КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Основи ринкової економіки”

за темою “
Ринок кредитних ресурсів
”


Зміст
1. Сутність, структура та функції ринку кредитних ресурсів

2. Банківська система України, як основний елемент ринку кредитних ресурсів

3.Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути

Висновок.

Література:

1. Сутність, структура та функції ринку кредитних ресурсів

Для визначення сутності сучасного ринку капіталів необхідно звернутися до поняття позичкового капіталу як економічної категорії. Позичковий капітал ¾ це кошти, віддані в позичку за визначений відсоток за умови повернення. Формою руху позичкового капіталу є кредит.

Основними джерелами позичкового капіталу служать грошові капітали (кошти), що вивільняються в процесі відтворення. До них відносяться:

ü                амортизаційний фонд підприємств, який призначений для утворення, розширення і відновлення основних виробничих фондів;

ü                частина оборотного капіталу в грошовій формі, що вивільнюється в процесі реалізації продукції і здійснення матеріальних витрат;

ü                кошти, що утворюються в результаті розривів між одержанням грошей від реалізації товарів і виплатою заробітної плати;

ü                прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва;

ü                грошові доходи і заощадження всіх прошарків населення;

ü                грошові накопичення держави у вигляді коштів від володіння державною власністю, доходи від виробничої, комерційної і фінансової діяльності уряду, а також позитивні сальдо центрального і місцевих бюджетів.

За останні 20-30 років у якості джерела позичкового капіталу все активніше використовуються заощадження населення. Ця тенденція характерна для США, Англії, Канади, Німеччини, Франції, Італії, Японії й інших країн. Як правило, заощадження населення втілюються в банківські внески, у резерви пенсійних фондів, страхових компаній, а також у закупівлю різноманітних цінних паперів.

Сучасна структура ринку позичкових капіталів характеризується двома основними ознаками: терміновою і інституціональною.

За терміновою ознакою розрізняють грошовий ринок, на якому даються кредити на період від декількох тижнів до одного р., і безпосередньо ринок капіталів, де кошти видаються на більш тривалі терміни: від р. до п’яти років (ринок середньострокових кредитів) і від п’яти і більше років (ринок довгострокових кредитів).

За інституціональною ознакою сучасний ринок позичкових капіталів поділяється за наявністю двох основних ланок: кредитної системи (сукупності різноманітних кредитно-фінансових інститутів) і ринку цінних паперів, що поділяється на первинний ринок, де продаються і купуються нові емісії цінних паперів, біржовий (вторинний) ринок, де купуються і продаються раніше випущені цінні папери, а також позабіржовий ринок, де відбувається реалізація цінних паперів, що не можуть бути продані на біржі. Такий ринок ще називається вуличним.

Термінові і інституціональні ознаки ринку позичкових капіталів характерні для всіх країн. Водночас про стан національного ринку судять по інституціональній ознаці, тобто по наявності двох основних ярусів; кредитної системи і ринку цінних паперів.

Найбільш розвинутими є ринки капіталів США, країн Західної Європи і Японії. У цих країнах існують розгалужені, гнучкі ринки капіталів з добре розвинутими двома основними ярусами і розгалуженою мережею різноманітних кредитно-фінансових інститутів. У той же час, ринок капіталу в США знаходиться в привілейованому положенні, оскільки зазначені характеристики в ньому подані значно яскравіше і глибше.

Збільшення масштабів накопичення грошового капіталу в умовах сучасного ринку обумовило розвиток ринку позичкових капіталів. Під впливом попиту і пропозиції відбувається рух позичкового капіталу: капітал, що накопичується у вигляді коштів, перетворюється безпосередньо в позичковий капітал.

Ринок позичкових капіталів як економічна категорія виражає соціально-економічні відносини, що визначаються законами ринкового господарювання, що формують у кінцевому підсумку його сутність, тобто зв’язки і відносини як усередині самого ринку, так і у взаємодії з іншими економічними категоріями.

Грошовий капітал вивільняється в процесі відтворення. Він направляється туди у вигляді позичкового капіталу через ринок, а потім знову повертається до кредитора (банкам і іншим кредитно-фінансовим інститутам).

Сутність ринку позичкових капіталів не залежить від того, який грошовий капітал використовується на ньому: власний або чужий, акумульований, тобто не має значення, чи веде банкір свою справа лише за допомогою власного капіталу або тільки за допомогою капіталу, депонованого в нього.

Зміст, характер використання, закономірності розвитку ринку позичкових капіталів визначаються соціально-економічними відносинами способу виробництва. У свою чергу сутність цього ринку визначає конкретну роль, що він виконує в сучасному механізмі ринкової економіки.

Ринок позичкових капіталів сприяє зростанню виробництва і товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, реалізації науково-технічної революції, відновленню основного капіталу. У цьому змісті ринок опосередковує різноманітні фази відтворення, є своєрідною опорою матеріальної сфери виробництва, відкіля черпаються додаткові грошові ресурси.

Економічна роль ринку позичкових капіталів полягає в його спроможності об’єднати дрібні, розрізнені кошти в інтересах усього суспільного нагромадження. Це дозволяє ринку активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва і капіталу.

Об’єднанню дрібних власників капіталу і нарощуванню концентрації на самому ринку спочатку сприяли банки, що були “касирами промислових капіталів”, а в наступному всі інші види кредитно-фінансових установ і біржа.

Характеризуючи роль кредиту в ринковому господарстві, звичайно виділяють такі основні положення: об’єднання розпорошених індивідуальних грошових капіталів і заощаджень усіх класів суспільства в руках позичкових інституцій; економія суспільних витрат обігу; зрівняння норми прибутку; створення акціонерних товариств.

Роль ринку позичкових капіталів в економіці виявляється за трьома основними напрямками: надання позичкового капіталу приватному сектору, державі і населенню, а також іноземним позичальникам; акумуляція вільного грошового капіталу і грошових заощаджень населення; концентрація фіктивного капіталу. Акумуляція й об’єднання індивідуальних грошових капіталів здійснюються не тільки приватними кредитно-фінансовими інститутами, але і ринком цінних паперів.

Важливою особливістю ринку позичкових капіталів є посилення впливу на процес інтернаціоналізації світового господарства за допомогою забезпечення міграції капіталів. Крім того, ринок позичкових капіталів грає велику роль у структурній перебудові ринкової економіки, особливо таких промислово розвинутих країн, як США, країни Західної Європи і Японія. У повоєнні роки кредитно-фінансові інститути сприяли створенню потужних військових концернів (типу “Макдонел-Дуглас”) і конгломератів у США. Банкірський будинок Ротшильда сприяв централізації капіталу в гірничодобувній промисловості Франції. За рахунок ресурсів ринку відбувається фінансування галузей-двигунів науково-технічного прогресу. При цьому слід зазначити, що навіть військові концерни, що стабільно фінансуються державою, у ряді випадків змушені звертатися до послуг ринку позичкових капіталів (у США до цього неодноразово зверталися такі відомі гіганти військового виробництва, як “Локхід”, “Дженерал Дайнемікс”, “Крайслер” і ін.).

Важливо з’ясувати, у якій мірі зростання економіки дозволяє збільшувати грошові накопичення на ринку позичкових капіталів і якою мірою ринок забезпечує економіку капіталами, її залежність від кредитів і позик, що надходять з ринку. У більшості промислово розвинутих країн були високі темпи економічного росту в повоєнні роки (до середини 70-х років), які сприяли високій нормі накопичення і високому рівню акумуляції грошових заощаджень ринком позичкових капіталів. Промисловість і інші сфери господарства розвивалися в основному за рахунок самофінансування (внутрішніх джерел: прибутку й амортизації), але з залученням позикових коштів, особливо в період циклічного підйому. Склався певний баланс між внутрішніми і позичковими джерелами фінансування (відповідно 70 і 30%). Винятком явилася лише Японія, де частка позикових коштів протягом майже всіх повоєнних років складала понад 60%. Тим самим тут визначалася більш велика залежність економіки від ринку позичкових капіталів, ніж в інших країнах. Приблизно з середини 60-х років у США також поступово почалася виявлятися аналогічна тенденція, і в 70-х роках різко посилилася. Проте події цього процесу в США і Японії кардинально відрізняються.

Ринок позичкових капіталів виконує макроекономічну функцію. У сучасній ринковій економіці грошовий капітал накопичується в основному у вигляді грошового позичкового капіталу. Тому накопичення грошового капіталу важливо не саме по собі як відособлений процес, а насамперед з погляду його впливу на весь хід суспільного відтворення, тобто в макроекономічному аспекті. У цьому відношенні накопичення грошового капіталу тісно взаємодіє з реальним накопиченням, що складає в цілому інший процес. Велика частина грошового капіталу формується за рахунок заощаджень населення, а їх розміри грають значну роль в утворенні загальнонаціональної норми реального накопичення, частки капіталовкладень у валовому національному продукті і національному доході.

Величезні маси грошового капіталу, що акумулюються і що мобілізуються через ринки позичкових капіталів, створюють певну ілюзію того, що обсяг грошового капіталу потенційно дорівнює обсягу позичкового капіталу. Ця видимість виникає насамперед у тих країнах, де існує розгалужена кредитна система.

Саме збереження коштів на рахунках різноманітних кредитно-фінансових установ, у цінних паперах, а також вираження їх у грошовій формі спроможні створювати видимість стирання кордонів між грошовим і позичковим капіталами, особливо в умовах інтенсивного розвитку сучасних фінансових ринків, коли такі кордони все більш розмиваються з розвитком кредитної системи. При розвинутій кредитній системі практично весь грошовий капітал, у якому б змісті ми не вживали цей термін, віддається в позичку, приєднує до якості грошової форми, якості відчуженості за допомогою позички, стає позичковим грошовим капіталом.

Проте, ні потужність сучасних фінансових ринків, ні розгалужена кредитна система не можуть ототожнювати сутність грошового і позичкового капіталів. Останній є лише похідним від грошового капіталу, його частиною, хоча і значною. Позичковий грошовий капітал варто розглядати з погляду накопичення на ринку позичкових капіталів, тоді як грошовий капітал виникає в процесі кругообігу капіталу і є основою появи позичкового капіталу. Тому грошовий капітал ¾ більш широке поняття в якісному і кількісному відношенні.

Грошовий капітал не завжди може поміщатися для депонування на ринку позичкових капіталів ¾ багато фірм тримають у готівці великі кошти для різноманітних спеціальних цілей (поглинання конкурентів, підкупів, виборчих кампаній), не відображаючи їх на своїх внесках. Крім того, в умовах валютно-фінансової кризи посилилася тезаврація золота і срібла приватними особами.

Це також показує визначені розходження між грошовим і позичковим капіталами, хоча в сучасних умовах масштаби ринку позичкових капіталів не завжди дозволяють чітко визначати кордони між зазначеними поняттями.

Функції ринку позичкових капіталів визначаються його сутністю і роллю, що він виконує в системі ринкового господарства, а також завданнями по відтворенню виробничих відносин.

Варто виділити п’ять основних функцій ринку позичкових капіталів: перша ¾ обслуговування товарного обігу через кредит; друга ¾ акумуляція грошових заощаджень (накопичень) підприємств, населення, держави, а також іноземних клієнтів; третя ¾ трансформація грошових фондів безпосередньо в позичковий капітал і використання його у вигляді капіталовкладень для обслуговування процесу виробництва. Ці три функції стали активно використовуватися в промислово розвинутих країнах у повоєнний період.

До четвертої функції варто віднести обслуговування держави і населення як джерел капіталу для покриття державних і споживчих витрат (з огляду на величезну роль ринку позичкових капіталів у покритті бюджетних дефіцитів і фінансуванні житлового будівництва через іпотечне кредитування в рамках сучасної ринкової економіки. В усіх чотирьох випадках ринок виступає як своєрідний посередник у русі капіталу.

Поряд з цими функціями ринок позичкових капіталів виконує також п’
яту функцію ¾ прискорення концентрації і централізації капіталу, сприяючи утворенню потужних фінансово-промислових груп. Зазначені функції ринку позичкових капіталів спрямовані на підтримку загальних умов розширеного відтворення, забезпечення функціонування економічної системи сучасного ринку.

Ринок позичкових капіталів органічно пов’язаний з рухом вартості в її грошовій формі, з утворенням і використанням різноманітних грошових фондів у вигляді кредитних ресурсів і цінних паперів. За допомогою ринку позичкових капіталів як економічної категорії можна виміряти й визначити рух, обсяг, напрямок грошових фондів, що йдуть на розвиток сучасних фінансових ринків, встановити вплив його на соціально-економічні відносини.

Розвиток національних ринків позичкових капіталів визначається такими чинниками: загальним рівнем економічного розвитку, традиціями функціонування кредитної системи і ринку цінних паперів, рівнем виробничого накопичення й особистих заощаджень.

Проте домінуючим чинником залишається економічний розвиток країни (у це поняття входить не тільки потенціал промисловості й інших галузей економіки, але й обсяг накопичення грошового капіталу в рамках всієї економіки і її підрозділів). Такому критерію найбільше відповідають США, країни Західної Європи і Японія, де існують розвинуті, гнучкі і потужні ринки позичкових капіталів. У той же час, між ринками позичкових капіталів зазначених країн є визначені відмінності. Так, у США цей ринок є найбільш потужним, він відрізняється розгалуженістю, наявністю двох потужних ланок ¾ кредитної системи і ринку цінних паперів, високим рівнем накопичення грошового капіталу, широкою інтернаціоналізацією.

У даний час ринок позичкових капіталів у США в значній мірі визначає кон’юнктурні ситуації як на ринках капіталів названих країн (через процентні ставки, міграцію грошових потоків, коливання курсів цінних паперів), так і на світовому ринку капіталів. Прикладом можуть служити потрясіння на ринку в 1929-1933 р.р. під час “Великої депресії”, коли масове банкрутство комерційних банків у США зробило несприятливий вплив на ринки капіталів Західної Європи. Іншим прикладом є кризова ситуація на ринку капіталів США в середині 80-90-х років, коли внаслідок росту процентних ставок був порушений сформований баланс у міграції капіталів, що негативно вплинуло на ринки капіталів Західної Європи і Японії через перекидання значних грошових ресурсів у США.

Ринки капіталів країн Західної Європи відрізняються від американського ринку насамперед меншим обсягом операцій, недостатньою розвиненістю окремих кредитно-фінансових інститутів, відносною обмеженістю ринку цінних паперів. Крім того, на стан цих ринків негативно вплинула друга світова війна, що зруйнувала найважливіший елемент ринку капіталу ¾ ринок цінних паперів. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу, Австрія, він був відновлений лише на початку 60-х років. У Англії і Швейцарії, хоча цей ринок і не був зруйнований, він по суті пасивно функціонував у період війни.

У даний час найбільш потужні ринки капіталів у Західної Європі мають Англія, Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія. Але хоча ці ринки за своєю структурою і рівнем наближаються до американського, в той же час вони не досягають його рівня через обмеженість ринку цінних паперів і відсутності ряду важливих кредитно-фінансових інститутів.

Приблизно такі ж тенденції розвитку були властиві і ринку позичкових капіталів Японії, на який, як і на ринки капіталів країн Західної Європи, негативно вплинула війна. Проте широке використання американського досвіду й істотна допомога держави дозволили швидко відновити ринок капіталів Японії, що став відігравати помітну роль у 80-90-х р.р. серед ринків розвинутих країн. Потужна зовнішньоекономічна експансія японських корпорацій і банків дозволила забезпечити значні грошові накопичення й у такий спосіб зміцнити національний ринок капіталів. Про це свідчить той факт, що за розмірами активів японські банки знаходяться в числі головних комерційних банків світу. У той же час за обсягом капіталу і розмірами реалізації цінних паперів національний японський ринок ще відстає від ринку капіталів США. Особливістю ринку позичкових капіталів Західної Європи і Японії на відміну від США є суттєва питома вага державних або змішаних кредитно-фінансових установ.

Що стосується ринків країн, що розвиваються, то вони поступаються ринкам промислово розвинутих країн за обсягами акумуляції і мобілізації грошового капіталу, за структурою ринку, за кількістю спеціалізованих кредитно-фінансових установ і рівнем розвитку ринку капіталів. Більшість держав, що розвиваються, формально має таку ж структуру ринку капіталів, як і промислово розвинуті країни. Проте ступінь розвитку першого ярусу (кредитної системи) і другого ярусу (ринку цінних паперів) ринків країн, що розвиваються, істотно відрізняється від західних ринків. За ступенем розвитку ринки позичкових капіталів країн, що розвиваються, можна розділити на три великі групи: розвинуті, середні і відсталі.

До розвинутих національних ринків позичкових капіталів можна віднести ринки країн, що розвиваються, що за структурою капіталу наближаються до ринків промислово розвинутих країн Заходу. Це ринки країн Латинської Америки (Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Чилі), ряду країн Азії (Туреччина, Індія, Пакистан, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Індонезія, Тайвань, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) і Африки (Єгипет, Марокко, Нігерія, Танзанія, Кенія, Зімбабве). У ринках названих країн добре розвинутий перший ярус ¾ різноманітні кредитно-фінансові інститути, проте, за своєю потужністю (розміру активів), розгалуженості, гнучкості, обсягу операцій поступаються аналогічним установам країн Заходу. У зазначених країнах у порівнянні з західними слабко розвинутий ринок цінних паперів.

Середня група ринків країн, що розвиваються, відрізняється більш слабким розвитком. Вони мають в основному кредитну систему і незначні операції з цінними паперами.

Відсталі або нерозвинені ринки позичкових капіталів подані головним чином кредитною ланкою в особі центрального, невеличкого числа комерційних і спеціалізованих банків, обсяги операцій яких низькі. Отут, практично відсутній ринок цінних паперів, якщо не брати до уваги придбання державних облігацій банками. При цьому життєдіяльність ринку капіталів даних країн залежить від постійних ін’єкцій держави і західних банків. До країн з відсталими або нерозвиненими ринками відноситься велика група найбільш бідних країн Латинської Америки (Центральної Америки, Карибського басейну), деякі країни Тропічної і Центральної Африки, а також ряд країн Азії.

Необхідно відзначити дві особливості національних ринків капіталів країн, що розвиваються: по-перше, наявність у їх структурі порівняно великого числа державних або змішаних кредитно-фінансових інститутів; по-друге, тяжіння до структури ринків країн Заходу. Так, країни, що були колоніями Англії, Франції, Іспанії і Португалії, сформували структуру ринків, близьку до цих країн. Тривалий економічний і фінансовий вплив США в Латинській Америці деякою мірою обумовив розвиток структури національних ринків капіталів у цих країнах.

3.Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути

У сучасних умовах, крім банків ринок кредитних ресурсів представлений спеціальними фінансово-кредитними інститутами. У країнах з розвинутими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені пенсійними фондами, страховими лізинговими, інвестиційними, фінансовими компаніями. У нашій країні до небанківських кредитних установ відносяться каси взаємної допомоги ломбарди, пенсійні фонди, органи державного та акціонерного страхування.

Каса взаємної допомоги ¾ це громадська кредитна установа, яка об’єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників і службовців ¾ членів профспілки, у відділах соціального забезпечення місцевих Рад народних депутатів ¾ для пенсіонерів.

Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами з членів і обраним на них управлінням. Члени каси сплачують вступні щомісячні членські внески у встановлених розмірах.

Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних членських внесків, пені за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках — до 10 місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому для довгострокових позичок залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси.

Позички надаються без стягнення процентів. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1% від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Вибувшому з членів каси повертаються його членські внески за мінусом його заборгованості по позичках.

Ломбарди ¾ це кредитні установи, які надають грошові позички під заставу рухомого майна. У нашій країні вони виникли на початку 20-х років. Ломбарди були створені з метою надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позичку в заставу цих речей.

Ломбарди видають позички на строк до трьох місяців у розмірі 75% від вартості оцінки заставлених речей і до 90% ¾ вартості виробів з дорогоцінних каменів, металів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або в заставу для одержання позички здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів ¾ за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом.

В Україні існує пенсійний фонд, який до проголошення незалежності був відділенням пенсійного фонду колишнього СРСР. Кошти пенсійного фонду формуються за рахунок обов’язкових строкових внесків підприємств, установ і організацій (кооперативів), осіб, які займаються індивідуальною діяльністі, в тому числі, на основі індивідуальної (групової) оренди або в особливому селянському господарстві, обов’язкових страхових внесків громадян, коштів, направлених на виплату пенсій військовослужбовцям строкової служби, особам, які входять до складу органів внутрішніх справ і національної безпеки. Цей фонд включає кошти, які виділяються на фінансування виплати допомоги по догляду за дітьми до досягнення ними віку від 1,5 до 6 років, передбачених централізованими програмами.

У бюджет пенсійного фонду спрямовуються й добровільні внески підприємств, громадських організацій та громадян, інші грошові надходження.

З 1991 р. тарифи внесків на державне соціальне страхування, які сплачують підприємства, установи й організації, встановлені у розмірі 20% від обсягу коштів, що направляються на оплату праці.

У західних країнах пенсійні фонди створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій і допомоги робітникам та службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів.

На відміну від загальнодержавної системи соціального страхування, заснованої на стандартних умовах, система забезпечення робітників і службовців з пенсійних фондів підприємств дає можливість встановлювати особливі умови, зокрема інший пенсійний вік, систему внесків, що враховує, при нарахуванні пенсії, увесь заробіток, а не тільки його частину. Пенсія може обчислюватися на основі останнього заробітку перед виходом на пенсію або залежно від стажу роботи тощо.

У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи.

Страхування ¾ у нашій країні відбувається державними, страховими комерційними організаціями, акціонерними страховими товариствами, страховими кооперативами, спільними страховими організаціями за участю іноземних страхових фірм. Діють також органи держаного страхового нагляду. У нашій країні існує майнове і особисте страхування. Воно здійснюється у двох формах ¾ обов’язковій та добровільній. Майнове страхування розрізняється залежно від категорії страховиків, якими є державні сільськогосподарські підприємства, інші кооперативні і громадські організації і громадяни, а також за видами застрахованого майна ¾ страхування будівель та споруд, сільськогосподарських культур та тварин, засобів автотранспорту і рибальських суден, домашнього майна тощо.

Особисте страхування поділяється на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, шлюбне, страхування пенсій, на випадок смерті та втрати працездатності (довічне і на певний строк), страхування від нещасних випадків, в якому розрізняються особисте страхування, страхування за рахунок підприємств і організацій, страхування пасажирів. Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень по страхових операціях та фондів спеціального призначення.

По мірі розвитку в нашій країні ринкових відносин, виникають нові форми страхування, альтернативні державному. За аналогією із західними державами утворюються страхові компанії, які бувають двох видів ¾ акціонерні та взаємні.

Кошти акціонерної страхової організації формуються шляхом об’єднання індивідуальних капіталів окремих підприємств, організацій та приватних осіб. При створенні акціонерного товариства кожний акціонер повинен внести певну грошову суму. Участь окремого акціонера в акціонерній компанії виражається у володінні ним акціями, які дають право на одержання пропорціональної частки доходу. Акціонерні компанії на відміну від взаємних застосувують тверді тарифи.

Взаємні страхові компанії являють собою кооперативну форму організації. Їх капітал утворюється за рахунок страхових платежів окремих осіб. Кожний застрахований згідно з правилами організації компанії стає частковим її співвласником. Тарифи взаємних компаній вищі, ніж акціонерних. Капітал цих компаній утворюється за рахунок продажу полісів, які дають право на участь у прибутках. Кожний застрахований вносить страхові платежі залежно від припустимої суми збитків компанії. Якщо внаслідок страхових операцій у компанії залишається прибуток, він розподіляється між її членами або спрямовується на рахунок майбутніх платежів чи на збільшення страхової суми.

Лізингові компанії ¾ фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом наступного викупу. В нашій країні лізингові операції здійснюють комерційні банки.

Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Держава, як правило, створює їм пільгові умови одержання банківських позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, які неминучі при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дозволяє уникнути витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Інвестиційні компанії ¾ різновид фінансово-кредитних інститутів, поширених у західних країнах, їх капітал утворюється на акціонерній (пайовій) основі шляхом акумуляції грошових коштів приватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зобов’язань). Сформований капітал вкладається в акції та облігації підприємств у своїй країні і за кордоном. Таким чином, інвестиційні компанії виступають посередником між позичальником та індивідуальним інвестором. Вони купують, зберігають та продають цінні папери з метою одержання прибутку на вкладений капітал.

Доходи, одержані у вигляді процентів та дивідендів, виключаючі адміністративно-господарські витрати, формують прибуток інвестиційних компаній, який розподіляється серед акціонерів (пайовиків). Прибуток, одержаний від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується в резерв.

Залежно від методу формування пасивів інвестиційні компанії поділяються на дві основні групи закритого та відкритого типу. Перші мають фіксований акціонерний капітал, їх акції котируються на ринку і підлягають погашенню до моменту ліквідації компанії. Другим властивий капітал, що постійно змінюється, тобто їх акції (паї) вільно продаються та, купуються учасниками компаній за цінами, які відповідають поточній ринковій вартості активів інвестиційної компанії. У продажну ціну такої акції (паю) включається додаткова надбавка, як правило, в розмірі 6-9%.

Інвестиційні компанії можуть користуватися в обмежених розмірах позичковими коштами. Компанії відкритого типу мають право залучати тільки банківський кредит, а закритого типу ¾ випускати також облігаційні позики. З розвитком ринкових відносин інвестиційні компанії виникли і в нашій країні.

Фінансові компанії ¾ кредитно-фінансові, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та ін.), проведенні фінансових операцій. Фінансові компанії по кредитуванню продажу в розстрочку споживчих товарів тривалого користування, надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов¢язання у роздрібних торговців та ділерів зі знижкою (як правило, 7-10%).

Фінансові кампанії, які займаються обслуговуванням систем комерційного кредиту, надають аванси фірмам, що відвантажують товар, одержуючи при цьому право вимоги щодо боржника (покупця).

Існують фінансові компанії, що спеціалізуються на наданні дрібних позичок індивідуальним позичальникам під високий (лихварський) процент.

Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3-6% місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових установ і меншою мірою населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Висновок

Збільшення масштабів накопичення грошового капіталу в умовах сучасного ринку обумовило розвиток ринку позичкових капіталів. Під впливом попиту і пропозиції відбувається рух позичкового капіталу: капітал, що накопичується у вигляді коштів, перетворюється безпосередньо в позичковий капітал.

Ринок позичкових капіталів як економічна категорія виражає соціально-економічні відносини, що визначаються законами ринкового господарювання, що формують у кінцевому підсумку його сутність, тобто зв’язки і відносини як усередині самого ринку, так і у взаємодії з іншими економічними категоріями.

Грошовий капітал вивільняється в процесі відтворення. Він направляється туди у вигляді позичкового капіталу через ринок, а потім знову повертається до кредитора (банкам і іншим кредитно-фінансовим інститутам).

Сутність ринку позичкових капіталів не залежить від того, який грошовий капітал використовується на ньому: власний або чужий, акумульований, тобто не має значення, чи веде банкір свою справа лише за допомогою власного капіталу або тільки за допомогою капіталу, депонованого в нього.

Ринок позичкових капіталів сприяє зростанню виробництва і товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, реалізації науково-технічної революції, відновленню основного капіталу. У цьому змісті ринок опосередковує різноманітні фази відтворення, є своєрідною опорою матеріальної сфери виробництва, відкіля черпаються додаткові грошові ресурси.

Економічна роль ринку позичкових капіталів полягає в його спроможності об’єднати дрібні, розрізнені кошти в інтересах усього суспільного нагромадження. Це дозволяє ринку активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва і капіталу.

Характеризуючи роль кредиту в ринковому господарстві, звичайно виділяють такі основні положення: об’єднання розпорошених індивідуальних грошових капіталів і заощаджень усіх класів суспільства в руках позичкових інституцій; економія суспільних витрат обігу; зрівняння норми прибутку; створення акціонерних товариств.

Література:

1.            Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 7.12.2000 р.

2.     Економічна теорія: Політекономія / Підручник за ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001, 2008.

3.     Економічна теорія / За ред. Предборського В. А. – К. : Кондор, 2007.

4.     Основи економічної теорії: Навчальний посібник / За редакцією Зюнькіна А.Г. – К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2007.

5.     Твердохлібова Д. Моделі міжбанківських розрахунків: вплив на формування пропозиції грошей // Економіка України. – 2006. - №12.

6.     Шелудько Н. До проблем реструктуризації банківської системи в Україні // Економіка України. – 2006. - №11.