Курсовая Статистичне вивчення робочої сили та робочого часу
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Сумський державний університет
Кафедра економіки
Курсова робота
зі статистики
на тему "Статистичне вивчення робочої сили та робочого часу"
Студентки групи ЕФ-62
Лисиці Богдани Вікторівни
Викладач Лямцев Олександр Вікторович
Дата подання роботи на рецензування
Суми - 2007
Зміст
Вступ
1. Завдання статистики робочої сили і робочого часу
1.1 Вивчення складу та розподілу робочої сили
1.2 Показання чисельності та руху робочої сили
1.3 Статистичне вивчення використання робочих місць
1.4 Статистичне вивчення якості робочої сили
2. Статистика використання робочого часу
2.1 Облік використання робочого часу
3. Статистичне використання робочої сили і робочого часу в Україні
3.1 Робоча сила
3.2 Зайнятість робочої сили
3.3 Вивчення рівня безробіття
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сучасна статистика окремо вивчає потенціальну робочу силу (трудові ресурси), працівників, зайнятих у суспільному виробництві (економічно активне населення), та тих, які зайняті у сфері матеріального виробництва.
Робочий час е універсальним вимірником кількості трудових витрат на виробництво.
Економія робочого часу - важливий фактор зростання ефективності і використання трудових ресурсів народного господарства.
До завдань статистики належать вивчення складу, чисельності та розподілу робочої сили у народному господарстві, її галузевого та територіального руху, підготовки кадрів, використання працюючих та робочого часу.
Перехід до ринкових відносин на сучасному етапі розвитку ставить перед статистичними органами ряд важливих завдань щодо перебудови аналітичної роботи з вивчення зайнятості трудових ресурсів, перерозподілу робочої сили, перепідготовки кадрів, ринку пращ тощо.
Ці питання набувають важливого, передусім практичного і одночасно суспільно-політичного значення, оскільки зачіпають інтереси кожного громадянина і країни в цілому.
1. Завдання статистики робочої сили і робочого часу1.1 Вивчення складу та розподілу робочої сили
Склад та розподіл працівників, зайнятих у народному господарстві, визначається статистикою за допомогою групувань.
На рівні народного господарства статистичні органи проводять групування працівників за суспільними групами, сферами суспільного виробництва та їх галузями, характером праці (фізична, розумова та ін), рівнем освіти, участю у виробництві засобів виробництва та предметів споживання, розподілом зайнятих по регіонах та ін.
Склад працівників матеріального виробництва вивчається за ознаками характеру виробничої діяльності та участі у виробничому процесі.
За характером виробничої діяльності розрізняють персонал основної та неосновної діяльності. Працівники, які беруть участь у виробництві профільної для підприємства продукції, входять до основного персоналу. Особи, пов’язані з виготовленням продукції яка відноситься до інших галузей, становлять персонал неосновної діяльності. Окремо статистична звітність здійснює облік персоналу невиробничих підрозділів підприємств.
Розподіл працівників за характером виробничої діяльності у конкретних галузях матеріальної сфери має свої особливості. Так, у промисловості відокремлюють промислово-виробничий персонал і персонал непромислових підрозділів, у будівництві - осіб, зайнятих на будівельно-монтажних роботах, працівників підсобних виробництв, обслуговуючих та інших підрозділів.
За характером участі у виробничому процесі розрізняють групування працівників на осіб, які зайняті безпосередньо на виробництві (робітники), та тих, що забезпечують організацію виробництва (фахівців).
Поряд з цими основними групуваннями робочої сили статистичні органи систематично вивчають склад працюючих за ознаками статі, віку, стажу роботи, професіями, кваліфікацією, рівнем освіти, форм організації та оплати праці. Ця інформація дає змогу удосконалювати склад робочої сили, її розподіл та використання, планувати на внутрішньогосподарському та галузевому рівні підготовку кадрів та їх рух і відтворення.
1.2 Показання чисельності та руху робочої сили
Головним показником звітності підприємств та організацій по праці є середньоспискова чисельність працівників. Її використовують для розрахунків значної кількості важливих якісних показників роботи підприємств (продуктивність праці, середня заробітна плата, фондоозброєність та ін). Середньоспискова чисельність характеризує розміри робочої сили, яку мало підприємство у звітному періоді, і за своїм змістом являє собою середню арифметичну зі спискового складу; працівників за кожен день періоду.
Цей показник можна встановити діленням суми спискової чисельності працівників за усі дні місяця (включаючи дні відпочинку) на загальну кількість календарних днів.
Спискове число працюючих за будь-який день складається з кількості осіб, які з’явилися на роботу, та осіб, які не з’явилися за тих чи інших причин. У зв’язку з цим середньоспискову чисельність працюючих за місяць за даними табельного обліку дістають діленням загальної суми явок та неявок на кількість календарних днів періоду.
За більші періоди часу (квартал, рік) середньоспискову чисельність визначають як просту середньоарифметичну за даними помісячної звітності.
Рівень використання робочої сили на підприємстві додатково аналізують за допомогою показників середньої явочної та середньої фактичної чисельності працюючих.
Середня явочна чисельність показує середнє число працівників підприємства, які з’явилися на роботу в робочі дні. Для її обчислення загальну кількість явок на роботу ділять на кількість робочих днів у періоді.
У табельному обліку явки на роботу розподіляють на фактично відпрацьовані людино-дні та людино-дні цілоденних простоїв. Середню кількість фактично працюючих одержують, поділивши загальну кількість відпрацьованих людино-днів на кількість робочих днів у періоді.
3іставлеиня трьох вищезгаданих показників чисельності дає змогу виявляти деякі резерви у використанні робочої сили.
Приклад. За даними табельного обліку, на підприємстві за місяць (30 календарних,19 робочих днів) було 9462 людино-дні явок на роботу; 5538 людино-днів неявок з різних причин, включаючи вихідні та святкові дні, та 38 людино-днів цілоденних простоїв.
У цьому разі середньоспискова чисельність працівників становитиме
середня явочна
середня чисельність фактично працюючих
Таким чином, з 500 працівників підприємства кожного робочого дня не з’являлись 2 чол. (500 - 498) і 2 чол. знаходились у цілоденному простої (498 - 496).
Описані показники чисельності робочої сили використовують у більшості галузей матеріального виробництва, за винятком колгоспів, де середньорічну чисельність працівників отримують як просту середню арифметичну кількості зайнятих без урахування відпрацьованих людино-днів.
Рух робочої сили являє собою процес поповнення, вивільнення та переміщення спискової чисельності працівників. Цей процес вивчається статистикою по окремих підприємствах, галузях та територіях за допомогою балансів руху робочої сили. У балансах наводяться дані про спискову чисельність працюючих на початок періоду, кількості прийнятих на роботу (обороту по прийому), кількості звільнених (обороту по звільненню) та списковій чисельності на кінець періоду. Статистична звітність підприємств у балансі робочої сили враховує також переведення працівників з однієї категорії до іншої.
Оборот по прийому вивчають по джерелах комплектування робочої сили, оборот по звільненню - по причинах.
У складі причин звільнення особливе місце належить зайвому обороту (плинності кадрів). До нього входять звільнення за власним бажанням та за порушення трудової дисципліни. Подібні "непланові" звільнення є небажаними для підприємств, оскільки вони приводять, як правило, до необхідності найму нових працівників, що пов’язано з витратами на підготовку їх, простоями на звільненому робочому місці тощо.
Коефіцієнти обороту по прийому, обороту по звільненню та коефіцієнт плинності кадрів розраховують як процентну частку відповідного обороту у середньосписковій чисельності працівників за період. Ці коефіцієнти використовують для порівняння інтенсивності руху робочої сили в окремих галузях, на територіях і окремих підприємствах та вивчення її динаміки.
Стабільність складу робочої сили характеризує коефіцієнт постійності кадрів, який обчислюють як частку від ділення чисельності працівників, які працювали на підприємстві повний період, на спискову чисельність працюючих на початок періоду.
Приклад. Розрахувати показники руху робочої сили за такими умовними даними за рік, чол.: спискова чисельність робітників на початок року - 500; прийнято на роботу - 72; звільнено - 58.
3 них за власним бажанням - 10; за порушення трудової дисципліни - 2; чисельність робітників, які перебували у списках з 1 січня по 31 грудня включно, - 468; середня спискова чисельність за рік - 509.
Виходячи з наведених даних оборот: по прийому становитиме
72 чол., по звільненню - 58; з причин плинності 10+2=12.
Коефіцієнти руху робочої сили обчислимо так:
обороту по прийому -
обороту по звільненню -
плинності кадрів -
постійності кадрів -
1.3 Статистичне вивчення використання робочих місць
Одним з найважливіших питань статистичного аналізу робочої сили є вивчення рівномірності її розподілу у рамках робочого дня підприємств, тобто по змінах. Відносне, а у ряді випадків й. абсолютне вивільнення робочої сили в умовах ринкової економіки, зростаючі потреби народного господарства в продукції за умови низьких темпів будівництва нових виробничих об’єктів, нагальна потреба кращого використання наявних потужностей потребують глибокого вивчення стану використання робочих місць напідприємствах усі сфер народного господарства.
Показниками рівномірності використання робочих місць та розподілу робочоїсилиє коефіцієнти змінності, використаннязмінногорежимубезперервності та інтегральний коефіцієнтвикористання робочих місць.
Під робочим місцем розуміють місце, призначене для праці одного робітника. Кількість та склад устаткування на робочому місці можуть бути різними і відображуються в паспорті робочого місця.
Коефіцієнт змінності робочих місць показує середню кількість змін, відпрацьованих на кожному робочому місці в рамках встановленого робочого дня підприємства. Його розраховують як частку від ділення відпрацьованих за період людино-днів на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей період у найбільш заповненій зміні.
За допомогою коефіцієнта використання змінного режиму встановлюють, яка частка встановленого режиму підприємства відпрацьовувалась на кожному робочому місці. Його дістають, поділивши коефіцієнт змінності на кількість змін, встановлених на підприємстві.
Найбільше значення коефіцієнта змінності дорівнює встановленій кількості змін для підприємства. При цьому коефіцієнт використання змінного режиму дорівнюватиме 1, або 100%. Але навіть такий ідеальний випадок ще не означає, що усі робочі місця повністю використані, оскільки при повній рівномірності зайнятості частини робочих місць інші можуть бути зовсім не використані, що не позначається на коефіцієнті використання змінного режиму.
Тому крім цього показника розраховують коефіцієнт безперервності, який доповнює його і показує, яка частина робочих місць використовувалась у найбільш заповнену зміну. Коефіцієнт безперервності обчислюють як співвідношення фактично відпрацьованих у найбільш заповненій зміні людино-днів за період та їх можливої кількості при повній зайнятості робочих місць.
Інтегральний показник використання робочих місць характеризує частку фактично відпрацьованих на підприємстві людино-днів за період у можливій їх кількості за умови повного використання усіх робочих місць протягом усіх встановлених для підприємства змін. Його також можна обчислити як добуток коефіцієнтів використання змінного режиму та безперервності.
Приклад. У звітному кварталі (68 робочих днів) на підприємстві, яке працює у двозмінному режимі, відпрацьовано 15000 людино-днів, з них у першу зміну - 8500, у другу - 6500. Загальна кількість робочих місць - 145.
Коефіцієнт змінності робочих місць становитиме:
безперервності:
використання змінного режиму:
інтегральний коефіцієнт використання робочих місць:
Таким чином, за звітний квартал на кожному робочому місці, яке використовувалось протягом одного робочого дня, відпрацьовано в середньому 1,765 зміни, що становить 88,3% встановленої кількості їх. При цьому із загальної кількості робочих місць навіть у найбільшу зміну використовувалось тільки 86,2%. Внаслідок недовантаженості робочих місць з цих причин на підприємстві не відпрацьовано 4720 людино-днів (19720 - 15000), що вказує на наявні великі можливості підприємства щодо набору додаткової робочої сили. [1].
1.4 Статистичне вивчення якості робочої сили
Можливості залучення до праці насамперед зумовлені рівнем кваліфікації тих, хто пропонує свої послуги на ринку праці. Йдеться не лише про диплом навчального закладу, який в умовах ринкової економки для роботодавця не завжди є запорукою вміння працівника виконувати запропоновану йому роботу, а загальний освітньо-культурний рівень, про який певне уявлення дають оголошення із запрошенням на роботу. Найчастіше вимагається таке:
1. Диплом про відповідну вищу освіту (як і має бути - на першому місці).
2. Знання іноземної мови (краще - двох, що є нормою для фахівців - випускників вузів інших країн. крім країн СНД).
3. Уміння працювати з персональним комп’ютером (для Західних країн це не вузівський, а шкільний рівень знань).
4. Стаж практичної роботи за фахом 2-3 роки (а тут уже певна суперечність: де ж набрати той стаж після закінчення вузу, коли без нього на роботу не беруть? У вмінні розв’язувати такі чи інші суперечності й виявляється та "життєва" кваліфікація, яка дає підстави запропонувати людині відповідальну, творчу та високооплачувану роботу).
Диплом про вищу освіту ще, звичайно, не гарантує наявності перелічених умінь, але дає певні підстави сподіватися на те, що такі вміння є. На жаль, сподівання стосуються, насамперед, фахової підготовки. I якщо в Західних країнах рейтинг вузів щодо цієї підготовки добре відомий (особі з дипломом Массачусетського університету можуть запропонувати роботу за фахом у будь-якому куточку США, тоді як диплом Каліфорнійського університету престижний лише в Каліфорнії), то в Україні цей рейтинг ще не складений. Простіше кажучи, вважається, що всі випускники вузів, які пройшли державну акредитацію, мають однаковий рівень знань. Хоча це й не так, погодимось з цим припущенням і надалі спиратимемося на нього.
Отже, диплом про відповідну фахову освіту не тільки дозволяє роботодавцеві зробити вибір на ринку праці на користь дипломованого фахівця, а й в окремих випадках запропонувати шукачеві роботи обійняти споріднену з його фахом або іншу посаду, яка вимагає, наприклад, інженерних чи економічних знань, хоча й не з того напрямку, за яким виданий диплом. Тобто можливості знайти роботу в дипломованого фахівця значно більш!, ніж у того, хто не має фахової освіти. Більше того, людині, що має один диплом, значно легше, ніж недипломованій, у разі змін попиту на ринку праці опанувати ще один фах. Отже, фахівець з вищою освітою здатний швидше перекваліфікуватися, ніж той, хто не має такої освіти.
Далі під кваліфікованою робочою силою розумітимемо фахівця, що має диплом про вищу освіту одного з чотирьох рівнів, як. це передбачено Законом України "Про освіту": молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.
Але переважний попит на кваліфіковану робочу силу на ринку праці ще не означає її повного працевлаштування. Тут вступає в дію суперечність: соціальний та економічний фактори. З одного боку, молодь вимагає, а держава повинна надати можливість опанувати вищу освіту тим, хто має відповідні здібності.3 іншого боку, та сама держава (так-так, держава, а не ринок праці, оскільки він функціонує незалежно від функціонування системи вищої освіти і стикається з нею лише в разі появи на ньому випускників вузів) повинна забезпечити всіх випускників відповідними робочими місцями. Бо інакше підсилюється соціальна напруга в суспільстві: фахівці поповнюють не лише ряди безробітних, а й "тіньову" економіку, яка із задоволенням приймає підготовлених за державний рахунок дипломованих спеціалістів.
В економічно розвинених країнах така суперечність не є аж надто, як ми колись говорили, "антагоністичною". Право на освіту, у тому числі й вищу, там реалізується не через те, що воно записано в Конституції, а з більш поважної та цілком реальної причини: молодь, як найактивнішу частину суспільства, краще відправити в аудиторії, ніж залишити на вулиці. А коли вона закінчить вузи, то вже подорослішає і буде менш активно "боротися за свої економічні права". На жаль, в Україні можливості надати вищу освіту всім, хто здатний її отримати, ще довго не буде. I річ тут не лише в матеріальній скруті (хоча це і є головний чинник), а в спадщині 74-річної планової системи суспільства, коли планувалося все, включаючи і те, яку освіту і кому мати. А тому була побудована відповідна кількість вузів, підготовлена для роботи в них відповідна кількість викладачів, що навчала відповідну (суворо обмежену) кількість студентів. Поява недержавних (комерційних, приватних) навчальних закладів не вирішує справи, бо функціонують вони переважно в непідготовлених приміщеннях за відсутності навчально-методичного забезпечення, а працюють у них ті самі викладачі, що і в державних навчальних закладах, але вже для себе в другу, а то навіть і в третю зміну.
Отже, можна зробити висновок, що розвиток суспільства впливає на обидва елементи ринку праці кваліфікованої робочої сили: на попит, бо чим більш розвинене - культурно, технічно, науково, економічно - суспільство, тим більша його потреба в кваліфікованій робочій силі, і на пропозицію - бо, за розвитку в такому разі мережі закладів вищої освіти зі здобуттям диплома про вищу освіту їх випускники вважатимуть себе цією кваліфікованою робочою силою. Проте, ефективне функціонування будь-якого ринку, у тому числі и ринку праці, передбачає вивчення його кон'юнктури (коротко кажучи - попиту, пропозиції, цін та конкуренції в певних межах часу та території) та на їх базі намагання досягти рівноваги, при якій попит і пропозиція частіше збігаються, ніж навпаки.
Як відомо, вивчення кон'юнктури товарних ринків реалізується шляхом проведення маркетингових досліджень, у ході яких вивчається попит. Здобута інформація передається виробникам, а ті, реагуючи на зміни кон'юнктури, змінюють обсяги та структуру пропозиції, наближаючи її до попиту.
Такі дії по відношенню до ринку кваліфікованої робочої сили потребують вирішення додаткових задач порівняно з товарним ринком. Підготовка фахівця потребує не менш як 4 років навчання в спеціальному навчальному закладі (це - світовий досвід, і ніякі новоспечені навчальні заклади, що пропонують диплом про вищу освіту після 6-9 місяців навчання, не можуть його відкинути). А в багатьох випадках - ще більше. Тобто попит, що з’явився сьогодні, за відсутності на ринку відповідної позиції, у наших умовах не буде задоволений і навпаки: якщо за період навчання попит, що існував 4-6 років тому, зник, то пропозиція (тобто, фахівець) виявиться нереалізованою. Знов таки - у наших умовах. Неодноразове нагадування про наші специфічні умови зумовлене тим, що більшість дипломів вузів України про вищу освіту не визнаються в інших країнах (за винятком країн СНД). А тому й ринок кваліфікованої робочої сили обмежений у нас, на відміну від інших країн, національними кордонами. Винятки, безперечно, існують (як щодо окремих вузів, так і щодо окремих студентів), але як і усякі винятки вони лише підтверджують зроблений висновок: вивчаючи ринок кваліфікованої робочої сили, не буде великою помилкою розглядати його лише як національний, а не інтернаціональний.
Узагальнюючи наведені зауваження, можна зробити висновок, що головною проблемою для відповідного розвитку ринку кваліфікованої робочої сили є обґрунтований прогноз. Бо, показники попиту мають на 4-6 років випереджати можливості пропозиції. Лише в цьому разі можна буду прийняти до навчальних закладів необхідну кількість студентів, які - з урахуванням відсіву за період навчання тих, хто не хоче або не може вчитися, - своєчасно з’являться на рину, де на них чекатимуть спрогнозовані 4-6 років тому робочі місця. Але це лише в тому разі, якщо вузівський потенціал достатній для прийому сьогодні потрібних в майбутньому фахівців. А якщо ні, то необхідні вузи ще треба відкривати, забезпечуючи їх необхідними ресурсами. І навіть за наявності коштів для цього потрібний ще деякий час. А тому прогноз попиту має розроблятися менш як на 10 років.
Використання відомих методів моделювання та прогнозування під час вивчення ринку праці кваліфікованих спеціалістів має свої особливості. Пов’язане це з особливостями статистичного забезпечення аналізу цього ринку.
Статистичне дослідження передбачає, як відомо, реалізацію чотирьох етапів (послідовне виконання чотирьох видів робіт):
1) збирання даних (статистичне спостереження);
2) попередня обробка даних (зведення та групування для одержання статистичної інформації);
3) аналіз явища (розрахунок статистичних показників та побудова моделей);
4) прогноз розвитку явища.
Під статистичним забезпеченням розуміється підготовчий комплекс робіт, необхідних для реалізації етапів статистичного досл1дження. У такому разі йдеться про його дві частини:
інформаційне забезпечення;
методичне забезпечення.
3 огляду на мету статистичного дослідження методичне забезпечення передбачає:
формулювання задач статистичного дослідження;
формулювання та розв’язання задач методичного забезпечення, серед яких головними є розробка системи показників та обґрунтування використання відповідних статистичних методів для вирішення проблем статистичного дослідження;
розробка макетів форм для вхідної та вихідної інформації.
Знаючи, що за інформацію і про що потрібно одержати, розробляють інформаційне забезпечення, яке складається з таких компонентів:
специфікації даних (переліку необхідних даних);
джерел даних;
плану статистичного спостереження (плану організації збирання та одержання статистичних даних);
схеми інформаційних потоків для стадій збирання, обробки даних та заповнення форм (вхідних та вихідних).
Система збирання, нагромадження, обробки та аналізу інформації, необхідної для управління процесом забезпечення країни спеціалістами, включає такі блоки:
науково обґрунтована система показників відтворення спеціалістів та методологія їх розрахунків;
система галузевих та регіональних моделей відтворення спеціалістів;
методологія наукової організації спостереження за окремими стадіями процесів відтворення спеціалістів;
технологія збирання, обробки, нагромадження та подання інформації про відтворення спеціалістів;
схема взаємодії такої системи з інформаційними системами центральних, галузевих та регіональних органів управління.
3 огляду на потребу розглядати цю систему з урахуванням функціонування ринку праці спеціалістів назвемо певні елементи кон’юнктури цього ринку, вивчення яких є невіддільною складовою науково обґрунтованого функціонування зазначеної системи:
матеріальний та кадровий потенціал вузів, на базі якого оцінюються можливості вузів з підготовки спеціалістів певних спеціальностей (ліцензування вузів);
місткість та структура ринку, інформація про які необхідна для характеристики існуючої підготовки спеціалістів та потреби в них;
фактори, що формують ринок: чисельність і структура населення, рішень економічного розвитку регіону, структура зайнятості за галузями, структура незайнятих за рівнем освіти і фахом;
організаційна структура вищої освіти (наявність пакета заіконів, що регламентують освітянську діяльність; рівень концентрації та спеціалізації підготовки фахівців по регіонах);
співвідношення попиту і пропозиції на галузевих та регіональних ринках праці, що дозволяє також оцінити рівень можливого використання ресурсів вузів;
фінансові взаємовідношення вузів із замовниками і державою та іншими споживачами.
3 необхідності характеристики елементів кон’юнктури ринку спеціалістів випливає, що впровадження першого блока системи управління процесом забезпечення спеціалістами потребує розробки системи показників, яка складається з окремих підсистем:
забезпеченості галузі (регіону) спеціалістами;
прийому студентів до вузів;
контингенту студентів;
випуску спеціалістів;
працевлаштування випускників;
використання фахівців;
характеристики діяльності навчальних закладів.
Для кожного з показників потрібно обчислити як фактичне, так і прогнозне значення. Адже учасників ринку цікавить не сьогоднішній, а майбутній його стан. Як уже зазначалося, це насамперед стосується ринку праці спеціалістів, для якого за відсутності пропозиції розрив її у часі з попитом може становити від 4 до 6 років, необхідних для підготовки фахівця.
Наприклад, для першої підсистеми показників - забезпеченості спеціалістами - розраховують показники заміщення посад фахівцями (фактичний рівень) і потребу у фахівцях (прогнозні розрахунки). Під терміном "потреба" тут розумітимемо "додаткову потребу" - ту кількість посад, що потребують для свого заміщення фахівців з вищою освітою і будуть вакантними у плановому періоді. Ці вакансії створюються за рахунок двох факторів:
вивільнення з роботи фахівців, що раніше працювали на цих посадах (у зв’язку з виходом на пенсію, переходом на іншу роботу, переїздом до іншого регіону тощо - фактори, вплив яких легко оцінити й урахувати);
появи нових робочих місць за рахунок розвитку окремих підприємств, галузей чи регіонів.
Урахування впливу цього - останнього - фактора і становить головну проблему в управлінні вищою освітою в умовах обмеженості ресурсів. Для встановлення додаткової потреби можуть бути використані різні методи: штатно-номенклатурний, нормативний, екстраполяції, нормативів насиченості, експертних оцінок. Але всі вони зорієнтовані здебільшого на встановлення кількісної потреби у спеціалістах. У цьому й полягає їх головний недолік.
Якісний показник потреби в кадрах фахівців, який характеризуватиме кваліфікаційний склад потреби, має спиратися на нормативний показник спеціалістомісткості, який є одним з різновидів показника трудомісткості:
Використовуючи метод нормативних показникsв спеціалістомісткості, найскладніше встановити техніко-економічний показник діяльності підприємств щодо якого розраховується певний показник спеціалістомісткості. Обґрунтовуючи фактори, які впливають на чисельність та професійно-кваліфікаційний склад кадрів, уважають, що в зміні чисельності виявляється вплив динаміки екстенсивних факторів, а в зміні їх професійно-кваліфікаційної структури - динаміки інтенсивних факторів відтворення кадрів.
Складною є також задача оцінювання вкладу груп спеціалістів, які різняться між собою за ступенем участі, у створення ефекту (наприклад - продукції). Адже цей ефект має бути розподілений між такими групами згідно з їх вкладом. Інакше кажучи, необхідно виявити взаємозв’язок між ефектом, структурою та чисельністю зайнятих фахівців. Як відомо, кількісні параметри такого взаємозв’язку можуть бути обчислені та статистично обґрунтовані методом кореляційно-регресійного аналізу.
Слід підкреслити, що прогнозування потреби у фахівцях - це комплексне, науково обґрунтоване передбачення розвитку, установлення очікуваної чисельності фахівців, їх професійної структури за регіонами, підприємствами чи сферами діяльності. Практично використовуються два підходи до вирішення задачі прогнозування. Відповідно до першого, майбутній стан об’єкта розглядається і формується на підставі сучасного стану: яким він буде (чи може бути) у системі тенденції, що склалися? Досягається це шляхом екстраполяції. Другий підхід у прогнозуванні базується на цільовому описанні об’єкту шляхом розв’язання зворотної задачі - від майбутнього до теперішнього. Тобто йдеться про побудову моделі незалежно від тенденцій, що склалися і прогнозуються на майбутнє. Для такої моделі параметри задаються метою, яка повинна обумовити напрямок руху.
У прогнозуванні потреби з використанням цільового підходу важливу роль відіграють нормативи забезпеченості спеціалістами, бо при цьому як норматив закладається результат, якого хочуть досягнути. Використання нормативів з для прогнозування має як позитивний, так і негативний бік. Позитивний полягає в тому, що за допомогою наукового обґрунтування нормативів відшукують кількісний і якісний вимір потреб, що і дозволяє встановити необхідну в майбутньому чисельність фахівців.3 іншого боку, недоліком таких нормативів є їх статичність: установлений за даними звітного періоду рівень коефіцієнтів насиченості пропонується використовувати в майбутньому, в умовах, що змінилися.
Але цей останній недолік ще більше притаманний методу екстраполяції, надійність якого є досить високою лише за середньострокового (до 3 років) прогнозування. Тому і більш ефективним для прогнозування (і не тільки потреби у фахівцях) є використання цільового підходу. Останній, не лише встановлює залежності в майбутньому, а й указує напрямки розвитку для досягнення цього майбутнього стану.
Щодо нашої теми це стосується змін у структурі підготовки фахівців. Тобто - у структурі вищої школи. Для того щоб розробити обґрунтовані рекомендації зі зміни структури підготовки студентів у вузах з певною фаховою спеціалізацією або окремого регіону чи країни в цілому, необхідно:
дати оцінку роботі вузів з підготовки спеціалістів та їх територіального розподілу в перед прогнозному періоді;
установити розмір та структуру додаткової потреби на прогнозний період;
оцінити ресурсні можливості вузів з підготовки необхідної кількості фахівців.
Виконати розрахунки для аналізу та прогнозування підготовки спеціалістів у вузах регіону можна за наведеною далі схемою (рис.1).
Рис.1. Схема комплексного аналізу та прогнозування підготовки спеціалістів з вищою освітою у вузах регіону.
Практичне впровадження наведеної методики аналізу та прогнозування кон’юнктури ринку праці спеціалістів потребує насамперед створення і використання для збору та обробки необхідної інформації автоматизованих банків даних різних рівнів, які були б об’єднані в єдину систему. Окремі елементи такої системи вже розроблені в процесі виконання науково-дослідних робіт у цьому напрямку лабораторією аналізу потреби та використання спеціалістів з вищою освітою Міносвіти України. [4].
2. Статистика використання робочого часу
Робочий час осіб, що працюють за наймом, регулюється трудовим законодавством. Статистика робочого часу безпосередньо пов’язана зі статистикою оплати праці та статистикою соціального страхування, тому має важливе значення в системі показників статистики ринку праці. Інформація про робочий час необхідна для аналізу використання робочої сили, вивчення умов праці, розробки та укладання колективних угод між роботодавцем та найманими працівниками.
Максимальне використання робочого часу - важливий фактор зростання суспільного продукту та економії робочої сили.
Головними одиницями обліку робочого часу є людино-день та людино-година.
Відпрацьованим людино-днем є явка на роботу за умови, що працівник заступив до виконання своїх обов’язків незалежно від кількості відпрацьованих годин. Людино-день використовують для обліку витрат робочого часу для усіх категорій персоналу.
Додатковою одиницею виміру робочого часу для категорії робітників служить людино-година. Під відпрацьованою людино-годиною розуміють працю робітника протягом однієї години.
Такі самі одиниці використовують для обліку невідпрацьованого робочого часу.
Основним інструментом та похідним матеріалом для аналізу використання робочого часу на підприємстві є його баланс.
Ліва частина балансу відображує ресурси робочого часу - календарний, табельний та максимально можливий фонди.
Фактично відпрацьований робочий час (ФВРЧ) включає: А) людино-години відпрацьовані в межах нормальної тривалості робочого дня; б) людино-години відпрацьовані понадурочно; в) час, витрачений на підготовку робочого місця, ремонт, догляд за обладнанням, заповнення облікових документів тощо; г) години, проведені на робочому місці під час простою не з вини працівника; д) час на короткі перерви на робочому місці, якщо вони передбачені трудовою угодою.
Календарний фонд робочого часу (КФ) - це умовні його ресурси, розраховані виходячи з кількості календарних днів періоду та середньоспискової чисельності працюючих. Цей фонд дорівнює загальній сумі явок та неявок за період.
Ккф= (ФВРЧ/КФ) *100 (1)
Табельний фонд (ТФ) відрізняється від календарного на загальну суму неявок у святкові та вихідні дні.
Ктф= (ФВРЧ/ТФ) *100 (2)
Реальні ресурси робочого часу характеризує максимально можливий фонд (ММФ). Він відрізняється від табельного на кількість неявок працівників у зв’язку з черговою відпусткою.
Кмф= (ФВРЧ/ММФ) *100 (3)
У правій частині балансу наведено розподіл реального використання максимально можливого фонду на відпрацьований час, а також час, не використаний з поважних причин, та прямі втрати робочого часу.
Приклад. Використання робочого часу за квартал (90 календарних, 68 робочих днів) характеризується такими даними: середньоспискова чисельність робітників - 130; кількість відпрацьованих людино-днів - 8710; людино-дні цілоденних простоїв - 21.
Кількість людино-днів неявок на роботу - 2969; у тому числі чергові відпустки - 285; відпустки у зв’язку з навчанням - 12; вагітністю та пологами - 23; хвороби - 30; інші неявки, які дозволені законом - 8; відпустки з дозволу адміністрації - 5; прогули - 6; у зв’язку із святковими та вихідними днями - 2600.
Кількість відпрацьованих людино-годин - 65325; у тому числі понаднормово - 871.
Побудований на базі цих даних баланс використання робочого часу наведено в таблиці 1.
Таблиця 1. Баланс робочого часу.
| Номер рядка | Ресурси робочого часу | Людино-днів | Номер рядка | Використання робочого часу | Людино- днів |
| 1 | Календарний фонд (130*90, або 8710+21+2969) | 11700 | 1 2 | Відпрацьовано Неявки з поважних причин, разом | 8710 73 |
| 2 3 | Святкові та вихідні Табельний фонд (р.1 - р.2) | 2600 9100 | | У тому числі відпустки на навчання, по вагітності та пологах, хвороби, інші, дозволені законом | 12 23 30 8 |
| 4 | Чергові відпустки | 285 | 3 | Втрати робочого часу, разом У тому числі простої прогули відпустки з дозволу адміністрації | 32 21 6 5 |
| | Максимально можливий фонд (р.3 - р.4) | 8815 | | Максимально можливий фонд (р.1+р.2+р.3) | 8815 |
Для категорії робітників баланси робочого часу будуються як у людино-днях, так і в людино-годинах. У цілому за всіма категоріями для побудови балансів використовують людино-дні.
Дані балансів служать базою для розрахунків відносних показників використання робочого часу.
Коефіцієнти використання календарного, табельного та максимально можливого фондів показують, яку частину цих фондів займає фактично відпрацьований робочий час.
У наведеному прикладі календарний фонд був використаний на 74,4% (8710: 1170 - 100); табельний - на 95,7% (8710: 9100 - 100), максимально можливий на 98,8% (8710: 8815 - 100).
Невикористану частку максимального фонду вивчають, враховуючи причини. Так, у нашому прикладі серед часу, не використаного з поважних причин, найбільша частка припадає на хвороби, а серед втрат робочого часу - на простої.
Використання робочого часу робітників додатково характеризується показниками використання встановленої тривалості робочого дня і періоду та інтегральним показником використання робочого часу.
Припустимо, що в нашому прикладі 78 робітників на підприємстві мали 8 - годинний робочий день, а 52 робітники - 7 - годинний. У цьому разі середня встановлена тривалість робочого дня становитиме
середня фактична тривалість повного робочого дня 65325: 8710=7,5 год.;
нормована (без понад нормованих годин) (65325 - 871): 8710=7,4год.
Таким чином, у рамках встановленого режиму роботи кожен робітник у середньому втрачав 0,2 год. (7,6 - 7,4), що деякою мірою виправлялось понад нормованими роботами протягом 0,1 год. (7,5 - 7,4).
У цілому коефіцієнт використання тривалості нормального робочого дня становить тільки 97,4% (7,4: 7,6 - 100).
Фактично кожен робітник підприємства за квартал відпрацював
Середня встановлена тривалість кварталу становила
Отже встановлена тривалість кварталу була використана тільки на 98,8% (67: 67,8-100).
Інтегральний коефіцієнт використання робочого часу робітників показує, яка частина середнього фонду робочого часу одного робітника фактично використана у звітному періоді. Цей коефіцієнт за своїм змістом також збігається з коефіцієнтом використання максимально можливого фонду в людино-годинах, тому його можна розрахувати таким чином:
як співвідношення фактично відпрацьованих нормованих людино-годин та максимального фонду людино-годин, тобто
як результат ділення фактично відпрацьованих нормованих людино-годин 1 робітником на максимально можливий фонд часу його роботи
як добуток коефіцієнтів використання тривалості робочого дня та робочого періоду
0,974*0,988=0,962, або 96,2%.
2.1 Облік використання робочого часу
Робочий час - це встановлений законом або угодою сторін час, протягом якого робітники і службовці згідно з правилами внутрішнього розпорядку повинні виконувати свої трудові обов'язки.
Робочий день - це встановлена законом норма робочого часу протягом доби, яка лежить в основі його правового регулювання. Нормування робочого часу протягом календарного тижня є робочим тижнем. При п’ятиденному робочому тижні встановлена тривалість робочого тижня - 40 годин, яка поширюється на всіх працівників, фахівців та керівників, крім тих, для яких законодавче встановлена скорочена тривалість робочого часу. Статтею 51 КЗпП України передбачено скорочену тривалість робочого часу:
для працівників віком від 16 до 18 років - 6-годинний робочий день при шестиденному робочому тижні, тобто 36-годинний робочий тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) - 4-годинний робочий день, тобто 24-годинний робочий тиждень;
для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці - не більше 36 годин на тиждень. Статтею 194 КЗпП України визначено, що заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, за скороченої тривалості щоденної роботи сплачується в розмірах, передбачених для працівників відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.
Облік використання робочого часу, а також контроль за станом трудової дисципліни на підприємствах здійснюється шляхом табельного обліку. При прийомі на роботу працівникові надається табельний номер, а в трудовій книжці (що знаходиться у відділі кадрів) робиться позначка про його зарахування на підставі наказу керівника підприємства. На кожного працівника у відділі кадрів відкривають особову картку, в якій зазначають необхідні анкетні дані про працівника і всі зміни, що відбуваються в його роботі. Бухгалтерія відкриває особову картку кожному працівникові. Табельний облік ведеться такими способами: жетонним - з використанням жетонів (на яких проставлено табельні номери). На підприємстві їх кількість дорівнює кількості облікового складу працюючих; картковим - з використанням контрольних годинників, що автоматично позначають час явки кожного працівника в його картці; за пропускною системою, за якої працівники при явці на роботу здають свої перепустки, а по закінченні роботи отримують їх, та ін.
Облік використання робочого часу ведеться у табелі. Завданнями табельного обліку є:
контроль за явкою на роботу і залишенням роботи;
виявлення причин запізнень або неявки на роботу;
одержання даних про фактично відпрацьований працівниками час. склад робочого часу;
складання звітності про наявність працюючих та її рух, про стан трудової дисципліни.
До табеля заносяться прізвища всіх працюючих. Ведеться табель окремо по кожному цеху і відділу табельниками або бригадирами, майстрами тощо. У табелі позначається кількість відпрацьованих годин кожним працівником, неявки на роботу (за допомогою умовних позначок - шифрів).
На деяких підприємствах табельний облік спрощено і у табелі відзначають лише відхилення дід нормальної тривалості робочого дня (запізнення, прогули), неявки на роботу із зазначених причин (відпустка, відрядження тощо), понаднормові роботи та ін. У цьому випадку по закінченні місяця підраховують загальний календарний фонд робочого часу, час невиходів та інших втрат. Із загального календарного фонду відраховують усі витрати й отримують фактично відпрацьований час. Наприкінці місяця дані табелів підсумовуються по кожному працівнику, а також по цехах і відділах і передаються до бухгалтерії. Ці дані необхідні для контролю за використанням робочого часу і для нарахування заробітної плати працівникам підприємства за звітний місяць.
Для забезпечення правильного нарахування заробітної плати необхідно точно обліковувати виробіток продукції або обсяг робіт, виконаних кожним працівником.
Залежно від технології та організації виробництва застосовують різні системи обліку продукції або виконання робіт. Під обліком виробітку розуміють сполучення способів одержання інформації, порядку її запису і застосування форм первинних документів.
Облік виробітку робітниками-відрядниками у промисловості здійснюють за типовими формами залежно від технологічного процесу виробництва, системи організації та оплати праці в рапортах про виробіток, у маршрутних листках, відомостях обліку виробітку, нарядах та інших документах.
Роботи можуть виконуватися одним робітником або бригадою. На багатьох підприємствах широко застосовують бригадний підряд, який є основою обліку виробітку. Використовуються такі системи обліку виробітку - поопераційний, за кінцевою операцією та інвентарний.
Послідовне виконання обсягу робіт фіксується в індивідуальних або бригадних нарядах, які здаються до бухгалтерії, машинолічильного бюро або обчислювального центру для нарахування заробітної плати.
Наряди містять такі реквізити: номер наряду, дату видачі, прізвище, ім'я та по батькові, табельний номер робітника, шифр цеху, дільниці, вид оплати, операції, деталі, виробничі витрати, кількість виробітку в натуральному виразі, норму часу, розцінку за розрядом роботи.
Система обліку виробітку за кінцевою операцією і виробленою продукцією передбачає облік готових виробів, прийнятих відділом технічного контролю для здачі на склад або передачі на іншу виробничу дільницю. Вона найбільш поширена при бригадній формі організації праці, передбачає закріплення за групою робітників єдиного завдання, колективну відповідальність і оплату за результатами праці. При цьому праця бригади за зміну є закінченим циклом виробництва із здачею готової продукції згідно з приймально-здавальними накладними на склад.
Первинними документами про виробіток є рапорти або відомості виробітку бригади. В них зазначають прізвище, табельний номер робітника, розряд і кількість відпрацьованих годин. При розподілі бригадного заробітку враховують і коефіцієнт трудової участі (КТУ) кожного члена бригади.
Крім оплати відпрацьованого часу, виконаного обсягу робіт і виготовленої продукції, заробітну плату нараховують відповідно до чинного законодавства, а також виходячи з інших умов або причин, що мають відношення до діяльності даного підприємства. Так, операції, передбачені технологічним процесом, оплачуються за нарядами на відрядні роботи, а різні доплати - за листками на доплату. Оплату часу простоїв не з вини робітників оформлюють листком обліку простоїв. На оплату виправлення браку продукції виписують окремий наряд з позначкою "Виправлення браку".
Оплата працівникам часу, протягом якого вони не працювали (виконання державних або громадських обов'язків, оплата пільгових годин матерям для догляду за дітьми до одного року, доплата підліткам до середнього заробітку за скорочений робочий день, оплата чергових відпусток, тимчасової непрацездатності тощо), здійснюється за даними довідок-розрахунків та інших додаткових документів (наказів директора підприємства, лікарняних листків тощо). [2].
3. Статистичне використання робочої сили і робочого часу в Україні
3.1 Робоча сила
Загальна чисельність економічно активного населення залишається практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22,6 млн. осіб. Однак високий - і постійно зростаючий - ступінь старіння робочої сили (в середньому по Україні кожна шоста економічно активна особа - старше 50 років, а кожна дев'ятнадцята - старше працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів відтворення робочої сили, зокрема для запровадження новітніх технологій і відповідної перекваліфікації працівників. Особливо гострою є проблема старіння робочої сили в сільській місцевості, що може стати непереборним бар'єром розвитку нових відносин в аграрному секторі.
Якість підготовки робочої сили має першорядне значення саме в період економічного зростання у зв'язку з необхідністю запровадження нових технологій, нових схем організації виробництва. Тому слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили, яка нині сягає 43%. Однак у розвиткові сучасної системи освіти - передусім вищої - спостерігаються значні диспропорції. Продовжується тенденція випереджаючого збільшення масштабів підготовки економістів та юристів. Натомість всупереч необхідності забезпечення економіки висококваліфікованими фахівцями з інженерних спеціальностей, які зможуть реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, що вже відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, обсяги випуску таких фахівців практично не змінюються, а їх питома вага у складі випускників скорочується.
Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже нагальною необхідністю стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог до робочої сили.
3.2 Зайнятість робочої сили
При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі близько 2 млн. економічно активних громадян України - передусім у віці 20-49 років - працюють за кордоном. Однак після тривалого періоду скорочення з 2002 р. почала збільшуватись чисельність працюючих і в Україні, хоча випереджаючими темпами збільшується зайнятість осіб до 20 років і старше працездатного віку, що віддзеркалює зростання попиту на робочу силу низької кваліфікації. Швидкість реакції українського ринку праці на зростання ВВП істотно відрізняє його від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років від початку економічного піднесення. Економічне зростання припинило процес перетоку робочої сили із сектора найманої праці до сектора самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих все ще значно вищі.
Світовий досвід яскраво демонструє, що самозайнятість є привабливим для населення видом діяльності переважно під час економічної кризи. З її подоланням більшість стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць через те, що середні доходи самозайнятого населення істотно перевищують доходи інших категорій зайнятих.
На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім із сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Результати аналізу свідчать про надто сильне скорочення впродовж кризового періоду обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу силу у цій галузі. Скорочення зайнятих у промисловості ще продовжується, і в 2003 році у цій галузі працювало 5,1 млн. осіб (у 2002 - 5,3 млн.)
Незважаючи на скорочення у 2003 році у сільському господарстві все ще сконцентровано 4,8 млн. працюючих (23,42% всіх зайнятих у 2003 р) - це значно більше, ніж у країнах з розвиненою та перехідною економікою. Попри помітне зростання впродовж останніх років низькою є зайнятість у будівництві. Випереджаюче збільшення обсягів виробництва цієї галузі є нагально необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.
Всупереч поширеній думці про недостатню концентрацію працюючих у невиробничих галузях їх частка у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що відбиває недостатній розвиток ринкової інфраструктури.
Зайнятість в особистому підсобному господарстві (а тут сконцентровано більше 8% всіх працюючих) фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили.
3.3 Вивчення рівня безробіття
Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування: за 2000-2003 роки при зростанні реального ВВП на 30,4% рівень безробіття зменшився на 27,8% і становить 9,1%, однак більше половини безробітних не працюють понад рік.
Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують чисельність працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилось безробіття серед молоді.
Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких проявів тендерної дискримінації.
Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, вивільнення з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчальних закладів.
Стандарти тривалості надання допомоги з безробіття в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але її рівень є невиправдано низьким. І хоча впродовж 2000-2003 років середній розмір допомоги з безробіття істотно збільшився (як в абсолютному вимірі, так і стосовно до встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб або до середньої заробітної плати), він становить лише 118,32 грн. (грудень 2003 року). Такий рівень не компенсує в прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних, і є однією з причин того, що значна їхня частина не реєструється у Центрах зайнятості. [3,5].
Заслуговує позитивної оцінки істотне збільшення частки виплат допомоги з безробіття, що надається авансом для відкриття власної справи і сприяє зростанню економічної активності безробітних.
Висновок
Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід'ємною складовою частиною системи ринкового господарства. Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.
Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.
Особливості ринку робочої сили визначаються такими її унікальними властивостями, як універсальність і прагнення соціальної справедливості. Універсальність робочої сили полягає в здатності працівників завоювати нові професії та підвищувати свій професійний рівень, а також змінювати місце роботи, тобто переходити з однієї фірми, установи, місцевості в іншу фірму, установу, місцевість. Прагнення соціальної справедливості виявляється в намаганні домогтися однакового рівня оплати праці на різних фірмах (підприємствах) і в різних галузях для робітників тієї самої професії і того самого рівня майстерності (розряду праці).
Ці особливості робочої сили відчутно впливають на її ринок. Мобільність найманих робітників дає їм змогу постійно змінювати місце роботи, шукаючи такі фірми, які пропонують кращі умови та вищу оплату праці. Роботодавці змушені конкурувати між собою за можливість використати робочу силу. Відтак повсюдно поліпшуються умови праці та зростає її оплата.
Необхідно відзначити, що для того, щоб ринок робочої сили діяв ефективно, потрібно забезпечити певні додаткові умови. Так, наприклад, у країні має бути достатньо розвиненим ринок житла. Той, хто бажає змінити місце роботи і переселитися в інше місто, повинен мати можливість продати й купити житло. Як і на інших ринках, попит на найману працю має перевищувати її пропозицію, щоб роботодавці змушені були конкурувати між собою.
Серед сучасних тенденцій формування ринку робочої сили в країнах з розвинутою ринковою економікою, крім названих, слід виділити: посилення й ускладнення конкуренції як серед працівників (за робочі місця з високою оплатою, додатковими соціальними гарантіями, перспективою просування по службі), так і серед роботодавців (за найбільш цінні кадри); збільшення частки до однієї третьої висококваліфікованих кадрів у структурі трудових ресурсів, тривалості загальноосвітньої підготовки; уповільнення припливу працездатного населення, його старіння; ускладнення форм трудової діяльності та трудових відносин тощо.
Робочий час є загальною мірою кількості праці Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого - фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва.
Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. У разі шкідливих умов праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років - 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 год. на тиждень.
Для працівників здебільшого установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п'ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.
Список використаної літератури
1. Статистика: Підручник / А.В. Головач, А.М. Єріна, О.В. Козирєв та ін.; За ред. А.В. Головача, А.М. Єріної, О.В. Козирєва. - К.: Вища шк., 1993.
2. Бек В.Л. Теорія статистики: Курс лекцій. Навчальний посібник - Київ: ЦУЛ, 2003.
3. Теорія статистики: Навчальний посібник / Вашків П.Г., Пастер П.І., Сторожук В.П., Ткач Є.І., - К.: Либідь, 2001.
4. Мармоза А.Т. Теорія статистики. - К: Ельга, Ніка - Центр, 2003.
5. http://ukrstat.gov.ua/
