Курсовая на тему Діалектизми у творі Марії Матіос Солодка Даруся 2
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-12-04Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
на тему
Виконав: Науковий керівник:
студент групи СР-42 Фіголь Н. М.
Москаленко Є. М.
Зміст
Вступ
РозділІ. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток української мови
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
РозділІІ. Аналіз використання діалектизмів у творі Марії Матіос"Солодка Даруся
1.1 Лексичні діалектизми
1.2 Граматичні діалектизми
1.3 Фонетичні діалектизми
1.4 Словотвірні діалектизми
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Народ безперервно творить свою мову. Залежно від його історії мова народна може мати більш або менш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуває особливого вияву — літературної мови. Виникнувши на основі народної мови, літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибоке знання народної мови,— хоча б одного з її діалектів,— має виняткове значення і для творчого володіння літературною мовою.
Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному [12].
Діалект, або говір, існує як загальне — вияв мови народу, а разом з тим і як часткове, окреме,— вияв місцевих, специфічних рис. Перші риси завжди абсолютно переважають, другі можуть виявлятися кількісно дуже невиразно. Між загальними рисами і суто місцевими (міфічними) в говірці чи діалекті є свій певний зв'язок, який носіями діалекту, як правило, не помічається.
Залежно по від формування та історичного розвитку діалектне дроблення мови народу може бути дуже різноманітним. Найменш дрібною одиницею в діалектних виявах мови є говірки — мова окремого населеного пункту чи навіть окремої місцевості. Спільні діалектні риси говірок певної місцевості становлять діалект, або говір. Діалекти певної місцевості, що мають спільні специфічні риси і свої особливості формування, являють собою теж своєрідний діалектний вияв мови народу й називаються діалектною групою, або наріччям.
Мова народу не є застиглим утвором, вона постійно перебуває в процесі розвитку, являючись одним з важливих виявів його історичного буття і розвитку. Перейнята від попередніх етнічних формувань, мова змінюється разом з утворенням і розвитком народу, стаючи вже іншою, обслужуючи наступні покоління. Отже, мова невідривна від народу і його культури.
На протязі історії народу змінюються не тільки окремі риси мови, а, навіть, і її будова, іншими стають і форми її виявлення. Так, на початкових етапах розвитку мови виявляється більша її діалектна роздрібненість [14]. З розвитком суспільства, особливо ж за доби капіталізму, коли формуються нації, коли утворюються національні літературні мови, мова народу стає складнішою у своїх виявах. Крім розмовної мови, що може бути як більш загальною, так і окремою, місцевою, суто діалектною, існує ще літературна мова в її писемній і розмовній формі.
Літературна мова завжди виростає на основі розмовної певних центрів чи місцевостей, вбираючи в себе елементи й інших діалектів (зокрема лексичні). Найбільше ж вбирає в себе діалектні елементи мова художньої літератури. Літературна мова, якого б ступеня вона не досягала, весь час живиться розмовною мовою переважно одного якогось центру (чи центрів) або певної місцевості. В цьому виявляється її сила і новизна.
Діалекти живуть не тільки як вияв сьогоднішньої мови народу, тобто як розмовна мова певної місцевості, але і в тому, що вини виступають живильною силою для літературної мови протягом всього її історичного буття. За багато десятиліть або й навіть століть діалектні сили в літературній мові настільки змінюються, що тільки науковий аналіз може відкрити їх сліди [11]. Проте ці діалектні сили живуть у літературній мові. Про це свідчать і попередні періоди розвитку літературної мови, що виявляється, наприклад, у різних діалектних основах, у джерелах живлення мови окремих письменників чи навіть течій та напрямів.
Слова діалектного вжитку, що позначають поняття, для передачі яких у загальнонародній мові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи, називаються лексичними діалектизмами. Критерієм для виділення цієї найчисленнішої групи лексики є її семантична спільність у межах означуваних понять зі словами загальнонародної мови і відмінність від них у матеріальній оболонці. Серед них виділяють власне лексичні діалектизми (це своєрідні дублети до загальновживаних слів: трускавки (полуниці), маржина (худоба) тощо) та етнографічні діалектизми (назви місцевих реалій і понять, що невідомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів). З цієї причини етнографічні діалектизми звичайно не мають відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії й поняття або передаються описово, або позначаються тими самими словами, що й у говорах: плачинда (вид печива), гачі (вид штанів) тощо.
Процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів у сфері лексики є складним і тривалим. На думку дослідників [11], у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цей складний і тривалий процес зумовлений сучасними формами виробництва, наявністю в селах і містечках великої кількості інтелігенції, впливом школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо [9]. Водночас народні говори ще активно функціонують й істотно впливають на літературну мову. Поряд з іншими джерелами, територіальні діалектизми і тепер залишаються одним із джерел збагачення лексичної системи літературної мови [12]. Так, наприклад, повертаються до літературного вжитку слова блават (волошка), линва (мотузка, канат), філіжанка (чашка), карафа (графин), вивірка (білка), вивільга (іволга), зимний (холодний) та ін. [10]. Цей список можна продовжити ще більшою кількістю яскравих діалектних лексем, які, на наше глибоке переконання, тільки збагатили б лексичний запас літературної української мови. Тому цілком погоджуємося з думкою А. Матвієнка , що "усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями) є передумовою поступового переходу цих діалектизмів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови" [10].
Темою цього дослідження є використання діалектизмів у творі сучасної української письменниці Марії Матіос "Солодка Даруся".
Об’єктом дослідження є роман Марії Матіос "Солодка Даруся".
Предмет дослідження – діалектичний склад твору письменниці сучасної української літератури Марії Матіос "Солодка Даруся".
РозділІ. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток української мови
Східні слов'яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX ст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стає загальною для східних слов'ян.
Склад і територія східнослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені [4]. Частина східнослов'янських племен, що згадуються в давньоруському літописі «Повісті временних літ», простежуються, за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцними й історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.
За доби розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних. слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчується утворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племінні союзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і «землям» (областям).
За доби Київської Русі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська) літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської (церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основі староболгарської мови [6].
Лексичні, а особливо стилістичні засоби, різні риси будови старослов'янської мови позначилися на всіх жанрах і стилях давньоруської літературної мови, зокрема на розвитку її культових, філософських і риторично-оповідних стилів, які власне мали старослов'янську основу.
Старослов'янська літературна мова через давньоруську, а потім і давні літературні мови окремих східнослов'янських народів вплинули на місцеві східнослов'янські діалекти (на говори окремих східнослов'янських мов) [4]. Наприклад, в українській мові (і її говорах) з багатьох лексичних старослов'янізмів (церковнослов'янізмів) можна відмітити хоча б такі: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.
З XI ст. почалася феодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуванням Київської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку з татарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східних слов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичних умовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюється взаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних і культурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевих взаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектні групи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування — три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночі земель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні й південному заході [5].
Наукою ще остаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їх мов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, а особливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, коли найбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центри політичні, а також економічні й культурні.
Українська мова виникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостей української мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології, синтаксису й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальних діалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, де колись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [5]. Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свого формування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.
Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близько споріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності, яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель [11]. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.
Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.
Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи [4]. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість та силу.
Неоднорідною була ця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мова просочувалася в різні жанри актової мови [11].
Наскільки можна судити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, в XIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. і окремі їхні масиви.
Північні говори української мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власне їх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і в XVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [4].
Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєрідний варіант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.
У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті.
Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови [4]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [5].
Національний технічний університет України
“Київський політехнічний інститут”
Видавничо- поліграфічний інститутКафедра видавничої справи та редагування
КУРСОВА РОБОТА
з сучасної української літературної мовина тему
"Діалектизми у творі Марії Матіос
"Солодка Даруся"Виконав: Науковий керівник:
студент групи СР-42 Фіголь Н. М.
Москаленко Є. М.
Київ
2006
Зміст
Вступ
РозділІ. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток української мови
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
РозділІІ. Аналіз використання діалектизмів у творі Марії Матіос"Солодка Даруся
1.1 Лексичні діалектизми
1.2 Граматичні діалектизми
1.3 Фонетичні діалектизми
1.4 Словотвірні діалектизми
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Народ безперервно творить свою мову. Залежно від його історії мова народна може мати більш або менш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуває особливого вияву — літературної мови. Виникнувши на основі народної мови, літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибоке знання народної мови,— хоча б одного з її діалектів,— має виняткове значення і для творчого володіння літературною мовою.
Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному [12].
Діалект, або говір, існує як загальне — вияв мови народу, а разом з тим і як часткове, окреме,— вияв місцевих, специфічних рис. Перші риси завжди абсолютно переважають, другі можуть виявлятися кількісно дуже невиразно. Між загальними рисами і суто місцевими (міфічними) в говірці чи діалекті є свій певний зв'язок, який носіями діалекту, як правило, не помічається.
Залежно по від формування та історичного розвитку діалектне дроблення мови народу може бути дуже різноманітним. Найменш дрібною одиницею в діалектних виявах мови є говірки — мова окремого населеного пункту чи навіть окремої місцевості. Спільні діалектні риси говірок певної місцевості становлять діалект, або говір. Діалекти певної місцевості, що мають спільні специфічні риси і свої особливості формування, являють собою теж своєрідний діалектний вияв мови народу й називаються діалектною групою, або наріччям.
Мова народу не є застиглим утвором, вона постійно перебуває в процесі розвитку, являючись одним з важливих виявів його історичного буття і розвитку. Перейнята від попередніх етнічних формувань, мова змінюється разом з утворенням і розвитком народу, стаючи вже іншою, обслужуючи наступні покоління. Отже, мова невідривна від народу і його культури.
На протязі історії народу змінюються не тільки окремі риси мови, а, навіть, і її будова, іншими стають і форми її виявлення. Так, на початкових етапах розвитку мови виявляється більша її діалектна роздрібненість [14]. З розвитком суспільства, особливо ж за доби капіталізму, коли формуються нації, коли утворюються національні літературні мови, мова народу стає складнішою у своїх виявах. Крім розмовної мови, що може бути як більш загальною, так і окремою, місцевою, суто діалектною, існує ще літературна мова в її писемній і розмовній формі.
Літературна мова завжди виростає на основі розмовної певних центрів чи місцевостей, вбираючи в себе елементи й інших діалектів (зокрема лексичні). Найбільше ж вбирає в себе діалектні елементи мова художньої літератури. Літературна мова, якого б ступеня вона не досягала, весь час живиться розмовною мовою переважно одного якогось центру (чи центрів) або певної місцевості. В цьому виявляється її сила і новизна.
Діалекти живуть не тільки як вияв сьогоднішньої мови народу, тобто як розмовна мова певної місцевості, але і в тому, що вини виступають живильною силою для літературної мови протягом всього її історичного буття. За багато десятиліть або й навіть століть діалектні сили в літературній мові настільки змінюються, що тільки науковий аналіз може відкрити їх сліди [11]. Проте ці діалектні сили живуть у літературній мові. Про це свідчать і попередні періоди розвитку літературної мови, що виявляється, наприклад, у різних діалектних основах, у джерелах живлення мови окремих письменників чи навіть течій та напрямів.
Слова діалектного вжитку, що позначають поняття, для передачі яких у загальнонародній мові вживаються назви, утворені від іншої непохідної основи, називаються лексичними діалектизмами. Критерієм для виділення цієї найчисленнішої групи лексики є її семантична спільність у межах означуваних понять зі словами загальнонародної мови і відмінність від них у матеріальній оболонці. Серед них виділяють власне лексичні діалектизми (це своєрідні дублети до загальновживаних слів: трускавки (полуниці), маржина (худоба) тощо) та етнографічні діалектизми (назви місцевих реалій і понять, що невідомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів). З цієї причини етнографічні діалектизми звичайно не мають відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії й поняття або передаються описово, або позначаються тими самими словами, що й у говорах: плачинда (вид печива), гачі (вид штанів) тощо.
Процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів у сфері лексики є складним і тривалим. На думку дослідників [11], у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цей складний і тривалий процес зумовлений сучасними формами виробництва, наявністю в селах і містечках великої кількості інтелігенції, впливом школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо [9]. Водночас народні говори ще активно функціонують й істотно впливають на літературну мову. Поряд з іншими джерелами, територіальні діалектизми і тепер залишаються одним із джерел збагачення лексичної системи літературної мови [12]. Так, наприклад, повертаються до літературного вжитку слова блават (волошка), линва (мотузка, канат), філіжанка (чашка), карафа (графин), вивірка (білка), вивільга (іволга), зимний (холодний) та ін. [10]. Цей список можна продовжити ще більшою кількістю яскравих діалектних лексем, які, на наше глибоке переконання, тільки збагатили б лексичний запас літературної української мови. Тому цілком погоджуємося з думкою А. Матвієнка , що "усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями) є передумовою поступового переходу цих діалектизмів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови" [10].
Темою цього дослідження є використання діалектизмів у творі сучасної української письменниці Марії Матіос "Солодка Даруся".
Ця тема є недослідженою, оскільки роман щойно побачив світ, отож вона є дуже актуальною. За опрацювання мовознавчої літератури про діалектизми головну увагу звернено на взаємодію діалектної та літературної мови і застосування діалектизмів у сучасній літературній мові. Серед головних мовознавчих джерел дослідження слід згадати праці Жилка Ф. Т., Бевзенка С. П., Жовтобрюха М. А., Кобилянського Б. В., Дзендзелівського Й. О. та ін.
Мета роботи – провести дослідження застосування діалектизмів у сучасній українській літературній мові (на прикладі окремого твору).Об’єктом дослідження є роман Марії Матіос "Солодка Даруся".
Предмет дослідження – діалектичний склад твору письменниці сучасної української літератури Марії Матіос "Солодка Даруся".
РозділІ. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі
1.1 Походження діалектів та розвиток української мови
Українська мова належить до групи слов'янських мов у системі індоєвропейських. Слов'яни населяли здавна значну територію Середньої і Східної Європи. Численні пам'ятки їх матеріальної культури засвідчені з II тисячоліття до нашої ери. Протягом дуже довгого часу тривала етнічна й мовна спільність слов'ян, хоч вони й мали певні діалектно-племінні відмінності в мові [10]. На початку І тисячоліття нашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяються східні й західні слов'яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їх спільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов'ян продовжували бути ще спільними.
Східні слов'яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX ст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стає загальною для східних слов'ян.
Склад і територія східнослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені [4]. Частина східнослов'янських племен, що згадуються в давньоруському літописі «Повісті временних літ», простежуються, за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцними й історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.
За доби розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних. слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчується утворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племінні союзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і «землям» (областям).
За доби Київської Русі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська) літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської (церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основі староболгарської мови [6].
Лексичні, а особливо стилістичні засоби, різні риси будови старослов'янської мови позначилися на всіх жанрах і стилях давньоруської літературної мови, зокрема на розвитку її культових, філософських і риторично-оповідних стилів, які власне мали старослов'янську основу.
Старослов'янська літературна мова через давньоруську, а потім і давні літературні мови окремих східнослов'янських народів вплинули на місцеві східнослов'янські діалекти (на говори окремих східнослов'янських мов) [4]. Наприклад, в українській мові (і її говорах) з багатьох лексичних старослов'янізмів (церковнослов'янізмів) можна відмітити хоча б такі: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.
З XI ст. почалася феодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуванням Київської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку з татарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східних слов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичних умовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюється взаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних і культурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевих взаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектні групи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування — три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночі земель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні й південному заході [5].
Наукою ще остаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їх мов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, а особливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, коли найбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центри політичні, а також економічні й культурні.
Українська мова виникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостей української мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології, синтаксису й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальних діалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, де колись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [5]. Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свого формування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.
Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близько споріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності, яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель [11]. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.
Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.
Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи [4]. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість та силу.
Неоднорідною була ця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мова просочувалася в різні жанри актової мови [11].
Наскільки можна судити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, в XIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. і окремі їхні масиви.
Північні говори української мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власне їх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і в XVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [4].
Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєрідний варіант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.
У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті.
Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови [4]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [5].
Міста на Україні, особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовах національного гніту, при розчленованості території між сусідніми державами, підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадьяризації і частково румунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українська літературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевих говорів.
Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури).
Отже, нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.
Ця нова Українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький.
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми. Діалектизм (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостататнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літературири, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Від власне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання норм літературної мови.
Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхэ, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів, парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, куби, гййби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми — найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників (лйґінь — парубок, тбйстра — торба, пйрун — грім, фудэльний, бэтний — гордий, мйва — чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голннний ‘охочий до чого-небудь’, єретувбтися ‘сердитися’, наобнсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:
а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) — у північних говорах кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсет (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східних говорах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани), сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіряний пояс) — у південно-західних говорах;
б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; балабухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва з житнього борошна) — у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у південно-західних говорах;
в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) — у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах;
г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).
Семантичні діалектизми відрізняються від нормативно вживаних у літературній мові слів лише своїм значенням (чэдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбивають фонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому в літературних джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у так звані поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вбтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів). Усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих діалектів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.
Українська діалектична мова являє собою складну ієрархію діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою.
У сучасній українській діалектології розрізняють три наріччя, або діалектні групи: 1) поліську, або північноукраїнську, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ця класифікація підтверджується даними численних монографічних, а також лінгвогеографічних досліджень.
При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.
Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.
Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.
Галицько-буковинська група говорів. У цій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.
Поширені згадані говори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуються вони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку, волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.
Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), а на півдні ― з румунською та молдавською мовами.
Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими. Специфічні ознаки цих говірок такі:
Фонетичні ознаки: а) виразно виявлене ствердіння [с], [ц] в кінці слів (дес, хтос, сес, абис, та інш., конец, горнец, отец та інші), а також часто і в інших позиціях (вівца, к’ерниці, на лавищу та інші); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно пом’якшуються (душ’е, лош’е, ж’еба, ч’ого, ч’ес, плач’, ш’о, ш’ч’о та інші); в) нерідко [р] пом’якшується (зокрема у власне у буковинських і північно-бессарабських говірках) (зор’а, ватр’е пор’идок, віуч’ер’, писар’, верх’, мор’е, тепер’ та інші); г) послідовний перехід [т] у [к], а [д] у [г] (к’іло, к’істо, г’іло, г’іти, жик’е, смік’е, ниг’іл’е, девік’ -дев’ять, шіск’ох - шістьох та інші); д) поширеність звукосполук [ги], [ки], [хи] (воуки, пастухи, воук’и пастух’и та інші).
Морфологічні ознаки: а) розрізнення, хоч і непослідовне, твердої і м’якої груп іменників І та ІІ відміни (конем, каменем, коневи, товаришеви, землеу, долонеу, та інші); б) у дієслівних формах І особи однини теперішнього часу [д], [т], [з], [с] нерідко зберігаються, не переходячи у відповідні шиплячі (ход’у, лет’у, воз’у, нос’у та інші), хоч поряд можливі й форми типу вожу, ношу та інші; в) у частині говірок, зокрема північно-бессарабських, можливі форми 3-ої особи однини дієслів ІІ відміни типу ходе, носе тощо; г) у дієсловах ІІ відміни в 3-ій особі множини звичайно виступають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчення (вони ход’е, нос’е, робл’е, мус’е тощо); д) вживаються паралельні складені форми майбутнього часу типу меш ходити ― будеш ходити, ме робити ― буде робити та інші; е) атематичні дієслова в 2-ій особі однини мають форми јіш’, даш’ та інші.
Розділ ІІ. Аналіз використання діалектизмів у творі Марії Матіос "Солодка Даруся"
Мова твору сучасної письменниці Марії Матіос "Солодка Даруся" належить до південно-західного наріччя, або діалектної групи, а саме до галицько-буковинської групи говорів. Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки, поширені на Покутті і північній Буковині, стали основою для лексичної тканини твору.
Діалектизми, використані у творі "Солодка Даруся" можна розділити на чотири групи:
1. словотвірні;
2. граматичні;
3. лексичні;
4. фонетичні.
2.1 Лексичні діалектизми
Серед діалектизмів, використаних у творі "Солодка Даруся" найбільше лексичних :
"- Чи то(георгіни) в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам, Марійо, казати, що то за відьма." (с. 10)
(вимикати - виривати )
"Ґаздику ґречний, я знав, що ви ґазда, але ніколи би не подумав, що ви так фальшиво дитину свою вчите!" (с. 23)
(ґазда - господар)
" ...Вуйко Василь - материн брат у третьому - дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину." (с. 164)
(вуйко - материн брат)
"Дехто, а особливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли - і тоді, Михайло не міг би сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти, доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчик сметани, і далі сідав на коня." (с. 165)
(ґарчик - горнець, кухоль, глечик)
"Зверху на вовняну кацавейку накинула половинку тертого-перетертого, давно вицвілого ліжника." (с. 25)
(ліжник - кустарний килим, коц)
"Тато взяв тоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такого шміру по сраці, що вона півдня відсиджувалася у барабулинні поза стайнею." (с. 20)
(барабулиння - картоплиння)
"Хай тато краще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, як фіра без дишла." (с. 27)
(фіра - віз, підвода)
"Тебе твоя годує таким самим чіром, як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає." (с. 59)
(чір - собача їжа, каша)
" - На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик! " (с. 83)
(кавалок - шматок)
"Аби язик по селу не пускала, та не мольфарила - а решта...най буде." (с. 87)
(мольфарити - чаклувати)
"В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами носили, а порядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в ній вмістилася, мало не до Покрови город обходила, щонеділі рівненько шпрунькала до церкви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала." (с. 89)
(фалди - складки)
"Веремінність для ґаздині, що має вінчаного ґазду, - це не встид."
(с. 91)
(Веремінність - вагітність)
"Ґосподарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу." (с. 92)
(дробу - овець)
"Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка
чипіла в городі..." (с. 93)
(чипіти - бути нахиленим)
"...а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили, і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді..." (с. 94)
(вслонили - приспали)
"Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі - а на другому краю села ґаздині вже вадяться про цю дурничку." (с. 95)
(вадяться - сваряться, сперечаються)
"Чи то перевізники були у змові зі стражами кордону, чи для заробітку подеколи невиправдано ризикували, чи тамтешні закони були трохи такі, як дишло...а може, те, що Черемошне тулилося у дідька за пазухою, то й дишло туди розверталося поволіше, ніж де-інде, але зрідка із шпаровитими гешефтарями траплялося саме так." (с.100)
(шпаровитий - винахідливий, метикуватий)
"...а з цього боку - поділяться ганічери сушеними сливами в міщуликові, зачепленім до верху довгої і гнучкої ліски чи жердки..." (с. 101)
(міщулик - мішечок)
"І притулились Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть через грубі їхні сардаки було чути прискорене биття сердець... " (с.102)
(сардаки - верхній вовняний гуцульський одяг (етнографізм))
" - А що , газдику, йдетесьоговечір до кобіти? " (с.103)
(кобіта - жінка, любка (полонізм))
"Михайло того не розуміє, бо то газдівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний, що ще трохи - і тут тюрму був би собі заробив." (с.104)
(каламітний - заводій)
"І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку такої маленької жінки, як Куричка, звалити?" (с. 105)
(крішечку - дрібку)
"І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, що мертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саме тім’я." (с. 105)
(половик - яструб)
"І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, що мертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саме тім’я." (с. 105)
(мершею - мертвечиною)
"Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував мельникові, а крупи забрати не встигнув." (с. 107)
(відтраджувати - нести, переміщати)
" - Флинькаю, Міську любий, бо, як надумаю, що нас усіх тут чекає, то й камінь би заплакав." (с. 110)
(флинькати - плакати, схлипувати)
"А на пролюдень маєш телячі вироб’єки." (с. 110)
(вироб’єки - взуття, святкові постоли з телячої шкіри)
"Чоловіче, чи ти видів їх колись коло людей як будь, із латками, помняцканими, ніби їх пси тягали?" (с. 110)
(помняцканий - зімнутий, непрасований)
"- Ви би, Михайлику срібний, якось заглагоїли дитину." (с. 112)
(глагоїти - заспокоювати)
"Та й якої дідьчої мами було п’їланитися на дамбу, коли корови пасуться ближче до скалистого берега, на лузі..." (с. 114)
(п’їланитися - лізти, дертися)
"Не виглядна - і фертик. " (с. 115)
(фертик - по всьому)
"Груди спрутило від надлишку довго незціджуваного молока, потім вдарила гарячка і трималася тиждень..." (с. 115)
(спрутити - напнути)
"Ще дивіться, через таку любу згине чоловік." (с. 116)
(люба - кохання)
"Дивися, навіть кані не вступаються від Михайлової ґосподарки..." (с. 126)
(каня - яструб)
2.2 Граматичні діалектизми
Граматичні діалектизми представлені значно меншим числом:
"- Хрестіться, дітво, рано і увечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба." (с. 168)
(дітво - (зб.) діти)
"Тобі не пошкодить ні начиння в хату, ні вберя." (с. 121)
(вберя - вбрання, одяг)
"Станьте отутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у одне місце забив." (с. 121)
(що си робить - що вам зробилося)
" ...казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, - на людей не зважали..." (с. 116)
(люде - люди)
" І може тому таке ся причинило..." (с. 115)
(ся причинило - сталося )
" - ...Не хочу грішити, кумко-любко, але здаєми’ся, що з тою Матронкою щось нечисте замішано..." (с. 115)
(здаєми’ся - здається мені)
2.3 Фонетичні діалектизми
Фонетичні діалектизми надають мові твору неповторного колориту:
" ...Пристав був до солодкої Дарусі жити Іван Цвичок - чудний та дурнуватий, як вважали в селі, чоловік-зайда." (с. 38)
(Цвичок - цвях)
" А більше - не пам’ятаю ніц." (с. 136)
(ніц - нічого)
" Хоч ти мені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєй мені на слові." (с. 165)
(вибачєй - вибачай)
" Ци ти думаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейських шугаїв?" (с. 165)
(ци - чи)
(инчі - інші)
"Ви то не дуже у цему розумієтеся, бо баба-челядина не від войни і у воєннім ділі не розуміє ні дві - ні три." (с. 127)
(цему - цьому)
(войни - війни)
"ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, коли на Галіцію прийшли совіти..." (с.104)
(Галіція - Галичина)
"Як нова влада, Міську, приходить людям голову каламотити, то вона має бути степенна, сопокійна, аби втихомирити народ..." (с. 111)
(каламотити - крутити, колотити)
(сопокійна - спокійна)
"- Пане-домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою?" (с. 103)
(бих - б)
"...казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, - на людей не зважали..." (с. 116)
(оногде - іноді)
"Абих так здорова була, але даю вам голову на відтин, що вона не відьма." (с. 115)
(абих - аби)
2.4 Словотвірні діалектизми
Зустрічається у творі і словотвірний діалектизм:
"А коли вже по великій правді, то, як на те пішло, нічого ці двоє не хотіли... хіба що хотіли бути окремішними від усього."(с. 117)
(окремішний - те саме, що окремий)
Висновки
Проведене в роботі дослідження застосування діалектизмів у художніх творах дозволяє зробити наступні висновки.
Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному.
Український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою.
Ця нова Українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький.
На основі багатьох фактичних даних, зокрема і лінгвіністичного картографування, що проводилося 60-х роках 20-го століття, можна визначити такі три діалектні групи (наріччя) української мови: 1) північну, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ці діалектні групи мають свої говіркові масиви.
В художніх творах в основному діалектизми вживаються на лексичному рівні, значно рідше на всіх інших рівнях.
Місцеві відмінності, а також і лексичні особливості певних діалектних груп бувають такі:
1. Слова, що означають предмети, поняття, яких немає в літературній мові.
2. Слова, що означають поняття (реалії), які є в багатьох інших говорах, а також у літературній мові, але вони відмінні від загальновідомих.
Своєрідну синонімію в межах певної мови створюють слова, що по діалектах мають відмінне значення.
Діалектна мова вживається в художніх творах з певною стилістичною метою (для відтворення місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів тощо).
Відмінності між письменниками, які широко використовували в своїй мові діалектизми полягає в основному в повноті застосування діалектизмів: від майже повного протоколювання говорів, до вживання окремих діалектизмів з метою підкреслення місцевого колориту.
В цілому процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів є складним і тривалим. Народні говори повноцінно використовувалися населенням до 19-го - початку 20-го століття, проте і у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цьому сприяють сучасні форми виробництва, наявність в селах і містечках великої кількості інтелігенції, вплив школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо. Проте діалектизми, хоч і більш широко використовувалися в художніх творах багатьох письменників у 19 столітті, використовуються і у більш пізніх художніх творах. Зокрема, творці сучасної української літератури досить вдало використовують лексику говорів. Таким прикладом природнього й доцільного вживлення діалектизмів у тканину літературного твору є роман Марії Матіос "Солодка Даруся", де широко представлені лексичні (найбільша група), граматичні, фонетичні та словотвірні діалектизми.
Відомо, що перенасичення мови художнього твору будь-якими діалектизмами веде до зниження його художньо-естетичної вартості, до порушення контакту з читачем. Діалектизми в художньому тексті будуть виправданими, тільки коли вони, по-перше, необхідні для кращої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вони з контексту зрозумілі для читацьких мас, — тобто нічим не затемнюють зміст твору; по-третє, якщо вони вживаються з почуттям міри. Отже, кількісно і якісно не порушують художньо-естетичних вимог твору. Свого часу неперевершений знавець української мови М. Т. Рильський висловлював думку про доцільне використання діалектних слів, форм і зворотів, заперечуючи повне вилучення їх із літературної мови.
2. Жилко Ф.Т. Говори Української мови. – К.: Радянська школа., 1958. – 171 с.
3. Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88.
4. Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972;
5. Жовтобрюх М. А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. — 1973. — № 1. — С. 3-15.
6. Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. — К.:Радянська школа, 1960. – 243 с.
7. Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалі марамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету. – Вип. 83. – Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 151–166
8. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови. — К.: Вища школа, 1987. — 345 с.
9. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. — К.: Либідь, 1990. — 302с.
10. Матвієнко А. Рідне слово. — К.: Либідь, 1994. — 160 с.
11. Матвіяс І. Г. Засади української діалектології // Мовознавство. — 2000. — № 1. — С. 3-9.
12. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. — К:Знання, 1993. — 248 с.
13. Рильський М. Т. Ясна зброя. — К., 1971.
14. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / За ред. акад. І. К. Білодіда. — К., 1973.
15. Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. — 750с.
16. Дзендзелівський Й. О. Практичний словник семант. діалектизмів Закарпаття. Ужгород, 1958
Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури).
Отже, нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.
Ця нова Українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький.
1.2. Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми. Діалектизм (від грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостататнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літературири, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування тощо. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць не було чітко регламентоване, зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Від власне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання норм літературної мови.
Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні, фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхэ, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів, парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, куби, гййби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми — найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників (лйґінь — парубок, тбйстра — торба, пйрун — грім, фудэльний, бэтний — гордий, мйва — чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голннний ‘охочий до чого-небудь’, єретувбтися ‘сердитися’, наобнсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:
а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) — у північних говорах кобеняк (довга свита з відлогою на негоду), керсет (верхній жіночий одяг без рукавів у талію), дерга (груба без оздоблення запаска), каптур (головний убір), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) — у південно-східних говорах; крисаня (вид капелюха), кептар (кожушок без рукавів з оздобленням), гані (вовняні чи полотняні штани), сардак (верхній зимовий одяг), черес (широкий шкіряний пояс) — у південно-західних говорах;
б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; балабухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва з житнього борошна) — у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у південно-західних говорах;
в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) — у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах;
г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).
Семантичні діалектизми відрізняються від нормативно вживаних у літературній мові слів лише своїм значенням (чэдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’). Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбивають фонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому в літературних джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у так звані поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вбтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів). Усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих діалектів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.
Українська діалектична мова являє собою складну ієрархію діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою.
У сучасній українській діалектології розрізняють три наріччя, або діалектні групи: 1) поліську, або північноукраїнську, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ця класифікація підтверджується даними численних монографічних, а також лінгвогеографічних досліджень.
При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.
Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.
Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.
Галицько-буковинська група говорів. У цій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.
Поширені згадані говори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуються вони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку, волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.
Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), а на півдні ― з румунською та молдавською мовами.
Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими. Специфічні ознаки цих говірок такі:
Фонетичні ознаки: а) виразно виявлене ствердіння [с], [ц] в кінці слів (дес, хтос, сес, абис, та інш., конец, горнец, отец та інші), а також часто і в інших позиціях (вівца, к’ерниці, на лавищу та інші); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно пом’якшуються (душ’е, лош’е, ж’еба, ч’ого, ч’ес, плач’, ш’о, ш’ч’о та інші); в) нерідко [р] пом’якшується (зокрема у власне у буковинських і північно-бессарабських говірках) (зор’а, ватр’е пор’идок, віуч’ер’, писар’, верх’, мор’е, тепер’ та інші); г) послідовний перехід [т] у [к], а [д] у [г] (к’іло, к’істо, г’іло, г’іти, жик’е, смік’е, ниг’іл’е, девік’ -дев’ять, шіск’ох - шістьох та інші); д) поширеність звукосполук [ги], [ки], [хи] (воуки, пастухи, воук’и пастух’и та інші).
Морфологічні ознаки: а) розрізнення, хоч і непослідовне, твердої і м’якої груп іменників І та ІІ відміни (конем, каменем, коневи, товаришеви, землеу, долонеу, та інші); б) у дієслівних формах І особи однини теперішнього часу [д], [т], [з], [с] нерідко зберігаються, не переходячи у відповідні шиплячі (ход’у, лет’у, воз’у, нос’у та інші), хоч поряд можливі й форми типу вожу, ношу та інші; в) у частині говірок, зокрема північно-бессарабських, можливі форми 3-ої особи однини дієслів ІІ відміни типу ходе, носе тощо; г) у дієсловах ІІ відміни в 3-ій особі множини звичайно виступають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчення (вони ход’е, нос’е, робл’е, мус’е тощо); д) вживаються паралельні складені форми майбутнього часу типу меш ходити ― будеш ходити, ме робити ― буде робити та інші; е) атематичні дієслова в 2-ій особі однини мають форми јіш’, даш’ та інші.
Розділ ІІ. Аналіз використання діалектизмів у творі Марії Матіос "Солодка Даруся"
Мова твору сучасної письменниці Марії Матіос "Солодка Даруся" належить до південно-західного наріччя, або діалектної групи, а саме до галицько-буковинської групи говорів. Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки, поширені на Покутті і північній Буковині, стали основою для лексичної тканини твору.
Діалектизми, використані у творі "Солодка Даруся" можна розділити на чотири групи:
1. словотвірні;
2. граматичні;
3. лексичні;
4. фонетичні.
2.1 Лексичні діалектизми
Серед діалектизмів, використаних у творі "Солодка Даруся" найбільше лексичних :
"- Чи то(георгіни) в руки які недобрі дала, чи Варвара вночі вимикала, не мені вам, Марійо, казати, що то за відьма." (с. 10)
(вимикати - виривати )
"Ґаздику ґречний, я знав, що ви ґазда, але ніколи би не подумав, що ви так фальшиво дитину свою вчите!" (с. 23)
(ґазда - господар)
" ...Вуйко Василь - материн брат у третьому - дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину." (с. 164)
(вуйко - материн брат)
"Дехто, а особливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли - і тоді, Михайло не міг би сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти, доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчик сметани, і далі сідав на коня." (с. 165)
(ґарчик - горнець, кухоль, глечик)
"Зверху на вовняну кацавейку накинула половинку тертого-перетертого, давно вицвілого ліжника." (с. 25)
(ліжник - кустарний килим, коц)
"Тато взяв тоді свого бука, припрятаного на всяк випадок у хоромах, і дав Дарусі такого шміру по сраці, що вона півдня відсиджувалася у барабулинні поза стайнею." (с. 20)
(барабулиння - картоплиння)
"Хай тато краще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, як фіра без дишла." (с. 27)
(фіра - віз, підвода)
"Тебе твоя годує таким самим чіром, як пса, а Даруся мені грибочки у борщик кидає." (с. 59)
(чір - собача їжа, каша)
" - На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик! " (с. 83)
(кавалок - шматок)
"Аби язик по селу не пускала, та не мольфарила - а решта...най буде." (с. 87)
(мольфарити - чаклувати)
"В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами носили, а порядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в ній вмістилася, мало не до Покрови город обходила, щонеділі рівненько шпрунькала до церкви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала." (с. 89)
(фалди - складки)
"Веремінність для ґаздині, що має вінчаного ґазду, - це не встид."
(с. 91)
(Веремінність - вагітність)
"Ґосподарки було не стільки, щоб дуже, але вже трохи було: корова, свиня, кури, троє товару дробу." (с. 92)
(дробу - овець)
"Розбуджені зі сну сусіди знизували плечима: увесь день Матронка
чипіла в городі..." (с. 93)
(чипіти - бути нахиленим)
"...а я ще, видите, Марійо, тут, а ви вже й дитину вслонили, і корову здоїли, та й пішла з тим до себе, а відтоді Марія її не виділа, бо й сама затяглася до хати ззагоді..." (с. 94)
(вслонили - приспали)
"Іншим разом курка розгребе грядку в сусідськім городі - а на другому краю села ґаздині вже вадяться про цю дурничку." (с. 95)
(вадяться - сваряться, сперечаються)
"Чи то перевізники були у змові зі стражами кордону, чи для заробітку подеколи невиправдано ризикували, чи тамтешні закони були трохи такі, як дишло...а може, те, що Черемошне тулилося у дідька за пазухою, то й дишло туди розверталося поволіше, ніж де-інде, але зрідка із шпаровитими гешефтарями траплялося саме так." (с.100)
(шпаровитий - винахідливий, метикуватий)
"...а з цього боку - поділяться ганічери сушеними сливами в міщуликові, зачепленім до верху довгої і гнучкої ліски чи жердки..." (с. 101)
(міщулик - мішечок)
"І притулились Михайло з Матронкою одне до одного так близько, що навіть через грубі їхні сардаки було чути прискорене биття сердець... " (с.102)
(сардаки - верхній вовняний гуцульський одяг (етнографізм))
" - А що , газдику, йдетесьоговечір до кобіти? " (с.103)
(кобіта - жінка, любка (полонізм))
"Михайло того не розуміє, бо то газдівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний, що ще трохи - і тут тюрму був би собі заробив." (с.104)
(каламітний - заводій)
"І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку такої маленької жінки, як Куричка, звалити?" (с. 105)
(крішечку - дрібку)
"І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, що мертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саме тім’я." (с. 105)
(половик - яструб)
"І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик, що мертво висить над карком, як над мершею, ніби справді цілиться в саме тім’я." (с. 105)
(мершею - мертвечиною)
"Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував мельникові, а крупи забрати не встигнув." (с. 107)
(відтраджувати - нести, переміщати)
" - Флинькаю, Міську любий, бо, як надумаю, що нас усіх тут чекає, то й камінь би заплакав." (с. 110)
(флинькати - плакати, схлипувати)
"А на пролюдень маєш телячі вироб’єки." (с. 110)
(вироб’єки - взуття, святкові постоли з телячої шкіри)
"Чоловіче, чи ти видів їх колись коло людей як будь, із латками, помняцканими, ніби їх пси тягали?" (с. 110)
(помняцканий - зімнутий, непрасований)
"- Ви би, Михайлику срібний, якось заглагоїли дитину." (с. 112)
(глагоїти - заспокоювати)
"Та й якої дідьчої мами було п’їланитися на дамбу, коли корови пасуться ближче до скалистого берега, на лузі..." (с. 114)
(п’їланитися - лізти, дертися)
"Не виглядна - і фертик. " (с. 115)
(фертик - по всьому)
"Груди спрутило від надлишку довго незціджуваного молока, потім вдарила гарячка і трималася тиждень..." (с. 115)
(спрутити - напнути)
"Ще дивіться, через таку любу згине чоловік." (с. 116)
(люба - кохання)
"Дивися, навіть кані не вступаються від Михайлової ґосподарки..." (с. 126)
(каня - яструб)
2.2 Граматичні діалектизми
Граматичні діалектизми представлені значно меншим числом:
"- Хрестіться, дітво, рано і увечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба." (с. 168)
(дітво - (зб.) діти)
"Тобі не пошкодить ні начиння в хату, ні вберя." (с. 121)
(вберя - вбрання, одяг)
"Станьте отутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у одне місце забив." (с. 121)
(що си робить - що вам зробилося)
" ...казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, - на людей не зважали..." (с. 116)
(люде - люди)
" І може тому таке ся причинило..." (с. 115)
(ся причинило - сталося )
" - ...Не хочу грішити, кумко-любко, але здаєми’ся, що з тою Матронкою щось нечисте замішано..." (с. 115)
(здаєми’ся - здається мені)
2.3 Фонетичні діалектизми
Фонетичні діалектизми надають мові твору неповторного колориту:
" ...Пристав був до солодкої Дарусі жити Іван Цвичок - чудний та дурнуватий, як вважали в селі, чоловік-зайда." (с. 38)
(Цвичок - цвях)
" А більше - не пам’ятаю ніц." (с. 136)
(ніц - нічого)
" Хоч ти мені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєй мені на слові." (с. 165)
(вибачєй - вибачай)
" Ци ти думаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейських шугаїв?" (с. 165)
(ци - чи)
(инчі - інші)
"Ви то не дуже у цему розумієтеся, бо баба-челядина не від войни і у воєннім ділі не розуміє ні дві - ні три." (с. 127)
(цему - цьому)
(войни - війни)
"ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, коли на Галіцію прийшли совіти..." (с.104)
(Галіція - Галичина)
"Як нова влада, Міську, приходить людям голову каламотити, то вона має бути степенна, сопокійна, аби втихомирити народ..." (с. 111)
(каламотити - крутити, колотити)
(сопокійна - спокійна)
"- Пане-домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою?" (с. 103)
(бих - б)
"...казали оногде старі люде: не можна так дуже любитися, як ці двоє любилися, - на людей не зважали..." (с. 116)
(оногде - іноді)
"Абих так здорова була, але даю вам голову на відтин, що вона не відьма." (с. 115)
(абих - аби)
2.4 Словотвірні діалектизми
Зустрічається у творі і словотвірний діалектизм:
"А коли вже по великій правді, то, як на те пішло, нічого ці двоє не хотіли... хіба що хотіли бути окремішними від усього."(с. 117)
(окремішний - те саме, що окремий)
Висновки
Проведене в роботі дослідження застосування діалектизмів у художніх творах дозволяє зробити наступні висновки.
Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному.
Український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою.
Ця нова Українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що основувався на наддністрянських говірках – галицький.
На основі багатьох фактичних даних, зокрема і лінгвіністичного картографування, що проводилося 60-х роках 20-го століття, можна визначити такі три діалектні групи (наріччя) української мови: 1) північну, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ці діалектні групи мають свої говіркові масиви.
В художніх творах в основному діалектизми вживаються на лексичному рівні, значно рідше на всіх інших рівнях.
Місцеві відмінності, а також і лексичні особливості певних діалектних груп бувають такі:
1. Слова, що означають предмети, поняття, яких немає в літературній мові.
2. Слова, що означають поняття (реалії), які є в багатьох інших говорах, а також у літературній мові, але вони відмінні від загальновідомих.
Своєрідну синонімію в межах певної мови створюють слова, що по діалектах мають відмінне значення.
Діалектна мова вживається в художніх творах з певною стилістичною метою (для відтворення місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів тощо).
Відмінності між письменниками, які широко використовували в своїй мові діалектизми полягає в основному в повноті застосування діалектизмів: від майже повного протоколювання говорів, до вживання окремих діалектизмів з метою підкреслення місцевого колориту.
В цілому процес взаємодії літературної мови і територіальних діалектів є складним і тривалим. Народні говори повноцінно використовувалися населенням до 19-го - початку 20-го століття, проте і у наш час народні говори ще активно функціонують, але суспільно-економічними і культурними умовами життя вже не стимулюються, а навпаки, поволі нівелюються, певною мірою непомітно деформуються і поступово наближаються до літературної мови. Цьому сприяють сучасні форми виробництва, наявність в селах і містечках великої кількості інтелігенції, вплив школи, преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо. Проте діалектизми, хоч і більш широко використовувалися в художніх творах багатьох письменників у 19 столітті, використовуються і у більш пізніх художніх творах. Зокрема, творці сучасної української літератури досить вдало використовують лексику говорів. Таким прикладом природнього й доцільного вживлення діалектизмів у тканину літературного твору є роман Марії Матіос "Солодка Даруся", де широко представлені лексичні (найбільша група), граматичні, фонетичні та словотвірні діалектизми.
Відомо, що перенасичення мови художнього твору будь-якими діалектизмами веде до зниження його художньо-естетичної вартості, до порушення контакту з читачем. Діалектизми в художньому тексті будуть виправданими, тільки коли вони, по-перше, необхідні для кращої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вони з контексту зрозумілі для читацьких мас, — тобто нічим не затемнюють зміст твору; по-третє, якщо вони вживаються з почуттям міри. Отже, кількісно і якісно не порушують художньо-естетичних вимог твору. Свого часу неперевершений знавець української мови М. Т. Рильський висловлював думку про доцільне використання діалектних слів, форм і зворотів, заперечуючи повне вилучення їх із літературної мови.
Список літератури
1. Марія Матіос. Солодка Даруся. - Львів.ЛА "ПІРАМІДА", 2004. - 176с.2. Жилко Ф.Т. Говори Української мови. – К.: Радянська школа., 1958. – 171 с.
3. Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88.
4. Жилко Ф. Т. Ареальные единицы укр. языка. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972;
5. Жовтобрюх М. А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. — 1973. — № 1. — С. 3-15.
6. Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. — К.:Радянська школа, 1960. – 243 с.
7. Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалі марамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету. – Вип. 83. – Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 151–166
8. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови. — К.: Вища школа, 1987. — 345 с.
9. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. — К.: Либідь, 1990. — 302с.
10. Матвієнко А. Рідне слово. — К.: Либідь, 1994. — 160 с.
11. Матвіяс І. Г. Засади української діалектології // Мовознавство. — 2000. — № 1. — С. 3-9.
12. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. — К:Знання, 1993. — 248 с.
13. Рильський М. Т. Ясна зброя. — К., 1971.
14. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / За ред. акад. І. К. Білодіда. — К., 1973.
15. Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. — 750с.
16. Дзендзелівський Й. О. Практичний словник семант. діалектизмів Закарпаття. Ужгород, 1958
