МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра журналістики

КУРСОВА РОБОТА

КОНЦЕПЦІЯ «ОСЬОВОГО ЧАСУ» К. ЯСПЕРСА

Одеса – 2009

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 КАРЛ ЯСПЕРС ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКА ВІРА

РОЗДІЛ 2 «ОСЬОВИЙ ЧАС»

2.1 Характеристика «осьового часу»

2.2 Інші згадки про «осьовий час»

РОЗДІЛ 3 НАСЛІДКИ «ОСЬВОГО ЧАСУ»

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

Вступ

Кожна людина хоча б один раз у житті замислювалась про своє місце в цьому світі, про своє призначення, чому вона тут… Дуже часто люди дискують про віру, по походження всесвіту, у кожного своя думка і ці на перший погляд незначні сварки можуть перетворитись навіть на війни.

У цій курсовій роботі розглянута позиція відомого німецького філософа ХІХ ст.. Карла Яперса, який у ході різноманітних досліджень висунув свою теорію про «осьовий час» - час приблизно між 800 і 200 роками до н. е; саме тоді почалась зароджуватись філософія, віра у Бога, людина почала усвідомлювати себе індивідуальністю.

Велику частину свого життя Ясперс присвятив питанню спільної для всього людства віри, він розглядав можливості уникнення війн, аналізував Німеччину свого часу. Будучи гарним лікарем психології, Ясперс написав багато праць про комунікацію між людьми, про філософію життя, про психологію світогляду та інше. Від однієї праці до іншої філософ все більше впевнювався в тому, що проблеми людства криються в непорозумінні між людьми і намагався знайти причину цього.

Аналізуючи роботи цього видатного мислителя можна прийти до висновку, що найважливішим досягненням його життя є вищезгадана теорія про «осьовий час», яка дає відповіді на питання більшості свідомих людей.

«Осьовий час» - це незвичне і неповторне явище. Коли детально дізнаєшся про нього то розумієш, що саме воно пояснює, що відбувалося на Землі для того, щоб людина стала такою, якою вона є зараз. «Осьовий час» був переломним моментом в історії. Зараз це можна назвати «відкриттям очей» на речі, які відбуваються навколо людства.

Ця курсова робота детально розповідає, як Кард Ясперс крок за кроком наближується до свого важливого висновку, що єдиною для людства є філософська віра і доводить, що вона з’явилась саме в період «осьового часу».

Розділ 1 Карл Ясперс та його філософська віра

Карл Ясперс – видатний буржуазний мислитель, філософія якого отримала широке розповсюдження у західній Німеччині та інших капіталістичних країнах. Він написав понад 40 крупних праць і майже 400 статей по філософським і політичним питанням. [7, с. 8]

Філософ народився 23 лютого 1883 року у сім’ї юриста, потім – директора банка, та домогосподарки. У сім’ї поважали традиції і порядок, але у релігійних відносинах для батька був характерний індиферентизм, який у юності розділяв і його син.

У 18 років Ясперс закінчив класичну гімназію і почав навчання на юридичному факультеті у Гейдельберзькому університеті. Але провчившись там тільки 3 семестри, він вирішив перейти на факультет медичних наук. Саме в ці роки майбутній мислитель дізнався про свою уроджену хворобу: у нього було невиліковне захворювання бронхів, яке постійно провокувало сердечну недостатність. Як вважає сучасниця П.П. Гайденко, саме цей стан здоров’я Ясперса і викликав у нього інтерес до медицини.

Не зважаючи на те, що у студентські роки філософ не міг приймати участі у «радощах молоді», він зміг знайти небагатьох але добрих друзів, таких як, наприклад, обдарований студент Ернст Майєр, брат його майбутньої дружини Гертруди Майєр. Цікаво, що і брат і сестра дуже цікавились філософією, причому Гертруда вивчала філософію професійно. Ясперс познайомився з нею у 1907 році, а в же у 1910 молоді люди одружились. В житті Ясперса з’явилась не тільки ніжна і кохаюча його жінка, а й справжня розуміюча його людина. Не можна заперечувати, що інтерес до філософії у молодого науковця з’явився не без впливу його дружини і «філософствування на рівні екзистенції», про яке потім так багато писав Ясперс, становило одну з самих більших духовних радощів у його сімейному житті.

У 1908 році Ясперс завершив навчання і вже через рік отримав ступінь доктора медицини. З того часу до 1915 року філософ працював науковим асистентом у психіатричній і неврологічній клініці в Гейдельберзі. Тут він написав свою першу велику працю «Загальна психопатологія» (1913), у якій поставала проблема спілкування або комунікації між людьми, яка проходила червоною ниткою через всі його майбутні твори, та яку він захистив як дисертацію і отримав ступінь доктора психології.

У 36 років Ясперс видав плід багаторічної праці – «Психологію світогляду», яка торкалась вже власне філософських проблем і принесла її автору широку відомість. «Психологія світогляду» несла в собі печатку впливу Макса Вебера, якому Ясперс зобов’язаний багато в чому: як своєю світоглядною та політичною орієнтацією, так і своїми методологічними підходами до аналізу філософських проблем. Вже тут мислитель з тривогою говорив про втрату сучасною людиною змістожиттєвих орієнтирів, які йому раніше давала релігія, про необхідність створення нового типу філософії – філософії екзистенціальної, так як екзистенція це те, що ніколи не може стати об’єктом, а тому не є предметом не тільки наукового пізнання, але і філософського споглядання.

Через 2 роки Ясперс стає професором філософії у Гейдельберзькому університеті.

У 1931-1932 вийшов трьохтомний твір Ясперса «Філософія», над яким він працював більше 10 років. Тут немає філософської системи в традиційно академічному стилі, а зроблена спроба систематизації і упорядкування всіх тих ідей і роздумів, які складали зміст екзистенціального філософствування мислителя. Таким чином Ясперс стає одним з провідних філософів Германії.

Але досить швидко у країну приходить націонал-соціалізм і для багатьох, як і для Ясперса, настає драматичний період. У 1935 році філософ пише працю «Розум і екзистенція», де намагається знайти вихід з дилеми: якщо залишитись тільки на ґрунті екзистенції, то немає можливості відрізнити свободу від індивідуальної сваволі особистості. «З екзистенцією нерозривно зв’язане дещо інше, направлене на єдність способів об’ємлющого. Це не нове ціле, а тільки постійні вимога й рух… Це називається розумом». [2, с. 16] А вже у 1937 році через те, що дружина філософа буда єврейкою його відстороняють від викладання і лишають права видавати в Германії свої праці. І тільки у 1945 році, після розгрому нацизму, Ясперс повертається до викладання – спочатку в Гейдельберзі, а потім, через 2 роки, - у Базельському університеті.

Публікуються праці філософа: «Про істину» (1947), «Питання про провину» (1946), «Ніцше і християнство» (1946), «Про європейський дух» (1946) та «Джерела історії і її ціль» (1948). Остання робота представляла собою спробу Ясперса дати інтерпретацію світового історичного процесу з позиції філософської віри.

Отож у 1948 році у Мюнхені мислитель публікує «Філософську віру», в основу якої як раз і лягли лекції, які він читав у Базелі. У центрі уваги праці – поняття філософської віри, яка відрізняється від релігійної, зокрема від християнської, тим, що вона повинна бути значима для всіх людей, оскільки ґрунтується не на одкровенні, а на досвіді, доступному всякій людині.

У післявоєнні роки Ясперс – один із духовних лідерів Германії. Він звертається до співвітчизників не тільки у своїх книгах и статтях, а й у виступах по радіо, і всюди його головна думка – як врятувати людство від тоталітаризму, цієї головної небезпеки ХХ століття, що ввергає людей у кроваві революції і винищувальні війни. Звертання до гуманістичних традицій – до Лессінга, Гете, Канта – ось один шлях, який бачиться тут Ясперсу; другий – більш серйозний, більш надійний шлях для всіх, хто втратив безпосереднє життя у її традиційній формі й пробудився до автономії, до духовної самостійності, - придбання філософської віри. У таких працях як «Наше майбутнє і Гете» (1947), «Розум і антирозум у нашу епоху» (1950) філософ звертається до цінностей старої бюргерської культури Германії, намагаючись їх обновити и обмежити, «прищепивши» до них досвід «кризисної свідомості» Кіркегора та Ніцше, але в той же час зберігши їх неминущу правду.

В одній зі своїх останніх праць – «Куди рухається ФРН?» (1967) Ясперс виступив з різкою критикою антидемократичних тенденцій у Федеративній Республіці, які все більше урізали свободу окремого лиця.

Помер філософ 26 лютого 1969 року, доживши до глибокої старості, хоча його хвороба постійно прогнозувала йому коротке життя.

Прослідкувавши за тематикою творів цього видатного філософа можна звернути увагу на те, що вся праця Карла Ясперса, всі мислення зводяться до його переконання, що спільною для людства вірою може бути тільки філософська. Час народження цієї віри – це є «вісь світової історії», або, як говорить сам Ясперс, «осьова епоха». У європейській філософії історії її розглядали від Августина до Гегеля і бачили відправний пункт історичного розвитку в явищі Христа. Та Ясперс доводив, що цей час – це час приблизно між 800 і 200 роками до н. е. У цей проміжок часу з’явились духовні рухи паралельно у багатьох розвинених на ту епоху країнах, сформувався той тип людини, який, згідно з Ясперсом, існує і понині. «Осьова епоха» - час народження світових релігій, які прийшли на зміну язичеству, і філософії, яка прийшла на зміну міфологічної свідомості. При цьому Ясперс не вважає можливим надати каузальне пояснення паралелізму подій «осьової епохи», корінь яких виходить за межі іманентного світу.

«Осьовий час» Ясперса – це священна епоха світової історії. А священна історія тому і священна, що хоча вона і відбувається на землі, але корні і смисл її – неземні. Навпаки, для віруючої людини вона сама є останнім тлумаченням усього, що відбувалося, відбувається і буде відбуватися на Землі. [4, с. 64-92]

Розділ 2 «Осьовий час»

Як вже згадувалось, ще Гегель говорив про те, що весь історичний процес рухається до Христа і йде від нього. Явище Сина Божого і є вісь світової історії, а щоденним підтвердженням цієї християнської структури світової історії служить наше літочислення.

Якщо вісь світової історії взагалі існує, то вона може бути виявлена тільки емпірично, як факт, значимий для всіх людей, у тому числі й для християн. Якщо потрібно знайти цю вісь, то слід звертатись до джерел історії, де з неймовірною плодотворністю йшло формування людського буття. Воно було таким переконливим, що дозволяло для всіх народів знайти загальні рамки розуміння їх історичної значимості незалежно від певного релігійного змісту. Саме тоді відбувся дуже різкий поворот в історії і цей час коротенько називають «осьовим часом».

2.1 Характеристика «осьового часу»

У цей час відбувається багато надзвичайного. Так, наприклад, у Китаї, Персії, Індії, Палестині й Древній Греції паралельно з’явились діячі й течії, що визначили масштаби, смисл і критерії всього послідуючого розвитку світової цивілізації.

На той час у Палестині відкрито засуджували владо маючих старозавітні пророки, а також працював релігійний діяч Ездра, який оформив концепцію іудаїзму в Торі, IV ст. д. н.е. У Греції жили мудреці, які систематизували наукові і філософські навчання та сприяли появленню демократії. В Ірані формував філософсько-етичні навчання зороастризму пророк Заратуштра, який до того ж створив Гат (найдавнішу частину Авести). В Індії жив Будда Гаутама, який формував навчання буддизму, джайнізму, ранні версії індуїзму, і який створив упанішад. В Китаї творили мислителі Конфуцій і Лао-цзи, які формували навчання конфуціанству та даосизму. [8, с. 66 - 67]

«Новое, возникшее в эту эпоху в трех упомянутых культурах, сводится к тому, что человек осознает бытие в целом, самого себя и свои границы» [2, с. 33]. Це говорить про те, що перед людиною відкрився жах світу й її власна безпорадність. Людина, знаходячись у скрутній і тяжкій ситуації, ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного миру через те, що починає усвідомлювати свої кордони.

Усе це відбувалося за допомогою рефлексії. Випробовувалися найбільш суперечливі можливості й почалася духовна боротьба, у ході якої кожний намагався переконати іншого, повідомляючи йому свої ідеї, свій досвід та обґрунтування. Такі нові явища, як дискусії, створення різноманітних партій, розщеплення духовної сфери породили занепокоєння й рух, які стикалися з духовним хаосом.

Так, наприклад, китайські мудреці, Лао-цзи і Кофуцій, які жили і працювали у той самий час, виходячи з однієї культурологічної основи Дао (дія або принцип утвору, який відповідає за походження одиниці й подвійності й разом з тим за початок миру; з Дао виникає полярність Інь і Ян і внаслідок цього протилежності, з погодженості яких виходить зміна, рух і взаємні проникнення [11, с. 32]), вибирали її різноманітні складові архетипу: Лао-цзи базував своє навчання на горизонталі архетипу Дао й нижній (земній) межі, а Конфуцій – на вертикалі і верхній (небесній) межі. [6, с. 125]

«В эту эпоху были разработаны основные категории, которыми мы мыслим по сей день, заложены основы мировых религий, и сегодня определяющих жизнь людей. Во всех направлениях совершался переход к универсальности» [2, с. 33].

Цей процес змусив багатьох переглянути, поставити під сумнів, піддати аналізу всі несвідомо прийняті раніше звичаї й умови.

У той час уперше з’явились філософи. Людина почала відчувати себе окремим індивідуумом і наважилась на те, щоб шукати опору в самій собі. Пустельники й мандрівні мислителі Китаю, аскети Індії, філософи Греції й пророки Ізраїлю, як би вони не відрізнялися один від одного по своїй вірі й внутрішній структурі свого навчання все одно були близькі по своїй сутності. «Человек может теперь внутренне противопоставить себя всему миру. Он открыл в себе истоки, позволяющие ему возвыситься над миром и над самим собой» [2, с. 34].

Це - справжня людина, яка, будучи зв'язана і схована плоттю, скована своїми потягами, прагне до звільнення й порятунку й дійсно здатна знайти його вже в цьому світі в пориві піднесення до ідеї, у незламному спокої душі, у медитації, у розумінні того, що вона сама і увесь світ є атман, у стані нірвани, у єднанні з дао або в покірності волі Божої.

Закінчився й час міфологічної епохи з її спокійною стійкістю. Основні ідеї грецьких, індійських, китайських філософів і Будди, думки пророків про Бога були далекі від міфу. Почались різні види боротьби:

раціональний перевірений досвід проти міфу;

трансцендентний Бог проти демонів, яких немає;

проти неправильних образів Бога

Божественна віра неймовірно піднялась за допомогою посилення етичної сторонни релігії. «Миф же стал материалом для языка, который теперь уже выражал не его исконное содержание, а нечто совсем иное, превратив его в символ» [2, с. 33]. У ході цієї зміни був момент, коли міфи, як такі, знищувалися і відбувалося їх перетворення і відсторонення на великі глибини. Прадавній міфічний світ повільно відступав. Та народні маси фактично все ще вірили в нього, тому цей світ зберіг своє значення у якості якогось фона.

Саме у цей час з’являється Танах (прийнята в івриті назва єврейського Священного писання, у християнській традиції практично повністю відповідає Старому Завіту [13, с. 342]). В цій книги можна прослідкувати нові, дуже важливі для людства явища, які відбувались в період «осьового часу». Так, наприклад, у Танасі слово барзел («залізо») згадується 72 рази, що говорить про відкриття і впровадження металургії заліза, а пізніше сталі у господарську діяльність людини. [3, с. 25] Крім того Танах послужив основою для становлення ісламу та християнства, а саме виникненню Старого Завіту, де безпосередньо є згадки про діячів і пророків того часу.

Ознайомившись з книгою А. Л. Коварського «Герої Старого Завіту» можна виділити таких діячів того часу, як Мойсей та його спадкоємець Іісус Навін, 16 суддів, про яких йдеться мова у Книзі Суддів Ізраїлевих та перші царі – Саул і Давид, які встановлювали справедливість з Божою допомогою . [5, с. 5-6] Але саме пізніші пророки Ілія, Ісаія та Ієремія, які призивали людей вірити й молитися Богу, бо Він «хранит каждого, кто любит Его и остается Ему верным» [3 ЦАСТВ 17:1-6] жили в період «осьового часу».

У той період був порядок: те, що досягалося окремою людиною, аж ніяк не ставало загальним надбанням. У ті часи дистанція між вершинами людських можливостей і масою була надзвичайно велика. Однак те, ким стає одинична людина, непрямим образом змінює всіх людей.

Колись духовний стан людства був порівняно незмінним. У ньому, незважаючи на катастрофи, будучи обмеженим по своєму обрію, усе повторювалось в непомітному й дуже повільному духовному плині, який не усвідомлювався й тому не пізнавався. Тепер же, навпаки, напруга росте й стає основою бурхливого та стрімкого руху.

Людство почало відчувати свою відповідальність і своє місце в цьому світі. Люди вже не стоять осторонь проблеми і, відчуваючи наближення катастрофи, прагнуть допомогти розумінням, вихованням, уведенням нових, кращих реформ. Вони намагаються опанувати хід подій, відновити необхідні умови або створити нові. «История в ее целостности мыслится как последовательная смена различных образов мира. Создаются теории, которые должны определить, как наилучшим образом устроить совместную жизнь людей, управлять и править ими» [2, с. 35].

Ця епоха не була періодом простого поступального розвитку. Це був час знищення й творення одночасно. Вищі можливості мислення й практики, що одержали своє здійснення в окремих особистостях, не стали загальним надбанням, тому що більшість людей не могли рухатись цим шляхом. Те, що спочатку було в цьому русі волі стало, в остаточному підсумку, анархією. І коли ця епоха втратила творчій початок, у трьох областях культури було зроблене фіксування концептуальних поглядів. З безладдя, що стало нестерпним, виникло тяжіння до нового єднання в справі відтворення міцних умов життя.

Через деякий час відбулося завершення цієї епохи, яке носить досить політичний характер. Майже одночасно в ході завоювання насильно створюються більш могутні імперії - у Китаї, в Індії (династія Маурья), на Заході (елліністичні держави). Усюди, виникаючи з руїн, складався, насамперед, технічно й організаційно планомірний новий порядок. [2, с. 35-36]

Передбачалося, що світові імперії, які утрорилися наприкінці осьового часу будуть існувати вічно. Однак їх стабільність була ілюзорною. Якщо в порівнянні з державними утворами «осьового часу» існування цих імперій і було достатньо тривалим, то в остаточному підсумку вони також прийшли в занепад і розпалися. Наступні тисячоріччя принесли більші зміни. У цьому аспекті загибель і відродження великих імперій становили історію післяосьового часу, продовжували історію великих культур стародавності, яка тривала багато тисячоріч; однак відмінність полягала в тому, що духовна напруга, яка виникла в осьовий час з тієї пори не переставала виявляти свій вплив на людей, надаючи їх діяльності нову невизначеність і нове значення. [2, с. 36]

2.2 Інші згадки про «осьовий час»

Чи можна підтвердити всю цю теорію про «осьовий час іншими» фактами? К. Ясперс у своїй книзі «Смысл и назначение истории» приводить такі найбільш ранні відомі міркування по цьому питанню:

Є. Лазо пише: «Не може бути випадковістю, що майже одночасно за 600 років до н.е. у якості реформаторів народної релігії виступили в Персії Заратустра, в Індії - Гаутама Будда, у Китаї - Конфуцій, в іудеїв - пророки, у Римі - цар Нума, а в Елладі - перші філософи іонійці, дорійці, олеати»; [2, с. 39]

В. Штраус у своєму чудовому коментарі до Лао- цзи затверджує: «В епоху, коли в Китаї жили Лао-цзи й Кун-цзи, усі культурні народи були охоплені своєрідним духовним плином. В Ізраїлеві - це час пророків - Іеремії, Авакума, Данила, Іезекііля; у наступному поколінні був споруджений другий храм у Єрусалимі (521-516). У Греції ще жив Фалес, виступали зі своїми навчаннями Анаксимандр, Пифагор, Геракліт, Ксенофонт, народився Парменид. У Персії відбулася, очевидно, серйозна реформація прадавнього навчання Заратуштры. А в Індії виступив Шакья-Муні, засновник буддизму». [2, с. 39]

«Впоследствии об этом обстоятельстве время от времени упоминалось, но всегда вскользь. Насколько мне известно, попытка понять эти явления в их совокупности и тем самым установить параллельность в универсальном развитии, охватывающем все духовное бытие тогдашнего человечества, ни разу не делалась» [2, с. 39].

Розділ 3 Наслідки «осьового часу»

«Осьовий час» служить ферментом і масштабом, що зв'язує людство в рамках єдиної світової історії й дозволяє нам чітко бачити історичне значення окремих народів для людства в цілому.

Найглибший поділ народів визначається тим, як вони ставляться до великого прориву «осьового часу».

За К. Ясперсом розрізняють:

1. Осьові народи.

Це ті народи, які, послідовно продовжуючи свою історію, зробили стрибок, ніби вдруге народилися в ньому, тим самим заклавши основу духовної сутності людини і її справжньої історії.

До цих народів відносяться китайці, індійці, іранці, іудеї і греки. [2, с. 76]

2. Народи, що не знали прориву.

Прорив в «осьовий час» був вирішальним по своєму універсально-історичному значенню, але не всі народи цим скористались. Ряд великих культур стародавності, що існували до прориву і, навіть, одночасно з ним, проігнорували нові течії, що виникли в «осьовий час», незважаючи на одночасність, залишилися дуже далекими до прогресу нового мислення.

До «осьового часу» також можна віднести період розквіту єгипетської й вавилонської культур, хоча й з безсумнівними ознаками пізньої стадії. Обидва народи не знали перетворюючої людину рефлексії. Вони не випробували метаморфози, навіть стикаючись із осьовими народами, і не реагували на прорив, який відбувся поза сферою їх безпосереднього існування. Ці культури залишилися, по суті, такими ж, якими вони були раніше в якості попередніх «осьовому часу» культур, не зважаючи на те, що раніше досягли величезних успіхів у області організації державного й громадського життя, в архітектурі, пластики й живопису, у створенні своєї магічної релігії. Однак усе це відбувалося вже на стадії повільного вмирання. Ці народи загубили й свою внутрішню культуру, будучи у своєму зовнішньому існуванні підлеглими новим силам, хоча ця культура в кожному окремому випадку перероджувалася: у Месопотамії - у перську, а потім у сасанидськую культуру й іслам; у Єгипті - у римську й християнську, пізніше теж в іслам. [2, с. 76]

Обидві названі вище культури - єгипетська й вавилонська - мали усесвітньо-історичне значення. Завдяки зіткненню з ними, сприйманні їх звичаїв та биту, затверджувалася як культура іудеїв, так і культура греків, які, в свою чергу, заклали основи Західного світу. [2, 77]

3. Наступні народи.

Як вже говорилось раніше, усі народи діляться на тих, основою формування яких був світ, що виник у результаті прориву, і тих, хто залишився осторонь . Перші - історичні народи; другі - народи первісні.

З епохи «осьового часу» пройшло два тисячоріччя. Консолідація у світові імперії виявилася неостаточною. Ці імперії зруйнувалися; у всіх трьох областях один за одним випливали епоха воюючих держав, епоха розрухи, переселення народів, ефемерних завоювань і нових, швидко минущих моментів високих культурних творень. У трьох великих культурних колах з'являються нові народи:

- на Заході - германці й слов'яни,

- у Східній Азії - японці, малайці, сіамці; вони у свою чергу створюють нові утвори у боротьбі зі сприйнятої ними високою культурою, за допомогою її засвоєння й перетворення.

Для західної свідомості вісь історії - Христос. «Христианство, христианская церковь является, быть может, самой великой и возвышенной формой организации человеческого духа, которая когда-либо существовала. Из иудейства сюда перешли религиозные импульсы и предпосылки (для историка Иисус - последний в ряду иудейских пророков, осознающий свою связь с ними); от греков - философская широта, ясность и сила мысли, от римлян - организационная мудрость в сфере реального». [2, с. 81]

Із усього цього виникає якась цілісність, яку ніхто не передбачив заздалегідь:

- з одного боку, дивно складний кінцевий результат у синкретичному світі Римської імперії;

- з іншого боку - ціле, спонукуване новими релігійними й філософськими концепціями.

Християнська церква виявилася здатної з'єднати навіть саме суперечливе, увібрати в себе всі ідеали, що вважалися до тієї пори найбільш високими, і надійно зберігати їх у вигляді нерушимої традиції. [2, с. 81]

Висновки

«Осьовий час» дав нашій цивілізації багато нового і корисного. Людині стало легше виживати в цьому світі, коли вона почала відчувати себе домінуючої мислячою істотою. Це був колосальний прорив, який переломив спокійний і повільний рух історії.

Карл Ясперс поділився з нами своїми знаннями, розмірковуваннями і дослідженнями про «осьову епоху» у книжці «Смысл и назначение истории», яка була активно задіяна у цій курсовій роботі і максимально розкрила концепцію цього явища.

Стаття П.П. Гайденко «Философия культуры К. Ясперса» і книга А.Н. Типсиной «Философия религии К. Ясперса» допомогли розібратись у подіях життя філософа. Автори цих творів аналізували діяльність мислителя, що зробило його погляди більш доступними для зрозуміння.

Таким чином можна зробити висновок, що праці Карла Ясперса на тему «осьового часу» біли майже не найважливішими дослідженнями початку ХХ століття.

БІБЛІОГРАФІЯ

Джерела:

1. Детская Библия. - Институт перевода Библии., 1992. – 542 с.

2. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 527 с.

Наукова та науково-популярна література:

3. Вейнберг И. П. Введение в Танах. – М., 2002. – 432 с.

4. Гайденко П. П. Философия культуры К. Ясперса // Вопросы литературы № 9. – М., 1972. – С. 64-92

5. Коварский Ю. Д. Герои Ветхого Завета. – М. 2001. – 256 с.

6. Лукьянов А. Е. Лао-цзы и Конфуций: Философия Дао. – М., 2001. – 384 с.

7. Типсина А.Н. Философия религии К. Ясперса. – Л., 1982. – 152 с.

Підручники та навчальні посібники:

8. Верещагина Н. В. Украинская и зарубежная культура. – О., 2001. – 158 с.

9. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К., 2000. – 352 с.

Довідкова література:

10. Большая Советская Энциклопедия: В 30 т. – Т. 30: Я. – М., 1969 – 1978. – 632 с.

11. Виноградова Н. А. и др. Традиционное искусство Востока: Терминологический словар. –М., 1997. – 360 с.

12. Грушевицкая Т. Г. и др. Словарь по мировой художественной культуре. – М., 2001. - 408 c.