План

Вступ

1. Суть, функції і механізм фінансового менеджменту

1.1 Еволюція фінансового менеджменту

1.2 Зарубіжні концепції і теорії розвитку фінансового менеджменту

2. Аналіз застосування закордонного досвіду фінансового менеджменту в окремих сферах діяльності

2.1 Аналіз закордонного досвіду ведення та використання офшорного бізнесу

2.2 Закордонний досвід у сфері управління колективними інвестиціями

3. Система підготовки фінансових менеджерів за кордоном

3.1 Підготовка фінансових менеджерів в США

3.2 Система підготовки фінансових менеджерів в Європі

3.3 Система підготовки фінансових менеджерів в Росії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Основний зміст фінансового менеджменту полягає в управлінні формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єктів господарювання та оптимізації обороту їх грошових коштів. Матеріальною основою фінансового менеджменту є грошовий оборот підприємства, який спричинює зміну форм вартості і супроводжується потоками платежів і розрахунків.

Ефективно управляти грошовим оборотом означає: передбачати його можливий стан на близьку і далеку перспектива; уміти визначати обсяги та інтенсивність надходження і витрат грошових коштів як в поточному, так і в довгостроковому періодах.

У широкому розумінні фінансовий менеджмент — це стратегія і тактика фінансового забезпечення підприємницької діяльності, що дає змогу ефективно управляти рухом грошових коштів і знаходити оптимальні фінансові рішення.

Поняття "фінансовий менеджмент" можна одночасно розглядати в трьох аспектах:

• як систему раціонального управління фінансами підприємства;

• як орган управління фінансами підприємства;

• як форму підприємницької діяльності.

Однак зрозуміло одне, що в сучасних умовах господарювання ефективний фінансовий менеджмент передбачає перш за все поєднання всіх вищезгаданих аспектів в єдине комплексне цілеспрямоване управління фінансовою складовою діяльності компанії.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що в в умовах ринку та створення демократичного середовища підприємницької діяльності неможливо не використовувати багатолітній досвід закордонних фахівців фінансового менеджменту, які формували та обґрунтовували власні ідеї саме в подібних умовах – за часи становлення та розвитку ринкової економіки та вільного ринку.

Предметом дослідження є перш за все закордонний досвід фінансового менеджменту який знайшов своє відображення в конкретних концепціях, ідеях чи просто інструмента управління. Предметом дослідження є механізм впровадження та результати які були отримані після впровадження конкретних прийомів фінансового менеджменту закордонними компаніями чи результат застосування концепцій управління підприємствами, що розробили провідні іноземні фахівці.

Метою даної роботи є аналіз закордонного досвіду у сфері фінансового менеджменту. Виходячи з мети біли поставленні наступні завдання:

• аналіз концепцій розвитку фінансового менеджменту;

• аналіз сучасних теорій управління фінансовою складовою діяльності підприємства;

• аналіз окремих інструментів управління певними видами діяльності підприємства.

Таким чином, аналіз закордонного досвіду фінансового менеджменту дасть змогу виокремити найбільш ефективні та придатні до використання в умовах вітчизняного управління інструментів фінансового менеджменту.

1. Суть, функції і механізм фінансового менеджменту

1.1 Еволюція фінансового менеджменту

В системі управління діяльністю будь-якого підприємства в сучасних умовах найбільш складною ланкою є управління фінансами. У країнах з ринковою економікою принципи і методи цього управління ще на рубежі XIX—XX століть оформилися в спеціалізовану галузь знань, що отримала назву «Фінансовий менеджмент» (відомий американський фахівець в області фінансового менеджменту — Ю. Брігхем — зв'язує його зародження як самостійної наукової дисципліни в США, де вперше виник цей термін, з 90-мі роками XIX століття). Фінансовий менеджмент є системою принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів підприємства і організацією звороту його грошових коштів.

Виділення фінансового менеджменту в самостійну наукову дисципліну визначилося рядом передумов:

В кінці XIX століть економічний розвиток почав набувати такі специфічні межі, як великомасштабну організацію господарської (а відповідно і фінансовою) діяльності розвиток потужних корпорацій, організовуваних у формі акціонерних суспільств. У зв'язку з активним розширенням акціонерних суспільств і підвищенням ролі фінансового капіталу потужний імпульс до розвитку отримав фінансовий ринок. У системі загальної економічної теорії були в цілому сформовані основи теорії фінансів і теорії фірми, що зумовило можливість синтезу основних положень цих теорій в новому науковому напрямі. На рубежі Х1 Х-ХХ століть почато формування основ наукового управління підприємством, яке зв'язується з Ф. Тейлором і А. Файолем. Багато принципів загальної системи управління підприємством вимагали конкретизації з врахуванням специфіки управління фінансовою діяльністю. Розроблені до даного періоду методологічні підходи школи маржіналістов до кількісного мікроекономічного аналізу діяльності підприємства дозволяли вирішувати основні завдання управління його фінансами не лише в теоретичному, але і практичному аспекті.

Таким чином, виділення фінансового менеджменту в самостійну наукову дисципліну, з одного боку, було викликане потребами практики, а з іншою, — можливостями використання відповідного теоретичного базису, накопиченого до цього періоду. За більш ніж столітній період свого існування фінансовий менеджмент ряд етапів. На первинному етапі свого становлення фінансовий менеджмент був направлений на вирішення наступних основних проблем:

• визначення джерел і форм залучення капіталу; вивчення можливостей збільшення фінансових ресурсів за рахунок емісії акцій і облігацій;

• розгляд фінансових аспектів і форм об'єднання окремих компаній;

• формування системи рейтингової оцінки облігацій і інших боргових зобов'язань, а пізніше і акцій;

• розробку системи основних індикаторів стану і динаміки кон'юнктури фінансового ринку і тому подібне.

Другий етап розвитку фінансового менеджменту (1931 — 1950) був зв'язаний, перш за все з Великої депресії 1930 р. і післявоєнного економічного спаду. Найважливішими цілями управління фінансовою діяльністю підприємств цього періоду були виведення підприємств з кризисного стану і запобігання їх банкротству, з одного боку, і відновлення їх активності як суб'єктів фінансового ринку, з іншою. Наукові зусилля в області фінансового менеджменту були направлені на вирішення наступних основних проблем:

• формування системи методів поглибленої діагностики і критеріїв інтегральної оцінки фінансового стану підприємств;

• визначення основних напрямів виведення підприємств з фінансової кризи, форм і методів регулювання процедур санації і банкротства;

• формування методів і показників оцінки реальної ринкової вартості основних фінансових інструментів інвестування з врахуванням чинника ризику і тому подібне. [1]

Третій етап розвитку фінансового менеджменту (1951–1980) без перебільшення можна назвати періодом розквіту його концептуальних основ:

• теоретичне обґрунтування головної мети фінансової діяльності підприємства;

• виявлення умов ефективного формування портфеля фінансових інвестицій;

• поглиблення методологічних підходів і методичного апарату оцінки;

• різних видів фінансових інструментів інвестування;

• формування умов рівного доступу до інформації і забезпечення його прозорості;

• розробка методології оцінки вартості капіталу;

• формування теоретичних основ дивідендної політики компанії;

• підвищення ефективності управління оборотними активами підприємства;

• формування методологічних основ фінансового планерування і бюджетування і так далі.

Основи сучасної парадигми фінансового менеджменту були сформовані саме на цьому етапі його розвитку.

Четвертий, етап розвитку фінансового менеджменту (з 1981 р. по теперішній час) характеризується посиленням процесів глобалізації економіки, зростанням нестабільності кон'юнктури окремих видів фінансових ринків, як національних, так і світових. У цих умовах розвиток фінансового менеджменту направлений на вирішення наступних основних проблем:

• інтеграція теоретичних виводів різних наукових шкіл (американською, європейською, японською);

• обґрунтування принципів і моделей фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства;

• вдосконалення системи методів фундаментального аналізу кон'юнктури фінансового ринку;

• активна розробка нових фінансових інструментів і фінансових технологій;

• формування нового напряму фінансової науки — «фінансовій інженерії»;

• подальший розвиток інформаційних технологій у сфері фінансового ринку і фінансів підприємств;

• поглиблення методів оцінки інвестиційної привабливості окремих фінансових активів;

• конкретизація теоретичних основ розробки фінансової стратегії підприємства.

1.2 Зарубіжні концепції і теорії розвитку фінансового менеджменту

Систему найважливіших теоретичних концепцій і моделей, складових основу сучасної парадигми фінансового менеджменту, можна умовно розділити на наступні групи:

1. Концепції і моделі, що визначають мету і основні параметри фінансової діяльності підприємства.

2. Концепції і моделі, що забезпечують реальну ринкову оцінку окремих фінансових інструментів інвестування в процесі їх вибору.

3. Концепції, пов'язані з інформаційним забезпеченням учасників фінансового ринку і формуванням ринкових цін.

Перша група концепцій і моделей

Концепція пріоритету економічних інтересів власників. Вперше її висунув американський економіст Герберт Саймон.Він сформулював цільову концепцію економічної поведінки, що полягає в необхідності пріоритетного задоволення інтересів власників. У прикладному своєму значенні вона формулюється як «максимізація ринкової вартості підприємства». У 1978 р. Г. Саймону була присуджена Нобелівська премія по економіці.

Сучасна портфельна теорія. Її родоначальником є Гарі Марковец, що виклав основні принципи даної концепції в 1952 р. в роботі «Вибір портфеля». У основі цієї концепції лежать методологічні принципи статистичного аналізу і оптимізації співвідношення рівня ризику і прибутковості ризикових інструментів фінансового інвестування. Надалі в розробку цієї теорії істотний вклад внесли Джеймс Тобін і Уїльям Шарп. Всі три дослідники є лауреатами Нобелівської премії по економіці. [2]

Концепція вартості капіталу. Первинні теоретичні розробки цієї проблеми були здійснені ще в 1938 році американським економістом Джоном Уїльямсом і викладені в роботі «Теорія інвестиційної вартості». Ця концепція отримала віддзеркалення в 1958 р. в роботі американських дослідників Франком Модільяні і Мертона Міллера «Вартість капіталу, корпоративні фінанси і теорія інвестицій». Суть цієї концепції полягає в мінімізації средневзвешенной вартості капіталу що за інших рівних умов забезпечує максимізацію добробуту власників.

Концепція структури капіталу. Це одна з наріжних концепцій фінансового менеджменту також була висунута Франку Модільяні і Мертоном Міллером і викладена в їх роботі «Вартість капіталу, корпоративні фінанси і теорія інвестицій» (1958 р.). У основі цієї концепції лежить, механізм впливу вибраного підприємством співвідношення власного і позикового капіталу на показник його ринкової вартості.

Теорія дивідендної політики. Основи теоретичних розробок цієї проблеми були закладені в 1956 році американським економістом Джоном Лінтером в його роботі «Розподіл корпоративного доходу між дивідендами, капіталізацією і податками». Проте істотні теоретичні виводи були зроблені Мертоном Міллером і Франко Модільяні в їх роботі «Дивідендна політика, зростання вартості акцій», опублікованої в 1961 році.

Моделі фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства. Перша з цих моделей була розроблена в 1988 році американським економістом Джеймсом Ван Хорах і викладена в його роботі «Моделювання стійкого зростання». Потім більш ускладнені моделі стійкого зростання підприємства були розроблені Робертом Хиггинсом. Вони розглядаються в його роботі «Які темпи зростання може дозволити собі фірма», опублікованою в 1997 році.

Друга група концепцій і моделей.

Концепція вартості грошей в часі. Основні теоретичні положення цієї концепції були сформульовані в 1930 році Іркином Фішером в роботі «Теорія відсотка: як визначити реальний дохід в процесі інвестиційних рішень». Пізніше в 1958 році Джоном Хиршлейфером в роботі «Теорії оптимального інвестиційного рішення». Суть концепції в тому, що справжня вартість грошей завжди вище за їх майбутню вартість у зв'язку з альтернативою можливого їх інвестування, а також впливом чинників інфляції і ризиків.

Концепція взаємозв'язку рівня ризику і прибутковості. Теоретичні основи цієї концепції вперше були сформульовані в 1921 році Френком Найтом — засновником Чиказької школи економічної теорії — в книзі «Ризик, невизначеність і прибуток». Суть концепції в тому, що між рівнем очікуваного доходу і рівнем супутнього йому ризику існує прямо пропорційна залежність.

Моделі оцінки акцій і облігацій на основі їх прибутковості. Прості моделі оцінки акцій і облігацій на основі даних про їх прибутковість були вперше систематизовані Джоном Уїльямсом ще в 1938 році в його роботі «Теорія інвестиційної вартості». Потім система моделей цього вигляду була доповнена Майроном Гордоном в роботі «Інвестування, фінансування і оцінка вартості корпорації», опублікованої в 1962 р. і Ськоттом Бауманом в роботі «Інвестиційний дохід і справжня вартість», опублікованої в 1969 р. У основі всіх моделей оцінки цього вигляду лежить дисконтована вартість очікуваної прибутковості фінансових інструментів при відповідному рівні їх ризику. [5]

Модель оцінки фінансових активів з врахуванням систематичного ризику. Уїльям Шарп, опублікував її в 1964 році в роботі «Ціни фінансових активів». Її основу складає визначення необхідного рівня прибутковості окремих фінансових інструментів інвестування з врахуванням рівня їх систематичного ризику. Пізніше ця модель була вдосконалена Джоном Лінтнером в 1965 році, Яном Моссиним в 1966 році і іншими дослідниками.

Модель оцінки опціонів. Ця модель запропонована американськими економістами Фішером Блеком і Майроном Ськоулзом в 1973 році в роботі «Ціноутворення корпоративних зобов'язань». Модель відображає теоретичну концепцію авторів про умови ціноутворення такого роду фінансових активів. Пізніше були розроблені альтернативні моделі цього вигляду, зокрема, модель Роберта Мертона в роботі «Теорія раціонального ціноутворення опціонів», опублікованою в 1973 році; модель Джона Кокса і Стефена Росса в роботі «Ціноутворення опціонів в альтернативному стохастичному процесі», опублікованою в 1976 році, та інші.

Третя група концепцій

Гіпотеза ефективності ринку. Ця гіпотеза була висунута в 1970 році американським економістом Юджіном Фама в роботі «Ефективні ринки капіталу: огляд теоретичних і практичних досліджень». Вона відображає залежність цінової ефективності фондового ринку від рівня інформаційного забезпечення його учасників. Залежно від умов інформаційного забезпечення учасників слід розрізняти слабку, середню (напівсильну) і сильну цінову ефективність фондового ринку. Ця гіпотеза дала імпульс багаточисельним дослідженням в області прогнозування підвищеної прибутковості окремих видів коштовних паперів, пов'язаної з їх недооцінкою ринком.

Концепція агентських стосунків. Авторами цієї концепції є американські дослідники Майкл Дженсен і Уїльям Меклінг, що опублікували її в 1976 році в роботі «Теорія фірми: управлінська поведінка, агентські витрати і структура власників». Дана концепція передбачає, що діяльність менеджерів (агентів) лише тоді буде направлена на реалізацію головної мети управління фінансами, якщо вона додатково стимулюватиметься їх участю в прибутку і відповідно ефективно контролюватися власниками.

Концепція асиметричної інформації. Авторами цієї концепції є американські економісти Стюарт Майерс і Ніколас Майджлаф, що опублікували її в 1984 р. в роботі «Корпоративне фінансування і інвестиційні рішення в умовах, коли фірми володіють інформацією, якої не мають в своєму розпорядженні інвестори». Суть її у тому, що потенційні інвестори — можливі покупці коштовних паперів компанії мають в своєму розпорядженні про її діяльність менший об'єм інформації, чим її менеджери. В результаті асиметричної інформації інвестори несуть згодом певні фінансові втрати.

Арбітражна теорія ціноутворення. Вона була розроблена американським професором Стефеном Россом в 1976 році і викладена в його роботі «Арбітражна теорія ціноутворення фінансових активів». Основу цієї теорії складає положення про те, що на конкурентних фінансових ринках «арбітраж» (спекулятивні операції, засновані на різниці ринкових цін на окремих ринках) забезпечує вирівнювання реальних ринкових цін окремих фінансових активів відповідно до рівня їх ризику і прибутковості. Пізніше (у 1984 р.) на основі конкретизації цих чинників дані моделі оцінки були уточнені Річардом Роллом і Стефеном Россом в роботі «Використання теорії арбітражного ціноутворення при стратегічному планеруванні інвестиційного портфеля».

2. Аналіз застосування закордонного досвіду фінансового менеджменту в окремих сферах діяльності

2.1 Аналіз закордонного досвіду ведення та використання офшорного бізнесу

Якщо розглядати установу офшорної компанії як реалізацію права платника податків «вибирати будь-які допустимі законом методи для зменшення податкових зобов'язань» і здобуття більшої свободи дій, то розробку і прийняття «антиофшорного» законодавства слід вважати втіленням права держави відстоювати свої національні інтереси і обов'язки проводити економічну політику на благо всього народу, а не окремою, найбільш забезпеченій частині населення. Отже, перейдемо до розгляду міжнародного досвіду, накопиченого в області регулювання державою процесів, що відбуваються в офшорному бізнесі. Перш за все, зупинимося на податкових гаванях, пільгових юрисдикціях і нетрадиційних офшорних зонах. Дані держави отримують додаткові фінансові вступи від резидентів інших країн, тобто по суті витягують для себе прибуток ні з чого, адже офшорні структури фінансують свою діяльність із зарубіжних джерел, бізнес ведуть за кордоном, але при цьому в офшорній юрисдикції вони свої капітали, роблять необхідні, хай і невеликі, відрахування, розвивають її внутрішню інфраструктуру, забезпечують додаткову зайнятість населення і тому подібне Відповідно до цього прийнято виділяти три групи стратегічних цілей, які переслідує держава, створюючи офшорну зону. Економічні цілі:

залучення іноземних інвестицій;

зростання валютних вступів в економіку всієї країни або її окремого регіону від реєстраційних зборів.

Соціальні цілі: прискорення розвитку країни в цілому або конкретній території в її складі; підвищення зайнятості і рівня доходів населення; «створення шару висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду у сфері організації, управління, фінансів; виховання культури менеджменту, орієнтованої на світові вимоги до технології управління».

Науково-технічні цілі: впровадження передових зарубіжних технологій, перш за все інформаційних, в області сучасних засобів зв'язку і банківської справи. Зрозуміло, що на практиці ці цілі можуть коректуватися залежно від конкретної ситуації і типа офшорної юрисдикції. Наприклад, цілеспрямована податкова політика таких пільгових холдингових юрисдикцій, як Нідерланди і Люксембург привела до того, що вони не лише залучили величезні додаткові засоби в свою економіку, але і самі стали найбільшими світовими інвесторами. При цьому для використання переваг офшорного бізнесу невеликі економічно слаборозвинені країни, як правило, йдуть по шляху перетворення всієї країни на офшорну зону і відповідно цьому організовують структуру національної економіки. Детальний аналіз даного питання показує, що наявність в законодавстві країни або її відособленої частини спеціальних положень, що надають відповідні пільги іноземним інвесторам або бізнесменам, робить її офшорною юрисдикцією лише на папері. Для того, щоб вона перетворилася на офшорну зону, що реально діяла, необхідно створити на її території необхідну інфраструктуру, що включає достатнє число підготовлених професійних кадрів, високорозвинені сучасні засоби комунікації, банківський сектор, забезпечити політичну стабільність, завоювати авторитет або як мінімум добитися популярності на міжнародній арені. Вирішальним чинником може виявитися зацікавленість в успішному функціонуванні офшорної зони певних впливових кругів розташованого поблизу потужного держави або групи країн. Так, експерти відзначають, що при правлінні генерала Нарьеги Панама була головним притулком в банківському бізнесі для американців, але коли Нарьега втратив довіру США із-за своїх зв'язків з наркомафією, «гарячі гроші» відразу ж були евакуйовані з країни. Для економічно розвинених країн, що мають авторитет у всьому світі, найбільш простим, не вимагаючим зайвих витрат кроком на дорозі використання можливостей офшорного бізнесу собі на благо є дозвіл реєстрації на своїй території громадянам інших країн нерезидентних компаній, які повинні дотримуватися в своїй діяльності «класичних» офшорних принципів, або надання офшорного статусу компаніям, що здійснюють певний вид діяльності. Сьогодні по цій дорозі пішли багато країн, у зв'язку з чим вже можна говорити про існування стійкої тенденції збільшення кількості країн, що надають так само офшорні послуги. Часто такі країни стають проміжними ланками на дорозі фінансових потоків між країнами з нормальною системою оподаткування і офшорними юрисдикціями. У цій ситуації останні країни вимушені вживати заходи у відповідь як адміністративного, так і економічного характеру. [1]

При цьому адміністративні, тобто заборонні, міри стосуються посилювання контролю з боку держави за власними громадянами, які використовують в своїх цілях іноземні підприємства, і за діяльністю на своїй території іноземних юридичних і фізичних осіб. Проте заборонні заходи мають бути економічно доцільні. Приклад подібного підходу можна знайти в офшорному досвіді Ірландії, де дохід її резидентних підприємств, що витягує з іноземних джерел, не підлягає оподаткуванню в Ірландії. Інше вирішення даної проблеми може дати вивчення досвіду використання американської LLC. Оскільки її дохід обкладається лише як персональний дохід її партнерів, то в тому випадку, якщо учасник LLC — нерезидент США і діяльність він веде за межами США він не підлягає оподаткуванню в цій країні.

Таким чином, нерезидентний учасник LLC може вести діяльність від імені своєї компанії всюди в світі і не підлягати оподаткуванню в юрисдикції реєстрації корпорації. Проте як тільки діяльність компанії переміщається в США, вона відразу ж підпадає під американське оподаткування. Додаткові можливості виникають в тому випадку, якщо членами LLC є резиденти різних країн, включаючи материнську юрисдикцію. Ще один варіант взаємин національної економіки і офшорного бізнесу — дозвіл реєстрації нерезидентних компаній в своїй країні або використання офшорних зон, що існують на частини своїй території. При цьому задіюються офшорні території, що історично склалися, або створюються нові офшорні зони. Проте в даному випадку не все так просто, і в світовій практиці є як позитивний, так і негативний досвід. Як приклад позитивного досвіду приведемо Францію, Італію, КНР Великобританію і США. Розглянемо один з варіантів взаємин нормальної в податковому відношенні держави і офшорної юрисдикції на прикладі Франції і Князівства Монако.

Враховуючи, що «вже можна говорити про загальну тенденцію зміни податкової політики в різних країнах: уніфікація податкових систем, перенесення тягаря податкового тягаря на фізичних осіб», слід зробити вивід про поступове зростання ролі Монако в офшорному бізнесі як податковій гавані для фізичних осіб. Особлива стаття — взаємини Монако і Франції, що патронує його. Видний експерт в області офшорного бізнесу Е. Шамбост відзначав із цього приводу: «Переміщення грошових коштів, здійснюване через Монако, проходить через рахунки зони, що знаходиться у веденні Банку Франції. В таких обставинах Франція зацікавлена в збереженні князівства як податкового раю; можна вважати, що Франція, на чиїй території знаходиться Монако, і є його державою-покровителькою». Таким чином, можна прийти до висновку про сприятливі перспективи існування в майбутньому цієї офшорної юрисдикції. Окрім цього слід також визнати, що в'язка Франция—Монако є вдалим зразком використання у власних цілях звичайною (у податковому сенсі) державою залежної від нього офшорної юрисдикції. Вивчення накопиченого в цій унікальній справі досвіду, безумовно, цікаво, але спроба використовувати його в чистому вигляді стосовно України, принаймні на даному рівні її розвитку, не дасть позитивного результату. Адже поряд з Україною просто немає такої держави, що історично склалася, входить в її систему валютного контролю і має пільгову податкову систему. Спроба свідомого створення подібної освіти на своїй території також не дасть бажаного результату. Причин можна назвати безліч: економічна криза, що продовжується, політична нестабільність, відсутність в країні ефективної і надійної банківської системи, законодавча база що знаходиться на стадії формування відсутність довіри іноземних бізнесменів до українських фінансових організацій і так далі в даній ситуації переведення свого стану до України може бути продиктований не пошуком економічної безпеки і стабільності, а якими-небудь авантюрними міркуваннями.

Досвід Італії, накопичений в області врегулювання стосунків з власною офшорною зоною, розглянемо на прикладі Кампіоне (Campione D''ltalia). Податкові пільги в Кампіоне поширюються лише на місцевих жителів або іноземців, що іммігрували туди, яким для того, щоб отримати посвідку на проживання, необхідно придбати у власність житло. Територія цього італійського анклава на швейцарській землі дуже обмежена, а населення складає приблизно 3500 чоловік, з яких 1500 так звані податкові біженці. Тому можливості Кампіоне як офшорної зони сильно обмежені і не можуть зробити негативного впливу на ситуацію з оподаткуванням в Італії. З іншого боку, використання міста іноземними громадянами як податкова гавань сприяє додатковим, хоча і скромним по мірках офшорного бізнесу, валютних вступах в казну Італії. Зусилля держави в даному випадку в основному направлені на запобігання негативному впливу на економіку країни з боку внутрішньої офшорної зони. Крім того, повчальним є італійський досвід боротьби з податковими правопорушеннями, які здійснюються у тому числі і з використанням громадянами цієї країни офшорних компаній. Так, в міжнародному податковому праві «діє безперечна презумпція винності, тобто платник податків повинен довести перед податковими службами і судовими інстанціями свою невинність в махінаціях по ухиленню від оподаткування». В той же час в законодавстві Італії враховані інтереси не лише держави, але і платників податків. Так, в 1982 р. в цій країні був ухвалений Закон № 646, який в разі наявності доказів, підтверджуючих зв'язки конкретної особи з організованою злочинністю, презюмірує незаконний характер отриманих доходів і вимагає від підозрюваного доказів законності свого збагачення. В той же час цим законом не передбачені кримінальні санкції, отже, він не принципу презумпції невинності, що існує в Кримінальному праві.

Таким чином, встановлюється ефективний механізм виявлення незаконно отриманих доходів, що однаково враховує інтереси і громадян, і держави. Що стосується несанкціонованого експорту капіталів, то в 1976 р. незаконний вивіз італійської ліри з адміністративного правопорушення був переведений в кримінальний злочин. Крім того, боротьба з цим виглядом злочинів направлена не лише безпосередньо проти експорту капіталу, тобто але і на усунення його причини — джерела незаконного збагачення. Гідний приклад використання офшорної зони на благо держави показує КНР. Йдеться про Гонконг, який в недавньому минулому перейшов до Китаю разом зі своїм офшорним статусом. Проголосивши принцип «одна держава — два будуючи», уряд КНР зберіг економічну систему, що діяла там. Більш того, власті Китаю виявляють зацікавленість в її ефективному функціонуванні і мають намір розширювати можливості використання Гонконгу як фінансово-економічне вікно в зовнішній світ. Знаючи китайську послідовність і враховуючи накопичений ними досвід використання спеціальних економічних зон, не викликає здивування той факт, що «передача суверенітету над Гонконгом в руки властей КНР не викликала поголовної втечі капіталів, як це передбачали деякі аналітики». В даному випадку роль держави зводиться до збереження статус-кво Гонконгу, що склався, і максимального використання його офшорних можливостей для розвитку економіки всієї країни. В даний час Гонконг активно використовується властями Китаю як головні економічні ворота країни і джерела валютних вступів. Можна навіть говорити про те, що економічний простір Гонконгу поширилося і на ту, що примикає до нього СЕЗ «Шеньчжень». Таким чином, «в одній в'язці» працюють податкова гавань і спеціальна економічна зона. [8]

Окреме питання в області взаємин держави і офшорного бізнесу — це використання Великобританією в своїх інтересах розташованих за її межами офшорних зон. Причому в даному випадку цією країною переслідуються не лише економічні, але і політичні цілі. Лондон є другим за величиною банківським центром після Нью-Йорка. З цього виходить, що під прямим британським контролем зосереджені величезні фінансові кошти. З іншого боку, більшість найпопулярніших податкових гаваней, таких світових фінансових центрів, як, Багамські, Бермудські, Британські Віргінські острови Кайманови, острови Гернси і Джерси та інші, є колоніальними володіннями, залежними територіями Великобританії або, щонайменше, входять в Британську Співдружність. А це дозволяє зробити вивід, що фактично Великобританія встановила свій протекторат і над засобами, які знаходяться в звороті офшорного сектора світової економіки. У тому числі і над тими, які мають «сумнівне походження». Так, є дані про те, що в 1995 р. лише загальний капітал, що знаходиться в управлінні британських трастів, налічував 160 млрд доларів США, а британський золотий запас з врахуванням іноземних валютних ресурсів склав близько 51,2 млрд доларів. Показово в цьому сенсі, що коли в 80-і роки США почали активну боротьбу проти відмивання грошей, що отримуються від торгівлі наркотиками, і поставили питання про забезпечення жорсткішого і ефективнішого регулюючого режиму на залежних від Великобританії територіях, зокрема на островах Кайманових, то це викликало серйозну заклопотаність на Даунінг-стріт. У засоби масової інформації навіть просочилися відомості, що під час переговорів з приводу укладення відповідного договору Маргарет Тетчер особисто дзвонила Рональду Рейгану і скаржилася на дуже жорстку позицію американців в порівнянні з британською стороною. При цьому англійський прем'єр аргументувала свою позицію тим, що такий підхід може привести до економічного краху на островах. Врешті-решт, договір, обмежений доступ, що забезпечує американцям, до банківської інформації у разі, коли вони можуть довести зв'язок банківських рахунків із злочинною діяльністю, був ратифікований в 1990 р. Крім того, під тиском США ще одна податкова гавань — Багамські острови — вимушена була укласти договори з США, Канадою і Великобританією, згідно з якими вона зобов'язана надавати інформацію, що стосується заснованих на її території офшорних трастів, на підставі так званого кримінального підозріння, без наявності збудженої кримінальної справи в одній з країн, що домовилися. Закінчуючи огляд використання Об'єднаним Королівством своїх залежних територій, слід зазначити, що ситуація, що склалася довкола цих територій, турбує не лише США, але і європейські країни. Безпосередньо, «все більше інвесторів, — відзначає в своїй книзі Клаус Коттке — вважають за краще платити британським колоніям, чим німецькому фінансовому відомству». До сказаного слід додати, що в сучасній світовій економіці все дуже тісно взаємозв'язано, і часто отримані незаконним шляхом засобу через офшорні зони інвестуються в офіційну економіку, яка, у свою чергу, постійно офшорний фінансовий сектор. Якщо до того ж додати, що в тих, що знаходяться під протекторатом Великобританії офшорних фінансових центрах відкрили свої філії найбільші Лондонські банки, то можна собі представити, якими колосальними фінансовими можливостями сьогодні володіє Великобританія. Це також допоможе оцінити ступінь її не лише видимого, але і невидимого з першого погляду, неявного впливу на політичну і економічну ситуацію у всьому світі, гарантом якого є британські фінансові анклави, в безлічі розкидані по всьому світу. Підводячи підсумок сказаному, можна зробити висновок про те, що у вигляді офшорного бізнесу Великобританія має на світовій арені ефективний засіб захисту власних інтересів і надійного провідника свого впливу. У описаних випадках, окрім стратегічного завдання збільшення прибутку за рахунок зниження витрат, пов'язаних з необхідністю сплати податків, вирішується ряд дуже істотних тактичних завдань. Ці завдання, втім, дуже важливі самі по собі, і частенько саме для їх вирішення створюються складні офшорні схеми.

1. Захист власності від можливого судового переслідування з боку кредиторів, родичів, властей і інших зацікавлених осіб. Найпростіший спосіб, яким це досягається, полягає в тому, що зареєстрована в рідному штаті або державі (залежно від масштабів бізнесу) компанія — основне виробництво стає хронічним боржником фінансових, посередницьких, постачальницьких і так далі компаній, що належать тому ж власникові, але зареєстрованих в пільговій юрисдикції. Тому, якщо основна компанія стає неплатоспроможною, то в першу чергу будуть задоволені претензії по позовах вказаних вище кредиторів. [12]

2. Конфіденційність. Кінцевий одержувач прибутку в безподатковій юрисдикції (перш за все, це стосується податкових гаваней і офшорних фінансових центрів) невідомий ні властям, ні широкій публіці. Інформація про це охороняється строгими законами офшорних юрисдикції про конфіденційність і банківську таємницю, які в окремих випадках передбачають навіть тюремне ув’язнення за розголошування відомостей, складових банківську або комерційну таємницю. До цього треба додати, що в багатьох країнах — офшорних юрисдикціях (Багами, Каймани, Швейцарія і так далі) ухилення від сплати податків в іншій країні не вважається злочином. Крім того, дотримання секретності гарантується використанням інституту так званих номінальних власників, при необхідності використовуються схеми з номінальними власниками другого і третього порядків. Все це приводить до того щоб встановити, кому належить компанія або хто є кінцевим одержувачем доходу, неможливо навіть в ході судового розгляду і розслідування кримінальної справи.

3. Диверсифікація ризиків. У цій ситуації отриманий прибуток акумулюється на рахівницях надійних, всесвітньо відомих банків або інвестується до різних фондів, розпорошених по всьому світу. Для захисту своїх інтересів різні країни використовують не лише економічні заходи. Багато країн приділяють велику увагу роз'яснювальної роботі і не лише по створенню в населення негативного відношення до офшорного бізнесу, але і по формуванню неприйняття обману держави шляхом несплати податків навіть в тих випадках, коли це роблять видатні спортсмени або діячі мистецтва як, наприклад, Лучано Паваротті. Треба відзначити успішність даної роботи, в результаті якої в розвинених країнах для серйозних компаній і бізнесменів вже став ознакою поганого тону висновок контрактів з офшорними компаніями. Крім того, в багатьох країнах у тому числі і тих, які гордяться своїми демократичними традиціями, активно використовуються заборонні заходи, а податкові і пов'язані з ними злочини відносяться до розряду тяжких, оскільки підривають засади держави. Можна також відзначити і ту обставину, що робота американських податкових органів направлена на створення зацікавленості в добровільному зборі і наданні фінансовій інформації уряду. При цьому головним спонукальним мотивом виступає загроза кримінального покарання, оскільки «90% всіх справ по несплаті податків закінчується судимістю». Природно, що добитися таких результатів без кримінального законодавства, що детально пропрацювало, і передових технологій розслідування фінансових злочинів просто неможливо. Для створення офшорних компаній використовуються все наявні на сьогодні організаційно-правові форми, особливості яких, у свою чергу, визначаються правовою системою, що існує в юрисдикції, які можна розділити на наступних три основних вигляду: острівна правова система, американська правова система, континентальна правова система (застосовується в Україні). Досить поширена така організаційно-правова форма офшорної діяльності, як партнерство або товариство, проте їх діяльність повинна вестися за межами материнської юрисдикції, там же повинні розташовуватися і джерела їх доходу. Ці форми володіють великою гнучкістю і функціональністю, в чому практично не поступаються LLC, проте викликають набагато більше довіри з боку властей і ділових партнерів. Як сфера застосування офшорних партнерств можна вказати фінансово-інвестиційну діяльність, захист активів, трастові операції, колективну форму ведення бізнесу лікарок, юристів, консультантів і так далі Як і в звичайному бізнесі, компанії (корпорації) і акціонерні суспільства отримали в офшорному бізнесі що пригнічує, в порівнянні з партнерствами, поширення. Проте все більший інтерес і поширення отримують гібридні форми такі як компанії з обмеженою відповідальністю (LLC), які поєднують в собі переваги як партнерств, так і акціонерних суспільств, оскільки передбачають обмежену відповідальність для учасників і простоту реєстрації, а також властивий партнерству принцип оподаткування, згідно з яким доходи LLC оподатковуються лише один раз, — як доходи її засновників. На власників LLC, яких ще називають членами (members), не накладаються жодних обмежень.

Зараз існує два напрями використання офшорного бізнесу: в цілях оптимізації діяльності юридичних осіб і в особистих цілях фізичної особи (групи осіб). У першому випадку офшорний бізнес допомагає понизити собівартість продукції і зробити її більш конкурентоздатною, в другому випадку офшорний бізнес допомагає вирішити фінансові проблеми певної особи (групи осіб). При цьому, враховуючи, що у зв'язку з діяльністю транснаціональних компаній в даний час близько 40% світового потоку товарів і послуг носить внутріфірмовий характер, слід констатувати, що офшорний бізнес має солідний економічний фундамент. При цьому офшорна компанія може бути інструментом податкового планерування, використовуватися як фінансовий канал переміщення і «репатріації грошових коштів, захист активів, управління ризиками і підвищення надійності вкладення засобів. [12]

Широкого поширення в податковому офшорному бізнесі набули холдингові компанії, офшорні страхові компанії (перестраховочниє компанії, і компанії, що здійснюють внутріфірмове страхування (кептівниє страхові компанії)), провідні компанії (conduit company), які використовуються як канал руху капіталів. Основним елементом захисту активів є траст або обмежене партнерство, в основі яких лежить інститут довірчої власності. Окремим аспектом офшорного бізнесу є використання офшорних юрисдикцій для персональних потреб приватних осіб. Також важливою сферою вживання офшорного бізнесу є офшорний банкинг, інструментами якого є не лише офшорні банки, але і фінансові корпорації, що здійснюють деякі схожі банкам функції. Проведений аналіз показує, що в різних країнах існують ділові кола, зацікавлені у використанні офшорного бізнесу в особистих цілях, а значить, і в існуванні офшорних зон, які ці можливості надають. Природно, що в країнах, громадяни яких залучені в офшорний бізнес має бути високий рівень життя або в суспільстві мають бути присутніми окремі високодоходні, нехай навіть і нечисленні, але впливові категорії людей, як цей має місце в сучасній Україні.

Проте, видно, головну зацікавленість в офшорних можливостях мають ті, хто використовує їх як ефективний засіб фінансового і податкового планерування свого бізнесу. І що дуже важливе, в порівнянні з перерахованими вище діловими колами ця соціальна категорія найбільш організована, має в своєму розпорядженні колосальні фінансові кошти, чітко усвідомлює свої стратегічні і тактичні цілі, а також може надавати і робить вплив на внутрішню і зовнішню політику держави шляхом лобіювання своїх інтересів на різних рівнях влади, що також можна спостерігати в Україні. В той же час, слід зазначити, що інтерес і прихильність до офшорного бізнесу одних врівноважується негативним відношенням до даного економічного явища з боку інших. Зокрема, податкові і правоохоронні органи, що стоять на варті національних інтересів Україні і що перешкоджають безконтрольному відтоку капіталів, інститути, направлені на досягнення в суспільстві соціальної справедливості, а також певні ділові кола, що мають в особі офшорного бізнесу конкурента, надають істотну протидію подальшому його розвитку. Це протиріччя і є пружиною, що розкручує спіраль офшорного бізнесу. («Форми руху матерії розрізняються по специфічних особливостях організації матеріально-речового субстрата, основу якої складає внутрішнє протиріччя».) Проведений аналіз світової практики показує, що більший економічний ефект досягається при налагодженій співпраці економічно розвиненої країни і офшорної юрисдикції, що є країною-сателітом або колишньою колонією. Це особливо наочно видно на прикладі Франції і Монако, Італії і Кампіоне, а також Великобританії і її колоніальних володінь, залежних територій і країн, що входять в Британську Співдружність Націй, — Гернси і Джерси,, Багамських, Бермудських і Британських Віргінських островів Кайманових. Володіючи другим в світі за величиною фінансовим центром — Лондоном, а також протекторатом над засобами у вищеперелічених офшорах, Великобританія придбала практично необмежений доступ до світових фінансових ресурсів.

2.2 Закордонний досвід у сфері управління колективними інвестиціями

В останнє десятиліття за кордоном отримав активний розвиток інститут колективних інвестицій. США зі своїми високими економічними показниками "попереду планети всій". Сьогодні майже третину американців мають рахунку в різних небанківських кредитно-фінансових структурах, а вартість активів американських взаємних фондів з 1980 року збільшилася в 100 разів і майже уп'ятеро перевершує державний бюджет Сполучених Штатів. Про причини настільки бурхливого зростання і йтиме мова. Один з найперших відкритих фондів з'явився у Великобританії в 1860-х роках і називався "Форін енд Колоніал Траст" (Foreign and Colonial Trust). Його засновницькі документи пропонували інвесторові із скромними можливостями ті ж переваги, які може отримати крупний власник капіталу і які забезпечуються шляхом розподілу інвестицій між цілим набором різних інструментів. Цей фонд існує і понині, поряд з іншими фондами, створеними тією ж компанією в подальші десятиліття. І, хоча основні характеристики послуг інвестиційних фондів не змінилися з того часу, масштаби бізнесу зазнали серйозні зміни: до кінця 1998 року до відкритих взаємних фондів по всьому світу було вкладено більше 8,5 трильйонів доларів.

До другої світової війни серед фінансових інститутів всіх країн домінувала банківська система. У післявоєнні роки на національних ринках позикових капіталів економічно розвинених країн важливу роль стали виконувати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути які зайняли значне місце в накопиченні і мобілізації грошового капіталу.

Як відомо, колективні інвестиційні фонди - загальна назва ряду фінансових інститутів: вони по-різному називаються в їх рідних країнах - пайові інвестиційні фонди в Україні; взаємні фонди, пенсійні фонди, страхові компанії, позиково-ощадні асоціації в США і Канаді; будівельні суспільства в Англії. Природно, вони мають всілякі правові форми і структурну організацію, проте їх функції і операції має більше загального, ніж різного. Інвестиційні фонди пропонують скорочення інвестиційного ризику і витрат в порівнянні з ризиком і витратами прямих вкладень в коштовні папери. На додаток до цього, вони найбільш ефективні з точки зору оподаткування. Це - ті переваги, які можна виміряти. Крім того, інвестиційні фонди дають і інші переваги, такі як: зручність, професійне інвестиційне управління і (як правило) скорочення роботи інвестора по веденню його персональній звітності і наданню інформації податковим органам (в порівнянні з інвестуванням безпосередньо в коштовні папери). Таке зниження ризику і витрат, поряд з професійним управлінням і зручністю є запорукою успіху інвестиційних фондів у всьому світі. Місцеві чинники, такі як економічна культура, оподаткування, регулювання і часовий період розвитку фондових ринків, надають унікальну форму еволюції інвестиційних фондів в кожній конкретній країні. Більшість інвестиційних фондів інвестують зібрані капітали виключно в інструменти грошового ринку, облігації і акції. Не можна не згадати і про порівняльний ризик вкладень в банківські депозити. Здатність інвестиційного фонду запропонувати приватним інвесторам менш ризиковані, в порівнянні з банківськими депозитами, інвестиції, залежить від характеру банківської системи і міри, в якій закон захищає клієнтів банків в разі банківського краху. Інвестиційні фонди можуть також процвітати в тих країнах, де встановлені обмеження на процентні ставки по особових банківських рахунках. Інвестиційні фонди можуть дати приватним інвесторам доступ до вищих процентних ставок, що існують на "оптових" фінансових ринках (як це вже траплялося в США і Франції). Зниження ризику, що забезпечується інвестиційними фондами, має найбільше значення в разі вкладення засобів в облігації не самого високого рівня надійності. Ще важливішим ця якість є по відношенню до інвестицій в акції. Перевага інвестиційних фондів, пов'язана із зниженою затратністю, також максимально виявляється по відношенню до інвестицій в акції. У цій сфері вартість здійснення операцій вища, ніж вартість операцій з облігаціями. Крім того, професійно підібраний і керований портфель акцій може забезпечити більший дохід, чим це було б можливо при управлінні портфелем облігацій. У довгостроковому плані можна чекати, що фонди акцій складуть найбільш багаточисельну групу інвестиційних фондів. [6]

Проте приватні інвестори виходять зі своїх власних переваг з приводу присутності в портфелі грошових депозитів, облігацій і акцій. Саме інвестиційні переваги приводять до того, що в більшості країн Європейського союзу велика частина активів припадає на частку інвестиційних фондів, що інвестують в облігації. З тієї ж причини у Великобританії вартість активів фондів акцій перевищує вартість активів фондів, що вкладають засоби в облігації. Переваги інвестиційних фондів по порівнянню з прямим інвестуванням найбільш явни у випадку, якщо засоби інвестуються на зарубіжних ринках, що люди роблять все частіше і частіше в цілях диверсифікації ризиків. Небагато приватних інвесторів можуть ефективно провести аналіз зарубіжних ринків. Крім того, мало хто захоче звалити на себе працю, пов'язану з прогнозуванням курсів обміну валют і іншими складнощами інвестицій за кордоном. Це, зокрема, відноситься до інвестицій в ринки, що розвиваються, де інформація про компанії може бути недостатньою і де єдиним способом її здобуття можуть виявитися особисті зустрічі з керівниками компаній. Цим і обумовлювався недавній стрімкий розвиток інвестиційних фондів, що вкладають засоби в зарубіжні ринки. Зрештою інститут колективних інвестицій в розвинених країнах істотно потіснив банки в акумуляції заощаджень населення і став важливими постачальниками позикового капіталу. На перший погляд, це парадоксальна ситуація. Можна передбачити, що у міру того, як інвестори в розвинених економіках набувають досвіду, вони прагнутимуть інвестувати велику частину коштів в конкретні коштовні папери на власний вибір - особливо, зважаючи на посилення нагляду за функціонуванням фінансових ринків. Таким чином, встає довгожданий і сповна закономірний питання: чому приватні інвестори в країнах з розвиненим ринком віддають перевагу інвестиційним фондам над безпосередньою покупкою коштовних паперів? Відповідь потрібно шукати в чинниках, що роблять колективні фонди привабливими для інвестицій: чинниках ризику, економічності, професійного управління і регулювання. Особливо відзначимо, що таке ж значення ці чинники мають для ринків, що розвиваються, і, звичайно, для Україні, де на руках в населення знаходяться мільярди доларів.

Причини бурхливого зростання інвестиційних фондів Розвиток сучасної теорії портфельних інвестицій (Modern Portfolio Theory - МРТ) в останні тридцять років дав ясніше уявлення про природу ризику і доходу. Математичні викладення можуть бути недоступні для розуміння багатьох приватних інвесторів, але загальні висновки МРТ досить прості. Два основні положення, що стосуються інвестиційних фондів, такі: Кожен коштовний папір несе властивий їй специфічний ризик, пов'язаний з діяльністю, положенням на ринку, якістю менеджменту її емітента. Цей ризик не пов'язаний безпосередньо із станом ринку, але поряд з системним ризиком, властивим всьому ринку в цілому, є частиною загального ризику інвестицій в цінні папери.

Лише новоспечений інвестор наївно вважає, що, знайшовши відповідні високоризиковані папери, він зможе з упевненістю забезпечити собі високі доходи. Взагалі кажучи, насправді, у інвестора з невеликим портфелем ризикованих коштовних паперів ризик на одиницю доходу вищий, ніж у інвестора, чий портфель більший. У країнах з розвиненим ринком досвід інвесторів, що втратили ілюзії відносно інвестицій з великим ризиком і великими доходами, ймовірно, сприяє збільшенню вкладень в інвестиційні фонди які завдяки диверсифікації (вкладенню у велике число різних коштовних паперів) істотно знижують або зводять нанівець специфічні ризики інвестицій в коштовні папери. Ризик, пов'язаний з володінням коштовними паперами, залежить від числа цих коштовних паперів. Найвищий рівень ризику, пов'язаний з володінням портфелем, що складається з коштовних паперів одного випуску, знижується досить значно, якщо збільшити число різних видів коштовних паперів в портфелі до двадцяти п'яти. З точки зору приватного інвестора диверсифікація дуже важлива. За неї варто платити, оскільки вона зменшує ризик.

Другим важливим чинником, що залучає інвесторів до інвестиційних фондів, є витрати. Конкретні умови на різних ринках можуть бути різними, але в середньому дрібний інвестор вимушений нести великі витрати при покупці і продажі портфеля конкретних коштовних паперів, чим при продажі і покупці акцій або паїв інвестиційних фондів. Причина тут в тому, що історично витрати по здійсненню операцій на більшості ринків прив'язані до розміру операції. Питомі витрати дрібного інвестора на здійснення операцій з коштовними паперами, як правило, на п'ять - десять відсотків вище, ніж витрати інституційних інвесторів, що здійснюють крупні операції. Чинник витрат з точки зору індивідуального інвестора стає значимішим під впливом чинника ризику. Для того, щоб зменшити ризик, необхідно диверсифікувати інвестиції. Чим більше диверсифікація, тим вище вартість здійснення операцій, і тим більша відносна перевага інвестиційних фондів. Еволюція розвинених ринків включала стадію (що в деяких випадках продовжується і понині), на якій недостатнє розкриття інформації давало володарям інсайдерськой інформації певну перевагу. У міру того, як система регулювання усувала (повністю або частково) цей дисбаланс, володіння доступною інформацією і її аналіз ставали ключем до вибору інвестицій і управління ними. Інвестиційні фонди забезпечують професійне управління про поважно навіть для розвинених ринків, де інформація широко доступна і де існує відлагоджена система регулювання. Це тим більше поважно для останніх країн. Успіх інвестиційних фондів в багатьох розвинених країнах залежить, головним чином, від законодавства і регулювання, які застосовуються послідовно і справедливо. Люди мають бути упевнені в тому, що їх гроші захищені від шахрайства, крадіжки і інших порушень, а також в тому, що, якщо подібне станеться, є надійні способи компенсації потерпілим. За відсутності такої упевненості приватні інвестори просто не стануть брати участь у фондах. Щоб досягти такого надзвичайно високого рівня, розвиненим ринкам було потрібно багато десятиліть. [1]

Регулювання інвестиційних фондів почало набувати конкретної форми в США і Європі лише в 1930-х роках, коли історія існування фондів налічувала вже сімдесят або більше років. Навіть в наші дні продовжують змінюватися положення податкового законодавства, нагляду і регулювання інвестиційних фондів, що, зокрема, пов'язано з появою нових фінансових інструментів. Життєво поважно зрозуміти, що у відсутність надійної системи регулювання інвестор не випробовуватиме довіри до інвестиційних фондів, яка є заставою довгострокового розвитку цієї ефективної і прибуткової галузі. Регулювання може не здаватися практикам ринку необхідним; проте, якщо таке характеризується високими стандартами, не накладає нераціональних зобов'язань, застосовується справедливо і послідовно, то воно має значні плюси для практиків: Регулювання протидіє появі у потенційних інвесторів нереалістичних чекань, оскільки вимагає належного і повного розкриття інформації про ризики. Регулювання створює бар'єри для "входу" в бізнес, які покликані понизити вірогідність появи ганебних або таких, що дискредитували себе гравців, що завдають збитку всьому ринку. Регулювання встановлює чіткі правила, роблячи конкурентну боротьбу більш передбаченою і менш дорогою. Регулювання "судить гру": карає провину і запобігає їх повторенню. Можна було б сказати, що країнам, що розвиваються, легко створити систему регулювання, оскільки у них немає потужного фінансового сектора і, відповідно, інших законів, з якими система регулювання інвестиційних фондів повинна співіснувати, що само по собі є проблемою в розвинених країнах. Ринки, що розвиваються у багатьох випадках, є "білим аркушем" і можуть створити скоординовану систему без тривалих і складних "підгонок", часто необхідних на розвинених ринках. Більш того, країни, що створюють нові системи регулювання, можуть скоротити процес, який зайняв багато десятиліть в розвинених країнах, просто вивчаючи досвід останніх. Спочатку інвестиційні фонди були найменшими з трьох груп інституційних інвесторів в розвинених країнах. Вони були значно менше, чим страхові і пенсійні фонди. Але цілий набір чинників стимулював збільшення долі інвестиційних фондів на ринку. Ймовірно, найбільш важливими чинниками є простота стосунків між інвесторами і інвестиційними фондами (в порівнянні із страховими і пенсійними фондами, що встановлюють контрактні стосунки зі своїми учасниками), порівняно невисокі витрати і збори, зручність і простота доступу і ефективне регулювання, бездоганний імідж інвестиційних фондів в очах громадськості. Глобалізація світових ринків також істотно позначилася на інвестиційних фондах. Хоча велика частина активів, що знаходиться під управлінням в кожній країні, все ще доводиться на фонди, що інвестують в депозити, облігації або акції на вітчизняному ринку, темпи зростання вартості іноземних активів, що знаходяться під управлінням фондів, вище, ніж темпи зростання фондів, що інвестують у вітчизняні активи. Вже почалася міжнародна консолідація інвестиційних фондів, що управляють, в гігантські фірми, кожна з яких управляє активами на суму понад 100 мільярдів доларів. Що стосується країн з економікою, що розвивається, то в них інвестиційні фонди визнаються засобом мобілізації заощаджень. У більшості країн масова приватизація державних підприємств за допомогою ваучерів, які могли бути обмінені на акції (паї або долі) в приватизаційних фондах, в короткі терміни створила значні по розмірах пули активів. Хоча розвиток приватизаційних фондів був зовсім не безперешкодним - часто вони формувалися за спеціальними законами які не дозволяли їм стати належним чином функціонуючими інвестиційними фондами - все ж вони дали людям в цих країнах деяке уявлення про колективні інвестиції. Зрозуміло, що розвиток таких фондів неминуче повинен відрізнятися від подібного процесу в розвинених країнах, де справжня експансія інвестиційних фондів слідувала за становленням фондових ринків, підтримуваних великим числом приватних інвесторів; проте в економіках, що розвиваються, інвестиційні фонди грають істотну самостійну роль у формуванні самих ринків. Досить часто їх фінансова інфраструктура (кастодіальниє послуги, реєстрація прав власності, система платежів) відсутня або недостатньо розвинена. Можуть бути відсутніми необхідні законодавчі акти, або ж відповідне законодавство може бути суперечливим, неповним або застосовуватися від випадку до випадку і не до всіх в рівній мірі. До певної міри це є наслідком структури таких ринків. Зазвичай тут не вистачає елементу довгострокових ощадних інститутів (компаній по страхуванню життя і пенсійних фондів), припливи грошових коштів яких підтримують фінансові ринки розвинених країн. Тут також немає багаточисельного спроможного середнього класу, здатного набувати фінансових активів (цей клас лише-лише зароджується). У розвинених країнах велику роль в становленні ринків грало передаване по спадку багатство; у нинішніх же економіках, що розвиваються, чинник спадку має мале значення.

Поява прошарку людей з великими доходами і незначними пізнаннями в області інвестицій, що усвідомлюють необхідність робити заощадження у відсутність державної пенсійної системи, надає інвестиційним схемам ідеальний грунт для розвитку. Проте культурні чинники можуть бути настільки ж важливі, як і гроші. Середній клас може охоче купувати акції приватних підприємств, як, наприклад, в Гонконзі або, навпаки, не квапитися вступати в таку ризикову область, як інвестиції. Створення добре регульованих інвестиційних фондів грає, таким чином, важливу роль в мобілізації заощаджень. Як вже було сказано, в основі діяльності різних типів інвестиційних фондів, що відповідає різним вимогам регулювання, лежить ряд загальних принципів. Простота, низькі витрати і легкість здійснення операцій, пропоновані інвестиційними фондами залучають приватних інвесторів, що бажають інвестувати крупні суми або робити регулярні внески з постійних доходів. Там, де ефективне регулювання забезпечує основу для суспільної довіри, інвестиційні фонди можуть залучати значну долю заощаджень населення в цілому. У розвинених країнах інвестиційні фонди грають все зростаючу роль в пенсійному забезпеченні, оскільки уряд прагне перекласти зобов'язання по виплаті пенсій на приватний сектор. Подібна тенденція виявляйся і в країнах з ринком, що розвивається. Загальною межею економік, що розвиваються, є те, що їх потреба в капітальних інвестиціях перевищує об'єми накопичень, що є у них. Іноземні інвестиції - прямі і портфельні - можуть допомогти заповнити цей пролом. У період, коли приплив іноземного капіталу рясний, уряд може вважати, що управління потоками заощаджень усередині країни не є безумовно необхідним. [12]

Але коли виникають труднощі з припливом іноземного капіталу і ціна капіталу зростає, то з'являється стимул-реакція ефективно направляти накопичення населення у продуктивні інвестиції. Недавній досвід показав, що іноземні портфельні інвестиції в ринки, що розвиваються, характеризуються низькою ліквідністю, можуть бути зв'язані з певними проблемами. Це пов'язано з сильними ціновими коливаннями портфельних інвестицій. Як тільки міжнародні фахівці з ринків, що розвиваються, "відкривають" країну, великі потоки інвестицій піднімають вартість її коштовних паперів на надхмарну висоту. Розвиток потужного сектора вітчизняних інвестиційних фондів може допомогти стабілізувати ринок в умовах сильного тиску з боку іноземних інвесторів, оскільки вітчизняні фонди схильні зберігати інвестиції довше, ніж іноземні. Перспективи розвитку Прагнення розвивати свої послуги приводить зарубіжні інститути колективного інвестування до тісної взаємодії. Наприклад, відомо, що 30-35% засобів взаємних фондів - це так звані "пенсійні гроші". Висока прибутковість взаємних фондів заставляє інших колективних інвесторів переймати класичні схеми їх роботи і вкладати все велику частину коштів у фондовий ринок, особливо в корпоративні коштовні папери. Так, пенсійні фонди починають все більше відмовлятися від пенсійних схем з гарантованими виплатами і учасники таких фондів при виході на пенсію просто отримують свою долю чистих активів фондів, як це відбувається у взаємних фондах, відразу або у вигляді щомісячної пенсії. З'явився такий різновид взаємних фондів, як взаємний страховий фонд. Власниками такого фонду можуть бути тримачі полісів або окреме підприємство, бізнес якого чреватий збитками. За рахунок підвищених доходів від інвестування засобів такий фонд може знижувати розмір страхових внесків, що привабливо для клієнтів. Крім того, часто по страхових полісах таких фондів передбачена не лише виплата в страхових випадках, але і премії і дивіденди, а також виплата страхового посібника не лише у момент погашення поліса, але і в заздалегідь обумовлені терміни протягом терміну дії поліса. У Німеччині типовим випадком є кооперація між страховою компанією і компанією інвестиційного фонду, що управляє, яка зазвичай є дочірньою компанією банку. Це дозволяє значно розширити збутову мережу продуктів обох компаній. В той же час багато страхових компаній створюють свої власні компанії, що управляють. Причини активності страховиків на інвестиційному ринку очевидні. Договори страхування вимагають усе більш значних виплат клієнтам. Створення власних інвестиційних фондів дозволяє страховим компаніям отримувати додатковий прибуток на інвестовані засоби. Оскільки інвестиційні фонди забезпечують самі кращі результати у галузі колективних інвесторів, вони тим самим встановлюють високі стандарти управління активами, які формують імідж галузі в цілому. Банківська система є необхідним засобом накопичення заощаджень населення, проте забезпечення джерел довгострокового акціонерного капіталу для промисловості і торгівлі необхідно в тій же мірі що і розвиток сфери кредитування.

Інвестиційні фонди більшою мірою пристосовані для інвестицій такого плану, чим банки. Ось чому формування добре регульованої системи, що дозволяє створювати і просувати на ринку інвестиційні фонди, може грати значну роль в розвитку економіки. Із сказаного вище виходить, що роль інвестиційних фондів на ринку, що розвивається, на ранніх етапах може виявитися набагато істотнішою, ніж роль інвестиційних фондів в розвинених країнах. Це пояснюється зростанням компетентності інвесторів, які хочуть самостійно контролювати вирішення про збереження своїх засобів. Багато інвесторів орієнтовано на довгострокові цілі. Їх не засмучують флуктуації ринку. Вони не впадають в паніку, як опасалися деякі, і не ліквідовують свої пакети при спаді активності на фінансовому ринку. Більш того, інвестори віддають перевагу гнучким і ліквідним інструментам збереження, де кожен аспект інвестування видний ("прозорий"). Пенсійні фонди старого зразка і страхові поліси не володіють цією якістю. Важливо також і те, що багато крупних корпорацій, які раніше забезпечували своїм працівникам пенсії через пенсійні схеми компанії, тепер перекладають на самих працівників відповідальність за забезпечення їх старості. У інвестиційних фондах люди бачать прекрасну можливість примножити свої заощадження завдяки кваліфікованому управлінню і диверсифікації вкладень.

З'явилися різні спеціальні інвестиційні фонди, які направляють засоби в похідні коштовні бумаги‚ діяльність цих фондів вимагає додаткових пояснень і консультацій. Крім того, істотно більше стало фондів грошового ринку як наслідок спаду довіри до банок старого зразка і вищих доходів, які дають інвестиційні фонди, в порівнянні з банківськими депозитами. Поважно і те, що уряди багатьох країн забезпечили взаємним фондам податкові пільги, які сприяють інвестиціям. Але навіть і без таких пільг, інвестиційні фонди залишаються податково-нейтральними порівняно з прямими інвестиціями в акції або облігації.

Більшість перерахованих умов, які підштовхнули розвиток інвестиційних фондів в Європі і США, присутні і в інших країнах, де лише зароджується цей фінансовий інститут. Особливо це поважно для українського інвестиційного клімату, коли і на урядовому рівні, і в засобах масової інформації регулярно обговорюється проблема залучення засобів населення для інвестування їх в українську економіку. Поза сумнівом, не доводиться чекати стрімкого зростання інвестицій в умовах недовіри населення до інвестиційних фондів. Для вирішення даної проблеми потрібний час і стабільність в суспільстві. Не дивлячись на це, Україні буде корисний багатий американський і європейський досвід.

3. Система підготовки фінансових менеджерів за кордоном

3.1 Підготовка фінансових менеджерів в США

Першими ступень МВА отримали випускники бізнес школи Дортлеутського коледжу штату Нью-Хемпшир в 1901 р. Кваліфікація МВА швидко отримала визнання серед студентів і працедавців. Це пов'язано з тим, що дисципліни, що викладалися, були тісно пов'язані з потребами виробництва і ринку. Система освіти по бізнесу і менеджменту, як і більшість інших спеціальностей, є в США триступінчатої. Після закінчення середньої школи, провчившись 4 роки в університеті або коледжі, можна отримати ступінь бакалавра. Далі слідує дворічна освіта по магістерських програмах: «магістра ділового адміністрування» (МВА), «магістра науки управління» (MMS), «магістра міжнародного менеджменту» (MIM) і так далі Зазвичай на магістерські програми поступають люди у віці 25-30 років, що мають окрім ступеня бакалавра не менш 2-х років практичної роботи. Ступінь магістра, що привласнюється в результаті вчення, не є вченою. Ця ступінь швидше «професійна», така, що говорить про те, що випускник, що отримав її, має не лише теоретичні, але і практичні знання і навики в області бізнесу і менеджменту на основі розбору великої кількості управлінських ситуацій, участі в управлінських іграх, стажувань в крупних фірмах, за кордоном і тому подібне Програми МВА – основні для шкіл бізнесу, що особливо ведуть. Вони відрізняються високою інтенсивністю навчання і гарантують високу якість фахівців. За випускниками першої десятки найбільш впливових шкіл, йде справжнє полювання. Гарвардська школа бізнесу вже багато років займає перше місце. Її постійний суперник – Стенфордськая школа бізнесу. Провідні місця займають Уортонськая школа в Пенсільванії, Слоуновськая школа в Массачусетському технологічному інституті, школа бізнесу університету Мічігану і ін. Останнім часом широко поширюються вечірні програми вчення по магістерських програмах для керівників-практиків вищої ланки (Executive МВА). Третім рівнем є вивчення бізнесу і управлінню є програми, що ведуть до здобуття ступеня доктора філософії (Ph.D.). Вони передбачають 3-4 річне вчення з обов'язковим захистом дисертації і привласненням вченого ступеня доктора філософії. Це вчена ступінь. Ті, хто її отримують, не мають намір ставати менеджерами – практиками, а займатимуться дослідженнями і викладанням в цій області, або професійною роботою плановика, аналітика на фірмах. Висока якість доктора філософії в університетах США визначається освоєнням величезного масиву наукової літератури і багаточисельними спеціальними курсами по предмету. На програму доктора філософії поступають аспіранти, що мають ступінь бакалавра, а інколи – ступінь магістра. В цьому випадку термін вчення зменшується. Ета американська система є вельми розгалуженою, гнучкою і дорогою. Якщо якісь магістерські програми перестають мати попит, їх замінюють іншими. Щоб підсилити зв'язок науки і практики, багато шкіл бізнесу вважають за краще брати у викладач людей, що пропрацювали у фірмах на керівних посадах, і в той же час мають ступінь доктора філософії, дослідних у вченні і наукових дослідженнях. Професори, прошедшие такого роду «ротацію», - це особлива, дуже коштовна для шкіл бізнесу категорія викладачів. [3]

3.2 Система підготовки фінансових менеджерів в Європі

Слід проте підкреслити, що американська дорога підготовки фінансових менеджерів – не єдиний в світовій практиці. Перші бізнес-школи в Європі були відкриті у Великобританії в Лондоні і манчестері. Це сталося лише в 1967 році. Декілька пізніше за бізнес-школу з'явилися в континентальній Європі. В даний час в провідній європейській асоціації EFMD (Європейський фонд розвитку менеджменту). Зареєстровано близько 300 повноцінних центрів вчення фінансових менеджерів. Багато з них відрізняються високим рівнем підготовки, хоча магістерські ступені в області бізнесу не так поширені і не настільки високо котируються, як в США. Декілька більше значення в європейських школах мають наближені до виробництва дисципліни, вивчення соціальних, а також странових і міжнародних аспектів бізнесу і управління. Оле Роллаг вважав за краще вчитися в Європі, у французькій школі HEC, відмовившись від високооплачуваної роботи, не говорячи вже про піцу і бейсбол. Роллаг зважився на такі жертви тому що абсолютно точно знав, що дасть йому навчання за океаном: «У Європі я прагнув навчитися тому, чому не зміг би навчитися в США. Я маю на увазі європейський стиль ведення переговорів, європейську торгівлю і трудове законодавство, і особливо європейський підхід до вирішення економічних проблем. Виучуючись за кордоном, ви на все життя придбаєте інший погляд на речі».Как все-таки відрізняються терміни «international» і «diverse» в понятті американських і європейських бізнесу-шкіл? На думку Джоша Кобба, менеджера по розвитку бізнесу в школі HEC, для американців internationalization означає інтеграцію, тобто економічні стосунки США з іншими країнами. У Європі ж надають велике значення міжкультурним відмінностям. Саме з цієї причини здобуття ступеня МВА в Європі відрізняється від бізнес-освіти в американських школах. «Навчання в інших країнах привабливе для студентів, які бачать своє майбутнє в багатонаціональних корпораціях. Якщо не рахувати студентів, що займаються міжнародними проектами для своїх компаній, навчання за кордоном необхідне лише тим, хто хоче зробити собі кар'єру в іноземній компанії», - вважає американець Алан Фоллмар, недавній випускник однієї з європейських бізнесу-шкіл. Перед тим, як поступити в бізнес-школу, Фоллмар працював в компанії General Electric, займаючись тестуванням нових двигунів. Тепер же він є співробітником фінансового відділу паризької компанії Barclays Capital. Для нього здобуття ступеня МВА в Європі є «важливим чинником, який дозволив змінити сферу діяльності і переїхати в іншу країну».Уроженец Вашингтона Ендрю Хауелл поступив в бізнес-школу INSEAD з простої причини: «Мене завжди цікавила Європа, і навчання в INSEAD було можливістю почати робити кар'єру за кордоном. Транснаціональні корпорації розуміють, що вони повинні приймати на роботу співробітників з різних країн. І увага, яку школа INSEAD приділяє міжнародному аспекту в освіті, має велике значення для таких компаній». Одним з істотних відмінностей європейських бізнесу-шкіл є всілякий контингент студентів. Навіть у тих американських бізнесі-школах, де класи переважно багатонаціональні, студенти-іноземці складають максимум 30-40%. У школі Tuck відсоток іноземних студентів дорівнює 33, і навіть в тій, що славиться своєю багатонаціональною школі Kellogg студенти-іноземці навряд чи складуть 50%. Для порівняння: у лондонській LBS або французькою HEC студенти з інших країн складають 80% і 70% відповідно.

При виборі бізнесу-школи слід звернути увагу на її спрямованість і спеціалізацію. У деяких бізнесі-школах, наприклад в INSEAD, IMD або в Оксфорді можна отримати ступінь МВА за програмою «Full time» всього за рік. Лондонська бізнес-школа (LBS) спеціалізується на фінансах і консалтингу, школа IMD – на підприємництві, сильна сторона школи Rotterdam – електронна комерція, а іспанською IESE – ділова етика. При виборі школи слід враховувати знання іноземних мов, оскільки в школі НІС в Парижі і в ESADE в Барселоні викладання ведеться на англійському французькій і іспанській мовах. Поважно де знаходиться школа. Любителям італійської культури, пам'ятників і музеїв підійде бізнес-школа Bocconi, розташована в історичному центрі Мілана. Тим, хто віддає перевагу прохолоднішому клімату, може сподобатися школа Rotterdam. Любителям жити у великому місті – Лондонська школа. Одним з показників надійності школи є її участь в AACSB – міжнародній організації, що займається питаннями бізнес-освіти. У Північній Америці, у Великобританії і континентальній Європі акредитацією програм МВА займається АМВА (The Association of Mbas - Асоціація учбових закладів, що привласнюють ступінь МВА). У цій організації прошлі акредитацію програми МВА 60 учбових закладів. Акредитацію бізнесу-шкіл, здійснює EQUIS (European Quality Improvement System - Європейська система поліпшення якості). В даний час лише 47 бізнес-шкіл володіють Мазкими Європейської Якості EQUIS. Ще менше бізнес шкіл, прошедших акредитацію в EQUIS і одночасно, що мають програми МВА, прошедшие акредитацію в АМВА. Таких, всього 22 бізнес-школи. OUBS - Школа Бізнесу Відкритого Університету - отримала акредитацію престижної європейської системи акредитації EQUIS. Це перша серед акредитованих шкіл EQUIS, така, що має лише дистанційні програми. OUBS стала восьмою британською школою бізнесу, що здолала складний процес оцінки, що проводиться представниками європейських і північноамериканських бізнесу-шкіл і громадських організацій. OUBS – Школа Бізнесу Відкритого Університету) одна з провідних європейських бізнесу-шкіл і найбільша бізнес-школа з вченням за активною дистанційною технологією. З часу свого створення в 1983 році більше 200 тисяч фін менеджерів прошлі вчення по курсах на рівнях Сертифікату, Диплома і МВА. В даний час OUBS діє більш ніж в 35 країнах і має 30 тисяч студентів.

EQUIS (European Quality Improvement System - Європейська система поліпшення якості) - це міжнародна система стратегічного аудиту і акредитації, створена в Європі для оцінки бізнесу-шкіл з широким спектром національних особливостей. EQUIS входить в The European Foundation for Management Development (EFMD - Європейський Фонд Розвитку Менеджменту) - незалежне, некомерційне об'єднання організацій що займаються освітою в області менеджменту. Для здобуття акредитації EQUIS школи повинні задовольняти критеріям якості в трьох напрямах:

• високі міжнародні стандарти якості у всіх сферах, визначені моделлю EQUIS;

• істотний рівень інтернаціоналізації;

• потреби підприємств мають бути глибоко упроваджені в програми, учбовий процес і розвиток.

3.3 Система підготовки фінансових менеджерів в Росії

Потреба в бізнес-освіті в Росії почала формуватися лише на рубежі 90-х років. Хвиля тих, що бажають пройті бізнес-вчення породила і велику кількість пропозицій. В цей час і виникли перші прообрази бізнесу-шкіл в Росії. За час, прошедшєє з моменту відкриття перших шкіл, в їх програмах сталися значні зміни, вони стали всілякішими, деякі бізнес-школи придбали свою особу. Вища школа фінансового менеджменту - один з провідних підрозділів Академії народного господарства при Уряді РФ, що лідирує в області бізнес-освіті учбового закладу Росії. В Академії вчилося не одне покоління керівних господарських кадрів російської економіки. Школа прагне зберігати і розвивати ці славні традиції, зосередивши свої зусилля на одній з пріоритетних сфер управлінської діяльності - фінансовому управлінні. Вища школа фінансового менеджменту АНГ готує кваліфікованих фахівців з управління фінансами, прагнучи чітко слідувати сучасній концепції фінансового менеджменту. Ця концепція знаходить віддзеркалення в учбових курсах Школи, яких вже декілька десятків.

Саме вони сьогодні складають головний потенціал Вищої школи фінансового менеджменту. Науково - педагогічну діяльність Школи визначають кафедри, об'єднуючі викладачів - провідних фахівців з фінансів і менеджменту. Саме від них залежить якість і вміст учбового процесу в Школі: викладачі пишуть книги, підручники, розробляють нові учбові курси, беруть участь у виданні кращих зарубіжних підручників по управлінню і фінансам. Учбовий процес в Школі представлений системою повчальних програм: довгострокових, середньострокових, короткострокових, а також семінарів і дистанційних тематичних курсів. Очолюючу роль в цій системі грають магістерські програми. У її складі також програми "другого" вищої освіти, програми професійної перепідготовки по фінансовому менеджменту, в яких досить повно відбиваються сучасні тенденції вивчення менеджменту і фінансів. Визначальна відмінність магістерських програм - підготовка і захист магістерської дисертації. Важливість цього етапу важко переоцінити, адже в процесі написання дисертації майбутні магістри набувають навиків самостійної дослідницької діяльності, не просто стають фінансовими менеджерами, але і освоюють навики стратегічного мислення. Недаремно говорять, що в стратегічному управлінні перемагає той, хто володіє дарма творчого мислення. [3]

Випускники програми отримують державний диплом про вищу освіту і ступінь магістра менеджменту із спеціалізацією по фінансовому менеджменту. Інтенсивне короткострокове вчення по фундаментальних проблемах фінансового менеджменту пропонує програма по корпоративних фінансах, де в стислій, концентрованій формі слухачі знайомляться з ключовими, фундаментальними проблемами сучасних фінансів. Сьогодні сміливо можна сказати, що жоден фінансист, будь то банкір, страховик або оцінювач, а також менеджер, аж до генерального директора крупного підприємства, не можуть обійтися без корпоративних фінансів. «Головне завдання нашої програми МВА», - говорить директор МВА ВДУЕС Шинковський м.ю. – «здобування освіти світового зразка, з тим, щоб професійно займатися економікою, бізнесом, і підприємницькою діяльністю. Програма адаптована до російських умов, використає новітні освітні технології і реалізується викладачами ВДУЕС, прошедшими стажування за кордоном. Ми постаралися, щоб програма відповідала світовим стандартам ступіня МВА, щоб вона ввібрала в себе столітній досвід підготовки фахівців в області бізнесу і економіки в провідних університетах США. Наші партнери - що мають світове визнання школи бізнесу Каліфорнійські державні університети в містах Хейворд і Помона, яким ми вдячні за готовність і бажання до спільної роботи над програмою МВА.» Програма робить упор на застосування теоретичної підготовки до рішення практичних завдань. Потреба у фахівцях саме такий рівня і такої спрямованості підготовки в умовах ринкової економіки висока. Щоб успішно змагатися на міжнародному ринку, треба опанувати мистецтво бізнесу. Ступінь МВА обіцяє успішну кар'єру, цікаву творчу роботу. Та все ж на практиці підготовка фінансових менеджерів на російських підприємствах доки кульгає. Між практикою російського управління і сучасними технологіями менеджменту склався колосальний розрив. Якщо російські управлінські працівники усвідомили масштаби невідповідності вживаних ними методів новим умовам, то перед ними три основні магістралі. Перша дорога - через добре відому, але вже забуту систему підвищення кваліфікації на базі відповідних галузевих інститутів. Темпи підвищення кваліфікації працівників підприємств різко знизилися, можна сказати, зійшли нанівець із-за дорожнечі супутніх витрат (проїзд, мешкання, вчення). [3]

Проблема, проте полягає не лише в економічній неможливості підприємства забезпечити вчення працівників, а перш за все в тому, що немає галузевих кадрів викладачів, підготовлених для вчення новітнім методам менеджменту і працюючих на еквівалентному із західними школами бізнесу рівні. Галузеві інститути розгубили велику частину кадрів.

Другий напрям заповнення найбільш гострого дефіциту управлінського ресурсу - інформаційного полягає в підготовці російських менеджерів безпосередньо за кордоном в провідних школах менеджменту і центрах підготовки кадрів. Звичайно, це одна з найбільш дієвих доріг вирішення проблеми. Проте, окрім браку в підприємств валютних засобів для фінансування цього напряму головна проблема полягає у відсутності можливості реальної комунікації між джерелом і одержувачем знань - стара як світ проблема вільного володіння іноземними мовами російськими управлінськими працівниками. Остання соломинка - досвід підприємств – світових лідерів, які самі формують кадри фін менеджерів. Встановивши надзвичайно високу, "штучну" оплату за передачу і освоєння нових технологій, реально підтримуючи будь-які новини (від великого - освоєння нової технології до найдрібнішого - рацпропозиції, яка дає або дасть результат в майбутньому). Треба це зробити постійним видом діяльності підприємств. Кожному підприємству терміново необхідно розробити власну цільову програму розвитку і впровадження нових методів і технологій менеджменту і концепцію розвитку власного менеджменту, яка повинна включати основні напрями робіт за рішенням організаційних, економічних і управлінських проблем галузі. Головне ж щонайшвидше відмовитися від використання існуючих застарілих методів управління і почати перехід на нові технології менеджменту відповідно до світових і передових вітчизняних досягнень по ключових напрямах (інвестиційний менеджмент і бізнес-планерування, фінансовий менеджмент, бюджетний менеджмент, лізинг, логістика, внутріфірмове планерування, контроллінг і ін.), перейти від управління окремими заходами до управління концептуально орієнтованими програмами. Перехід на нові методи і системи менеджменту дозволить зробити якісний стрибок в економіку XXI століття.

Висновки

Поняття “менеджменту” можна розглядати з трьох сторін: як систему економічного управління, як орган управління (апарат управління), як форму підприємницької діяльності. Менеджмент в загальному вигляді можна визначити як систему економічного управління виробництвом, яка включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління.

Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів.

Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:

• розроблення і реалізація фінансової політики підприємства;

• інформаційне забезпечення (складання і аналіз фінансової звітності підприємства);

• оцінка інвестиційних проектів і формування “портфеля” інвестицій;

• поточне фінансове планування та контроль.

Фінанси складаються з 3-х взаємозв’язаних галузей:

• ринок грошей та капіталу

• ринок інвестицій

• фінансовий менеджмент

Фінансовий менеджмент - форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Аналізуючи закордонний досвід застосування фінансового менеджменту можна зрбити висновок щодо багатогранності та багато вимірності цього процесу. Перш за все аналіз закордонного досвіду дав змогу зрозуміти, що фінансове управління виходить далеко за рамки компанії і більше впливає на ринок створюючи таким чином умови для ефективного функціонування компанії. По-друге, застосування сучасних концепцій та теорій фінансового менеджменту неможливе поза процесами глобалізації та інтеграції вітчизняної економіки у світову. Таким чином є досить велике протиріччя з одного боку ефективність принципів та методів фінансового менеджменту, що використовують закордоном, з іншого реалії вітчизняної системи господарювання пристосування до яких унеможливлює застосування багатьох елементів фінансового управління виокремленого з аналізу закордонного досвіду.

Слід визнати, що підготовка, формування фінансових менеджерів в різних країнах дуже зближується і по суті, і по методах організації вчення, особливо в останнє десятиліття. Менеджмент як професія, як галузь знань стає поїстенне інтернаціональним. Освоєння досвіду управління кожній з країн, передача цього досвіду – справа дуже коштовна і корисна. І це починають розуміти все. Адже це дозволяє не лише зрозуміти, як вести бізнес за кордоном, але і навчитися уникати помилок у ситуаціях, які не зустрічалися в сьогоденні і минулому, але сповна можливі в майбутньому. Історія чужого успіху або невдачі теж буває дуже повчальна. І, звичайно, наукові і емпіричні узагальнення, вироблення загальних принципів ефективного управління, типізація його різних форм і умов їх вживання – все це предмет серйозної роботи тих, хто думає про менеджмент в науковому плані, просуває вперед управлінську думку. У всьому цьому різноманітті теорій і явищ живої практики американський менеджмент був і залишається найбільш потужною «управлінською цивілізацією». Його провідне значення в світі сьогодні незаперечно, а вплив на розвиток теорії. Практики, а тим більше вчення управлінню найбільш велике. Немає нужди сліпо слідувати виводам американських теоретиків і рекомендаціям їх практиків, але знати їх ідеї, безумовно, необхідно.

Список використаної літератури

1. Данько Т.П., Окрут З.М. Свободные экономические зоны: учебное пособие/Рос. экон. академия им. Г.В. Плеханова. — М.: ИНФРА-М, 2007.

2. Пеппер Д. Практическая энциклопедия международного налогового и финансового планирования. — М.: ИНФРА-М, 2007.

3. Все о бизнес-тренингах и бизнес-семинарах» – HTTP://subscribe.ru//catalog/economics.school.euro

4. Зимелев А. Под «крышей» Святого Престола // Offshore express. — 2005. — № 3(39). — С. 48—50.

5. Зимелев А. Бюрокража на пути совершенствования // Offshore express. —2007. — № 9(33). — С. 34—37.

6. Кордобовская М. Аланды: острова, которым всегда везло // Offshore express. — 2007. — № 7(31). — С. 12—21.

7. Кордобовская М. Грязные деньги века // Offshore express. — 2007. — № 5(29). — С. 16—22.

8. Коттке К. «Грязные» деньги — что это такое?: Справочник по налоговому законодательству в области «грязных» денег: Пер. с нем. — М.: Издательство «Дело и Сервис», 2005.

9. Майкл Д. Интрилигатор. Чему Россия может научиться у Китая при переходе к рыночной экономике // Экономическая наука современной России. — 2007. — № 3. — С. 3—10.

10. Михайлова В.А. Финансовый менеджмент. – М., Изд-во «Полиус».

11. Платонова Л. Они приходят без приглашения // Налоговая полиция. — 2005. — № 9. — С. 15.

12. Сутырин С.Ф., Погорлецкий А.И. Налоги и налоговое планирование в мировой экономике / Под ред. С.Ф. Сутырина — Спб., 2007

13. Кампионе: уютная обитель для «налоговых беженцев» // Offshore express. —2007. — № 4(28). — С. 2—9.

14. Информационный бюллетень // Северная торгово-промышленная палата. — 1998. — № 1. — С. 25—28.

15. Калмыкия — территория налоговых льгот // Корпорация. — 1998. — № 6/98. — С. 26—27.

16. Наказание по-итальянски // Налоговая полиция. — 2005. — №13. — С.15

17. Налоговые системы зарубежных стран: учебник для вузов / Под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 2005.

18. Federal Criminal Code and Rules. — West Publishing Co. — 2002. — 1277 p.

Ссылки (links):

http://subscribe.ru//catalog/economics.school.euro