ЗМІСТ
Вступ

Глава 1. Держава і церква в політичній системі суспільства

1.2 Держава: поняття, сутність, функції

1.2 Церква в політичній системі суспільства

1.3 Взаємовідносини держави і церкви

1.4 Проблеми взаємодії держави і церкви

Глава 2. Держава і церква в Росії і за кордоном

1.5 Правове становище церкви в Росії

1.6 Держави «мусульманської» правової системи

1.7 Право Індії

1.8 Ватикан

Висновок

Бібліографія

Додаток


ВСТУП
Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій.

Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І. А. Ільїн, який писав, що «... держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню ... »

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави.

Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «... люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу ...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «... ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько ...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття.

Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В. В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути церква і держава, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І.А. Ільїн, який писав, що «...держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню...»

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави. Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «...люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «...ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття. Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В.В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути співвідношення церкви і держави, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

держава церква правова


РОЗДІЛ
1.
ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Держава: поняття, сутність, функції
У теорії держави і права дається безліч визначень поняття «держава». Наприклад, мислителі минулого трактують державу як «зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян» (Арістотель), «союз людей об'єднаних загальними началами права і загальної користі» (Цицерон) і т.д.

З більш сучасних відомі такі визначення: держава - громадська спілка, що представляє собою самостійне примусове владарювання над вільними людьми в межах певної території (Коркунов, Трубецькой, Шершеневич); держава - це природно виникає організація владарювання, призначена для охорони певного порядку (Гумплович) або « цільове єдність індивідів, наділені якостями юридичного суб'єкта і є носієм прав »(Еллінек) і т.д. .

На мій же погляд більш точним і правильним визначенням держави буде те, яке містить її (держави) основні ознаки.

Отже, держава - єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на все населення в межах території країни, видає юридично обов'язкові веління, має спеціальний апарат управління і примусу, а також володіє суверенітетом.

З визначенням держави тісно пов'язана і сутність держави, тобто сенс, головне, глибинне в ньому, що визначає його зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі

є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах.

Численні прихильники різновидів демократичної доктрини виходять з того, що першоджерелом і первоносітелем влади є народ, що державна влада за своєю природою і суттю повинна бути справді народною, здійснюватися в інтересах і під контролем народу.

Марксистська теорія доводить, що політична влада належить економічно панівному класу і використовується в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність держави як машини (знаряддя), за допомогою якої економічно панівний клас стає політично панівним, що здійснюють свою диктатуру, тобто влада не обмежену законом і що спирається на силу, на примус.

Класовий підхід при розкритті сутності держави - велике завоювання наукового суспільствознавства. Його відкрили і широко застосовували багато вчених у різних країнах задовго до Карла Маркса. Проте беззастережно використовувати даний підхід для характеристики всіх і всіляких держав, щонайменше, теоретично не вірно.

У розвинених демократичних країнах держава поступово стає ефективним механізмом подолання суспільних протиріч шляхом не гвалтування і придушення, а досягнення суспільного компромісу.

Інакше кажучи, в демократичній державі другий, більш значущою, ніж перша, стає загальносоціальна сторона.

Функції держави.

Функції держави - це основні напрямки його діяльності, в яких виражається сутність і соціальне призначення державного управління суспільством.

Функції держави класифікуються за різними ознаками. Так, за тривалістю дії функції держави поділяються на постійні та тимчасові. У залежності від того, в якій сфері суспільного життя вони протікають, виділяють функції внутрішні і зовнішні. Зупинимося на цій класифікації докладніше.

Внутрішні функції - це основні напрями діяльності держави щодо управління внутрішнім життям суспільства.

Внутрішні функції класифікуються за сферами діяльності держави. За цією ознакою виділяють такі внутрішні функції:

1. Економічну (це визначення найбільш оптимального напрямку розвитку економіки країни).

2. Соціальну (спрямована на забезпечення нормальних умов життя і діяльності населення країни).

3. Функцію фінансового контролю (облік державою доходів виробників).

4. Функцію охорони правопорядку (забезпечення законності в діяльності різних суб'єктів, припинення правопорушень).

5. Екологічну (забезпечення охорони навколишнього середовища та контроль за дотриманням природоохоронних норм).

Зовнішні функції держави - це основні напрямки його діяльності на міжнародній арені. До числа зовнішніх функцій держави можна віднести:

1. Співпраця з іншими державами (це діяльність держави щодо встановлення і підтримання контактів на різних рівнях - культурному, політичному і т.п. - з іншими державами.

2. Оборона країни від нападу ззовні.

До ознак держави можна віднести:

1. Наявність чітко визначених зовнішніх кордонів і внутрішнього адміністративно-територіального поділу.

2. Населення.

3. Наявність публічної влади.

4. Суверенітет (самостійність, незалежність держави у здійсненні ним своєї діяльності).

Один з найважливіших ознак держави - це тісний органічний зв'язок держави з правом, що представляє собою економічно й духовно обумовлене нормативне вираження державної волі, державний регулятор суспільних відносин.

При відомому дослідженні неважко виявити, що право, як регулятор суспільних відносин, тісно взаємодіє з релігійними нормами, які виконують схожі функції. Розглянемо це положення докладніше.

Для правової науки релігія представляє цінність перш за все як засіб, що доповнює право у сфері соціальної регуляції. Розглянемо докладніше два аспекти - регулятивну функцію релігії в цілому і взаємодію правових норм з релігійними.

Регулятивна функція релігії.

Релігійна інтерпретація світу виступає як засіб, що дозволяє «оволодіти» цим світом, освоїти численні зв'язки навколишньої дійсності, зумовлюють релігійний комплекс, "що поєднується з великими функціями, виконуваними релігією у суспільному житті», включаючи і функцію регулювання суспільних відносин.

Найяскравіше регулятивного релігії проявляється в її нормативності, бо вона «ставить ієрархічно побудовану систему норм, відповідно до яких одні дії дозволені, інші заборонені, і тим самим визначає моральні позиції стосовно світу».

Нормативно-регулятивна сила релігії проявляється у створенні за допомогою релігійних вірувань і практики релігійної життя психологічних стимулів, які вказують напрямок поведінки і утримують індивіда в певних рамках, встановлених нормами.

При розгляді релігійних норм важливо брати до уваги співвідношення в них загальнолюдського і приватного, враховуючи, зрозуміло, що в релігіях представлені найрізноманітніші культури. У релігіях переплітаються, часом химерно, компоненти глобальні та локальні, класові та етнічні і т.д. але в них є щось спільне - те, що здійснюване ними нормативне регулювання засноване на відомому принципі: «як хочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними». Інакше кажучи, релігії в своїй основі орієнтуються на загальнолюдські, гуманістичні початку. Проте я сказав би не так. По-моєму, якраз ці самі «гуманістичні начала» в своїй основі мають положення релігії, яка незмірно старіше.

Більшість релігій у своїх нормах закликають до забезпечення основних природних і невідчужуваних прав і свобод людини. В основу нормативного регулювання, наприклад, християнства, покладені біблійні заповіді, зокрема такі, як «не вбий», «не вкради», «не чини перелюбу», «не судіть, і не судимі будете» та ін. У цих та інших нормах чітко простежується тенденція до орієнтування індивідів на взаємні поступки, що виражаються в утриманні від порушення прав іншої людини.

Виходячи їх цього можна сказати, що регулятивна цінність релігії, зокрема релігійних норм, полягає у забезпеченні стабільного функціонування суспільства, бо поза ним не може існувати і людина як істота біосоціальна.

Взаємодія релігійних і правових норм.

Очевидність регулятивної мощі релігійних норм, їх природно-людський і ціннісний характер послужили підставою для запозичення з них фундаментальних положень минулими та сучасними правовими системами. Деякі релігійні норми настільки тісно пов'язані з правом, що самі стали частиною правової системи. Яскравий приклад тому - Мусульманське право, про який детальніше я розповім нижче.

Тісна взаємодія релігійних норм з правовими зазначалося і зазначається у ряді інших правових систем, в тому числі і в дореволюційній Росії. Переплетення православних норм з юридичними, забезпечення виконання церковних приписів заходами державного примусу, а велінь закону також релігійної карою - одна з основних рис державного, кримінального та деяких інших галузей права, починаючи з давніх документів і аж до останніх актів самодержавної влади.

Дуже актуальна, з урахуванням досвіду минулого і сьогодення, проблема взаємодії права і релігії в сучасній Росії, особливо в галузі забезпечення прав і свобод людини. Спроба здійснити відчуження особистості від релігії не могла не порушити динамічної рівноваги, що існує між емоційно-духовної та інтелектуально-розумової сферою людини. Жорсткий ідеологічний прес-якими засобами, від найпримітивніших до вельми витончених, довгі десятиліття витісняв релігійне сприйняття світу з індивідуальної свідомості, а разом з ним девальвував і соціальну цінність релігійних норм.

На реалізацію прав і свобод людини впливає безліч факторів, серед яких не можна не враховувати як вплив релігії, так і прояв постоталітарного синдрому. Тільки комплексний підхід дозволить вирішити цю багатопланову проблему. Не слід недооцінювати й та обставина, що в Росії неухильно росте число віруючих, а тому зважений і обгрунтований синтез релігійних і правових норм, як видається, міг би збільшити регулятивну силу останніх.
1.2. Церква в політичній системі суспільства

У цьому параграфі диплома я постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати міру впливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в цій галузі певні тенденції.

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація і секуляризація.

Сакралізація (від лат. Sacer - священний) - це процес залучення у сферу релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства, формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації (від пізньолат. Clericalis - церковний), яка означала не тільки регуляцію всій особистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічного обгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація і канонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення.

У кожному суспільстві, в кожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районах поширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. На відміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійним авторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життя релігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світського початку.

Сакралізація особистого та суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася в послеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі. У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфер життєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилося на «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері. Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А. Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цей фундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх століть була «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі. Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практично ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності чи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнської релігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідей християнства. Політична організація в її духовної та світської сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім'я, як священний релігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато форми економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чисто утилітарною точки зору ».

Протилежний сакралізації процес називається секуляризацією.

Секуляризація (від пізньолат. Saecularis - мирської, світський) - це процес звільнення та сфери релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що раніше перебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від них незалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається в зміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства і особистості, звуження кола виконуваних нею функцій.

Спочатку термін «секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха, держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний акт в сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі як католицька, так і православна церква, були великими власниками земельних володінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба за переділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процес секуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цей процес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазних відносин поставило цей процес на закономірну основу.

Мислителі минулого розходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так, німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» і загрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливу функцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи аурою святості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючи безумовним сенсом.

Я візьму на себе сміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю погляди його американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію як елемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.

З точки зору Т. Парсонса, розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значення його «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціального життя і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, що релігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає менше прямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсується тим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійну віру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.

Ів Гаман (доктор політичних наук, директор відділення славістики Паризького університету) вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створює передумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву від спокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійний плюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але при дотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розуміти по-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держава вважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію, але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному, уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити з ризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним. Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій, допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає за церквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церква мають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. У свою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на яких має стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме на цьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою. Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, що нагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життя сучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустиме посягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати без моральних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства - секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільне значення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.

На основі всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесу секуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становище релігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світська школа, світська культура.

В даний час ряд держав через конституційне проголошення світського (секулярного) характеру держави прагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церква втягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різних товариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якості соціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв'язку в політичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви від держави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі ці відносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминах церква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери, які співпрацюють в ім'я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускається представництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції на муніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено право стягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, то тут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати в Німеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих і перераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви. Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. У свою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомоги священнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведення відповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря у в'язницях і т.д.

Конституція 1949 року передбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею та державними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церкви від держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави. Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної влади і тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.

Інтеграційна функція церкви спрямована на об'єднання соціальних інтересів. Разом з тим церква виконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомий контроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинках загальноприйнятими гуманістичними цінностями.

Вважаю за необхідне відзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюється переконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется. Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливо на телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про це свідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.

2.2 Держави мусульманської правової системи

Головною особливістю даної правової системи є її тісний взаємозв'язок з ісламською релігією.

Іслам є однією з трьох світових релігій поряд з християнством і буддизмом. Чисельність послідовників ісламу більше 1 млрд. чоловік. Переважна більшість мусульман живуть в Західній, Південній і Південно-Східної Азії та Північній Африці (Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ). Однак мусульманські громади є на всіх континентах. У Росії більшість мусульман проживають в регіонах Північного Кавказу, Поволжя і Приуралля, Сибіру. Фактично мусульманське право - частина шаріату, що представляє собою найважливіший компонент мусульманської релігії. Шаріат (дослівний переклад з арабської - «прямий шлях») розуміється в ісламській літературі як сукупність звернених до людей приписів, встановлених Аллахом та переданих їм через пророка. Деякі дослідники ототожнюють шаріат з мусульманським правом, однак, більшість розрізняють ці поняття. Справа в тому, що в шаріат входять всі звернені до людей приписи Корану і сунни, а до мусульманського права відносяться лише ті принципи і норми, які були розроблені і витлумачені доктриною і відповідають принципам права. Відповідно до цієї точки зору шаріат підрозділяється на три основні частини - релігійну догматику, ісламську етику і так звані практичні норми. Останні діляться на культові приписи, які встановлюють порядок виконання релігійних обов'язків і норми, що регулюють усі інші сторони поведінки мусульман, їх світські взаємини. Правові взаємовідносини входять саме в цю, останню групу. Мусульманського права, як і будь-правовій системі, властива специфіка взаємозв'язку трьох основних проявів права - норм, правосвідомості і поведінки. Для мусульманської правової системи характерна особлива близькість цих елементів між собою при центральній ролі правосвідомості (як елемента, найбільш схильного до впливу релігії).

Походження і розвиток системи

Становлення ісламу, а, отже, шаріату і мусульманського права, пов'язане з діяльністю пророка Мухаммеда (570-632 рр.. Н.е.). У своїх публічних проповідях Мухаммед формулював основні норми поведінки віруючих в Аллаха, серед них були і юридично значимі норми. Після смерті пророка його найближчі сподвижники (халіфи Абу-Бакр, Осман, Омар і Алі) продовжили нормотворчу діяльність на основі Корану і сунни.

У VIII - X ст. головна роль у розвитку мусульманського права належала суддям - каді, на основі тлумачення Корану заповнюють правові прогалини. У цей період зароджуються основні гілки (чутки) ісламу. До кінця X століття мусульманське право стабілізується і канонізують. Судді вже не мають права виносити рішення на свій розсуд за відсутності потрібної норми в Корані і інших джерелах. До XIII століття у зв'язку з розбіжністю розмов ісламу мусульманське право втрачає цілісність, стає полідоктрінальним. Подальший розвиток все ж йшло по шляху інтеграції права різних ісламських країн, вироблення єдиних для всіх мусульманських правових шкіл принципів. У XIX столітті в результаті розширення контактів мусульманських країн з країнами романо-германської правової системи відбувається становлення законодавства як самостійного джерела права в ісламських країнах. Надалі деякі країни пішли по шляху подальшої рецепції європейського права, в інших же, де домінують ісламсько - фундаменталістіческіе позиції, «класичне» мусульманське право відіграє домінуючу роль.

Джерела

Головним джерелом мусульманського права є Коран - священна книга мусульман. Коран являє собою об'єднання 114 сур (глав), більше 4 тисяч віршованих фрагментів, не пов'язаних концептуально між собою.

Ці тексти датуються періодом з 610 по 632 рр.. і є промовами і проповідями Мухаммеда, вимовленими ним у різний час з різних приводів і лише згодом зібраними в один твір. Лише незначну частину приписів Корану можна віднести до правових, у зв'язку з цим він не став для мусульманського права системним юридичним документом, подібно кодексу або конституції, проте для мусульманських юристів він залишається найавторитетнішим джерелом права. Друге джерело - сунна - збори переказів (хадисів) про вчинки і висловлюваннях Мухаммеда. Як і Коран, сунна містить мало юридичних норм, у зв'язку з домінуванням у ній релігійно-моральних положень. У сунні представлені конкретні випадки, ситуації з життя Мухаммеда, тому її юридичні приписи не мають узагальненого характеру. Коран і сунна часто іменуються в ісламській літературі «корінням фикха». Термін «фікх» позначає глибинне джерело мусульманського права - релігійно-правову доктрину. Саме доктрина визначає логіку розвитку мусульманського права, своєрідність його формальних джерел, їх взаємозв'язок. Схематично зв'язок релігії, доктрини і права в ісламі можна представити таким чином: Коран і сунна, тобто релігійні приписи, складають зміст і джерело шаріату, який, у свою чергу є основою доктрини. На фікху і його коренях (Корані і сунні) базуються два інші джерела мусульманського права - іджма і кияс. Іджма являє собою розроблені мусульманськими правознавцями (муджтахідамі) раціональне тлумачення норм Корана і сунни. Процес їх тлумачення отримав назву Іджтихад. Кияс - це міркування за аналогією. Він стає легітимним завдяки Корану і сунні. Однак розглядати кияс можна лише як спосіб тлумачення і застосування права, тому що на відміну від юристів загального права ісламські юристи не створюють правових норм.

Структура мусульманського права

Структура мусульманського права має свої суттєві особливості. Відсутній розподіл на публічне та приватне право або на загальне право і право справедливості. Тут існують принципи структурного об'єднання норм:

- У відповідності з основними толками ісламу (сунітські і не сунітські)

- Галузевий принцип (муамалат - цивільне право; сістар - міжнародне право тощо)

Виключно важливе місце в ісламі займають дозволені, сварить і несхвалюваних законами шаріату установки. Ці установки є в самих різних сферах життя мусульманина. Так, є харчові заборони: заборонено вживати в їжу кров, падло, алкогольні напої, свинину. Є заборони на використання золотий і срібного посуду, на деякі види золотих прикрас, шовкові і золототканим одягу і т.п. Ці заборони пов'язані з ісламською доктриною, засуджує надмірне захоплення земними благами і багатством.

У соціальній доктрині ісламу є приписи, що стосуються податкової системи. Види мусульманського податку: хумс - податкове обкладання власності (п'ята частина доходу); закят - податок, що стягується з майна багатих мусульман на користь бідних; джизьї - подушний податок, який сплачують іновірці в мусульманських країнах.

Іслам приділяє велику увагу і сім'ї - основному осередку мусульманського суспільства. Заборони ісламу в сімейно-шлюбних питаннях мають важливе соціально-політичне і моральне значення. Так, мусульманка, за шаріатом, не має права виходити заміж за немусульманина, тоді як чоловік-мусульманин має право одружитися з християнці і єврейці.

Норми права відрізняються від європейських - вони, як правило, не є управомочивающими або забороняють. В їх основі лежить обов'язок, борг зробити той чи інший вчинок, що зумовлено їх релігійної природою.


2.3 Право Індії
Індуське право відноситься до найдавніших у світі. Це не право Індії, а право громади, яка в Індії, Пакистані, Бірмі, Сінгапурі і т.д. сповідує індуїзм. Одним з переконань індуїзму є те, що люди поділені з моменту народження на соціальні і ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему прав і обов'язків і навіть мораль. Виправдання кастової структури суспільства - основи філософської, релігійної і соціальної системи індуїзму. При цьому кожна людина повинна вести себе так, як це приписано соціальної касти, якій він належить. Як регулятор поведінки допускається звичай. Позитивне індуське право є звичайним правом, в якому в тій чи іншій мірі переважає релігійна доктрина. Вона визначає норми поведінки, у відповідності з нею змінюються або тлумачаться звичаї. Звичаї дуже різноманітні. Кожна каста чи подкаст слідує своїм власним звичаям. Збори касти голосуванням вирішує в місцевому масштабі всі суперечки, спираючись при цьому на громадську думку. Воно має в своєму розпорядженні і ефективними засобами примусу. Найбільш суворим покаранням вважається відлучення від тієї чи іншої групи. У разі, якщо немає певної правової норми з конкретного питання, судді вирішують його по совісті, по справедливості. Уряду дозволяється законодавствувати. Судові прецеденти і законодавство не вважаються джерелами права. Навіть коли є закон, суддя не повинен застосовувати його ригористически (по всій строгості). Йому надано широке розсуд, щоб усіма можливими способами приміряти справедливість і владу. Ще менше, ніж законодавство, на роль джерела права може претендувати тут судова практика. Отже, в період, що передував в британській колонізації, класичне індуське право не грунтувалося не на формальних нормативах не на судових рішеннях. У період колоніальної залежності індуське право зазнало істотних змін. У галузі права власності і обов'язкового права традиційні норми були замінені нормами "загального права". Сімейний спадкове право та інші звичаї не зазнали змін. До 1864 року накопичилося судові прецеденти. Проте правило прецеденту залишилося далеко традицій індуського права. Багато його інститути і норми піддавалися модифікації і навіть були замінені новими, але повного витіснення індуського права не сталося. Склалося щось на кшталт "англо-індуського права", тобто індуське право зберегло своє регулююче значення, правда з певними обмеженнями. Конституція 1950 відкинула систему каст і заборонила дискримінацію за мотивами кастової приналежності. У індуському праві відбулася свого роду революція. Проте Основний закон застосовується тільки до індусів, а не до всіх громадян Індії. Вірність традиціям простежується крізь всі трансформації, вікові корені пов'язані з релігією, дає про себе знати.
2.4 Ватикан
Ватикан - це своєрідне, унікальне теократичну державу, що розташоване у центрі столиці Італії - місті Рим. Воно займає площу 44 га. Як і всяке суверенна держава, Ватикан має свій герб, прапор, гімн, пошту, радіо, телеграф, пресу та інші атрибути. В якості суверенної держави Ватикан визнаний абсолютною більшістю держав світу і має з ними дипломатичні відносини. Широко представлений Ватикан і в різних міжнародних організаціях. Він має постійного спостерігача в Організації Об'єднаних націй. На різних рівнях представлений в ЮНЕСКО - організації ООН з питань освіти, науки і культури, організаціях ООН з питань промислового розвитку, продовольства, сільського господарства, в МАГАТЕ - міжнародному агентстві з атомної енергії, у Європейській раді і т.д.

Глава Ватикану - Папа Римський. Він є світською і духовним керівником цієї держави. Світська влада Папи в її справжньою формі була встановлена Латеранским договором в 1929 році між урядом Муссоліні і папою Пієм XI. офіційний повний титул папи звучить так: єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, помічник князя апостолів, верховний понтифік вселенської церкви, патріарх Заходу, Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. За всю історію Римської католицької церкви було 262 папи. Папа обирається конклавом (колегією кардиналів) довічно з середовища вищого духовенства. З 1523 року по 1978 рік папський престол займали лише італійці (два випадки, коли на чолі Римської католицької церкви були французи не визнаються законними). У 1978 році на папський престол був обраний поляк-Кароль Войтила - архієпископ Краківський, який прийняв ім'я Іоанна Павла II (народився в 1920 році). Згідно з конституцією Ватикану, Римському Папі належить вища законодавча, виконавча і судова влада. Правлячий орган Ватикану носить назву Святий престол. Центральний адміністративний апарат Римської католицької церкви називається Римська курія. Римська курія керує церковними і мирськими організаціями, що діють у більшості країн світу. Відповідно до реформи, яка була проведена папою Іоанном Павлом II в 1988 році, Римська курія включає державний секретаріат, 9 конгрегацій, 12 порад, 3 трибуналу і 3 канцелярії, що курирують різні напрями і форми діяльності церкви. Державний секретаріат організовує і регулює діяльність Ватикану з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики. Священні конгрегації, трибунали й секретаріати займаються церковними справами. Найважливіша роль належить Священної конгрегації у справах віровчення. Ця організація є спадкоємицею середньовічної інквізиції, в тому сенсі, що в її завдання входить контроль за діяльністю теологів, духовенства з точки зору відповідності їх поглядів, висловів, поведінки ортодоксальному католицькому віровченню. Інквізиція, як відомо, по відношенню до віровідступників діяла дуже жорстоко. Але часи змінилися і нинішня Священна конгрегація з питань віровчення може діяти тільки шляхом попереджень і відлучення від церкви через церковне прокляття. Про те, що подібна практика має місце, свідчать викликали широкий резонанс у світової громадськості «справу Кюнга», «справа Боффа» - найбільших католицьких теологів, що опублікували ряд творів, в яких вони піддали ревізії деякі положення традиційної католицької догматики. Ватикан ні в якій мірі не хоче відставати від нових віянь, пильно стежачи за прогресом науки і техніки. Не залишив він без своєї уваги і всім відомий Інтернет. Закликаючи до обережності в користуванні Інтернетом, тато в той же час прекрасно розуміє, що церква не може ігнорувати цей потужний інформаційний ресурс. Тому вже майже два роки папський рада з соціальних зв'язків вивчає питання про призначення небесного покровителя для Інтернету. Як повідомляє агентство Reuters, свій вибір тато зупинив на Ісідор Севільський. Вибір римського понтифіка дозволяє добре зрозуміти, як католицька церква ставиться до Інтернету. Адже пропонували ж, наприклад, святого Педро Регаладо (15 століття), який прославився тим, що зміг одночасно з'явитись у двох монастирях, між якими було два дні шляху. Чим не спосіб повсюдної доступності Інтернет-ресурсів?

Але вибір ліг на святого, який за часів культурної деградації і настання варварства відстоював і поширював давню традицію античної вченості. Інтернет, який прийнято називати іноді «віртуальної смітником», схоже, уподібнений темному Середньовіччя, в якому церква не лише вестиме християнську проповідь, а й нести місію зберігача та джерела культури і освіченості. Широка активність Римської католицької церкви проявляється, в першу чергу, в місіонерській діяльності. Проте Ватикан активно бере участь і в міжнародних відносинах, приймає участь у роботі Наради з безпеки і співробітництва в Європі, в переговорному процесі з роззброєння, діяльності міжнародних організацій з прав людини, ЮНЕСКО, МАГАТЕ (про що вже згадувалося вище) і т.д. і було б серйозним помилкою, виходячи з незначних розмірів цього міста-держави, применшувати його вагу в міжнародних справах. У Ватикану досить високий авторитет і цей авторитет грунтується не тільки на великих Фінансових можливості Ватикану і національних католицьких церков, але і на тій силі духовного впливу, який він має завдяки 900 мільйонам своїх прихильників, які проживають практично на всій території Земної кулі.


В
ИСНОВОК
Отже, вивчивши безліч самої різної літератури і синтезувавши все на мій погляд саме цікаве і важливе, я можу зробити певні висновки. У світських державах в даний час будь-яких істотних розбіжностей між державою і церквою не спостерігається: становище церкви в державі стабілізоване і не піддається будь-яким кардинальних змін. За мабуть, це досягається спільною роботою органів держави і церкви, результатом якої стало прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони. Однак, на мій погляд, держава має переважний потенціал впливу на становище церкви шляхом прийняття законів, які обов'язкові до виконання. Тому, якщо і виникнуть які-небудь тертя, то держава має можливість швидко «урезонити» церква силою своєї влади. Причому характер обмежень може носити специфічний характер - наприклад, питання власності церкви, заняття церкви комерційною діяльністю і т.п. Такий стан речей, на мій погляд, вкрай обмежує відповідні заходи церкви по відношенню до держави, адже не будеш же апелювати до віруючих (з проханням підтримати церкву) на те, що держава-де поклало око на, скажімо, власність церкви. Можливо, мої умовиводи носять скоріше теоретичний, абстрактний характер, але такий стан речей не можна виключати. Однак ступінь впливу церкви на державу через віруючих теж не варто применшувати, причому не важливо, світське це держава або теократичну. Відзначу зміцнення становища церкви у своїй Вітчизні. Мене це радує, хоча себе я відношу швидше до атеїстів, ніж до віруючих. Але що поробиш, іноді все ж у відчайдушні хвилини ні-ні та й вирветься щось типу «Ну слава Богу!» Або «З Богом». Загалом, ставлюся до релігії лояльно. Але я відволікся. Так от, про те, що церква відроджується в Росії, можна судити з багатьох обставин: реконструюються старі і будуються нові Храми; випускається безліч газет релігійного змісту («Життя з Богом», «Істина і життя» (католицьке видання), «Символ», «Русь православна» тощо), та й інших газетах все частіше з'являються замітки і статті, так чи інакше пов'язані з церковною тематикою; по телебаченню в самих різних програмах часто можна побачити не тільки репортажі про церкви, а й самих церковних діячів, які, до речі, приймають, можна сказати, активну участь у політичному і громадському житті країни (взяти, хоча б, активно дебатуватися взимку 2001 року питання про вже згадуваним мною вище протидію деяких представників духовенства введенню загальноросійської системи податкового обліку; присутність Святійшого Патріарха на практично всіх великих святах поряд з політичними діячами, тощо); люди все частіше і більш охоче відвідують церкву; відкриваються релігійні освітні установи, у тому числі і єврейські. У «Російській газеті» якраз була публікація про відкриття в Єкатеринбурзі єврейської загальноосвітньої гімназії (Російська газета, 23 березня 2001р.). Підйом релігії в Росії відзначає і зарубіжна преса. Американська газета «Бостон глоб» пише: «Дзвін церковних дзвонів знову мчить над російськими містами і селами. Заново позолочені куполи виблискують на сонці. Церкви, які ще недавно виглядали страхітливими руїнами, піднімаються під милостиве спів віруючих». Так тенденцію, можна відзначити активізацію місіонерської діяльності на території Росії католицької церкви. Деякі представники духовенства Росії серйозно стурбовані цим і свої побоювання з цього приводу висловили у листі Патріарха Руської Православної Церкви

Алексію II, яке підписали 109 кліриків та мирян. У цьому листі вони звертають увагу Патріарха на «незмінність давніх прагнень Ватикану до розширення свого впливу на Схід ... Нас особливо насторожує відкрита співпраця деяких кліриків та мирян нашої Церкви з тими католицькими структурами, які займаються прозелітизмом на території Росії». У цьому ж листі наводяться факти, які свідчать про те, що деякі православні радіостанції (зокрема, «Християнський церковно-громадський канал») мають прокатолицько спрямованість, і разом з тим активізується діяльність католицьких радіостанцій, наприклад, «Благовіст», «Радіо Ватикан» . На закінчення підписалися під листом роблять висновок: «Складається враження, що Ватикан намагається створити всередині Російської Православної Церкви прошарок духовенства, лояльну до католицького віровчення». Як і раніше, проблемою для всього світу, проблемою, що носить інтернаціональний, міждержавний характер, залишається проблема войовничих релігійних течій, таких, як ісламський фундаменталізм. Релігійні фанатики принесли багато горя і сліз людям практично на всіх континентах, поламали безліч людських доль, не оминувши увагою і Росію. Способом відстоювання своїх поглядів вони і їм подібні вибрали збройне протистояння, проведення страшних за своєю жорстокістю терористичних актів, внаслідок яких гинуть найчастіше ні в чому не винні люди, і, що ще більш жахливо, діти. Всім зрозуміло, що так справа залишати не можна і треба активно викорінювати це зло. На мій погляд, еволюція відносин між державою і церквою все-таки триває. Дослідження цієї теми не втрачають своєї актуальності і сьогодні, і є всі підстави вважати, що багато мислителів, вчених і дослідників сьогодення і майбутнього не стануть нехтувати вивченням взаємовідносин держави і церкви, відкривши і пояснивши багато питань взаємодії, взаємовпливу таких потужних сил, як держава і релігія.

А загалом, світ живе: люблячи і страждаючи, борючись, перемагаючи і програючи, радіючи і засмучуючись. І нехай держава і релігія, як дві могутні

сили, згуртують людей, дадуть їм віру і надію на краще майбутнє, запалять їх світлом і ентузіазмом спільної справи, що змушує все людство йти вперед і тільки вперед.




БІБЛІОГРАФІЯ
1.          Федеральный Закон “О свободе совести и религиозных объединениях” от 26.09.1997 // Российская газета, 1997, 1 октября.

2.          Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. 1998 № 4.

3. Аман Ив Государство и церковь // Континент № 86.

4. Батыгин А. У староверов – всегда особое мнение // Российская газета. 2001, 12 марта.

5. Ильин И.А. О государственной форме // Советское государство и право. 1991 № 11.

6. Калинин А. С налоговиков сняли печать дьявола // Деловой вторник. № 10. 2001, 20 марта.

7. Клочков В. В. Религия. Государство. Право. М.: Изд-во “Мысль”, 1978.

8. Лапский В. Крестовый поход в третье тысячелетие // Российская газета. 2001, 19 января.

9. Малахова Ю. ИНН заслушают на богословской комиссии // Российская газета. 2001, 6 февраля.

10. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения. Государственно-церковные отношения // Социально-гуманитарные знания. 1999 № 3.

11. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения. Эволюция религии в современном мире // Социально-гуманитарные знания. 1999 № 2.

12. Михайлов К. Небесный покровитель сети // Нижегородский рабочий. 2001, 12 марта.

13. Морозова А.А. Государство и церковь – особенности взаимоотношений // Государство и право. Март 1995.

14. Основы религиоведения // Социально-политический журнал, 1998 № 4.

15. Письмо духовенства к Святейшему Патриарху // Москва. Январь 1996г.

16. Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – М.: Изд-во “Центр”, 2000.

17. Сорокин П.А. Социокультурная динамика и религия. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.

18. Сухов А.Д. Религия как общественный феномен. М., 1973.

19. Теория государства и права / Под. Ред. В.Г. Стрекозова. 1997 г.

20. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. / Под. ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. М.: Издательская группа “Инфа М-Норма”, 1997.

21. Хрестоматия по истории государства и права СССР: Дооктябрьский период. М., 1990.

22. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под. ред. проф. В.Г. Стрекозова. – М.: Изд-во “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1995.

23. Шаргунов А. Церковь и власть // Москва. №1 1996 .


ДОДАТКИ
Структура Русской Православной Церкви



Поместный Собор



Архиерейский Собор




Патриарх



Священный Синод



Епархии



Каноническое руководство






Приходы, епархиальные монастыри,

Епархиальные собрания и Епархиальный совет








Органы приходского управления
Размещено на http://www.allbest.ru