ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Творча спадщина І.Ю. Рєпіна

Розділ 2. Українські мотиви в творчості І.Ю. Рєпіна

2.1 Кордоцентризм, як вираз української ментальності у творчій скарбниці І.Ю. Рєпіна

2.2. Історія створення полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

2.3 Відбиття козацького патріотизму у сюжеті картини «Запорожці пишуть листа до турецького султана»

Розділ 3. Портретний живопис І.Ю. Рєпіна

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Ілля Юхимович Рєпін — визначний український і російський художник-реаліст. Народився у Чугуєві на Харківщині, хлопцем учився у місцевій іконописній майстерні.

З 1863 року навчався в Петербурзькій малювальній школі, у 1864-1871 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв, де був учнем І. Кримського, яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну подорож до Італії і Франції.

З 1893 року Ілля Рєпін був академіком, професором Петербурзької Академії (до 1907 року); членом товариства Передвижників (з 1878 року) і мистецької групи «Мир искусства» (з 1890 року).

Ілля Рєпін залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях.

Актуальність теми дослідження. Найвідоміші твори Ілля Рєпіна на українські теми — це: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1880-91, один варіант у Москві, другий — у Харківському Державному Музеї образотворчого мистецтва); «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не закінчений). «Портрет І.С. Тургенєва», «Етюд академічної натурниці», «Солоха і дяк»

Ілля Рєпін створив численні портрети діячів російської культури, а з українців серед інших: С. Любицької, М. Мурашка (1877р.), В. Тарновського (1880 р., «Гетьман») і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888 р.), Д. Багалія (1906 р.); чотири ескізи проекту пам'ятника Шевченкові у Києві (на конкурс 1910 — 1914 рр.). Також Рєпін робив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872 — 1882рр.), книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887р.), а також малюнки з пам'яток української архітектури, українських народних типів тощо.

Рєпін — типовий реаліст, який проте не копіював природу, а перевтілював її мотиви своїм розмашним, часто майже експресіоністичним малярством. Майстерно охоплював людську постать у русі, її типаж і вираз, а його соковиті і звучні барви надавали творові ефектної пластичности. На деяких творах Рєпіна помітний вплив імпресіонізму й символізму. Залежно від того, де і над якою тематикою він працював, періоди його творчості можна визначити як український та російський. У творчості він є продуктом українсько-російського культурного симбіозу.

Проте з Україною Ілля Рєпін був пов'язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фолкльор та висував проблему укаїнського стилю в мистецтві. До друзів Іллі Рєпіна належали українські діячі: М. Кропивницький, М. Мурашко, Д. Яворницький, Є. Чикаленко й багато інших. Між учнями були М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Макушенко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та інші. Як педагог і критик він написав книгу «Далеке близьке» (1953).

Після революції Ілля Рєпін не бажав жити в радянській Росії й залишився у своєму маєтку «Пенати» у Куоккала (Фінляндія), де й помер. У 1982 році «Пенати» відбудовано й відкрито як «Музей-маєток І.Є. Рєпіна».

Українські мотиви в художній творчості І.Ю.Рєпіна стали джерелом натхнення для створення картин на українську тематику. Вершиною вираження украшської ментальності, зрілості та осмислення сутності духу українського народу, який найяскравше втілився в епоху козацтва, стала картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану".

В сучасних умовах відродження українського мистецтва живописне надбання І.Ю. Pєпiна вимагае нового переосмислення. А саме: розкриття засобами образотворчого мистецтва ментальності українського народу як невичерпного джерела творчості.

Об’єктом дослідження є художня творчість І.Ю.Рєпіна, зокрема картини художника, які містять українські мотиви, або українську проблематику.

Предметом наукового дослідження є передусім художнє мислення Іллі Рєпіна, втілення ним у своїх художніх доробках української народної, козацької, портретної та природної тематики; особливості трактування української проблематики у творчості художника.

Мета роботи полягає в розкритті особливостей відображення української проблематики та українських мотивів художньої творчості І.Ю. Pєпіна, які своїм корінням сягають української історії i основуються на ментальності та її провідної риси кордоцентризму, що являеться основною рисою українського народу.

Об’єкт, предмет і мета дослідження зумовили необхідність виконання таких наукових завдань:

• проаналізувати творчу спадщину митця;

• дослідити особливості відображення народної проблематики та козацького патріотизму в мистецькій скарбниці І.Ю.Рєпіна;

• охарактеризувати портретну спадщину художника.

Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, типологічний, біографічний, структурно-наратологічний та системно-цілісний, що дозволяє всебічно розглянути художню творчість Іллі Рєпіна, враховуючи особливості його творчої індивідуальності, використання українських мотивів в його художній творчості.

Наукова новизна. У курсовій роботі зроблено спробу різнобічно і комплексно дослідити творчість Ілля Рєпіна з акцентом на її українській проблематиці в контексті українсько-російських культурних взаємин ХІХ – поч. ХХ ст. Увага зосереджується на з’ясуванні своєрідності художнього мислення митця, виокремленні доробків на українські мотиви, що органічно виявляються в його творчості і становлять синтез та поєднання українсько-російських взаємозв¢язків.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що її положення та висновки дають цілісну картину творчості Іллі Рєпіна на українську тематику та визначають її місце у культурно-мистецькому процесі ХІХ – поч. ХХ ст. в українському художньому просторі. Матеріали дослідження можна використати при написанні праць з історії українського та російського мистецтва, у спецкурсах з історії української та зарубіжної культур, а також для подальшого дослідження цієї проблематики або суміжних до неї тем.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (який включає 33 позиції) та додатків.

Розділ 1. Творча спадщина І.Ю. Рєпіна

«Рєпінське мистецтво виплекане зв'язком з

життям народу й свідчить які живлющі

й плідні ці зв'язки.»

О.О. Федоров

Ілля Юхимович Рєпін народився (1844-1930) у невеликому місті Чугуєві на Україні, у родині військового поселенця. Про своє дитинство й становлення художником Ілля Юхимович розповідає в книзі «Далеке-Близьке». Розповідає з незвичайною яскравістю. Рєпін рано виявив свої художні здатності, рано почав писати й акварельними фарбами, і масляними. Уже в 13 - 14 років він успішно з дорослими професійними іконописцями виконував замовлені роботи, створюючи образи для церков. В дев¢ятнадцять років він приїжджає в Петербург, щоб вступити в Академію мистецтв — мрію всіх бажаючих стати художником. Так він описує свої переживання, коли вперше опинився в Петербурзі: «Мене нестримно потягнуло до набережної, до сфінксів, до Академії мистецтв. Отож вона! Це вже не сон; от і Нева, і Миколаївський міст. Мною опанувало захоплене забуття, і я довго стояв у сфінксів і дивився у двері Академії, чи не вийде звідти художник — моє божество, мій ідеал!» [25, 21]

В Академії Рєпін показав видатні успіхи й, підійшовши до дипломної картини «Відродження дочки Іаіра», уже почав працювати над «Бурлаками на Волзі». За словами Стасова, «Рєпін в двадцять вісім - двадцять дев'ять років створив таку картину, що, звичайно, перша картина всієї російської школи, від початку її існування. Важливіше й глибше завдання ніхто ще з російських живописців не брав». [17, 12] По розпеченому сонцем піщаному берегу рухається маса людських тіл — це бурлаки. Вони тягнуть баржу. Безкрайні волзькі далечіні, над ними нерухливе, майже безхмарне небо. Це вже не ріка Йордан, не романтичне місто древньої Італії — це Волга, це Росія, і перед нами російський народ. Рєпін зробив відкриття в живописі — вперше так ясно й переконливо з'явилося зображення народу. І кожний зображений у картині — особистість, кожний зображений — людина. Для Рєпіна, і для його однодумців, саме розкриття людського типу, як характеру стало естетичною цінністю, «соціальне» — частиною художнього твору.

В «Бурлаках на Волзі» Рєпін зробив ще одне відкриття. Він показав Волгу не як географічне поняття, а як невід'ємну частину образа Батьківщини, з її просторами, силою й поезією. У перерві роботи над «Бурлаками» Рєпін закінчив дипломну картину «Відродження доньки Іаіра», по достоїнству оцінену й Академією мистецтв, і сучасною критикою. Він одержав вищу оцінку й право на закордонне відрядження для знайомства з європейським мистецтвом і для вдосконалювання майстерності.

Три роки перебування в Італії й Франції для нього не пройшли даром. Тут він остаточно усвідомив своє призначення. Рєпін чуйно й жадібно вловлював у мистецтві Франції все, що йому було необхідно. Створені там роботи переконливо говорять про це: пейзажні етюди «Дорога на Монмартр», «Окраїна Парижу», «Кінь для збору каменів у Велі», етюди до картини «Паризьке кафе». Але от що він писав з Італії Стасову, влітку 1873 року: «Ні, я тепер набагато більше поважаю Росію! Взагалі поїздка принесе мені так багато користі, якої я й не очікував. Але довго тут не пробуду. Треба працювати на рідному ґрунті. Я почуваю, у мені відбувається реакція проти симпатій моїх предків: як вони нехтували Росію й любили Італію. Так мені противна тепер Італія з її умовною до блювоти красою». [5, 33]

А от лист із Парижа 26 січня 1874 року: «Не знаю інших сфер, але живопис у теперішніх французів такий порожній, що сказати не можливо. Властиво, сам живопис талановитий, але один живопис, змісту ніякого... Для цих художників життя не існує, воно їх не торкає. Ідеї їх далі картинної крамнички не піднімаються». [5, 35]

Перед самим поверненням у Росію Рєпін у Парижі написав картину «Садко» — результат його професійних досягнень і глибоких роздумів про призначення художника. У ній є все — і зріла майстерність, і доброчесні почуття до Росії, але немає точного влучення в предмет зображення, де б Рєпін міг виявити себе по-справжньому. Ця картина говорить тільки про те, що художникові вже під силу робити небувале. У ній — тільки передчуття, а небувале Рєпін зробить після повернення на Батьківщину. Після повернення, за десять із невеликим років, Рєпін створює кращі свої добутки: «Царівна Софія», «Відмова від сповіді», «Хресний хід», «Не чекали», «Іван Грозний», «Арешт пропагандиста», «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і цілу галерею портретів.

По шляху з Парижа художник на короткий час зупиняється в Петербурзі, і з'являється чарівна річ — «На дерновій лаві», вся пронизана світлом, відчуттям спокою й щастя. Написана з майстерністю, ще французької пори. Але це зовсім не те, не для таких робіт він поспішав на батьківщину.

У Чугуїв — от куди кинувся художник, у рідні місця, де очікувало його те, до чого він так прагнув. Тут художник знайшов предмет зображення — і з'явився портрет «Мужичок з боязких». Такого образа в російському мистецтві ще не було. Перед нами жива людина, з дуже складним характером і важко з'ясовною психологією. Справжній селянин. Авторське відношення начебто відсутнє, автор нічого не нав'язує. «Даю вам, — здається, говорить художник, — живу людину, я сам ще не відаю її таємниць, давайте разом розгадувати їх». Важко пояснити й зрозуміти селянську душу. Дотепер не можемо — не піддається. [11, 3]

«Мужик лихий на очі» — знову незвичайно живе зображення, і знову не знаходимо слів, щоб пояснити, що це за людина. Він занадто живий, занадто складний для словесних визначень. Перед нами саме життя в надзвичайній його складності. Рєпін не стільки розумом, скільки своїм талантом, інтуїцією відчував селянина, простого мужика. Недарма пізніше Лев Толстой скаже, що Рєпін «краще всіх російських художників зображує народне життя». У Чугуєві Рєпіним написаний «Протодиякон», яким захоплювався Мусоргський, а це дорогого стоїть. Продовженням цих образів став «Селянський хід у Курській губернії». [11, 3]

Чугуївські портрети були як би перевіркою сил перед роботою над картиною. «Хресний хід» — один із центральних добутків у творчості Рєпіна. Задум її грандіозний, це подальший розвиток того, що розпочато в «Бурлаках на Волзі». Тут і там — рух людської маси. Тут і там головне — народ. Тільки в «Хресному ході» усе укрупнюється, стає ще значнішим. Під палючими променями сонця по курній дорозі повз безжалісно зрубаного гаю, на місці якого стирчать одні пеньки, рухається процесія з корогвами. Юрба здається нескінченною, не видно ані початку, ані кінця. Начебто перед нами в русі вся Росія, весь багатомільйонний російський народ. Кожний учасник цього ходу разюче індивідуальний, зі своїм особливим поводженням, і всі разом єдиним нескінченним потоком спрямовані до невідомій нам мети невідомою волею. Навіщо? Куди? Знову таємниця народного буття і його нерозгаданість устремлінь.

Талант Рєпіна мав проникливість, інтуїцією, що перевершувала розуміння самого автора й наше з вами теж. Талант — є істина, не замутнена розумом. До рєпінської творчості це визначення найбільше підходить. Рєпін — один із самих безпосередніх художників, захват перед життям, її красою завжди є в його добутках.

Рєпін залишив нам безцінну галерею портретів. Йому немає рівних у мистецтві по багатообразності зображень. Здається, вся Росія та частина України постала в обличчях. Нескінченна розмаїтість характерів і типів. Портрети гранично достовірні, часом безжалісні по характеристиці й завжди як живі. Портретам, написаним до нього, була властива якась перешкода між глядачем і зображенням. Можна назвати її музейністю або нагадуванням, що перед нами художній твір. У рєпінських портретах ця перешкода спала, і спілкування глядача — як би з живими людьми. У портретах Рєпіна закладена моральна енергія української або російської людини. Вони назавжди залишаться не тільки відбиттям, але й зразками, що формують наш духовний світ, наші характери. Без творчості Рєпіна знання та уявлення про Росію, Україну та їх народ були б страшно збідненими. Одне перерахування малої частини імен, чий вигляд залишив художник у своїх портретах, викликає почуття подяки: Толстой, Стасов, Суріков, Мусоргський, Сєченов, Пирогов, Павлов, Шаляпін, Писемський, Третьяков, Стрепетова, Полєнов, Дельвіг, Крамський, Короленко, Андрєєв, Горький, Вітте, Победоносцев, Тян-Шанський, Сєров, Римський-Корсаків, Глазунов, Бородін, Мясоєдов, Ге, Менделєєв, Куїнджи, цар Олександр III, цар Микола II, Керенський, Тургенєв, С. Любицька, М. Мурашко, В. Тарновський, С. Тарновська, Т. Шевченко, Д. Багалій — дивовижний список! [13, 54]

Майже кожний з портретів Рєпіна сучасники сприймали як подію. «Яке щастя, що є тепер цей портрет на світі» — так захоплено Володимир Стасов привітав появу портрета Мусоргського. Якщо навести цитату зі статті Стасова, то можна буде зрозуміти, як сприймалися сучасниками портрети Рєпіна й що вони цінували в цих добутках. «І.М.Крамський, побачивши цей портрет, просто ойкнув від подиву. Після перших секунд загального огляду він взяв стілець, сів перед портретом, прямо в упор до обличчя, і довго не відходив. «Що це Рєпін нині робить, — просто незбагненно. От подивіться його портрет Писемського — який шедевр! Що таке й Рембрандт, і Веласкес разом, але цей, цей портрет буде, мабуть, ще прекраснішим. Отут у нього якісь нечувані прийоми, від роду ніким не випробувані — сам він, я, і ніхто більше. Цей портрет писаний, Бог знає як швидко, чудово — усякий це бачить. Але як намальовано все, якою рукою майстра, як виліплено, як написано! Подивіться, ці очі: вони дивляться, як живі, вони задумалися, у них намалювалася вся внутрішня, щиросердечна робота тієї хвилини, а чи багато на світі портретів з подібним вираженням? А тіло, а щоки, чоло; ніс; рот — живе, зовсім живе обличчя, так ще все у світлі, від першої й до останньої риски, усе в сонці, без єдиної тіні — яке створення!» [13, 58]

Картини «Не чекали» і «Іван Грозний вбиває свого сина» — розквіт творчості художника. Рєпін мав абсолютне почуття психології своїх героїв, здатність знаходити такі психологічні зіткнення, які хвилюють мільйони глядачів і западають у душу назавжди. Жести й рухи їх збігаються із внутрішнім духовним станом, вони не жестикулюють, подібно манекенам, виконуючи тільки композиційне або ритмічне завдання. Із всіх картин Рєпіна глядача, як правило, захоплює й магічно заворожує більше інших «Іван Грозний вбиває свого сина». У ній художник досяг неймовірного впливу, він показав криваву трагедію в крайній психологічній напрузі. Здається, грань, де кінчається мистецтво, от-от зруйнується. Але глядач про це не думає. Він весь поглинений спогляданням картини. У світовому мистецтві важко поставити щось поруч по силі впливу. Чи можна стосовно цієї картини не розділяти почуття захвату? Багато хто, маючи інші художні уявлення, не ставлять її за зразок. Але, якщо прийняти авторське розуміння художніх завдань, — яка художня досконалість відкриється перед глядачем! Якщо прийняти як даність відношення художника до зображення простору, міру ілюзорності й матеріальності зображення, «Іван Грозний» — досконале створіння. Розглядати її з близька — щира насолода. Кожна деталь картини написана легко, без єдиного виправлення. Усюди гра пастозних і прозорих шарів фарби. На передньому плані — зім'ятий килим, написаний віртуозно —кожний мазок лягає точно на своє місце. Рожевий каптан царевича, переливаючись фарбами, сяє. Судорожна хватка царя Івана, його кисті рук, його божевільні очі й погляд гаснучого царевича — потрясають.

Рєпін належить до тих художникам, які в переломну епоху ясно усвідомлювали своє призначення — бути виразниками національної самосвідомості. Ці художники прагнули «жити вищими духовними сторонами життя й прагнули служити їм». «Багато з'явилося картин у ту збуджену пору: вони хвилювали суспільство й направляли його на шлях людяності» (Рєпін). От поради Івана Крамського молодому Рєпіну: «Якщо ви хочете служити суспільству, ви повинні знати й розуміти його у всіх інтересах і у всіх його проявах». «Справжньому художникові необхідний колосальний розвиток, якщо він усвідомлює свій борг — бути гідним свого покликання. Я не скажу: бути керівником суспільства, це занадто, — бути хоча б виразником вищих сторін його життя. І для цього потрібна гігантська робота над собою, необхідні титанічна праця й знання, без цього нічого не буде». [14, 65] Рєпін виконав наказ свого вчителя. Виконав як ніхто. І для тих, хто буде ставити перед собою в мистецтві подібні завдання, — Рєпін завжди залишиться прикладом.

Рєпін мав колосальний досвід народного життя. Творчість його завжди буде необхідною, поки мистецтво буде звертатися до життя, буде вірним правді, і неминуче охолодження до його творчості, коли мистецтво стане відходити від реалізму й правди. Рєпін випробував і всенародну славу, і осуд модерністів, які прагнули цього гіганта заштовхати на полицю для класиків, де б він помовчував, а творчість його була б забутою. Цих людей Рєпін охрестив «бенуашниками». Не був важливим художник і тим, хто «скидав класику з пароплава сучасності» у часи мракобісся авангардистів. Творчість великого Рєпіна знову стала необхідною нам, коли насувалися чорні хмари фашистської навали. Країна мала потребу в духовній силі минулого історії й культури. Знову стали живими й надихаючі імена Олександра Невського, Олександра Суворова й Михайла Кутузова. Прийшов час повернення в культуру й художників-реалістів. У Третьяковській галереї були показані грандіозні виставки. Перша з них — Перова, потім Крамського й, нарешті, Рєпіна. Виставка займала кілька залів верхнього поверху галереї й частину нижніх. Рєпін знову знайшов всенародне визнання. Але як тривожно сьогодні звучить попередження великого художника: «Суспільство, що втратило віру, що потоптало принципи добра, що продає свою волю духу деморалізуючій силі; суспільство, що зжилося з ярмом добровільного холопства, — не може вимагати здорового, прекрасного мистецтва, воно саме обдурено біржовою грою на замальовані полотна... саме каліка». [25, 67]

Розділ 2. Українські мотиви в творчості І.Ю.Рєпіна

Українське образотворче мистецтво ХІХ — початку ХХ ст. розвивалося в умовах жорстокої колоніальної політики, здійснюваної відносно України урядами Російської імперії й Австро-Угорської монархії. У зв'язку із цим чимало українських по походженню або народжених в Україні художників залишалися в історії мистецтва росіянами, польськими й т.д. У творчій спадщині видатних художників І. Крамського, В. Маковського, І. Айвазовського, І.Рєпіна й інших є чимало пейзажних, побутових і портретних полотен з української тематикою. Вершин світового мистецтва досягла творчість Іллі Рєпіна . Він народився, провів дитячі і юнацькі роки в Україні, назавжди зберігши почуття щирої любові до рідної землі. Серед багатьох його картин з українською тематикою, найбільш значиме полотно “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Багатьма сучасниками картина І.Рєпіна сприймалася як виразний натяк на перевагу демократичного ладу над самодержавним.

Будучи глибоко народним російським художником, І.Рєпін ніколи не переривав зв'язок з Україною. Він часто приїжджав на Слобожанщину, щоб зібрати матеріал для своїх картин. У результаті цих поїздок Іллею Юхимовичем були написані картини «Протодиякон», «Українець за косовицею», «Хата в Чугуєві», «Мужик лихий на очі», «Вид у Мохначах», портрети матері, батька, дружини художника, автопортрет юного І.Ю. Рєпіна, професора Д.І.Багалея й багато інших.

Українські мотиви пронизують життя i творчють І.Ю. Peпіна. Він народився в славетному місті украшської Слобожанщини — Чугуєві. 3 дитинства увібрав в себе український дух, яскраву палітру фарб української природи, i як патріот своєї малої батьківщини з честю проніс через усе життя велику любов до України. 3 яким хвилюванням, милуванням відзивається він про Слобідську Україну i Чугуїв в листі до Д.І. Багалею у 1907 році. "Ах, Слобідська Україна, у мене до неї все більша i більша туга. Я почав навїть писати свої враження з дитинства: в час українського військового поселения i в жовтні навіть був в Чугуєві Я не уявляв, що Чугуїв такий красивий. А головне, міста, де протікало мое дитинство над Дінцем, так зворушливі, що хотілось плакати від милування i особливого настрою [3, 161].

І.Ю. Рєпін будучи громадянином, художником, педагогом, активно i емоційно реагував на болючі питания сучасного художнього життя України. Багато українських діячів культури, прогресивна інтелігенція, вчені, художні митці, художня молодь дуже поважали І.Ю. Рєпіна, як чуйну людину в мистецтві [3, 161].

Як свідчать листи з Чугуєва, Харкова, Катеринослава, Херсона, Києва, Миколаєва, художник активно брав участь в створенні проекту Чугуївського "Ділового двору" та музейному будівництві України, а також дарував свої твори цим музеям.

Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних украшських діячів — широко відомий портрет великого Кобзаря — Т.Г. Шевченка; проект пам'ятника Т.Г. Шевченку (туш); "Прометей" за одноіменною поемою Т.Г. Шевченка (акварель); етюд картини "Українська селянка" (олівець); "Запорожець за Дунаем" (офорт); "Чорноморська вольниця".

2.1 Кордоцентризм, як вираз української ментальності у творчій скарбниці І.Ю. Рєпіна

Особливе місце в творчості Рєпіна займає всесвітньо-відома історична картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Вона написана в двох варіантах: один знаходиться в Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі (1891 р.), а другий — в Харьківському художньому музеї (1896 р.). Ескіз картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" знаходиться в Третьяковській галереї.

Сюжет цієї картини виник раптово. В 1878 році Рєпін проводив літо в Абрамцеві, бував в домі відомого мецената C.I. Мамонтова, де почув лист запорожців турецькому султану. Лист закінчувався такими словами: "Числа не знаемо, бо календарів не маємо, місяць у Heбі, piк у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас, тай убирайся від нас, бо будемо лупити вас!" [33, 74].

Художника настільки захопив емоційний дух листа, що він одразу ж взявся за створення ескізу майбутньої картини.

В цій моно фігурній "хоровій", історичній картині з її епічно-героїчною жанровою трактовкою емоційно напруженого сюжету, Рєпін в різноманітті яскравих емоційно-колоритних типах запорожців прагнув композиційно виразити загально-гармонійний образ погордливого богатирського духу козаків, їх лицарської любові до України, які виникають з їх етнічної ментальності [1, 64], [33, 86].

Серце i розум — це символи двох вічних протиборствуючих фундаментальных початків людини. Любов i надія, Bipa i краса, які приховані в глибині серця українця, а не розум, який приборкує ці пристрасті розрахунком, твердою оцінкою об'єктивних можливостей, "правлять бал" i його життя [2, 3]. "Мудрість серця" охоплює корінну особливість української ментальності.

Вивченням української ментальностї займається багато наукових дослідників. Узагальнюючи результати цих досліджень, можна виділити такі головні її ознаки:

1. Перевага індивідуалізму над колективізмом, що визначають практично вci дослідники цього феномену. Як писав О. Кульчицький, — «Наш персоналізм...направлений в середину внутрішнього світу особистого переживания, «в глибину», замість експансії в ширину [30, 12].

2. Родинні матримоніальні відношення. Особливо значуще становище жінки, зокрема жінки-матері. "Україна-мати", "Ненька-Україна", що виражає характер патріотизму, як віданість дітей матері.

3. Антеізм, як духовний зв'язок українців з оточуючим середовищем. Від iмені грецького міфологічного героя Антея — сина богині Землі-матері, який завжди черпав в неї життеві сили.

1. Кордоцентризм — перевага серця над головою, почуття над розумом (емоційно-естетичний кордоцентризм). Кордоцентризм став якби візитною карткою української філософії, етики, естетики i культури.

2. Амбівалентність внутрішнього світу, поєднання в co6i авантюрно-козацького (активного) типу i типу потаємного існування (пасивного).

3. Певний соціальний фаталізм (віpa в автоматичність історичного процесу) звідки витікає постійний відхід в малі групи (в сім'ю), втеча від участі вирішення соціально-політичних проблем. Дослідники української душі одностайно підтверджують її емоційно-почуттєвий характер, кордоцентричність [30, 14].

«Серце — писав Юркевич П.Д. — це зосередження душевності, хвилювань i пристрастей, радощів, печалі i болю. Воно є джерелом ненависті, зарозумілості, злоби i лукавства. Таємна дія coвicтi, сорому icнує теж в серці.» Метафора серця в кордоцентризмі українців єднає i емоційно-чуттєве i раціональне, природниче i культурне, чоловічу i жіночу свободу, знання i любов, красу i святість [32, 69].

Кордоцентризм — це певна система, життєвий струмінь, що заповнює вci прояви українського людського життя [32, 71].

Григорій Сковорода є фундатор i творець "оригінальної" української філософії емоційно-вольового єства людини — її серця, тобто кордоцентризму, як ділянки душі i почуттів. Він пише, що людина є серце, у якому борються "пан i слуга, i плоть, i серце, i тіло". Їх споріднено-ігрову братерську згоду, мир, Сковорода називає "радістю, веселістю, провідним світлом, що дають людині "душевну міць". Biн проголошує: "безодня мого серця — ти моя таємниця". Сковорода Г.С. приписує, що не тільки чуттєве життя, a i мислення, i воля, як добрі, так i погані думки, концентруються в серці.

"Серце — центр людини, є джерелом ycix вчинків людини. Кожен є тим, чим є його серце. Воно i є істинною людиною, іскра в людині" — говорив Сковорода Г.С. [32, 72].

Сутєвим стрижнем української ментальності є українська національна ідея, як свідомий реальний образ українства i засоби його досягнення. Ядром нацюнальної ідеї, що визначається її домінуючими полями, виступає її істотна властивість i емоційно-образна, інформаційно-раціональна, репрезентативна, репрезентативно-інформаційна, тощо.

Найціннішим видом національної ідеї є той, в якому гармонійно поєднуються вci чотири поля національної ідеї, хоча якесь одне в них є домінуючим. Таким переважним полем української національної ідеї є емоційно-образне, естетико-центричне в поєднанні з раціональним, розумовим [30, 13].

Отже, філософським, науковим, народним, пісенним, поетичним, образотворчим аспектам української ментальності присвячена значна кількість праць. Але їх відображення в образотворчому професійному мистецтві є недостатнім.

2.2 Історія створення полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Визначним прикладом творчого рішення цієї проблеми є твір І.Ю. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Peпін працював над картиною більше дванадцяти років [18, 4].

Полотно Іллі Рєпіна "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi" (1889-1896) належить до перiоду розквiту творчої дiяльностi художника. У результатi натхненної працi над цiєю патрiотичною темою з iсторiї запорозького козацтва, яка тривала майже два десятилiття, Рєпiн створив двi великi картини: перша, написана в 1880-1891 роках, належить Росiйському музею в Петербурзi, другу, що ранiше знаходилась у Державнiй Третьяковськiй галереї, 1932 року було передано на батькiвщину Рєпiна — в Харкiв.

Початок роботи над "Запорожцями" добре вiдомий: мистецтвозна вець М. В. Прахов, спiвучень Рєпiна по Академiї, порадив використати лист запорожцiв до турецького султана як сюжетну основу для картини. Творча уява художника була пiдготовлена до цiєї теми дитячими i юнацькими враженнями на Слобожанщинi, його захопленням українською iсторiєю та етнографiєю.

Поїздка 1880 року на мiсця колишньої Запорозької Сiчi за маршрутом, розробленим iсториком М. I. Костомаровим, дала необхiдний iсторико-документальний i натурний матерiал. Рєпiн ближче познайомився з козацькими старожитностями та архiтектурою, народним побутом. Він здійснив подорож по місцям, які зв'язані з подвигами i життям запорожців — Нікополь, Чертомлин, Грушевку, Покровське, Дніпровські пороги i зібрав багатий матеріал для картини. Він слухав "думи" народних співаків-бандуристів про Запорізьку Ciч, зробив багато замальовок i етюдів з типових представників козацтва, зi зброї характерної для козацтва, одягу i різних речей, які збереглися в музеях.

Тодi ж, 1880 року, художник приступив до створення першого варiанта "Запорожцiв". Картина ще не була завершена, а Рєпiн, який надзвичайно серйозно ставився до поняття iсторичної правди, вiдчув брак допомiжного матерiалу i знань. Особливо це стало очевидним пiсля знайомства в 1887 році з Д. I. Яворницьким — земляком художника, знавцем iсторiї запорозького козацтва. [8, 4-5]

За новим маршрутом, запропонованим Яворницьким, в 1888 i 1889 роках Рєпiн вiдвiдує Україну, Кубань, Пiвнiчний Кавказ, де зустрiчається з нащадками запорожцiв. Яворницький став дiяльним порадником художника у роботi над запорозькою темою, допомагає йому глибше вивчити життя i побут народу. Новий колоритний типаж, блискучi екскурси Яворницького в iсторiю Сiчi та нарис про легендарного кошового Iвана Сiрка — також земляка Іллі Рєпіна iз Мерефи, написаний спецiально для Рєпiна, дали iмпульс подальшiй роботi над цiєю темою.

В 1889 році Рєпiн розпочинає новий твiр. "Картину свою на колишньому холсті, здавалося, ось-ось мав би закінчити. Але під напливом новых знань почав на новому холсті, и вийшло дві картини", — пише М. I. Мурашко в 1890 році, пiсля вiдвiдування майстернi художника. Багатющий матерiал останнiх поїздок, емоцiйне переосмислення теми стали основою створення нашого полотна.

На вiдмiну вiд петербурзького варiанта з його досить академiчною, урiвноваженою композицiєю i горизонтально-фризовою ритмiкою, харкiвськiй картинi притаманне жанрово-романтичне звучання, бiльш емоцiйний пiдхiд до вирiшення iсторичної теми.

Чуття генiального художника i людини, що зросла на Українi, допомогло Рєпiну вiдбити в "Запорожцях" дух нацiї, її менталiтет. А захват i повага, що вiн вiдчував до цього лицарського народного ордену, втiлились в оригiнальнiй багатофiгурнiй композицiї — виявi сутi запорозької вольницi. Показуючи запорожцiв у момент найвищого прояву їх життєлюбства i безстрашностi, Рєпiн розкриває справжню стихiю народних характерiв, дух лицарства i товариства, притаманний козакам. "...Ну i народець!!! ...Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, — писав Рєпiн Стасову, — веселий народ. Чортовський народ!" [19, 6] У цiй "хоровiй" картинi кожен персонаж веде свою партiю — кожен зображений має свiй характер, свiй норов. Такий же динамiчний, соковитий i темпераментний живопис, витриманий в теплiй червоно-вохристiй колористичнiй гамi, що передає приглушенi фарби лiтнього надвечiр'я, диму, туману, що огортають козацьке товариство. За глибиною i серйознiстю втiлення iсторичної теми, фундаментальнiстю i рiвнем наукового пiдходу обидвi картини належать до кращих зразкiв iсторичного живопису. Роль "Запорожцiв" у творчiй спадщинi Рєпiна оцiнив Стасов — ще в ескiзi вiн вiдчув їх значущiсть як "найвищого творіння", порiвнявши з "Нiчним дозором" Рембрандта.

Харкiвську картину Рєпiн завершив 1896 року. Вперше її показано на Виставцi дослiдiв художньої творчостi росiйських та iноземних художникiв в 1896-1897 роках у Петербурзi. Тодi ж картину купив П. М. Третьяков. До його галереї вона потрапила в 1897 році, пiсля Виставки мистецтва й iндустрiї в Стокгольмi.

2.3 Відбиття козацького патріотизму у сюжеті картини «Запорожці пишуть листа до турецького султана»

«Запорожці пишуть листа турецькому султану» — величезне панно (3,58×2,03 м) було почато в 1880 і закінчено тільки в 1891 році.

Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашковський, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії.

Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаків на вимогу турецького султана Мехмеда IV.

За легендою, лист було написано в 1676 р. кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках єкатеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Є. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом, і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалої серією ескізів і підбором моделей. Серед моделей, позувало Рєпіну для картини, багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї. [33, 74]

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували за те, що на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш, доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаго, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тис. рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зборах до 1917 року, а після революції виявилася в зборах Державного Російського музею.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 р. почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту, і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник, спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї. [33, 74]

В картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану» ясно виступають нові риси художніх пошуків І.Ю. Рєпіна — в його художньому правдоподібному зображенні дійсності.

Він прагнув до загальної гармонії образу. В листі до Н.Є.Званцевої він наголошував, що працювати над загальною гармонією картини — тяжка праця. Необхідно, щоб кожна лінія, пляма, колір виражали разом загальний настрій сюжету, погоджувались між собою i характеризували б кожний суб'єкт в картині. Тільки в 1891 році картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» була закінчена так, як бажав Рєпін . Художник глибоко продумав композицію полотна. Щоб досягти загальної гармонії картини, основну масу запорожців він об'єднує за принципом колової композиції.

Основна група козаків подана великим планом i це наближує їх до глядача. Козаки сидять пліч-о-пліч навкруги столу, i цим створюється враження єдності i згуртованості запорожців. Їх багатирський сміх, що народжувався у імпровізованого столу, розкатами проходить по всій Запорізькій Cічі.

Мужні, характерні обличчя запорізьких козаків були написані широкими мазками, що підкреслює загорілість, обвітреність, запиленість в походах i битвах, але кожне обличчя — це яскрава індивідуальність.

В центрі зображений писар, який сидить за столом i старанно виводить гусячим пером слова листа до турецького султана Магомета IV. За писарем стоїъ, трохи схилившись, з трубкою в зубах козак з розумним вольовим обличчям i сміливим проникливим поглядом з-під густих брів. Весь його вигляд сповнений достоїнства. На губах стримана, але багатозначна посмішка. Він якби прислухається до того, як народжується текст листа i видно, що задоволений його змістом. Це — Іван Сipко, який був на той час кошовим отаманом Запорізької Ciчі. Людина великої мужності, яка зуміла згуртувати людей i в чисельних битвах, якими він керував, i в мирному повсякденному житті в Ciчі. Cipко користувався повагою i любов'ю запорожців. На ворогів завжди наганяв страху. Він-то i "відмочив" ядерне задиракувате слівце, що визвало дружній регіт i блискаючими розумними очима, переможно дивиться на товарішів.

Звертає на себе увагу могутня постать старого козака в червоному жупані i біліій папасі, який стоить праворуч. Він сміється з захватом i здаеться дрижить все його тіло, дрижать довгі сиві вуса, а могутній сміх його видляється навіть серед реготу козаків.

За протилежним кінцем столу молодий козак сміється до упаду. Це особливо відчувається завдяки виразному жесту його рук. Тут же за столом запорожець середніх літ з сергою у вyci. Він пихкає трубкою, диктує писарю iз стриманою лукавою посмішкою придумане ним міцне слівце.

Козак, який сидить з другої сторони від писаря регоче так, що майже закрились вузькі щілини його очей, а на бронзовому від загару обличчі поглибились багаточисельні зморшки.

Праворуч — ще одна своєрідна колоритна фігура: вдягнутий в червону iз золотою вишивкою безрукавку i такого ж кольору головний y6ip (мабуть трофеї якого-небудь східного походу) регоче довговусий козак.

Велике значения для розкриття ідейного змісту твору має фігура запорожця, який сидить за Іваном Сірком з протягнутою рукою, яка вказує вдалечінь на Туреччину. Цей красномовний жест як би каже: «Цей лист призначений для тебе, турецький султан, отримаєш скоро відповідь від вільних запорожців".

Художньому вираженню бадьорого духу козацтва допомагає багатий звичний колорит картини. Поєднуючи контрастні кольори — червоні, сині, зелені, коричневі, золотисті — художник добивається дивної їх гармонії. Завдяки цьому картина набуває особливого життестверджуючого характеру. Пейзаж в цій картині займає порівняно небагато місця: срібно-блакитні води могутнього Дніпра вдалині i зелені придніпровські степи простори. Він допомагає відчути природу, яка грала велику роль у формуванні характерів козаків.

Способами гіперболізації образів збільшення форм, кольоровими плямами живописного козацького одягу, Рєпін досягав загального враження велетенської сили запорожців та створив цілісний образ життелюбного впевненого у coбi багатиря — народу.

Таким чином, І.Ю. Рєпін геніально уявленням перевтілюється в кожного екзальтовано-гордовитого героя-запорожця окремо i мальовничо емоційно виражає цілісний образ картини, розкриває головну рису украшської ментальності запорожців.

Тріумфальний, переможно-ганебний розкотистий peгіт запорожців лунає в бік Туреччини. Але в цьому peготі Peпін недвозначно виражає натяк i на потенційну агресивність. Зображені гримаси сміху не залишають сумніву в норовах козаків, які прозріли i оцінили злого султана i свою перевагу над ним. Вони сильніше, їх відповідь — не плач, i не удар — але сміх! [17, 64]

Розділ 3. Портретний живопис І.Ю. Рєпіна

Рєпін — один з найбільших у світовому мистецтві майстрів портретного живопису. Він створив таку величезну й по кількості й по якості портретну галерею своїх сучасників, що навряд чи можна зрівняти з ним когось із найбільших художників світу. Рєпінська портретна галерея чудова не тільки й не стільки відображенням певних історичних осіб, але, і це найголовніше, — відбиттям життя його часу. В.В.Стасов говорив, що Рєпін-Портретист відрізняється від всіх інших майстрів портрета тим, що «із зухвалістю сміливого починателя спробував у деяких своїх портретах те, чого ніколи ніхто й ніде, здається, ще не пробував: це зобразити творчу й працюючу, усередині голови, думку великої людини».

І.Ю. Рєпін був художником широких творчих інтересів, багатогранного таланта. Нескінченно закоханий у життя, невичерпне багатство його проявів, він намагався охопити у своїй творчості багато сторін навколишньої дійсності. Але предметом найпильнішої його уваги завжди залишалася людина. Тому-то Рєпін і був першокласним портретистом. [28, 44]

Глибина проникнення в характер зображуваного, сприйняття людини не тільки в неповторній своєрідності її особистості; але й у її соціальній обумовленості, разюча портретна подібність і, нарешті, віртуозне володіння мальовничою технікою зробили Рєпіна одним з найбільших портретистів XIX століття.

Портретна творчість І.Ю.Рєпіна — новий етап у розвитку російського та українського портрета, що завершує діяльність у цій області таких чудових портретистів, як Перов і Крамськой. Портрети Рєпіна підкуповують своєю дійсністю, здатністю художника в безпосередньому, здавалося б, випадковому стані людини побачити прояв істотних сторін її натури, умінням тонко помітити специфіку пози, жесту, міміки обличчя того, хто на портреті, майстерністю передачі відчуття живої плоті людського обличчя й фігури. Винятково широким було коло тих, кого І.Ю.Рєпін відобразив на портретах — від простих мужиків («Мужичок з боязких», «Мужик лихий на очі») до відомих письменників, музикантів, суспільних діячів (портрети Д.Багалія, Л. Толстого, Стасова, акторки Стрепетової, хірурга Пирогова, генерала Дельвіга, композитора Мусоргського, українського поета Т.Г.Шевченка). Майстром групового портрета Рєпін показав себе в картині «Урочисте засідання Державної Ради» (1901—1903). Проникливим ліризмом відрізняються жіночі портрети художника — «Відпочинок», «Осінній букет» і ін. [28, 47]

Ілля Рєпін створив численні портрети діячів російської культури, а з українців серед інших: С. Любицької, М. Мурашка (1877р.), В. Тарновського (1880 р., «Гетьман») і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888 р.), Д. Багалія (1906 р.).

Звернімося до аналізу деяких портретів, виконаних І.Ю.Рєпіним на українську тематику або з українськими діячами культури.

«Протодиакон», 1877. Портрет чугуївського соборного диякона. 

Незважаючи на те, що «Протодиякон» — прославлена картина, вона все-таки портрет, але портрет, що виріс до картини, як портрет так званого «Яна Собесського» Рембрандта (насправді автопортрет його) виріс до однієї зі славнозвісних у світі картин. Рєпін особливо високо цінив саме цей рембрандтовьский шедевр і навряд чи можна сумніватися в тому, що «Ян Собесський» підказав художникові й загальну концепцію «Протодиякона»: не тільки такий же посох у руці, але й вся жирна кладка живопису — трактування фону, рук і самого обличчя — говорять про те, що літні відвідування Рєпіним Ермітажу не пройшли даром для його чугуївського періоду.

Уже на живописі «Єврея на молитві» і портрета Овденко лежала печатка луврських прогулянок Рєпіна; в «Протодияконі», крім впливу Рембрандта, що позначився колись й на мініатюрному портреті матері 1872 р., ми бачимо щось таке, чого раніше в Рєпіна не було й що відтепер з'явиться характерною рисою його мальовничої манери. Досить сказати, що «Протодиякон» — перший справжній Рєпін, Рєпін майбутніх картин. «Ян Собесський» був тільки трампліном, з якого Рєпін зробив свій дивний стрибок у живописі, який настільки переполошив всіх художників, який схвилював російське та українське культурне суспільство кінця 70-х і початку 80-х років ХІХ ст. і який особливо глибоко зачепив правдивого в справах мистецтва портретиста-професіонала Крамського.

Це нове полягає не тільки в небаченій до того чисто рєпінській тематиці, що відкривається «Протодияконом», але й у самому живописі, його установках і характері. Це насамперед скажений темперамент його нового живопису, що вперше позначився саме тут. Крамськой говорив, що новий Рєпін пише немов у якійсь люті й що нікому з російських художників не написати так, як написаний «Протодиякон». Барвиста кладка Рєпіна відрізняється тут небаченою колись щільністю й упевненістю. Дні сумнівів і хитань, дні болісних прогулянок по Ермітажу, з метою вийти із творчого тупика, у який Рєпін потрапив після «Бурлаків», безвісти минули. Рєпін відчув твердий ґрунт під ногами й вийшов на велику дорогу світового мистецтва, з якої вже більше не звертав.

«Мужичок з боязких», 1877 р. Писаний у Чугуєві одночасно з «Протодияконом». Стасов писав із приводу його у своєму звіті про VI Пересувну виставку 1878 р.: «Цей заголовок даний самим автором, але, здається, не можна його прийняти інакше, як в іронічному змісті. Правда, немов якась заляканість, якась сторопілість присутня на обличчі в цієї людини: спочатку, мабуть, подумаєш, що він і справді боязкий. Але гляньте тільки на його скляне, нерухоме око, передане з дивною досконалістю, і вас обдасть холодом...» [17, 82]

Стасов розумів дану автором назву портрета в такому ж приблизно змісті, у якому пізніше Чехов назвав героїню своєї відомої розповіді «беззахисною істотою». Боязкість його насправді тільки гадана.

У чисто мальовничому відношенні портрет стоїть в найближчому сусідстві з «Протодияконом» і був написаний безпосередньо перед останнім. У ньому є також, хоча й в меншій мірі розмашистість кисті в трактуванні одягу, при відносній стриманості мальовничого трактування голови. «Мужичок з боязких» представляє собою останню віху, як би розбіг до «Протодиякона».

Під час революції «Мужичок з боязких», що загубився було в невідомості, з'явився в I Пролетарському музеї Москви, звідки в 1924 р. надійшов на рєпінську ювілейну виставку в Третьяковській галереї. Пізніше він був переданий у музей м. Горького, де нині й перебуває. Треба сказати, що на ювілейній виставці він також не був оцінений по достоїнству, як і одночасно з ним написаний у Чугуєві наступний портрет.

«Мужик лихий на очі». Як цей, так і попередній етюд знаменують важливу віху в рєпінській творчості. Уже незвичайні для виставок назви цих речей показують, що автор бажав їх виділити із числа чергових етюдів, що писалися сотнями. Назви ці повинні були говорити відвідувачеві виставки про поглиблену роботу художника над характеристикою обох селянських типів того часу.

Обидві голови свідчать про те, що Рєпін починає відтепер надавати особливого значення психологічному розкриттю сутності людини, — риса, яка надалі привела його до того, що одержало згодом назву «рєпінського психологізму», що розгорнулося в складні психологічні драми «Не чекали» і «Іван Грозний».

У чисто мальовничому відношенні обидва етюди ще не цілком вільні від галерейного нальоту, але в порівнянні з «Протодияконом» їхнє колірне рішення вже більш близьке до подальших московських робіт.

Любицька, 1877. Писаний у Чугуєві. Портрет зображує молоду жінку з квітами у волоссі, на червоному фоні. Він трохи банальний за задумом і кольорами. Майстерність невисока.

Я. І. Мурашко, 1877. Портрет був написаний в Чугуєві, однією кистю, із процарапуванням кистю по свіжій олійній фарбі до полотна. Портрет оцінений критиками, як слабкий за малюнком і формі.

Невідомо з яких причин портрети чоловіків вдавалися Рєпіну набагато краще жіночих. Можливо, що, як усякий художник, Рєпін трохи соромився жінок, вони сковували його майстерність, і портрети виходили не дуже вдалими. І, як чоловік, він більше й краще почував грубу тваринну силу своїх персонажів, що і проявлялася повною мірою в його портретах. Рєпін малював всіх — бідних селян, боязких і принижених, багатих поміщиків, нахабних і жирних, ченців і подорожан, скромних і чистих духом, попів і дияконів, солдатів і військових, своїх побратимів художників, поетів і письменників, продажних депутатів державної думи, що влаштували оптовий продаж Росії, і інших незліченних людей, гарних і не дуже, гарних і страшних, добрих і злих, розумних і тупих. Загалом, через кисть Рєпіна пройшов весь російський люд, весь російський народ, вся російська інтелігенція й селянство.

Стосовно українських персонажів, то в своїх портретах Рєпін зобразив як визначних діячів української культури, таких як Т.Г.Шевченко, Д.Багалій, Я.І.Мурашко, так і простих селян, які стали прототипами наприклад в портретах «Мужик лихий на очі» та «Мужичок з боязких». Ці портрети з¢явилися, коли Рєпін перебував у своєму рідному Чугуєві. Також він любив зображувати козаків, тому що шанував цей народ за волелюбність, патріотизм та веселість. Рєпін знав всіх, і всі знали Рєпіна. Він завжди залишався художником-громадянином. Починаючи з кінця сімдесятих років, не було ні однієї виставки, на якій би глядача не зачаровували й не вражали портретні роботи Рєпіна.

Висновки

«Суть мистецтва полягає в його чарівності. Всі недоліки, все можна пробачити художнику, якщо його творіння зачаровує». Ці слова Іллі Рєпіна повною мірою стосуються і його самого. Хоча, за великим рахунком, Рєпіну і пробачати не було чого. Він намагався бути щирим у житті й творчості. Просто ці намагання трактувалися по-різному. Західні критики називали його геніальним живописцем, зараховували до когорти обраних. Тоді як їхні колеги з радянської Росії — ідеологом соціалістичого реалізму, гостросоціальним художником. Коли Ілля Юхимович писав картину «Бурлаки на Волзі», то переймався, швидше, творчими, технічними проблемами. На Заході цю роботу назвали «найсонячнішою картиною» Віденської всесвітньої виставки. В Росії ж її тривалий час цінували за показово-соціальний сюжет...

Українські мотиви пронизують художню творчість І.Ю. Рєпіна . Це i самовіддана любов до рідної Слобожанщини, до українського народу, його ментальність. Яскравим взірцем живописного відтворення ментальності українського народу є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», в якій він геніально виразив могутній дух, безмежну любов до рідної землі i багатобарвну палітру сміху українських козаків над ворогами.

Рєпін прожив довге життя — 86 років. І встиг справді багато, як у кількісному, так і в якісному сенсі. Сьогодні його полотна прикрашають найвідоміші музеї світу. І разом з іншими геніями він по праву царює на олімпі образотворчого мистецтва світу. Творчість Рєпіна називають панорамою російської історії другої половини ХІХ століття. Але вона містить також і тематику української культури, історії, народного життя та побуту. Адже Ілля Рєпін народився на Слобожанщині і дуже любив свій край, захоплювався його жителями, історією, історичними та культурними діячами, козацькою тематикою. Все це займає велику частину у творчому доробку митця.

У творчому активі Рєпіна — портрети українських істориків, письменників, простого люду, його земляків і сучасників.

Найвідоміші його картини в інших жанрах — це «Іван Грозний та син його Іван 16 листопада 1581 року», в народі це полотно відоме як «Іван Грозний убиває свого сина». У впізнаваності з цим полотном можуть сміливо суперничати картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Не чекали» та багато інших.

Старіючи, художник продовжував дивувати. І це — ще один доказ його потужного, нестримного, справжнього таланту, який не дозволяв розслаблятися, зручно вмостившись на лаврах. Задуми все нових і нових картин не залишали його, життєва енергія не висихала. Досить сказати, що на схилі днів своїх, в 1908 році, він написав з великим темпераментом картину «Чорноморська вольниця», ще раз, оспівавши в ній молодецтво й вільнолюбство запорожців, якими захоплювався усе своє життя.

Українські мотиви пронизують життя i творчють І.Ю. Peпіна. 3 дитинства він увібрав в себе український дух, яскраву палітру фарб української природи, i як патріот своєї малої батьківщини з честю проніс через усе життя велику любов до України. І.Ю. Рєпін будучи громадянином, художником, педагогом, активно i емоційно реагував на болючі питания сучасного художнього життя України.

Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних украшських діячів — широко відомий портрет великого Кобзаря — Т.Г. Шевченка; проект пам'ятника Т.Г. Шевченку (туш); "Прометей" за одноіменною поемою Т.Г. Шевченка (акварель); етюд картини "Українська селянка" (олівець); "Запорожець за Дунаем" (офорт); "Чорноморська вольниця".

Список використаної літератури

1. Белічко Н. Козаки в українському живописі: (Також про картини І.Рєпіна)// Дивослово.— 2002. —№6. — С.64-67;

2. Ващенко Г. Психічні властивості українців i причини наших невдач // Рідна школа. — 1992. — №2. — С. 31-33;

3. Велічко Ю. Україна в творчості І.Рєпіна. — К., 1963;

4. Влюбленный в родимый край: (О Репине И.Е.)// Новости Чугуева. — 2002. — 20июля;

5. Грабарь И. Репин. Монография: В 2-х т. — М.: Изогиз, 1963;

6. Егоров А. «Чугуевская горка» под Петербургом: Об И.Е.Репине)// Веч.Харьков. — 2002. — 1 авг.;

7. Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний pедактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989;

8. Журавлева Е. Великий портретист// Красная звезда. — 1999. — 27февр;

9. Запорожцы пишут письмо турецкому султану. Картины И.Е. Репина. — Л.: изд-во АХ CCCP, 1960. — 25c.;

10. Зинченко А. Колыбель таланта: ( О семье И.Е.Репина)// Новости Чугуева. — 2002. — 8июня.— С.11;

11. Из воспоминаний близких, друзей и знакомых о И.Е.Репине// Дем. Чугуївщина. — 2001. — 4 серп.

12. Литвинова С. Не только кистью но и пером // Красная звезда. — 1999. — 12 июня;

13. Лясковская О.А. Илья Ефимович Репин. — М.: Искусство, 1962;

14. Минченков Я. Д. Воспоминания о передвижниках. — Л.: Художник РСФСР, 1965;

15. Моргунова – Рудницкая Н. Илья Репин: Жизнь и творчество. — М., 1965;

16. Москвинов В. Репин на Харковщине. — X., 1959;

17. Новое о Репине: Статьи и письма художника. Воспоминания учеников и друзей. — Л.,1991;

18. Павлов Д. Це були сміливі голови (Всесвітньо відома картина): (Картина І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”)// Молодь України. — 2002. — 29 жовт.;

19. Паровай Ю. Ілля Рєпін //Рад патріот. — 2000. — 30 верес.;

20. Пистунова А. Богатырь русского искуства. — М., 1991;

21. Помормяко Н..І.Рєпін малював Тараса//Молодь України. — 2002. — 28 лют.;

22. Попко А. Семья художника (И.Е. Репина) //Красная звезда. — 1998. — 4авг.;

23. Прытков В.А. Любимые русские художники. — М.: изд-во АХ СССР, 1963. — 209 с.;

24. Репин Илья Ефимович: (Биогр. Справка) // Большая советская энциклопедия. — М., 1975. — Т.22. — С. 37-38;

25. Репин И.Е. Далекое близкое. — М., Изд-во Академии Художеств СССР, 1964;

26. Рєпін І.Ю. (Біогр. довідка)// Українська радянська єнциклопедія. — К., 1963. —Т.12. — С.227;

27. Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и искусства к Репину (1896-1937). — К.: изд-во АН Укр.ССР, 1962.— 211 с.;

28. Федоров-Давыдов А.А. Илья Ефимович Репин. — М.: Искусство, 1961;

29. Шаповал І. Рєпін і Яворницький //Слобід. Край. —1999. —5 серп.;

30. Шлемкевич М. Загублена українська душа //Менталітет та протиріччя. Ч-2. — К., 1992. — С. 12-13;

31. Энциклопедия для детей. Искусство.— Т. 7. — Часть 2.— Архитектура, изобразительное и декоративно-прикладное искусство XVII-XX веков. — М.: Аванта, 2002. — 656 с.;

32. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия //Философские произведения. — М.1990. — С. 69-73;

33. Яворницкий Д. И. Как создавалась картина "Запорожцы"//Художественное наследство. И Е.Репин. — М.; Л., 1949.— Т. 2.— С. 74.