Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань




Зміст
Вступ

1. Поняття та ознаки не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань

2. Кримінально-правова характеристика злочину, передбаченого статтею 260 Кримінального кодексу України

3. Покарання за злочин

Висновок

Список використаних джерел




Вступ
Соціально-економічні і політичні перетворення, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, гуманістичне спрямовування розвитку суспільного і державного життя України неможливі без рішучого посилення боротьби зі злочинністю. Держава в особі своїх органів встановлює правила поведінки, які спрямовані на гарантування безпеки кожного з нас, та встановлення стану захищеності суспільства від усілякого роду небезпек. Порушення цих правил може призвести до завдання шкоди суспільним відносинам у сфері громадської безпеки. На правове забезпечення запобігання найбільш небезпечним порушенням у цій сфері і спрямовані відповідні норми кримінального законодавства. Однією з них є норма, що забороняє створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.

Проблема боротьби з не передбаченими законом воєнізованими або збройними формуваннями є вкрай важливою і складною для суспільства. Існування таких формувань створює загрозу безпеки особи, суспільства і держави, несе потенційну небезпеку для кожного громадянина. Зазначені формування в змозі перешкоджати здійсненню соціально-економічної політики держави. Таке становище потребує термінового здійснення заходів, в тому числі і кримінально-правового характеру. У першу чергу, це повинно стосуватися законодавчої бази, що визначає боротьбу із зазначеними об’єднаннями.

Відповідно до статистичних даних МВС України та СБ України[1], протягом 2001 — 2007 рр. на території України було порушено лише три кримінальні справи за ознаками злочину, передбаченого ст. 260 Кримінального кодексу України[2] (далі — КК), що є свідченням не лише низької ефективності протидії злочинам цієї категорії, а й високій їх латентності.

На теперішній час в українському суспільстві складаються сприятливі умови для виникнення воєнізованих або збройних формувань. Цьому сприяє політична нестабільність, адже такі формування можуть створюватися під егідою певних політичних сил, які використовуватимуть їх як засіб досягнення своїх цілей, тобто як інструмент впливу на будь-які державні органи або суспільство. І такі випадки відомі в історії Української державності.

У юридичній літературі відсутнє комплексне теоретичне дослідження зазначеного складу злочину, його кваліфікації та відмежування від суміжних складів злочинів. Відсутнє чітке тлумачення ознак, що властиві цим формуванням, немає конкретного визначення форм прояву діяльності цих угруповань, у зв’язку з чим правозастосовчі органи зазнають труднощів у розумінні та застосуванні кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.

Всі перераховані обставини обумовлюють у сукупності актуальність проведеного у курсовій роботі дослідження.




1. Поняття та ознаки не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань
Забезпечення зовнішньої та внутрішньої безпеки України покладається на ЗС і інші відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, які створюються і функціонують на основі законів України[3]. Такими є, зокрема, закони «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р.[4], «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.[5], «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» від 26 березня 1992 р.[6]

Відповідно до ч. 6 ст. 17 Конституції України[7] на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

У нашій державі забороняється створювати не передбачені законами України воєнізовані формування (такі, що мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і в яких проводиться військова або стройова; фізична підготовка[8]) та брати участь у їх діяльності. Крім того, забороняється створювати не передбачені законами України збройні формування (тобто воєнізовані групи які незаконно мають на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю[9]). Особи, які здійснюють керівництво такими формуваннями, а також займаються їх фінансуванням, постачанням їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки підлягають кримінальній відповідальності за ч. 3 ст. 260 КК. Особи, які беруть участь у складі збройних та воєнізованих формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян несуть відповідальність відповідно до ч. 4 ст. 260 КК.

Поняття воєнізованих або збройних формувань наведено в примітках до ст. 260[10]. Однак воно не містить вказівки на всі необхідні, істотні і достатні ознаки цих злочинних організацій. Зокрема, у примітках 1 і 2 до ст. 260 не зазначається ознака, вказана в назві та диспозиціях ч. 1 та ч. 2 цієї статті, а саме, що ці формування не передбачені законами. Крім того, неповно розкрито специфічні ознаки цих організацій, що не дає змоги відмежувати їх від інших видів злочинних організацій.

З урахуванням викладених зауважень видається, що воєнізованими формуваннями слід вважати організації, яким, крім загальних ознак злочинної організації, притаманні ще й такі:

v               вони схожі на передбачені законами України військові формування, але їх створення не передбачене законами України.

Це означає, що або взагалі відсутній закон, який передбачає створення відповідної воєнізованої організації, або ж вони не належать (не є структурним підрозділом, не перебувають у підпорядкуванні) до жодного із легально існуючих воєнізованих формувань чи груп — ЗС, СБ, ДПС, УДО, військ ЦО, внутрішніх військ МВС тощо;

v               вони мають організаційну структуру військового типу, що характеризується наявністю єдиноначальності, підпорядкованості та дисципліни.

Це включає в себе: поділ формування на підрозділи з визначенням особового складу кожного із них та підпорядкованості відповідних структурних частин; встановлення військових або інших звань; дотримання субординації; використання одностроїв, знаків розрізнення; застосування засобів впливу та заохочення, характерних для війська тощо. При цьому під формуваннями слід розуміти організації, які складаються з відносно самостійних підрозділів;

v               воєнізований характер завдань і методів, які ставляться перед такою організацією, засобів, які нею використовуються.

Це свідчить, що організація ставить перед собою специфічні завдання, які можуть покладатися лише на офіційно створені формування, а саме: вирішення завдань громадсько-політичного характеру методами військових операцій — заволодіння певними територіями чи їх утримання; силова підтримка владних структур; придушення збройного чи іншого організованого або масового опору владі; депортація населення; встановлення режиму військового стану; знищення живої сили противника та його матеріальних засобів тощо.

Збройним формуванням є воєнізована група, яка характеризується такою специфічною (крім загальних ознак злочинної організації та воєнізованого формування) рисою: незаконно має на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову або іншого виду зброю.
2. Кримінально-правова характеристика злочину, передбаченого статтею 260 Кримінального кодексу України
Об'єкт злочину — це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди.

У кримінально-правовій літературі традиційно визнається, що об'єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, тобто відносини між людьми у процесі їх спільної діяльності чи спілкування, які охороняються нормами права. Така точка зору цілком відповідала панівній у радянський період концепції — визнання у соціальній сфері лише категорії «публічного» і не сприйняття категорії «приватного». Із суспільного й особистого життя людини і громадянина було виключено право приватної власності, без якого людина лишалася самостійності, зацікавленості та ініціативи, повністю підпадала під опіку держави. Культ держави був головним. Сфера особистих благ, прав і свобод людини і громадянина визнавалася малозначною і другорядною у загальній ієрархії прав суспільства. Правда, у Конституції колишнього Союзу РСР та конституціях республік проголошувалися широкі особисті права людини і громадянина, але на практиці це виглядало декларацією.

Недооцінка значення людини в соціальному житті, її особистості зумовлювала те, що навіть саме поняття «людина» підмінялося та деякою мірою продовжує підмінятися знеособленим поняттям «особа як сукупність суспільних відносин»[11]. Людина як самостійна і найвища цінність не може бути зведена до носія суспільних відносин. Вона має природне, невід'ємне і невідчужуване право на життя, здоров'я, честь і гідність. Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні поводитися один щодо одного у дусі братерства». Держава має забезпечити охорону особистих благ, прав та свобод людини і громадянина.

Конституцією України закладено кардинально нові ціннісні орієнтації. Статтею 3 Конституції найвищою соціальною цінністю визнано людину, а її права, свободи та їх гарантії відповідно до вимог цієї статті мають визначати зміст і спрямування діяльності держави.

Крім того, визначення об'єкта як сукупності суспільних відносин надто загальне. Такі відносини можуть виступати як об'єкт злочинності в цілому. Об'єкт як елемент складу злочину вужчий і конкретніший.

Злочинне діяння найчастіше посягає не на всі, а лише на окремі елементи суспільних відносин. Щодо структури суспільних відносин вчені не дійшли єдиної думки. Одна група науковців вважає, що структурну основу суспільних відносин становлять три елементи: суб'єкти, їх взаємодія і предмет. На думку інших дослідників цієї проблеми, суспільні відносини включають чотири ланки: 1) суб'єкти; 2) їх стан або дії один щодо одного; 3) інтереси суб'єктів; 4) матеріальне втілення потреб та інтересів суб'єктів у вигляді предметів.

Другий підхід до розв'язання цього питання більш вдалий, оскільки повніше і специфічніше визначає структуру суспільних відносин. Конкретний зміст і значення елементів суспільних відносин можуть бути різними. Далеко не всі з них можна визнати об'єктом злочинного посягання. Як компоненти об'єкта злочину можуть виступати або суб'єкти та їх права й інтереси, або їх дії, або певне поєднання інших структурних частин суспільних відносин, якщо вони являють собою важливу цінність. Наприклад, об'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК, є встановлений у державі порядок поводження зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами, що становить частину суспільних відносин, які забезпечують громадську безпеку. Визначення об'єкта цього злочину відображає певний стан суспільних відносин, але не містить інформації про суб'єкти відносин, їхні інтереси тощо. З іншого боку, суспільні відносини не є універсальною характеристикою об'єкта злочину. Цим поняттям не можуть охоплюватися особисті (природні) блага людини (життя, здоров'я, честь і гідність).

Право фізичного існування людини — це право природне.

Воно є неподільним і не може відчужуватися. Це право не встановлено, а лише санкціоновано державою.

Отже, об'єктом злочину, який, порівняно з іншими елементами складу злочину, відбиває характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності[12].

Об’єктом злочину за статтею 260 КК є громадська безпека від діяльності непередбачених законами України воєнізованих або збройних формувань.

На відміну від об’єкта злочину, об'єктивна сторона завжди пов'язана із зовнішнім виявом суспільно небезпечної і протиправної поведінки особи у формі дії або бездіяльності, яка супроводжується певним психічним станом такої особи. Це вольова поведінка, яка завдає або загрожує завдати шкоди тим чи іншим цінностям, які охороняються кримінальним законом. Нагадаємо, що злочином визнається лише суспільно небезпечне діяння людини і не може визнаватися думка або бажання.

Небезпечне діяння (дія або бездіяльність) особи вважається злочином, якщо воно описано у кримінальному законі і тим самим стає своєрідним фундаментом конструкції складу злочину. У диспозиції статей Особливої частини КК майже завжди описані саме ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину.

Об'єктивна сторона складу злочину — це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину[13].

Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються: 1) суспільно небезпечне діяння особи; 2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних предметів, знарядь або засобів; 3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти шкідливі наслідки; 4) між небезпечним діянням і шкідливими наслідками має бути причинний зв'язок.

Але не всі зазначені ознаки об'єктивної сторони входять до кожного складу злочину, а тому не всі вони мають значення для кваліфікації. У теорії кримінального права вищезазначені ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні. Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину вважаються: небезпечне діяння, його шкідливі наслідки (загроза їх настання). Ці ознаки визначені в законі або випливають з його змісту і мають бути встановлені при кваліфікації злочину. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину (час, місце, спосіб вчинення злочину, використані знаряддя та засоби вчинення злочину) мають подвійне значення. Для одних складів злочину вони є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної статті або її частині, для інших — необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції статті і не впливають на кваліфікацію злочину.

При викладенні в законі ознак об'єктивної сторони складу злочину використовуються різні форми. Найчастіше у диспозиції вказуються певні ознаки діяння. Наприклад, погроза вбивством, насильством або знищенням майна щодо судді, а також щодо його близьких родичів у зв'язку з діяльністю судді (ч. 1 ст. 377 КК). Іноді в законі названо лише діяння, зокрема «ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), а у диспозиціях так званих матеріальних складів злочину визначається не лише діяння, а й його наслідки. Так, відповідно до ст. 276 КК злочином вважається порушення працівником транспорту правил безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо це спричинило небезпеку для життя людей або настання інших тяжких наслідків.

Багатьом складам злочину властиве посягання на той самий об'єкт, та сама форма вини, ті самі ознаки суб'єкта злочину. Об'єктивна сторона кожного складу конкретного злочину майже завжди різна. Тому вона є головним критерієм розмежування окремих конкретних злочинів. Виявлення усіх ознак об'єктивної сторони складу злочину сприяє встановленню вини особи у вчиненому нею злочині.

Об'єктивна сторона злочину виражається у таких формах:

1) створення непередбачених законом України воєнізованих формувань;

2) участь у їх діяльності (ч. 1 ст. 260);

3) створення непередбачених законом збройних формувань;

4) участь у їх діяльності (ч. 2 ст. 260);

5) керівництво зазначеними формуваннями;

6) їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки (ч. 3 ст. 260);

7) участь у складі вказаних формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян (ч. 4 ст. 260).

Суб'єктивна сторона складу злочину — це процес мислення, бажання і волі людний, в якому відображаються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з вчиненням злочину.

Суб'єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто в об'єктивних ознаках злочину виявляються мотив, мета і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки — мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні.

Суб'єктивна сторона складу злочину — це внутрішня сутність злочинного діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками суб'єктивної сторони злочину є вина, мотив та мета вчинення злочину. Тому для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв'язку зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля — це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони у своїй єдності та взаємозв'язку створюють психіку людини, її інтелект (пізнання). Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, а й при вчиненні суспільно небезпечних діянь.

У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них — інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини — умислу і необережності. Водночас кримінальний закон у деяких випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123). З цього приводу Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р. зазначав, що судам необхідно мати на увазі, що суб'єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинених у стані сильного душевного хвилювання, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Суб'єктивна сторона злочину «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань» характеризується умислом. Ставлення до наслідків у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 5 ст. 260) характеризується необережністю.

Частинами 4 та 5 ст. 260 охоплюється вчинення учасниками непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань злочинів, передбачених іншими статтями Особливої частини КК, які полягають у нападі. При цьому, ч. 5 ст. 260 охоплюється вчинення злочинів, ознакою складу яких є необережне заподіяння смерті кількох осіб, нанесення середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження з будь-якою формою вини. Вчинення у складі передбачених ст. 260 формувань більш небезпечних злочинів (зокрема, розбою, умисного вбивства за кваліфікуючих ознак) кваліфікується за сукупністю з відповідними статтями Особливої частини КК.

Частиною 4 ст. 260 не охоплюється участь у нападі осіб, які не є членами непередбаченого законом воєнізованого або збройного формування, оскільки закон передбачає відповідальність за участь у нападі в складі такої організації. Із урахуванням конкретних обставин справи, участь окремих осіб разом із членами незаконного воєнізованого чи збройного формування у нападі має кваліфікуватися за статтями КК, які передбачають відповідальність за злочини, що становлять собою напад, та за співучасть у злочині, передбаченому ч. 4 ст. 260.

У Кримінальному кодексі України 2001 року приписи щодо суб'єкта злочину об'єднані в окремому IV-му розділі, який має назву «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)». У цьому розділі використано відомі науці кримінального права два види суб'єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки (критерії), які характерні для кожного виду суб'єкта злочину.

За визначенням, яке дано в ч. 1 ст. 18 КК, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин увіці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб'єктом злочину, говориться в ч. 2 ст. 18, єфізична осудна особа, що вчинила увіці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Отже, в ст. 18 КК визначені загальні ознаки (критерії) настання кримінальної відповідальності, які характеризують суб'єкт злочину, а саме:

1) фізична особа,

2) особа, яка досягла до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку,

3) осудна особа.

Ці загальні ознаки характерні ідля спеціального суб'єкта злочину, який ще володіє додатковими ознаками, виписаними в окремих нормах Особливої частини кодексу, (зокрема такими, як громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій. Наприклад, суб'єктом злочину одержання хабара (ст. 368) може бути лише посадова особа, суб'єктом військових злочинів — лише військовослужбовець, суб'єктом державної зради (ст. 111)— лише громадянин України, суб'єктом порушення вимог законодавства про охорону безпеки праці (ст. 271) — лише особа, на яку були покладені обов'язки щодо відповідальності за додержання правил про охорону праці на виробництві тощо.

Окремо хочу зазначити, що встановлення кримінальної відповідальності за вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб'єктом злочину не може бути юридична особа (установи, підприємства, організації). За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це, зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважений тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи і безпосередньо вчинив злочин. Наприклад, за випуск на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам неякісної продукції, що створює при наявності відповідних ознак склад злочину, передбачений ст. 227, підлягає кримінальній відповідальності лише особа, на яку покладено обов'язки щодо випуску продукції належної якості або контролю за її випуском або реалізацією.

Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.

Суб'єкт злочину за статтею 260 КК — загальний. За окремі злочини, вчинювані в ході нападів у складі воєнізованого чи збройного формувань у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22, відповідальність настає з 14-річного віку.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 260, є:

1) загибель людей;

2) настання інших тяжких наслідків (ч. 5 ст. 260).

Під загибеллю людей слід розуміти смерть двох або більше осіб. Під іншими тяжкими наслідками розуміються наслідки у вигляді смерті одного потерпілого, заподіяння хоча б одній особі тяжкого тілесного ушкодження тощо.

У частині 6 ст. 260 передбачено спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці особи, яка створила відповідне воєнізоване чи збройне формування або брала участь у їх діяльності. Умовами такого звільнення є: 1) добровільний вихід зі складу вказаних злочинних організацій; 2) повідомлення про існування такого формування органів державної влади чи органів місцевого самоврядування (у даному випадку закон не передбачає як умову звільнення особи від кримінальної відповідальності активне сприяння розкриттю організації).

У частині 6 ст. 260 не передбачено звільнення осіб, які керували воєнізованими або збройними формуваннями, займалися їх фінансуванням або постачанням зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки, а також брали участь у складі таких формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян.
3. Покарання за злочин

воєнізований збройне формування злочин

У відповідності до статті 260 КК України:

«1. Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Створення не передбачених законом збройних формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. Керівництво зазначеними в частинах першій або другій цієї статті формуваннями, їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

4. Участь у складі передбачених частинами першою або другою цієї статті формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

5. Діяння, передбачене частиною четвертою цієї статті, що призвело до загибелі людей чи інших тяжких наслідків, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.»

Позбавлення волі на певний строк — це вид основного покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого на визначений вироком суду строк в спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Позбавлення волі на певний строк — одне з найсуворіших покарань, воно поєднане з істотним обмеженням прав громадян — свободи пересування, вибору роботи і роду діяльності, спілкування з сім'єю та іншими особами, здійснення деяких цивільно-правових угод тощо. Це покарання призначається за злочини підвищеної суспільної небезпечності з урахуванням особи винного, інших обставин справи, коли покарання, не пов'язані з позбавленням волі, недостатньо ефективні. Засуджені займаються суспільно корисною працею, з ними проводиться виховна робота, забезпечується їх загальноосвітнє та професійне навчання.

Позбавлення волі на певний строк призначається переважно за умисні злочини (розкрадання, умисне вбивство, одержання хабара тощо), але не виключається застосування цього виду покарання за ряд необережних злочинів (наприклад, вбивство через необережність, кваліфіковані види порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами).

Позбавлення волі на певний строк може бути призначене лише тоді, коли воно передбачене санкцією статті, що встановлює відповідальність за вчинений злочин.

Якщо санкція норми закону, за якою кваліфікуються дії винного, поряд з позбавленням волі передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку суд має обговорити питання про можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У таких випадках позбавлення волі може призначатися лише тоді, коли суд, виходячи з конкретних обставин справи і даних про особу винного, дійде висновку про неможливість застосування іншого виду покарання. При цьому застосування позбавлення волі повинно бути мотивовано у вироку.

Позбавлення волі на певний строк може призначатися самостійно або в поєднанні з додатковими покараннями (конфіскацією майна, позбавленням військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу тощо).

Мінімальна межа позбавлення волі на певний строк дорослих осіб - один рік, а верхня — п'ятнадцять років.

Призначаючи покарання у виді позбавлення волі, суд не може перевищити верхню межу санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Виняток з цього правила становлять лише випадки призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків відповідно до статей 70, 71, але й при цьому строк позбавлення волі обмежений. Він не може перевищувати 15 років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути вище 15 років, але не повинен перевищувати 25 років (ч. 2 ст. 71).

Керуючись ст. 69, суд може призначити позбавлення волі нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, але не менше одного року. Якщо ж суд вважатиме таке покарання недоцільним, він може призначити покарання, не пов'язане з позбавленням волі. У санкціях деяких статей нижня межа позбавлення волі не вказана. В таких випадках суд відповідно до ч. 2 ст. 63 призначає не менше одного року позбавлення волі.

Кримінальне законодавство України не знає інституту невизначе-них вироків до позбавлення волі. Це покарання завжди призначається на певний строк.

За передбачених законом умов можливе звільнення від відбування покарання, в тому числі і у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, з випробуванням.




Висновок
Отже, враховуючи все вище викладене, можна зробити наступний висновок.

Проблема боротьби з не передбаченими законом воєнізованими або збройними формуваннями є вкрай важливою і складною для суспільства. Існування таких формувань створює загрозу безпеки особи, суспільства і держави, несе потенційну небезпеку для кожного громадянина. Зазначені формування в змозі перешкоджати здійсненню соціально-економічної політики держави. Таке становище потребує термінового здійснення заходів, в тому числі і кримінально-правового характеру. У першу чергу, це повинно стосуватися законодавчої бази, що визначає боротьбу із зазначеними об’єднаннями.

На теперішній час в українському суспільстві складаються сприятливі умови для виникнення воєнізованих або збройних формувань. Цьому сприяє політична нестабільність, адже такі формування можуть створюватися під егідою певних політичних сил, які використовуватимуть їх як засіб досягнення своїх цілей, тобто як інструмент впливу на будь-які державні органи або суспільство. І такі випадки відомі в історії Української державності.

У юридичній літературі відсутнє комплексне теоретичне дослідження зазначеного складу злочину, його кваліфікації та відмежування від суміжних складів злочинів. Відсутнє чітке тлумачення ознак, що властиві цим формуванням, немає конкретного визначення форм прояву діяльності цих угруповань, у зв’язку з чим правозастосовчі органи зазнають труднощів у розумінні та застосуванні кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.

У нашій державі забороняється створювати не передбачені законами України воєнізовані формування (такі, що мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підпорядкованість та дисципліну, і в яких проводиться військова або стройова; фізична підготовка) та брати участь у їх діяльності. Крім того, забороняється створювати не передбачені законами України збройні формування (тобто воєнізовані групи які незаконно мають на озброєнні придатну для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю). Особи, які здійснюють керівництво такими формуваннями, а також займаються їх фінансуванням, постачанням їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки підлягають кримінальній відповідальності за ч. 3 ст. 260 КК. Особи, які беруть участь у складі збройних та воєнізованих формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян несуть відповідальність відповідно до ч. 4 ст. 260 КК.

Воєнізованими формуваннями слід вважати організації, яким, крім загальних ознак злочинної організації, притаманні ще й такі:

v               вони схожі на передбачені законами України військові формування, але їх створення не передбачене законами України.

v               вони мають організаційну структуру військового типу, що характеризується наявністю єдиноначальності, підпорядкованості та дисципліни.

v               воєнізований характер завдань і методів, які ставляться перед такою організацією, засобів, які нею використовуються.

Об'єкт злочину — це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди.

Отже, об'єктом злочину, який, порівняно з іншими елементами складу злочину, відбиває характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності.

Об’єктом злочину за статтею 260 КК є громадська безпека від діяльності непередбачених законами України воєнізованих або збройних формувань.

Об'єктивна сторона складу злочину — це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону злочину.

Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються:

1) суспільно небезпечне діяння особи;

2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних предметів, знарядь або засобів;

3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти шкідливі наслідки;

4) між небезпечним діянням і шкідливими наслідками має бути причинний зв'язок.

Об'єктивна сторона злочину виражається у таких формах:

1) створення непередбачених законом України воєнізованих формувань;

2) участь у їх діяльності (ч. 1 ст. 260);

3) створення непередбачених законом збройних формувань;

4) участь у їх діяльності (ч. 2 ст. 260);

5) керівництво зазначеними формуваннями;

6) їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки (ч. 3 ст. 260);

7) участь у складі вказаних формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян (ч. 4 ст. 260).

Суб'єктивна сторона складу злочину — це процес мислення, бажання і волі людний, в якому відображаються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з вчиненням злочину.

Суб'єктивна сторона злочину «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань» характеризується умислом. Ставлення до наслідків у вигляді загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 5 ст. 260) характеризується необережністю.

Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.

Суб'єкт злочину за статтею 260 КК — загальний. За окремі злочини, вчинювані в ході нападів у складі воєнізованого чи збройного формувань у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22, відповідальність настає з 14-річного віку.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 260, є:

1) загибель людей;

2) настання інших тяжких наслідків (ч. 5 ст. 260).

Під загибеллю людей слід розуміти смерть двох або більше осіб. Під іншими тяжкими наслідками розуміються наслідки у вигляді смерті одного потерпілого, заподіяння хоча б одній особі тяжкого тілесного ушкодження тощо.

У частині 6 ст. 260 передбачено спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці особи, яка створила відповідне воєнізоване чи збройне формування або брала участь у їх діяльності. Умовами такого звільнення є:

1) добровільний вихід зі складу вказаних злочинних організацій;

2) повідомлення про існування такого формування органів державної влади чи органів місцевого самоврядування (у даному випадку закон не передбачає як умову звільнення особи від кримінальної відповідальності активне сприяння розкриттю організації).

У частині 6 ст. 260 не передбачено звільнення осіб, які керували воєнізованими або збройними формуваннями, займалися їх фінансуванням або постачанням зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки, а також брали участь у складі таких формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян.

У відповідності до статті 260 КК України:

«1. Створення не передбачених законами України воєнізованих формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Створення не передбачених законом збройних формувань або участь у їх діяльності — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. Керівництво зазначеними в частинах першій або другій цієї статті формуваннями, їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

4. Участь у складі передбачених частинами першою або другою цієї статті формувань у нападі на підприємства, установи, організації чи на громадян — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

5. Діяння, передбачене частиною четвертою цієї статті, що призвело до загибелі людей чи інших тяжких наслідків, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.»

Позбавлення волі на певний строк — це вид основного покарання, яке полягає в примусовій ізоляції засудженого на визначений вироком суду строк в спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Позбавлення волі на певний строк — одне з найсуворіших покарань, воно поєднане з істотним обмеженням прав громадян — свободи пересування, вибору роботи і роду діяльності, спілкування з сім'єю та іншими особами, здійснення деяких цивільно-правових угод тощо. Це покарання призначається за злочини підвищеної суспільної небезпечності з урахуванням особи винного, інших обставин справи, коли покарання, не пов'язані з позбавленням волі, недостатньо ефективні. Засуджені займаються суспільно корисною працею, з ними проводиться виховна робота, забезпечується їх загальноосвітнє та професійне навчання.


Список використаних джерел
1.                 Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1996. — №30. — Ст. 141.

2.                 Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. Закон України №2341-III / Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2001. — №25-26. — Ст. 131.

3.                 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред.. С.С. Яценко. — К.: А.С.К., 2005. — 848 с. — (Нормат. док. та комент.).

4.                 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — 5-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Юридична думка, 2008. — 1216 с.

5.                 Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України. Закон України від 26 березня 1992 р. № 2235-XII / Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — №29. — Ст. 397.

6.                 Про Державну прикордонну службу України. Закон України від 3 квітня 2003 року №661-IV / Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2003. — №27. — Ст. 208.

7.                 Про збройні сили України. Закон України від 6 грудня 1991 року №1934-XII / Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — №9. — Ст. 108.

8.                 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р.

9.                 Робак Володимир Анатолійович. Кримінальна відповідальність за створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань.: Дис... канд. наук: 12.00.08 — 2008.

10.            Кримінальне право України: Навч. посіб. / С. Г. Волкотруб, О. М. Омельчук, В. М. Ярін та ін. — За ред. О. М. Омельчука. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. — 297 с.

11.            Курс советского уголовного права / Отв. ред. Н. А. Беляев; Ленинградский государственный университет им. А. А. Жданова. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1968 — 1981. Т. 1. — 1968. — 646 с. (http://www.law.edu.ru/book/book.asp?bookID=6587).

12.            Матишевський П.С., Фесенко Є.В. Кримінальне право України. — К.: Юрінком Інтер, 1997.

13.            Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. — К.: А.С.К., 2001.

Размещено на Allbest.ru

---