Курсовая Зовнішня політика СРСР 1921-1941
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зовнішня політика СРСР
(1921-1941)
радянський дипломатія міжнародний політика
План
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА БЕЗПЕКА» (1934-1939)
5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939 1941)
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Починаючи з 1920 р. великі світові держави відмовилися від планів повалення радянського режиму. Поступово була знята економічна блокада, а закріплення рядом угод нових державних кордонів - які, можливо, і не розглядалися сторонами як остаточні - означало необхідний Радянській Росії перепочинок. По закінченні громадянської війни та іноземної інтервенції, після переходу до непу ідея світової революції для багатьох більшовистських керівників відійшла на другий план. III конгрес Комінтерну (червень-липень 1921 р.), передбачивши глобальне загострення міжімперіалістичних протиріч, які в «найближчому майбутньому створять сприятливі умови для революційного вибуху», проте, визнав спад революційного руху в Європі. Очікуючи нового підйому, Ленін визнав визначальною задачу мирного будівництва Радянської держави.
У 20-і рр. Радянська країна нормалізувала свої міжнародні відносини, поступово входячи до світової спільноти. Важливо, що цей процес відбувався на умовах Радянської держави, яка, з одного боку, відмовилася платити борги царського уряду, але не відмовилася від ролі світового центру революційного руху - з іншого. Витікаюча з цього подвійність радянської зовнішньої політики означала справжній переворот у нормах і правилах міжнародних відносин.
Як потрібно було оцінювати зовнішню політику країни, яка встановила дипломатичні і торгові відносини з іншими державами і в той же самий час контролювала через Комінтерн діяльність національних компартій, які проголосили своєю кінцевою метою дестабілізацію і повалення існуючих урядів, з якими Радянська держава підтримувала «нормальні» відносини? Звичайно, радянська дипломатія заперечувала цю другу сторону своєї політики, стверджуючи, що Комінтерн являє собою міжнародну організацію «приватного характеру», діяльність якої ніяким чином не залежить від радянського уряду, однак ця подвійність існувала і ставила радянський уряд перед обличчям нерозв'язної дилеми. З одного боку, Радянська країна більш ніж будь-яка інша велика держава потребувала міжнародного миру і стабільності, необхідних для відновлення зруйнованої за сім років війни і революцій економіки і стабілізації своєї політичної системи. Але в той же час будь-яка стабілізація на міжнародній арені зменшувала шанси світової революції на успіх і віднімала у Радянської держави можливість грані на між імперіалістичних протиріччях. Протягом 20-х рр. такі видатні більшовистські теоретики, як Троцький і Бухарін, постійно обговорювали можливість загострення між Францією та Великобританією і навіть Великобританією та США на ґрунті їх прагнення до світового панування. Такі конфлікти, па їх думку, були б тільки на благо Радянській державі і міжнародному комуністичному руху. У кінці 20-х рр. Сталін дав розгорнуте визначення цілей і змісту радянської зовнішньої політики, виходячи з неминучості в майбутньому глибокої кризи капіталізму, яка привела б до загострення «міжімперіалістичних протиріч» і виникнення революційної ситуації.
Дуалізм зовнішньої політики Радянської держави, зумовлений існуванням в ній двох пріоритетів - державних інтересів країни та інтересів світового революційного руху, притому, що ті та інші інтереси могли не співпадати, - привів після смерті Леніна до гострої дискусії між Сталіним, прихильником теорії «побудови соціалізму в одній країні», і теоретиком всесвітньої «перманентної революції» Троцьким. Потрібно відзначити, що позиції цих лідерів були куди більш складними і витонченими, ніж їх звичайно відображають. Спочатку незначні розходження у поглядах на співвідношення інтересів Радянської держави як такої і інтересів різних комуністичних течій за кордоном посилювалися по мірі того, як все більш запеклою ставала політична боротьба цих лідерів між собою, щоб, зрештою, постати антагоністичними і взаємовиключаючими концепціями. В той же час блискуче організована кампанія по дезінформації дозволила Сталіну переконати більшість членів партії в тому, що Троцький не вірить у можливість побудови соціалізму в одній країні.
Насправді ж Троцький (особливо якщо судити по його доповіді в березні 1926 р., присвяченій політиці, яку потрібно було проводити в Китаї), ратував за проведення дуже обачної зовнішньої політики, яка переслідувала б, передусім державні інтереси СРСР, - нехай навіть на шкоду революційним силам, у цьому випадку в Китаї.
На фоні цієї дилеми - інтереси Радянської держави або інтереси міжнародного комуністичного руху - кожна поразка, кожна упущена можливість (невдалий виступ німецьких робітників у 1923 р., підтримка Чан Кайши в 1926-1927 рр., яка спричинила розгром комуністів у Шанхаї в квітні 1927 р.) приводила до політичних конфліктів і взаємних обвинувачень у зраді ідеалів інтернаціоналізму, або, навпаки, в авантюризмі і принесенні вищих державних інтересів країни в жертву фетишам резолюції.
Після розгрому «лівої», а потім і «правої» опозиції Сталін вирішив цю дилему, підпорядкувавши інтереси національних компартій і міжнародного комуністичного руху інтересам Радянської держави. З трибуни VI конгресу Комінтерну (липень - вересень 1928 р.) він заявив, що тільки той є істинним революціонером, хто готовий беззастережно, відкрито, безумовно, захищати Радянський Союз. У 1929-1930 рр. Комінтерн, де провідні позиції займали політичні діячі з ідеями, часто відмінними від сталінських (Бухарін, Зинов'єв, Радек, Сокольников), надійно взяли у свої руки такі переконані сталіністи. як Мануїльський та Молотов. У другій половині 30-х рр. з особливою жорстокістю проходила чистка Комінтерну. Вона супроводжувалася затвердженням все більш відвертої націоналістичної ідеології, яка остаточно посіла місце проголошуваних раніше інтернаціоналізму і прагнення «роздмухати пожежу» світової революції.
Так же радикально в 1929-1930 рр. був оновлений апарат Наркомату закордонних справ. М.Чичерін був замінений на посту наркома М.Литвиновим, який керував радянською дипломатією до травня 1939 р. Разом із Чичеріним багато які дипломати, особливо ті, хто раніше співробітничав із Троцьким (А. Іоффе, Л. Карахан та інш.), були або звільнені з НКЗСу або направлені послами за рубіж. Деякі з них через кілька років виявилися серед обвинувачених на московських процесах.
1929-1930 рр., коли був зроблений вибір між інтересами Радянської держави і міжнародного комуністичного руху, ознаменували перший поворот у радянській зовнішній політиці після 1921 р. Другий стався наприкінці 1933 р., коли радянське керівництво, усвідомивши небезпеку з боку нацистів, що прийшли до влади в Німеччині, зважилося почати перегляд одного з постулатів своєї зовнішньої політики, згідно з яким всяке посилення міжнародної напруженості, всяке загострення «міжімперіалістичних протиріч» зрештою, було вигідним для СРСР. Протягом шести років Радянська держава робила ставку на нейтралітет в міжнародних відносинах та ідею «колективної безпеки». Після невдачі цієї політики, в умовах зростання міжнародної напруженості та імовірності виникнення світового конфлікту радянська дипломатія, відмовившись від усіх принципів, за винятком все більш послідовного націоналізму, дозріла для третього повороту: альянсу з нацистською Німеччиною, втіленого в радянсько-німецькому пакті від 23 серпня 1939 р.
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
До 1934 р. Рапалльськич договір, укладений Радянською державою з Німеччиною 16 квітня 1922 р., залишайся найважливішою із міжнародних угод, підписаних радянським керівництвом. Протягом десятиріччя відносини з Німеччиною були стержнем радянської дипломатичної діяльності її Європі. Перші військові і торгові контакти між двома країнами були встановлені ще в квітні 1921 р. Радянська держава розраховувала за допомогою німецьких капіталів і технології! зробити реконструкцію свого народного господарства. Представники німецьких військових кіл па чолі з генералом фон Сектом сподівалися розмістити в Радянській країні секретні військово-учбові центри, заборонені в Німеччині Версальським договором; зі свого боку вони були готові співробітничати в підготовці кадрів для Червоної Армії.
Переговори з цих питань розпочалися в той момент, коли СРСР безуспішно (за винятком підписаної ним у березні 1921 р. торгової угоди з Великобританією) намагався нормалізувати свої економічні та дипломатичні відносини з провідними європейськими країнами. Головною перешкодою для відновлення цих відносин була проблема виплати боргів царського уряду. Радянський уряд заявляв про принципову згоду їх сплатити в тому випадку, якщо держави-кредитори нададуть йому економічну допомогу шляхом надання на вигідних умовах кредитів і позик і розвитку з ним торгових відносин, а також оголосять про його офіційне визнання. 28 жовтня 1921 р. радянський уряд направив великим державам поту з пропозицією скликати міжнародну конференцію для обговорення цих питань і вирішити питання про юридичне визнання Радянської держави. Ця пропозиція була прийнята, і конференція, що зібрала представників біля тридцяти держав і присвячувалася питанням економічного відродження Центральної та Східної Європи, відбулася в Генуї.
Однак із перших же днів переговори зайшли у глухий кут. Пуаикаре знаходив неприйнятними радянські пропозиції відносно виплати боргів, оскільки сума, що вимагалася Чичеріним як. відшкодування збитку, заподіяного Радянській Росії іноземною інтервенцією під час громадянської війни, перевищувала царські борі п. Саме за цих умов радянські представники, що прибули до Генуї в надії розірвати дипломатичну, економічну і торгову блокаду країни, і німецькі, що прагнули зменшити розміри репарацій, підписали 16 квітня 1922 р. Рапалльський договір. Цією угодою обидві сторони відмовлялися від взаємних претензій з питань про борги, про відшкодування збитку і націоналізованого майна, надавали один одному режим найбільшого сприяння в торгівлі і поновлювали дипломатичні та консульські відносини. Підписавши цей договір, Радянська Росія і Німеччина, виключені із світової спільноти і пригноблені нею, одночасно виходили із дипломатичної ізоляції; обидві сторони відкидали Версальський договір, нав'язаний «імперіалістичними бандитами» з метою «колонізації Німеччини» (терміни, що вживалися в Комінтерні). Внаслідок підписання договору рейхсвер отримував можливість розмістити в Радянській країні свої центри військової та учбової підготовки, отримувати або проводити там за участю своїх фахівців знаряддя, яке Німеччині заборонялося мати за умовами Версальського договору. Ця співпраця Радянської держави з правими мілітаристськими силами Німеччини продовжувалася до 1933 р.
Незважаючи па такий багатообіцяючий початок, радянсько-німецькі відносини пережили в 20-і рр. кілька напружених періодів. їх причиною були, з одного боку, дуже тісні зв'язки Німецької компартії з Комінтерном, а з іншого - постійні побоювання радянської сторони, що навіть незначне поліпшення германо-французьких відносин приведе до створення антирадянського фронту капіталістичних держав. Так, у серпні 1923 р., під час формування уряду Штреземапа, який повинен був подолати кризу, викликану франко-бельгійською окупацією па початку цього року Рурської області, Комінтерн (в якому німецькими питаннями спеціально займався К. Радек) закликав німецьких комуністів виступити проти уряду соціал-демократів. Комуністи, в рядах яких не було ні єдності, пі рішучості, ні упевненості в тому, що Радянський Союз дійсно допоможе, змогли лише підняти повстання в Гамбурзі, яке було придушене протягом двох днів.
Ця поразка викликала гострі внутрішні розбіжності в керівництві РКГІ(б): Сталін не втратив нагоди піддати критиці «троцькістських авантюристів». Троцький же в свою чергу звинуватив керівництво партії в зраді інтересів німецького робітничого класу. Прийняття в серпні 1924 р. Німеччиною плану Дауеса було розцінено Комінтерном як крок до перетворення Німеччини і навіть всієї Західної Європи на «американську колонію» і викликало глибоке занепокоєння радянської дипломатії, яке ще більше посилилося після підписання Локарнських угод. Ці угоди мали важливе значення для політичної стабілізації в Європі, оскільки беззастережно визнавали Німеччину, допущену в Лігу Націй, великою державою. Тим самим вони викликали у Радянського Союзу дуже великі побоювання відносно відтворення єдиного фронту капіталістичних держав. У них умовах радянська сторона зажадала у Штреземапа доказів вірності Німеччини угодам, підписаним у Рапалло. Німеччина, бажаючи зберегти радянську карту на той випадок, якщо знадобиться натиск на Великобританію або Францію, 12 жовтня 1925 р., не дожидаючись закінчення переговорів в Локарпо, уклала нову торгову угоду з Радянським Союзом. За цією угодою слідувало підписання 24 квітня 1926 р. в
Берліні договору про дружбу і взаємний нейтралітет, який на п'ять років продовжував дію Рапалльського договору. Коли у вересні 1926 р. Німеччина була прийнята в Лігу Націй, Штреземан заявив, що вона засудить будь-яку агресію проти Радянського Союзу. У випадку ж, якщо проти СРСР будуть застосовані «санкції», які Німеччина визнає необгрунтованими, вона зобов'язується не допустити пропуску через свою територію військ, направлених для здійснення цих санкцій. У подальші роки продовжувала розширятися радянсько-німецька торгівля: в 1927-1928 рр. па Німеччину доводилося 30% зовнішньоторговельних оборотів СРСР.
При постійному зміцненні зв'язків СРСР з Німеччиною відношення Радянської держави з іншими великими державами Європи, навпаки, протягом усіх 20-х рр. залишалися дуже напруженими, незважаючи на те, що багато європейських країн під враженням економічних успіхів Радянської держави в роки непу, а також тієї обставини, що хвороба, а потім смерть Леніна не привели до падіння радянської влади, протягом 1924 р. визнали СРСР де-юре. Визнання Радянської держави було одним із перших кроків і лейбористського уряду Великобританії, що прийшов до влади на чолі з Р. Макдональдом. Після цього були розпочаті переговори з метою урегулювання розбіжностей з приводу боргів царського уряду, внаслідок яких 8 серпня 1924 р. був підписаний новий торговий договір. Ця угода, однак, не була ратифікована, оскільки в кінці 1924 р. до влади знову прийшли консерватори. В успіху па виборах відому роль зіграла антирадянська спрямованість їх передвиборної кампанії, тим більше що «червона загроза» придбала в очах британської громадської думки цілком реальне значення через так званий «Лист Зинов'єва», який ніби направив 15 вересня 1924 р. Комінтерн англійським комуністам і який закликав їх готувати повстання в армії. Лише набагато пізніше стало відомо, що «Лист» був фальшивкою, сфабрикованою російськими емігрантами в Берліні. Однак мета була досягнута: консерватори, що перемогли на виборах, відмовилися ратифікувати торгову угоду.
У і 926-1927 рр. радянсько-британські відносини продовжували погіршуватися. У відповідь па значну грошову допомогу радянських профспілок учасникам загального страйку 1926 р. в Англії британський уряд звинуватив радянську сторону у втручанні у внутрішні справи Сполученого Королівства (лютий 1927 р.). У травні 1927 р. лондонська поліція зробила обшук у приміщенні радянського торгового представництва і фірми «Аркос Лтд», запідозреної у шпигунстві на користь СРСР. Вилучені при обшуку документи не містили нічого сенсаційного, але, незважаючи на це, були використані британським урядом як підстава для розірвання всіх торгових угод. Розірвані одночасно з цим дипломатичні відносини з СРСР були відновлені тільки в жовтні 1929 р.
Дипломатичні відносини з Францією були встановлені після перемоги на виборах у травні 1924 р. «Блоку лівих сил» і формування уряду Ерріо. 28 жовтня 1924 р. було заявлено про офіційне визнання СРСР, оскільки «радянська влада була визнана народом». Проте, протягом ряду подальших років радянсько-французькі відносини залишалися напруженими. Суперечки навколо боргів, що продовжувалися протягом 1925 -1927 рр., так і не привели до підписання будь-якої угоди з цього питання. Ще однією причиною тертя була політика Франції у Східній Європі. Особливо енергійно СРСР протестував проти угод, укладених між Францією, Польщею і Румунією, які розглядалися Радянським Союзом як направлені, передусім проти його інтересів. І дійсно, франко-румунський та італо-румунський договори 1926 р. являли собою додаткові перешкоди для СРСР в його прагненні повернути собі Бессарабію - основний предмет радянсько-румунських розбіжностей.
Однак, незважаючи на всі проблеми, радянське керівництво продовжувало політику інтеграції СРСР в міжнародне співтовариство. Завершуючи підготовку до радикальної зміни внутрішньополітичного курсу, Сталін і його оточення були зацікавлені в розрядці міжнародної напруженості, продовжуючи при цьому у відповідності зі своїми цілями нагнітати в країні тривогу з приводу загрози з боку «капіталістичного оточення».
Незважаючи на те, що СРСР не був членом Ліги Націй, починаючи з 1925 р. він брав участь у роботі Підготовчої комісії до конференції по роззброєнню. У 1927 р. Литвинов представив туди план всеосяжної ліквідації збройних сил і військового виробництва (який не отримав схвалення), а потім програму часткового і поступового роззброєння (1928-1929 рр.). У серпні 1928 р. Радянський Союз висловив готовність приєднатися до пакту Бріа-на-Келлога, зміст якого полягав у відмові від війни як засобу національної політики.
Якщо в Європі головним партнером СРСР, що прагнув не допустити утворення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав, виступала Німеччина, то на Сході основним об'єктом радянських зовнішньополітичних зусиль був Китай - країна, яка в досить близькому майбутньому легко могла б виявитися в соціалістичному таборі. Для цього необхідно було, щоб пролетаріат, об'єднавшись з «революційними елементами буржуазії», зумів підняти убогий і принижений народ цієї країни проти панування політиканствуючи генералів, продажних ділків і іноземних імперіалістів і привести до влади коаліційні перехідний уряд. Однак будь-яку політику було дуже складно провести в Китаї, який був позбавлений справжнього уряду, роздирався громадянською війною і знаходився під постійною загрозою нападу з боку свого могутнього сусіда - Японії. Будь-які плани повинні були виходити з існування в Китаї не одного, а трьох центрів політичних сил, що знаходилися в стані безпощадної війни між собою: офіційного уряду в Пекіні; Національної партії Ки гаю (Гоміпьдап), очолюваної Сунь Ятсеном, а після його смерті в березні і925 р. його двоюрідним братом генералом Чан Кайши, і Комуністичної партії Китаю, заснованої в 1921 р. Спочатку радянська політика по відношенню до Китаю, здійснювана по традиційних дипломатичних каналах і одночасно через Комінтерн, була досить успішною. Однак в 1927-1928 рр. вона потерпіла відчуту поразку, що викликало в більшовистській партії найбільш гострі розбіжносі і з приводу радянської зовнішньої політики з часів Брестського миру.
До кінця 1921 р. головна задача радянської дипломатії на Далекому Сході полягала в поверненні тієї частини території Сибіру, яка була частково окупована Японією. Успішним кидком Червона Армія в 1921 р. зайняла Зовнішню Монголію, що викликало рішучий протест китайського уряду в Пекіні. Після З'їзду трудящих Далекого Сходу, який відбувся 21-31 січня 1922 р. в Москві (блідої подоби Бакинського з'їзду 1920 р.), в якому брало участь біля 100 делегатів від комуністичних партій або «національно-революційних» рухів Китаю, Кореї, Японії, Індії, Монголії та Індонезії, радянський уряд в серпні 1922 р. направив па Далекий Схід свою першу велику дипломатичну місію на чолі з А. Іоффе. Ця місія повніша була вирішити з пекінським урядом питання про Зовнішню Монголію, одночасно надані підтримку гоміпьданівському руху, центр якого знаходився в Кап топі, в його боротьбі проти Пекіну і встановити дипломатичні відносини з Японією. Після невдачі переговорів з урядом в Пекіні Іоффе попрямував до 1 Іівденпого Китаю, де підписав з главою Гоміпьдану Сунь Ятсеном угоду, що передбачала створення незалежного, орієнтованого на СРСР і керованого Гоміньданом Китаю. Іоффе завірив свого співрозмовника, що Радянська Росія ніяким чином не має намірів експортувати комунізм у Китай. Зі свого боку Сунь Ятсен дав згоду на входження китайських комуністів в Гоміпьдап в індивідуальному порядку. Радянська держава також зобов'язалася надавати фінансову та військову допомогу Гоміпьдану в його боротьбі за владу в Китаї. З цією метою в Кантон була направлена місія радянських радників, в тому числі генерал В.Блюхер і представник Комінтерну М.Бородіп, який протягом кількох років грав ключову роль у складних відносинах між КПК та Гоміньданом. У задачі місії входили реорганізація гоміньданівських озброєних формувань і спостереження за входженням компартії до складу Гоміпьдану відповідно до рішення IV конгресу Комінтерну про підтримку «політики народного фронту, одо об'єднує членів КІ1К і представників революційно настроєної буржуазії в боротьбі проти азіатських та європейських імперіалістів». У той же самий час інший радянський посланник Л.Карахан, вів у Пекіні переговори з урядом Китайської республіки щодо укладення договору про взаємне визнання, який і був підписаний 31 травня 1924 р. Умови цього договору були дуже вигідні Радянській державі, яка зберегла контроль над КСЗД та Зовнішньою Монголією.
У 1923-1925 рр. під неослабним керівництвом М.Бородіна сталося помітне посилення впливу комуністів всередині Гоміпьдану. Придушення британськими військами студентських виступів у Шанхаї в травні 1925 р. привело до посилення антиімперіалістичної спрямованості руху, що поступово виростав у добре організовану масову політичну партію, якій все успішніше вдавалося використовувати у своїх цілях численні вияви соціального невдоволення і національного безладдя. Після смерті Сунь Ятсена на чолі Гоміпьдану міцно став генерал Чан Кайши, який дістав військову освіту в Москві і тому користувався великою підтримкою Бородіна. На початку 1926 р. керівництво КПК, зростанню впливу якої сприяли все більш значні робітничі заворушення і страйки у великих містах, звернулося до Комінтерну за дозволом відновити свою самостійність по відношенню до Гоміньдану. Той відповів відмовою і, навпаки, запропонував приєднати до Комінтерну і Гомінь-дан як «співчуваючу партію». У той час (лютий - березень 1926 р.) і Троцький, і Сталін прагнули загальмувати загострення ситуації в Китаї, оскільки після підписання Локарнських угод вся їх увага була направлена на те, щоб не допустити утворення єдиного фронту капіталістичних держав проти СРСР.
Троцький, якому Політбюро доручило спільно з Чичеріним і Ворошиловим представити аналіз надзвичайно складної ситуації в радянсько-китайських відносинах, в доповіді 26 березня 1926 р. наполягав на необхідності для Радянського Союзу проводити в Китаї дуже обережну політику, навіть якщо вона буде затримувати розвиток революційного руху в країні. Будь-який необдуманий виступ Гоміньдану або КПК проти іноземних інтересів в Китаї або проти Японії загрожував обернутися, на думку доповідача, створенням антирадянського фронту капіталістичних держав. За цих умов СРСР повинен був «підтримувати лояльні відносини з усіма існуючими в Китаї урядами». До часу обговорення в Політбюро доповіді Троцького, політична ситуація в Китаї різко змінилася. 20 березня Чан Кайши вжив заходів по посиленню своєї особистої влади в Гоміньдані. Він наказав арештувати велике число комуністів і наказав різко скоротити їх представництво у всіх органах Гоміньдану. Після цього Чан Кайши провів рішучий наступ па північ. Успіх наступу був значно полегшений завдяки сприянню китайських комуністів, яким Москва наказала не тільки залишатися в складі Гоміньдану, але й допомагати Чан Кайши всіма можливими засобами. (Наприклад, гасячи, у разі необхідності, робітничі та селянські заворушення.) Радянський Союз намагався використати для досягнення своїх цілей «внутрішні протиріччя» в Гоміньдані. У жовтні 1926 р., коли націоналістичні гоміньданівські війська зайняли Ухань, Бороди інспірував «відкол» віл Гоміньдану кількох ііого діячів, які утворили свій уряд, так званий «лівий 1 'оміпь-дан», до якого увійшли і два міністри-комуністи. У міру того як «політична гра» в Китаї приймала все більш заплутаний характер, відносини Радянського Союзу з Чан Кайши швидко погіршувалися. Гоміньданівське керівництво було повне рішучості розгромити китайських комуністів і позбулися московських «радників». Ситуація ускладнювалася тим, що, виступаючи 5 квітня 1927 р. перед московськими комуністами, Сталін мав необережність розкрити плани радянського керівництва по відношенню до «правого» Гоміньдану, згідно з якими представників останнього потрібно було використати, а потім позбутися їх.
Чан Кайши вирішив випередити події і вже через кілька днів (12 квітня) віддав наказ арештувати і стратити тисячі комуністів у Шанхаї. 14 квітня Комінтерн виступив із розгорненим протестом, звинувативши імперіалістичні кола в руйнуванні єдності Гоміньдану і підкупі Чан Кайши, який зрадив революцію і китайський народ. Радянське керівництво, проте, як і раніше робило ставку на «лівий Гоміньдан», у ряди якого повинні були проникати китайські комуністи. З критикою цієї політики виступила ліва опозиція па чолі з Грецьким, які вважали, що в Китаї наступив відповідний момент для створення Рад. Протягом кількох місяців, аж до скликання в грудні 1927 р. XV з'їзду партії, «китайське питання» продовжувало залишатися в центрі політичних дебатів у СРСР, в яких «шанхайським розстріл», спровокований безвідповідальною заявою Сталіна, став одним з «ударних» аргументів лівої опозиції.
У кінці 1927 р. «лівий Гоміньдан» розпався. У грудні комуністи підняли повстання в Кантоні, за придушенням якого послідував розрив дипломатичних відносин між СРСР і Китаєм. Поразка китайських комуністів співпала за часом з розгромом троцькістської опозиції па XV з'їзді партії. У 1928 р. Комінтерн і керівництво ВКП(б) виступили з лозунгом опозиції про «створення Рад у Китаї». Але час вже був упущений, вилив Гоміньдану стрімко ріс, Чан Кайши зайняв Пекін, і об'єднання Китаю під ііого владою здавалося цілком реальним.
На VI конгресі Комінтерну більшовистське керівництво, незважаючи на повний крах політики, що здійснювалася їм з початку 1926 р. відносно Китаю та її катастрофічні наслідки як для радянської дипломатії і Комінтерну, гак і для китайських комуністів, не визнало своїх помилок. Навпаки, в кулуарах конгресу Сталін заявив, що «ми були праві», «ми йшли по стопах Леніна» і що біті ви в Кантоні дозволили роздрібнити сили імперіалізму, ослабити його і, таким чином, забезпечити розвиток і процвітання осередку світової революції - Радянського Союзу.
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
Розроблена під безпосереднім керівництвом Сталіна і схвалена VI конгресом (липень - вересень 1928 р.) стратегія Комінтерну визначила основні напрями радянської зовнішньої політики в період з 1928 по 1933 р. Цей конгрес (який співпав з початком наступу сталінського керівництва на Бухаріна) був відмічений глибокими розходженнями в оцінках міжнародної ситуації і у поглядах на тактику Комінтерну в найближчі роки. Бухарін, в той час ще генеральний секретар Комінтерну, захищав точку зору, згідно з якою ситуація в світі відрізнялася достатньою стабільністю, а розвиток економічної кризи у ведучих капіталістичних країнах безпосередньо не вів до революційної ситуації. На його думку, в той момент всю увагу потрібно було зосередити на забезпеченні в робітничому русі (профспілок, соціалістичних і комуністичних партій) і на боротьбі із сектантством. Повністю протилежні погляди розвивав у своїх виступах Сталій. Драматизуючи ситуацію, вій стверджував, що через навислу над ведучими капіталістичними країнами загрозу найглибшої економічної кризи і революційні потрясіння напруженість міжнародних відносин досягла своєї межі. У зв'язку з цим висувалися наступні тактичні установки:
- відмова від усякої співпраці з соціал-демократами (які підносилися як «головні вороги робітничого класу»);
- боротьба проти реформістських впливів серед робітничого класу, що передбачало відхід із існуючих профспілкових структур і створення нових, революційних профспілок;
- очищення комуністичних партій від усіх невпевнених, особливо від «правих ухильників».
І прийняті конгресом після гострих дискусій резолюції означали серйозну поразку Бухаріна. Більшість висунених ним тез не знайшла підтримки навіть з боку його однодумців, і в них були внесені виправлення в дусі сталінських установок. Соціал-демократія була визнана «найпебезпечнішим ворогом робітничого руху». Гірке розчарування після китайських подій привело до того, що п національні рухи були прираховані до носіїв антиреволюційної ідеології. Особливо була підкреслена необхідність очищення компартій від усіх «невпевнених елементів» і встановлення «залізної дисципліни» не тільки всередині партії, але й у відносинах між компартіями різних країн, що повинне було виражатися в підкоренні інтересів кожної партії рішенням керівництва Комінтерну.
Під час конгресу або відразу після нього була «напоумлена» більшість компартій, причому особливого це торкнулося компартії Німеччини, генеральним секретарем якої був нав'язаний Е. Тельман, раніше одностайно усунений від виконання цих обов'язків її Центральним Комітетом. Підкорення специфічних інтересів кожної партії інтересам більшовиків перетворювалося в одну з основ комуністичної ідеології. Справжнім революціонером визнавався лише той, хто був готовий беззастережно захищати Радянський Союз. Ті ж, хто вважали можливим захищати світовий революційний рух без Радянського Союзу або всупереч йому, розглядалися як вороги революції, псевдо-революціонери, які рано чи пізно перейдуть в табір ворогів революцій. Лозунг «солідарності трудящих» (комуністів і соціалістів) однієї країни був замінений вимогою безмежної відданості Радянському Союзу, його комуністичній партії та його вождеві.
X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929 р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократія була оголошена «соціал-фашизмом». У спільній доповіді Д. Мануїльського та О.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентичні, різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свого розвитку «соціал-фашизм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».
До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене проти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичними державами.
Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у наступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск соціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалльських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.
Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в необхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.
9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями раніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Естонією, Польщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.
Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти більше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) ні Версальські мирні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті 1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).
Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радянський договір про ненапад, розраховуючи таким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР і Німеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов'язання у разі нападу на одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.
Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечити безпеку
СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніх переговорів, підписавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то па Далекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії в Маньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У 1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавірувати між трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньданом і китайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівництво то вдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент, розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами, направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці). Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньданом, Радянський Союз терпляче обговорював можливості відновлення дипломатичних відносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як «найпідступніший ворог комунізму». Відносини з Гоміньданом були відновлені в грудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союз міг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тоді як інші великі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральне засудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнути китайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили Китайську Радянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольовані комуністами знаходилися далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і Північного Китаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зобов'язував Чан Кайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу проти загарбників.
Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, так і в Європі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервно загострювалася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політика двох держав - Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульовані радянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановлений «нав'язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейський порядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснила переозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім і Німеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Небаченої сили економічна криза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростання напруженості в світі ось-ось приведе до виникнення широкомасштабних міжнародних конфліктів.
Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвиток події! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть загрозливим для СРСР. Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнення сил агресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило позицій «батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, реваншистської і націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетворювалися на потенційних противників Радянського Союзу.
У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені були відмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньої політики, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості було тільки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності (наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейської економіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.
4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА ЬЕЗГЇЕКА» (1934-1939)
Погіршення радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р. стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянського керівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двох країн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином, були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спільний радянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезних ресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, і передової німецької технології - з іншого.
Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дуже швидкий перегляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який і без того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтів соціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводилася з 1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгрому і заборони компартії Німеччини.
На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарін присвятив велику частину свого виступу роз'ясненню того, що ідеологія німецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладена Гітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівська ідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищення Радянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував досить спокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки в Німеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка нагадує в основному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підстав докорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, - ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині. Ллє справа тут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».
29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Литвинов виклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їх полягала в наступному:
- ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті. Для Радянського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опором десятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками партії, перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов, справжню катастрофу:
- політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії, незважаючи на агресивний і антирадянський курс їх зовнішньої політики в попередні роки. Цю політику потрібно було проводити доти, доки вона не стане доказом слабкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні були переважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку про німецький режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів, але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяємо почуттю панувати над нашою політикою»; - вільна від ілюзій участь в зусиллях по створенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможе більш ефективно, ніж в попередні роки, грати свою роль у запобіганні або локалізації конфліктів»;
- відвертість відносно західних демократій - також без особливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв'язку з частою зміною урядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того ж наявність сильних пацифістських і пораженських течій, що відображали недовіру трудящих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, що ці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догоду приватним інтересам пануючих класів».
За два роки (кінець 1933 - початок 1936 р.) «новий курс» дозволив радянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933 р. відбувся візит Литвинова у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Штатами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У червні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма дев'ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне співтовариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Принципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.
Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розцінений радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпраці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що антибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформульованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній «східний Локарно», що об'єднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Східної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першому, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Лаваля, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був завершений підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Європі. Прийняті сторонами взаємні зобов'язання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався якими-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розуміння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її безпеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французької компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу комуністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.
На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії «загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною метою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об'єднані в «крамничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під приводом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичної боротьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку Радянського Союзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фашизму», VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були затверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «двигун світової пролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої історії». Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянського Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. «У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі». Французькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти «мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випадку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - «правих» або «лівих» - ухилів. Звісно, що тактика «загального фронту» не означала пі встановлення компартіями контактів з «троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». І вже, звичайно, компартії не повинні були згладжувати «гостроту міжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджала формуванню єдиного антирадянського блоку.
На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталістичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев'ять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, - заявив маршал Гістен, - ми простягли її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро представиться нагода про це пожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартія відмовилася брати участь в уряді, керованому Леоном Блюмом, а країну захлеснула хвиля страйкового руху.
Ратифікація радянсько-французького договору послужила приводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив: «На постійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франція відповіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Німеччини, що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європи більшовизму».
Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція та Великобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичну ситуацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам, ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер надійно захищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидко прийти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Східної Європи. Положення ускладнювалося відмовою Польщі пропускати через свою територію іноземні війська. Ця нова політична реальність, коли західні демократії і Ліга Націй виявилися безсилі протистояти грубій силі, такій, наприклад, як ремілітаризація Рейнської області або агресія Італії в Ефіопії, а Версальський договір втрачав свою силу, - ця реальність наочно продемонструвала радянським керівникам усю крихкість європейської рівноваги і необхідність збереження в інтересах власної безпеки повної свободи рук.
Громадянська війна в Іспанії сильно ускладнила політичну гру радянської дипломатії. Спочатку Радянський Союз якийсь час намагався обмежити свою участь в іспанських подіях. Як і інші великі держави, в серпні 1936 р. він оголосив про політику невтручання, па якій особливо наполягали Франція та Великобританія. Лише в жовтій СРСР відкрито заявив про свою підтримку Іспанської республіки. Інтернаціоналізація громадянської війни, наростаюче втручання в неї фашистських режимів Німеччини та Італії па стороні путчистів поставили перед СРСР складну дилему: з одного боку, залишити ліві сили в Іспанії без своєї підтримки означало не просто відкрити свої фланги перед троцькістською пропагандою, яка звинувачувала сталінське керівництво в зраді справі соціалізму, але й дозволити розгорітися, особливо в Каталонії, першому великому вогнищу єресі під керівництвом Всесвітньої об'єднаної робітничої партії (ВОРП) - іспанської секції троцькістського IV Інтернаціоналу - в союзі з анархістами; з іншого боку, пряма інтервенція радянських військ в Іспанію означала б для європейських країн прагнення Радянського Союзу експортувати в Іспанію комуністичну революцію, що зробило б неможливою будь-яку спробу зближення із західними демократіями. У листі, направленому в грудні 1936 р. Сталіним, Молотовим і Ворошиловим прем'єр-міністру Іспанії Л. Кабаллеро, містився пристрасний заклик «вжити всіх заходів, щоб вороги Іспанії не змогли зобразити її комуністичною республікою».
Спробуємо простежити особливості радянської участі в іспанських подіях, яка здійснювалася поступово і була обмеженою. В обмін на дуже значну кількість золота Радянський Союз надав республіканському уряду військову техніку (якість якої часто була незадовільною, а кількість не досягала й десятої частини німецької допомоги військам Франко). Крім техніки, Радянський Союз направив в Іспанію три тисячі «радників» (серед яких були не тільки військові фахівці, але й політробітники, і представники органів держбезпеки). Незначна, по суті, військова допомога республіканській армії являла собою лише один з аспектів радянського втручання. Другим - і головним - його аспектом була боротьба проти інакомислячих в середовищі лівих сил: антисталінських елементів, анархістів, анархо-синдікалістів, прихильників ВОРП, істинних або уявних троцькістів. Оскільки троцькісти, які співробітничають з фашистами, все більше проникають в ряди республіканців, - говорилося в заяві президії Комінтерну від 14 квітня 1937 р., - політика всіх комуністів повинна бути направлена на повну і остаточну поразку троцькізму в Іспанії як непорушну умову перемоги над фашизмом. Керуючись цими положеннями, сталінські «радники» посилили провокаційну діяльність, а потім сприяли арешту (в червні 1937 р.) як контрреволюціонерів головних керівників ВОРП. Андрес Нін був також арештований, але спроба радянського керівництва організувати в Іспанії судові процеси і вирвати у арештованих публічні «зізнання», які б підтверджували «правдивість» процесів, що пройшли в Москві, не увінчалася успіхом.
Московські процеси, чистка в рядах Червоної Армії переконали як німців, гак і французів, і англійців, що Радянський Союз переживає серйозну внутрішню кризу (загалом погано зрозумілу), яка на якийсь час позбавляє його можливості грати вирішальну роль на міжнародній арені. Викладаючи 5 листопада 1937 р. перед генеральним штабом свої плани відносно Австрії та Чехословаччини, Гітлер категорично відкинув всяку можливість військової реакції на це Радянського Союзу у зв'язку з пануючим в країні хаосом, викликаним чисткою військових і політичних кадрів. На думку повіреного у справах Німеччини в Парижі, французький уряд також висловлював серйозні сумніви відносно міцності радянського режиму і боєздатності Червоної Армії. «Військові і політичні кола Франції, - писав він на початку 1938 р., -все більше задаються питанням про користь від такого союзника і про довіру до нього». У той час як французьке керівництво все більше переконувалося, що, підписавши договір з СРСР, воно, за висловом, П.Гаксотта, «придбало ніщо», пасивність Заходу перед обличчям німецької агресії ще більше посилила недовіру Радянського Союзу по відношенню до європейських демократій.
17 березня 1938 р. радянський уряд запропонував скликати міжнародну конференцію для розгляду «практичних заходів проти розвитку агресії і небезпеки нової світової бойні». Ця пропозиція була знехтувана Лондоном як така, «що посилює тенденцію до утворення блоків і підриває перспективи встановлення миру в Європі». Зустрівши таке відношення, Радянський Союз почав шукати зближення з Німеччиною і в березні 1938 р. підписав з нею нові економічні угоди, відкликавши при цьому посла СРСР в Германії Я.Суріца - єврея і тому неугодного нацистам. Новому послу, О. Мерекалову, Гітлер зробив 4 липня наступну заяву: «Я із задоволенням ознайомився з декларацією, що викладає принципи, якими Ви будете керуватися в Ваших зусиллях по встановленню нормальних відносин між Німеччиною та Радянським Союзом».
Після окупації Німеччиною Чехословаччини Радянський Союз розпрощався з останніми ілюзіями щодо ефективності політики колективної безпеки. До того ж Франція та Великобританія, уряди яких Литвинов марно намагався переконати в тому, що СРСР спроможний викопати свої зобов'язання, виражали сильний сумнів з приводу боєздатності Червоної Армії, спустошеної чистками, і не бачили, яким чином радянські війська зможуть брати участь у бойових діях через відмову Польщі і Румунії пропустити їх через свої території. Радянський Союз, безумовно, взяв би участь у міжнародній конференції, але йому навіть не було запропоновано підписати Мюнхенські угоди29вересня 1938 р. Підписаний Ж.Бонпеі І.РІббенгроном6грудня 1938 р. в Парижі між Францією та Німеччиною договір про ненапад був розцінений в Москві як крок, який в тій або іншій мірі розв'язав Гітлеру руки на Сході.
До кіпця 1938 р. зовнішньополітичне становище СРСР здавалося більш крихким, ніж коли-небудь, а загроза створення єдиного «імперіалістичного фронту була цілком реальною. У листопаді 1936 р. ця загроза конкретизувалася після підписання Німеччиною та Японією «Аптикомінтернівського пакту», до якого потім приєдналися Італія та Іспанія. У такій ситуації радянське керівництво вирішило піти па примирення з Чан Кайши і переконати китайських комуністів в необхідності створення єдиного фронту з націоналістами для боротьби проти японської агресії. У серпні 1937 р. СРСР і Китай уклали договір про ненапад. Влітку 1938 р. почалися озброєні дії між Японією та Радянським Союзом. Запеклі битви відбулися в серпні 1938 р. в Східному Сибіру в районі озера Хасан, а потім в Монголії, де ще тривали кілька місяців наземні і повітряні бої в районі Халхін-Голу і закінчилися перемогою радянських військ під командуванням Г. Штерпа та Г. Жукова. 15 вересня 1939 р. було укладено перемир'я. Перед обличчям загрози капіталістичного оточення Радянський Союз ухвалив рішення про подальше зближення з Німеччиною, не відмовляючись при цьому від переговорів із західними демократіями.
5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939-1941)
Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направив своє перше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявив делегатам XVIII з'їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити Радянському Союзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокувати конфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для «паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогню каштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів погодився з ідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Великобританією та Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливість будь якої угоди, яка б допускала присутність радянських військ на польській території. 17 квітня 1939 р., СРСР запропонував Великобританії та Франції укласти трьох сторонню угоду, військові гарантії якої розповсюджувалися б на всю Східну Європу від Румунії до прибалтійських держав. У той же день радянський посол в Берліні поставив до відома фон Вайцзекера, статс секретаря німецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського уряду встановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічні розходження.
Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗС СРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його пост був переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо розцінена як сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік покращення радянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургу було доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радянським Союзом у зв'язку з рішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатія одночасно продовжувала вести переговори з Францією та Великобританією. У кожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни, прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягували переговори і намагалися в той же час з'ясувати наміри Німеччини. Для СРСР головним було досягти гарантій того, що прибалтійські держави не виявляться, так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з нею перекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР і Німеччина не мали спільного кордону). Однак Франція та Великобританія як і раніше ухилялися від розв'язання цього питання.
З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкою західними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Польщу і разом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опублікувала статтю, підписану Ждановим, яка піддавала різкій критиці небажання англійського та французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західні уряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» за умови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» відносно Швейцарії, Голландії і Люксембургу. СРСР відмовився від такої угоди: ні па Заході, ні на Сході згадувані в ній держави не бажали таких «гарантій».
Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці і французи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однак відправлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москву тільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Ворошиловим і начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерами виявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливо англійці), які виключали переговори з таких важливих питань, як можливість проходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійських країн, або зобов'язання сторін по конкретній кількості військової техніки і особистого складу, що підлягає мобілізації у разі німецької агресії.
21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більш пізній термін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося піти на укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговори німецьких і радянських представників на різних рівнях. Дізнавшись про направлення до Москви французької і британської місій, німецька сторона дала зрозуміти, що угода з Німеччиною по ряду питань територіального та економічного характеру відповідала б інтересам радянського керівництва. 14 серпня Ріббептроп повідомив про свою готовність прибути в Москву для кладення повноцінної політичної угоди. Наступного ж дня радянський уряд дав принципову згоду на цю німецьку ініціативу, разом з тим зажадавши внести до німецьких пропозицій деякі уточнення. 19 серпня німецький уряд відповів підписанням торгової угоди, яка обговорювалася з кіпця 1938 р.. дуже вигідної для Радянського Союзу (вона передбачала кредит у 200 мли. марок під дуже незначний відсоток), а також виявив свою готовність зажадати від Японії припинення військових дій проти СРСР і розмежувати «сфери інтересів» Німеччини і Радянського Союзу у Східній Європі. Увечері того ж дня радянське керівництво підтвердило згоду на приїзд Ріббентропа в Москву для підписання пакту про ненапад, текст якого, вже підготовлений радянською стороною, був негайно переданий в Берлін. Намічене па 26 серпня прибуття Ріббентропа було прискорене за наполегливим проханням Гітлера. Ріббентроп, наділений надзвичайними повноваженнями, прибув до Москви у другій половині дня 23 серпня і вже наступного дня текст підписаного тієї ж ночі договору про ненапад був опублікований. Договір, дія якого була розрахована на 10 років, набирав чинності негайно.
Договір супроводжував секретний протокол, фотокопія якого була пізніше виявлена в Німеччині, але існування якого в СРСР, проте, заперечувалося аж до літа 1989 р. Протокол розмежовував сфери впливу сторін у Східній Європі: в радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Бесарабія; в німецькій - Литва, Доля Польської держави була дипломатично обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські та українські території включені до її складу за Ризьким мирним договором 1921 р., а також частина «історично та етнічно польської» території Варшавського і Люблінського воєводств повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.
Звістка про підписання радянсько-німецького пакту викликала справжню сенсацію у всьому світі, особливо в тих країнах, чия доля безпосередньо залежала від даної угоди. Широка громадськість цих країн, абсолютно неготова до такого розвитку подій, розціпила їх як справжній переворот в європейському порядку.
Через вісім днів після підписання договору нацистські війська вирушили на Польщу.
9 вересня, перед тим, як опір польської армії був остаточно зломлений, радянське керівництво сповістило Берлін про свій намір невідкладно окупувати ті польські території, які відповідно до секретного протоколу від 23 серпня повинні були відійти до Радянського Союзу. 17 вересня Червона Армія вступила в Польщу під приводом надання «допомоги українським і білоруським братам по крові», які виявилися в небезпеці внаслідок «розпаду польської держави». Однак така версія не влаштовувала Німеччину, яка представила цей крок як ініціативу виключно Радянської держави. Внаслідок досягнутої між Німеччиною та СРСР угоди 19 вересня було опубліковано спільне радянсько-німецьке комюніке, в якому говорилося, що мета цієї акції (затримка з якою, безсумнівно, дала б більше переваг Німеччині) полягала в тому, щоб «відновити мир і порушений внаслідок розпаду Польщі порядок». Наступ радянських військ майже не зустрів опору польської армії. Радянські війська захопили 230 тис. військовополонених (серед яких було 15 тис. офіцерів); лише 82 тис. з них дожили до 1941 р. і після нападу Німеччини на СРСР змогли влитися або в армію Андерса, сформовану польським урядом в Лондоні, або в армію Берлінга, створену в СРСР з радянської ініціативи. Ідея створення буферної Польської держави була відкинута, що поставило делікатну проблему встановлення радянсько-німецького кордону. 22 вересня у Варшаві була досягнута домовленість про її проведення по Віслі. Потім, після візиту Ріббентропа до Москви 28 вересня, вона була відсунута па схід до Бугу, що все ж залишало Радянському Союзу трохи більше простору, ніж знаменита лінія Керзона в 1920 р. В обмін па цю «поступку», яка порушувала положення секретного протоколу від 23 серпня, Німеччина передала в радянську сферу впливу Литву. В опублікованому по завершенні візиту Ріббентропа до Москви спільному комюніке повідомлялося, що польське питання було «врегульоване остаточно», а значить, для війни з Францією і Великобританією більше не було причин (якщо ж ці країни не припинять ворожих випадів, то «Німеччина і Радянський Союз вимушені будуть розглянути питання про вживання необхідних заходів»). Радянський Союз, який ще в серпні виступав як арбітр, з'являвся тепер як один із союзників Німеччини.
Поки ж угода з Німеччиною дозволила Радянському Союзу приєднати до себе величезну територію в 200 тис. кв. км. з населенням в 12 мли. чоловік (7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків). У подальші місяці сотні тисяч жителів приєднаних територій були депортовані на схід як «ворожі і нелояльні елементи». 1 та 2 листопада, після спектаклю «народних зборів», ці колишні польські території були включені до складу Української та Білоруської радянських республік.
Услід за цим Радянський Союз, відповідно до положень секретного протоколу, повернув свій погляд у бік прибалтійських країн. 28 вересня 1939 р. радянське керівництво нав'язало Естонії «договір про взаємодопомогу», за умовами якого вона «надавала» Радянському Союзу свої військово-морські бази. Через кілька тижнів подібні договори були підписані з Латвією та Литвою.
31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії Фінляндії, яка звела вздовж кордону, що проходив по Карельському перешийку, в 35км від Ленінграду, систему могутніх укріплень, відому як «лінія Машіергейма». СРСР зажадав провести демілітаризацію прикордонної зони і перенести кордон на
Червона Армія, яка протягом кількох тижнів так і не зуміла подолати лінію Машіергейма, несла важкі втрати. Лише в кінці лютого радянським військам вдалося прорвати фінську оборону і оволодіти Виборгом. Фінляндський уряд запросив миру і за договором 12 березня 1940 р. поступився Радянському Союзу всім Карельським перешийком з Виборгом, а також надав йому на 30 років свою військово-морську базу на Ханко. Ця коротка, але дуже дорога війна (яка обійшлася радянським військам в 50 тис. убитих, більше І 50 тис. поранених і зниклих безвісні) продемонструвала Німеччині, а також найбільш далекоглядним представникам радянського військового командування слабкість і непідготовленість Червоної Армії.
У червні 1940 р., під час переможного наступу німецьких військ у Франції, Радянський Союз підтвердив свої наміри виконати всі положення секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. Звинувативши балтійські країни в порушенні договорів про «взаємодопомогу», які прив'язували їх до Москви. радянський уряд зажадав створення в них коаліційних урядів, що контролювалися б радянськими політичними комісарами (Деканозов у Литві, Вишин -ський в Латвії, Жданов в Естонії) і підтримувалися б Червоною Армією. Після створення цих «народних урядів» були проведені «вибори» в сейми Литви і Латвії і в Державну Раду Естонії, в яких брали участь лише кандидати, висунуті місцевими компартіями і перевірені НКВС. Обрані таким чином парламенти звернулися з проханням про прийняття цих країн до складу СРСР. На початку серпня це прохання було «задоволене» рішенням Верховної Ради СРСР, яка сповістило про утворення трьох нових радянських соціалістичних республік. У той час як десятки тисяч «ненадійних елементів» депортувалися в Сибір, «Правда» писала (8 серпня 1940 р.): «Сталінська конституція проникає глибоко в серця робітників і селян. Вона полонить розуми кращих представників інтелігенції».
Через кілька днів після вступу Червоної Армії в Прибалтику радянський уряд направив ультиматум Румунії, зажадавши негайного «повернення» Радянському Союзу Бессарабії, яка раніше входила до складу Російської імперії і також згадувалася в секретному протоколі. Крім того, він зажадав також передати СРСР Північну Буковину, що ніколи не входила до складу царської Росії і питання про яку не ставилося в протоколі. Залишена Німеччиною без підтримки, Румунія була вимушена підкоритися. На початку липня 1940 р. Буковина і частина Бессарабії були включені до складу Української РСР. Інша частина Бессарабії була приєднана до Молдавської РСР, утвореної 2 серпня 1940 р. Незадовго до цього Молотов, виступаючи перед Верховною Радою, узагальнив тріумфальні підсумки радянсько-німецької згоди: протягом одного року населення Радянського Союзу збільшилося на 23 мли. чоловік.
Зовні радянсько-німецькі відносини розвивалися сприятливо для обох сторін, які продовжували обмінюватися сердечними посланнями. У грудні 1939 р. Сталін, відповідаючи на поздоровлення німецького уряду з приводу свого 60-річчя, заявив: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою і міцною». Радянська преса і пропаганда весь 1940 р. продовжували представляти Німеччину як «велику миролюбну державу», що стримує французьких та англійських «паліїв війни».
Відповідно до вимог радянської зовнішньої політики Комінтерн вважав війну, яка йшла в Європі імперіалістичною, а Францію та Великобританію -агресорами. Компартіям цих країн було запропоновано поводитися відповідним чином: французькі комуністи, наприклад, після того як вони, вставши на «патріотичні» позиції, вже проголосували раніше за військові кредити і заявили про свої антигітлерівські позиції, тепер, після вторгнення радянських військ у Польщу, повинні були перейти на позиції СРСР і Комінтерну і вимагати від свого уряду припинення війни з Німеччиною.
Радянський Союз ретельно виконував всі умови радянсько-німецької економічної угоди, підписаної 11 лютого 1940 р. За шістнадцять місяців, аж до нападу Німеччини, він поставив в обмін на технічне і військове спорядження (часто застаріле) сільськогосподарської продукції, нафти і мінеральної сировини на загальну суму біля 1 млрд. марок. Відповідно до умов угоди СРСР регулярно забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством, закупленими в третіх країнах. Економічна допомога і посередництво СРСР мали для Німеччини першорядне значення в умовах оголошеної їй Великобританією економічної блокади.
У тон же час Радянський Союз з неспокоєм і побоюванням стежив за блискучими перемогами вермахту. СРСР, залишаючись вірним своїй ідеї загострення між імперіалістичних протиріч, які могли, зрештою, зіграти йому па руку, був зацікавлений у продовженні війни. У цих умовах раптова капітуляція Франції звільняла значний контингент німецьких військ, який відтепер міг бути використаний в інших місцях У серпні - вересні 1940 р. сталося перше погіршення радянсько-німецьких відносин, викликане наданням Німеччиною після радянської анексії Бессарабії і Північної Буковини зовнішньополітичних гарантій Румунії. Німеччина також виступила арбітром в урегулюванні суперечки між Румунією та Угорщиною з приводу Трансільванії. Вона підписала серію економічних угод з Румунією і направила туди дуже значну військову місію для підготовки румунської армії до війни проти СРСР. У вересні Німеччина направила свої війська у Фінляндію. Намагаючись протистояти німецькому впливу в Румунії та Угорщині (яка після того, як її вимоги до Румунії були задоволені, приєдналася до фашистської коаліції), СРСР направив свої сили на відродження ідей панславізму та активізацію політичних і економічних відносин з Югославією.
Незважаючи на викликану цими подіями зміну ситуації на Балканах, восени 1940 р. Німеччина зробила ще кілька спроб, покликаних покращити германо-радянські дипломатичні відносини. Незабаром після підписання 27 вересня 1940 р. Троїстого пакту між Німеччиною, Італією та Японією Ріббенгроп звернувся до Сталіна з пропозицією направити в Берлін Молотова, щоб Гітлер міг «особисто» викласти йому свої погляди па відносини між двома країнами і на «довгострокову політику чотирьох великих держав» по розмежуванню сфер їх інтересів у більш широкому масштабі.
Під час візиту Молотова в Берлін, що відбувся 12-14 листопада, були проведені дуже насичені переговори відносно приєднання СРСР до Троїстого пакту. Однак 25 листопада радянський уряд вручив німецькому послу Шуленбургу меморандум, який викладав умови входження СРСР до цього союзу: 1) території, розташовані південніше за Батумі і Баку в напрямі до Персидської затоки, повинні розглядатися як сфера радянських інтересів; 2) німецькі війська повинні бути виведені з Фінляндії; 3) Болгарія, підписавши з СРСР договір про взаємодопомогу, переходить під нього протекторат; 4) на турецькій території в зоні Проток розміщується радянська військова база; 5) Японія відмовляється від своїх домагань на острів Сахалін.
Вимоги Радянського Союзу залишилися без відповіді. За дорученням Гітлера генеральний штаб вермахту вже вів (з кінця липня 1940 р.) розробку плану блискавичної війни проти Радянського Союзу, а в кінці серпня було розпочато перекидання на схід перших військових з'єднань. Невдача берлінських переговорів з Молотовим привела Гітлера до прийняття 5 грудня 1940 р. остаточного рішення відносно СРСР, підтвердженого 18 грудня «Директивою 21", що призначила на 15 травня 1941 р. початок здійснення плану «Барбаросса». Вторгнення в Югославію і Грецію примусило Гітлера 30 квітня 1941 р. перенести цю дату на 22 червня 1941 р. Генерали перекопали його, що звитяжна війна продовжиться не більше 4-6 тижнів.
Одночасно Німеччина використала радянський меморандум від 25 листопада 1940 р., щоб вчинити тиск на ті країни, чиї інтереси були в ньому зачеплені, і, передусім на Болгарію, яка в березні 1941 р. прилучилася до «Пакту трьох держав». Радянсько-німецькі відносини ще погіршилися весною 1941 р., особливо у зв'язку з вторгненням німецьких військ в Югославію через кілька годин після підписання радянсько-югославського договору про дружбу. СРСР не відреагував на цю агресію, так само як і на напад на Грецію. У той же час радянській дипломатії вдалося досягти великого успіху, підписавши 13 квітня договір про ненапад з Японією, який значно знижував напруженість на далекосхідних кордонах СРСР.
Незважаючи на насторожуючий хід подій, СРСР аж до початку війни з Німеччиною не міг повірити в неминучість німецького нападу. Радянське постачання Німеччини значно зросло внаслідок поновлення 11 січня 1941 р. економічних угод 1940 р. Щоб продемонструвати Німеччині свою «довіру», радянський уряд відмовлявся брати до уваги численні повідомлення, що надходили з початку 1941р. про напад, який готується на СРСР і не вживав необхідних заходів на своїх західних кордонах. Німеччина як і раніше розглядалася Радянським Союзом «як велика дружня держава». Саме тому, коли вранці 22 червня Шуленберг зустрівся з Молотовим для вручення йому меморандуму, де повідомлялося, що Німеччина вирішила направити свої збройні сили на радянську територію у «зв'язку з очевидною загрозою» агресії з боку СРСР, глава радянської дипломатії, розгублено вимовив: «Це війна. Ви вважаєте, що ми це заслужили?»
Размещено на Allbest.ru
