Курсовая Право і мораль
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Курсова робота
З дисципліни «Теорія держави і права»
На тему «Право і мораль»
План
Вступ
1. Поняття моралі і права як специфічних форм людської свідомості
2. Норми права та моралі у системі соціальних норм
2.1 Поняття джерел моралі та права
2.2 Взаємодія права та моралі
2.3. Співвідношення конституційно-правових та соціальних норм
3.Норма права в системі чинників регулювання соціальних конфліктів
3.1 Моральність норм права
3.2 Право та мораль: співвідношення понять
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Отже, моральність, начебто, - це сегмент однобічних безобов’язкових відносин. Існує зазвичай ціла низка морально-правових відносин, які побудовані за двобічними принципами, наприклад, солідарних або сімейних. Правові відносини теж не завжди і скрізь бувають, якщо можна так спрошено казати, двобічними. Так, скажімо, стосунки між васалом та підданим формально-логічно є двобічними, але в реальній дійсності вони бувають лише однобічними, оскільки, наголосимо, морально-правові відносини у цьому випадку організовані за принципом однобічного володорювання і соціального підкорення. Тут, саме у цьому випадку, правова мораль є однобічною, яка функціонує лише „для себе” і тількі задля „власних інтересів”. Через це, як наочно бачимо, згадана вище теорія має потребу в ретельному подальшому юридичному аналізі.
Попри все наголосимо, що моральні принципи все-таки проникають у нормативно-правовий обіг і, як виявляється, деякі з них досягають належних вершин важкодоступного державно-політичного Олімпу. Це стосується, між іншим, також і релігійних принципів „милосердя” та „справедливості”, вперше розроблених деякими російськими філософами XIX сторіччя, наприклад Вол.Соловйовим. Принцип „справедливості”, до речі, виявивши досить успішно реалізованим після 1948 року в системі міжнародного права, зокрема в порядку відносин у рамках ООН, яка спонукала планетарне співтовариство до захисту прав і свобод біженців. З огляду на це можна сподіватися на те, що цей закономірний юридичний процес набуде більш обсягового інтелектуального масштабу, але обов’язково вибіркового оскільки мораль, як і суспільні вчинки та діяння, інколи буває досить різною, подекуди неоднозначною.
1. Поняття моралі і права як специфічних форм людської свідомості
Мораль і право як складові форми людської свідомості фактично будують, видозмінюють або руйнують соціальний поступ. Хоч як це дивно, але за перід незалежності та суверенності України усвідомлення того, що мораль і право є рушійними силами людського прогресу чи регресу, на жаль, так і не відбулося. Ці та інші реалії, замасковані від безпосередніх споживачів науково-прикладної ідеології таємничим покривадом богині Ізиди, актуалізують складну проблему співвідношенням між мораллю та правом. До речі, цій проблемі приділяли увагу такі значні філософи, як Сократ, І.Кант, С.Л.Франк, Вол.Соловйов, Б.Кістяківський, А.Шопенгауер тощо.
Мораль, ймовірно, є специфічною моделлю(формою) індивідуальної та колективної свідомості, яка буває особистісною та суспільною. Зріла особистість, набувши здатності (можливості) справляти вплив на соціальні відносини, процеси, стани та явища, намагається змінювати мораль і право на свою користь. Особливо це прагнення інтенсифікується тоді, коли мораль і право входять в асоціативні протиріччя. В такій ситуації посилюється розбіжність між внутрішньою духовністю особистості та соціальним довкіллям індивіда. В цей спосіб розігрується трагічний конфлікт між державою та громадянським суспільством, мораллю та правом, законослухняністю та бунтарством.
До речі, ще С.Л.Франк зазначав свого часу, що людська воля та відносини між індивідами підпорядковані двом різним законодавствам, а саме – моральності та праву. Жорстокий та полишений моральних емоцій світ права, з характерним для нього механізмом приниження і спонукання, відчужує громадянське суспільство від держави. За таких умов, наскільки відомо, в регіональних та локальних середовищах починає посилюватися звичаєве право. Історичний приклад цього - Запорізька Січ, у межах якої досить успішно діяло звичаєве право, сперте на стародавні звичаї, обряди та традиції українського народу.
Звичаєве право як похідна від суспільної моралі має витоки у первіснообщинних формах родового і племінного життя. Воно було розбудованим фактично на засадах кровної спорідненості та принципах кланово-сімейної моральності. Ця моральність практично залишила у собі правові норми. В ті часи мораль ототожнювали з правом, і через відносини між первісними людьми, які складалися в первісній громаді, регулювали напрочуд легко і просто. Судова процедура змінювалася на громадівські збори, а ритуали згодом на віче (у багатьох місцях назва була різною). Щось подібне можна відстежити в сучасний період, особливо в країнах Азії та Африки, де все ще існують первісні племена з початками суспільної моральності. Прикладом згаданого вище може бути побут стародавніх мисливських та скотарських народів,у яких різниці між мораллю та правом зовсім не існувало. Варто прочитати, до речі, десять заповідей Старого заповіту, щоб переконатися в цьому. Тому з усією принциповістю можна стверджувати, що майже в усіх первіснообщинних суспільствах беззаперечно наявна єдина морально-правова свідомість людини як безумовно цілісно-сполучна одиниця, і лише антично-еллінський духовний світ, напевне, вторував тернистий шлях до авторитетного публічного права, а точніше-права виключно державної влади. По суті, наголосимо, різницю між мораллю та правом вперше з очевидною визначеністю починає закріплювати християнство, яке посилює цей вплив на моральні процеси в V-VI сторіччях і, звісна річ, у період раннього середньовіччя.[2;92]
Проте, зауважимо, не все так просто, як інколи здається. Візьмемо, наприклад, сучасний єврейський народ, політична ідеологія якого базується і на моралі, і на праві. Їх бачать, і не бачать... Спостерігаючи лише тоді, коли застосовують карні санкції проти злісних порушників чинного законодавства. Не бачать у тих випадках або ситуаціях, за яких раптом призабувають, що будь-яке покарання-це державне посягання на свідому мораль. А суспільна моральність, як добре відоме, буває досить різною. Подекуди вона стикується з державним правом, а за інших обставин - зовсім навпаки, тобто майже ні. Іншими словами, громадсько-суспільна мораль – це північно-південний полюс інтелектуальних орієнтацій (цінностей). Одними з них можуть бути державні захоплення, паралельні, але не за усіх випадків, громадсько-суспільні інтереси, очікування, сподівання.
Виникнення писемності та утворення стародавніх держав сприяло процесу відокремлення моралі від права. Так з’явилися, наприклад, закони царя Хамураппі, або, нарешті, нормативні акти римського права. Вони, ці державні закони, вмістили у собі частку особистісної колективної свідомості, проте саме такої, що обмежувала можливості гуманістичної моральності в інтересах та потребах держави: органів влади та управління. Таким чином, виникло дві форми моральної свідомості – суто моральна та правова (зазначимо, що існують і інші світоглядні форми морально-правового бачення). Проте право, як і мораль, завжди мало і матиме, ймовірно, багато чого істинного та повноцінного, наближеного до оптимальної досконалості. Це саме можна сказати про будь-які значення, оскільки в них, як і в руді, „уламок каміння приховує у собі лише небагато унцій золота”.
Існує чимало наукових теорій, які прагнуть як найусебічніше пояснити спільності та розбіжності між мораллю та правом. Одна з них вказує на те, що моральність слід визнавати механізмом однобічних відносин, власне саме таких, за яких особистість інтуїтивно вирішує, з яким вона повинна бути або як має діяти у сфері безобов’язкових соціальних вчинків. Про державне право ця теорія стверджує, зокрема, що воно будується на засадах двобічних особистісних відносин. Це означає, що меті певних моральних обов’язків відповідає сфера особливих правових консенсусів або спонукань.
Зазвичай моральність інколи буває схильною до антидержавних виступів та адміністративно-правових порушень, а тому її подекуди карає закон. Це і має рацію, і ні, оскільки загроза покарання буде моральним явищем „лише з вигляду, ніж у дійсності, тому що, по суті, воно побудоване на егоїзмі, і в кінцевому підсумку тут вирішальне значення має більша чи менша готовність, з якою одна людина порівняно з іншою здатна вірити без достатніх обгрунтувань”.
А.Шопенгауер, зробивши цей пізнавальний висновок, оминув своєю увагою той беззаперечний факт, що нормативно-правові санкції взагалі містять у собі норми обов’язкової забороненої та рекомендованої поведінки. Водночас, згідно з П.Сорокіним, аморальність в одному соціальному довкіллі є визнаною моральністю в іншому. У одних народів, наприклад, існує явище гетеризму (право гостя спати з жінкою або ж з дочкою господаря впродовж цілої ночі) як вияв поваги до гостя, а в інших державах цей вчинок суворо карає чинний закон.
З констатованого вище мотиву можна зробити гіпотетичне припущення, шо аморальність і моральність слід визнавати амбівалентними соціальними феноменами, безпосередньо причетними до моральної та правової свідомості, процесів виховання і сприйняття, явищ наслідування та успадкування. І якщо національне право копіює ту інородно-зманливу мораль, яку внаслідок звичаїв, традицій і національних смаків відчужує громадське суспільство, то цим самим воно, тобто право, свідомо чи ні, все одно породжує дисидентський ідеологічний рух і започатковує юридичну базу для соціального протистояння або, з іншого боку, для вікритої чи прихованої конфліктогенності. За таких критичних обставин моральна совість і гуманістичність права як атрибутів державної та громадянської свідомості, раптом зіткнувшись, зазнають процесів анігіляції чи етапів протестанства.
У суспільстві найімовірніше існує раціональна проблема морально-правової відносності. Як у теорії А.Енштейна, так і в галузі морально- правової логіки враховують систему ноосферних координат світобачення. Державно-суспільна влада над індивідом безпосередньо виявляє себе у вигляді держави, політичного устрою суспільства, в ролі цілепокладальної системи моральних та правових обмежень, які задають критерії морально-правових вчинків і діянь. Інше, на чому слід, ймовірно, зупинити дослідницьку увагу це те, що при вивченні проблеми співвідношення моралі та права, права та свідомості актуалізуються якнайменше два діалектичних питання:
1) Про діалектично творчий характер усвідомлення моральних уявлень та прагнення людської свідомості, яка якомога оптимальніше намагається втілити гуманістичну моральність у нормативно-правове буття;
2)
Про зворотній вплив морально-правової свідомості на соціальну дійсність, яка формує суспільний та особистісний світогляд.
З урахуванням цих двох соціальних проблем згострюється питання про ідентичність (розбіжність) правової та суспільної моралі. Хоча вони, згадаємо про це, виконують майже однакові світоглядні функції – свідомо відображають соціальне буття, а також, зрозуміло, справляють на нього певний ідеологічний тиск, переважно з тим, щоб домогтися від державного ладу і суспільного устрою цілепокладальних правових відносин. Головне соціальне протиріччя, яке заважає таким наполегливим спробам, - це, як виявляється, колізії чинного законодавства і зашкарублість владної свідомості. Наведемо приклад. Існує таке поняття, як „колізія законів”. Ця колізія полягає в тому, що два або три закони охоплюють одне й те саме діяння різними за своїм змістом правовими нормами. Звинувачений, підпадаючи під них, може кваліфікуватися за деякими різними статтями. Або, з іншого боку, виявляється, що скоєний вчинок чи здійснені діяння, які можна кваліфікувати як злісні правопорушення, виходять за межі нормативно-правового поля. Або, нарешті, один закон якесь діяння вважає дійсно кримінальним, а інший, навпаки, морально ні. В такому разі вітчизняне судівство опиняється перед моральним вибором: покарати чи простити? Якщо у цій ситуації звинуваченого буде зрештою покарано, то він має своє власне законне право оскаржити таке колізійне рішення в Конституційному Суді України. Проте, на превеликий жаль, для безневинно потерпілого ця судова процедура цілковито унеможливлюється, передусім тому, що Конституційний Суд України цивільних скарг просто не приймає. Причина цього – відсутність елементарних коштів для створення відповідного конституційного підрозділу, якій міг би належним чином займатися цивільними скаргами, спричиненими колізіями вітчизняного законодавства України. В зазначеному випадку, як бачимо, моральна та правова совість зазнають обопільного утиску. Страждають і духовність, і ідеологія, і політика, які, так би мовити, загнані у глухий кут цілком законним правовим шляхом.
І таких обставин чимало, оскільки правових колізій зазнають як фізичні, так і юридичні особи. У цих ситуаціях йдеться про вдосконалення чинного законодавства, яке має бути і раціональним, і спонукальним, власне, якомога більше адаптованим до стратегічних орієнтацій держави та громадянського суспільства, їхніх демократично-гуманістичних інтересів і потреб. Ось чому довготривала зміна нормативно-правової сфери, яка постійно трансформується, спричиняє епізодичні морально-світоглядні збудження, так звані „флуктуаційні коливання” в психологічній структурі людської свідомості. В цей спосіб відбувається порушення оціногенних покладальностей, а також усталених звичаїв, смаків і традицій. Настає флуктуаційний дисонанс, і в тому числі морально-правовий конфлікт у свідомості людини.
Видозміна ідеологічних орієнтацій країн СНД, а також розширення ЄС і НАТО на Схід зумовили перегляд колишніх морально-правових засад, особливо в східноєвопейських державах, які зазнали глибоких свідомісних потрясінь і трансформацій. Власне рішучі спроби забезпечити собі ефективне приєднання до ЄС чи НАТО потребують, відзначимо це, цілого комплексу невідкладних засобів, які ставлять перед собою проблему усунення колишніх морально-правових актів і вироблення і прийняття зовсім інших. І цей юридичний процес може тривати довго і неперервно. Отож, наскільки бачимо, морально-правовий контекст, присутній в юридично-свідомісній трансформації, здатний як прискорити, так і загальмувати суспільний поступ. Тому існують усі ймовірні підстави для того, щоб стверджувати про прогресивні та регресивні функції нормативно-правових актів. Ця світоглядно-філософська проблема майже завжди знаходиться в центрі морально-правовому епіцентрі цілепокладального процесу. Він безумовно, актуалізується на зламі суспільних епох, здебільшого там і тоді, де і коли загострюються соціальні протиріччя. Наприклад, трудове законодавство, яке до мінімуму обмежує грошовий прибуток, породжує еміграцію робочої сили з вітчизняного виробництва, „втечу мізків за кордон”, інші антисоціальні явища, стани і процеси, відплив за кордон фінансів, організовану злочинність, наркомафію і наркобізнес, проституцію та бомжування.
Рішення нових завдань, пошук ефективних методів реалізації функцій державного управління пред’являють підвищені вимоги до організації діяльності апарату державних органів і компетентності їх персоналу.
В таких умовах перманентного оновлення політико-правової та соціальної систем неухильно зростає роль морально-етичного фактора в моральній оцінці влади та політичних еліт. Це також визначається кризисними процесами в самому суспільстві, недостатньою ефективністю заходів по боротьбі з аномальними (бюрократизм, корупція) явищами в системі державної влади. У зв’язку з цим проблеми моралі, моральності, етики у владі, у всіх її структурах отримали в теперішній період гостроту та актуальність.
2. Норми права та моралі у системі соціальних норм
2.1
Поняття джерел моралі та права
Моральний, етичний фактори відіграють особливу роль у відображенні громадської оцінки демократичних перетворень, що проводяться у нашій країні, поведінки державних службовців та осіб, що займають керівні посади. При цьому визначення морально-правової оцінки моральних якостей посадових осіб є обов’язковою умовою і важливим напрямком підвищення ефективності державної служби і кадрової політики. Мораль – це складне суспільне явище, володіючи соціальними, психологічними, пізнавальними та іншими специфічними якостями, що виконують різні громадські функції. В загальних рисах можна визначитись, що мораль – це особлива форма громадської свідомості і вид суспільних відносин (моральних відносин); один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою специфічних нори (норм моралі). Закони моралі записані в природі, мораль – це продовження природних законів нашої психіки.[15;38]
Відповідаючи про місце моралі в рамках соціальної дійсності, можна сказати, що мораль не має своєї суворо і постійно окресленої сфери. Вона іманентна до всякої громадсько-значимої діяльності, всім громадським відносинам. Політичні рішення характеризуються яу гуманні та антигуманні, економічні відносини – як справедливі чи несправедливі, духовна позиція – як чесна чи безчесна, тощо.
Моральним посиланням взаємодії людей об’єднаних професійними інтересами є визнання головної ролі у спілкуванні у тому сенсі, що воно свідомо стверджує свободу і унікальність, гідність та суверенність партнерів, що спілкуються, це також передбачає морально-емоціональну атмосферу взаємної поваги, симпатії, уваги до іншої людини, незалежно від будь-яких утилітарних міркувань, безкорисно. Усі ці ціннісні предикати моральної поведінки складають загальноприйняті моральні норми поведінки.
Мораль складає сутність особистості людини, визначає сенс його життя. П колективі, сфера пізнання, адміністративна і громадська діяльність, сімейні відносини, вільний час – усюди людина вступає у складну систему зв’язків з іншими людьми, свідомо чи підсвідомо керується тими чи іншими принципами та нормами. Суспільство – це певна цілісність, що передбачає життя індивідів по деяким правилам. Моральна практика виникла, перш за все, з об’єктивної необхідності неформального регулювання взаємовідносин у громадському житті. У цьому і полягає основна функція моралі. При цьому подібна функція належить й до інших суспільних інститутів таких як, політичних та правових. Зрозуміти різницю між мораллю та правом – означає не тільки сутність моралі, але й вловити особливості її функціонування, в тому числі в процесі реалізації власних повноважень.
Звичаї і являють собою звичаєве право. Однак з того моменту, коли зовнішня сторона життєдіяльності людини відділилась від її внутрішнього духовного світу, почалось суперництво двох типів норм: моралі та права. Право управляло зовнішньою стороною, поведінкою, а мораль – внутрішньою. Незважаючи на протиборство між ними, правова норма живе лише завдяки моральному складу. Як тільки цей склад щезне, правова норма перестане існувати де-факто. Саме цим пояснюється багато „пустих” законів. Тому, як це не парадоксально, право зацікавлене в збереженні морального клімату, моральних цінностей які його живлять.
Мораль є одним з джерел формування права. Мораль була основою римського права, коли духовна ситуація в Римській імперії стала характеризуватися падінням моральності. Причому в цій ситуації, як в аналогічних історичних ситуаціях, ядром стає сконденсований мінімум моралі. У зв’язку з цим відомий російський філософ В.С. Соловйов говорив, що право це нижча межа, тобто деякий мінімум моральності – це лиш одна сторона формування юридичних норм. Іншою стороною, іншим джерелом є воля та інтереси правлячої верхівки, правлячого класу. Щодо волі та інтересів правлячого класу, то вони можуть носити досить різний характер. Інтереси правлячого класу можуть співпадати з інтересами суспільства, а в чомусь можуть і не співпадати і навіть носити диметрально-протилежний характер.
Моральні норми отримують ідейне обгрунтування у вигляді ідеалів добра, користі, правильності, справедливості, людяності тощо. На відміну від права виконання вимоги моралі санкціонується лише формами духовного впливу (суспільної оцінки, похвали або осуду). Моральні норми відображаються в суспільній (масовій) свідомості та існують у вигляді принципів, понять, ідеалів, правил поведінки, оцінок і т.д. Відповідно нема якихось особливих вимог до їх форми, головне в моральних нормах – це зміст. Мораль це продукт духовного життя суспільства, моральні норми містять у собі вищі ідеали людства. Міцність правового регулювання у своїй більшості визначаються тим, в якому ступені норми моралі стали частиною законодавства.
Право по-справжньому сильне тоді, коли його норми містять у собі мораль, моральні цінності.
В праві моральні цінності виконують подвійну роль. По-перше, на їх основі виробляються нові і вдосконалюються існуючі юридичні норми. По-друге, вони виступають як критерій якості права і правозастосувальної практики. Традиційні загальнолюдські цінності добра, істини, обов’язку, честі та гідності через посередництво моралі закріплюються сучасному російському та міжнародному законодавстві. Ступінь закріплення в законодавстві моральних цінностей являється показник рівня розвитку права та цивілізаційного суспільства. Таким чином мораль являється основою гуманізму в громадському та державному житті, основою гуманізму в праві. При цьому ми з певним ступенем повинні усвідомлювати, що норми права, котрі формальним чином регламентують навіть посадові повноваження, компетенцію та найважливіші процедури діяльності державних службовців, не можуть мати всезагального характеру. Одне лише право не здатне урегулювати всю багатоманітність взаємовідносин суспільства в цілому та держави, громадянами та організаціями. Чим більше меж дозволеного та можливого, тим менше стандартизований і драматизований управлінський процес прийняття і виконання рішень, тим ширше поле для виявлення особистісного, індивідуального, присутнє лише для конкретної особи. Навіть неохоплену юридичними нормами сферу професіональної діяльності державних службовців визначають соціальні норми – загальноприйняті норми моралі та моральності, управлінської етики, допустимої поведінки, загальної та ділової культури. І дотримання цих норм являється досить важливим фактором. Їх соціальна значимість в державному управлінні посилює роль моральних та етичних обмежувачів та регуляторів громадської, службової діяльності та поведінки.
Мораль як і право, регулює відносини між особистістю та особистістю, особистістю та суспільством, державою та громадянами, але регулює лише в межах діючого офіційно правового поля – коли є відповідні даній ситуації закони, нормативні документи. Один з вітчизняних філософів А.А. Гусейнов так визначає особливості моралі:
а) мораль характеризує здатність людини жити у зв’зку і представляє собою форму відносин між людьми;
б) мораль не підпорядкована принципу причинності та корисності;
в) моральний закон не допускає розходження суб’єкта і об’єкта дії, тобто прокламувати мораль і практикувати її самому – це нерозривний процес;
г) мораль – це важкий тягар, котрий людина добровільно несе на собі. Мораль – це ніби гра, де людина ставить на кін саму себе. Сократ був вимушений випити отруту, Іісус Христос був розіп’ятий, Джордано Бруно був спалений, Ганді був вбитий. Такі ставки у цій грі.
Як бачимо, з правом як феноменом культури тут багато спільного. Відмінність в тому, що моральний закон виконується добровільно, людина сама приєднує його до себе. Закон правовий, юридичний – примусовий, обов’язковий, навіть за умови його сприянням людиною, незалежно від відношення до нього окремих людей.
Мораль і право не співпадають повністю, але між ними багато схожого, і вони виконують всезагальну соціальну функцію: регулюють поведінку людей. І мораль, і право являють собою сукупність відносно стійких форм (правил і приписів), що відображають загальне уявлення про справедливе та правильне. Ці норми мають всезагальний характер. Але за рідким виключенням, ці норми носять фіксований характер, тобто офіційно проголошуються державою. А норми моралі в основному живуть у свідомості. Не менш важливою відмінністю між ними є те, яким способом вони регулюють поведінку людей. Виконання норм права забезпечується при необхідності мірами примусу (адміністративними, кримінальними, економічними санкціями) за допомогою спеціального апарату правосуддя, котре виконується посадовими особами. Вимоги ж моралі підтримуються силою загальноприйнятих звичаїв, громадської думки або ж власного переконання індивіда. Виникаюча іноді невідповідність між вимогами закону та моральності у більшості випадків пов’язані не з відмінностями моралі і права як такими, а з протиріччями, що існують всередині форм контроля (між законодавством та його практичним здійсненням, між вимогами суспільства і власної совісті). Процес зближення і, у кінцевому підсумку, злиття моралі і права у форму свідомості, котра буде регулювати поведінку людей і громадський порядок, носить довготривалий та складний характер. І сприяти цьому процесу у вирішальній мірі мусить кодифікація моральних принципів та їх виконання як самого незаперечного закону. [3;40]
По-перше, слід нагадати відомий вираз видатного українського соціолога Микити Шаповалова про те, що „право – це не лише закон”. Вірність цієї тези підтверджується дедалі більше саме у тому сенсі, що право ширше і глибше за закон. Право в сенсі моралі – це комплексне явище, до складу якого входить і є на першому місці сам дух закону. Коли ж ідеться про приватні відносини, то можна говорити про існування договірного права. У систему права входить і рішення і Європейського суду, і Конституційного суду України. Хоч одразу розмежувати систему права і систему правового регулювання, оскільки, з точки зору моральності це різні речі.
По-друге не кожен закон є правом. Закон, прийнятий Верховною Радою, що набрав чинності може бути правом тоді, коли відповідає моральним засадам суспільства. Проблема моральності закону, зокрема моральності цивільного закону, була започаткована у ст. 5 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року. У ній йдеться про моральні цінності суспільства яке будує комунізм. На сьогодні ж, якщо, наприклад, за чинним Цивільним кодексом не передбачено можливості позбавлення права на спадщину чоловіка, дружина якого є недієздатною, а він знущається над нею, то ми кажемо, що цей закон є аморальним. Хоча комунізм вже не будують, але норма так і залишилася. До речі, Цивільний і Житлові кодекси – єдині кодекси назву яких Верховна Рада так і не змінила й досі. Мені здається, що закон є правом тоді, коли він є розумним, справедливим, утверджує порядність у відносинах між людьми. І ці три фундаментальні засади, що визначають моральність нашого закону, закріплені у нових Сімейному і Цивільному кодексах України. Отже, можна сказати, що на сьогодні держава, яка формує свою правову систему, взяла на озброєння моральність як базову, фундаментальну категорію.[1;2]
Про моральні засади у чинній системі нашого законодавства говориться у законі „Про власність”, де спеціальна стаття формулює те, що здійснюючи своє право власності, особа повинна дотримуватися моральних засад суспільства. Отже, нове цивільне і сімейне законодавство піднімає планку моральності, стверджуючи такі засади, як правильність справедливість відносин і тим самим посилює охорону цих відносин.
По-третє – у контексті моральності права треба обов’язково наголосити на ст. 8 Конституції України, що проголошує принцип верховенства права, за формулюванням ст. 8, на мою думку розуміється як верховенство розуму, як верховенство справедливості. Отже, до права відповідно до ст. 8 Конституції України може бути віднесений закон розумний справедливий, що утверджує добросовісність у відносинах між суб’єктами правовідносин. Якщо хоча б одного цього чинника немає то закон утверджує непорядність у відносинах між людьми. Тому ми маємо всі підстави говорити, що тут є лише видимість верховенства права, що суперечить цьому найважливішому принципу. І потрібно щось робити для виправлення ситуації, що склалася. Проблема моральності цивільного, сімейного, кримінального законодавства може бути окремим предметом для дослідження. Ми можемо говорити про аморальність норм, що визначають правовий статус особи, проти якої тільки-но порушена кримінальна справа, або особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину і утримується у слідчому ізоляторі. Взагалі питання про обмеження права громадянина в кримінально-процесуальному порядку є гострою темою з точки зору моралі. Коли ми говоримо про конституційне право людини на життя і разом з тим тримаємо людину в голоді, про верховенство права не може й бути мови. Коли з місць позбавлення волі випускають тисячі хворих на туберкульоз, а ми кажемо, що закон не передбачає можливості звернення цієї особи до держави з вимогою про відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням її конституційного права на безпечне довкілля, ми тим самим чинимо акцію, яка суперечить ст. 8 Конституції України. У Конституції сказано, що в Україні діє ті визнається принцип верховенства права, але здається, що він не діє і не визнається. У нас немає розробок теорії і практики вчення про верховенство права.[13;5]
Моральність норм Сімейного кодексу є дуже важливим питанням. Самі судді характеризуючи Сімейний кодекс, вказували на те, що у ньому сімейні відносини регулюються глибше, ширше і в абсолютно інший, сучасніший спосіб. Принцип моральності права реалізовано у цьому кодексі, насамперед у новому понятті сім’ї. У цьому понятті закладено якою суспільство повинно бачити сім’ю, до чого воно має схилятися, розглядаючи інститут шлюбу: чи це динаміт, який розірве шлюб, чи це сучасний погляд на шлюб. Що стосується проблеми справедливості права, то потрібно визнати, що в радянські часи казали, що кожен закон є справедливим, несправедливого закону нема. Але ж тоді було усе навпаки. Існувало багато несправедливих законів. Наприклад, Кримінальний кодекс передбачає можливість звільнення від покарання жінок, які мають дітей, а чоловіків – ні. Чому? Не треба захищати саму лише жінку і чоловіка, тобто сім’ю, захищати людину, яка потрапляє у складну ситуацію, незалежно від того чоловік це чи жінка. З точки зору моральності права має бути сформований законодавчий механізм по врегулюванню суспільних відносин. Тому моральність права дуже актуальна, реальна категорія, яка, наче лакмусовий папірець перевіряє законодавство на його добросовісність і справедливість. Соціальне призначення моралі – постійно відтворюють відношення моральної залежності між людьми. Усвідомлення цієї залежності слугує необхідною умовою свободи вибору та моральної відповідальності особистості перед суспільством, важливішим фактором підтримання життєздатності суспільства, соціального прогресу. Як підкреслював Агешин Ю. А., мораль існує для того, щоб людське суспільство піднялося вище, і це високе призначення моралі повністю реалізується тільки в правосвідомому суспільстві. Область відносин, що регулюються мораллю досить широка. Вона охоплює поведінку та свідомість людини у всіх ,без вийнятку, сферах громадського життя: в праці, побуті, політиці, науці, в сімейних, особистих внутрішньогрупових, міжкласових відносинах. Принципи моралі розповсюджуються на всіх людей, фіксуючи в собі то загальне основне, що складає культуру людських взаємовідносин. Моральні норми підтримують та функціонують ( чи заперечують) певний суспільні усталеності, устрій та образ життя (на відміну від більш деталізованих традиційно-звичайних, ритуально-етикетних, організаційно-адміністративних і технічних норм). І тому в силу узагальненості своїх норм мораль відображає більш глибокі прошарки соціально-історичних умов людського існування, виражає його сутнісні потреби. Як форма суспільної свідомості мораль відіграє багато функцій. Головною з них – регуляція взаємовідносин між людьми. Моральні регулювання передбачають:
а) наявність ідеалу, що виражає уявлення суспільства чи класа про моральну досконалість;
б) система норм, виконання яких є необхідною умовою функціонування суспільства, досягнення ним своїх моральних цілей;
в) особливі форми соціального контролю, що забезпечують реалізацію моральних норм.
Ефективність морального регулювання визначається тим:
а) наскільки особистість засвоїла моральні вимоги;
б) наскільки ці вимоги виконуються свідомо та самостійно. Останнє найкраще характеризує моральний облік людини.
В сучасних умовах все біль важливим елементом морального регулювання виступає громадська думка. Вона, як відомо включає в себе не тільки оцінку діяння з точки зору норм моралі, але й певні реальні відносини, що складаються у відповідності до цієї оцінки, і конкретні практичні дії, в котрих виражаються відношення до людини, що творить благо чи зло. Але роль суспільної думки не обмежується тим, що воно виступає зовнішньо до індивіда сили, що примусом заставляє рахуватися з нормами моралі.
Взаємодія права та моралі
Взаємодія права і моралі у суспільстві – процес, що характеризується різноманітністю форм. Активно діючи на мораль право сприяє більш глибокому їх вкоріненню в суспільстві, в той же час під впливом морального фактора постійно збагачується: розширюється його моральна основа, підвищується авторитет зростає його роль, як регулятора суспільних відносин. Таким чином вплив права на мораль, відбувається зворотний вплив моралі на право. Право і мораль в суспільстві, доповняючі одне одного засоби соціального нормативного регулювання. В реальній дійсності право і мораль нерозривні. В процесі взаємодії, реалізуючи своє соціальне призначення право і мораль погоджено і цілеспрямовано формують нові суспільні відносини. В процесі сумісного регулювання суспільних відносин виникає якісно нове явище – морально-правовий вплив. Право і мораль як складові частини цього явища, не розчиняючись у ньому і не втрачаючи своїх індивідуальних властивостей, в сукупності утворюють соціальну цілісність, реально існуючу і впливаючу на суспільну практику. Особливо в сучасний період зростає значення моралі при застосуванні правових норм. Взаємодія права і моралі полягає у їх функціональній та соціальній взаємодії. Моральним визнається дотримання норм закону і навпаки – протиправна поведінка, що порушує норми чи суперечить закону є аморальною, засуджується суспільством. Правові норми багатьох міжнародних актів, що визначають принципи національного законодавства засновані на загальнолюдських принципах, морально обгрунтовані. Цей же принцип було взято за основу положень Конституції України. Глибше та повніше, ніж в інших нормативних актах, у ній відображені моральні погляди та спрямування українського народу в майбутнє. Моральна основа стає складовою частиною механізму дії правової норми, особливо у правозастосовній діяльності посадових осіб та державних органів. Аморально не знати функцій та повноважень, що покладаються на посадових осіб, аморально не виконувати їх чи прикриватися добрими намірами, свідомо переступати норми моралі та права, аморально уникати відповідальності. Побудова правової, демократичної держави вимагає об’єктивного підвищення рівня організації всіх сфер життя і діяльності суспільства, науково обгрунтованого регулювання суспільних відносин. Важливим засобом цих перетворень є соціальні норми, значна роль серед яких належить нормам конституційного права України. Останні існують, розвиваються і виконують своє призначення в тісному взаємозв’язку один з одним, а також з іншими складовими єдиної системи соціальних норм. Без глибокого і всебічного дослідження зв'язку норм права з іншими соціальними нормами суспільство не може ні встановлювати, ні тим більше використовувати їх як найбільш дієвий засіб регулювання суспільних відносин. Поняття правової норми в цілому, і конституційно-правових як пріоритетних норм права, невід’ємне від соціальної діяльності людей, від суспільних відносин.
Норма органічно пов’язана з діяльністю людей, вона не може бути відокремлена від суспільних відносин, а навпаки, виражає найбільш типові зв’язки, що виникають між соціумами. Тому вважаємо, що норму конституційного права України слід розглядати як соціально-юридичне явище.[14;7]
На мій погляд, такий підхід дозволить дати більш глибоке визначення конституційно-правової норми, виявити її структуру, специфіку, місце та роль у регулюванні суспільних відносин. Конституційні та інші види соціальних норм являють собою ті основні форми та засоби, за допомогою яких здійснюється регуляція поведінки та суспільних відносин людей. Вони в концентрованому вигляді виражають об'єктивну потребу будь-якого суспільства у впорядкуванні дій та взаємовідносин його членів, у підпорядкуванні їх поведінки соціальне необхідним правилам. Не випадково розгляд питань теорії права традиційно починається з вивчення проблеми місця та ролі права в системі нормативного регулювання, взаємодії різних регуляторів, за допомогою яких досягається відповідний рівень життєдіяльності суспільства. Зазначимо, що система соціальних норм виступає частиною системи нормативного регулювання і являє собою сукупність соціальних норм, що регулюють поведінку людей в суспільстві, їх відносини між собою в рамках об'єднань, колективів, тощо. У свою чергу, соціальні норми - правила поведінки загального характеру, які складаються у відносинах між людьми в суспільстві у зв’язку з проявом їх волі (інтересу), і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Деякі автори зазначають, що соціальні норми - це повторні та сталі суспільні зв'язки, що виникають у процесі діяльності людей з обміну матеріальних та духовних благ і виражають потребу соціальних систем в саморегуляції.
Отже, як видно з усіх наведених визначень, поняття норми невід’ємне від соціальної діяльності людей, від відносин, що виникають у суспільстві. У ході історичного розвитку людства суттєво змінюється система соціальної регуляції - відмирають одні види соціальних норм, виникають нові, змінюються способи їх взаємозв’язку, а також місце та роль у системі соціальних регуляторів, іншими словами, у результаті розвитку соціального життя відбуваються зміни якості регулювання, ускладнення та вдосконалення регулятивних засобів та механізмів. Враховуючи історичне становлення соціальних норм, можна виділити їх різноманітні види. Так, наприклад, професор О.Ф.Скакун пропонує розподіляти соціальні норми - економічні, політичні, релігійні та екологічні - за сферами дії. Такої ж думки дотримуються автори російського підручника „Теория государства и права” за ред. В.М.Карельського та В.Д.Перевалова. Кожний з названих видів має впливати на поведінку людей, але здійснює це завдяки своїм специфічним методам. До вищезазначеної класифікації С.А.Комаров додає ще організаційні, етичні та естетичні норми. Крім цього, він називає й інші критерії поділу соціальних норм:
- за способом утворення (ті, що складаються стихійно або створюються свідомо);
- за способом закріплення або виразу (усна або письмова форма).[9;136]
2.3 Співвідношення конституційно-правових та соціальних норм
мораль право норма конфлікт
Для більш точного усвідомлення співвідношення конституційно-правових та соціальних норм на увагу заслуговує поділ соціальних норм за регулятивними особливостями. Іншими словами, наступним критерієм класифікації є спосіб встановлення та забезпечення норм. У даному випадку ми виділяємо: норми моралі; норми-звичаї; норми права; корпоративні норми. У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм є взаємодіючою. Але в умовах формування правової держави в регулюванні суспільних відносин усе більше підвищується значення моральних вимог, в яких знаходять своє відображення загальнолюдські цінності. Отже, зростає необхідність моральної обгрунтованості правових актів, що сприятиме зміцненню законності та ефективності в регулюванні існуючих відносин. З Іншого боку, правопорядок, дисципліна є вимогами моралі, адже в умовах беззаконня не може бути й мови про мораль. Саме тому для сучасного періоду формування правової, соціальної держави властивий процес зближення правових та моральних вимог, що знаходить свій прояв у закріпленні загальних моральних цінностей в правових нормах.[7;5]
Розглядаючи норми моралі, визначимо, що мораль - від лат. „moralis” - той, що відноситься до норову, характеру, складу душі, звичок - це один з основних способів нормативної регуляції дій людини в суспільстві; це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин (моральні відносини).
Мораль - це система принципів і норм, що виникають з потреби узгодження інтересів індивідів один з одним і суспільством (класом, соціальною групою, державою), і які спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла, що підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою суспільної думки. Мораль регулює поведінку людини в усіх сферах суспільного життя - у науці, в економіці, політиці, сімейних, особистих, міжнародних відносинах. Виходячи з того, що моральні й конституційно-правові норми є різновидом соціальних норм, ми спробуємо їх порівняти, виявити ті риси, що є спільними, а також відмінності конституційних норм від моральних.
Отже, насамперед, загальним для двох зазначених видів норм є те, що вони є різновидом соціальних норм, тобто діють в єдиному просторі соціальних зв’язків. І конституційно-правові, і моральні норми пронизують передусім політичну сферу життя суспільства, визначаючи його рамки і регулюючи напрямки його розвитку, виконують загальносоціальні функції.
По-друге, названі норми спрямовано на регулювання поведінки суб’єктів суспільних відносин, формування певних еталонів поведінки в суспільстві. Отже, конституційні й моральні норми мають на меті встановлення та підтримання порядку в організації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.
По-третє, обидві групи соціальних норм, що розглядаються, є правилами поведінки загального характеру, тобто в більшості випадків вони стосуються великого кола суб'єктів конституційно-правових відносин.
До вищезазначених спільних рис професор О.Ф.Скакун додає ще те, що правові й моральні норми об'єднує єдина духовна природа, загальний ціннісний стрижень - справедливість, тобто вони базуються на справедливості як на вищому моральному принципі. Ми поділяємо цю думку, адже право в цілому, і конституційні норми як пріоритетні, невіддільні від справедливості, яка є серцевиною норм. Достатньо згадати давньоримські поняття „jus”, що в перекладі означає право та „justitia” - справедливість; невипадково ці слова мають однаковий корінь (право, правда, справедливість). Ідеї справедливості знаходимо ще в римському праві: юрист Цельс визначав право як науку про „добре і справедливе”. У свою чергу, моральні норми також наповнені змістом справедливості, категоріями добра та зла. Разом з цим зазначимо, що конституційні й моральні норми являють собою різні соціальні регулятори, кожний з яких має свою специфіку. Звідси випливає те, що поряд зі спільними рисами вищезгадані норми мають і певні відмінності.Насамперед, відмінності між нормами моралі й нормами конституційного права України полягають у різних способах формування норм. Цей критерій розмежування в деякій літературі називають „за походженням”. У такому разі мораль формується раніше права, правової свідомості й державної організації суспільства. Можна сказати, що мораль з’являється разом із суспільством, а право - з державою, хоч мораль також має свій історичний період розвитку і виникає з потреби узгодити інтереси індивіда і суспільства.
Норми конституційного права відрізняються від норм моралі й сферою дії. Якщо моральні норми регулюють внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в політичній сфері суспільних відносин, то конституційно-правові відображають зовнішню форму поведінки людини в цій сфері. Зміст норм конституційного права характеризується визначеністю, конкретністю. У них досить часто передбачаються права та обов'язки сторін, риси взаємовідносин. Моральні ж норми відрізняються більш широким змістом, дають більший простір для тлумачення і виступають як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей та поглядів. Норми, що розглядаються, відрізняються і за формою виразу. Норми конституційного права України - це частіше встановлені або санкціоновані компетентними державними органами норми, що зафіксовані в юридичних актах (законах, указах, постановах) і є обов'язковими для виконання. А мораль включає не тільки норми, але й погляди, почуття, тобто являє собою за структурою більш складне явище. Моральні норми, як правило, не закріплюються в спеціальних законах, а містяться у свідомості людей.
У нормах конституційного права виражається і закріплюється воля українського народу, у моралі ж воля виступає у формі суспільної думки. Відмінність конституційно-правових норм і моралі проявляється також і в гарантіях здійснення цих норм. Норми моралі реалізуються добровільно в силу звички, внутрішніх переконань. Внутрішнім гарантом моралі виступає совість людини, а зовнішнім - сила суспільної думки. Конституційне право спирається на власний моральний авторитет, але специфічною гарантією втілення його норм виступають авторитет і примусова влада держави. Конституційні й моральні норми спираються на заходи примусу, але їх характер і спосіб здійснення різний. У сфері моралі примус виступає у формі суспільної думки, рішення колективу. Моральні норми заздалегідь не регламентують конкретні форми і заходи примусу (це можуть бути обговорення, осуд, попередження). А в разі здійснення правопорушення відповідні державні органи зобов’язані застосувати заходи, передбачені законодавством. Прикладом такої реакції держави на правопорушення може бути конституційна відповідальність правопорушника.
Таким чином, конституційно-правові норми і мораль знаходяться в тісній єдності й взаємодії. За допомогою норм конституційного права України держава намагається утвердити прогресивні норми моралі, які, у свою чергу, сприяють закріпленню морального авторитета права, що сприймається як соціальна цінність усього суспільства. Для моралі й права характерна єдність, яка виражається в їх взаємодії і взаємопроникненні. Останнє проявляється в тому, що право базується на моралі та є однією з форм її здійснення. Взаємодія виражається в єдності дії цих двох видів соціальних норм і може проявлятися в таких основних формах, як:
- вплив моралі на формування конституційних норм;
- вплив права на формування моральних норм;
- охорона нормами конституційного права моральних норм;
- використання моральних норм при застосуванні права.
3.
Норма права в
системі чинників регулювання соціальних конфліктів
3.1
Моральність норм права
Як відомо, сучасне українське суспільство, яке знаходиться у перехідному стані, належить до соціальних систем посттоталітарного типу. Для таких систем перехідний період — „це просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, у ході якого один тип організації трансформується в інший за допомогою комплексу деструктивно-конструктивних конфліктів”. При цьому під соціальним конфліктом розуміється наявність об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей, які дістають вияв у протиборстві (зіткненні) їх носіїв (сторін). Наявність же великої кількості різноманітних конфліктів значно актуалізує проблему пошуку механізмів, засобів, за допомогою яких можна якщо й не ліквідувати їх (це неможливо, зважаючи на визнання конфлікту однією з рушійних сил розвитку суспільства), то ввести у цивілізовані межі та надати їм переважно конструктивного характеру.[5;74]
З урахуванням сказаного одним з найефективніших можна вважати нормативний механізм регулювання соціальних відносин. Причому завдання норм полягає в тому, щоб підтримувати соціальні спільноти у цілісному, життєздатному, активно-функціональному стані, забезпечувати порядок у суспільстві, запобігати небезпечним проявам внутрішньовидової агресії, спрямованим проти собі подібних. Іншими словами, під час крутих історичних поворотів, коли будь-яка система відчуває серйозні перевантаження, саме соціальні норми утримують її від незворотних інволюцій та розпаду. Усі соціальні норми мають спільну нормативну природу і характеризуються притаманними їм рисами. Так, вони визначають типовий і нормальний для даного часу та середовища певний стандарт поведінки, слугують орієнтирами під час вибору соціальне схвалюваних дій і водночас виступають засобом контролю за ними. Ці норми формуються в процесі життєдіяльності людей і в цьому смислі є невід’ємними від їх носіїв, переслідують досягнення єдиної мети - забезпечення порядку та організованості у суспільних відносинах.
Конфлікт, як і будь-які інші стосунки міх людьми, тією або іншою мірою регулюється нормами суспільної поведінки: правовими, моральними, релігійними, політичними тощо. Нормативне регулювання конфліктів на відміну від тимчасово діючих інститутів робить соціальну систему більш стабільною, зумовлює довгостроковий порядок розвитку та розв'язання спорів. Зрозуміло, що нормативне регулювання конфліктів має свої особливості, обумовлені як природою самих норм, так і специфікою протиборства сторін. Велику роль у цьому відіграють моральні норми. І це природно, оскільки майже будь-який конфлікт так чи інакше пов'язаний з уявленнями про добро і зло, правильну і неправильну поведінку, честь і гідність, справедливість і порядність тощо. Конфлікт і його учасники завжди дістають моральні оцінки. Однак, як правило, вони неоднозначні, а іноді навіть протилежні. Адже багато які моральні, а іноді й юридичні норми не сприймаються різними класами, соціальними верствами, групами і навіть окремими індивідами як загальноприйняті. Зрозуміло, що це не виключає існування норм загальнолюдської моралі. Але вони поширюються на обмежене коло дій і до того ж сприймаються не усіма людьми. Внаслідок цього конфлікт і його причини нерідко оцінюються по-різному не тільки його учасниками, а й оточенням, що, у свою чергу, може призводити до розширення його масштабів і породжувати нові конфлікти. Ускладнює ситуацію і той факт, що моральні норми, як правило, чітко не сформульовані.[5;145]
Доводиться констатувати, що на практиці звертання до моральних норм і уявлень зустрічається рідко. У зв'язку з цим, наприклад, не можна не зазначити, що під час проведення страйків шахтарями робиться акцент, як правило, на економічних чинниках і ніхто не звертає увагу на моральну оцінку страйків, зокрема на те, що вони підривають добробут усього суспільства. А було б корисно перевести спір у площину обговорення справедливості розподілу ресурсів і моральної оцінки вимог страйкарів на тлі рівня життя іншого населення.
Конфліктна ситуація може регулюватися і релігійними нормами, особливо нормами тих релігій, де подібно до мусульманства релігійні правила поширюються крім чисто церковних відносин на досить широку сферу суспільного життя (шлюб, сім'я, навчання тощо). Проте конфлікт може відзначатися й міжрелігійним характером. При цьому його регулювання значно утруднюється і додержання лише релігійних норм явно недостатньо. Під час розв'язання міжнародних конфліктів робиться ставка на політичні норми, які передбачають додержання усних домовленостей між керівниками держав, норм переговорного процесу, проведення зустрічей глав держав, взаємні поступки й інші акції, у тому числі ті, що не оформляються в юридичному (міжнародному - правовому) порядку.
У США і багатьох інших державах з метою запобігання конфліктам прийнято включати до договорів, то укладаються між фірмами, а також приватними особами, спеціальні параграфи, які регламентують поведінку сторін у разі виникнення спорів. Наприклад, Американська асоціація суддів рекомендує при розбіжності поглядів у ході підготовки будь-якого ділового контракту здійснювати письмовий обмін думками, залучати до врегулювання спору помічників або консультантів, розбивати переговори на декілька етапів, призначати арбітра заздалегідь, на випадок невдалих переговорів передбачати судовий або інший порядок розгляду спору. Особливу роль у регулюванні конфліктів відіграють норми права. І це цілком зрозуміло, якщо виходити з сутності та функціонального призначення останніх. Право, яке регламентує функціонування всіх основних сфер суспільного життя на засадах загальної волі та правоутворюючого інтересу, є могутнім фактором запобігання соціальним конфліктам. В цьому дістає вияв дія такої найважливішої його функції, як здійснення соціального контролю, спрямованого на підпорядкування поведінки індивідів соціальним очікуванням і вимогам. Правові норми, що виникають на основі врахування досвіду розв'язання конфліктних ситуацій, містять найбільш розумні засоби вирішення типових соціальних конфліктів, які максимально відповідають інтересам усіх учасників правового спілкування. Система правових норм, яка визначає правила поведінки у різноманітних сферах суспільного життя, підказує, а часто і прямо пропонує людям безконфліктний спосіб такої поведінки.[5;83]
Право вже самим фактом свого існування рятує суспільство від конфліктогенної ситуації свавілля та насильства, якій притаманна „боротьба всіх проти всіх”, та підказує людям найбільш прийнятні для всіх (тобто найбільш безконфліктні) моделі поведінки. В цьому і дістає вияв функція права як системи норм, спрямованих на запобігання соціальним конфліктам. Право володіє достатньо ефективними засобами та процедурами, необхідними для регулювання та розв'язання конфліктів. Саме йому належить ключова роль у системі вироблених з цією метою суспільством соціальних інститутів. Для вирішення зазначених вище завдань необхідно юридизувати соціальний конфлікт - перевести його у правову площину, трансформувати у правовий спір, тобто у юридичний конфлікт. Таким чином здійснюється перехід від неправової (і такої, яку безпосередньо не можна вирішити правовими засобами) ситуації конфлікту до правової, від невизначеного, хаотичного, неформалізованого і, по суті, силового конфлікту до юридично визначеного, формалізованого, упорядкованого і, як наслідок, до спору учасників конфлікту про право. Юридизація конфлікту, трансформація останнього у спір про право дозволяють підключати до його розв'язання правові механізми (законодавчі норми, інституційні та процесуальні форми вирішення спору, правові засоби забезпечення реалізації прийнятих рішень). Переведення конфлікту у правову площину відкриває можливості для пошуку таких способів його розв'язання, які дозволяють зберегти доводи кожної з сторін у тій мірі, в якій інтерес однієї сторони не зачіпає інтереси іншої. У правовій державі право як форма вираження загальної волі та правоутворюючого інтересу не придушує інтерес тієї чи іншої сторони конфлікту та волю його носія, не уніфіковує різні інтереси. Воно зберігає їх різноманіття у тих межах, в яких ці інтереси мають правомірний характер. Правова норма (і право в цілому), як і будь-яка інша соціальна норма, впливає на поведінку людей через декілька каналів. По-перше, вона здійснює інформаційний вплив, тобто пропонує індивіду (соціальній групі) варіанти поведінки, що схвалюються державою, попереджає про наслідки того або іншого вчинку.
По-друге, ця норма декларує цінності, визнані суспільством і державою (нерідко з урахуванням цього говорять про „виховний вплив” права).
По-третє, правова норма має силу примусу щодо тих, хто ігнорує її вимоги. Через зазначені канали право впливає на причини і передумови виникнення конфлікту, на його розвиток і розв’язання, на наслідки конфлікту, включаючи долю його учасників. Найменшого впливу з боку права зазнають об'єктивні причини конфлікту. Можливий лише вплив на мотивацію поведінки його учасників. А оскільки ця мотивація тісно пов’язана з морально-психологічним кліматом у суспільстві, рівнем загальної та правової культури його членів, правові норми можуть хоч й опосередковано, але позитивно впливати не тільки на можливість виникнення конфліктів, а й на характер майбутнього протистояння сторін.
Значно більше можливостей для правового регулювання конфліктів виникає на такому етапі їх розвитку, як конфліктна ситуація, що передує власне конфлікту і має певні ознаки. До останніх можна віднести специфічне поєднання життєвої ситуації, в якій опиняються сторони майбутнього конфлікту, і самих цих сторін (тобто людей з певними інтересами), шо об'єктивно створює підґрунтя для реального протиборства між соціальними суб’єктами, а також відчуття безпосередньої загрози якимось важливим суспільним інтересам. На цьому етапі особливого значення набуває якість нормативно-правових актів, зокрема відповідність їх положень соціальним реаліям. Врахування або неврахування законодавцем економічних, політичних, соціальних, екологічних і демографічних наслідків прийняття того чи іншого закону має велике значення для підтримання стабільності в суспільстві, нормального регулювання суспільних відносин. Якщо закони приймаються для задоволення інтересів лише окремих соціальних груп чи верств, це веде до розвитку суспільної ситуації у напрямку конфлікту.[6;85]
У розв’язанні конфліктів особлива роль відводиться правозастосовчій діяльності держави, зокрема застосуванню нею процесуальних норм права, які у загальних рисах показують, як саме треба вирішувати той або інший конфлікт. На цьому етапі конфлікт вже починає набувати ознак юридичного конфлікту об’єктивно (вчинено злочин, ведеться слідство) або йому доцільно як найшвидше надати такої юридичної форми для запобігання настанню більш тяжких наслідків (довготривалі побутові конфлікти). При цьому більшість конфліктів можна розв’язати законним шляхом, наприклад, завдяки зверненню до суду. Досить ефективні третейські суди, коли арбітра обирають самі учасники конфлікту. Але проблема полягає в тому, що у багатьох випадках конфліктуючі сторони намагаються уникнути суду або втручання посередників, віддаючи перевагу самостійному вирішенню конфлікту.
Судочинство - це специфічна й ефективна форма розв’язання конфліктів, вироблена багатовіковою людською практикою. Вона має багато переваг, до яких можна віднести розгляд конфлікту незалежним від іншої влади органом, який за своїм призначення та становищем повинен бути незацікавленим у наслідках розгляду справи; наявність чітко розробленої процедури встановлення та перевірки фактичних обставин і прийняття рішення; нормативну основу діяльності суддів, які керуються законом та внутрішнім переконанням; обов’язковість прийнятих рішень для виконання як сторонами конфлікту, так й іншими юридичними і фізичними особами. Зрозуміло, що не всі соціальні конфлікти становлять об'єкт правового регулювання. Іноді юридизація конфлікту не може дати бажаного результату або є неможливою. Бувають ситуації, коли гострота соціальних суперечностей є настільки сильною, що суспільство не здатне вирішувати найбільш принципові конфлікти правовими засобами. Для їх розв'язання можуть знадобитися значні якісні зміни в системі суспільних відносин, тобто соціальна революція, під час якої відбувається злам старої системи права, як такої, що не забезпечила вирішення найбільш значущих для суспільства проблем.
Навіть короткий огляд основних положень, пов'язаних з цим питанням, свідчить про необхідність здійснення його подальшого дослідження, а також внесення відповідних змін та доповнень до чинного законодавства.
(Що не забороняє Закон, те забороняє зробити сором).
Мораль (лат. mores) - інститут суспільної свідомості, що викопує функцію регулювання поведінки людей, основні правила людського співжиття, які базуються на переконаннях, совісті, традиціях та існують у вигляді принципів, понять, уявлень, суджень людей про добро, зло, честь, гідність, благородність, справедливість. Мораль формується у процесі розвитку цивілізації і виступає у формі загальнолюдських цінностей, загальноприйнятих принципів, настанов і рекомендацій, а нерідко у вигляді заповідей, афористичних висловів, мудрості, кодексів честі чи поведінки, підкріплюваних силою наочних прикладів, звичаїв, традицій.
Норми моралі набувають ідейного обгрунтування і подаються у вигляді загальноприйнятих настанов, за якими людина має поводитися за різних обставин. Виконання цих настанов забезпечується вихованням почуття обов'язку, совісті, формами духовного впливу. Підтримання належної моралі суспільства - одне з найважливіших завдань держави, її політичних і громадських об’єднань, справа честі політичної й інтелектуальної еліти. Про актуальність цієї проблеми все частіше згадують як політичні діячі, так і представники творчої інтелігенції. На необхідність підвищення моральності та зміцнення етичних засад у суспільстві звертається увага в указах Президента, рішеннях законодавчої та виконавчої влади.
Проблемі моральних засад правосуддя приділялася певна увага українськими та російськими вченими. Але наявні публікації не вичерпують усю складну проблему, а скоріше падають фундаментальну базу для її подальшого дослідження.
І потрібно визначити особливості системи моральних засад правосуддя та їх роль у розвитку окремих процесуальних інститутів. Моральність
у кримінальному процесі, як і в суспільстві в цілому, має декілька рівнів: моральна свідомість (уявлення про добро і зло, істину, свободу і справедливість, моральні ідеали і принципи); моральність норм права, моральні відносини (моральні обов’язки і стосунки), моральна діяльність. Моральна свідомість безумовно бажана риса судді, слідчого, дізнавача, прокурора, захисника, інших учасників процесу. Законодавчі акти вимагають відповідних моральних якостей від усіх учасників процесу і пов'язують саме з ними можливість перебування їх на відповідних посадах і виконання процесуальних функцій. Визнаючи необхідність гуманного ставлення до людей і підсудних, вбачаючи в кожній людині позитивні якості, Ф. У промові у справі робітників фабрики, яких звинувачували в бунті та безпорядках, образнo і красно мовив: „Натовп - будова, обличчя - цегла. Із одних і тих самих цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма - житло знедолених... Та зруйнуйте тюрму і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення”. У формуванні системи моральних засад правосуддя та моральної свідомості учасників процесу певну роль відіграють перлини народної мудрості та досвіду, викладені у прислів'ях, а також відомі судження видатних людей та афоризми. В юридичних прислів’ях часто знаходять відображення повчальні думки щодо окремих аспектів права та правосвідомості, судоустрою, встановлення істини та судочинства. Наприклад, „Правда ясніша від сонця, та і її зі свічкою шукають”; „Бережи порядок і порядок збереже тебе”. Юридичні прислів’я виявляють здатність народу осмислювати та влучно оцінювати й узагальнювати найтиповіші сторони правового життя, стають конденсатором багатовікового життєвого досвіду відносин людей. Вони є зернятами народної мудрості, надбанням культури, органічною складовою моралі. Як регулятори людської поведінки прислів'я нерідко відіграють роль неписаного права. Доречними є деякі думки класиків: „Морально тільки те, що збігається з вашим почуттям краси і з ідеалом, в якому ви її втілюєте” (Ф. Достоєвський); „Мудра людина не робить іншим того, що не бажає, щоб робили їй (Коифуцій); „Коли справедливість зникає, то не залишається нічого, що могло б надати цінність життю людей” (І. Кант); „Справедливість без сили - одна неміч, сила без справедливості – тиранічна” (Б. Паскаль); „Краще виправдати десять винних, аніж обвинуватити одного невинуватого” (Катерина II).
Суддя повинен бути високоморальною людиною. В Росії діє Кодекс честі судді (ухвалений другим з’їздом суддів 21 жовтня 1993 р.), в якому зазначається: суддя повинен виявляти терпіння, ввічливість, такт і повагу до учасників процесу, нарівні із законами у своїй діяльності керуватися загальноприйнятими нормами моралі, забезпечувати справедливість і неупередженість. У рішенні п’ятого з’їзду суддів України від 15.12.1999 р. зазначено: „при доборі кандидатів па посаду судді ретельно перевіряти професійні й моральні якості претендентів з тим, щоб виключити випадки рекомендування на суддівську роботу осіб із недостатньою для здійснення правосуддя професійною підготовкою та низьким моральним рівнем... Схвалити практику роботи кваліфікаційних комісій по очищенню суддівського корпусу від осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді”. „Будьте суддями розуму і совісті”, - нагадував Ф. Плевако. Не менші моральні вимоги пред'являються і до слідчого та інших учасників процесу, які здійснюють судочинство. Слідчий за родом своєї діяльності у складних психологічних умовах, у спресованих у часі миттєвостях процесуальної діяльності вирішує найскладніше завдання - що є істина і то буде справедливим. Для цього потрібні не тільки знання, досвід, сильна воля, натхнення і творча наснага. Найбільше необхідні людяність, чуйність і доброта. Слідчий повинен бути обачливим і уважним до долі людини, бачити в кожному ті добродійності, які треба збагачувати і завдяки яким людина, Ідо спіткнулась у водоверті життя і порушила закон, змогла б стати па правильний шлях. Це повною мірою стосується і дізнавача та прокурора. Прокурор у кримінальному процесі не повинен бути втіленням суворості, нетерпимості та ненависті до обвинувачуваного і підсудного. Ніяке покарання не замінить моральну травму, яка була нанесена потерпілому. І немає нічого більш жахливого, ніж звинувачення у злочині невинної людини. Прокурор неповинен озлоблюватися проти підсудного, звинувачувати його, що б не сталося. Вій повинен бути дуже обачливим у виборі засобів і форми обвинувачення, виступати „зі спокійною гідністю сумного обов’язку”.
Захисник повинен дотримуватися принципу чесного ведення судового розгляду. Не повинен захист обвинувачуваного перетворюватися на протидію намірам слідчого встановити істину, на брудну співучасть у приховуванні злочину, а захисник - не опускатися до рівня слуги свого підзахисного. Захисник пі за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію. У законодавстві щодо статусу захисника мають бути закладені норми, аналогічні передбаченим відносно моральних якостей суддів у Законі України „Про статус суддів”. Право, як зазначалося ще в римських юридичних афоризмах, є мистецтво добра і справедливості (Jus est ars boni et acqui). Воно має беззаперечно базуватися на нормах моралі. Моральна свідомість реалізується в нормах права. „Авторитет і реальна дійсність закону (права), - зазначає Г. Миронова, - грунтується па здатності певної правової системи слугувати кінцевим моральним цінностям людської культури, споконвічному ідеалу справедливого суспільного устрою”. У кримінальному процесі норми права і моралі мають однакову мету. В найбільш узагальненому визначенні - цс свобода людини та благо суспільства, забезпечення справедливості та виправлення зла. Завдання кримінального процесу високоморальні і відповідають віковим уявленням людства про істину, добро і справедливість. Тут повною мірою закладено принцип: на добро відповідають добром, на зло - справедливістю. Але ж мета не виправдовує засоби, і в ньому аспекті важливо, щоб засоби досягнення благородної мети були не менш благородними.
Норми моралі та норми кримінально-процесуального права тісно пов’язані як за сферою застосування, так і за змістом. В ідеалі норми кримінально-процесуального права мають представляти не що інше як норми моралі, санкціоновані державою, викладені у формі законодавчих норм, забезпечуваних не лише духовним впливом, а й засобами державного примусу. Важливо, щоб основні моральні принципи знайшли втілення в загальноюридичних та галузевих принципах права. Наприклад, у сфері судочинства реалізуються загально-юридичиі моральні принципи: гуманізм, справедливість, толерантність, рівність людей перед законом і судом, поваги честі та гідності особи тощо, а також знаходять реалізацію певні менш загальні засади: незалежність та неупередженість суду, принцип встановлення істини, недоторканності особистого життя, неприпустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї, своїх близьких родичів.[8;148]
Поступово усуваються положення, які викликали сумніви і заслужену критику в цьому аспекті. Наприклад, тривалий час у руслі штампованої ідеології позитивності образу Павлика Морозова, у кримінальному праві існувала відповідальність усіх без винятку осіб за відмову від дачі показань, а також за недонесення про тяжкі злочини. Мати могла бути притягнута до відповідальності за відмову від дачі показань відносно свого сипа, і навпаки. Попираючи православну релігію, священнослужителів могли допитувати за всіх обставин, у тому числі про факти, які особа релігійного сану довідалася па сповіді віруючих. Зараз ці архаїчні та за своєю суттю аморальні правила стали вже сивіючою давниною.
Стаття 63 Конституції України проголосила: особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 р. визначив - ніхтоне має права вимагати від священнослужителя відомостей, одержаних ним па сповіді віруючих”. Ці принципово важливі положення отримали закріплення у КПК України.
Важливе значення моральні норми мають при вирішенні питання про допустимість доказів у кримінальному процесі. Де межі втручання у сферу особистого життя людини при збиранні доказів? Які засоби збирання доказів будуть моральними, юридичне виправданими і допустимими? Це одне з найскладніших завдань науки кримінального процесу. А. Коні зазначав, що особливо широким є вплив моральних міркувань у такій складній справі, як оцінка доказів за джерелом і змістом. Чи слід взагалі і якщо так, то чи можливо безмежно користуватися щоденниками підсудного і потерпілого як доказами? Щоденник дуже небезпечний у розумінні досягнення правди доказ, - зауважував він.
Значним кроком па шляху зміцнення моральних засад кримінального судочинства стали норми, спрямовані па забезпечення прав і свобод людини при здійсненні процесуальної діяльності, а саме такі, що посилюють гарантії недоторканності особистого життя людини, таємниці телефонних розмов і листування, недоторканності житла, особистої недоторканності, нерушимості права власності. Разом з тим слід зазначити, що багато питань як щодо законності, так і щодо моральності викликають норми законодавства про оперативно-розшукову діяльність, яким регламентуються такі дії, як негласне проникнення в приміщення та візуальне спостереження в них. Тим більше, що законодавець без обмежень пропонує використовувати результати цих дій як докази у кримінальних справах. Мабуть доречніше залишити таким діям статус негласних оперативно-розшукових заходів та звузити сферу їх застосування розвідувальною та контррозвідувальною діяльністю.[10;182]
Відповідно до Кодексу поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 p., працівники правоохоронних органів, у тому числі ті, хто здійснює розслідування, зобов’язані поважати і захищати гідність і нрава людини; застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності і в межах, в яких це потрібно для виконання обов’язків; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитися до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що принижують гідність людини, форми відносин; забезпечувати охорону здоров’я затримуваних.
Моральна діяльність - сукупність вчинків, які відповідають моральним нормам. Безумовно, шляхетні цілі високоморального закону не можуть бути досягнуті аморальними чи не зовсім моральними засобами. А. Коні зазначав: „В кожній судовій дії поряд з питанням, „що” слід провести, виникає питання про те, „як це провести”. Необхідно наполегливо бажати, щоб „у виконання форм і обрядів, якими супроводжується правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки судилище, а й школа. Процесуальна форма і практика її застосування повинні відповідати високоморальним принципам і нормам. Процесуальній діяльності повинна бути притаманна висока етична, естетична, психологічна, юридична і загальна культура. Цс стосується дій слідчого, прокурора, судді і матеріалізується в процесуальних документах, що, як правило, виступають дзеркалом культури і моральності.
Мова - це одяг думок. Безумовно, одяг юриста має бути елегантним, а таким він може бути лише за умови істнності, порядності, справедливості. Для юриста важлива культура не тільки зовнішня, а й внутрішня (щире бажання досягти істини і справедливості, вдумливе, чуйне ставлення до потерпілого і підсудного, до їх долі, розуміння їх проблем, душевного стану, переживань, здатність до співчуття і милосердя). Безумовно, розвиток моральних засад кримінального пронесу не завершується. Життя вимагає поглиблення них процесів. На першому плані стоїть завдання удосконалення інституту реабілітації осіб, безпідставно притягнутих до відповідальності, зміцнення гарантій захисту прав потерпілих, відшкодування їм матеріальної і компенсації моральної шкоди, гарантій істини і забезпечення справедливості правосуддя. Поглибленню моральних засад судочинства сприяло б, на пашу думку, запровадження в Україні суду присяжних і мирових суддів.
Моральні норми повинні не лише декларуватись, а в необхідних випадках і забезпечуватися засобами процесуальної й іншої юридичної відповідальності. Здійснення процесуальної діяльності на основі високоморальних норм повинно стати принципом кримінального процесу. Моральні відносини - засновані на процесуальних нормах відносини між учасниками процесу, які характеризуються тим, що співробітники правоохоронних органів, здійснюючи процесуальну діяльність, а також інші учасники процесу повинні ставитися з повагою до честі та гідності кожної людини, забезпечувати її безпеку, права і свободи. Процесуальна форма передбачає спеціальні правила із забезпечення такого підходу: при особистому обшуку понятими можуть бути лише особи однієї статі з особою, яку обшукують, потерпілому, обвинувачуваному і підозрюваному надається прано підмови від дачі показань, під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені при цьому обставини особистого життя обшукуваного, слідчі дії допускаються за умови, якщо вони не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я тощо. Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного, відповідно до якого він вважається невинуватим, доки його вина не буде доведена в законному порядку і не набере чинності обвинувальний вирок суду; обвинувачення не може грунтуватись па даних, одержаних незаконним шляхом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться па її користь; винуватість рівнозначна доведеній невинуватості. З прийняттям Конституції України і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави отримали втілення багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найважливіше значення має принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким держана покладає на себе зобов’язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян - реабілітує виправданого (відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду).
В цілому норми моралі у кримінальному процесі викопують роль додаткових гарантій об’єктивності слідства та суду, забезпечення захисту прав і свобод людини, гарантій істини, свободи і справедливості. І якщо відносно права діє принцип недопустимості при прийнятті нових законів ніякого звуження існуючих прав і свобод людини, то залишається побажати, щоб при розробленні проекту та прийнятті нового КІІК України основні моральні надбання чинного законодавства збагачувалися.
3.2 Право та мораль: співвідношення понять
Проблема співвідношення права та моралі в усі часи цікавила представників правової та філософської думки. Чимало аспектів цієї проблеми вивчалося у свій час Цицероном, Гегелем Г., Кельзеном Г. Саме аналіз поглядів останнього на взаємозв'язок та взаємодію права та моралі, як певних соціальних норм, соціальних регуляторів, ми пропонуємо далі. Кельзен, створюючи та аналізуючи власну, так звану „чисту2 теорію права, велику увагу приділив співвідношенню права та моралі. Згідно з Г. Кельзеном, визнаючи право як сукупність норм, його тим самим відмежовують від природи, а правознавство - від природознавства. Проте, крім правових норм, існують ще й інші норми, які регулюють поведінку людей по відношенню один до одного; і тому правознавство - це не єдина дисципліна, яка займається вивченням та описом соціальних норм. Ці інші соціальні норми можна об'єднати, згідно з Г. Кельзеном, лід назвою „мораль”, а дисципліну, що їх вивчає та описує, - під назвою „етика”.
Оскільки справедливість є вимогою моралі, то співвідношення справедливое І і і права необхідно розглядати разом із співвідношенням моралі і права. При цьому, вважає Г.Кельзен, необхідно мати на увазі, що мораль часто плутають з етикою, так само як право з правознавством, вважаючи, що етика регулює людську поведінку, визначає права і обов'язки людей, тобто владно встановлює норми, в той час, як все це стосується моралі, а етика може лише вивчати та описувати моральні норми. І методологічній чистоті правознавства, згідно з Г. Кельзеном, погрожує небезпека не тільки тому, що часто не помічають границю, яка відмежовує право від правознавства, але набагато частіше, тому що правознавство не відрізняють від етики і, відповідно, не помічають чіткої відмінності між мораллю та правом. Відмінність права і моралі не може відноситися до змісту поведінки, до якої зобов’язують людину норми цих обох соціальних порядків. М.Кельзен наводить такий приклад: самогубство може бути заборонено не тільки мораллю, але й правом; сміливість може бути не тільки моральною, але й правовою. Таким чином, поширена думка про те, що право визначає зовнішню поведінку, а мораль -внутрішню, є невірною. Норми обох порядків визначають і ту, й іншу поведінку: сміливість, як моральна доброчесність, грунтується не тільки на духовній якості безстрашності, але й на зовнішній поведінці, обумовленій цією якістю.[12;15]
Кельзен вважає, що поведінка людини є моральною тоді, коли вона діє всупереч своїм схильностям та егоїстичним інтересам, а встановлений моральною нормою обов'язок поводиш себе належним чином існує й тоді, коли схильності та егоїстичні інтереси суперечать визначеній поведінці. Те саме стосується і обов'язків, які встановлюють правові норми. Таким чином, і моральний порядок, і правовий порядок, як соціальні порядки, визначають поведінку, яка може бути протилежною схильностям та егоїстичним інтересам людей. Мораль і право, за Г. Кельзеном, несуттєво відрізняються з точки зору створення норм. Подібно нормам права, норми моралі породжують звичай чи свідоме встановлення. У цьому розумінні мораль, як і право, є позитивною; і наукова етика вивчає тільки позитивну мораль, так само як правознавство вивчає тільки позитивне право.
Відмінність між правом і мораллю необхідно шукати не в тому, що саме ці соціальні порядки наказують чи забороняюсь, а в тому як вопи наказують чи забороняють (певну поведінку). Принципову відмінність між правом та мораллю можна виявити лише за умови, що право буде розглядатися як примусовий порядок, тобто нормативний порядок, який спрямований на визначення належної поведінки та пов'язаний із соціально-організованим актом примусу, а мораль - як соціальний порядок, який не передбачає такого роду санкцій. Санкції моралі як соціального порядку полягають лише в схваленні поведінки, яка відповідає нормі, та в засудженні поведінки, що їй суперечать, а про застосування фізичної сили, пояснює Г. Кельзен, взагалі не йдеться. У „Чистій теорії права” Г. Кельзен пише, що якщо визнати право та мораль різними видами нормативних систем, то виникає питання про їхнє співвідношення. Це питання має двоякий зміст.
По-перше, воно може означати: яке фактичне співвідношення між правом і мораллю?
А по-друге: яким це співвідношення повинно бути? Г. Кельзен вважає, що ці два питання часто змішують, і це призводить до непорозуміння. На перше питання, пише вчений, відповідають по-різному: одні вважають, що право є моральним за самою своєю природою, інакше кажучи, поведінка, яка визначається правовими нормами, визначається й моральними нормами, а якщо деякий соціальний порядок визначає поведінку, яка заборонена мораллю, то цей порядок не е правом, бо він несправедливий; вважають, що право може і не бути моральним (тобто справедливим), але соціальний порядок, який не є моральним, може бути правом. Г. Кельзен зауважує, що якщо питання про співвідношення права та мора, розглядати як питання про зміст права, а не про його форму, та стверджувати, щ право за своєю природою мас моральний зміст і являє собою моральну цінністі то право існує всередині сфери моралі, і тому правопорядок є складовою часті пою морального порядку, тобто право є моральним і за своєю природою справедливим. Таким чином, виходячи із змісту права, можна зробити висновок, щ правопорядок с частиною моралі, а право і справедливість тотожні. Але проводячи аналіз співвідношення права та моралі, Г.Ксльзен зазначає, що в різі часи та в різних місцях люди вважали справедливим та несправедливим зовсім різні речі, і тому неможливо визначити загальний елемент у змісті різних моральних порядків. Таким чином, абсолютних моральних цінностей не існує, і будь які моральні цінності є відносними.
Згідно з Г. Кельзеном, загальною ознакою, яка притаманна усім моральним системам, є те, що ці системи є соціальними нормами, тобто такими нормами, які передбачають певну поведінку одних людей по відношенню до інших, а, отже, встановлюють поведінку як належне. Таким чином, робить висновок вчений, загалі ним для всіх моральних систем є їхня форма, нормативний характер. Згідно Г. Кельзена, приймаючи саме такий висновок, можна стверджувати, що право за своєю природою є моральним, і це означає не те, що воно має певний зміст, а те що воні є нормою - соціальною нормою, яка встановлює певну людську поведінку в якості належного. Отже, питання про співвідношення права та моралі - це питання не пріозміст права, а про його форму. А право є правовою цінністю, яка в той же час І відносною моральною цінністю, і це означає тільки те, що право є нормою.[4;40]
Г. Кельзен стверджує, що теорія позитивного права вимагає розмежувати право і мораль взагалі, та право і справедливість зокрема, а не змішувати ці поняття. Така теорія позитивного права спрямована проти традиційного уявлення про те що існує одна-єдина, дійсна, тобто абсолютна мораль, а, отже, й абсолютна справедливість. Поділ права та моралі, права та справедливості означає, що позитивний правопорядок не залежить від абсолютної моралі. Якщо ж узяти до уваги відносні моральні цінності, то те, що право повинно бути моральним, означає лише, що конструкція позитивного права має відповідати певній моральній системі - одній із багатьох можливих, отже, вимога розділити право і мораль, право і справедливість при відносних моральних цінностях означає наступне: по-перше, певний правопорядок оцінюється як моральний чи неморальний, справедливий чи несправедливий і співвідноситься з однією із багатьох можливих моральних систем, а не з однією абсолютною мораллю, отже, існує лише відносне, а не абсолютне оціночне судження; по-друге, дійсність позитивного правопорядку не залежить від того, відповідає він моральній системі чи ні. Г. Кельзен пише, що відносна мораль не може виконувати покладену на неї функцію - забезпечити абсолютний критерій оцінки позитивного права. Такий критерій взагалі неможливо визначити шляхом наукового пізнання. Але це ще не означає, що не існує інших критеріїв. Кожна моральна система може бути таким критерієм. Але оцінюючи конструкцію позитивного правопорядку з моральної точки зору (справедлива вона чи ні), необхідно мати на увазі, що критерій оцінки є відносним, та існує можливість оцінювати позитивний правопорядок з позиції іншої моральної системи. Тому Г. Кельзен робить висновок: якщо деякий правопорядок з точки зору однієї моральної системи оцінюється як несправедливий, то з точки зору іншої системи може бути оцінений, навпаки, як справедливий.
Якщо моральний порядок не наказує підкоритися позитивному правопорядку при будь-яких обставинах, а отже, існує можливість розходження між мораллю та правопорядком, то вимога відрізняти право від моралі та правознавство від етики означає що дійсність позитивних правових норм не залежить від їх відповідності моральному порядку. Таким чином, з точки зору позитивного права правова норма може бути дійсною, навіть якщо вона суперечить моральному порядку.
Висновок
Саме моральні джерела є засадовими для будь-якого права. Вони трансформуються в нього у мінливих формах і за різними рівнями адаптації, а тому, звичайно, справляють дійовий вплив на формування властивостей та якостей нормативно-правових актів. Фактично, як це наочно відстежуємо в процесі компаративного аналізу, майже унеможливлюється виявлення вихідних розбіжностей між правом та мораллю. Усвідомити ці розбіжності можна лише за кількістю та якістю моральних норм, які закладають у правові документи, щоб регулювати міру та рівень моральних дозволів та заборон. Моральна та правова свідомість є адекватними за одних випадків, а також водночас неадекватними за інших, особливо тоді, коли кількісні та якісні характеристики права є менш обсяговими за своїм змістом, ніж ті моральні норми (стереотипи), які домінують у конкретному соціумі: державі, суспільстві, локальному світоглядному вимірі. Державна та суспільна моральність є досить різною, навіть і за тих соціальних умов, в яких маніфестують гуманізм, демократію та рівноправність. А тому національне право, якщо воно стало прерогативою держави, а не громадського суспільства, завжди буде дещо утискувати суспільну моральність, причому до тих історичних часів, доки суверенітет громадянського суспільства не пошириться на саму державу.
Список літератури
1. Ромовська З. Моральність права: міф чи реалія? // Юридичний вісник України.-2003.-№10.
2. Домбровський Є. Мораль і право як специфічні форми людської свідомості // Філософська думка.-2003.
3.Кузьмичев А. Проблемы морали или права? // Служба кадров.-2001.
4.Бєлан Л. Право та мораль: співвідношення понять (Г. Кельзен) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.-2003.
5.Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.:Наука. 1978.
6. Агешин Ю.А. Политика, право, мораль. – М.: Юрид. Лит., 1982.
7. Тертишник В. Моральні засади правосуддя // Підприємництво, господарство і право.-2004.
8. Проблемы общей теории права и государства : Учебник / Под ред. В.С. Нерсесянца. - М., 2001.
9. ''Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков, 2000. -С.284. Теория государства и права : Учебник / Под ред. В.М.Корельского, В.Д.Перевалова. - М., 1997.
10. Мгільцео В.Г. Социальная справедливость и право. - М., 1977.
11. Соловьев В.С. Нравственность и право: В 2 т. - М, 1990.
12. Удоонка Л.Г. Співвідношення права і моралі крізь призму праворозуміппя // Науковий пісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2003. - № 4.
13. Конституція України
14. Сінькевич О.В. Взаємодія конституційно-правових норм з нормами моралі // Вісник КНУ С. Юридичні науки.-2004.-№10
15. Тофтул М.Г. Етика – К., Видавничий центр „Академія”.-2005.
16. Лукашева Э.А. Право, мораль, личность.-М.,1986.
Размещено на Allbest.ru
Суддя повинен бути високоморальною людиною. В Росії діє Кодекс честі судді (ухвалений другим з’їздом суддів 21 жовтня 1993 р.), в якому зазначається: суддя повинен виявляти терпіння, ввічливість, такт і повагу до учасників процесу, нарівні із законами у своїй діяльності керуватися загальноприйнятими нормами моралі, забезпечувати справедливість і неупередженість. У рішенні п’ятого з’їзду суддів України від 15.12.1999 р. зазначено: „при доборі кандидатів па посаду судді ретельно перевіряти професійні й моральні якості претендентів з тим, щоб виключити випадки рекомендування на суддівську роботу осіб із недостатньою для здійснення правосуддя професійною підготовкою та низьким моральним рівнем... Схвалити практику роботи кваліфікаційних комісій по очищенню суддівського корпусу від осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді”. „Будьте суддями розуму і совісті”, - нагадував Ф. Плевако. Не менші моральні вимоги пред'являються і до слідчого та інших учасників процесу, які здійснюють судочинство. Слідчий за родом своєї діяльності у складних психологічних умовах, у спресованих у часі миттєвостях процесуальної діяльності вирішує найскладніше завдання - що є істина і то буде справедливим. Для цього потрібні не тільки знання, досвід, сильна воля, натхнення і творча наснага. Найбільше необхідні людяність, чуйність і доброта. Слідчий повинен бути обачливим і уважним до долі людини, бачити в кожному ті добродійності, які треба збагачувати і завдяки яким людина, Ідо спіткнулась у водоверті життя і порушила закон, змогла б стати па правильний шлях. Це повною мірою стосується і дізнавача та прокурора. Прокурор у кримінальному процесі не повинен бути втіленням суворості, нетерпимості та ненависті до обвинувачуваного і підсудного. Ніяке покарання не замінить моральну травму, яка була нанесена потерпілому. І немає нічого більш жахливого, ніж звинувачення у злочині невинної людини. Прокурор неповинен озлоблюватися проти підсудного, звинувачувати його, що б не сталося. Вій повинен бути дуже обачливим у виборі засобів і форми обвинувачення, виступати „зі спокійною гідністю сумного обов’язку”.
Захисник повинен дотримуватися принципу чесного ведення судового розгляду. Не повинен захист обвинувачуваного перетворюватися на протидію намірам слідчого встановити істину, на брудну співучасть у приховуванні злочину, а захисник - не опускатися до рівня слуги свого підзахисного. Захисник пі за яких обставин не повинен повідомляти суду явно неймовірну або недостовірну інформацію. У законодавстві щодо статусу захисника мають бути закладені норми, аналогічні передбаченим відносно моральних якостей суддів у Законі України „Про статус суддів”. Право, як зазначалося ще в римських юридичних афоризмах, є мистецтво добра і справедливості (Jus est ars boni et acqui). Воно має беззаперечно базуватися на нормах моралі. Моральна свідомість реалізується в нормах права. „Авторитет і реальна дійсність закону (права), - зазначає Г. Миронова, - грунтується па здатності певної правової системи слугувати кінцевим моральним цінностям людської культури, споконвічному ідеалу справедливого суспільного устрою”. У кримінальному процесі норми права і моралі мають однакову мету. В найбільш узагальненому визначенні - цс свобода людини та благо суспільства, забезпечення справедливості та виправлення зла. Завдання кримінального процесу високоморальні і відповідають віковим уявленням людства про істину, добро і справедливість. Тут повною мірою закладено принцип: на добро відповідають добром, на зло - справедливістю. Але ж мета не виправдовує засоби, і в ньому аспекті важливо, щоб засоби досягнення благородної мети були не менш благородними.
Норми моралі та норми кримінально-процесуального права тісно пов’язані як за сферою застосування, так і за змістом. В ідеалі норми кримінально-процесуального права мають представляти не що інше як норми моралі, санкціоновані державою, викладені у формі законодавчих норм, забезпечуваних не лише духовним впливом, а й засобами державного примусу. Важливо, щоб основні моральні принципи знайшли втілення в загальноюридичних та галузевих принципах права. Наприклад, у сфері судочинства реалізуються загально-юридичиі моральні принципи: гуманізм, справедливість, толерантність, рівність людей перед законом і судом, поваги честі та гідності особи тощо, а також знаходять реалізацію певні менш загальні засади: незалежність та неупередженість суду, принцип встановлення істини, недоторканності особистого життя, неприпустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї, своїх близьких родичів.[8;148]
Поступово усуваються положення, які викликали сумніви і заслужену критику в цьому аспекті. Наприклад, тривалий час у руслі штампованої ідеології позитивності образу Павлика Морозова, у кримінальному праві існувала відповідальність усіх без винятку осіб за відмову від дачі показань, а також за недонесення про тяжкі злочини. Мати могла бути притягнута до відповідальності за відмову від дачі показань відносно свого сипа, і навпаки. Попираючи православну релігію, священнослужителів могли допитувати за всіх обставин, у тому числі про факти, які особа релігійного сану довідалася па сповіді віруючих. Зараз ці архаїчні та за своєю суттю аморальні правила стали вже сивіючою давниною.
Стаття 63 Конституції України проголосила: особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 р. визначив - ніхтоне має права вимагати від священнослужителя відомостей, одержаних ним па сповіді віруючих”. Ці принципово важливі положення отримали закріплення у КПК України.
Важливе значення моральні норми мають при вирішенні питання про допустимість доказів у кримінальному процесі. Де межі втручання у сферу особистого життя людини при збиранні доказів? Які засоби збирання доказів будуть моральними, юридичне виправданими і допустимими? Це одне з найскладніших завдань науки кримінального процесу. А. Коні зазначав, що особливо широким є вплив моральних міркувань у такій складній справі, як оцінка доказів за джерелом і змістом. Чи слід взагалі і якщо так, то чи можливо безмежно користуватися щоденниками підсудного і потерпілого як доказами? Щоденник дуже небезпечний у розумінні досягнення правди доказ, - зауважував він.
Значним кроком па шляху зміцнення моральних засад кримінального судочинства стали норми, спрямовані па забезпечення прав і свобод людини при здійсненні процесуальної діяльності, а саме такі, що посилюють гарантії недоторканності особистого життя людини, таємниці телефонних розмов і листування, недоторканності житла, особистої недоторканності, нерушимості права власності. Разом з тим слід зазначити, що багато питань як щодо законності, так і щодо моральності викликають норми законодавства про оперативно-розшукову діяльність, яким регламентуються такі дії, як негласне проникнення в приміщення та візуальне спостереження в них. Тим більше, що законодавець без обмежень пропонує використовувати результати цих дій як докази у кримінальних справах. Мабуть доречніше залишити таким діям статус негласних оперативно-розшукових заходів та звузити сферу їх застосування розвідувальною та контррозвідувальною діяльністю.[10;182]
Відповідно до Кодексу поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 p., працівники правоохоронних органів, у тому числі ті, хто здійснює розслідування, зобов’язані поважати і захищати гідність і нрава людини; застосовувати примусові заходи тільки у випадках крайньої необхідності і в межах, в яких це потрібно для виконання обов’язків; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитися до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що принижують гідність людини, форми відносин; забезпечувати охорону здоров’я затримуваних.
Моральна діяльність - сукупність вчинків, які відповідають моральним нормам. Безумовно, шляхетні цілі високоморального закону не можуть бути досягнуті аморальними чи не зовсім моральними засобами. А. Коні зазначав: „В кожній судовій дії поряд з питанням, „що” слід провести, виникає питання про те, „як це провести”. Необхідно наполегливо бажати, щоб „у виконання форм і обрядів, якими супроводжується правосуддя, привносився смак, почуття міри і такт, бо суд є не тільки судилище, а й школа. Процесуальна форма і практика її застосування повинні відповідати високоморальним принципам і нормам. Процесуальній діяльності повинна бути притаманна висока етична, естетична, психологічна, юридична і загальна культура. Цс стосується дій слідчого, прокурора, судді і матеріалізується в процесуальних документах, що, як правило, виступають дзеркалом культури і моральності.
Мова - це одяг думок. Безумовно, одяг юриста має бути елегантним, а таким він може бути лише за умови істнності, порядності, справедливості. Для юриста важлива культура не тільки зовнішня, а й внутрішня (щире бажання досягти істини і справедливості, вдумливе, чуйне ставлення до потерпілого і підсудного, до їх долі, розуміння їх проблем, душевного стану, переживань, здатність до співчуття і милосердя). Безумовно, розвиток моральних засад кримінального пронесу не завершується. Життя вимагає поглиблення них процесів. На першому плані стоїть завдання удосконалення інституту реабілітації осіб, безпідставно притягнутих до відповідальності, зміцнення гарантій захисту прав потерпілих, відшкодування їм матеріальної і компенсації моральної шкоди, гарантій істини і забезпечення справедливості правосуддя. Поглибленню моральних засад судочинства сприяло б, на пашу думку, запровадження в Україні суду присяжних і мирових суддів.
Моральні норми повинні не лише декларуватись, а в необхідних випадках і забезпечуватися засобами процесуальної й іншої юридичної відповідальності. Здійснення процесуальної діяльності на основі високоморальних норм повинно стати принципом кримінального процесу. Моральні відносини - засновані на процесуальних нормах відносини між учасниками процесу, які характеризуються тим, що співробітники правоохоронних органів, здійснюючи процесуальну діяльність, а також інші учасники процесу повинні ставитися з повагою до честі та гідності кожної людини, забезпечувати її безпеку, права і свободи. Процесуальна форма передбачає спеціальні правила із забезпечення такого підходу: при особистому обшуку понятими можуть бути лише особи однієї статі з особою, яку обшукують, потерпілому, обвинувачуваному і підозрюваному надається прано підмови від дачі показань, під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені при цьому обставини особистого життя обшукуваного, слідчі дії допускаються за умови, якщо вони не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я тощо. Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного, відповідно до якого він вважається невинуватим, доки його вина не буде доведена в законному порядку і не набере чинності обвинувальний вирок суду; обвинувачення не може грунтуватись па даних, одержаних незаконним шляхом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться па її користь; винуватість рівнозначна доведеній невинуватості. З прийняттям Конституції України і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави отримали втілення багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найважливіше значення має принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким держана покладає на себе зобов’язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян - реабілітує виправданого (відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду).
В цілому норми моралі у кримінальному процесі викопують роль додаткових гарантій об’єктивності слідства та суду, забезпечення захисту прав і свобод людини, гарантій істини, свободи і справедливості. І якщо відносно права діє принцип недопустимості при прийнятті нових законів ніякого звуження існуючих прав і свобод людини, то залишається побажати, щоб при розробленні проекту та прийнятті нового КІІК України основні моральні надбання чинного законодавства збагачувалися.
3.2 Право та мораль: співвідношення понять
Проблема співвідношення права та моралі в усі часи цікавила представників правової та філософської думки. Чимало аспектів цієї проблеми вивчалося у свій час Цицероном, Гегелем Г., Кельзеном Г. Саме аналіз поглядів останнього на взаємозв'язок та взаємодію права та моралі, як певних соціальних норм, соціальних регуляторів, ми пропонуємо далі. Кельзен, створюючи та аналізуючи власну, так звану „чисту2 теорію права, велику увагу приділив співвідношенню права та моралі. Згідно з Г. Кельзеном, визнаючи право як сукупність норм, його тим самим відмежовують від природи, а правознавство - від природознавства. Проте, крім правових норм, існують ще й інші норми, які регулюють поведінку людей по відношенню один до одного; і тому правознавство - це не єдина дисципліна, яка займається вивченням та описом соціальних норм. Ці інші соціальні норми можна об'єднати, згідно з Г. Кельзеном, лід назвою „мораль”, а дисципліну, що їх вивчає та описує, - під назвою „етика”.
Оскільки справедливість є вимогою моралі, то співвідношення справедливое І і і права необхідно розглядати разом із співвідношенням моралі і права. При цьому, вважає Г.Кельзен, необхідно мати на увазі, що мораль часто плутають з етикою, так само як право з правознавством, вважаючи, що етика регулює людську поведінку, визначає права і обов'язки людей, тобто владно встановлює норми, в той час, як все це стосується моралі, а етика може лише вивчати та описувати моральні норми. І методологічній чистоті правознавства, згідно з Г. Кельзеном, погрожує небезпека не тільки тому, що часто не помічають границю, яка відмежовує право від правознавства, але набагато частіше, тому що правознавство не відрізняють від етики і, відповідно, не помічають чіткої відмінності між мораллю та правом. Відмінність права і моралі не може відноситися до змісту поведінки, до якої зобов’язують людину норми цих обох соціальних порядків. М.Кельзен наводить такий приклад: самогубство може бути заборонено не тільки мораллю, але й правом; сміливість може бути не тільки моральною, але й правовою. Таким чином, поширена думка про те, що право визначає зовнішню поведінку, а мораль -внутрішню, є невірною. Норми обох порядків визначають і ту, й іншу поведінку: сміливість, як моральна доброчесність, грунтується не тільки на духовній якості безстрашності, але й на зовнішній поведінці, обумовленій цією якістю.[12;15]
Кельзен вважає, що поведінка людини є моральною тоді, коли вона діє всупереч своїм схильностям та егоїстичним інтересам, а встановлений моральною нормою обов'язок поводиш себе належним чином існує й тоді, коли схильності та егоїстичні інтереси суперечать визначеній поведінці. Те саме стосується і обов'язків, які встановлюють правові норми. Таким чином, і моральний порядок, і правовий порядок, як соціальні порядки, визначають поведінку, яка може бути протилежною схильностям та егоїстичним інтересам людей. Мораль і право, за Г. Кельзеном, несуттєво відрізняються з точки зору створення норм. Подібно нормам права, норми моралі породжують звичай чи свідоме встановлення. У цьому розумінні мораль, як і право, є позитивною; і наукова етика вивчає тільки позитивну мораль, так само як правознавство вивчає тільки позитивне право.
Відмінність між правом і мораллю необхідно шукати не в тому, що саме ці соціальні порядки наказують чи забороняюсь, а в тому як вопи наказують чи забороняють (певну поведінку). Принципову відмінність між правом та мораллю можна виявити лише за умови, що право буде розглядатися як примусовий порядок, тобто нормативний порядок, який спрямований на визначення належної поведінки та пов'язаний із соціально-організованим актом примусу, а мораль - як соціальний порядок, який не передбачає такого роду санкцій. Санкції моралі як соціального порядку полягають лише в схваленні поведінки, яка відповідає нормі, та в засудженні поведінки, що їй суперечать, а про застосування фізичної сили, пояснює Г. Кельзен, взагалі не йдеться. У „Чистій теорії права” Г. Кельзен пише, що якщо визнати право та мораль різними видами нормативних систем, то виникає питання про їхнє співвідношення. Це питання має двоякий зміст.
По-перше, воно може означати: яке фактичне співвідношення між правом і мораллю?
А по-друге: яким це співвідношення повинно бути? Г. Кельзен вважає, що ці два питання часто змішують, і це призводить до непорозуміння. На перше питання, пише вчений, відповідають по-різному: одні вважають, що право є моральним за самою своєю природою, інакше кажучи, поведінка, яка визначається правовими нормами, визначається й моральними нормами, а якщо деякий соціальний порядок визначає поведінку, яка заборонена мораллю, то цей порядок не е правом, бо він несправедливий; вважають, що право може і не бути моральним (тобто справедливим), але соціальний порядок, який не є моральним, може бути правом. Г. Кельзен зауважує, що якщо питання про співвідношення права та мора, розглядати як питання про зміст права, а не про його форму, та стверджувати, щ право за своєю природою мас моральний зміст і являє собою моральну цінністі то право існує всередині сфери моралі, і тому правопорядок є складовою часті пою морального порядку, тобто право є моральним і за своєю природою справедливим. Таким чином, виходячи із змісту права, можна зробити висновок, щ правопорядок с частиною моралі, а право і справедливість тотожні. Але проводячи аналіз співвідношення права та моралі, Г.Ксльзен зазначає, що в різі часи та в різних місцях люди вважали справедливим та несправедливим зовсім різні речі, і тому неможливо визначити загальний елемент у змісті різних моральних порядків. Таким чином, абсолютних моральних цінностей не існує, і будь які моральні цінності є відносними.
Згідно з Г. Кельзеном, загальною ознакою, яка притаманна усім моральним системам, є те, що ці системи є соціальними нормами, тобто такими нормами, які передбачають певну поведінку одних людей по відношенню до інших, а, отже, встановлюють поведінку як належне. Таким чином, робить висновок вчений, загалі ним для всіх моральних систем є їхня форма, нормативний характер. Згідно Г. Кельзена, приймаючи саме такий висновок, можна стверджувати, що право за своєю природою є моральним, і це означає не те, що воно має певний зміст, а те що воні є нормою - соціальною нормою, яка встановлює певну людську поведінку в якості належного. Отже, питання про співвідношення права та моралі - це питання не пріозміст права, а про його форму. А право є правовою цінністю, яка в той же час І відносною моральною цінністю, і це означає тільки те, що право є нормою.[4;40]
Г. Кельзен стверджує, що теорія позитивного права вимагає розмежувати право і мораль взагалі, та право і справедливість зокрема, а не змішувати ці поняття. Така теорія позитивного права спрямована проти традиційного уявлення про те що існує одна-єдина, дійсна, тобто абсолютна мораль, а, отже, й абсолютна справедливість. Поділ права та моралі, права та справедливості означає, що позитивний правопорядок не залежить від абсолютної моралі. Якщо ж узяти до уваги відносні моральні цінності, то те, що право повинно бути моральним, означає лише, що конструкція позитивного права має відповідати певній моральній системі - одній із багатьох можливих, отже, вимога розділити право і мораль, право і справедливість при відносних моральних цінностях означає наступне: по-перше, певний правопорядок оцінюється як моральний чи неморальний, справедливий чи несправедливий і співвідноситься з однією із багатьох можливих моральних систем, а не з однією абсолютною мораллю, отже, існує лише відносне, а не абсолютне оціночне судження; по-друге, дійсність позитивного правопорядку не залежить від того, відповідає він моральній системі чи ні. Г. Кельзен пише, що відносна мораль не може виконувати покладену на неї функцію - забезпечити абсолютний критерій оцінки позитивного права. Такий критерій взагалі неможливо визначити шляхом наукового пізнання. Але це ще не означає, що не існує інших критеріїв. Кожна моральна система може бути таким критерієм. Але оцінюючи конструкцію позитивного правопорядку з моральної точки зору (справедлива вона чи ні), необхідно мати на увазі, що критерій оцінки є відносним, та існує можливість оцінювати позитивний правопорядок з позиції іншої моральної системи. Тому Г. Кельзен робить висновок: якщо деякий правопорядок з точки зору однієї моральної системи оцінюється як несправедливий, то з точки зору іншої системи може бути оцінений, навпаки, як справедливий.
Якщо моральний порядок не наказує підкоритися позитивному правопорядку при будь-яких обставинах, а отже, існує можливість розходження між мораллю та правопорядком, то вимога відрізняти право від моралі та правознавство від етики означає що дійсність позитивних правових норм не залежить від їх відповідності моральному порядку. Таким чином, з точки зору позитивного права правова норма може бути дійсною, навіть якщо вона суперечить моральному порядку.
Висновок
Саме моральні джерела є засадовими для будь-якого права. Вони трансформуються в нього у мінливих формах і за різними рівнями адаптації, а тому, звичайно, справляють дійовий вплив на формування властивостей та якостей нормативно-правових актів. Фактично, як це наочно відстежуємо в процесі компаративного аналізу, майже унеможливлюється виявлення вихідних розбіжностей між правом та мораллю. Усвідомити ці розбіжності можна лише за кількістю та якістю моральних норм, які закладають у правові документи, щоб регулювати міру та рівень моральних дозволів та заборон. Моральна та правова свідомість є адекватними за одних випадків, а також водночас неадекватними за інших, особливо тоді, коли кількісні та якісні характеристики права є менш обсяговими за своїм змістом, ніж ті моральні норми (стереотипи), які домінують у конкретному соціумі: державі, суспільстві, локальному світоглядному вимірі. Державна та суспільна моральність є досить різною, навіть і за тих соціальних умов, в яких маніфестують гуманізм, демократію та рівноправність. А тому національне право, якщо воно стало прерогативою держави, а не громадського суспільства, завжди буде дещо утискувати суспільну моральність, причому до тих історичних часів, доки суверенітет громадянського суспільства не пошириться на саму державу.
Список літератури
1. Ромовська З. Моральність права: міф чи реалія? // Юридичний вісник України.-2003.-№10.
2. Домбровський Є. Мораль і право як специфічні форми людської свідомості // Філософська думка.-2003.
3.Кузьмичев А. Проблемы морали или права? // Служба кадров.-2001.
4.Бєлан Л. Право та мораль: співвідношення понять (Г. Кельзен) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.-2003.
5.Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.:Наука. 1978.
6. Агешин Ю.А. Политика, право, мораль. – М.: Юрид. Лит., 1982.
7. Тертишник В. Моральні засади правосуддя // Підприємництво, господарство і право.-2004.
8. Проблемы общей теории права и государства : Учебник / Под ред. В.С. Нерсесянца. - М., 2001.
9. ''Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков, 2000. -С.284. Теория государства и права : Учебник / Под ред. В.М.Корельского, В.Д.Перевалова. - М., 1997.
10. Мгільцео В.Г. Социальная справедливость и право. - М., 1977.
11. Соловьев В.С. Нравственность и право: В 2 т. - М, 1990.
12. Удоонка Л.Г. Співвідношення права і моралі крізь призму праворозуміппя // Науковий пісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2003. - № 4.
13. Конституція України
14. Сінькевич О.В. Взаємодія конституційно-правових норм з нормами моралі // Вісник КНУ С. Юридичні науки.-2004.-№10
15. Тофтул М.Г. Етика – К., Видавничий центр „Академія”.-2005.
16. Лукашева Э.А. Право, мораль, личность.-М.,1986.
Размещено на Allbest.ru
