хвойні та листяні рослини: ті, які, за літературними даними, були колись у парку, ними даними, були колись у парку, або нині представлені старими екземплярами.

Коли дерева досягли певних розмірів і відповідно декоративного ефекту, смугу, яка закривала галявину від доріжки, вирубали.

Поруч із старими хвойними та листяними деревами, що загинули, вже створені куртини, що взяли на себе їхню функцію в ландшафті. На тлі смуги, яку регулярно проріджували, гарно виглядають декоративні форми. На місці старих дерев – газон з поодинокими насадженнями. Відновлено первинний видовий склад та ландшафтний вигляд, немає проявів ґрунтовтоми.

Головними елементами методики, яку можна використати в інших парках, є: вирубування малоцінних дерев на значних площах, насадження молодих рослин не на місці, де колись росли цінні дерева, а поряд, та створення газону там, де загинули дерева. На думку авторів методики, а також з нашої точки зору, це не порушує Флорентійську хартію Міжнародного комітету з історичних садів 1981 р [10, 20].

Науковий підхід до реконструкції насаджень та наполеглива праця співробітників дендропарку дають змогу милуватися чудовими краєвидами і вселяють надію, що й нащадки матимуть таку можливість.

3. Роль та значення пам`яток садово-паркового мистецтва

На сучасному етапі розвитку людства все гостріше та гостріше постають проблеми екології, охорони природи, збереження біорізноманіття. Охорона природи, раціональне використання людиною її багатств – важлива загальнодержавна і загальнонародна справа, це обов'язок кожної людини. Успіх у цій справі залежить, перш за все, від усвідомлення важливості цього завдання, від переконаності, вміння і звички постійно, на кожному кроці оберігати рідну природу, лікувати ті рани, які вже їй нанесено й не допускати нових. Основною базою екологічного виховання є загальноосвітня школа, яка покликана виховувати школярів у дусі любові до рідної природи, охорони навколишнього середовища, адже як навчав видатний педагог В.О. Сухомлинськии: «Пізнання природи, оволодіння знаннями про неї, заховує в собі ще не використані досі можливості для того, щоб знання формували позиції людини – соціально-політичні, моральні, естетичні, а ці позиції, по суті, і є світоглядом у дії. Природа – не тільки середовище навколо нас, а й всенародне добро і багатство, за яке кожний громадянин нашого суспільства відповідає – це червона нитка світоглядних переконань, від яких залежать соціально-політичні позиції людини» [5, 46].

У школах природоохоронна освіта учнів здійснюється в різних напрямах: на уроках, заняттях гуртків, під час проведення екскурсій, у процесі суспільно-корисної праці, різних масових заходів тощо. Часто учні виступають пропагандистами природоохоронних знань серед своїх товаришів, місцевого населення, беруть участь в озелененні, доглядають лісопарки та ліси, охороняють рідкісні рослини і тварин, обліковують і закріплюють еродовані Ґрунти, береги водойм, проводять спостереження за станом популяцій рідкісних видів, інвентаризують місцеву флору і фауну. Успіху природоохоронної освіти сприяє й дослідницька робота учнів, під час якої вони розширюють свій екологічний світогляд, оволодівають методами дослідження природи, нагромаджують певний досвід у справі охорони природи. Не можна лишати поза увагою прищеплення учням навичок естетичного сприймання природи, формування гуманістичних ідеалів. Серед учнів поширені цікаві форми організації їх діяльності: зелені патрулі, шкільні лісництва, гуртки юннатів та любителів природи, клуби й товариства екологічного краєзнавства.

Проте не всі учні до кінця усвідомлюють цінність і глобальність проблем охорони природи. Як правило, питання охорони природи розглядається учнями відірвано від складних наукових, природно-соціальних явищ, зокрема, таких, як закони функціонування природних систем на різних рівнях їх організації і задоволення потреб суспільства відповідно до дії цих законів. Школярі нечітко уявляють норми ставлення людей до природного середовища, протиріччя, що виникають у системі: техніка суспільство природа. Все це вимагає посиленої уваги і продуманої роботи серед школярів; питань охорони навколишнього середовища, його збереження. Одним з кращих видів еколого-виховної роботи серед учнів є еколого-краєзнавчі екскурсії, туристичні походи.

Екологічне виховання – систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури взаємодії з природою. Його завданням екологічного виховання: нагромадження екологічних знань систематизація екологічних знань; виховання любові до природи; виховання бажання берегти і примножувати її; формування вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст екологічного виховання – це усвідомлення того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії.

Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі. Метою екологічного виховання є формування в особистості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цього – екологічні знання, наслідок – екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства. На основі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура, яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності [5, 47].

Система екологічного виховання передбачає врахування основних її аспектів:

• національного та регіонального підходів до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування;

• гуманістичну спрямованість і зростаючу роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів, забезпечення населення екологічно чистими продуктами харчування, захисту середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);

• збереження фізичного і духовного здоров'я людини;

• об'єктивності у розкритті основних екологічних законів та понять, що дають підстави вважати екологію наукою, яка розвивається, намагаючись вирішувати проблеми довкілля;

• зв'язку між набутими екологічними знаннями і життям, розкриття їх

цінності не лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.

Ефективність екологічного виховання залежить перш за все від забезпечення продуманої цілеспрямованої комплексної системи у його здійсненні, від широкого ознайомлення учнів з усіма основними аспектами охорони природи: природничо-науковим, ідеологічним, економічним, юридичним, оздоровчо-гігієнічним, морально-етичним і науково-пізнавальним.

Все це приводить до думки, що екологічна та природоохоронна освіта не під силу вчителеві одного предмета, в тому числі і вчителя біології, що це робота багатопланова і має реалізовуватися в певній комплексній системі за участю учителів різних предметів. З іншого боку, природоохоронна освіта і виховання мають здійснюватися на уроках, у позаурочній роботі, в системі самонавчання і мати не лише прикладний, але й пізнавальний та дослідницький характер. Вони також повинні включатися в загальнодержавну систему природоохоронних заходів і координуватися відповідними науковими установами.

Практична реалізація завдань і мети екологічної освіти і виховання в сучасній школі будується на засадах: комплексного розкриття проблем охорони природи; взаємозв'язку теоретичних знань з практичною діяльністю учнів у цій сфері; включення екологічних аспектів у структуру предметних. спеціальних узагальнюючих тем та інтегрованих курсів, які розкривають взаємодію суспільства і природи; поєднання аудиторних занять з безпосереднім спілкуванням з природою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові табори, екологічні експедиції і походи, різні форми екологічного туризму); використання проблемних методів навчання (рольові ігри, екологічні клуби та ін.); поєднання класної, позакласної і позашкільної природоохоронної роботи.

Досить важливе місце у розвитку нового напрямку в екології – екологічного туризму – належить пам`ятками садово-паркового мистецтва. Один із найкращих засобів екологічного виховання, що забезпечує конкретне і предметне вивчення навколишнього світу є екскурсія. При звичайному вивченні ми ізолюємо об'єкти вивчення, беремо їх у визначеному порядку, кожен окремо, без чого не можна розібратися у тій складній сукупності предметів і явищ, яку дає нам життя. Звичайне вивчення побудоване переважно на аналізі складного цілого і детальному розгляді його частин. У результаті отримуємо мозаїчне знання із окремих шматочків, які не пов'язані в загальну картину [5, 49].

Навчальна екскурсія – форма організації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.

Екскурсія є складною формою навчально-виховної роботи, триває 45 – 90 хв. Вона відкриває можливості для комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефективним засобом виховання учнів, зокрема їх емоційної сфери.

Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологічні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за часом (короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навчального процесу: попередні, або вступні (на початку вивчення теми, розділу програми), супровідні, або проміжні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключні, або завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу), за відношенням до навчальних програм (програмні та позапрограмні).

Об'єктами навчальних екскурсій є природно-заповідні території, екологічні стежки, історичні місця і пам'ятки, лабораторії, установи культури і мистецтва, об'єкти підприємства, вищі навчальні заклади тощо. Планують їх заздалегідь у межах урочного часу, або якщо екскурсії проводяться з виховною метою, належать до позакласних заходів, їх проводять в позаурочний час.

Екскурсії на природу – це навчально-виховні заходи, які дають можливість показати деталі цілісного взаємозв'язку предметів і явищ навколишнього світу. Входячи в ліс, розповідаємо про дерева, їхню роль у житті людей і тварин. Знайшли шишку, яку облущила білка, – мова йде про білку і її спосіб життя; як із горішка може вирости нове дерево. Підійшли до мурашника – розмова переходить на життя мурашок; знайшли гриб – говоримо про користь грибів, навіть неїстівних. Про все гідне уваги потрібно розказати, на всі запитання дати компетентні відповіді. Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимального змісту, об'єкта екскурсії з урахуванням рівня підготовки учнів. Проведення екскурсії поділяють на декілька етапів:

1. Теоретична та практична підготовка передбачає опанування учнями мінімумом необхідних знань. Учитель заздалегідь знайомиться з об'єктом, визначає дидактичний зміст екскурсії.

2. Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомленні учнів з метою і змістом екскурсії. Учитель характеризує об'єкт, зацікавлює ним, повідомляє про план екскурсії, за потреби – накреслює маршрут-схему.

3. Проведення екскурсії, що передбачає послідовний розгляд об'єктів екскурсії, визначення головного для отримання необхідної інформації про об'єкт. Учні запитують, спостерігають, запам'ятовують, роблять нотатки. Завершується екскурсія відповідями на запитання щодо її змісту.

4. Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточнення. – узагальнення одержаних під час екскурсії вражень, спостережень. Обов'язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії – усне опитування, використання даних під час наступних уроків. За потреби наслідки екскурсії оформлюють у вигляді стенда, плаката чи альбому.

Мета і завдання екскурсії в природу: знайомство зі світом рослин і тварин довкілля, зі змінами, які відбуваються в природі влітку; формування в дітей естетичного й емоційного позитивного ставлення до навколишнього середовища, прагнення берегти природу; розвиток мовлення, творчості, фантазії дітей; виховання культури поведінки кожної дитини у стосунках між людьми та природними об'єктами; оздоровлення дитячого організму, рухливі ігри.

Отже, екскурсія є найкращим засобом екологічного навчання та виховання, бо носить комплексний характер, та включає різноманітні методи для досягнення мети; знайомить не тільки з різноманіттям навколишнього світу, а включає пояснення взаємозв'язку в природі, її цілісність; виховує естетичні почуття, патріотизм та любов до рідного краю [5, 51].

Важливе місце у вирішенні виховних завдань займає позакласна, у тому числі туристсько-краєзнавча та еколого-краєзнавча робота. Екологічне краєзнавство як одна з найважливіших частин шкільного краєзнавства є одним із джерел збагачення учнів знаннями про рідний край, про його природу і виховання бережливого ставлення до неї. Поєднання краєзнавства з туризмом допомагає формуванню у підлітків активної життєвої позиції, дає можливість спільного розвитку та морального виховання гармонійно розвинутого покоління. Було помічено, що учні, які декілька років відвідують туристські, еколого-краєзнавчі гуртки і побували у декількох походах, стають зовсім іншими: людянішими, добрішими і більш організованими. Вони завжди бережливо ставляться до природи, охороняють її. Вони набувають навичок догляду за своїм майном, зовнішнім виглядом, приготування їжі та зберігання продуктів; а також безліч інших умінь, які знадобляться в майбутньому самостійному житті. Під час таких подорожей у діген формуються сталі екологічні переконання у ставленні до природи.

Історія створення екологічних стежок пов'язана зі створенням у 1899 році Штангієвської стежки довжиною 8,5 км, яка проходила через найбільш мальовничі ділянки ялтинської Яйли. В 1910 році клубом «Зелені гори» (США) була створена Довга стежка в Апалацьких горах. В 1916 році біля Судака вздовж узбережжя була вирубана Голіцинська стежка, яка проходила через самі відомі та привабливі природні та історико-археологічні об'єкти. Це були, в основному стежки з туристичним насиченням. Справжні екологічні, як ще їх називають навчальні стежки, почали створюватися в 60-х роках XX ст. в Естонії. Ініціатором цього руху стає на той час Тартуський гурток охорони природи (1958 рік створення) – студентське природоохоронне товариство.

Отже, історія організації пізнавальних маршрутів у природу налічує більш як півстоліття. Як правило, їх маршрути прокладаються в найцікавіших або унікальних куточках природи, їх найдоцільніше прокладати поблизу заповідників, курортно-рекреаційних зон [5, 52].

Наводимо деякі методичні рекомендації щодо організації екологічної стежини. Основна мета – взаємодія трьох компонентів: рекреації (відпочинку), навчання і виховання. Розробка маршруту екологічної стежини та її облаштування:

– заздалегідь готують копії топографічних карт (топографічну основу);

– нанесення маршруту екологічної стежини здійснюють методом маршрутної окомірної зйомки. Відстань вимірюють кроками і на око, а напрямки (азимути) – за допомогою компаса, прокладаючи азимутальний хід. Під час маршрутної зйомки на екостежці наносять природні предмети по обидві сторони, використовуючи умовні знаки топографічних карт;

– визначають місця зупинок, складають їх комплексний опис, призначений для екскурсоводів і провідників. На основі цих описів складають буклети або путівники;

– маркування екологічної стежини. Прикріпляють до лсрсн кольорові смужки або встановлюють декоративно оформлені стовпчики;

– визначають місця і встановлюють різноманітні аншлаги і стенди, які можуть поділятися на інформаційні, пізнавальні та емоційні;

– складають паспорт стежини, у якому зазначають: місце знаходження, шляхи під'їзду, призначення, повний опис зупинок (екскурсійних об'єктів);

– складають картосхему екологічної стежини (відзначають початок і кінець маршруту, протяжність, зупинки).

Висновки

В наш час найбільш повно і довговічно краса природи може бути захищена в заповідниках, національних парках та на територіях з особливим статусом охорони. Природна краса заповідних об'єктів з часом стає безцінним еталоном, мірою і критерієм прекрасного, великим учителем і натхненням муз, має моральне значення, як притулок, де людина очищається від грішних земних турбот, відпочиває, збадьорюється, стає благородною.

Справжньою окрасою і оазисами чистоти і духовності нашого краю є парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, яких налічується в області 23. Найкращі з них – дендропарк «Тростянець» та Сокиринський парк.

Дендропарк «Тростянець» знаходиться у селі Тростянець Ічнянського району. Його площа 204,4 га, підпорядкований Національній академії наук України. Парк у Тростянці заснував Іван Михайлович Скоропадський у 1830-х роках, – нащадок відомого гетьмана Івана Ілліча Скоропадського.

Сокиринський комплекс – чарівний куточок Срібнянщини. До складу комплексу входить парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сокиринський» та ботанічний заказник місцевого значення «Галаганове».

«Качанівський» парк знаходиться в с. Качанівка. Створення парку почалося з 1770 років. У 1981 році одержав статус історико-культурного заповідника.

Парки, як осередки історії та культури нашого народу, потребують належного догляду та фінансування на їх утримання, адже вони несуть рекреаційне навантаження і повинні надихати нас на добро.

На Чернігівщині досить відомими є декілька історичних пам`яток садово-паркового мистецтва: дендрологічний парк «Тростянець», Качанівський парк та Сокиринський парк. Вони мають досить тривалу та яскраво виражену історію. Два з цих парків входять до природно-заповідного фонду Міністерства екології та природних ресурсів України як об`єкти загальнодержавного значення. Це дендрологічний парк «Тростянець» та Сокиринський парк.

На сучасному етапі розвитку цивілізації комплексних підхід до охорони довкілля включає історико-культурну спадщину як складовий елемент, а тому архітектурні пам`ятки, історичні місця, історико-культурні заповідники, якими багата Чернігівщина, доцільніше розглядати разом з природною основою, яку включати до складу культурних цінностей і разом використовувати в екологічному і естетичному вихованні.

Список використаної літератури

1. Агальцова В.А. Сохранение мемориальных лесопарков. – Москва: Лесная промышленность. 1980. – 250 с.

2. Доповідь про стан навколишнього природного середовища в Чернігівській області за 2002 рік. – Чернігів, 2003. – 186 с.

3. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область. – Київ: Головна редакція УРЕ, 1972. – 780 с.

4. Карпенко Ю.О., Графін М.В. «Качанівка» очима натуралістів. – Чернігів, 2002. – 60 с.

5. Карпенко Ю.О., Графін М.В. Зелений туризм на Чернігівщині. – Чернігів, 2003. – 100 с.

6. Липа О.Л. Визначні сади і парки України та їх охорона. – Київ: Вид-во Київського університету, 1960. – 174 с.

7. Папета С. Доля Качанівського Едему // Хроніка-2000. – Вип. 16. – С. 132–190.

8. Петренко Г. Національний історико-культурний заповідник «Качанівка», Ічня, 2001. – 19 с.

9. Природно-заповідний фонд Чернігівської області / За заг. ред. Ю.О. Карпенка. – Чернігів, 2002. – 240 с.

10. Старовинні парки Чернігівщини. – К., 2001. – 54 с.

11. Тарновський М. Качанівка // Хроніка-2000. – 1997. – Вип. 19–20. С. 88–234.

12. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – Київ: Українська Радянська Енциклопедія, 1990. –1005 с.