Тепер відбиток цього рукопису (близько двох десятків віршів Сосюри 1918—1920 рр.), переданий нами до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, чекає свого докладного опрацювання. Ми бачимо в ньому коли не всю, то принаймні більшу частину пізніше згадуваної поетом збірки "Пісні крові".
1921 р. виходить у світ поема "Червона зима", що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лірика початку століття в переважній частині з помітними зусиллями, зумовленими об'єктивними чинниками, робила перші кроки в напрямі модернізму, проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних струсів. Соціальна реальність з усіма її проблемами — революціями, війнами, боротьбою класів та ідей — з поля зору ранньомодерністської лірики, як правило, випадала: лишалася людина тонкої духовної організації, яка багато і глибоко відчувала, болісно реагувала на недоладності життя, але майже нічого вдіяти не могла. Хіба що страждати й втішатися хвилиною випадкового, частіше примарного, аніж справжнього щастя. Цю лірику не проймали політичні чи ідеологічні струми, надмір яких за чверть століття призвів поезію до "голої" декларативності. їй відкрився психологічно-емоційний безмір особистого буття і відповідно нова художня стилістика. Ясна річ, від щохвилинних потреб соціуму, його реальних бід і нетерплячих сподівань ця лірика була далекою. По суті, вона працювала на віддалену людинотворчу перспективу, що ми нині й відчуваємо, повертаючись із цікавістю й захопленням до поетичних шедеврів І. Сєверянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та ін.
Катаклізми 1917 р. покликали до життя нового ліричного героя принаймні в одному з ідеологічних варіантів цього покликання — мільйонні трудящі маси, які повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповніше відтворений він у "150 000 000" В. Маяковського, шерегах "Дванадцяти" О. Блока, символізований у поширених на той час образах бурі, вітру, молота, плуга. Численні приклади цього дає поезія П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Поліщука, в Польщі — Б. Ясенського, В. Броневського, А. Станде, в Чехословаччині — С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та ін.
У перші пореволюційні роки цей збірний образ був найжиттєвішим, соціально достовірним, а тому й витіснив із лірики конкретну особистість з усіма її переживаннями, сміховинно малими у світлі колосальних подій. У час тотальних соціальних зрушень і нетерплячого очікування нових форм суспільної організації поширення цього образу, цієї кличної поетики узагальнень мало і соціальне, і психологічне пояснення.
Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати, зумовлені тотальною деіндивідуалізацією ліричного героя, на збільшовизованих теренах укрупненого до всепланетного робітничо-селянського "ми". Бо за краще майбутнє, яким би воно не мислилося окремими індивідами, змагалася не безлика маса, а сила з'єднаних ідеєю особистостей. Вони по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, закохувалися і любилися, і було їм сумно розлучатися, і боляче було помирать. У злютованій єдиним поривом масі література мусила розгледіти індивідуальні обличчя і душі, аби остаточно не відступити від життя на хисткі терени загальниковості й плакатності (як то й сталося невдовзі з пролеткультом, а великою мірою — і всім слов'янським футуризмом). Першому і найкраще в політичних кордонах совєтизованої України це вдалося В. Сосюрі.
"Червона зима" увиразнила в цій поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля — не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не іде ї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. В плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.
"Червона зима" вмістила в дев'яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника "робітничої рані", світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.
Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспільному морі, визначеність як дарунок "мятежній" душі, світоглядна певність, основана на визнаній доцільності й доречності всіх випробувань, що випадають на долю людини й суспільства (а це дарує легкість і свободу почувань!), — ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, яка попри всю суворість зображуваної реальності (злидні, голод і холод, розруха, війна і смерть) наскрізь віталістична. Це — звук і голос надії на доладне впорядкування світу, надії, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомільйонного "ми", котре не нівелює особистості, а дарує радісне почуття примножених сил у боротьбі за суспільне благо, — шлях такий тернистий і звичайний, — є пафосом цього твору:
І чітко мірний крок ряди сотень хитає...
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...
Здається, я і є, і мов мене немає,
то "я" моє злилось з народу "ми" святим.

Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про с е-б е, гартоване досвідом багатьох (насправді й імпліцитно — роду!). Це була нова лірика суб'єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загальнозначиме і не мислилася поза ним.
Естетика, з якої народилася "Червона зима" і яку несла вся лірика Сосюри 20-х років (збірки: "Поезії", 1921, "Червона зима", 1922, "Осінні зорі", 1924, "Сьогодні", 1925, "Золоті шуліки", 1927, "Коли зацвітуть акації", 1928 та ін.), визнавала і підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям усієї суспільної множини, але не губиться, не розчиняється в ньому безслідно. Саме так, як ліричне "я" поеми, зливаючись з "народу "ми" святим", лишається образом конкретного юнака, котрий пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство з "чорною" роботою "за четвертак", тужить над могилою брата...
Сосюра художньо узагальнив і утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспільному огромі, мати моральне право без сорому звітувати своєму часові й поколінню: "і я щось значив, щось зробив", коли "Вкраїну з краю в край проходили з боями". Оце потверджене людське достоїнство кожен і бачив у героєві "Червоної зими" і в цьому розумінні — самого себе.
Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як психології, що позбавляла людину права на особисте життя, радість і щастя в умовах різних соціальних протистоянь. Ліричний герой всієї поезії Сосюри — багатий духовно, він переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають йому бути учасником соціально-історичних процесів, бо й самі ці процеси у сприйманні Сосюри є власне способом буття одухотвореної матерії і визначаються не так певною ідеологією (що радянська критика традиційно накидала поетові, далекому від ідеологічної послідовності, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами універсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладі фрагменти живої природи й сплески поривань набувають аксіологічного смислу й означують собою певні світоглядні віхи:
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть...
………………………..
Ми хвилі любим, хвилі любим.
Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи
 ти до моєї голови! (1923)
"Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися боротьба й кохання, — і кращий хто, не знаю я" (1923—1924), — так просто і природно "знімається" суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним — невситимою вітальністю, радісною жагою життя в усіх його проявах, ідеологічна забарвленість якої не має вирішального значення (саме тому обік "Червоної зими" ми бачимо й поему "Перстень").
Вся сфера інтимного набула під пером Сосюри потужного онтологічного сенсу й почала імпліцитно свідчити на користь тих суспільно-політичних "ландшафтів", в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, — більшовицько-пролетарських). Лірика Сосюри 20-х років ("Ластівки на сонці, ластівки на сонці...", "Вже в золоті лани...", "Коли потяг у даль загуркоче...", "Марія", "Жовтіє лист..." та ін.) явила людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки в споконвічних мріях народу. До обіцяного більшовиками і насправді відвіку сподіваного народом "світлого майбутнього" було, м'яко кажучи, далеко: тим захопливіше й принадніше було уявляти його риси на прикладі конкретної долі такого земного героя Сосюри. Читач відчував з ним глибоку духовну спорідненість і ніби прилучався до омріяного грядущого.
Живлющою росою лягла ця поезія на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, — як писав згодом О. Довженко, — "життя саме по собі найвище благо", і в цьому була її очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між "моїм" і "нашим": все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в усій своїй суперечливій повноті. Особисте у Сосюри скрізь і завжди є суспільно значимим (що часом призводить і до невдач — згадаймо вірш "Дві" 1924 р.). Так само й справи загальнонародні є предметом найщиріших уболівань суб'єкта його лірики. Це також вагомий внесок поета в естетику українського вірша, бо завдяки опредмечуванню індивідуального переживання й загалом його рішучому "оземленню" долається психоемоційна абстрагованість (отже, й декларативність!) ранньомодерністського поетичного дискурсу. Життєва уконкретненість і соціально-психологічна достеменність переживання стане однією з естетичних підвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякі наслідки в майбутньому (до речі, не лише української поезії, а й, скажімо, польської, де ці якості ще глибше вживить практика "скамандритів"). Згадаймо бодай М. Вінграновського: "Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом..." — любов до жінки, до рідної землі, її історії та культури злито в єдиний віталістичний порив.
У віршах Сосюри, ніби вперше побачені в своєрідній урбаністичній красі, постають картини міста, брукованих вулиць, срібного морського узбережжя; теплим блиском світиться ніч, зволожена "лукавими очима", відчувається широкий і вільний подих того життя, заради якого "в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...", заради якого звергалися ідоли земні та небесні і з такою необачністю ламався світ традиційних взаємин та уявлень: "О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести!.." (1921). У цьому програмному вірші збірки "Поезії" 1921 р. з великою безпосередністю Сосюра заповів своє митецьке кредо: всією творчістю він оспівуватиме безкінечне оновлення життя, що винурюється з магми одвічного перетворення матерії у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні, радості й стражданні зі своїм народом. Так, це оновлення пов'язуватиметься поетом з падінням царату, визвольними змаганнями УНР, потім — в силу політичної безопірності його натури — з розбудовою соціалістичного ладу (щоправда, не без сумнівів та сум'яття, зокрема в тяжкий для поета злам 20—30-х років, згадаймо бодай збірку "Серце" або вірш "Нуждарі"). Водночас це оновлення як щаслива властивість природи матиме й значно ширший пантеїстичний смисл, що достоту увиразниться в його пізній, під певним оглядом натурфілософській ліриці.
Буремні події 1918—1919 рр. зродили палкі надії на якесь кардинальне перетворення світу й віддавна вже небачене духовне розкріпачення людини, наділеної почуттями виняткової сили, які до того ж перебувають у згоді із силами природи, фактично є органічним продовженням цих останніх: "Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання... В день такий розквітає весна на землі і земля убирається зрання". Це — не гіпербола, як нудно твердить шкільний підручник, це— твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини — цього одухотвореного імпульсу Всесвіту. Навіть обіцяний коханій "золотий Оріон" — гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, — зоря, що дарується обраниці, — романсова традиція), а в головному — передчуття нової змоги людини, передбачення, в слушності якого міг переконатися і сам поет, стежачи за першими космічними польотами.
Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без утрат і спрощень не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної та філософської лірики, бо він оновив і зблизив самі ці жанри на грунті синкретичного світосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволяють людині, як її бачить поет, бути справжнім творцем своєї долі. 1 тоді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада "Комсомолець", 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш "Дніпрельстан", як відомо, написаний до появи самої станції — 1926 р.), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої природи ("Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім'я печальне: Марія").
Володимиру Сосюрі поталанило — він дав ту поезію, якої жагуче потребував час: соціально заангажовану, рвійну і водночас ніжну, вразливу, поезію, яка висвітила в людині воєнного комунізму й пролетарської ортодоксії її істинно людську сутність — доброту, чуйність, природне почуття справедливості й милосердя. І в цьому образі все молоде покоління впізнало себе — яким було, точніше, яким хотіло, мріяло бути! Також очевидно, що увесь цей комплекс морально-естетичних властивостей сосюринського письма впритул підводить нас до проблеми кордоцентризму як важливого чинника еволюції української художньої свідомості XX ст., що потребує окремого дослідження.
1922 р. в Харкові виходить збірка В. Сосюри "Червона зима". Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас — цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби. Так, четвертий розділок поеми "1917 рік" — типово експресіоністичний, а вже наступний — п'ятий — аж дихає українською народнопісенною традицією на межі прямої стилізації ("А ми сіли на коні, ворогів рубати — не по одному із нас заплакала мати", 1921). Окремі твори писано верлібром, а поряд — зразки нормативного вірша, якими можна, як відзначав іще А. Шамрай, ілюструвати практику імажинізму: "І спогади тремтять, мов смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий ґлей" (1921). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська колористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, колористика, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед пшениць під сонячним небом ("Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе...", "Мій брате Вересню, з блакитними очима"). Не цурається Сосюра й перифрази з відомих зразків, зокрема Тичини: "Нових імен і синтезу нового" (поема "В віках").
Разом з тим, настрій в поезії Сосюри — категорія настільки панівна, що підпорядковує собі й уніфікує навіть далекі одна одній стильові манери. Так само, як романс, має здатність сполучати і перетоплювати в собі класичні й сучасні мовностилістичні форми аж до сленгу. Для Сосюри в ролі такого сленгу виступають не тільки просторічні вирази й звороти ("Ех, їдять його мухи з комарами", "Скоро стане спекулянту жарко" та ін.), а й різні художньо-стильові зразки, що існують на слуху суспільства — від давньої думи до авангардних новацій.
У не меншому діапазоні ширяє і соціально-філософська думка поета. Прямою даниною космізму як художньої течії 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб'єкт якої прагне охопити єдиним поглядом розбурхану революційними катаклізмами планету. Поема "В віках" (1921) приносить ще більші — вселенські масштаби виміру подій та образних узагальнень. Досить несподівано (з огляду на попередню лірику) лівацькі ідеї Пролеткульту (до оргбюро якого Сосюра входив у 1921—1922 рр.) прориваються войовничим запереченням "старозавітних" цінностей, предковічної християнської моралі в третьому розділі цього твору. І так само щиро ці архіреволюційні ідеї поет у наступних рядках наповнює гедоністичним пафосом, почуттям приналежності особистості до безсмертної неньки-природи. Сувора дійсність і стоїчне її сприйняття відбиті у присвяченому М. Хвильовому диптихові "Сніг... перед очима за лицями лиця..." (1921). А у вірші "Граційно руку подала і пішла" явно панує стихія революційного романтизму.
Таке коливання ідейно-філософських акцентів свідчить про існування певного спільного їх знаменника, яким у Сосюри є пантеїстичне світовідчуття, цілковита взаємопроникність суспільної історії, природи й людини, їх внутрішня злагодженість, притаманна синкретичному мисленню древніх. Сосюрі дароване відчуття абсолютної єдності з усім, що його оточує, чисто емоційна оцінка дійсності, не регламентована, по суті, жодними філософськими системами, окрім віталістичного захвату і нетрагічного переживання плинного Часу. Все це — язичницька щирість, "про всяк випадок" збережена історією розвитку людського духу. Навряд чи всерйоз випадає говорити про ясність соціально-політичного мислення поета, брак якої Сосюрі цілком слушно закидали впродовж чи не всього його життя.
У 20-ті роки Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми "Оксана" (1922), "Робітфаківка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сількор", "Хлоня" (всі— 1924р.). Теперішнього читача важко (та чи й потрібно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художніх зразків, але сучасникам Сосюри ці твори багато чим імпонували. Головним у портретописанні Сосюри (окрім психологічної проникливості, вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку) було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів, як дозволяють думати збережені строфи, належала й поема "Махно" (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі "стільки випив горя, що й нащадкам стане" ¹⁵. Одним із перших проявів інтересу молодої української літератури до рідної давнини, дорогоцінного в умовах ліво-революційних вульгаризацій історії, став віршований роман Сосюри "Тарас Трясило" (1925). І в цьому — позитивний сенс твору, не вільного від багатьох художніх вад ¹⁶ (треба сказати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами й мінусами). Інтерес митця до вітчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рівні: всією образною системою він утверджуватиме свою спорідненість з Україною, ЇЇ вічним і благотворним духом. У цьому — високий ментальний смисл сосюринських "золотих зірок", "блакитних озер", "солов'їних гаїв".
1928 р. Сосюра розпочинає писати поему "Мазепа", що також дасть привід для всіляких звинувачень на його адресу. Його постійно ваблять до себе великі поетичні форми. Після поем "Віра" (1923) та яскраво експресіоністичного "Золотого ведмедика" (1923) він створює епопею "Залізниця" (1923— 1924), що складається з п'яти сюжетно пов'язаних між собою поем. Герой цього твору під враженням від випадкової зустрічі з коханою звертається подумки до минулого і прагне розібратися, що ж було справжнім, головним, а що випадком і помилкою. Ним керує стремління впорядкувати пережите, дати йому якийсь лад, пояснити і прояснити загальним ходом суспільно-історичних подій. Всуціль автобіографічний, він не зрікається жодного грана пережитого і сподіяного, не прагне його забути, а навпаки, — вигорта все "на світ Божий", за власним розумінням одсіваючи велике од малого, істинне від оманливого. Це і є впорядкуванням, бо тут не лише героїчному вчинкові, а й хибному крокові відводиться своє належне місце в загальній логіці подій. Важко не помітити типово сосюринської алогічності, що якраз і свідчить про синкретичні підвалини світогляду, в постійному намаганні поєднати непоєднуване й художньо узгодити абсолютно суперечливі, як на гуманістичний світогляд першої половини XX ст., начала: воєнне звірство, кров, захват, любов, п'янке упоїння природою, співчуття до жертв цього лихоліття, що водчас подається в героїчному ореолі, тощо.
З крайньою відвертістю автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, сутички з гетьманщиною й петлюрівську одіссею. З небаченою досі правдивістю увиразнюється природність мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні вади твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилює в поезії подих живої дійсності, яким одмічена "Скорбна матір" П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде закляпований регламентованою соцреалістичною естетикою.
Як і в інших автобіографічних творах Сосюри, явища й події трактуються в "Залізниці" як природна даність, що не потребує жодної редукції, замовчування або якогось етичного моделювання. Модальність чужа художній думці Сосюри —так б у л о, і цього досить. Саме звідси (за всієї суб'єктивності) — виняткова емоційна переконливість його письма. Але ця ж сама правдивість зображення реальних подій раз по раз розламує художню цілісність великих полотен Сосюри, розкомпоновує її притаманною життю суперечливістю, призводить до ліричного безладу й незавершеності. Правдивість окремого надзвичайно увиразнює наївну нерозчленованість (себто фактично — неосмисленість раціональним глуздом) цілого як морально-естетичний принцип поетичного самовираження.
Так, ворожа кров на снігу все ж таки лишається людською кров'ю, на яку чутливий герой не може дивитися байдуже, незворушно; жагучі любощі між боями, як не повертай, лишаються даністю іншого життєвого контексту і вписуються в це смердюче і криваве воєнне тло всупереч глуздові хіба що щасливим здивуванням, сторопілістю. Оце наївне здивування, дитяча розгубленість і захват самим переживанням подій наскрізь пронизують собою поеми Сосюри, будучи єдиною логікою поєднання непоєднуваного і пояснення того, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження — прерогатива лірики, тому саме у віршах Сосюра сягає бажаної повноти і завершеності у відтворенні дійсності (звісно, не за часопросторовою соціальною географією, а глибиною духовного віддання): "Уже зоря золоторога..." (1922), "Ластівки на сонці..." (1922), "І все, куди не йду..." (1922) та ін. Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, магія його глумливої щодо раціонального глузду глибини. Так, щирий і простий Сосюра... А за плечима тієї "простоти"— тисячоліття!
Від 1925 р. Сосюра повністю віддається літературній роботі, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет ім. Артема (де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті за підручником Плевака — його власну творчість). У літературному житті 20—30-х років поет займає позірно незалежну, а в плані теоретичних баталій —досить легковажну й вразливу позицію. Його ексцентрична натура відгукується на життєві й художні явища всупереч усяким теоретичним постулатам і програмним настановам (згадаймо епізод із В. Маяковським 1922 р., якого Сосюра був зобов'язаний "розгромити" і якого... привселюдно привітав як великого поета, чим викликав обурення і гнів харківських колег-пролеткультівців 17). За десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях (Пролеткульті, "Плузі", "Гарті", ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАПі та ін.), керуючись не так ставленням до їх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями. З другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заангажованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував "широкий сонячний рух української молоді до культури" ("Плуг") і насторожувала "аристократична" замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців ¹⁸.
А за цими симпатіями й антипатіями — життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925— 1928 рр. ^І9 Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якимось прагматичним регуляторам, — все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри. Найповніше ці настрої відбилися в збірці "Місто" (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви — "далека Іранія" і "замріяна Індія", казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі "Воно" читаємо: "Знає він — од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова". Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам'ять.
Визначальним є те, що в умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя з його дедалі агресивнішим "класовим профілем" Сосюрі з великими труднощами й моральними втратами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Він оспівував печальне ім'я Марії, а цього ж 1925 р. у Харківському університеті професор Рожицин, працівник ЦК, розносив у пух і прах прибічників одвічних естетичних цінностей у лекції "Красота — это контрреволюция"²⁰. Поетові дедалі більше перепадає за "солов'їв" і "троянди", "синій сум очей" і "вечірній сум гітар", хоча це — лише один бік чуттєвості, особистісності його слова, що мало й інший — вже наголошений вище вітальний порив цілком акцептованого владою суспільного характеру, відбитий низкою яскравих образів і картин:
Люблю тебе, доба переходова,
за смутний вид, за зломи,
за огні, за рух юрби і за огненне слово,
за владне "так" і непокірне "ні"...
("Сонет", 1927)
Зрештою, навіть його "програмна" громадянська лірика входила в суперечність з ортодоксальною більшовицькою критикою, оскільки красою для Сосюри була і неретушована жорстка правда життя, яким воно було і є, а не тільки ідея красивого життя, "світлого майбутнього":
І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля муру
від червоної кулі лягло ²¹.
("І пішов я тоді до Петлюри...")
Хай Сосюра не виголошував маніфестів на захист свободи творчості, більше того, визнавав і втілював на письмі принцип соціальної заангажованості літератури (невдовзі цілковито сфальшований теорією і практикою соцреалізму). Але його лірика в своїй кращій частині народжувалася з духовної свободи художника, його образність мала глибоке інтуїтивно-психологічне підґрунтя, народжувалася свавільним екзистенційним захватом і вже тому вихоплювалася з-під влади інших законів — ідеологічних, — яким дедалі більше підпорядковувалася література ("Плакав вітер і айстри осінні нахилялись до зляканих трав", "як пахнуть губи снігом талим і сонцем — кучері твої", — це та багато іншого — передовсім поезія).
Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення — гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть. "На рев і регіт індустрії ходою твердою іду", — писав поет у вірші "Іду" 1926 р. Разом з тим, збентежений ґвалтівними темпами індустріалізації, що насильно відривала людей від землі й новітніми нуждарями жбурляла їх на маргінеси суспільства, він писав і такі твори, як вірш "Нуждарі", тільки нині відкритий широкому читачеві ²². І це також лірика.
А йому продовжують дорікати за ліризм, виходячи з пролеткультівських уявлень, що все ніжне та особистісне — ретроградне, а гучне й бадьоре — передове. Уповні це виявилося під час літературної дискусії 1925—1928 рр. ²³ На жаль, все це виливалося не тільки у вульгарні критичні закиди, а й мало грізні практичні наслідки (згадаймо перше виключення Сосюри з партії, невдовзі відмінене вищою інстанцією ²⁴).
Довірливий і щирий, Сосюра шукає порозуміння з оточенням, естетичними вимогами часу, що невмолимо канонізуються. Він готовий визнати власні "помилки" аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Фактами цих тяжких терзань є вірш "Вечірні вулиці" 1928 р., де складається данина індустріалізації, і вірш "Майстерня" 1932 р. з його страхітливим апофеозом знеособлених шерег, затоптуванням власного "я", запереченням, ба навіть моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій.
Але такі поступки вульгарній думці полегшити ситуацію не могли. По-перше, тому що взагалі зректися ліризму як власного мистецького єства Сосюра не міг. По-друге, відторгнення його з літпроцесу мало свою жорстку позаособистісну логіку. Надходили 30-ті роки — доба тоталітарної ідеології, яка потребувала і формувала безсловесного виконавця. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною радянській системі. В тому й драма тогочасної лірики (загалом мистецтва!), що вона у кращій своїй частині продовжувала утверджувати цінність особистості, тоді як комуністична ідеологія потребувала знецінення її до рівня легко замінимого "гвинтика". Ця драма надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка.
Сосюра, котрий висвітив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, "вибився з хору". Лірика, в якій поет "опускався" до радості й смутку землянина, тоді як життя цього землянина вже переставало йому належати і владною рукою жбурлялося на дно індустріальних котлованів, — така лірика суперечила духові доби. І цей антагонізм не могли зняти жодні втечі поета від самого себе, бо, вдаючись до них, він перетворювався з художника на ілюстратора. Останній міг сподіватися на замирення з суспільною реальністю, художник — ніколи. Художник лишався в опозиції.
Виходять збірки віршів "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації", "Де шахти на горі" (обидві 1928 р.), сповнені погідних настроїв і снаги творчого діяння, народжуються такі прекрасні ліричні мініатюри, як "Падають сніжинки лагідно і млисто", "Білі акації будуть цвісти", "Тебе любив — як вітер небо" та ін. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, звуками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить у лірику Сосюри, аби здобути в ній довге життя. Більше того, 1927 р. поет пише вірнопіддану соціально-політичну інвективу "Відповідь", у 1928—1929 рр. — поеми "Вчителька", "Поет", ба навіть "ДПУ" і художньо найпомітнішу з-поміж них — "Заводянка". Все говорить про те, що він начебто здолав "непівський" психологічний розлад, зробив свій політичний вибір і як лірик намагається зануритися в мирний будень України. Це почасти помічає і розуміє критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру²⁵. Однак на терезах політичної кон'юнктури фахова думка важить небагато. Закиди в бік Сосюри суворішають, атмосфера безкінечних зауважень і повчань (аж до перевиховування поета при заводському верстаті 1931 р.! ²⁶) ввергає його в стан нової, глибокої і затяжної кризи. Гіркі передчуття і відчайні настрої поета найповніше відбиваються в збірці "Серце" 1931 р., зокрема у вірші, що дав їй назву. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки вельми непоміркований спосіб життя, великої психологічної травми завдають Сосюрі жахливі картини голодомору 1932—1933 рр. У 1934 р. Сосюра потрапляє до психіатричної лікарні. Можливо, це й справді рятує його від страшнішого з огляду на розв'язаний у країні терор²⁷. Того ж року поета виключають із партії — лише 1940 р. після його відчайдушного листа до Сталіна, якому він щиро вірив, зі словами "Отец, спаси меня!" поета поновлять у лавах ВКП(б) (читайте — "дозволять жити далі") ²⁸.
У ці кризові роки Сосюра майже не пише, а займається поетичними перекладами. Аби переконатися, наскільки талановито — досить перечитати "Демона" М. Лєрмонтова в його художньому відданні. Декотра стильова одноманітність, зумовлена органічністю й цілісністю його поетичного мислення, від невтаємниченого ока приховує іншого Сосюру — блискучого версифікатора й стиліста, майстра, що досконало володів можливостями слова.
1936 р. В. Сосюру повертають в ряди членів Спілки радянських письменників (виключення з партії автоматично викреслило його і з одержавленої творчої організації). Наступного, 1937 р., він одержує змогу переїхати з родиною до нової столиці України — Києва, удостоюється ордена "Знак пошани". Все говорить про те, що влада визнала за краще зберегти безхитрісного "поета робітничої рані", якого знав і любив увесь народ.
У припливі нових сил і надій В. Сосюра повертається до роботи. Сумного для країни 1937 р. виходить збірка "Нові поезії", яка показує, що і у важку пору муза ні-ні та й зазирала до поета, лишаючи такі свої щемні знаки, як "Айстра" (1934) або "Хвилі" (1934). Побитий, травмований Сосюра у зводинах із часом вийшов переможцем, остаточно утвердився на позиціях особистісного ліризму, щоб ніколи більше не зрікатися себе:
Сонце впало птицею за гори,
зоревіє сурми дальній спів.
Я такий же лірик, як і вчора,
в золотому шумі вечорів.
("В саду", 1935)
Умовою цього було виконання соцзамовлення — кон'юнктурно-декларативних текстів на взірець "Пісні про Ворошилова" (1937), які легко й у великій кількості виходили з-під пера Сосюри. Але в кращій і справді художній частині "Нові поезії", особливо ж збірка "Люблю" (1939), означили новий етап його творчості — пору художньої зрілості, врівноваженої і тонкої стилістики письма. В усій повноті розкривається рідкісний живописний талант майстра, котрий звичайний пейзаж уміє зробити чуттєво незглибимим:
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь іде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита, і
 берізка гола мерзне за вікном.
("Осінь", 1938)
Романсові перебори — в розумінні і мелодраматичних надмірів, і музичного ключа — зникають з поетичної тканини вірша Сосюри, лишаючись хіба що десь в основах облюбованого образного ряду. Це й специфічно сосюринська колористика ("синій", "золотий", "багряний"), і неодмінне сполучення різних планів (далекі зорі й опале листя, що шарудить під ногами, жовтогарячий вересневий гай і одна срібна павутинка бабиного літа). Але все це позбувається ранньомодерністської екзальтованості і висаджується на грунт "доброго реалізму й прозорої ясності спостережень" ²⁹. Бо винятковою для Сосюри є звичайна, ні, — незвичайна! — земна краса, сповнена невичерпного смислу. "Мятежний" вигнанець і "печерний хлопчик" обіймає світ поглядом зрілого мужа.
Одним із ліричних шедеврів цього періоду є вірш "В тиші алей" (1936). Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, раптових вигуків і такого ж раптового заніміння на випадкових деталях — жодних сентиментів! Дихання цієї лірики спокійне, врівноважене, лінії малюнку ясні й завершені:
В тиші алей вальсує вітер.
На цвіт жоржини і вербен
холодне злото ронить клен.
Надходить осінь соковита.
Поет дійшов згоди — зі світом, із собою. І, крім нього, це нікого не обходить — вища незалежність Художника заявила про себе досконалістю поетичного живопису.
Збірка "Люблю" — це горіння великого серця, якому відомі всі відтінки і радості, і смутку. Такі поезії, як "Люблю", "Васильки", "Чекання", належать до золотого фонду слов'янської лірики XX ст. Скажімо, у вірші "Чекання" Сосюра не розповідає про неспокій героя, а дає єдину і геніальну з художньої точки зору ознаку його стану. Таке напруження охопило ліричного персонажа, таке збентеження, що чуть йому вже саме дихання землі, млосний звук її плодоносіння: "Тихо. В повітрі — ні руху. Слів де для пісні знайду? Падають тепло і глухо яблука в нашім саду".
Така, здавалося б, проста образна пластика (проста, бо точна!) є результатом талановитої роботи по вигортанню зайвини із предметної картини світу, свідченням абсолютного художнього слуху. Лишається тільки те, що є продовженням людського переживання, не нав'язаним навколишньому, а впізнаним у ньому. Як, приміром, передчуття весняного пробудження, що низько стелиться весняними просторами, черкаючи вологими крильми по холодних обріях: "І нечутно лине довга ніч зимова, довга ніч зимова, чорнокрилий птах!"
Дедалі ширше і вдумливіше звертається Сосюра до традицій українського фольклору. Це й прямі ремінісценції до відомих пісень (вірш "Сині трави", 1938), і оригінальні образи, зіперті на поетику художнього паралелізму, запитання-звернення до читача, наспівна ритмомелодика. Наприкінці 30-х років поет ніби вперше заглиблюється в океан народної пісні і думи, коли зважити, що напочатку в його ліриці переважали романсові мотиви і більш близькі в часі маршові ритми "переходової доби". Не обходиться тут і без прямої стилізації, яка, на щастя, лишається винятком, а не правилом.
1940 р. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах "Червоногвардієць", де знову оживає революційне минуле. В широку оповідь вплітаються численні мотиви з життя родини поета, його товаришів і друзів, описи військових баталій та окремі ліричні теми. Багато уваги приділено літам раннього дитинства, дійсній чи дофантазованій генеалогії автора, його вихованню й першим літературним спробам, а головне — незабутнім буремним подіям зламу перших десятиліть. "Червоногвардієць" увібрав усе те, що складає автобіографічну основу творчості Сосюри 20-х років, той її життєписний струмінь, до якого митець раз по раз повертатиметься й пізніше. Твір має відкриту композицію: розповідь ведеться то від першої, то від третьої особи, автор втручається в неї, уточнює і доповнює сповідь героя-юнака з позицій своїх сорока років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого Сосюра включив навіть окремі розділи поеми "Заводянка", є своєрідним підсумком художньої розробки власних проблемно-тематичних обширів: дореволюційна Донеччина, боротьба й кохання в якомусь магічному своєму поєднанні, гостре переживання миті і сповнений надії порив за видимі грані часу.
Останні передвоєнні книги ("Журавлі прилетіли", "Крізь вітри і роки"— 1940р.) виповнюються мотивами виняткової любові до жінки ("Марії"), до природи ("Я квітку не можу зі-зірвати..."), до всього того великого й дорогого, що зветься Вітчизною. Це й захоплення самою здатністю людини відчувати, потрясатися — не прямо, але явно піднесене Сосюрою над здатністю раціонального глузду ("Ти спиш, а я заснуть не можу...").
Естетичне кредо поета, живлене ідеєю віталізму й духовного горіння, дістає прямого виразу у вірші "Любіть і боріться за щастя безкрає" 1940 р. Поет глибше починає розуміти й самого себе, ті первісні сили, що вели й ведуть його крізь усі випробовування, були і завжди будуть потрібні людям ("Краю мій!", 1940). Людина покликана перейматися сущим і бентежитися — в тому її життя, шлях до вічності й свободи. Небуттям є тільки духовна німота, а тому фізична смерть утрачає свій абсолютний трагізм. Проминання — річ печальна, однак і воно також є життям. Через усвідомлення цього жура за молодістю, що не раз озивалася у віршах Сосюри драматичним зойком, перестає бути нестерпно болісною і надривною. Як у вірші "Вершник" 1940 р., де не чути ні панічного страху, ні відчаю, ні жаского передчуття тліну, а є тільки спокій спостереження, прикута до круговороту сущого увага, бо душа людини — нетлінна. Цілком очевидно й те, що це останнє не має жодного відношення до християнської ідеї:
Маліють дні. Холодними стежками
блукає осінь в сумі по садах. І
 журавлі прощальними ключами
летять у даль... Куриться довгий шлях,
і вершник мчить у брязкоті металу,
мов наздогнать весни він хоче дні...
О друже мій! То молодість промчала
на золотому дикому коні...

Війна з Німеччиною застає Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва, в складі письменницьких агітгруп виступає перед населенням. З наближенням фронту до столиці України разом зі Спілкою письменників виїздить до Уфи. Звідти по всіх фронтах розлітається полум'яне слово поета, його чують і на зайнятих фашистами рідних землях: написаний в Башкирії славнозвісний "Лист до земляків" (1941) поширюється листівками по всій Україні: "Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат...". Цей твір Сосюри був одним із перших в українській радянській поезії війни, де бадьорий заклик до бою змінився щирою і суворою розмовою із співвітчизниками — не безликими шерегами воїнів, а гуртом дорогих особистостей. У громадянську лірику знову поверталася конкретна людина, яка тільки й могла захистити Батьківщину.
Прагнучи бути ближче до вирішальних подій, Сосюра 1942 р. наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі.
1943 р. ЦК Компартії України задовольняє настійливі домагання поета й направляє його "в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну" ³⁰. 1943 р. засновується фронтова газета "За честь Батьківщини", до редакції якої входять А. Головко, А. Малишко, Л. Дмитерко і з якою співпрацює і В. Сосюра. Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами ^ЗІ.
Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки "В годину гніву", 1942, "Під гул кривавий", 1942, численні публікації в періодиці). Це — непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ ("Ворожий зір покриє тьмою...", "Ми переможемо", "Забрали все із хати..." та ін.). Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку ("Коли додому я прийду...", "Коли фіалка синім оком..."). Декому ця друга "нута" здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: "Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень", — крізь "гарматний грім-огонь" посилаючи Україні дарунок "бідного серця" (1941).
Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в "годину гніву" (спершу ця назва мислилася автором ширшою — "В годину гніву і печалі", але від другої її частини він зрештою відмовився ³². Подібну реакцію, до речі, викликала й "Мандрівка в молодість" М. Рильського (1942— 1944), на тривалий час віднесена до "хибних" і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в димах пожарищ, хто щодня бачив смерть, ця поетика щастя, пафос нормального життя насправді були вкрай необхідними й дорогими. Як світло в кінці тунелю, як свідомість того, навіщо він зводиться під кулі, що боронить ³³:
І тиха вулиця, що нею
не раз я йшов, — моя весна, —
спахне в ранковому інеї,
й — шибки знайомого вікна...
Це там пісні складав я милій
про синь закоханих очей.
І чорний кіт в манишці білій
мене зустріне край дверей.
Цей висвітлений в пожежах 1941 р. образ звичайного земного щастя, яке ще вчора чи хто й помічав і яке нині гріє спомином серця, мав могутній гуманістичний сенс, даруючи воїнові гостре відчуття того, що він захищає.
У широкому сенсі ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітлених пафосом високого гуманізму: "Щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли". Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики.
В період війни Сосюра пише поему "Олег Кошовий", вельми високо оцінену критикою ³⁴ і не включену до десятитомника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема "Мій син" (1942—1944, у першому газетному виданні має назву "Син") ³⁵ наражається на відчутну й тривалу критику³⁶. Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона була зігріта гуманізмом і явила ту людину — і вольову, і безвольну, — яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи, і розгрішуючись перед близькими й далекими — а таки несла!
Глибоко особистісна поема "Мій син" (включена до всіх солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки "знімаються" свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує.
1944 р. поет повертається до Києва, працює на відбудові Хрещатика, пише. "І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі", — так увічнив Сосюра першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947). Та вже за мить озвалися в цій тиші гул моторів і крики заводських гудків, соковитий шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови, яким виповнюється лірика Сосюри. Передбачення стало дійсністю (адже й сама назва нової збірки 1947 р. "Щоб сади шуміли" — це рядок із вірша 1941 р. "В цю годину грізну"), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: "І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив".
"Жита краса", "срібло рік", "зелені сни душі" тощо — така образна пластика домінує в його творчості (хоч не обходиться тут і без частих самоповторів, трафаретних пластичних рішень). У поезії Сосюри явно посилюється дидактичний струмінь, що загалом характерне для остаточно сформованого саме в 50-ті роки соцреалістичного канону ("на землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить", — за якесь десятиліття цією неоромантичною за походженням формулою скористається Б. Олійник у вірші "Та не тліть, а горіть!").
Означені риси ідейно-стильової еволюції яскраво виявилися вже у вірші "Любіть Україну" 1944 р,, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф'євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі ³⁷. Починаючи від редакційної статті у "Правде" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане
Сосюрою ³⁸. Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш "Любіть Україну" не давав, а був лише зручним приводом після нагінки "космополітів" розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.
Ідеєю вірша є любов до батьківщини як моральна основа світогляду. В цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття. Справді, як може представник іншого народу повірити в мою повагу до нього та його культури, коли я не люблю і не шаную навіть свій народ, коли моя батьківщина — "там, де мені добре"? Про це й говорив, звертаючись до молоді, поет.
Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. ³⁹ Тоді з'являються нові книги віршів — "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957). З останньою пов'язуємо початок світлого й завершального періоду творчості В. Сосюри.