Курсовая Державне регулювання економіки 4

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 27.12.2024

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

ЗМІСТ
Вступ

1. Об'єктивна потреба і теоретичні основи державного регулювання економіки

1.1 Економічна діяльність держави

1.2 Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулювання економіки

1.3. Методи державного регулювання економіки

2. Сучасні комплексні методи державного регулювання

2.1 Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування

2.2 Суть державного програмування і види програм

2.3 Фінансово-кредитне регулювання економіки

2.3.1 Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки

2.3.2 Податки як інструмент державного регулювання економіки

2.3.3 Грошово-кредитне регулювання

2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування та об'єктивна необхідність державного регулювання

2.5 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

2.6 Державне регулювання інвестиційної діяльності

2.7 Потреба державного регулювання ринку цінних паперів

2.8 Державна підтримка малого підприємництва

2.9 Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці

3. Державне регулювання розвитку науки і техніки

Висновок

Література

ВСТУП

У XX ст. виявилася безперспективність економічного розвитку суспільства з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а з іншого - державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

Свого часу У. Черчіль висловився про ринкову економіку як про таку, що має багато вад, однак тут же зазначив, що нічого кращого суспільство ще не придумало.

Ідеального ринку в природі немає. Сьогодні суспільством, що вбирає кращі риси цих крайніх полюсів, може бути суспільство регульованих ринкових відносин. У цьому дедалі більше переконуються всі: країни з регульованою ринковою економікою залишили далеко позаду держави з іншими системами - так званою соціалістичною і стихійною ринковою.

Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавче запроваджувала «загальні правила гри», тобто систему нормативних актів, які регулюють діяльність суб'єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах розглядали не тільки кримінальні справи, але й майнові, господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, а й фінансувала закупівлю зброї і спорядження для приватних компаній. У деяких країнах державі належали залізниці і так звані казенні заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX ст. була максимально обмежена, національне виробництво стало майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Прихильники теорії класичного капіталізму були впевнені, що недостатня величина сукупного попиту в умовах гнучкості цін не може бути причиною зменшення реального обсягу виробництва нижче природного рівня. Вони вважали, що попит завжди буде достатнім для того, щоб спожити всю продукцію, вироблену на базі наявних ресурсів і сучасної технології. Це положення ґрунтується на законі Сея, за яким пропозиція створює власний попит. Тому не може бути розриву між сукупним попитом та сукупною пропозицією, а зміна сукупної пропозиції породжує таку ж зміну сукупного попиту. Іншими словами, коли рівновага під впливом певних факторів порушується, то вона автоматично відновлюється через механізм гнучких цін, внутрішній механізм саморегулювання.

Згідно з теорією класичного капіталізму головна спонукальна сила розвитку у ринковій системі - це особистий інтерес, пов'язаний з одержанням прибутку. Одна з центральних ідей полягає в тому, що економіка функціонує ефективно, якщо держава не втручається. Вважають, що ефективному функціонуванню економіки, яка здатна автоматично досягти певного обсягу виробництва і повної зайнятості населення, втручання держави може тільки зашкодити. Оскільки головним регулятором економічного розвитку є ринок, то йому треба надати повну свободу. Проте глибока і затяжна криза 30-х років XX ст. заперечили цю теорію. Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не виконує покладених на нього функцій, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й викликало потребу переходу до активного регулювання економіки. В 1933 р. у США команда президента Ф. Рузвельта розробила і реалізувала так званий новий курс, практично запроваджуючи регулювання економіки. Вперше в історії США була утворена Рада з національної економічної безпеки, яка фактично координувала всі заходи в рамках нового курсу.

Теорію державного регулювання економіки, як відомо, розробив Джон Мейнард Кейнс і його послідовники. За теорією Кейнса коливання сукупних витрат впливають передусім на виробництво і зайнятість, а не на ціни. Тому кейнсіанці вважають, що рівень виробництва, зайнятості, доходів і цін формується на підставі підвищення попиту, інвестицій, зростання експорту і державних витрат. Ці фактори є об'єктами державної економічної політики і перебувають під впливом держави. Особливістю теорії є те, що ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної стабільності, а тому держава зобов'язана відігравати активну роль у стабілізації економіки і пом'якшенні економічних спадів і піднесень. Для цього потрібно формувати відповідну державну економічну політику, ефективно використовуючи економічні, правові та адміністративні важелі. Держава повинна не тільки стимулювати зниження відсоткової ставки комерційних банків, а й запроваджувати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, вона повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним (уперше їх увів Ф. Рузвельт), людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Отже, важливою і необхідною умовою розвитку національної економіки, за кейнсіанською теорією, є висока інвестиційна активність підприємців і держави. Національне виробництво прямо залежить від капіталовкладень у науку, техніку, підготовку висококваліфікованих кадрів, організацію виробництва і праці, а останні за умови їх виконання діють як мультиплікатор - забезпечують економічне зростання у розширеному варіанті.

Саме тому, на мою думку, державне регулювання економіки, а зокрема ринкової економіки є надзвичайно важливим питанням сьогодення. В ході курсової роботи я намагатимусь дослідити це питання у двох аспектах: розглянути загальні основи державного регулювання економіки та висвітлити основні моменти, які мають безпосереднє відношення до України.

1. ОБ'ЄКТИВНА ПОТРЕБА І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1.1 Економічна діяльність держави

Діяльність держави характеризується двома різними поняттями – її потенціалом і ефективністю. Під потенціалом держави розуміють здатність ефективно провадити і пропагувати колективні заходи; ефективність - це результат використання цього потенціалу для задоволення зростаючого попиту суспільства на відповідні блага. Держава з більшими потенціальними можливостями може бути більш ефективною. Однак держава може мати значний потенціал і не бути достатньо ефективною, якщо цей потенціал не використовують належно.

На зламі XXI ст. міжнародна економічна конкуренція стає щораз важливішим чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку в умовах міжнародної конкуренції. Кількісно це виявляється в оптимальному співвідношенні між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

З цих причин інакше трактують економічну роль держави в цілому. В сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. Тобто економічно ефективною держава може бути лише тоді, коли ефективною є сама економіка.

Шлях до створення ефективнішої економічної системи досить складний. Найперше держава повинна зосередити наявні ресурси на тих завданнях, які може і повинна виконати. Формування ефективної держави можливе передусім у разі концентрації зусиль на фундаментальних завданнях запровадження партнерських відносин зі сферою бізнесу і суспільством у цілому.

Потенціал держави потрібно зміцнювати і шляхом активізації громадських інституцій. Це передбачає розробку ефективних норм і обмежень, які давали б змогу стримувати свавілля влади і боротися з корупцією. Для підвищення ефективності державні інституції повинні функціонувати в умовах широкої конкуренції та гласності, а місцеві органи влади повинні бути наділені широкими повноваженнями; до участі в управлінні і плануванні потрібно залучати громадські організації.

Послідовне скорочення ролі державних органів планування в економіці повинно відбуватись шляхом переходу від директивного планування до індикативного (рекомендаційного). Однак оскільки директивного планування у нас вже майже немає (його поспіхом зруйнували), потрібно удосконалювати започатковану практику індикативного планування, щоб дати змогу державним службам управління реалізувати свою стратегію за допомогою політики цін, відсоткових ставок, податків, кредитів, валютних курсів тощо.

В індикативних планах розробляють документи, які містять лише загальні контури державного прогнозу бажаного розвитку економіки, вони визначають державні витрати і капіталовкладення, діяльність державних підприємств. Прямим завданням плану тут є координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор, головним чином, через стимульований (або обмежуваний) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державних підприємств. У різних регіонах (областях) цей тиск буде неоднаковим. З цих та інших позицій визначають роль регіонів обласного рангу у формуванні ринкової економіки.

Система вільного ринку формується під впливом двох макроеконо-мічних концепцій - кейнсіанської та монетаристської. Монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, які значно та безпосередньо впливають на економіку. Монетаристи вважають, що система вільного ринку забезпечує макроекономічну стабільність на підставі конкуренції (за умови, що держава не втручається у функціонування економіки); незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятиме економічному зростанню, збільшення понад 5% може спричинити підвищення цін, зменшення грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростання виробництва повинно становити 3-5% за рік [11].

Згідно з концепцією Д. Кейнса, динаміку національного доходу і зайнятості визначають обсяг споживчих видатків населення, інвестиції, державні закупівлі та чистий експорт. Визначальну роль у цьому разі відіграють видатки населення (які залежать від його доходів) та інвестиції.

Кожна із концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує досвід багатьох держав, монетарний підхід є найпридатнішим для використання в умовах розвинутого ринку за наявності високого рівня розвитку, а кейнсіанський - у період становлення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави у розвиток соціально-економічних процесів і насамперед довгострокове регулювання економіки. Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала в повоєнний період у розвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку. Останніми десятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.

Сучасна економічна політика України, не мою думку, повинна ґрунтуватися на раціональному поєднанні елементів обох концепцій - кейнсіанства та монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України і законодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються монетаристської концепції.

У всіх розвинутих країнах базовими елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації та ін. Ось чому практично неможливо розробити модель співвідношення між ринковим і державним механізмами координації національної економіки, яка була б спільною для всіх країн. Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі.

Ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ, як неповна зайнятість населення, циклічність економічного розвитку, монополізм, нестабільність рівня цін, несправедливий розподіл доходів тощо. Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу: наука й освіта, охорона здоров'я, оборона, охорона довкілля. Є також сфери, де ринкові механізми спрацьовують або із запізненням, або не спрацьовують зовсім (зокрема, це стосується ринку робочої сили). Багато економічних проблем мають соціальний і політичний характер, і втручання держави для їх вирішення є обов'язковим. Переваги та недоліки ринкового регулювання наведені у таблиці 1.1.
Таблиця 1.1- Характеристика ринкового механізму

Ринковий механізм
Переваги	Недоліки
Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ресурсів у галузях і сферах).	Нездатний забезпечити конкурентне середовище.
Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції.	Зумовлює безробіття.
Оперативно реагує на зміну потреб (кон'юнктуру) і сприяє їх задоволенню.	Спричиняє велику диференціацію населення за доходами.
Стимулює підприємницьку активність, постійний пошук.	Виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище.
Сприяє підвищенню ефективності господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції).	Не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо).

Підводячи підсумок вищезазначеному, необхідно підкреслити, що визначальними завданнями держав з розвинутою ринковою економікою є такі:

1.забезпечення високого рівня зайнятості населення;

2.сприяння стабільним темпам зростання національного виробництва та високій його ефективності;

3.підтримка стабільного рівня цін;

4.перерозподіл доходів на користь найменш захищених груп населення;

5.сприяння розвитку раціональних зовнішньоекономічних зв'язків.

Виконати ці завдання можна за умови широкого розвитку вільного підприємництва, що потребує відповідної законодавчої бази, зокрема, щодо захисту прав власності, боротьби з монополізмом. Держава регулює грошовий обіг, забезпечує стійкість національної валюти, регулює взаємовідносини між підприємцями і найманими працівниками і, головне, гарантує безпеку національної економіки.

Із розвитком суспільства та вдосконаленням структури національного виробництва роль держави посилюється. На сучасному етапі держава виконує соціальні функції; регулює соціальні процеси (визначає мінімальні розміри заробітної плати, підвищує рівень зайнятості, матеріально забезпечує безробітних тощо).

Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення виробництва. Тому потрібна участь держави у стимулюванні науково-технічного прогресу (НТП), в інвестиційній і структурній політиці, особливо у разі планування довготермінових закордонних інвестицій, у розвитку великомасштабних інвестиційних проектів з тривалими термінами окупності, високим ступенем ризику тощо.

В умовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для вирішення складних регіональних проблем, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів.

Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно відрізняється від її ролі в умовах функціонування уже сформованої, добре відрегульованої економіки ринкового типу.

Самоорганізація, класичним взірцем якої є ринок, притаманна достатньо стійким системам, однак малоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Крім того, відсутність будь-яких регулівних начал у період трансформації веде до консервації старих структур і неминучого наростання хаотичних процесів. Тому на етапі становлення ринкової економіки можна виділити декілька специфічних завдань державного регулювання. Найперше - це формування нової системи відносин власності, які властиві багатоукладній економіці, створення конкурентного середовища, підтримка малого підприємництва, фермерських господарств тощо. У державі потрібно сформувати інфраструктуру планової економіки (дворівнева банківська система, страхові компанії та довірчі товариства, інвестиційні компанії, біржі та ін.), досягти макроекономічної стабілізації, цінової та ринкової лібералізації.

У найбільших розвинутих країнах сформувалася широка мережа механізмів саморегулювання - функціональні економічні системи (ФЕС).

Функціональні економічні системи визначають як динамічні саморегулювальні системи, діяльність яких спрямована на підтримування макроекономічної рівноваги національного ринку і створення оптимальних умов для обміну товарами, послугами, технікою, технологіями, формами капіталу, робочою силою тощо. ФЕС об'єднують різноманітні елементи ринкової інфраструктури, інституціональні заклади, у тому числі органи законодавчої і виконавчої влади, державні структури, асоціації товаровиробників, аналітичні та інформаційні центри, приватні комерційні структури та ін.

Формування ФЕС стало можливим лише внаслідок бурхливого розвитку засобів зв'язку, телекомунікацій та комп'ютерних систем, які дають змогу оперативно отримувати інформацію про стан на внутрішньому та зовнішньому ринках, аналізувати її та розраховувати варіанти прийняття рішень.

Типовими прикладами ФЕС є такі системи: формування конкурентного середовища; забезпечення стабільності національної валюти; підтримування рівня внутрішніх цін; стимулювання сукупного попиту; підтримування платіжного, у тому числі зовнішньоторговельного балансу; захист довкілля; підтримування високого рівня зайнятості та багато інших.

У саморегульованій економічній системі роль держави принципово змінюється. Держава стає головним координаційним центром усієї господарської структури. Вона через ФЕС втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно для підтримання стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення роботи механізму конкуренції. Перевага цієї моделі економічного розвитку полягає в тому, що в такому господарстві внаслідок наявності функціональних економічних систем постійно відбуваються процеси пристосування, що приводять до оптимального співвідношення попиту і пропозиції, заощаджень та інвестицій, доходів і витрат, експорту та імпорту тощо.

У процесі економічних перетворень у нашій країні створюють лише окремі елементи функціональних економічних систем, з яких у перспективі повинні сформуватись дієві механізми саморегулювання.

На практиці треба враховувати і низку інших обставин, які коригують співвідношення держави і ринку в економічній системі.

Звідси можна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює всі форми і засоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна політика держави - це конкретніший прояв економічної діяльності, організація й упорядкування економічних процесів відповідно до раніше визначених цілей. Економічні функції держави - це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави. Ці функції потрібно розглядати за двома напрямами: по-перше, держава є суб'єктом власності і підприємництва та регулює державний сектор національної економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (є щодо нього зовнішнім суб'єктом регулювання) і національну економіку в цілому. Механізм державного регулювання економіки - це сукупність різноманітних важелів, інструментів, за допомогою яких держава веде економічну діяльність. Інструментарій державного регулювання різноманітний. Деякі особливості цих питань будуть розглянуті нижче в ході курсової роботи.

1.2 Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулювання економіки

На підставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти сформулювали головні напрями та інструменти державного регулювання економіки. В процесі ринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного регулювання, як фіскальна політика, грошово-кредитна політика НБУ, інвестиційна політика, регулювання цін та валютного курсу, державні замовлення (контракти).

Головні елементи механізму державного регулювання економіки описують терміни: суб'єкт, об'єкт, методи і засоби.

Суб'єкти - це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності [1].

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії.

Наймогутніші виразники господарських інтересів - це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

Виконавцями господарських інтересів держави є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.

Об'єкти державного регулювання економіки - це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому майбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об'єктами державного регулювання економіки прийнято вважати такі: економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв'язки.

Перелічені об'єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між суб'єктами.

Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської кон'юнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу надають додаткові фінансові пільги, збільшують державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та зростання зайнятості.

Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в інших - заохочують розвиток нових галузей та видів виробництв - носіїв науково-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни всередині галузей, між галузями та в усьому національному виробництві, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічним інтересам суб'єктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим об'єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам по галузях та територіях, органи регулювання впливають на економічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулювання зайнятості - це підтримання нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованих працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійним об'єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником нормальної економіки. У всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним з головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.

У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави.

1.3 Методи державного регулювання економіки

Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схема класифікації цих методів показана на рисунку 1.1. [11]

Система управління виробничими галузями на початку перехідного періоду ґрунтується на адміністративних методах керівництва із поступовим використанням принципів територіально-галузевого і функціонально-галузевого управління, які повністю дають змогу узгодити державні, галузеві і регіональні інтереси з інтересами трудових колективів, що потребує використання економічних методів. Вони охоплюють фіскальну та грошово-кредитну політики Центрального банку. Самостійним комплексним методом державного регулювання економіки є державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів державного регулювання економіки.

Діяльність підприємств з державною формою власності регулюють, в основному, адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з недержавною формою власності в перехідний період – економічними (через фіскальну політику та грошово-кредитну політику Центрального банку).

Проте в другому випадку можна використовувати й елементи адміністративного управління.

За допомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення попиту та пропозиції на фінансових ринках.

До організаційних заходів, які відіграють важливу роль у системі державного управління і регулювання економіки, належать і пропоновані Кабінетом Міністрів України способи виведення економіки з «тіньового сектора», зокрема, такі:

1.Змінити вимоги щодо ліцензування підприємництва, визначити види діяльності, ліцензування яких треба скасувати.

2.Змінити процедуру реєстрації підприємств шляхом запровадження єдиної служби реєстрації та єдиного реєстраційного документа, обов'язкового для всіх адміністративних органів та установ. Передбачити запровадження п'ятиденного терміну розгляду заяв на реєстрацію. Визначити персональну відповідальність посадових осіб, які порушують усталену процедуру реєстрації.

3.Уточнити і спростити процедуру митного оформлення і операцій зовнішньої торгівлі, митного контролю з одночасним забезпеченням їхньої прозорості. Удосконалити процедуру оскарження дій посадових осіб та механізм їхньої персональної відповідальності за зволікання та порушення митних правил.

4.Вирішити у визначеному порядку питання щодо лібералізації та зняття необґрунтованих обмежень фінансових операцій, зокрема:

скасування картотеки (режиму безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з банківських рахунків);

розширення сфери застосування фіксованих податків;

переведення оподаткування підприємців та фермерів на єдиний фіксований податок.

5.Переглянути і реформувати майнові обмеження, зокрема, щодо придбання й оренди виробничих приміщень, землі та житла, використання їх у комерційних цілях. Забезпечити створення в Україні єдиного реєстру рухомого і нерухомого майна.

6.Переглянути і реформувати порядок ведення державними органами перевірок та інспекцій підприємницької діяльності.

7.Реалізувати заходи щодо лібералізації внутрішніх ринків газу, електроенергії, зерна і реструктуризації монопольних утворень у галузі залізничного транспорту та зв'язку.

Підводячи підсумок треба сказати, що методологія державного регулювання економіки досить теоретично розвинута, але деякі питання та проблеми виникають при їх реальному застосуванні.

2. СУЧАСНІ КОМПЛЕКСНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2.1 Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування

Для виконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібно спрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування про можливий стан об'єкта у майбутньому [11]. Укладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробки прогнозів – прогнозуванням. Прогнозування поєднує в собі два елементи: передбачення і пропонування. Відповідно до цього виділяють пошуковий і нормативний прогнози. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому - визначають бажаний (можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз має здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховує цілеспрямованих дій з боку суб'єктів управління. Його завдання - з'ясувати, як розвиватиметься досліджуваний об'єкт у разі збереження існуючих тенденцій. Нормативний прогноз має управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття на підставі отриманих знань управлінського рішення, його розробляють на засадах наперед визначених цілей. Проте прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшу визначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах і тому дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта також кількісно. Водночас прогноз, як і гіпотеза, має ймовірнісний характер.

Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики.

Ведення економічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу країни (регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального (сукупності трудових ресурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудових, матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування, нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а також передового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галузей промислового виробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їхніх виробничих потужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського (сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослинництва, а також лісних і водних), потенціалу соціального розвитку (охорони здоров'я, культури і мистецтва, спорту, туризму, загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфікації, різних видів громадської діяльності, об'єктів соціальної інфраструктури).

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програма економічного і соціального розвитку України - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери. Аналізуючи питання прогнозування, можна виділити такі головні функції прогнозування:

1.науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

2.дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у конкретних умовах;

3.оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;

4.виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватися на певних принципах, а саме: системності, наукової обґрунтованості, альтернативності, адекватності.

Принцип системності прогнозування, за визначенням О. Анчишкіна, означає, що, з одного боку, економіку розглядають як єдиний об'єкт, а з іншого, - як сукупність порівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування [2]. Цей підхід передбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Системність означає певну черговість використання моделей для формування прогнозу економічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо.

Наукова обґрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів потрібно враховувати вимоги об'єктивних економічних законів, вітчизняний та іноземний досвід формування прогнозів.

Принцип альтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови альтернатив у разі передбачення майбутнього розвитку об'єкта прогнозування.

Адекватність прогнозу об'єктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки та створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією. Для цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під час формування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують.

Основними принципами, на яких базується державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, є [11]:

1.принцип цілісності, який забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди;

2.принцип об'єктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку України розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних із офіційних видань Національного банку України;

3.принцип науковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку;

4.принцип гласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку є доступними для громадськості, інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб'єктів підприємницької діяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничої діяльності;

5.принцип самостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

6.принцип рівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності;

7.принцип дотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

Різноманіття розроблених принципів свідчить про важливе значення прогнозування у державному регулюванні економіки.

2.2 Суть державного програмування і види програм

Програмування національної економіки як явище в системі державного регулювання з'явилось у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада, Франція та Японія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів ріки Тенессі, розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння районів Півночі, розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національні програми «Технополіс», «План реконструкції Японських островів» та ін.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Програмування може бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.

Головними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості [11]:

1.втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

2.програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовуєїхню діяльність;

3.основою програмування є структурне регулювання;

4.програмування, як форма впливу на економіку, є системним ікомплексним.

Основа державного програмування - це розробка і виконання довго- (10-15-20 років), середньо- (4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм.

У державних програмах можна виділити [11]:

1.спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких програм в Україні є Державна програма розвитку вугільної промисловості. Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна національна програма «Освіта, Україна XXI століття»;

2.програми, що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програма зайнятості, Державна програма соціального захисту населення, програми діяльності державних економічних органів. Державна програма приватизації, урядова програма Кабінету Міністрів «Україна-2010»;

3.програми для досягнення економічної рівноваги: програми стабілізації економіки та виходу її з кризового стану; фінансові програми; регіональні, програми з господарського освоєння нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сформовані, формування нових територіально-виробничих комплексів тощо.

За рівнем масштабу порушених проблем розрізняють[11]:

1.великомасштабні комплексні програми. До них можна віднести комплексну програму НТП у національній економіці, програму вирішення найважливіших соціальних проблем;

2.програми соціально-економічного розвитку, наприклад, житлова програма;

3.вузькі науково-технічні програми.

Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних та адміністративно-правових зв'язків. Методи формування структури і змісту програм, особливо їхнього організаційно-економічного механізму, залежать від їхнього правового статусу (індикативного чи директивного).

Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми.

Комплексно-цільова народногосподарська програма - це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів до яких, як звичайно, залучено багато галузей, господарських органів, регіонів.

За змістом комплексні цільові програми є такі:

1.соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку;

2.виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;

3.науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;

4.екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і приро-доперетворювальних проектів;

5.інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

6.регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

1.цільовий, де з'ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;

2.структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення;

3.блок техніко-економічного обґрунтування;

4.ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;

5.організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.

Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.

2.3 Фінансово-кредитне регулювання економіки

2.3.1 Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки

Фінансово-кредитне регулювання займає чи не найважливіше місце у системі державного регулювання економіки. У системі фінансово-кредитного регулювання на перше місце треба поставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується найбільша частина національного доходу та ВВП країни.

Бюджет, згідно Закону України «Про бюджетну систему України» - це «...план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади»[3]. Одним із завдань, або таких функцій, є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Ідеологію формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього, державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом держави, розпоряджається уряд.

Державний бюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний попит; виконує перерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво шляхом вибору певної системи оподаткування; забезпечує покриття касових збитків підприємств, які внаслідок певних об'єктивних причин є збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами; забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів.

Кошти з державного бюджету використовують на державне управління, оборону, фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти, науки, культури та ін.).

Відповідно до державного устрою країни формують і структуру бюджетної системи: у країнах з федеративним устроєм, крім державного, є федеральний бюджет штатів (США), земель (Німеччина) тощо, в унітарних державах (у тому числі в Україні) є лише державний і місцеві бюджети. Бюджетна система України складається з державного бюджету, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів адміністративно-територіальних одиниць - областей. Державний і місцеві бюджети є фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів.

Значну частину державного бюджету витрачають на загальнодержавні програми підвищення життєвого рівня, заходів соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища, ресурсозбереження. З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми, які виконують спільно з іншими країнами. Перевагу надають тим видаткам, які пов'язані із соціальним захистом та соціальним забезпеченням населення. У державному бюджеті передбачають також резервні кошти для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф. Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення заборгованості з заробітної плати працівникам бюджетних установ, фінансування соціально-культурної сфери та соціального захисту населення.

Одним із головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є прагнення до бездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на мінімальному рівні.

Дефіцит державного бюджету є одним із важливіших макроекономічних показників, які характеризують стійкість економічної системи. Країни, які створили ефективні функціональні економічні системи, що здатні регулювати співвідношення доходів і видатків держави, мають позитивне сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у 1992 р. перевищення державних доходів над видатками було характерне для Сингапуру, Таїланду, Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівня профіцит державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років - понад 60% ВВП.

Єдиної думки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема, Р. Солоу наполягає на тому, що уряд зобов'язаний вживати заходів щодо збалансування бюджету (збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати) не в роки застою або кризи, оскільки економічні труднощі, які виникли, можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливі для економіки періоди. К. Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1972 р.), навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету. Якщо, наприклад, економічне зростання становить 3% за рік, то і дефіцит бюджету в розмірі 3% ВВП є абсолютно прийнятним.

В Україні протягом останніх років зберігається значний дефіцит державного бюджету. Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути неконтрольованої кредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок випуску і розміщення державних цінних паперів.

Вплив державного бюджету на темпи зростання і пропорції національного виробництва здійснюють і через державний сектор економіки, зокрема через рівень його оподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль відіграє частка та роль державного сектора в національному виробництві. Окремі галузі або регіони можна стимулювати через «податкові витрати» у вигляді зниження або скасування податків на доходи від облігацій, які вони випускають.

Головними критеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні характеристики її функціонування, фінансові результати, тобто прибуток, дохід, надходження, збитки, борги. В Україні навіть поліпшення показників виробництва окремих підприємств практично не супроводжувалось поліпшенням їхнього фінансового стану, подоланням платіжної кризи, а навпаки, характеризувалося зменшенням надходжень до бюджету і, відповідно, різким зростанням державного боргу.

З метою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше залучати банки до процесів структурної перебудови економіки, у тому числі до приватизації шляхом запровадження механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надають кредити [11].

Фінансова нестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи монетарними проблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть цілі галузі вже багато років перебувають у глибокій фінансовій кризі, подолати яку намагаються розширенням бази оподаткування. Потрібно шукати можливості зменшення видатків, переглянути політику податкових пільг. Уряд опрацьовує також механізми прискорення структурних змін, приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саме так повинні діяти всі керівники у відповідних секторах економіки і регіонах: працювати над зменшенням витрат, реструктуризувати або закрити неефективні виробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати реальні інвестиції.

Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному розвитку.

2.3.2 Податки як інструмент державного регулювання економіки

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - є головним знаряддям її економічної політики.

Податки - це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету [11].

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконувати свої функції.

Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

Наприклад, розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався історично у США, зумовив неможливість уведення податку на додану вартість, тоді як у більшості країн світу цей податок є. Німеччина відмовилась від зниження податкових нарахувань на заробітну плату, оскільки це могло знизити традиційно високі соціальні гарантії населення. А водночас сусідня держава - Нідерланди - пішла на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.

Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча б інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об'єктами оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи підприємців), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.

Важливою проблемою податкової політики багатьох розвинутих країн є те, що сучасна програма соціального захисту в них сформована ще у 50-70-ті роки, коли темпи економічного зростання були високими і забезпечували потрібний обсяг видатків на цей захист. У 80-х роках темпи зростання значно знизилися. Це зумовило збільшення податкового тиску на виробництво і стало однією з причин погіршення фінансового стану багатьох розвинутих держав. Проблема узгодження між існуючими державними зобов'язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіння населення, і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною для більшості країн у найближчі десятиріччя.

В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування, який обґрунтовують як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. До об'єктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин власності, комерціалізації охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.

До факторів суб'єктивного характеру можна віднести такі: повільність ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.

Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків, на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції - непрямі (56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині - 45,2%, в Італії - 48,9%) [4].

Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих податків.

На думку І. Михасюка, найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така податкова система, яка б відповідала так званій соціально-орієнтованій моделі економіки, можливість існування якої, на мою думку, викликає цілком обє'ктивно зумовленні сумніви.

Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП. На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи. Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до бюджету.

У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з положенням цього закону є такі:

1.стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

2.обов'язковість податкових зобов'язань;

3.залежність обсягу податкових зобов'язань від розміру доходів згідно з визначеною шкалою.

У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності, рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної ефективності, соціальної справедливості тощо.

Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні протягом трьох-п'яти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести реальну бюджетну політику.

Нова редакція Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» докорінно змінює існуючу систему оподаткування прибутку юридичних осіб. Відповідно до нової редакції ст. 6 Закону оподатковуваний прибуток розраховують зменшенням суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку, суму нарахованих амортизаційних відрахувань і суму відрахувань на відновлення природних ресурсів. У цьому разі валові витрати визначено як суму витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, що є компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), які купує або виготовляє платник податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності [5]. Ця зміна змусила підприємства вести паралельно, крім бухгалтерського, ще й податковий облік.

Тобто, у податковій системі України існує дуже багато проблем, вирішення яких – необхідна умова подальшого розвитку України.

2.3.3 Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно,- на споживчий та інвестиційний попит.

Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму. Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.

Головною функцією центрального банку кожної держави (у США - Федеральної резервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит».

Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпечити фінансову стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, вони виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові депозити і депозити до запитання.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка, її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням - з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.

2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування та об'єктивна необхідність державного регулювання

Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошового, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є такі [11]:

1.ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

2.нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;

3.моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;

4.правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

Отже, ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою, на основі якої функціонує ринкова економіка в цілому. Він сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню достатку кожної людини шляхом володіння і вільного розпорядження цінними паперами, психологічній готовності населення до ринкових відносин.

В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. В квітні 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепції функціонування і розвитку фондового ринку в Україні».

Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів та цілий ряд інших чинників створюють потенційні умови для зловживань, які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.

Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками.

Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.

Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюється державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.

Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою ринок цінних паперів пройшов значний еволюційний шлях від хаотичності і роздрібленості до цілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ці характеристики стали невід'ємними для усієї фінансової системи ринкових економічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічних відносинах. Головними характеристиками та принципами функціонування фінансового ринку є [11]:

1.Цілісність ринку у межах окремої країни, яка забезпечується наявністю єдиної національної (головної, якщо в країні історично збереглося декілька фондових бірж) фондової біржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку (розрахункової палати), як правило, це Національний банк. Цілісність ринку означає визначення єдиних курсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування по всій території даної країни, тобто, якщо для контролю від держави є Національний банк, то для контролю тих же грошей у вигляді цінних паперів є той же Національний банк через фондову біржу.

2.Централізація ринку цінних паперів, що означає державний контроль та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів і забезпечується спеціально створеними державними органами.

3.Прозорість ринку цінних паперів, що означає широке розповсюдження ринкової інформації, однаковість ціни на конкретні цінні папери по всій території країни, доступність та рівноправність замовлень будь-якого клієнта на купівлю-продаж цінних паперів та включає можливості компенсації цих замовлень фінансовим посередником за свій рахунок.

4.Введення системи електронного обігу цінних паперів - їх дематеріалізованого обігу у формі комп'ютерних записів на рахунках через систему «національна фондова біржа - центральний депозитарій - кліринговий банк».

5.Відповідність, як наслідок, національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятим стандартам безпеки інтересів і прав інвесторів, що забезпечує високі гарантії для залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерні капітали і розвиток національної економіки.

Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій «Групи Тридцяти» - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Модель організації ринку цінних паперів за рекомендаціями «Групи Тридцяти» передбачає необхідність:

1.широкого використання стандартних кодів (код ISIN) для торгівлі, доставки цінних паперів;

2.запровадження вимог суворого лістингу - допуску цінних паперів до котирування;

3.розповсюдження інформації щодо компаній, акції яких котируються на фондовій біржі, та вимога до цих компаній надавати таку інформацію;

4.встановлення й опублікування курсів на цінні папери з дотриманням принципу рівності інвесторів;

5.запобігання виникненню неорганізованих паралельних ринків на шкоду ліквідності централізованого ринку, який є єдиним ринком, що створює можливості для попиту і пропозиції;

6.надійності біржового ринку: забезпечення відсутності затримок і безпеки поставок цінних паперів та грошової оплати за них через систему, яка діє в стандартний період угоди.

Тобто, як бачимо, на сьогоднішній момент існує цілком об'єктивно зумовлена потреба в державному регулюванні ринку цінних паперів.

2.5 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Основи зовнішньоєкономічної діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. У цьому законі ЗЕД трактується як діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку діяльність, у тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать [11]:

1. експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;

2.надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки, у тому числі послуг: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентних, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, які не заборонені законодавством України;

3.наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

4.навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

5.міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;

6.кредитні та розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України, якщо це передбачено її законами;

7.спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

8.підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗЕД за межами України;

9.організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗЕД; організація та ведення оптової консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законом випадках;

10.товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

11.орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

12.операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

13.роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;

Можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.

У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема, техніко-економічне і науково-технічне.

Техніко-економічне співробітництво стосується насамперед ринку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли підрядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт в експлуатацію в обумовлені строки.

Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єднують на відплатній снові свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу і впровадженню інновацій у виробництво.

Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, вона є засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:

1.одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні;

2.отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;

3.урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задо-вольняти потреби населення.

Регулювання ЗЕД - одна з найважливіших функцій держави ХХІ сторіччя.

2.6 Державне регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна вкладати в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо) [11].

Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції - це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чисті інвестиції - це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.

За об'єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та фінансові.

Реальні інвестиції - це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічними нововведеннями, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансові інвестиції - це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.

За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції - це безпосередня участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів.

Непрямі інвестиції - це опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній. Крім того, є також короткотермінові і довготермінові інвестиції.

Короткотермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період не більше одного року.

Довготермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період понад один рік.

За формою власності інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні та спільні.

Приватні інвестиції - це вкладання коштів, які роблять громадяни і приватні підприємства.

Державні інвестиції - це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.

Іноземні інвестиції - це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

Спільні інвестиції - це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.

Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції - це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивні інвестиції - це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції - повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції – це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

Отже, інвестиції – це процес взаємодії двох сторін: підприємця та інвестора. Для інвестора важливою є діяльність ринкових інституцій (особливо в сфері законодавства), чинник ризику, рівень корумпованості. Щодо цього в Україні поки що інвестиційний клімат є несприятливий. Поліпшення його дасть змогу збільшити як внутрішні, так і іноземні інвестиції, що зумовить економічне зростання в Україні в середньо- та довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновому періоді в країнах з перехідною економікою, де наявні потужності використовують незадовільно, інвестування в нове виробництво є менш ефективним.

2.7 Потреба державного регулювання ринку цінних паперів

Потреба державного регулювання ринку цінних паперів зумовлена, на думку спеціалістів [6], такими причинами:

по-перше, на ринку цінних паперів більше реалізують національні інтереси держави, під якими розуміють комплекс макроекономічни та макрополітичних пріоритетів;

по-друге, на ринку цінних паперів постійно й активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку - емітентів цінних паперів, професійних учасників ринку (торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів та компаній, керівників іхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бути суперечливими, томі для забезпечення стабільності та правового упорядкування ринок повинен бути регульованим;

по-третє, головною особою на ринку цінних паперів є інвестор, вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів е населення, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового ринку. Тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, передусім громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створення та постійне удосконалення такої системи під силу тільки державі, виконавча влада якої повинії контролювати рух капіталів, законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденції розвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.

2.8 Державна підтримка малого підприємництва

Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня 1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».

Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.

Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва, гуртовороздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.

У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створення регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад, свій обчислювальний центр та інші об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури. Об'єднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.

Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.

Перелічені форми і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості країн передбачені державними програмами, спрямованими на підтримку і стимулювання розвитку МП. Несистемність та непослідовність дій на підтримку малого бізнесу в Україні зумовили повільні темпи його розвитку.

Отже, на мою думку, треба створювати в Україні умови, які б стимулювали розвиток малого підприємництва. В першу чергу необхідно забезпечити можливість прибуткового бізнесу взагалі.

2.9 Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці

У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці ще не діють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціального регулювання, застосовують державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

У цьому випадку на відміну від командно-адміністративного перерозподілу трудового потенціалу держава відіграє регулювальну роль відповідно до попиту і пропозиції робочої сили.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці передбачає [11]:

1.законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою робочою силою, профспілками і підприємцями тощо;

2.створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

3.створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

4.створення фондів сприяння зайнятості;

5.розробку програм державної допомоги в підготовці кадрів;

6.розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць;

7.створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Головними нормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», Державна програма зайнятості та Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року»[7].

Закон «Про зайнятість населення» визначає категорії зайнятості, права громадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, права на допомогу у зв'язку з безробіттям, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятості населення тощо. Державна програма зайнятості передбачає заходи держави з надання допомоги громадянам у їхньому працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участі у профорієнтаційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачуваних робіт.

Головні функції з регулювання ринку праці в Україні виконує Мііністерство праці та соціальної політики. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України створено державну службу зайнятості, її обов'язком є: аналіз і прогнозування попиту на робочу силу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, підборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств у підборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги; участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо.

Деякі функції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки та управління, департаменти економіки місцевих державних адміністрацій. Вони аналізують і прогнозують кількість населення, складають баланс трудових ресурсів, з метою виконання програм економічного і соціального розвитку вживають заходів щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення. Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості відображає тенденції, що складаються у процесі їхнього відтворення. Зведений баланс містить інформацію про склад і використання трудових ресурсів у середньорічному обчисленні.

Повніше ринок праці характеризує зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, що їх розробляють обласні служби зайнятості на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських Рад і районних держадміністрацій. В балансі ринку праці визначають очікувану кількість незайнятого населення. Такими є особи, які вперше шукають роботу; жінки, які мали тривалу перерву в роботі, пов'язану з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, звільнені з підприємств і організацій унаслідок зміни профілю, обсягів виробництва й організації праці; інваліди III групи; військовослужбовці, звільнені з армії тощо.

У балансі також розраховують наявні вакансії, новостворювані робочі місця тощо, визначають кількість осіб, яких скеровують на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації .

Тобто, ще однією функцією держави виступає ринок праці.

3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Питання регулювання розвитку науки і техніки виокремлене в окремий розділ невипадково. Це зумовлено тим, що наука і техніка опосередковано відносяться до економічних питань, але в контексті курсової роботи мають важливе значення.

Пряме державне регулювання науково-технічної діяльності провадять за допомогою таких форм і методів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, ведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, формування та заохочення науково-технічних кадрів.

Державні науково-технічні програми є головними засобами реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, їх формують і реалізують на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. Щодо кожної з державних науково-технічних програм уряд визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм потрібні повноваження, зокрема, право розпоряджатися ресурсами.

Для вирішення важливих завдань у галузі науково-технічної діяльності введене державне замовлення, яке забезпечують фінансуванням та підтримують матеріально-технічними ресурсами.

Невід'ємним елементом державного регулювання науково-технічної діяльності є державна науково-технічна експертиза, яку провадять з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів, зокрема забезпечує їхню підготовку і перепідготовку, в тому числі, за межами країни, запроваджує систему атестації кадрів, державні та іменні премії у галузі науки і техніки тощо.

Важливою формою державного регулювання розвитку науки і техніки є створення і функціонування системи науково-технічної інформації, у яку входять територіальні мережі центрів первинного збору й опрацювання усіх видів науково-технічних даних, державні центри, наукові бібліотеки.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних зі створенням, захистом і використанням інтелектуальної власності.

Держава також регулює науково-технічну діяльність шляхом впровадження державного нагляду за дотриманням стандартів, норм і правил.

ВИСНОВОК

В ході курсової роботи я спробував викреслити основні моменти, пов'язані з державним регулюванням економіки, зокрема брався до уваги український аспект цього питання. Аналізуючи добраний матеріал, можливо виділити основні принципи державного регулювання економіки:

1.наукова обґрунтованість — врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;

2.погодження інтересів - державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів,виробників тощо);

3.системність, зумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;

4.з'ясування способів досягнення поставлених завдань і створенні
відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;

5.формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелє
ктуальних, трудових, інформаційних тощо);

6.передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень.

Слід також зазначити, що сучасна економіка західних країн - це високоорганізована, інноваційно-підприємницька економіка, в якій відбитий багатовіковий досвід ринкової свободи, конкуренції і демократичного порядку. В ній гідне місце приділяється державному впливу.

При переході від командно-адміністративної до ринкової економіки в науковому середовищі виділилося два діаметрально різних підходи до ролі держави. Перший заснований на тому, що чим більше економіка носить ринковий характер, тим менше державного втручання в економічне життя і тим слабше повинен бути державний сектор економіки. Другий підхід базується на думці , що роль державного регулювання повинна переважати завжди: і на етапах становлення, ринкових відносин, і там, де вже склалися високорозвинені механізми ринку. На мою думку, перший підхід є цілком виправданим для тих країн, які вже мають розвинену ринкову економіку. Однак, що стосується України, то справу переходу до ринку не можна віддавати на відкуп самому ринку. Безглуздо намагатися скористатися перевагами ще не існуючого інституту. Переосмислення ролі держави в економіці — явище характерне не тільки для України. Воно стосується й економічних систем у стадії їхньої трансформації, а також і стійких, благополучних країн. Історія підтверджує, що компетентний уряд - це не розкіш, а життєва необхідність. Без ефективної держави сталий розвиток, економічний і соціальний - неможливий.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевчук В. Я., Рогожин П. С. Основи інвестиційної діяльності.- К.: Генеза, 1997.-С. 17.

2. Анчишкин А. Методология прогнозирования развития народного хозяйст-ва // Вопр. зкономики. 1980. № 1.- С. 20.

3. Закон України «Про бюджетну систему України» // Урядовий кур’єр. 1995. № 107-108.

4. Никитин С., Глазова Е., Степанова М. Налоги в странах рыночной экономики и в России // МЭ и МО. 1996. № 4-С. 11.

5. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» // Урядовий кур'єр. 1997. № 105-106.

6. Ромашко О. Ю. Роль державного регулювання фінансового ринку в подоланні кризових явищ в економіці // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. 1998. № 3.- С. 11.

7. Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» // Урядовий кур'єр. 31 травня 2000 р

8. Кравчук О. Я. Планування та регулювання розвитку підприємницької діяльності. Автор дис. на здоб. наук, ступеня к. е. н.- Львів, 2000.

9. Соколовська А. М. Податкова система України в контексті світового досвіду // Фінанси України. 1997. № 7.

10. Конрад Ю., Луніна І. Податкова політика в Україні: підходи і перспективи // Економіка України. 1996.- №11.

11. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. І. Р. Михасюка.-Львівський національний університет ім. І. Франка.-К.: Атіка, Ельга-Н., 2000.- 208 с.

12. Чистов С. М. Державне регулювання економіки.-К.: КНЕУ, 2002.-208 с.

13. Запоточний І. В., Захарченко В. І. Державне регулювання регіональної економіки.-Харків-Львів-Одеса: ТОВ “Одіссей”, 2003 р. -592 с.

Bukvasha