Про Лесю Українку часто можна прочитати, що вона для своїх драматичних поем брала сюжети з Біблії, з міфології, з грецької та римської історії, що твори її написані «на сюжети стародавньої Іудеї й Вавілона». Це не зовсім так. Або й зовсім не так.
Художник сюжетів не бере. Просто для художника батьківщина людського духу — там, де найбільше болить історія. Це мистецький код порозуміння між народами, оскільки в свідомості людства зафіксовані певні архетипи, образи, моделі загальнозначимої символіки. І увімкнутися в цей код — то один з найефективніших засобів прилучити проблеми свого народу до циркуляції актуальних для світу проблем.
Це також має художньо оптичний сенс для розширення обріїв національної сцени. Арфи, що висять на вербах у «Вавілонському полоні»,— це ж яку треба мати глухоту, щоб не почути їхнього дзвону на вітрах української історії!
4. Пошук нових ідей у відомих сюжетах
Леся Українка не писала на готові сюжети. У неї був свій особливий підхід. Під її пером найвідоміший, «світовий», сюжет набував цілком нового, оригінального смислу.
Скажімо, в «На полі крові», Юда Іскаріотський. Всі знають, що він відступився від Христа, одержав за це тридцять срібняків і повісився. «Юдине дерево», осика,— ото вона з того часу й тремтить.
Якщо точніше,— то перед тим, як повіситись, Юда розкаявся, повернув ті тридцять срібняків архієреям, а що то були гроші нечисті, «ціна крові», то вони їх не поклали до церковного сховку, а знайшли їм такий вжиток: купили за них гончарне поле під цвинтар для захожих. Чому те поле і зветься звідтоді Кривавим полем. Так в Євангелії.
Але щоб Юда купив нивку на глинищах і солонцях під Єрусалимом! Нивку за ті тридцять срібняків,— і обробляв її мотикою! Це могла написати тільки Леся Українка. Та одна ця сцена, для талановитого актора,—це була б його коронна роль! Або, наприклад, Міріам з «Одержимої». У тій же книзі 0. Дейча написапо: «Сюжет поеми зв'язаний з євангельською легендою про Месію (Христа) і Міріам (Марію Магдалину)». З Біблії відомо, що коли Христос був у Галілеї, то за ним ходило багато жінок. Вони його й оплакали, вони ж перші й дізналися про його воскресіння і сказали ученикам. Там згадано кілька Марій, але жодна з них не схожа на «одержиму духом» Лесину Маріам. Ні Марія, мати синів Зеведеєвих, ні сестра Лазаря, ні тим паче Марія Магдалина, хоч з неї Христос виганяв сім бісів, але то були інші біси.
Чомусь вважається, що прообраз цієї Міріам був уже у вірші «Жертва», написаному за рік до «Одержимої». Але ж там не та одержима. В основі того вірша лежить відома з Біблії історія, що коли Христос був у Віфанії, в господі Симона прокаженого, до нього підійшла жінка з посудинкою «предорогого мира» і злила йому те миро на голову. Ще Юда обурився, бо миро було дуже дороге, таке, «що тільки царі уживали», а Христос сказав, що це ж вона вже намастила його тіло для погребіння. Та жінка знала його. «їй дав колись поміч Месія»,— сказано у вірші.
А Міріам з «Одержимої» ніколи й не наближалася до нього, вона про це каже у першому лі монолозі — що завше дивилася на нього здалеку, а він «не подивився і не обернувся». Інші хоч цілували краєчок його плаща, а вона й «торкнути не посміла». Отже, Христос і не знав її. В його оточенні цю Міріам не помітив жоден з євангелістів, навіть такий спостережливий, як Лука, що уздрів і малого на зріст Закхея, коли той виліз на шовковицю, щоб побачити Месію. А цю Міріам не помітив навіть він. її побачила тільки Леся Українка.
Також і «Йоганну, жінку Хусову». Про неї в Біблії десь один рядочок. Що там, на Голгофі, серед жінок, що плакали, була і якась-то Йоганна. Але щоб так її вивести на передній план, щоб так написати цю жінку, цю прив'ялу від горя саронську квітку, побачити те прекрасне руде волосся, що покрило її, як «мідяним щитом», коли вона лежала під хрестом на Голгофі,— це вже потрібен пензель великого художника. Щоб так повернути сюжет, щоб так розкрити трагедію, щоб надати образам такої сили,— це вже цілком оригінальне художнє мислення.
Але те, чого ми не знаємо, для нас не існує. Дехто навіть вважав стиль Лесі Українки раціональним, «холоднуватим». Недаремно після її смерті Олена Пчілка з гіркотою писала в листі до Ольги Кобилянської: «її твори в більшості були не для загального розуміння і вподобання».
Для загального розуміння і вподобання — світ елементарніших почуттів, де емоційність лежить зверху і, як то кажуть, за душу бере. Леся ж Українка належала до художників універсального дару, тієї вищої духовної організації, коли людина запалюється від ідеї, почуває мисль. «Скептична розумом, фанатична почуттям». Цей тип художньої психіки трапляється дуже рідко, він притаманний лише великим художникам.
5. Особисте життя Лесі Українки ті його вплив на тематику її драматургії
«Одержима» написана 18 січня 1901 року, в Мінську, в домі папі Нарейко на розі Михайлівської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром,— як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової вичерпаності і фізичної втоми?! Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи не катарсис на розломі трагедії? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів?
Спроби вичерпно пояснити творчий процес здаються мені безсилими. Ясно, що це спонтанний вибух всіх життєвих творчих сил перед лицем смерті, з якою вона, тоді ще зовсім молода жінка, опинилася віч-на-віч. Це був страшно тяжкий період в шитті Лесі Українки. Як людина — вона втрачала близького друга. Як поет, філософ, художник вона бачила невідступно перед собою «містерії смерті», агонію, «вищу міру людської слабкості і нещастя». Згодом Леся Українка сама признавалась, що не знає, як витримала все це. Вона доглядала Мержинського самовідречено, до цілковитої втрати фізичних сил і до цілковитого загострення сил духовних. Десь отуг міг замкнутися струм могутніх творчих сил на абсолютній фізичній виснаженості. Після такого творчого напруження людина може загинути або ж перейти в рятівний вимір — у вимір свого духовного існування. Це, може, навіть своя форма виходу з психологічної кризи. Бо таки ж треба визнати різницю чисто чуттєву між творчою особистістю і не творчою. Тут же загострюються всі чуття до меж небезпечних для самої людини, зате благодатних для мистецтва, бо тільки з таких творів складається його високогірний кряж.
Першопроходці методологічних схем не раз, мабуть, відчували теоретичну скруту, все намагаючись пояснити парадоксальний факт — чому прогресивній поетесі, співачці досвітніх вогнів, біля вмираючого соціал-демократа явились образи Месії і Міріам. Забуваючи при тому, що мистецькі світи зароджуються в галактиках людського духу, а не в світоглядних настановах і не в побутових закапелках свідомості.
Реальні враження Лесі Українки від життя-буття Мержинського в Мінську, від важких у спілкуванні його тіток, від бридкої погоди й сірого снігу за вікном, часом і від примх самого хворого, були невтішні, але не вони йшли в золоті запаси поетичного слова. Все трансформувалося за складнішими законами психології творчості.
Цей інтелігентний чоловік, син поручика К. В. Мержинського, дворянин за походженням, соціал-демократ за переконаннями, член підпільних марксистських груп (один а найпомітніших, як це видно з документа царської охранки), зв'язківець між мінським та київським підпіллям,— в очах тодішнього молодого покоління, в очах Лесі Українки, котра шукала своїх шляхів боротьби за національне і соціальне визволення, був революціонером, борцем за справедливість, і образ його був овіяний світлом ще нічим не скомпрометованих ідеалів.
Але печаль долі Мержинського була в тому, що, завжди оточений друзями, в згасанні своєму він залишився самотнім, друзі про нього не дбали, він почував себе забутим. «Скільки каміння було кинуто! скільки проповідей виголошено! і як небагато зроблено для допомоги і моральної підтримки!» — писала Леся Українка в листі до В. Г. Крижанівської-Тучапської. Яку ж гіркоту, який жаль до його друзів мала відчувати вона — єдина, хто не покинув його! В її листах із Мінська є вже ці слова — Месія, і каміння, і проповіді.
Проекція всіх цих конкретних фактів і переживань на духовний масив вищих моральних цінностей вирізьблює силует Месії. До того ж, Мержинський, як відомо з листа Лесі Українки до тієї ж В. Крижанівської-Тучапської, перед смертю зробився релігійним. Сам він пояснював це відчуженням смерті, що також переводило уяву з реально буденних площин у світ давно вже прийнятих людством християнських образів.
Не треба прямих аналогій, тим паче ідентифікацій,— художній твір завжди глибший і складніший від життєвої конкретики,— але чи не присутня тут вже Міріам, от хоча б у цьому рядку з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської з Мінська: «Я не покину його так, як його покинули інші його друзі»? Лист був написаний за два дні до «Одержимої», 16 січня.
Література про «Одержиму» велика, вона завжди привертала увагу дослідників. Але якщо прочитати переважну більшість цих праць, то виникає моторошна картина якогось теоретичного хаосу — в діапазоні від «поеми надмірного індивідуалізму» до «поеми революційного романтизму». Сучасне наше літературознавство під чавунним пресом методології показувало чудеса еквілібристики в намаганні пристосувати цей твір до соціал-демократячних поглядів Мержинського, до «боротьби з реакційними теоріями сучасної поетесі дійсності». Літературознавці цього типу тлумачили «Одержиму» як заклик до активних дій напередодні революції 1905—1907 рр., а в самій Міріам вбачали «світлий образ борця».
І навпаки, дехто з дослідників давніших, а серед них були і дуже розумні люди, чомусь побачили в Міріам надмірний індивідуалізм. Передмова Б. Якубського у виданні «Книгоспілки» так і називалася — «Поема надмірного індивідуалізму».
Були навіть не вельми етичні спроби пояснити фанатичну любов Міріам до Месії самотністю самої авторки, її хворобливістю, взагалі причинами особистого порядку, що теж не мало жодного відношення до культури літературознавчого мислення.
Мабуть, на той час тільки М. Зеров по-справжньому глибоко і точно зрозумів суть цього «індивідуалізму», «її індивідуалізм — бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства, проти його невільницького духу й пасивності»,— писав він у своєму критико-біографічному нарисі про Лесю Українку. І далі: «Це звичайне явище, коли ватажок, поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно».
Це не індивідуалізм. Це бунт пораненої душі. Душа ця поранена фарисейством.
Голос Міріам — це, властиво, голос волаючого в пустелі. Це розпач не від того, що не зрозуміли її, а від того, що вона зрозуміла їх. Зрозуміла всю глибину їхньої ницості. Чого ж вона — «ненавистю спотворена в обличчі»? А яке обличчя повинна мати людина, котра побачила тих, що ще вчора «тричі одрікалися від нього», а сьогодні прийшли як «прихильні друзі», можуть вже й поплакати, бо це вже нічим не загрожує.
Тут же ще одне. Чому Міріам така нетерпима? Тому що душа її звернута до одного. Вона має право на сумнів і протест. А Месія мусить бути толерантний. Його філософія мав бути прийнятна для всіх. Максималізм не поведе за собою маси. Тому він рівний і спокійний з Міріам. Хоч, може, й розуміє її. Хтозна. Чо-мусь-то душа його «смутна до смерті».
Це дивовижне прочитання Біблії. Ось що стоїть за гірким рядком Євангелія від Луки: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе!»
Тут все — і розп'ятий Христос, і укаменована Міріам, і полохливі купки потайних прихильників, і злостиво цинічні натовпи ворогів, фарисеїв і саддукеїв, і преторіанців, і їхніх слуг,— хіба це не вражаюча картина, характерна не лише для тих часів, хіба в ній не відбита суть багатьох ситуацій, знайомих і кожній сучасній людині?
Тож якою поверховістю позначені твердження такого, наприклад, штибу: «Від «Одержимої» в драматургії Лесі Українки бере початок послідовне і всебічне розвінчання реакційної суті християнства»! (Так, наче реакційна суть була кимось колись увінчана).
Тим часом в «Одержимій» с нечуване морально-етичне відкриття, котре могло б бути актуальним для духовного життя людства. Адже тут, може, вперше в історії світової літератури піддасться сумніву доцільність такої жертви в ім'я такого людства. Міріам вважає, що Христос — властиво, один, за кого варто йти на муку.
І вона правом любові, вірності і віри посперечалася з самим Месією. Вона повстає. Може, це абсурдний бунт. Але інакше вона не може. Вона мусить довести, що не тільки Месія прийняв муку за всіх, але і хтось же здатен прийняти муку за нього. Інакше люди не варті такої жертви. Це вищий вияв етичної позиції. Тим більше, що їй найтяжче: вона смертна, і смертю смерть не подолає. Але вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього піхто померти не здатен.
І якби її помітили євангелісти — цю укаменовану на Єрусалимському майдані жінку,— то це була б ще одна постать, ще одна іпостась спокути.
Христос — це спокута за людські гріхи перед Богом.
Міріам — це спокута за людські гріхи перед Христом.
Перші мученики прийдуть пізніше, а тоді вона була єдина.
Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу. Це якась неймовірно гуманістична етика підказала їй цей образ.
Не кажучи вже про мистецьку досконалість цього твору. Він же не тільки написаний, в ньому є елементи сценографії і навіть інтуїтивної режисури.
Бідна ж наша сцена, що не почула голосу Міріам!
А якби вже кілька поколінь актрис виросло на цій ролі, якби кожна шукала свою Міріам, якби про їхню гру, про різні художні рішення була велика і ґрунтовна фахова література, то досі зовсім іншу славу мав би наш театр.
Спроби поставити «Одержиму» були, але без великого успіху. І глядачі, й актори, виховані на «типових характерах в типових обставинах», як вони могли збагнути цей твір, цей моральний імператив віри і одержимості?!
6. Біблійні мотиви та гуманістичні ідеї в умовах політичних утисків
Драматична поема «На полі крові» та драматичній етюд «Йоганна, жінка Хусова» написані через вісім років після «Одержимої».
Однак ці три, такі сюжетно і стилістично різні, твори в якийсь дивний спосіб зв'язані між собою. Не тим, що сюжети біблійні, що дія відбувається в древній Іудеї. Ні, насамперед тим, що твори ці являють собою дивовижний світ складних віддзеркалень одного кола проблем.
Розпачливий бунт Міріам, тихий стоїцизм протистояння Йоганн і на противагу їм — анатомія зради — все це, через поляризацію духовних цінностей і рептильного прагматизму, складається в психологічно цілісний триптих віри, вірності і відступництва.
«На полі крові» написано взимку 1909 року, далеко від України, в Грузії, у Телаві. Це був дуже тяжкий рік для Лесі Українки. Зі здоров'ям різко погіршало, постала необхідність їхати на лікування до Єгипту. Мучила розлука з рідними, одірваність від України, звістки, одна одної гірші,— про хворобу батька, про розгул реакції, про обшук на квартирі матері, в Києві, по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, де надзиратель Шидловський, в присутності понятого Савостьяна Скрипки, глупої ночі до ранку нишпорив по шухлядах, все перекидав у вітальні «ш в ридикюле обысканной» перемацував приватні листи. Навесні помер батько. Дуже розхворівся чоловік. З грошима було тісно, умови життя не з кращих. Кімнати схожі на ліхтарні — дме, холодно. Дорожнеча. Словом, «проза життя» тут, в Телаві, давалася важко, зате поезія обступала звідусіль.
Це була колись столиця кахетинських царів, збереглися старовинні історичні мури, мальовничі руїни. В здичавілих садах тонули покинуті пустки — від якихось новітніх, ближчих за часом трагедій.
В добру погоду Леся Українка «проводила весь час на балконі, звідки ясно було видно всю Кахетію і чарівну Алазанську долину — аж до самих Кавказьких гір»,—пише у своїх спогадах Іван Пааташвілі.
Отам, очевидно, в тій Алазанській долині, і побачила вона ту стежечку, якою йшов з Єрусалима прочанин з тиковкою на ціпку. І ту нивку попід глинищем, яку обробляв Юда мотикою.
Тільки першорядний драматург може так точно знайти мізансцену. Поле скудельне під Єрусалимом. Нивка, куплена за тридцять срібняків. Цим сказано все. ір написаний швидко, але робота над ним тривала. Вже й надіславши рукопис до журналу, Леся Українка листом до редакції вносила деякі зміни і конче просила зняти весь фінальний епізод — розмову Юди з трьома жінками, котрі теж ішли з Єрусалима,— як неорганічний для концепції твору. Вона була нещадна до себе в роботі. До того ж, безпомильним слухом драматурга чула своє слово мовленим зі сцени.
В особі цього драматурга український театр мав унікальну можливість для найвищого злету. Але ні політичне становище України, ні стан театру на той час, ні рівень громадянської свідомості, ні ступіиь громадянських свобод,— а все то речі взаємозв'язані і взаємообумовлені — не дали цій можливості реалізуватися.
У нас люблять говорити про світове значення творів Лесі Українки. Особливо приємно процитувати, наприклад, французького професора Жоржа Люсіані: «Поряд зі Стріндбсргом, О'Нейлом ...драматичні поеми Лесі Українки становлять вершину театру нашого століття».
Безперечно, становлять. А точніше: становили б — якби вони ставилися, якби вони йшли на сценах і своїх, вітчизняних, і європейських театрів. А чого ж ми хочемо від європейських, якщо й у себе дома не спромоглись?
Мистецька ж репутація у світі залежить ще і від того, як ми самі осмислюємо себе, своїх письменників, свої культурні надбання. Чи становить собою інтерес для світу паша сучасна теоретична думка? І чи уявляємо ми собі, що то за інтелектуальний альпінізм — «вершина театру нашого століття»?
Леся Українка давно вже була б там, якби не обрубані всі троси.
Невеличка Норвегія, місто Крістіанія,— хто б його знав і чи мала б Норвегія такий мистецький престиж у світі, якби свого часу не виявила таку мудрість і далекоглядність? З'явився молодий талановитий хлопець, якому ще 30-ти не було, як йому довірили бути керівником національного театру в Крістіанії. Призначили стипендію, відправили в Європу, щоб освіти набрався, талант розвинув. Він довго був у Європі, понад чверть століття. Зате ж і «Пер Гіонта» написав. Норвегія благословила Генріка Ібсена, він їй сторицею віддав. Своєю світовою славою. Музикою Гріга на свій твір. Неповторністю образу Сольвейг. Входженням Норвегії у культурну свідомість людства.
Чи можливе щось подібне було б у нас? Леся Українка ще кордону не переїхала, а вже йшла реляція з Петербурга в київське жандармське управління: «Що ж стосується... вибулої за кордон дворянки Лариси Петрової Косач, то про обшук її, при поверненні в Росію, будуть віддані Департаментом поліції відповідні розпорядження па прикордонні пункти...» Причому «закордоном» вважався вже і Львів, а поняття Росії поглинало і Україну.
«Мені судилося жити й працювати у тяжку добу,— писала ще зовсім молода тоді Леся Українка до М. П. Старицького,— хто зна, чи діжду я кращої, Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора..,»
Україна — з її героїчною історією, з її великою культурою, з її самобутнім народом, з її давньою мукою — це була закрита реальність для світу. Це була «окраина России». В п'ятитомній «Истории русского драматического театра», виданій уже в наш час (М., 1977—1980) про національний театр цілого народу говориться в контексті загальноросійському, та й то в розділі «Провіпціаяльний театр». Тобто Київ. Харків, Одеса — все це була провінція Росії. Одеса, втому ж виданні, називається — «южине ворота России», через котрі «русская пшеница разливалась по всей Европе».
Кращі сили української культури були, в той чи інший спосіб, відторгнуті від неї. Чи засланий до Вілюйська Павло Грабовський, чи пригрітий у Петербурзі син останнього гетьмана України, видатний геолог, почесний член Російської Академії Наук Г. К. Розумовський. Ректор Київської академії, її професор риторики і піїтики Феофан Прокопович за наказом Петра І був переведений до Петербурга. Нащадок Богдана Хмельницького писав у Петербурзі водевілі, і, мабуть же, не бездарні, бо «Замужнюю нєвесту» писав разом з О. Грибоєдовим і князем І. Даховським. Народжений у Полтаві М. І. Гнєдич, внук козацького сотника Гніденка, став видатним діячем російської культури, перекладачем гомерівської «Іліади». Син священика з Чернігівщини Осип Бодянський був професором Московського університету. Михайло Драгоманов обіймав посаду професора всесвітньої історії у Софійському університеті, з Київського був звільнений. Зате там професорував чорносотенець, він Же й тодішній голова Київського цензурного комітету, котрий підписав донесення на драматичну поему «На полі крові».
Так складалася культурна реальність на Україні.
Всі системи духовних комунікацій зі світом були перервані. Інтелігенція періодично вибита. Над кожним, хто писав українською мовою, висів жупел сепаратизму.
Коли в Берліні Леся Українка дивилася «Потонулий дзвін» знаменитого тоді Гауптмана, ніхто не знав — ні публіка, ні актори,— що в залі присутній один з найбільших письменників світу — ота, в ложі бенуар — тендітна жінка з попелястим волоссям, з інтелігентним зболеним обличчям. її не впізнавали на вулиці, не наводили на неї бінокль у театрі, не провідували в клініці доктора Бергмана, не шукали зустрічі з нею репортери журналу «Цайт».
У Європі був один час, на Україні — інший.
І коли Леся Українка поверталась па Україну, там теж не всі тямили, що перед ними письменник світового масштабу, митець, причетний до вищих духовних цінностей, людина, що могла б дати національному театрові незмірно більше, ніж пін міг взяти.
Найсумніше, що вона все це бачила, розуміла, свідомо прийняла свою долю. Вона знала свою безвихідь у ті «глухонімі часи».
Бо коли Торкватто Тассо божеволів, то його мучителі добре знали, хто він. Вони йому хоч мертвому, а таки поклали на груди лавровий вінок. А про Лесю Українку поліцейський пристав писав: «...некая Леся Україніка», часом плутаючи її з «Еленой Пчелкой»,— для нього це було всього лише коло людей «сомнительной благонадежцости».
Навіть інтелігентні люди, такі як Мачтет, Мержинський, думали, що якби вона писала російською мовою, то це б надало її творам якогось вищого статусу. І в Телаві, де вона якийсь час жила, ніхто навіть не знав, що вона письменниця. За спогадами І. Пааташвілі, всі її знали як дружину тамтешнього мирового судді К. В. Квітки, а що вона поетеса і гадки не мали.
Дрімучий Вій самодержавства обвів навколо неї крейдяне коло.
Навіть такий прогресивний видавець, як Марія Малих, тільки й могла пригадати, що от, здається, Леся Українка перекладала для її видавництва Аду Негрі. А що саму Лесю Українку можна ж було перекласти, то якось і на думку не спало, хоч Марія Малих і твердить, що «завжди цінувала її як ідейну письменницю».
Деяким просвітянам здавалось, що то непатріотично, що Тірца не в плахті. Про неї писали, що вона «затуманює голови всілякими Кассандрами». В іншому колі її цінували за переклад «Маніфесту». А вже в наш час її стабільно назвали «співачкою досвітніх огнів».
А то був керманич, котрий вів корабель національної культури в морі культури світової. Але цей корабель потрапив в українські Бермуди.
Українські Бермуди поглинають своїх великих.
7. Радянська традиція трактування творів Лесі Українки
Посилено вивчаючи здобутки соцреалізму, літературознавство на протязі багатьох десятиліть зовсім розгубило інструментарій художнього аналізу, а часом і професійну етику. До творів Лесі Українки звично підходили з соціально-класовим критерієм. Навіть на суперобкладинці книги, яка містить в собі «Одержиму» і «Вавілонський полон», можна побачити такий основоположний вслід теоретичної думки: «В своїй творчості вона розглядає історію суспільства як історію боротьби класів».
В «На полі крові», зокрема, вбачають насамперед глибину соціального аналізу, реалізм у зображенні Юди, в цілому ж твір подають як рішучу відсіч апологетам відступництва після поразки революції 1905— 1907 рр. Причому в апологети відступництва, з їхньої легкої руки, потрапляє Вннниченко в компанії з Пшибишевським та Арцибашевим, і в першу чергу Леонід Андреев з його повістю «Юда Іскаріот».
Ось зразок такого теоретизування: «Для Лесі Українки важливо було спростувати «реабілітацію» зради на тому ж матеріалі, яким користувався Л. Андрєєв. її тлумачення Юди завдавало нищівного удару по «Юді Іскаріоту» Л. Андреева. Тріумф залишився за Лесею Українкою». Так і написано: тріумф.
Якась теоретична прострація, якесь «бажане за дійсне», якась відсутність уявлення про реальні тодішні літературні процеси. Адже для того, щоб це була ефективна відсіч Леоніду Андрееву чи, як в іншому місці сказано, «ренегатам і декадентам», треба як мінімум щоб російський читач, і ті ж таки декаденти, і сам Андрєєв, прочитали цей твір, А навіть , номер «Літературно-наукового вісника», де він був надрукований, відразу ж був конфіскований, редактор притягнутий до судової відповідальності. І якщо й був російський переклад, то для потреб слідства і прикладений до листів «дєла», зробив цей переклад якийсь завідуючий центральним архівом Каманін. Першим рецензентом твору був товариш прокурора Київського окружного суду Дородніция. Та священик Глаголєв.
Цензори побачили в цьому творі «образу другої особи святої Трійці, священного письма і таїнств Євхаристії». І твердили, що авторка порушила тайни євхаристії, з такою ж категоричністю, як згодом уже радянські літературознавці, що ця драматична поема «завдала і продовжує завдавати нищівні удари по зрадницькій політиці українських буржуазних націоналістів».
Отакий тріумф. Поки тяглася судова розправа над цим твором, Леся Українка дописувала «Руфіна і Прісціллу», яких чекала приблизно така ж доля, і несла свій хрест українського письменника з подиву гідною мужністю і терплячістю.
Час був, справді, страшний. Проблема зрадництва набула особливої актуальності, як завжди в період, коли оголюється суть механізмів реакційної влади. Протрухла твердиня самодержавства вся була наскрізь проточена потайними ходами провокаторів. Якраз був викритий Азеф. За кожним рогом ввижались містичні обриси велетенського вуха. Втома і зневіра охоплювали суспільство. Хто злякався, хто відступився, хто занепав, а хто і справді пішов па психологічні перверсії в пошуках виходу з цієї вседержавної імперської трясовини.
Працювали і прогресивні письменники, і відсвіт їхнього шляхетного гуманізму лягав па великі дистанції. Але істероїдні напрямки в такій історичній ситуації голосніші. «Лптературный распад», «мутная осень» запанували в літературі, одначе була також і ціла «эпидемия сборников», де могли друкуватися всі «декаденти і ренегати». А па Україні добре, що з солідних часописів був уже в Києві «Літературно-науковий вісник», а то ж все забивав чортополох реакційних київських газеток.
8. Психологізм «На полі крові» - вияв прагнення до незалежного українського театру
Прикро, що довгий час літературознавчі праці в Україні були захаращені штучним пафосом вульгарної соціології. Сприймати «На полі крові» лише як безпосередню реакцію па тодішні події, як полеміку з декадентами чи конкретно з твором Л. Андрєєва у світлі того, що сказав про нього через три роки Горький,— це і антинауково, і неетично. Якби художній твір мав значення лише як віддзеркалення певних проблем певного історичного періоду, то він би втратив своє значення вже за десяток років. Тим часом твори Лесі Українки, в міру глибини їх прочитання, набувають все більшого значення.
Проблема Юди в літературі не одновимірна, вона має свій складний психологічно-філософський спектр, свою мистецьку історію. На фресках фра Анджеліко у Юди, як і у інших апостолів, навколо голови теж німб, але обернутий в пітьму — як чорне сонце. Саме ім'я Юди означає хвалу Господу, тим страшніша його зрада, тим болючіше люди протягом віків дошукувались причин відступництва. Ще в II столітті була така секта — каїніти, котрі пояснювали вчинок Юди як його трагічну приреченість здійснити акт зради, бо хтось же мав зрадити Христа. Відлуння таких тлумачень дійшло й до літератури XX століття, і чим складніший був історичний період, тим більше було зигзагів у психологію. Писав про Юду аргентинський письменник Борхес. Писав Максиміліан Волошин. У одного грецького письменника, наприклад, Юда національно непримиренний і відступився від Христа через його універсалістську проповідь. Видно, це відповідало якимсь проблемам, які зачепив саме той письменник. З Л. Андреєвим теж не так все просто. Чо-мусь-то Олександр Блок писав про його повість: «За нею — душа автора — живая рана». Не «апологія зради», зауважте, а «живая рана». Надмірна ідеологізація фатальна для свідомості. У нас звикли до однозначних ярликів. А В. Львов-Рогачевський, приміром, в книзі про Л. Андрєєва пише, що у цього художника «завжди дві відповіді, два рішення, два полюси». А є художники, у яких тільки питання,— і жодної відповіді. А є й такі, що помиляються, і тим не менше — художники.
У візантійській іконографічній традиції Юда завжди повернутий в профіль, так, як зображують диявола,— щоб люди не зустрілися з ним очима.
Леся Українка у своєму творі зробила дивовижну річ. Вона повернула Юду обличчям до людей. Не їм, а йому повинно бути страшно. Він повинен одвести очі.
Драма збудована як діалог. Але слово насамперед надане Юді. Говорить христопродавець. Дідок-прочанин своїми запитаннями лиш ніби простукує чорні провали душі відступника.
Ця філігранна психологічна перкусія виводить на яв як типологічні, так і суб'єктивні нюанси зрадництва у всьому гадючому комплексі його стимулів і причин. Перед нами абсолютно реальний, зниділий, по-своєму нещасний, запобігливий і водночас агресивний, безвихідно закомплексований своїм злочином, живий, темний і огидний чоловік.
Це спіритуалістичний реалізм письма, реалізм парадоксів. Ефект присутності в проломах незбагненного.
Леся Українка мріяла про незалежний театр, як свого часу Байрон — про театр інтелектуальний. Саме для такого театру і написаний діалог «На полі крові». Спроби поставити його відносяться до 20-х років та, знову ж таки, до ювілейного 1971 року. Запам'ятався моноспектакль С. Максимчука в режисурі М. Мерзлікіна.
Не тим сильний цей твір, що в конкретний час його написання дав комусь безпосередню відсіч. А тим, що проблеми його вічні.
Етична парадигма історичного буття.
У всі часи, у кожному суспільстві завжди хтось обробляє свою нивку, куплену за тридцять срібняків,
9. «Йоганна, жінка Хусова»
Весною того ж 1909 року був написаний драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова». Це вже не діалог, тут кілька дійових осіб — і вельможець Хуса, і його мати Мелхола, і лукава рабиня самаритянка, і виноерпець, кравчий, управитель, і гості з Риму — «високородішй Публій» та його дружиш Марія. Тут і розмови, й репліки, і конфлікти. Але це діалог. Йоганні нема з ким розмовляти. У неї свій постійний німий діалог душі з небом, своя надія все перетривати і піти вслід за розп'ятим Месією.
Але якщо в «Одержимій» та «На полі крові» домінує сувора графіка письма, то цей твір вже не позначений таким аскетизмом стилю. Тут вже світлиця «уряджена по-східному», тут кубок з яшми, «оправний в чорнім сріблі», тут «килими жовтогарячі, крокосом заткані». Тут живопис яскравий, колоритний. Усі ці персні з дорогого каменю, фамільні перли, за якими пірнали триста водолазів, коштовна камея, діадема старого золота,— тим тьмяніша е цьому антуражі нечистої проби душа Хуси; І хоч діється в Галілеї, за часів євангельських,— проступають знайомі риси примітивного пристосуванця, перевертня, для якого «гаї та луки» галілейські вже є лише римською провінцією, який вже й матері велить звати себе на римський штиб — Хузаном.
Вражає постать Поганий, колись господині цього дому, а тепер — сумної тіні на його розкішних килимах. Хто хоч раз прочитав цей твір, тому ще довго стоятиме в очах гіпсова маска страждання — обличчя Йоганни, коли вона мусить вийти до гостей, Стражденне бліде обличчя, яке служниця розмалювала,— тим трагічніше воно виглядає під невластивим для Йоганни макіяжем.
Десь ми вже бачили цю жінку. Чи не та це, і котру зустріла Міріам вранці на порожньому майдані в Єрусалимі? Адже ту звали Йоганна, це вона перша сповістила Міріам радісну звістку» що Месія воскрес. Ще Міріам запитала її тоді з моторошним спокоєм приреченості: «Ти, жінко, чим торгуєш?»
Міріам не признала її за свою, не впізнала. А це сестра її. Тільки інакша. Та — як обвуглене дерево, ця — як надламана саронська квітка Обидві вони готові загинути за нього. Тільки Міріам — відразу, тут же, на майдані, через те й накликає на себе лють натовпу, щоб її укаменували. А Йогаина ще й вертається додому, ще перетерпить свою покуту, свої невидимі світу сльози. Де той тихий стоїцизм страждання, у своїй глибині, може, не менш затятий, ніж відчайдушний максималізм Міріам.
Дивовижна була б роль для багатьох актрисі Але спроби поставити «Йоганну» теж відносяться до 20-х років.
У цих трьох творах Леся Українка ніби реконструює психологічні етапи трагедії. До Голгофи. Голгофа. Після Голгофи.
І якщо досі це була трагедія віри, то далі вже наступний етап. Часи раннього християнства. Проблеми експропріації віри, коли віра перетворюється па ідеологію. Коли проростає «зерно рабського духу». Отут починається новий виток людських трагедій.
Досі ми бачили характери сильні, цілісні. Йшлося про вибір віри, про сумніви, питання, які становлять суть життя особистості. А коли віра вже набула форм ідеології,— відбувається тиск на особистість. На перший план виходить соціум. Особистість переживає свій тип деструкції. Бунт набуває нових форм.
10. Пошук істини шляхом зображення християнських общин
Комплекс цих проблем в їхній еволюції містять такі, теж не схожі між собою і теж написані в різний час, твори, як: «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «У пущі».
В кожному з цих творів подається християнська община на певному етапі — періоду раннього християнства, або вже пізніше, або вже й пуританська община XVI століття, в ситуаціях вже не тільки зовнішніх переслідувань, а й непримиренних внутрішніх конфронтацій. Соціум, община, громада, в якій гине особиста доля, підпорядкована непереборній владі приписів і догм. Все менше бунту індивідуального, все більше різних форм протистояння. Лише Неофіт-раб іще спроможний на бунт. Руфін і Прісцілла вже здатні лише на жертовність. Адвокат Мартіан шукає виходу в, так би мовити, легальних формах допомоги своїм братам по вірі, а скульптор Річард Айрон вже гине як художник в умовах духовного остракізму, відчужений від власної общини.
Драма «В катакомбах» авторського жанрового означення не має. Це філософсько-світоглядний твір, з діалогом, загостреним як мечі. Присвячений Агатангелу Кримському. Рік написання — 1905.
«Се такий був тяжкий і грізний, і величний рік,— писала Леся Українка в листі до О. Кобилянської,— стільки було в ньому страшних контрастів і «вершин і низин», буйних надій і трагічних розчарувань». Цей рік, за словами Лесі Українки, зміряв силу її духу, вона була «обдарована несподіваною гармонією настрою» її музи «з громадським настроєм». Якраз тоді вона приїхала з Тифліса, їздила в Петербург до сестри Дори, де перетривала «усі залізничні страйки», де обмарив її музу «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Твір був написаний в умовах революційного піднесення. Він позначений великою силою і динамікою думки. Це — струм актуальних пекучих проблем, пропущений крізь потужні шари історії. Дія відбувається в 11 столітті нашої ери, боротьба ідей має свої проекції на сучасність.
Дехто бачить в цій драматичній поемі певний дидактизм і прямолінійність, Можливо. Але вміти будувати такий міцний каркас логіки в сейсмічних зонах людського духу — це теж драматургія, і драматургія сильна. Зрештою, і скульптури Мікеланджело треба дивитись не з однієї точки, треба їх обійти навколо, лиш тоді вони набувають руху, відкриваючи несподівані ракурси мистецької ідеї.
Поема спочатку закінчувалась інакше. Леся Українка і тут крапку поставила трохи раніше. Це тільки посередній художник нарощує масу свого твору. Геніальний відсікає все зайве.
Багато сказано про прометеїзм Лесі Українки, посилаючись, зокрема, на відомий рядок з монологу Неофіта-раба: «Я честь віддам титану Прометею». Водночас дехто з дослідників вважає, що в цьому творі є «відступи від історичної вірогідності» (так, ніби вірогідність є наріжним каменем художньої правди). Скажімо, академік М. Гудзій свого часу зауважив, що «важко зрозуміти, чому римлянин віддав честь Прометеєві й виявляє, таким чином, добре знайомство з грецькою міфологією».
О. Бабишкін у своїй книжці про драматургію Лесі Українки вважає, що це слушне зауваження. Я так не вважаю.
По-перше, Неофіт-раб не завжди був рабом, його продали в рабство за батькові борги. Це не був темний чоловік, йому притаманна гордість, поняття честі, він «серцем голодує» за істиною.
Крім того, римська міфологія сформувалася під впливом грецької. І хоч безпосередньо Прометей не акліматизувався серед богів римського пантеону, але на предметах матеріальної культури його зображення траплялися. На етруських дзеркалах, наприклад, ще до нашої ери, на помпейських фресках, на римських світильниках. Міг же їх бачити Неофіт-раб.
Театр звертався до цієї драматичної поеми, але теж переважно в 20-х роках. Був спектакль у Ромнах, в режисурі молодого І. Кавалерідзе. Були вистави у Києві і в Харкові. Не так давно по українському телебаченню був показаний телеспектакль, котрий, крім безперечних досягнень акторської техніки, ще раз засвідчив, що для того, щоб гідно втілити задум Лесі Українки, сучасні митці недостатньо «серцем голодують».
Один а найскладніших за проблематикою і найбільших за розміром творів Лесі Українки — «Руфін і Прісцілла», драма в 5-ти діях. Дату написання точно визначити важко, бо це якраз із тих нечисленних творів, які писалися з інтервалами, протягом кількох років. Початок роботи припадає на 1906 рік. Дата чорнового автографа 20 липня 1908 року. Але ще й через два роки Леся Українка поверталася до цього твору, в травні 1910 року він був начисто переписаний. І надрукований у тому ж «Літературно-науковому віснику», до тільки щойно перед тим був конфіскований номер журналу з драматичною поемою «На полі крові».
Припущення, що ця драма навіяна долею подружжя Ковалевських — Миколи, дуже благородного, «високо толерантного» чоловіка, та Марії, народниці 70-х років, засудженої до каторги, де вона покінчила самогубством.
Твір цей потребував великої роботи над історичними джерелами, всебічної обізнаності, зокрема, в області римського права. Леся Українка зверталася до М. Грушевського. А. Кримський надсилав їй книжки. Драма ця «дуже лежала їй на серці», вона навіть вважала, що не має права вмерти, не дописавши «Руфіна і Прісціллу».
11. Винахід нових сценічних ефектів
У світовій літературі твори з такою подвійною назвою—«Ромео і Джульєтта», «Трістан та Ізольда», «Лейла і Меджнун» — це, як правило, твори про кохання, прекрасне і найчастіше трагічне.
Тут теж двоє людей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнє зазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнеча родів,— ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть у страшну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «в океані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, і кожен ухопився за свій борт.
Руфін бачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє про республіканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманні законів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистили авгієві конюшні імперії.
Прісцілла бачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.
Руфін поклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громади християн.
Прісцілла не могла зректися своєї віри, Руфін — своєї.
Разом вони не могли зректися одне одного. Так вони і шили, не зробивши жодного неетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в це гадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості.
Сцена страти Руфіна і Прісцілли взагалі варта окремого дослідження, з таким розмахом і талантом вона написана. Для сценічного втілення це надзвичайно важке завдання,— не показувати ж, як християн живцем роздирає лев чи пантера. І тоді Леся Українка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени.
Вона дає левину щелепу амфітеатру, де в кілька рядів ощирилось поспільство — усі ці крамарі, лихварі, гетери, юристи, плебеї і табулярії, жрець, вігіл і відпущеник, мотрона, вояк і наглядач з крематорію.
Це — почерк великих.
Скажімо, Словацький в «Ліллі Венеді» дає підвішеного на дереві Друїда через тінь на стіні.
Страту Дожа венеціанського Байрон теж подає не буквально, а через потрясіння натовпу, через відчайдушний вигук: «Сходами Гігантів скривавлена скотилась голова!»
Криза Римської імперії давала підстави для аналогій. Становище царської Росії напередодні революції було таке, що, як писав Іван Франко, паралелі можна було знайти «хіба в перших віках християнства». Там її і знайшла Леся Українка. У неї був задум написати цілий цикл драматичних поем під загальною назвою «Великі роздоріжжя». «Руфін і Прісцілла» — перший твір, на жаль, не здійсненого циклу.
Це були пошуки дороги па великих роздоріжжях. Та ще й бездоріжжях, Роздоріжжя па бездоріжжях — моторошний символ суспільних катастроф.
Літературна доля цього твору важка, а сценічна, власне, ніяка. Ще не встигла скінчитись судова справа по обвинуваченню редактора за опублікування «На полі крові», як вже було заборонено ставити «Руфіна і Прісціллу» (в 4-х діях, навіть без «коро-мольної» п'ятої). Виконуючий обов'язки цензора драматичних творів якийсь камергер Алфьоров написав: «Считаю пьесу для представлення неудобной». І п'єса була знята з репертуарного списку на 1912 рік. Світла рампи вона так і не побачила. Та й надрукована була спочатку в дуже скаліченому вигляді, дороблена й перероблена з огляду на цензуру, з друкарськими помилками, та ще й без останньої дії.

12. Загадка адвоката Мартіана
Невдовзі після «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка підняла ще одну сізіфову брилу з цього ряду проблем. Восени 1911 року в Грузії, в центрі Долішньої Імеретії м. Хоні, цих «грузинських Атенах», була написана драматична поема «Адвокат Мартіан» (податкова назва — «Мученики»). Дія відбувається в III столітті в м. Путеолях біля Неапольської затоки.
В Римі вже ніхто не йшов на смерть, в Римі йшли на видовища. Одним з таких видовищ була мученицька смерть християн.
Мартіан — не мученик. Він той, що мусить жити і працювати серед чужих, щоб допомогти своїм. Він — адвокат мучеників. А його власна мука прихована й законспірована, як і справжні стимули його діяльності.
Твір написаний в часи посилення реакції, коли політика царизму щодо України набувала особливо патологічних форм. Переслідувався кожен прояв живої думки, заборонялося заснування будь-яких «инородческпх» товариств, хоча б вони й мали мету чисто культурницьку, бо, як писав у 1910 році міністр внутрішніх справ у своєму рапорті до сенату, заснування таких товариств «противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине».
Навіть уже не Малоросії, а — «бывшей Украине»! Молодь шукала виходу в протесті, старші — в терпінні, в пошуках розумних альтернатив. Хронічна хвороба самодержавства — шовінізм — давала тяжкі ускладнення на психіку суспільства, па характери, на стосунки між людьми, на розуміння громадянського обов'язку, що, зрештою, призводило одних до відчаю, інших до подвижницького стоїцизму, а ще інших — до подвійної моралі, подвійного мислення, подвійної лінії поведінки, і вже аж в наші дні дало нечуваний феномен мало чи не соціальної шизофренії.
Тому не дивно, що в трактуваннні образу адвоката Мартіана дослідники так і не дійшли згоди. Одні в ньому бачили героя, борця, мужню і віддану своїй справі людину, інші, навпаки, «фіктивного героя мертвого обов'язку». Дехто вважав, що це тяжкий подвиг самовідречення, а дехто — що це подвійна гра. Література про «Адвоката Мартіана» невелика, але наговорено багато, часом діаметрально протилежного. Приміром, одні твердили, що Леся Українка поділяє погляди Мартіана, інші, навпаки, що вона їх засуджує.
А чому неодмінно — поділяти, засуджувати, розкривати, таврувати, возвеличувати? Письменник може і аналізувати, і застерегти, і навіть просто констатувати, на розсуд людський. Твори видатних митців не надаються до однозначного тлумачення, на догоду тій чи іншій концепції. Бо це ж та сама експропріація істини, проти якої завжди була Леся Українка. А хто такий адвокат Мартіан і як до нього ставитися, це кожен може визначити сам для себе, і не лише ради осмислення конкретного художнього образу, а і як свою життєву позицію. Бо й остання чверть XX століття дає не менше прикладів цього болючого явища, як і перше десятиліття. Як часи раннього християнства, так і часи нинішнього пізнього прозріння.
13. Проблема творця у драмі «У пущі»
Драматична поема «У пущі» являє собою інший зріз проблеми.
Поспільство і митець. Драма «похованого артиста». Це один з перших драматургічних задумів Лесі Українки. Почала вона писати цей твір ще до «Іфігенії в Тавріді», року 1898-го. її. Филипович вважав, що й раніше, ще за життя М. Драгоманова. М. Зеров писав, що постаті англійських пуритан, немов «одлиті з чорної бронзи», «навіяні біографією Мільтона», книгу про якого дав Лесі Українці М. Драгоманов десь іще коло 1895 року.
Твір писався довго, з перервами, був закінчений у 1909 році. Сценічна доля цього твору щасливіша. Його ставив Лесь Курбас у Молодому театрі, Гнат Юра після війни у театрі їм. І. Франка, а на початку 80-х років учбовий театр Київського театрального інституту.
Дія драматичної поеми відбувається в XVII столітті, коли вже не християнство переслідували, а вже воно боролося зі своїми єресями, розколовшись на окремі течії, навіть секти, коли пуритани змушені були покинути Англію і заснувати свою общину в пущах Північної Америки.
І треба ж було, щоб саме в середовищі пуритан, суворих і аскетичних, народився талановитий митець, скульптор, що творить красу пе лише канонізованих форм. Ситуація драматична і парадоксальна.
Пуританська громада емігрувала зі Старого світу. Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. А тут легше було розчистити віковічні пущі, ніж ті «лихі терни», що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині гуманізму — в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Якого не розуміють і цькують. А коли він залишає общину і їде у вільніший, цивілізованіший Род-Айленд, то тут, на відміну від темного фанатизму пуритан, наражається на цілком світлий прагматизм енергійних ділків уже нового штибу. Там пуритани з його воску поліпили свічки. Тут не проти побачити в цьому компаньйона для випалювання горщиків. Там його скульптура викликала святенницький жах, тут її хочуть пристосувати для утилітарного вжитку, як манекен для кравчині.
Куди подітися митцеві? Чи він скульптор в американській пущі, чи він український поет Іван Франко, що марнував свої сили на каторжну літературну поденщину -, чи сама Леся Українка, що задля громадських справ нерідко полишала свої творчі плани «зі скрученими головами», що виснажувала свій геніальний розум на пошуки виходу з бездоріж. Скрізь той же вбивчий для натхнення лейтмотив: «умови моєї роботи...», «умови мого життя...», «умови нашої сцени...» Останній монолог Річарда іде під звуки реквієму. Страшний двигун регресу — темнота. Прадавній і закинутий в майбутнє.
Бо як колись в оселі Руфіна перші християни замазали глиною прекрасну античну мозаїку, так через багато віків уже новоявлені атеїсти здеруть неповторні розписи бойчукістів...
Поет прогнозує на віки.
Завершенням цього кола проблем є задум твору, на який вже Лесі Українці не вистачило життя. На смертному ложі вона встигла продиктувати лише задум «На передмістю Александрії...» Це мало діятися в ті часи, коли нова віра вже перемогла, зміцніла «і в свою чергу стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці», Ув'язнений вчений грек Теокріт, його схоплено на сходах храму за те, що не визнавав догматів християнської віри, вважав, що нема рабів божих, а повинні бути вільні тілом і духом люди. Ще не урвався золотий зв'язок поколінь, і діти ув'язненого філософа намагаються врятувати його збір папірусів, «хоч найдорожчі писані речі». Але вже нема де, нема як. І вони вночі, крадькома, ідуть в пустелю, закопують рукописи просто в пісок.
Мимоволі цей твір хотілося закінчити прокляттям. Але Леся Українка закінчила благословенням.
Молитвою, щоб Геліос зберіг наші скарби.
14. «Вавілонський полон» і «На руїнах» - відбиття долі українського народу
Своєрідний диптих становлять «Вавілонський полон» і «На руїнах». Тут Леся Українка вийшла ще на одне пекельне коло проблем: неволя. Сюди можна віднести і діалог «В дому роботи, в країні неволі», а також драматичні поеми «Бояриню» та «Оргію». Написані в різний час — від початку століття до останнього року шиття, твори ці об'єднані одним болем. Біль цей був невідступно при ній, то проривався зойком в такому, скажімо, вірші, як: «І ти боролась, як Ізраїль...», то прокладав собі русло у вулканічних породах поем.
«Вавілонський полон» написаний в 1903 році, в Сан-Ремо, де Леся Українка відбувала своє лікування дві зими. Перша назва у чернетці була — «Над Євфратом». Потім на зміну цій географічній назві прийшла назва як формула; «Вавілонський полоті». Формула, що розв'язує багато історичних рівнянь.
Вавілонський полон — це один з найтрагічніших періодів у стародавній історії іудейського народу, коли цар вавілонський Навуходоносор взяв облогою Єрусалим, спалив храм, сплюндрував місто, а колись гордий і незалежний народ перетворив па невільників.