План

Вступ

Розділ І. Історичні умови створення «Повість минулих літ»

Розділ ІІ. Структура та зміст «Повісті минулих літ» та її зведень

Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Кожен дослідник при вивченні історії стикається з проблемою нехватки історичного матеріалу на основі якого можна сформувати цілісну картину минулого. І чим давніший період історії,що вивчається, тим важче збирати історичні відомості. Одним з найскладніших періодів нашої історії є Київська Русь.

Існує обмаль історичних джерел, що могли б допомогти нам у дослідженні історії Стародавньої Русі. Тому справжнім скарбом стають матеріали, що містяться в середньовічних руських літописах, адже ні результати археологічних розкопок, ні актовий матеріал (грамоти, дипломатичне листування матеріали княжих або монастирських архівів), ні епізодичні відомості про Русь, що містяться в творах західноєвропейських істориків і мандрівників, не зможуть дати нам цілісної картини нашого минулого.

Починаючи з XI ст. і аж до кінця XVI сторіччя на Русі велися систематичні порічні записи про події, що відбулися: про народження або смерть князів, про війни і дипломатичні переговори, про будівництва фортець і освячення храмів, про пожежі міст, про стихійні лиха – повені, засухи або небувалі морози. Літопис і був зведенням таких щорічних записів. Літописи велися в монастирях і в княжих резиденціях. Вони були не тільки способом фіксації подій, що відбулися, але і найважливішими документами – на літописи посилалися в різного роду династичних і політичних суперечках.

В даний час відомо більше двохсот списків літописів. Одним з найстародавніших і відоміших є «Повість минулих літ» - літопис, що отримав свою назву за першими словами тексту і що оповідає про події руської історії середини IX - початку XII ст. За оцінкою видатного російського ученого Д.С. Ліхачева, «Повість минулих літ» з її всесвітньо-історичним введенням, з її широким прагненням обґрунтувати місце руського народу серед інших народів миру, з її особливою увагою до військових подвигів, до слави руської зброї вводить нас в атмосферу епічного народно-пісенного відношення до руської історії. Перед нами в «Повісті минулих літ» значною мірою епічне, поетичне відношення до рідної історії. От чому «Повість минулих літ» - це не тільки твір руської історичної думки, але і руської історичної поезії. Поезія і історія знаходяться в ній в нерозривній єдності. Перед нами твір літературний і пам'ятник історичної думки.».

Традиція називає автором «Повісті» ченця Печерського монастиря в Києві Нестора. Довгий час вважалося, що Нестор був родоначальником російського літописання, але пізніше було встановлено, що ще до нього існували літописні зведення.

Джерельна база. Вивчення «Повісті» продовжуються до цих пір, проте, не дивлячись на значний масив літератури, присвячений цьому літературному пам'ятнику, дослідники розходяться по багатьом аспектам появи і тлумачення літопису. Першим в Росії почав вивчати літописи В.Н. Татіщев. Задумавши створити свою грандіозну «Історію Російську», він звернувся до всіх відомих в його час літописів, розшукав багато нових пам'ятників. Після Татіщева «Повість минулих літ» вивчав А. Шлецер. Якщо Татіщев працював як би вшир, сполучаючи додаткові відомості багатьох списків в одному тексті, то Шлецер працював углиб, виявляючи в самому тексті масу описок, помилок, неточностей. Обидва дослідницькі підходи при всій своїй зовнішній відмінності мали схожість в одному: у науці закріплювалася думка про непервинний вигляд, в якому до нас дійшла «Повість минулих літ». Це і є велика заслуга обох істориків. Наступний крупний крок був зроблений відомим археографом П.М. Строєвим. І Татіщев, і Шлецер уявляли собі «Повість минулих літ», як створення одного літописця, в даному випадку Нестора. Строєв же висловив абсолютно новий погляд на літопис як на зведення декількох раніших літописів і такими зведеннями почав вважати всі літописи, що дійшли до нас. Тим самим він відкрив шлях не тільки до правильнішого з методичної точки зору дослідження літописів, що дійшли до нас, і зведень, які не дійшли до нас в своєму первинному вигляді.

Незвичайно важливий крок зробив А.А. Шахматов, який показав, що кожне з літописних зведень, починаючи з ХI століття і кінчаючи XVI століттям, не випадковий конгломерат різнорідних літописних джерел, а історичний твір зі своєю власною політичною позицією, продиктованою місцем і часом створення. На думку Шахматова, літопис, який прийнято іменувати «Повістю минулих літ», був створений у 1112 р. Нестором - імовірно автором двох відомих агіографічних творів – «Чтєній про Бориса і Гліба» і «Житія Феодосія Печерського». Історію літописання Шахматов пов'язав з історією країни. Виникла можливість взаємоперевірки історії держави історією джерела. Дані джерелознавства стали не самоціллю, а найважливішою підмогою у відтворенні картини історичного розвитку всього народу. І тепер, приступаючи до вивчення того або іншого періоду, перш за все прагнуть проаналізувати питання про те, яким чином літопис і його відомості пов’язані з реальною дійсністю. Недолік підходу, розробленого Шахматовим, полягає в тому, що критичний аналіз джерела фактично зводився до вивчення історії його тексту. За межами інтересів дослідника залишився великий комплекс проблем, пов’язаних з історією значень і сенсів, що існували в період створення того або іншого літописного зведення. Цей пропуск в значній мірі був заповнений дослідженнями таких учених, як: І.Н.Данілевський, В.М. Істрін, А.Н.Насонов, А.А.Ліхачев, М.П.Погодін і багато інших.

На Україні користувалися послугами російських вчених і перекладачів, власного видання будь-якого списку в оригіналі чи в перекладі до початку 80-х рр. не було, спроб інтерпретації пам’яток у сув’язі з історією українського народу не робилося. Якщо російські вчені дожовтневого і радянського періодів вже підготували і видали тридцять сім томів «Полного собрания русских летописей», ще в 1950 р. в серії «Памятники литературы» здійснили двотомне академічне видання «Повести временных лет по Лаврентьевской летописи 1377 р.» (текст, переклад, коментар, покажчики), то на Україні справа ця виглядає сумно і розв’язання її йде із значними ускладненнями.

Перші спроби наукового вивчення літописів Київської Русі пов’язані на Україні з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, І. Франка, О. Потебні, М. Грушевського та інших відомих вчених. Ставилося питання про музичну строфу, застосовану в віршових оповіданнях «Повісті минулих літ» (Франко, Потебня), маємо приклади поетичного переспіву найдавнішого літопису (Франко, Олесь), тлумачення окремих місць тощо.

В радянський час серед українських вчених, що спеціально і серйозно займаються літописами Київської Русі, одинокою постаттю залишається Л. Є. Махновець. У 1980 р. першу спробу переповісти для дітей «Повість минулих літ» здійснив покійний Віктор Близнець. Розкішно виданий у 1982 р. «Веселкою» переказ В. Близнеця виконав своє завдання і призначення, був справді культурною подією. Але треба відверто сказати, що перекладач лише коригував себе оригіналом, а в основному переповідав за російським перекладом, вдавався до широких пропусків.

Предмет дослідження. Безпосереднім предметом дослідження обрано процес створення «Повісті минулих літ», процес зміни даного літопису внаслідок численних редакцій та ознайомлення зі своєрідністю та значенням данної повісті.

Мета й завдання дослідження. Враховуючи наукове, патріотично-виховне й моральне значення досліджуваної теми, автор ставить за мету показати історичну і художню своєрідність «Повісті минулих літ», дати оцінку значущості «Повісті» як історичного та літературного пам'ятника Стародавньої Русі. Ця мета конкретизується та розглядається в таких завданнях:

1. Проаналізувати джерельну та історіографічну базу питання.

2. Встановити картину подій, унікальні знання про які дає нам це джерело.

3. Визначити питання про походження та авторство літопису.

4. Дослідити процес створення та редагування «Повісті минулих літ».

Об’єктом дослідження є «Повість минулих літ» в її списках і редакціях.

Наукова новизна дослідження характеризується тим, що в ньому комплексно характеризується староруський літопис «Повість минулих літ». Висвітлюється історіографічна та джерельна база питання, оцінюється історичне та літературне значення.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період від створення данного літопису (1110 рік) і до виходу в світ його редакцій (фактично, сьогодення).

Теоретичне значення полягає в тому, що дослідження й висновки, викладені в роботі збагачують серйозними деталями загальну концепцію історії нашої держави.

Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що матеріал можна використовувати на уроках історії в школах, в роботі краєзнавчих гуртків, на тематичних позакласних уроках.

Стуруктура дипломної роботи обумовлена характером і змістом, метою і завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, літератури і додатків.

Методи дослідження. В роботі застосовано методи аналізу й синтезу різноманітних історичних явищ. Застосування порівняльно-історичного методу, а також методів хронології та актуалізації дали змогу отримати уявлення про цілісну картину досліджуваних подій.

Розділ І. Історичні умови створення «Повість минулих літ»

Основним видом письмових джерел по історії Русі XI - XVII століть є літописи. Насправді, перші руські літописці, відтворюючи попередню ним історію Русі, зуміли зібрати зведення про минуле землі Руської за декілька сторіч. Вони пишуть про походи і про договори, про підставу міст, дають живі характеристики князям і розповідають про розселення племен.

У повісті, а також в жітіях і проповідях збережені численні залишки історичних переказів, легенд і пісень, якими староруські книжники прагнули заповнити недолік письмового матеріалу по історії своєї батьківщини. Вони-то і з'явилися справжньою основою для відновлення руської історії якнайдавнішого періоду. У них полягало та історична самосвідомість народу, яка дозволила вирости літописанню.

Літописання було улюбленим заняттям наших стародавніх книжників. Почавши слухняним наслідуванням зовнішнім прийомам візантійської хронографії, вони скоро засвоїли її дух і поняття, з часом виробили деякі особливості літописного викладу, свій стиль, тверде і цілісне історичне світобачення з одноманітною оцінкою історичних подій і іноді досягали чудового мистецтва в своїй справі. Літописання вважалося за богоугодну справу. Тому не тільки приватні особи записували для себе на пам'ять, іноді у вигляді уривчатих заміток на рукописах, окремі події, що здійснювалися у вітчизні, але і при окремих установах, церквах і особливо монастирях велися на загальну користь погодні записи достопам'ятних подій.

Літописи велися переважно духовними особами, єпископами, простими ченцями, священиками, офіційний московський літопис вели наказові дяки. Поряд з подіями, важливими для всієї землі, літописці заносили в свої записи переважно справи свого краю. З часом під руками староруських книжників нагромаджувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів. Літописці, що слідували за первинними місцевими літописцями, збирали ці записи, зводили їх в цілісну суцільну погодну розповідь про всю землю, до якої і зі свого боку додавали опис декількох подальших років. Так складалися вторинні літописи або спільноруські літописні зведення, складені подальшими літописцями із записів стародавніх, первинних. При подальшому листуванні ці звідні літописи скорочувалися або розширювалися, поповнюючись новими вістями і вставками цілих оповідей про окремі події, жітій святих і інших статей, і тоді літопис отримував вид систематичної літописної збірки різноманітного матеріалу. Шляхом переписування, скорочень, доповнень і вставок накопичилася труднообозрімоє кількість списків, що досі ще не цілком приведених в популярність і містять в собі літописи в різних складах і редакціях, з різноманітними варіантами в тексті споріднених по складу літописів.

Більшість авторів вважають, що ідея заголовка «Повісті минулих літ» належить Нестору, книжникові широкого історичного кругозору і великого літературного дарування: ще до роботи над «Повістю минулих літ» він написав «Житіє Бориса і Гліба» і «Житіє Феодосія Печерського». У «Повісті минулих літ» Нестор поставив перед собою грандіозне завдання: рішучим чином переробити розповідь про якнайдавніший період історії Русі - «звідки є пішла Руська земля».

Народився Нестор 1056 року в Києві. У той час, коли преподобний Антоній у безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосій розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком до святої обителі.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо — духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою [23, с. 57-63].

У 1039 році в Києві заснували метрополію - самостійну організацію. При дворі митрополита було створено Давніше Київське зведення, доведене до 1037 року. Це зведення, припускав А. А. Шахматов, виникло на основі грецьких перекладних хронік і місцевого фольклорного матеріалу. У Новгороді в 1036г. створюється Новгородський літопис, на основі якого в 1050г. виникає Стародавнє Новгородське зведення. У 1073г. чернець Києво-печерського монастиря Нестор Великий, використовуючи давніше Київське зведення, склав перше Киево Печерське зведення, куди включив історичні події що відбулися після смерті Ярослава Мудрого (1054г.) . На підставі першого Києво-печерського і Новгородського зведення створюється друге Києво-печерське зведення.

Автор другого Києво-печерського зведення доповнив свої джерела матеріалами грецьких хронографій. Друге Києво-печерське зведення і послужило основою «Повісті минулих літ», перша редакція якої була створена в 1113 році ченцем Києво-печерського монастиря Нестором, друга редакція - ігуменом Видубіцкого монастиря Сильвестром в 1116 році і третя - невідомим автором в тому ж монастирі в 1118 році. Цікаві уточнення гіпотези А. А. Шахматова зроблені радянським дослідником Д. С. Ліхачевим. Він відкинув можливість існування в 1039г. Давнішого Київського зведення і пов'язав історію виникнення літописання з конкретною боротьбою, яку вела Київська держава в 30-50 роках 11 сторіч проти політичних і релігійних домагань Візантійської імперії. Візантія прагнула перетворити церкву на свою політичну агентуру, що загрожувало самостійності Руської держави. Особливої напруги боротьба Русі з Візантією досягає в середині 11 століття. Політична боротьба Русі з Візантією переходить у відкрите озброєне зіткнення: у 1050г. Ярослав посилає війська на Константинополь на чолі зі своїм сином Володимиром. Хоча похід Володимира закінчився поразкою, Ярослав в 1051г. зводить на митрополичий престол руського священика Іларіона. Це ще більше укріпило і згуртувало руську державу. Дослідник припускає, що в 30-40 роки в ХІ столітті по розпорядженню Ярослава Мудрого був проведений запис усних народних історичних переказів про розповсюдження християнства. Цей цикл послужив майбутньою основою літопису. Ліхачев припускає, що «Оповіді про первинне розповсюдження християнства на Русі» були записані книжниками київської митрополії при Софійському соборі. Очевидно, під впливом пасхальних хронологічних таблиць-пасхалій, що складаються в монастирі. Никон зрадив своєму оповіданню форму порічних. У створене біля 1073г. перше Київсько-печерське зведення Никон включив велику кількість оповідей про перших русичах, їх численні походи на Царьград. Завдяки цьому зведення 1073г. придбало ще більш антивізантійську спрямованість [12, с. 176-188].

У «Оповідях про розповсюдження християнства» Никон додав літопису політичну гостроту. Таким чином, перше Києво-печерське зведення з'явилося виразником народних ідей. Після смерті Никона роботи над літописом безперервно продовжувалися в стінах Києво-печерського монастиря і в 1095 році з'явилося друге Києво-печерське зведення. Друге Києво-печерське зведення продовжувало пропаганду ідей єдності руської землі, почату Никоном. У цьому зведенні також різко засуджуються княжі усобиці.

Далі на користь Святополка на основі другого Києво-печерського зведення Нестером створюється перша редакція «Повісті минулих літ». При Володимирі Мономаху, ігумен Сильвестр за дорученням великого князя в 1116 році складає другу редакцію «Повісті минулих літ». Ця редакція дійшла до нас у складі Лаврентьевському літопису. У 1118 році у Видубіцкому монастирі невідомим автором була створена третя редакція «Повісті минулих літ». Вона була доведена до 1117 р. Ця редакція краще всього збереглася в Іпатьевському літопису. У обох гіпотезах є багато відмінностей, але обидві ці теорії доводять, що початок літописання на Русі є подією величезної важливості.

При складанні "Повісті минулих літ" були використані багатообразні джерела - усні і письмові, іноземні і руські. Наука багато зробила для їх з'ясування. До перекладних літературних джерел відносять, по-перше, «Хроніку» Георгія Амартола: з неї були запозичені зведення про розділення землі між синами Ноя, про вдачі і побут різних народів, про філософа-волхва Аполонія Тіанського, про різні факти візантійської історії і так далі. З не дійшовшого до нас мораво-паннонського джерела взяті відомості про Поляно-Русь і про перекладення книг на слов'янську мову. З житія Василя Нового запозичена інформація про походи Ігоря на Царьград в 941 і 944 рр. До грецького джерела сходить і розповідь про хрещення Володимира в Корсуні. Повчання грецького філософа Володимиру перед хрещенням і мову філософа, на думку Шахматова, сходять до розповіді, що відбилася у візантійських хроніках, про хрещення болгарського царя Бориса. Сповідання Володимиром віри зводиться до "Сповідання віри" Михайла Синкелла. З "Одкровенням Мефодія Патарського" пов'язана розповідь під 1096 р. про нашестя половців, яких літописець вважає за нащадків Ізмаїла і які наприкінці століття, в числі інших "нечистих народів", вийдуть з гори, в яку заточив їх Олександр Македонський.

Руські джерела існували, ймовірно, спочатку в окремому вигляді. Це військові повісті, наприклад, поетичний опис під 1024 р. Лиственської битви між Ярославом і Мстиславом; монастирські оповідання, наприклад, про початок Печерського монастиря; жітійниє оповідання, наприклад, повість про вбивство Бориса і Гліба; легендарні розповіді, наприклад, про ярославських волхвів; повчання - такі, як повчання Феодосія і Володимира Мономаха; розповіді про междукняжеських стосунки, наприклад, повість священика Василя про засліплення Василька Теребовльського, і так далі.

На початковій стадії вивчення літописів дослідники виходили з того, що різночитання, що зустрічаються в списках, є наслідком спотворення початкового тексту при неодноразовому переписуванні. Виходячи з цього, наприклад, А.Л. Шлецер ставив завдання відтворення «очищеного Нестора». Спроба виправити механічні помилки, що накопичилися, і переосмислення літописного тексту, проте, не увінчалася успіхом. В результаті виконаної роботи сам Шлецер переконався, що з часом текст не тільки спотворювався, але і виправлявся переписувачами і редакторами. Проте був доведений непервинний вигляд, в якому до нас дійшла «Повість минулих літ». Цим фактично було поставлено питання про необхідність реконструкції первинного виду літописного тексту.

Зіставивши всі доступні йому списки літописів, А.А.Шахматов виявив різночитання і так звані загальні місця, властиві літописам. Аналіз виявлених різночитань, їх класифікація дали можливість виявити списки, що мають співпадаючі різночитання. Дослідник згрупував списки по редакціях і висунув ряд взаємодоповнюючих гіпотез, що пояснюють виникнення різночитань. Зіставлення гіпотетичних зведень дозволило виявити ряд загальних рис, властивих деяким з них. Так були відтворені передбачувані початкові тексти. При цьому виявилось, що багато фрагментів літописного викладу запозичувалися з дуже ранніх зведень, що, у свою чергу, дало можливість перейти до реконструкції якнайдавнішого руського літописання. Виводи Шахматова отримали повне підтвердження, коли було знайдено Московське зведення 1408 р., існування якого передбачив великий учений. У повному об'ємі шлях, який виконав А.А. Шахматов, став ясний лише після публікації його учнем М.Д. Пріселковим робочих зошитів свого вчителя. З тих пір вся історія вивчення літописання ділиться на два періоди: до-шахматовський і сучасний.

При редагуванні первинний текст (перша редакція «Повісті минулих літ») був змінений настільки, що А.А. Шахматов прийшов до висновку про неможливість його реконструкції. Що ж до текстів Лаврентьевськой і Іпатьевськой редакцій Повісті (їх прийнято називати відповідно другою і третьою редакціями), то, не дивлячись на пізніші переробки в подальших зведеннях, Шахматову вдалося визначити їх склад і імовірно реконструювати. Слід зазначити, що Шахматов коливався в оцінці етапів роботи над текстом «Повісті минулих літ». Іноді, наприклад, він вважав, що в 1116 р. Сильвестр лише переписав Несторів текст 1113 р. (причому останній іноді датувався 1111 р.), не редагуючи його.

Якщо питання про авторство Нестора залишається спірним (у Повісті міститься ряд вказівок, що принципово розходяться з даними Читань і Житія Феодосія), то в цілому припущення Шахматова про існування трьох редакцій «Повісті минулих літ» розділяють більшість сучасних дослідників.

Виходячи з уявлення про політичний характер староруського літописання, Шахматов, а за ним Присілків і інші дослідники вважають, що зародження літописної традиції па Русі пов'язане з установою Київської митрополії. «Звичай візантійської церковної адміністрації вимагав при відкритті нової кафедри, єпископської або митропольної, складати з цієї нагоди записку історичного характеру про причини, місце і осіб цієї події для діловодства патріаршого синоду в Константинополі». Це нібито і стало приводом для створення Якнайдавнішого зведення 1037 р. Пізніші зведення, що складалися на основі «Повісті минулих літ», дослідники представляють то суто публіцистичними творами, написаними, що називається, на злість дня, то якоюсь середньовічною белетристикою, то просто текстами, які систематично з дивовижною завзятістю і наполегливістю «дописують», - чи не за інерцією.

Як показав А. А. Шахматов, «Повісті минулих літ» передували інші літописні зведення. Учений наводить, зокрема, наступний факт: «Повість минулих літ», що збереглася в Лаврентьевскому, Іпатьевському і інших літописах істотно відрізнялася в трактуванні багатьох подій від іншого літопису, що оповідав про той же початковий період руської історії, - Новгородському першому літопису молодшого ізводу. У Новгородському літописі були відсутні тексти договорів з греками, князь Олег іменувався воєводою при юному князеві Ігорі, інакше розповідалося про походи Русі на Царьград і так далі. Шахматов прийшов до висновку, що Новгородський перший літопис в своїй початковій частині відобразив інше літописне зведення, яке передувало «Повісті минулих літ».

Текст «Повісті», що цікавить нас, охоплює тривалий період - з якнайдавніших часів до початку другого десятиліття XII ст. Цілком обґрунтовано вважається, що це одне з якнайдавніших літописних зведень, текст якого був збережений літописною традицією. У різних літописах текст Повісті доходить до різних років: до 1110 р. (Лаврентьевський і близькі йому списки) або до 1118 р. (Іпатьевський і близькі йому списки). Вважається, що перша редакція «Повісті минулих літ» до нас не дійшла. Збереглася друга її редакція, складена в 1117 р. ігуменом Видубіцького монастиря (під Києвом) Сильвестром, і третя редакція, складена в 1118 р. по велінню князя Мстислава Володимировича. У другій редакції була піддана переробці лише завершальна частина «Повісті минулих літ»; ця редакція і дійшла до нас у складі Лаврентьевському літопису 1377 р., а також інших пізніших літописних зведень. Третя редакція, на думку ряду дослідників, представлена в Іпатьевському літопису, старший список якого - Іпатьевський - датується першою чвертю XV ст.

Можна стверджувати, що остаточна крапка в дослідженні питання походження «Повісті» ще не поставлена, це показує вся історія вивчення літопису. Не виключено, що ученими на основі знов виявлених фактів, будуть висунуті нові гіпотези щодо історії створення найбільшого пам'ятника староруської літератури - «Повісті минулих літ».

Разом з тим, вся історію вивчення Повісті показує, що мета створення літописів повинна бути достатньо значущою, щоб впродовж ряду сторіч багато поколінь літописців продовжували працю, почату в Києві в XI ст. Тим паче, що «автори і редактори трималися одних і тих же літературних прийомів і висловлювали одні і ті ж погляди і па суспільне життя і на етичні вимоги».

Розділ ІІ. Структура та зміст «Повісті минулих літ» та її зведень

Вчені встановили, що літописання велося на Русі з XI по XVII ст. Ще в XIX ст. стало відомо, що практично всі літописні тексти, що збереглися, є зведеннями попередніх літописів. Згідно Д.С.Ліхачьову, «по відношенню до літопису зведення більш менш гіпотетичний пам'ятник, тобто пам'ятник передбачуваний, лежачий в основі його списків або інших передбачуваних же зведень» зобов'язана своїм широким історичним кругозором, введенням в літопис фактів всесвітньої історії, на тлі яких розгортається історія слов'ян, а далі - історія Русі. Завдяки державному погляду, широті кругозору і літературному таланту Нестора «Повість минулих літ» з'явилася «не просто зборами фактів руської історії і не просто історико-публіцистичним твором, пов'язаним з насущними, але скороминущими завданнями руської дійсності, а цілісною, література викладеною історією Русі.

Існує значна кількість списків літописних зведень Повісті. Основними прийнято вважати Іпатьєвський та Лаврентьєвський літописи.

Іпатьєвський літопис отримав свою назву по приналежності старшого списку Костромському монастирю Іпатьєвському, але за змістом представляє південноросійське літописне зведення кінця XIII ст. Це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. галицько-волинського оповідання, що доходить до кінця XIII ст.

Обидва компоненти Іпатьєвського літопису мають складний склад. Київське літописне зведення 1198 р. створене в Михайлівському монастирі Видубіцкому, джерелами його служили попередні київські великокнязівські зведення, сімейна хроніка смоленських Ростиславичів, чернігівський літописець князя Ігоря Святославіча, володимирський літопис Всеволода. Крім того, в текстах XII ст. є вставки з Галицько-волинського літописання. Не дивлячись на значну кількість літератури з питання, у вивченні Іпатьевського літопису є ще цілий ряд спірних моментів, особливо відносно розподілу матеріалу по окремих пам'ятниках і атрибуції текстів.

Існуючі описи списків Іпатьєвського літопису вимагають уточнення. Крім того, серйозною проблемою залишається питання про співвідношення їх між собою. Ці недоліки заповнюються тепер окремим факсимільним виданням Хлебниковського і Погодінського списків.

Іпатьевський список у XVII столітті належав Костромському монастирю Іпатьєвському, що засвідчує запис на обороті першого листа: «Книга Іпатцкого монастиря літописець про княження» (є і інші монастирські приписки). Н. П. Ліхачев датував рукопис часом близько 1425р.

Списки літопису мають специфічні водяні знаки: леопард (5 варіантів), дельфін (2 варіанти), дракон (2 варіанти), півмісяць під шестикінечною зіркою, лілія, гусак. За ними рукопис слід датувати кінцем 10-х - початком 20-х років XV століття. В тексті розрізняються п'ять почерків. Очевидно, що писарі отримували текст для листування частинами, між якими утворилися пропуски.

Мовні особливості Іпатьєвського списку ще вимагають ретельного вивчення, але думається, що як місце написання рукопису не можна виключати західноросійські області.

Хлебниковський список – рукопис який належав колись коломенському купцеві П. Д. Хлебникову. Основна частина рукопису писана в кінці 50-х - початку 60-х років XVI в. Ця частина переписана одним писарем. За визначенням А. А. Шахматова, «мова рукопису південноросійська з вельми типовими місцевими особливостями».

До XVII ст. частина листів в Хлебниковськом списку була втрачена, інші листи переплутані. Замість деяких зниклих листів були додані нові, переписані з іншого списку Іпатьєвського літопису. Опубліковані довідники філіграней та аналіз паперу друкарських видань XVII ст. на території України дозволив виявити тотожні або дуже близькі варіанти в Євангелії учительном, виданому в 1637 р. в друкарні Києво-печерської лаври. Таким чином Хлебниковський список може бути віднесений до часу близько 1637 р.

Також є можливість встановити особу правщика Хлебниковського списку: виявляється, почерк кіноварної правки збігається з автографами відомого церковного і політичного діяча першої половини XVII ст. - Київського митрополита Петра Могили (1633-1646). Вивчення почерку Петра Могили дозволяє виявити та інші його помети, зроблені на полях Хлебниковського списку чорнилом.

Погодінський список - пошкоджений, в ньому відсутні перші . Втрачено також закінчення літопису. Оригіналом для Погодінського списку, очевидно, служив Хлебниковський список, в якому були переплутані листи. Питання полягає лише в тому, чи списаний Погодінський список безпосередньо з Хлебниковського або між ними існував список-посередник? Існують дані, що показують, що Погодінський рукопис переписаний безпосередньо з Хлебниковського. Так, в Погодінському виявилися пропущеними слова «в' Оугровськоу, іже ступи на стіл митрополії», складаючі в точності один рядок в Хлебниковськом списку. Помилка пояснюється ефектом зору, коли писар кінчає рядок тексту і переходить до наступної, допускаючи при цьому «перескок» через одну або більше число рядків. Подібний пропуск, звичайно, міг міститися і в протографе Погодінського списку, але річ у тому, що писар звірив текст з оригіналом і відновив пропущені слова на нижньому полі - а це з'ясовно лише в припущенні, що оригіналом Погодінського служив саме Хлебниковський список.

Краківський список знаходиться в Бібліотеці Чарторийській Національного музею в Кракові. Оскільки рукопис спеціально замовлявся для польського історика Адама Нарушевича (1733-1796), те створення манускрипту слід відносити до часу близько 1795-1796 рр.

Краківський список писаний латинськими буквами з південноросійського рукопису, створеного в 1621 р. за наказом князя Стефана Четвертінського в Жівотові. Не викликає сумніви, що оригіналом для Краківського списку служив Погодінський (як це і припустив А. А. Шахматов): відмічена вище плутанина, характерна для викладу Погодінського списку, повністю відбилася в тексті Краківського; у нім виявилися також індивідуальні помилки писаря Погодінського списку і підновляє в мові.

Краківський список представляє цінність для відновлення деяких втрачених текстів Погодінського. В світлі даних, увязнених в Краківському рукописі, історія Погодінського списку предстає таким чином. У 1621 р. для князя Стефана Четвертинського в Жівотові була виготовлена копія Хлебниковськой літопису. У 1758 р. вона знаходилася у ксьондза Осцимовіча, а в 1778 р. повернулася до колишніх власників - князів Четвертинських. Близько 1796 р. з рукопису була знята копія (написана латинськими буквами) для польського історика Адама Нарушевича. У 1852 р. рукопис придбаний істориком М.П. Погодіним за посредництвом професора Київського університету св. Володимира А. Н. Ставровського і студента С. І. Пономарева.

Список Я. В. Яроцького - рукопис, переписаний в 1651 р. в київському монастирі Ніколи Пустинного. Список містить особливу редакцію Іпатьевськой літопису, записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, статтю «Об прореченії митрополита Петра», Оповідь про Мамаєво побоїще. Список пошкоджений - в ньому не вистачає багатьох листів у складі літопису.

Єрмолаєвський список - рукопис який датується початком XVIII ст. Єрмолаєвськая рукопис має той же склад, що і список Яроцкого: читається особлива редакція Іпатьевськой літопису, літописні записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, стаття «Об прореченій митрополита Петра», оповідь про Мамаєвом побоїще. Дуже близькі і літописні тексти в обох списках.

У основу списків Яроцкого і Єрмолаєвського покладений Хлебниковський список, що піддався певним редакційним змінам. Ця копія Хлебниковського списку, у свою чергу, була відкоректована за іншими джерелами; початок літопису звірений із збіркою (хоча і не в тій формі, в якій піддався правці сам Хлебниковський список) Тверською, а подальший текст виправлений за іншим списком Іпатьевськой літопису. Складання даної редакції слід датувати часом, близьким до 1635 р. [32, с. 69-87]

Рукопис Лаврентьевського літопису зберігається в Російській національній бібліотеці. Основний писар назвав себе в приписці - це був чернець Лаврентій, що переписав літопис в 1377 р. для суздальсько-нижегородського великого князя Дмитра Костянтиновича, по благословенню Суздальського єпископа Діонісія. По імені писаря літопис і отримав в науковій літературі назву Лаврентьевський.

В даний час в рукописі Лаврентьевськой літопису виявляються пропуски. Про зміст втрачених листів можна судити по схожих з Лаврентьевським - Радзивіловському і Троїцкому літописам [15, с.241-245].

Виклад в Лаврентьевськой літопису доведений до 6813 (1304) р. Завершальну, найважливішу для характеристики зведення частину вірно оцінив М. Д. Присілків: переважання в ньому тверських вістей і явно протверське трактування подій кінця XIII - почала XIV ст. свідчать про те, що це було великокнязівське зведення князя Михайла Ярославича (тверського князя, що зайняв великокнязівський володимирський стіл в 1305 р.). Чернець Лаврентій, отже, скопіював в 1377 р. рукопис великокнязівського зведення початку XIV ст.

Про долю самого рукопису Лаврентьєвського літопису відомо небагато. У 1791 р. з Новгорода в числі інших рукописів Лаврентьєвський літопис був відправлений до Москви і потрапив до обер-прокурора Синоду графа А.І.Мусина-Пушкіна. У 1793 р. Мусин-Пушкін видав по цьому рукопису Повчання Володимира Мономаха, на початку ж XIX сторіччя граф підніс манускрипт в дар імператорові Олександру I, який і передав його в Публічну бібліотеку. Це відбулося в усякому разі до 1806 р., оскільки 25 вересня 1806 р. директор бібліотеки А. Н. Оленін подарував копію з Лаврентьевськой літопису графові С. С. Уварову.

Запис про приналежність рукопису Лаврентьєвському літопису Володимирському монастирю послужив підставою для припущення, що чернець Лаврентій писав у Володимирі і що праця його залишилася у володінні монастиря.

Радзивіловський літопис зберігається в Бібліотеці Російської Академії наук в Санкт-Петербурзі. Він датується часом близько 1487р. Характер приписок на полях літопису показує, що рукопис був створений в міському середовищі, в якому користувалися схваленням вічові порядки старовинних російських міст, їх свободи і привілею. Пізніші записи кінця XVI - почала XVII ст. старобелоруською мовою свідчать про те, що рукопис у той час належав представникам дрібної шляхти, жителям Гродненського повіту. В кінці рукопису є запис, що літопис був дарований Станіславом Зеновевичем князеві Янушу Радзивіллу. Отже, біля середини XVII ст. літопис від дрібних утримувачів перейшов у володіння вищого прошарку білоруської знаті. Через посредство князя Богуслава Радзивілла, що мав тісні споріднені зв'язки з прусськими магнатами, літопис в 1671 р. поступив в Кенігсбергську бібліотеку. Тут з нею в 1715 р. ознайомився Петро I і наказав зняти з неї копію. У 1761 р., коли російські війська зайняли Кенігсберг, літопис був узятий з Кенігсбергськой бібліотеки і переданий в Бібліотеку Академії наук в Петербурзі.

Порівняння Лаврентьєвського літопису з Радзивіловським і Літописцем Переяславля Суздальського показує, що схожий текст цих літописів продовжується якраз до 1205 р. Услід за закінченням загального джерела в Лаврентьевськой повторена дата 6714 р., але вже в березневому позначенні, і далі слідує текст, що істотно відрізняється від Літописця Переяславля Суздальського; Радзивіловська ж взагалі обривається на статті 1205 р. Можна тому вважати, що з 1205 р. пов'язаний певний етап в історії володимирського літописання. Разом з тим із спостережень А. А. Шахматова над статтями за 70-і рр. XII ст. витікає, що в основі Лаврентьєвського лежав раніший варіант зведення 1205 р.

Московсько-академічний літопис зберігається в Російській державній бібліотеці. Він доведений до 6927 р., уявляє, як з'ясував А. А. Шахматов компіляцію з трьох джерел: текст від початку до 6714 р. сходить до загального з Радзивіловським літописом протографу, наступні потім вісті 6713-6746 рр. (кінчаючи повідомленням про узяття Козельська) переписано з Софійського I літопису старшої редакції, статті 6746 (після повідомлення про узяття Козельська) - 6927 рр. представляють фрагмент скороченого ростовського літописного зведення.

Вивчення рукопису Московсько-академічного літопису не залишає сумнівів в тому, що він є оригіналом літописного зведення, оскільки ряд палеографічних прикмет в точності відповідає зміні його джерел. Аналіз різночитань показує, що в частині до 1205 р. списки Радзивіловський і Московсько-академічний сходять до загального протографу, який в деяких місцях відійшов від першооснови і має ознаки пізнього походження XІV-XV ст.

У ввідній частині «Повісті» висловлюється біблейська легенда про розділення землі між синами Ноя - Сімом, Хамом і Іафетом - і легенда про вавілонське стовпотворіння, що привело до розділення «єдиного роду» на 72 народи, кожен з яких володіє своєю мовою: «Після потопу троє синів Ноя розділили землю - Сім, Xaм, Іафет...».

Визначивши, що «мова (народ) словенеськ» від племені Іафета, літопис оповідає далі вже про слов'ян, землі, що населяються ними, про історію і звичаї слов'янських племен. Поступово звужуючи предмет свого оповідання, літопис зосереджується на історії полян, розповідає про виникнення Києва. Кажучи про давні часи, коли київські поляни були данниками хазар, «Повість минулих літ» з гордістю відзначає, що тепер, як це і було визначено відвіку, хазари самі є данниками київських князів.

Точні вказівки на роки починаються в «Повісті минулих літ» з 852 р., оскільки з того часу, як затверджує літописець, Русь згадується в «грецькому літописанні»: цього року на Константинополь напали київські князі Аскольд і Дір. Тут же приводиться хронологічне викладення - відлік років, що пройшли від одної до іншої знаменної події. Завершує викладення розрахунок років від «смерті Ярославлі до смерті Святополчи» (тобто з 1054 по 1113 р.), з якого виходить, що «Повість минулих літ» не могла бути складена раніше початку другого десятиліття XII ст.

Далі в літописі йдеться про найважливіші події IX ст. - «покликання варягів», похід на Візантію Аскольда і Діра, завоюванні Києва Олегом. Включена в літопис оповідь про походження слов'янської грамоти закінчується важливою для загальної концепції «Повісті минулих літ» твердженням про тотожність «словенської» і руської мов - ще одним нагадуванням про місце полян серед слов'янських народів і слов'ян серед народів миру.

У подальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописець приводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя: розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом, фольклорного характеру (Олег підступає до стін міста в турі, що рухається під вітрилами по суші, вішає свій щит над воротами Константинополя, «показуя перемогу»).

Ігоря літописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантію і приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськими імператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігоря була несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землю древлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозі назад князь раптом звернувся до своїх воїнів: «Йдете з данню домові, а я воз'вращюся, похожю і ще». Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати дань повторно, обурилися: «Аще ця в'вадіть вовк (якщо повадиться вовк) у вівці, то виносити все стадо, аще не убьють його, тако і це: аще не уб'ємо його, то вся ни погубити». Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.[1, с.51-53]

Ольга тричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному з елементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиків ховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його труп спалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжувалася військовими іграми.

Захоплено зображає літописець сина Ігоря - Святослава, його войовничість, рицарську прямоту (він ніби то заздалегідь попереджав своїх ворогів: «Хочю на ви іті»), непримхливість в побуті.

Після смерті Святослава між його синами - Олегом, Ярополком і Володимиром - розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в 980 р. єдиновладним правителем Русі. [2, с.69-71]

У розділі «Повісті минулих літ», присвяченому князюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописі читається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимира грецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство. «Мова філософа» мала для староруського читача велике пізнавальне значення - в ній коротко висловлювалася вся «священна історія» і повідомлялися основні принципи християнського віросповідання.

Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобна боротьба. Святополк - син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир, погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса і Гліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, про боротьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовою поразкою останнього і страшною божественною відплатою.

Останнє десятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн, призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираються в 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі, тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж після з'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконав київського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє зло теребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва, полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: Володимир Мономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні при дедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладну повість про драматичну долю Василька Теребовльського.

Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника [5, с. 398-408].

Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. з неміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу. Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейської політики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі з її південними сусідами - з Болгарським царством і особливо з найбільшою державою Південно-східної Європи - Візантією підготували грунт для ухвалення християнства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізація Русі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявлення про походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян були тепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювали б християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнське тлумачення світоукладу і явищам природи.

Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».

Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.

Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»

Аналіз літератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показує його діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість» підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вже в самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання про призначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києві нача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами, повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православної держави під збірною назвою Руська земля.

Розкриваючи питання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційно літописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведеться строго по роках і супроводжується хронографічними (річними), часто календарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознаках вони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі слова літописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас, збереглися в одному або декількох схожих між собою списках. Але наукова термінологія на думку Д.С.Ліхачьова в літописних матеріалах значною мірою умовна. Це пов'язано, зокрема, з «відсутністю чітких меж і складністю історії літописних текстів», з «текучістю» літописних текстів, що допускають «поступові переходи від тексту до тексту без видимих градацій пам'ятників і редакцій». До теперішнього часу «у вивченні літописання використання термінів украй невизначено». При цьому «всяке усунення неясності термінології повинне грунтуватися на встановленні самій цій неясності. Неможливо умовитися про використання термінів, не з'ясувавши перш за все всіх відтінків їх вживання у минулому і сьогоденні», вважає Ліхачьов.

На думку М.І.Сухомлинова «всі руські літописи самою назвою «літописів», «літописців», «повістей временних' лет'» і тому подібне викривають свою першопочаткову форму: жодне з цих назв не було б їм пристойно, якби в них не був час кожної події, що позначався, якби літа, роки не займали в них такого ж важливого місця, як і самі події. В цьому відношенні, як і в багато інших, наші літописи схожі не стільки з письменниками візантійськими, скільки з тими літописами, які велися були відвіку, з VIII століття, в монастирях Романської і Німецької Європи - незалежно від історичних зразків класичної старовини. Первинною основою цих анналів були пасхальні таблиці».

Знатися на цьому досить хаотичному запасі російського літописання, групувати і класифікувати списки і редакції, з'ясувати їх джерела, склад і взаємне відношення і звести їх до основних літописних типів - така попередня складна критична робота над руським літописанням, давно почата, діяльно і успішно продовжувана цілим рядом дослідників і ще не закінчена. Первинні записи, майже всі загинули; але уціліли складені з них літописні зведення. Ці зведення складалися також в різні часи і в різних місцях. Якщо з'єднати їх в одне цілісне загальне зведення, то отримаємо майже безперервну погодну розповідь про події в нашій вітчизні за вісім сторіч, розповідь не скрізь однаково повний і докладний, але такий, що відрізняється однаковим духом і напрямом, з одноманітними прийомами і однаковим поглядом на історичні події. І робилися досліди такого повного зведення, в яких розповідь починається майже з половини IX ст. і тягнеться нерівною ниткою, що зрідка уривається, через цілі сторіччя, зупиняючись в якнайдавніших зведеннях на кінці XIII або початку XIV ст., а в зведеннях пізніших втрачаючись в кінці XVI сторіччя і деколи забігаючи в XVII, навіть в XVIII ст. Археографічна комісія, особлива вчена установа, що виникла в 1834 р. з метою видання письмових пам'ятників стародавньої російської історії, з 1841 р. почала видавати Повні збори російських літописів і видала 12 томів цієї збірки.

Характер зведень, який мають староруські історичні твори, - особливість не тільки їх форми. Сама форма зведень, в які вдягалися староруські історичні твори, була тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю їх авторів. Середньовічні зведення попереднього історичного матеріалу складалися, перш за все, заради збереження первинності їх тексту як свого роду документа в творі новому. Середньовічний читач цінував в історичних творах, перш за все їх документальність. Староруський читач в літературних творах шукав того, що було «насправді», його цікавив не реалізм зображення, а сама реальність, не фабула, а самі події, хоча в оцінці і розумінні історичних подій він нерідко був чужий реалізму, приймаючи за реальність розповіді про чудеса, знамення, явищах і тому подібне. У зв'язку з цим староруський історик давав свій новий авторський текст переважно про сучасні йому події, про тих, яким він міг бути свідком або про яких він міг знати від свідків.

Складаючи своє зведення, літописець, перш за все, піклувався про те, щоб отримати в свої руки праці своїх попередників - таких же літописців, потім історичні документи - договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житія русів святих і тому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, іноді численний і різноманітний, іноді всього два-три твори, літописець сполучав його в порічному викладі. Літописи він сполучав рік з роком, прагнучи уникнути повторень, документ поміщав під роком, до якого він відносився, житіє святого - під роком смерті цього святого, історичну повість, якщо вона охоплювала декілька років, розбивав по роках і кожну частину поміщав під своїм роком і так далі. Побудова літописного викладу по роках давала йому зручну ситуацію для того, щоб розносити в ньому все нові і нові твори. Робота ця не була механічною: літописцеві доводилося іноді усувати суперечності, іноді проводити складні хронологічні дослідження, щоб помістити кожну подію під своїм роком. Виходячи зі своїх політичних уявлень, літописець іноді пропускав ту або іншу звістку, робив тенденційну підбірку цих вістей, зрідка супроводжував їх власним коротким політичним коментарем, але при цьому не складав нових вістей. Закінчивши свою роботу зводчику, літописець доповнював цей матеріал власними записами про події останніх років.

Літописи - це зведення, при цьому не тільки зведення попередніх творів, не тільки зведення різних трафаретів письменницького «етикету», але і зведення ідей. У них отримують своє віддзеркалення різні ідеології.

Насправді, вже давно і безперечно встановлено, що «рукою літописця управляли політичні пристрасті і мирські інтереси». Самі літописці неодноразово заявляють про політичну цілеспрямованість своїх літописів.

Витоки «Повісті тимчасових років» в значній мірі визначили і напрям її викладу. Могутнє логічно струнке, пройняте патріотичним підйомом оповідання в своєму неухильному русі від минулого до сьогодення несло в собі широке осмислення політичної дійсності свого часу. «Повість минулих літ» сама стала джерелом мудрості для подальших літописців. З неї вони починали свій виклад, її ідеї продовжували, в її змісті бачили в пору феодальної роздробленості і «злої татарщини» живе свідоцтво єдності Російської землі.

«Повість минулих літ» - твір рідний для всякої руської людини. Він оповідає про початок Руської землі, про початок руського народу голосом далеких і разом з тим близьких нам руських людей XI - почала XII ст. До її спокійного викладу ми не раз повертаємося і завжди знаходимо в нім нові і нові, не відмічені нами раніше глибини змісту.

Високі достоїнства «Повісті минулих літ» виникли на плідному грунті руської культури почтку XII ст., коли вона була створена. Ці високі достоїнства були пов'язані з підвищеним інтересом до рідної історії у всіх сферах суспільства Київської Русі і з високими якостями руської літературної мови, що опинилася здатним виразити і тонкість відвернутої думки, і численні реальні поняття історичної дійсності, що надзвичайно ускладнилася в XI ст.

Насправді, «Повість минулих літ» належить епосі, в якій ясно визначилися характерні риси феодалізму, але ще живі були і старі традиції епохи староруської держави. Вже виразне ділення суспільства на пануючу феодальну верхівку і закабалені низи міського і сільського населення, але ще живий спогад про патріархально-громадські стосунки в розповідях про бенкети Володимира. Вже втрачена політична єдність Руської землі, втягнутої в процес феодалізування, вже відокремилися Новгород, Полоцк, Галицько-волинська земля, Смоленське і Володимиро-суздальськоє князівства, але ще дієва свідомість єдності Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави-князівства, але ще зберігаються традиції єдиної Київської держави. Руська культура вже розвивається в обласних межах, але ще не замкнута в них.

Феодальна роздробленість була неминучим етапом історичного розвитку Русі. Розпад Київської держави, що починався з кінця XI ст., був пов'язаний із зростанням його окремих частин, з розвитком продуктивних сил на місцях, з утворенням нових обласних центрів, міст, з підйомом активності міських мас населення. Цей процес політичного дроблення Київської держави і зростання обласних центрів мав першорядне значення в інтенсивному культурному розвитку Русі XII століття.

Свідомість єдності Русі і спільноруський розмах ідей, можливо, ще інтенсивніше давали себе відчувати саме тепер, коли реальний соціально-економічний і політичний грунт для цієї єдності йшов з-під ніг, коли могутня держава Володимира відійшла вже в минуле, хоча ще і зберігалося живе відчуття Руської землі як єдиного цілого. У цьому з'єднанні стрімкого руху вперед із збереженням кращих традицій минулого - основа творчої потужності цього періоду.

Оптимізм і патріотизм «Повісті тимчасових років» були проявами сили нового суспільного устрою, в якому ще не встигли повною мірою позначитися сумні політичні наслідки роздробленості Русі.

Стильова своєрідність «Повісті» заслуговує особливої уваги, оскільки в сучасній літературній традиції літописний жанр відсутній. Природа літописного жанру вельми складна; літопис належить до «об'єднуючих жанрів», що підпорядковують собі жанри своїх компонентів, - історичної повісті, житія, повчання, похвального слова і так далі. І проте літопис залишається цілісним твором, який може бути досліджене і як пам'ятник одного жанру, як пам'ятник літератури. У «Повісті минулих літ», як і в будь-якому іншому літописі, можна виділити два типи оповідання - власне порічні записи і літописні розповіді. Порічні записи містять повідомлення про події, тоді як літописні розповіді пропонують описи їх. У літописній розповіді автор прагне зобразити подію, привести ті або інші конкретні деталі, відтворити діалоги дійових осіб, словом, допомогти читачеві представити що відбувається, викликати його на співпереживання.

Так, в розповіді про отрока, що біг з обложеного печенігами Києва, щоб передати прохання княгині Ольги воєводі Претічу, не тільки згадується сам факт передачі повідомлення, але саме розповідається про те, як отрок біг через печенізький стан з вуздечкою в руці, розпитуючи про ніби то зниклого коня (при цьому не упущена важлива деталь, що отрок умів говорити печенежською), про те, як він, досягнувши берега Дніпра, «повалив порти» і кинувся у воду, як виплили йому назустріч на човні дружинники Претіча; переданий і діалог Претіча з печенізьким князем. Це саме розповідь, а не короткий порічний запис, як, наприклад: «Вятічи переможи Святослав і дань на них в'зложі», або «Преставіся царіця Володімеряя Ганна», або «Поїде Мьстіслав на Ярослава з козари і з касоги» і тому подібне [31, с.89-96].

В той же час і самі літописні розповіді відносяться до двох типів, значною мірою визначуваним їх походженням. Одні розповіді оповідають про події, сучасні літописцеві, інші - про події, що відбувалися задовго до складання літопису, це усні епічні перекази, лише згодом внесені до літопису.

У розповідях торжествує то сила, то хитрість. Так, печенізький князь, що воював з Руссю, запропонував Володимиру виставити зі свого війська воїна, який би помірявся силою з печенізьким богатирем. Ніхто не наважується прийняти виклик. Володимир засмучений, але тут до нього є якийсь «старий чоловік» і пропонує послати за своїм молодшим сином. Хлопець, за словами старого, дуже сильний: «Від детьства бо його несть хто їм ударив» (тобто кинув на землю). Якось, згадує отець, син, розгнівавшись на нього, «преторже череві руками» (розірвав руками шкіру, яку у цей момент м'яв: отець і син були шкіряниками). Хлопцеві закликають до Володимира, і він показує князеві свою силу - хапає за бік бика, що пробігає мимо, і вириває «кожю з мяси, еліко йому рука зая». Але проте хлопець - «середній тілом», і тому що вийшов з ним на поєдинок печенізький богатир - «превеликий зело і страшний» - сміється над своїм супротивником. Тут (як і в розповіді про мести Ольги) несподіванка очікує негативного героя; читач же знає про силу хлопця і торжествує, коли кожум'яка «задуши» руками печенізького богатиря.

Деякі розповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Це поняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, його авторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такій розповіді в центрі - одна подія, один епізод, і саме цей епізод складає характеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується; Олег (у розповіді про похід на Царьград) - це перш за все мудрий і хоробрий воїн, герой розповіді про білгородський кисіль - безіменний старик, але його мудрість, що в останню мить врятувала обложене печенігами місто, і є тією характерною межею, яка завоювала йому безсмертя в народній пам'яті.

Інша група розповідей складена самим літописцем або його сучасниками. Її відрізняє інша манера оповідання, в ній немає витонченої завершеності сюжету, немає епічної лаконічності і узагальненості образів героїв. Ці розповіді в той же час можуть бути більш психологічними, реалістичнішими, література обробленими, оскільки літописець прагне не просто повідати про подію, а викласти його так, щоб справити на читача певне враження, змусити його так чи інакше віднестися до персонажів оповідання. Серед подібних розповідей в межах «Повісті минулих літ» особливо виділяється розповідь про засліплення Волошки Теребовльського (у статті 1097 р.).

Емоційно яскравим предстає епізод про страшну долю обмовленого князя, він викликає співчуття до нього, виражене ним бажання з'явитися перед богом «в тій сорочці кроваве» як би нагадує про неминучу відплату, служить публіцистичним виправданням цілком «земним» діям князів, що виступили війною проти Давида Ігоревича з тим, щоб відновити права Волошки на долю, що відняла у нього.

Так, разом з літописним оповіданням починає формуватися особливий, підлеглий літописному жанр - жанр повісті про княжі злочини. Все літописне оповідання пронизує етікетність, особливо в тій його частині, яка витримана в стилі монументального історизму. Літописець відбирає в цих випадках для свого оповідання тільки найбільш важливі, державного значення події і діяння. У стилі монументального історизму ведеться, наприклад, виклад подій часу Ярослава Мудрого і його сина - Всеволода. Наприклад, опис битви на Альті, що принесла Ярославу перемогу над «окаянним» Святополком, - вбивцею Бориса і Гліба (у «Повісті минулих літ» під 1019 р.).

Поєднання стилів монументального історизму і епічного в «Повісті минулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичний вплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнуть застосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожиті творцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, а іноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.

«Повість минулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількох героїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливі походи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи - Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливі умови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать в літописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. З попутним вітром кораблі розвернули вітрила і з поля підійшли до Царьграду. Перелякані греки запропонували мир і дань. Дружинні пісні розповідали про те, як Віщий Олег відмовився прийняти під стінами Царьграда запропоновані йому на знак світу страви і вина, якими греки збиралися його отруїти. Залишки дружинних пісень про Олега можна бачити в розповіді «Повісті минулих літ» про щит, який Олег прибив над брамами Царьграда, "показуя перемогу". Нарешті, і переказ про смерть Олега від улюбленого коня через пісні перейшов в літопис і розповсюдився по всій Північній Європі, в місцевих переказах Ладоги і в скандінавських сагах.

Відгомонами дружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкети Володимира Святославича. Спогади про ці бенкети, для яких варилося по 300 провар меду, на яких була "множина від мяс, від худоби і від зверіни", збереглися в сучасних билинах. Свідомість дружиною своєї сили і значення виразно виражена в літописному описі одного з бенкетів, складеному літописцем також, очевидно, на підставі дружинної пісні. Дружина ремствує на князя за те, що їй доводиться є дерев'яними ложками, а не срібними. Понад усе на світі люблячи свою дружину, Володимир, згідно цьому дружинному переказу, наказав «іськовать їй срібні ложки». "Сребромь і золотцем не імам налесті дружини, а дружиною налізатиму сребро і золотий, якоже дід мій і отець мій доїськася дружиною золотця і сребра".

Особливо рельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісень характеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провів в далеких походах. «Князеві Святославові в'зраст'шю і в'змужавшю, нача завивання совкупляті многи і хоробрі, і легко ходячи, аки пардус (як гепард) війни многи творяше. Ходячи, віз по собі не возяше, ні котьла, ні мяс варивши, але потонку порізавши чи конину, чи зверіну, або яловичину на углех випік ядяше, ні шатра імяше, але под'клад лав поста і сідло в головах; тако ж і інше завивання його вси бяху. І посилаше до країн, глаголивши: «Хочю на ви іті». Коли переможені ним греки, бажаючи випробувати його, прислали йому численні дари - золото і знамениті візантійські паволоки, Святослав не поглянув на них, наказавши отрокам заховати принесене. Коли ж греки принесли Святославові меч і іншу зброю, Святослав прийняв їх в свої руки, пестив, хвалив і просив вітати візантійського царя, що послав йому їх. Грецькі посли жахнулися войовничості Святослава і, повернувшись до царя, сказали: "Лютий це мужь хочеть биті, яко маєтки не брежеть, а оружье емлеть. Іміся по дань". І послав цар своїх послів до Святослава, кажучи: «Не ходи до граду, возмі дань їжаку хощеши».

Оцінюючи значущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, яку ставили перед собою всі літописці, - показати витоки виникнення Російської землі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхват широкого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все це задавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальну поліфункціональність.

Про значущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописці використовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давали головним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково її стилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал в звичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичні документи і встановлення також вносили свій внесок до формування руської літературної мови.

Важливо відзначити, що середньовіччя не знало «авторського права», авторської власності в нашому сенсі цього слова. Над автором панував читач він же часом був і переписувачем, і редактором книги. Отже, «Повість минулих літ» - це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XI ст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.

Форма зведення, в яке вдягнулася староруська історична «Повість», тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю її авторів. Читач цінував документальність, реальність події, а не тонкощі художнього зображення. Разом з тим, реальністю для читача були знамення, чудеса, прогнози і тому подібне Ці чинники також слід віднести до особливостей «Повісті».

Ще в 1907 р. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972 р. в нашому «найстаршому літописі» «уложене віршами, які з літописного тексту можна реконструювати». Досліджуючи далі «Повість минулих літ», Франко не тільки визначив дві великі групи віршованих текстів у літописі, а й зробив спробу визначити характерні особливості літописної поезії: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, але тонічними; з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5-ти наголосів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, так званих билин, який таким способом являється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Південній Русі, правдоподібно, не пізніше X ст.».

І. Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, як окрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття він вважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові».

Все ж приявна в літописах поезія не е наслідувальною. Вона вже перебуває на тому історичному етапі свого розвитку, коли більше задивлена не в колишні біблійні джерела, з яких проросла, а в народний грунт, куди мала просякнути і оживити нову прорість. В інтонаціях літописної віршової літератури ми вчуваємо речитатив, ритмомелодику українських народних дум. Деякі епічні оповідання справді написані нерівноскладовим «думним віршем». Український національний інтонаційний фонд, як один із неповторних скарбів народу, постає в літописній поезії уже сформованим або в стадії активного формування.

Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської, київської, руської землі. Йому тут все миліше, ліпше, моральніше, ніж, скажімо, у сусідніх деревлян (сучасних житомирян), не говорячи вже за новгородських словен. Там взагалі, на його думку, бог зна як погано. Для цього досить побути в новгородських лазнях, де віниками хвоськають себе в перегрітих мивницях до напівсмерті, а потім обливаються студеною водою і оживають. З цього навіть у Римі реготали, як апостол Андрій розповідав про те, що бачив у Новгороді на власні очі. І «аргументи», як бачимо, знайшлися. Своє плем’я літописцеві наймиліше, воно, на його думку, і найкультурніше: «Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі... І брачні обичаї мають...» А от сусідидеревляни, на думку літописця, уже «жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води».

Кожен із авторів «Повісті минулих літ» бере на себе роль морального судді всіх людських вчинків і подій, про які оповідає. Літописець постійно і настійно апелює до моральності, до пошанівку традицій і батьківських звичаїв, в яких для нього і краса, і правовий кодекс, і педагогіка, і предківські заповіти. Від перших оповідань і до останніх записів нав’язується думка, що зло карається. Хто і коли б не вчинив зло — матиме покуту. Здається, про жоден розказаний злочин не забув оповідач, і в якомусь, віддаленому часом і простором, епізоді покаже, як той злочин покараний.

І хоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичними оповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями й повідомленнями, «Повість минулих літ» має дивовижну художню цілість. Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю, бо «земля наша велика й багата, тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче», бо «для Русі пиття — веселість, не можемо без того».

Неподільні симпатії літописець засвідчує до Володимира Великого, котрий перший на Русі «повелів будувати церкви» «і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на учення книжне». У пантеоні культурно-освітніх діячів України-Русі першим стоїть князь-просвітйтель Володимир І Великий. Таким чином, «Повістю минулих літ» є не тільки унікальне історичне джерело і літературний пам'ятник, але і зразок дійсного патріотизму руського народу, любові до своєї Батьківщини [33, с.149-151].

Висновки

«Повість минулих літ» — це зведення, що створювалося протягом більш ніж сторіччя, при цьому в декількох літературних центрах і багатьма літописцями. У цьому літописному зведенні отримали своє віддзеркалення ідеології різних класів і політичні концепції декількох центрів. Не абияку цінність становить також те, що в «Повість минулих літ» увійшли і народні погляди на руську історію, історичний фольклор, народна думка. Суперечності залишилися часом непримиреними, церковна ідеологія - поряд з язичницькою, світською, "дружинною". Прихильник Володимира Мономаха зберігає текст, попередньому літопису з різкими засудженнями нового покоління князів в цілому. Руська історія в передачі «Повісті минулих літ» сама має історію свого створення, і при цьому не коротку.

Оригінал втрачений, збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський, переписаний на поч. ХV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повість минулих літ»: 1-а — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кінця ХІ ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість минулих літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’ян. писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використані перекази, оповідання, повісті, легенди. Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’янських елементів. «Повість минулих літ» наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян.

«Повість минулих літ» - це зведення літописів. Складаючи своє зведення, кожен літописець перш за все піклувався про те, щоб отримати в свої руки праці своїх попередників, договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житія русичів і тому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, літописець сполучав його в погодному викладі. Ця обставина додає «Повісті» особливу глибину, змістовність і різноплановість викладу.

Особливу цінність літопису додає особистий досвід її творців, безпосереднє спостереження, елементи реалізму, політична злободенність - все те, ніж така багата і завдяки чому такий цінний російський літопис. «Повість минулих літ» - плід колективної праці староруських книжників, унікальний історичний і літературний пам'ятник Стародавньої Русі, що визначається значущістю мети твору, глибоким історизмом і цінною документальністю, композиційною і стильовою своєрідністю літопису; високим патріотизмом і громадянськістю її творців.

В результаті написання цієї роботи можна зробити деякі висновки, виходячі із завдань роботи:

- проаналізувати джерельну та історіографічну базу питання;

Найдетальніше проблеми джерел і структури «Повісті минулих літ» були розроблені на початку XX ст. у фундаментальних працях академіка О.О. Шахматова Представлена ним концепція до цих пір виконує функцію «стандартної моделі», на яку спираються або з якою полемізують всі подальші дослідники. Хоча багато її положень піддавалися критиці (часто цілком обгрунтованої), але розробити зіставну по значущості концепцію нікому з подальших авторів не вдалося.

Окрім нього значну роль в дослідженні питання зіграли Д.С. Ліхачьов, Я.С. Лурьє, М.Д. Прісєлков та інші. Серед українських істориків слід відмітити І. Франка та Є. Махновця. Останній окрім значної кількості наукових праць видав також і власний варіант перекладу повісті.

- встановити картину подій, унікальні знання про які дає нам це джерело;

Літопис увібрав в себе у великій кількості матеріали оповідей, повістей, легенд, усні поетичні перекази про різних історичних осіб і події. Багато хто розглядає її як основне джерело по початковому періоду історії Русі, іноді необгрунтовано відкидаючи інші джерела, якщо вони суперечат. «Повісті минулих літ».

У «Повісті минулих літ» записані легенди про походження слов’ян, їх розселенні по Дніпру і навколо озера Ільмень, зіткненні слов'ян з хозарами та варягами, покликання новгородськими слов'янами варягів і утворенні держави Русь. Перекази, записані в Повісті, є практично єдиним джерелом відомостей по формуванню першої староруської держави і першим російським князям. Імена Рюріка, Синеуса, Трувора, Аскольда, Діра, Віщого Олега не зустрічаються в інших синхронних джерелах, хоча робляться спроби ототожнити деяких історичних персонажів з перерахованими князями.

- визначити питання про походження та авторство літопису;

Автор літопису вказаний в Хлебниковськом списку як Нестор, відомий агіограф на рубежі ХІ та ХІІ століть, чернець Києво-печерського монастиря. Хоча в раніших списках це ім'я опущене, дослідники XVIII-XIX ст. вважали Нестора за першого російського літописця, а «Повість минулих літ» - першим російським літописом. Вивчення літописання російським лінгвістом Шахматовим і його послідовниками показало, що існували літописні зведення, передуючі «Повісті тимчасових років». В даний час визнається, що перша початкова редакція ченця Нестора втрачена, а до нашого часу дійшли допрацьовані версії «Повісті минулих літ». При цьому ні в одному з літописів точних вказівок на те, де саме закінчується літопис, немає.

Література

1. Анохин Г. И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси Вопросы истории. – М., 2000, № 3.

2. Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – М., 1963.

3. Данилевский В. И. Библия и Повесть временных лет. К проблеме интерпретации летописных текстов // Отечественная история. – М., 1993, № 1

4. Данилевский В. И. Замысел и название Повести временных лет // Отечественная история. – М., 1995, № 5.

5. Дмитриев Л. Б. Сказание о Борисе и Глебе. – Л., 1987.

6. Еремин И. П. Литература Древней Руси. – М.; Л., 1966.

7. Еремин И. П. «Повесть временных лет» как памятник. – М.; Л., 1966.

8. Зимин А. Ипатьевская летопись и «Слово о полку Игореве». – М., 1968.

9. Истрин В. Летописноеповествование о походах русских князей на Царьград. – М., 1916.

10. Комарович В. Л. Из наблюдений над Лаврентьевской летописью. – Л., 1976.

11. Лихачев Д. С. Великое наследие. – М.,1975.

12. Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.; Л., 1947.

13. Лихачева О. П. Летопись Ипатьевская. – Л., 1987, вып. I.

14. Лурье Я. С. Лаврентъевская летопись — свод начала XIV в. – Л., 1974.

15. Лурье Я. С. Летопись Лаврентьевская // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. I (XI - первая половина XIV в.). – Л., 1987.

16. Лурье Я. С. Летопись Радзивиловская // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. I (XI - первая половина XIV в.). – Л., 1987.

17. Лурье Я. С. Общерусские летописи XIV-XV вв. – Л., 1976.

18. Лурье Я. С. О происхождении Радзивиловской летописи. – Л., 1987, т. 18.

19. Мельничук А. О языке Киевской летописи XII в. – К., 1983.

20. Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. – М ., 1969.

21. Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи. – Л., 1926, т. 31.

22. Приселков М. Д. История рукописи Лаврентьевской летописи. – Л., 1939,

т. 19.

23. Приселков М. Д. История русского летописания XI-XV вв. – Л., 1940.

24. Русинов Н. Д. К вопросу о происхождении Лаврентьевской летописи. – Горький, 1981.

25. Русинов Н. Д. О происхождении текста Лаврентьевской летописи. – Горький, 1988.

26. Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. – М., 1984.

27. Сухомлинов М.И. О древней русской летописи как памятнике литературном. – СПб., 1908.

28. Творогов О. В. Сюжетное повествование в летописях XI-XIII вв. – Л., 1970.

29. Черепнин Л. В. «Повесть временных лет», ее редакции и предшествующие ей летописные своды. Т. 25. – М.; Л., 1948.

30. Чернецов А. В. К изучению Радзивиловской летописи // Труды Отдела древнерусской литературы. – Л., 1981.

31. Шайкин А. А. Эпические герои и персонажи «Повести временных лет» и способы их изображения. – М., 1986.

32. Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV-XVI вв. – М.; Л., 1938.

33. Шахматов А. А. Общерусские летописные своды XIV и XV вв. // Журнал Министерства народного просвещения. – М., 1900.

34. Шахматов А. А. «Повесть временых лет» и ее источники. Т. 4. – М.; Л., 1940.

Додатки

Додаток А

14 сторінка Радзивіловського літопису

Додаток Б

Повість минулих літ – 971 р

Додаток Б

Перший лист «Повісті минулих літ» за Лаврентьєвським списком