Вирішення проблеми про здібності до творчості лежало в слові "колективне". Не кожна дитина здатна придумати нове, але якщо зібратися утрьох-учотирьох, та ще разом з дорослим, то хоч яка-небудь думка народиться, це вже обов'язково; хоч яке-небудь поліпшення буде придумано. Причому і той, хто реально придумував, і той, хто лише піддакував або виражав сумнів, - всі відчувають себе співавторами, всі говорять: "Це ми придумали". Якщо ж такі справи стали звичайними, то через декілька років навіть самі нетворчі діти починають пропонувати ідеї. Дух творчого колективізму наповнює все дитяче життя, і стає зрозуміло, чому ж колектив необхідний.
Адже якщо виховання - дія на дитину, то колектив - лише додаткове навантаження на вчителя, і в багатьох школах саме так і відносяться до ідеї виховного колективу. Іншим же здається, ніби колектив потрібний для посилення тієї ж самої дії, і так з'являється ідея постійного, на рік або на багато років вибраного дитячого активу, що прагне догодити і одноліткам, і дорослим.
Коли в колективі дітей не заохочується творчість, немає сумісного породження ідей, спільної організаторської роботи, сумісної оцінки її, то він приносить більше шкоди, чим користі.
Людина виховується, покращуючи навколишнє життя. Така природа виховання. Вихователі повинні не опікати, не передавати готовий досвід, а діти повинні не споживати зусилля вихователів; ні, вони разом повинні покращувати навколишнє життя. Тільки тоді йде виховання. Навколишнє життя - все життя навколо дитини у всіх її проявах. Щоб учити дітей творчому підходу до життя, треба організувати колективну творчу і колективну організаторську діяльність - в ній-то і розвиваються здібності дітей і підлітків.
Ось така логіка шикується. Тепер ми можемо відповісти на питання про роль старшого, про роль вчителя і вихователя. Його робота міняє напрям. Якщо зазвичай велику частину зусиль доводиться витрачати на організацію життю хлоп'ят і підтримку дисципліни, то в логіці Іванова майже все, якщо не всі зусилля старшого прямують на творчу сторону справи - нові ідеї, на спонуку до творчості, на уміння аналізувати колективне життя. І ось що найцікавіше: виявилось, що всупереч всім очікуванням дорослий при цьому не обов'язково повинен бути особливо творчою людиною, здатною фонтанувати ідея мі, - зовсім немає! Цілком достатньо, якщо у нього є звичайні педагогічні здібності підтримувати думку дитини і радіти, якщо вона хоч трохи успіху.
Ні єдиного рецепту немає в роботах І.П. Іванова; ви не знайдете в них відповіді, що робити, якщо дитина вкрала, лінується, якщо у нього погані схильності. Нічого цього немає, але є ідеї, які, коли їх утілюють в життя, призводять до того, що з дітьми нічого поганого і не відбувається, а проблема дисципліни практично знімається. Адже якщо дитина вкрала, то немає "правильної" педагогічної реакції, - покарати його буде так само невірно, як і не карати. Треба побудувати таке дитяче життя, щоб нічого поганого з дітьми і не траплялося, не могло трапитися, треба займатися дітьми до того, як вони стануть не виховуваними, - турбота про здоров'я завжди ефективніша за лікування. Ось це і робить І.П. Іванов. Його ідеї зростають з глибин теоретичних підстав, що пояснюють саморух виховання, і піднімаються до найбуденніших практичних проблем. [10]

1.2.2 Використання виховного потенціалу дитячого колективу за А.С. Макаренком

Якнайглибший сенс виховної роботи, полягає у відборі і вихованню людських потреб, в приведенні їх до тієї моральної висоти, яка можлива тільки в безкласовому суспільстві і яка тільки і може спонукати людину до боротьби за подальше вдосконалення. У творах Макаренко міститься широка і смілива програма вивчення рушійних сил розвитку людської особи, де їх головна роль відводиться вихованню потреб колективу.
Головними засобами педагогічної теорії А.С. Макаренка виступають принципи паралельної дії. „Моїм основним принципом... завжди було: як можна більше вимоги до людини, але разом з тим і як можна більше поваги до неї”. Ним підказані і методичні розв’язки цієї формули: виховання працею і довір’ям, організація сьогоднішньої і завтрашньої радості дітей, педагогіка паралельної дії, принцип мажору і традиції у життєдіяльності колективу, формування активу і здорової громадської думки і багато ін. Слід підкреслити, що формуючий колектив і виховуючі відносини у ньому він вимагав „індивідуального корективу”, який розумів, як встановлення кожної окремої індивідуальності, що є важливим аспектом особистісно-орієнтованого виховання.
Колектив, на думку А.С. Макаренка, - стале об’єднання дітей, яке має суспільно-значущу мету, спільну діяльність, спрямоване на реалізацію цієї мети і характеризується стосунками взаємовідповідальності. Великого значення
А.С. Макаренко надавав традиціям, святам, символіці та атрибутиці в житті колективу. Свята і традиції, вважав він, збагачують духовне життя вихованців, роблять його радісним і щасливим.
За А.С. Макаренком ознаки колективу такі: суспільно-цінна мета, спільна діяльність, відносини взаємної відповідальності, наявність органів самоврядування, єдність з іншими колективами, чітка структура, постійна динамічність. Стадії розвитку: створення, наявність активу, розквіт, підкорення соціальним вимогам. Шляхи формування: налагодженість роботи активом, звітність у зробленому, колектив не може розвиватись без перспектив.
Великого значення А.С. Макаренко надавав вихованню почуття обов’язку, відповідальності і дисципліні у колективі. А.С. Макаренко вважав, що дисциплінованість виховується правильною організацією всього життя вихованця. У ній проявляють вольові якості, здатність до гальмування, стриманість, витримка. Колоністи оволодівали саморегулюванням поведінки, гальмуванням бурхливих проявів негативних емоцій, підтримували порядок у всьому.
Теорія Макаренка врахувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання. Педагогічні переконання А.С. Макаренка (1888-1939) складаються впродовж 20-х - 30-х років минулого сторіччя про особу дитини і її розвиток, що є вченням про формування особи в колективі. Учення А.С. Макаренко узагальнило його багатющий педагогічний досвід і стало основою для подальшої роботи в області колективного виховання.
У науковій концепції Макаренка розвитку особи в середовищі колективу розглядалася в багатьох аспектах (взаємини особи і колективу, перспективні лінії розвитку особи, формування мотиваційної сфери особи, становлення характеру і ін.).
Відносини особи і колективу, являє собою те, що колектив - це сукупність індивідів, що однаково реагують на ті або інші подразники, викликали протест Макаренка, який розглядав колектив як цілеспрямований комплекс організованих осіб. А там, де є організація колективу, там є органи колективу, там є організація уповноважених осіб, довірених колективу, і питання відношення товариша до товариша - це не питання дружби, не питання любові, не питання сусідства, а це питання відповідальної залежності. Така постановка питання давала Макаренку можливість, змінюючи положення особи в колективі, робити на неї істотний формуючий вплив. Причому сам вихованець і не підозрював, що був об'єктом виховання (принцип паралельної дії).

Розділ ІІ. Теоретичні основи виховання дитячого колективу за В.О. Сухомлинським

2.1 В. О Сухомлинський про особливості функціонування колективу

Щоб уміло здійснювати педагогічно продуманий навчально-виховний процес у колективі, кожному вчителеві слід мати чіткі уявлення про основу функціонування дитячого колективу. Основою існування дитячого колективу є декілька їх особливостей та принципів.
1. Багатство відносин між учнями та педагогами. Спільність, багатогранне переплетення інтересів вихователів та вихованців, спільне задоволення духовних потреб, взаємне збагачення і постійна передача духовних багатств - ось неодмінні риси дитячого колективу. Не забуваймо, що в школі дитина не тільки вчиться, в школі вона живе. Там, де вихователі забувають цю істину, навчання стає для школяра тяжким тягарем. Там, де воно виступає частиною багатогранного життя - бажане й захоплююче. Колектив живе багатим, повноцінним духовним життям тоді, коли в ньому є ідейні, громадські, інтелектуальні, трудові, естетичні відносини. Це означає, що сфера спілкування людини з людиною обіймає багатогранність інтересів особистості.
2. Взаємовідносини поза школою. Учитель та учень мають діяти разом і як двоє громадян - лише за цієї умови вони зможуть бути в повному розумінні між вихователем і вихованцем. Шкільне життя має бути таким, щоб у ньому завжди діяла радість за суспільство. Людина - колектив - суспільство - ось та система взаємовідносин, завдяки якій колектив стає силою, що виховує активного громадянина.
3. Ініціативність та творчість. Висока ідейність означає, що кожен виховується так, щоб мати в собі ідейне, духовне, моральне, інтелектуальне багатство для впливу на іншого. Разом з тим кожен перебуває під виховним впливом когось іншого - людини, що має ідейні, моральні, інтелектуальні багатства, необхідні для того, щоб формувати душу іншої людини. Тільки за умови, що кожен член колективу є активним учасником процесу виховання, можливі справжня самодіяльність, творчість, ініціатива.
4. Умноження інтелектуальних багатств. Важливою умовою функціонування дитячого колективу є постійне умноження інтелектуальних багатств. Повноцінне інтелектуальне життя колективу - важлива ділянка виховної роботи. Від того, що думають вихованці, які інтереси їх хвилюють, яке місце в житті колективу посідають відносини, засновані на інтелектуальному спілкуванні, залежить дух шкільного життя, виховна сила колективу.
5. Дисципліна. Важливо щоб у колективі були такі взаємовідносини, коли кожна людина відчуває і дорожить честю колективу. Дуже важливо, щоб були створені такі трудові, товариські, творчі обставини в колективі, за яких би людина ставила вимоги перед собою, відчувала відповідальність перед суспільством. Важливим є те, щоб дисциплінованість була рисою, притаманній молодій людині завжди, особливо тоді, коли вона залишається наодинці з труднощами, з необхідністю подолати їх [4].
На думку В.О. Сухомлинського колектив з’являється не одразу і перш за все він має пройти ряд кроків:
На першiй стадiї (пiсля органiзацiйного оформлення колективу) важливо сформулювати вихованцям систему педагогiчних вимог, рiшучих за формою, зрозумiлих за змiстом, з певними елементами навiювання. Здiйснюють також iнтенсивнйй вплив на учнiв, формують ядро активу з учнiв, якi добре вчаться, виконують вимоги шкiльного режиму i правила для учнiв, вимогливi до себе й до iншнх, мають органiзаторськi здiбностi. Цю стадiю розвитку колективу не слiд затягувати. Якщо учнi довго залежать лише вiд педагогiчного колективу, вони звикають до цього i згодом їх важко змусити взаємодіяти з органами учнiвського самоврядування.
На другiй стадiї вимоги педагога пiдтримує частина вихованцiв, актив ставить вимоги до товаришiв i до самих себе. Ця стадiя починається створенням органiв самоврядування. В колективi триває процес вивчання один одного, пошуки товаришiв i друзів. Оскiльки ядро активу ще не має досвiду роботи, педагоги висувають до учнiв категоричнi вимоги, спираючись на ядро активу. Невиконання учнем вимог шкiльного режиму вiдтепер слiд розглядати як свiдому протидiю i вживати певних заходiв впливу.
Особливу увагу придiляють засвоєнню органами самоврядування своїх прав i обов’язкiв, методiв роботи. Розширюється актив. Iнодi на цiй стадiї може утворитися i неофiцiйна група, яка протиставляє себе активу. Проте наявнiсть органiв самоврядування допомагає вчителевi справлятися з нею.
На третiй стадiї вимоги висуває колектив. Цього досягають, згуртувавши вихованців у єдинiй дiяльностi. Педагог працює з активом, допомагає йому завоювати авторитет серед учнiв, контролює його дiяльнiсть, прагнучи залучити до нього найбiльше учнів з метою посилення його виховних можливостей. Вимоги педагогiв i активу учнiв стають лiнiєю поведiнки всього учнiвського колективу.
На четвертiй стадії кожен учень сприймає колективнi, загальноприйнятi вимоги, як вимоги до себе. Створюють умови для нових, складнiших вимог, якi висуваються в процесi розвитку колективу, розширюються права та обов’язки активу, ускладнюються види діяльності колективу.
На всiх стадiях розвитку учнівського колективу педагоги цiлеспрямовано працюють над його згуртуванням. Важливою у цiй роботi є система - низка послiдовно поставлених перед колективом цілей, досягнення яких зумовлює перехiд вiд простого задоволення до глибокого почутгя обов’язку, способу життя учнiв, який сприяв би їх моральному розвитковi. Існують кілька законів, які впорядковують діяльність та особливості колективі учнів, тобто дiють спеціальні правила:
якщо дiти живугь в умовах постійної критики, вони навчаються засуджувати;
якщо дiти живуть в умовах ворожнечi, вони навчаються насильства;
якшо дитину постiйно висміювати, вона навчається зневажати себе;
якщо дiтей постiйно соромлять, вони навчаються відчувати постійну провину;
якщо дiти живуть в умовах толерантностi, вони навчаються терпимості;
якщо дiтей пiдтримують, вони навчаються впевненості в собі;
якщо дiтей хвалять, вони навчаються самоповаги;
якщо дiти живуть в умовах справедливості вони навчаються бути справедливими;
якщо дiти живуть у безпецi, вони навчаються довіряти;
якщо дiти живуть з визнанням, вони навчаються дружелюбності, вони навчаються знаходити любов до землi.

2.2 Погляди В.О. Сухомлинського на спілкування з підлітками в умовах колективу

Кардинальні зміни в структурі особистості дитини, що вступає в підлітковий вік, визначаються якісним зрушенням в розвитку самосвідомості, завдяки чому порушується колишнє відношення між дитиною і колективом, вихователями, вчителями. Центральним і специфічним змінами в особистості підлітка є виникнення у нього уявлення про те, що він вже не дитина (відчуття дорослості); дієва сторона цього уявлення виявляється в прагненні бути і вважатися дорослим. Своєрідність цієї особливості полягає в тому, що підліток відкидає свою приналежність до дітей, але у нього ще немає відчуття справжньої, повноцінної дорослості, хоча є прагнення до неї і потреба у визнанні його дорослості оточуюючими, наприклад вихователем.
Відчуття дорослості може виникати в результаті усвідомлення і оцінки зрушень у фізичному розвитку і статевому дозріванні, які дуже важливі для підлітка і роблять його більш дорослим об'єктивно у власному уявленні. Інші джерела відчуття дорослості - соціальні. Відчуття дорослості може народжуватися в умовах, коли у відносинах з дорослими підліток об'єктивно не займає положення дитини, бере участь в праці, має свої обов'язки. Рання самостійність і довіра тих, що оточують роблять дитину дорослим не тільки в соціальному, але і суб'єктивному плані. Відчуття дорослості формується у підлітка і тоді, коли до нього відносяться як до рівного товариші, яких він вважає набагато старшим за себе, має вплив авторитету вчителя-наставника. Відчуття власної дорослості може народжуватися і в результаті встановлення схожості поодинці або декільком параметрам між собою і людиною, якої підліток вважає дорослою (у знаннях, уміннях, в силі, ловкості, сміливості).
Відчуття власної дорослості може виникнути ще до початку статевого дозрівання. Акселерація фізичного розвитку й статевого дозрівання, що існує в даний час, створює умови для ранішого, ніж в колишні роки, зрушення в уявленні дитини про ступінь власної дорослості, що означає вступ до підліткового віку.
Це новоутворення самосвідомості є стрижньовою особливістю особи, її структурним центром, оскільки виражає нову життєву позицію підлітка по відношенню до людей і миру, визначає специфічний напрям в зміст його соціальної активності, систему нових прагнень, переживань і афективних реакцій, відносин у колективі класу. Специфічна соціальна активність підлітка полягає у великій сприйнятливості до засвоєння норм, цінностей і способів поведінки, які існують в світі дорослих і в їх відносинах. Це має наслідки, що далеко йдуть, тому, що дорослі і діти являють собою дві різні групи і мають різні обов'язки, має рацію і привілеї. У безлічі норм, правил, обмежень і в особливій моралі підкорення та слухання| яка існує для дітей, зафіксована їх несамостійність, нерівноправне і залежне положення в світі дорослих. Для дитини багато що з доступного дорослим ще заборонено. У дитинстві дитина опановує нормами і вимогами, які суспільство пред'являє до дітей. Ці норми і вимоги якісно міняються при переході в групу дорослих. Виникнення у підлітка уявлення про себе як про людину, що вже переступила межі дитинства, визначає його переорієнтацію з одних норм і цінностей на інші - з дитячих на дорослі. [7]
Рівняння підлітка на дорослих виявляється в прагненні бути схожим на них ззовні, залучитися до деяких сторін їх життя і діяльності, набути їх якостей, уміння, має рацію і привілеї, причому перш за все ті, в яких найзриміше виявляється відмінність дорослих і їх переваги в порівнянні з дітьми.
Система виховання В.О. Сухомлинского - приклад класичного рішення найважчих соціально-моральних проблем підліткового віку. Успіх цієї системи у величезному ступені обумовлені тим, що В.О. Сухомлинський будував відносини дорослих і підлітків саме на нормах моралі дорослих соціалістичного суспільства і знайшов організаційні форми життя колективу, засновані на нормах демократичності, норми пошани, рівності, взаємної допомоги і довіри найяскравіше втілені в колективних обговореннях різних питань. Під час цих обговорень дорослі і діти були в рівному положенні, а коли ухвалювалося рішення, воно було законом для всіх. Порушувати його не мали права і дорослі. Жодної проблеми двох моралей не існувало і існувати не могло, оскільки мораль була єдиною для всіх. Саме у цих умовах колектив набуває величезної сили і стає вихователем кожного його члена. У співпраці підлітків один з одним і з дорослими у В.О. Сухомлинського, по-перше, визначалися цілі, завдання і позиція колективу в різних питаннях, по-друге, протікала вся практична діяльність і конкретні відносини, самостійність підлітків існувала у вигляді колективної і особистої суспільно-корисної діяльності, результати якої були в однаковій мірі необхідні всім і кожному. Саме це забезпечувало інтенсивний розвиток соціально-моральної дорослості підлітків в суспільно правильному напрямі.
Джерело величезного особистого авторитету В.О. Сухомлинського - пошана особи і колективу. Через систему перспективних цілей він прагнув зробити життя учнів сьогодні, завтра і в майбутньому суспільно корисною, цікавою, радісною і вірив в бажання в уміння підлітків допомогти йому в цьому. Їх сьогодення було спрямоване в майбутнє, а необхідна для майбутнього соціальна дорослість формувалася в сьогоденні через дорослі способи соціальної взаємодії підлітків з людьми і на основі соціально моральних цінностей, специфічних для радянського суспільства. Система виховання В.О. Сухомлинського, є по її принциповій суті демократичною не тільки завдяки високим цілям, але і етичному стрижню - пошані особи. Це - головне, що потрібне підліткові.
Виховання особи в колективі, через колектив і для колективу обов'язкова і необхідна умова розвитку соціально-моральної дорослості підлітка в суспільно правильному і цінному напрямі. Чим багатше колективні зв'язки підлітка і ширше його співпраця з однолітками і дорослими в різних видах суспільно корисній діяльності, тим більша кількість соціальна значущих цінностей він засвоюватиме, тим багатше буде його особа.
Величезна роль в колективному| вихованні підлітків належить піонерській організації. Сила її виховної дії багато в чому залежить від того, наскільки успішно вирішено дві основні проблеми:
1) зміст діяльності для підлітків і 2) побудови взаємин, з одного боку, дорослих і підлітків, а з іншої - їх власних взаємин, а також з молодшими учнями.
Завдання організації колективного життя полягає в тому, щоб залучати підлітків життя суспільства, створювати у них різноманітний досвід суспільно корисної діяльності і колективних способів роботи з більш старшими і більш молодшими за віком учнями [8].

2.3 В.О. Сухомлинський про типові помилки дорослих у взаємовідносинах з підлітками

Становлення нового типу взаємин, претензії підлітка на нові права перш за все розповсюджуються на всю сферу відносин з дорослими. Підліток починає чинити опір вимогам, які раніше охоче виконував; він ображається і протестує, коли обмежують його самостійність і взагалі, як "маленького", опікають, направляють, контролюють, вимагають слухняності, карають, не зважають на його інтереси, відносини, думку і т.п. У підлітка з'являється загострене почуття власної гідності, він усвідомлює себе людиною, якої не можна пригнічувати, принижувати, позбавляти права на самостійність. Тип відносин, що існував в дитинстві, з дорослими (що відображає нерівноправне положення дитини в світі дорослих) стає для нього неприйнятним, не відповідним його уявленню про рівень власної дорослості. Має рацію дорослих він обмежує, а свої розширює і претендує на пошану його особистості і людської гідності, на довіру і розширення самостійності, тобто на відоме рівноправ'я з дорослими, і прагне добитися визнання ними цього. Різні форми протесту і не підпорядкування підлітка - засіб змінити колишній тип відносин дорослими на новий, специфічний для спілкування дорослих. Виникнення у підлітка відчуття власної дорослості і потреби в її визнанні оточують народжує абсолютно нову проблему, проблему, що має рацію дорослого і підлітка у відносинах один з одним.
Важливість і особливе місце підліткового періоду визначаються тим, що саме в цьому періоді відбувається перехід від характерного для дитинства типу відносин дорослого і дитини до якісно новому, специфічному для спілкування дорослих людей. Цей перехід існує як процес становлення нових способів соціальної взаємодії підлітка і дорослого. Старі способи поступово витісняються новими, але вони одночасно і співіснують. Це створює великі труднощі і для дорослих, і для підлітка. Нові норми, що опосередковує поведінку підлітка, його самооцінку і оцінку відношення дорослих до нього, є основою того, що формується етичного світогляду [1].
Благополучна форма переходу до нового типу відносин можлива, якщо дорослий сам проявляє ініціативу або, враховуючи вимоги підлітка, перебудовує своє відношення до нього. Умова цього відсутні у дорослого відношення до підлітка ще як до дитини. Проте ряд суттєвих моментів сприяє збереженню колишнього відношення, а саме:
1) незмінність суспільного положення підлітка: він був в залишається "учнем", "школярем";
2) його повна матеріальна залежність від батьків, які разом з вчителями виступають в ролі вихователів;
3) звичка дорослого направляти і контролювати дитину, яку ламати важко (навіть при свідомості необхідності);
4) збереження у підлітка, особливо на початку, дитячих рис в зовнішності і поведінці, відсутність у нього уміння діяти самостійно. Все це дозволяє дорослому відноситися до підлітка ще як до дитини, яка повинна підкорятися і слухатися, і виправдовує непотрібність і недоцільність розширення його прав і самостійності. Проте таке відношення дорослого протирічить не тільки прагненням підлітка, але і завданню виховання дітей в цьому віці як перехідному від дитинства до дорослості. Розвиток соціальної дорослості підлітка суспільно необхідний для підготовки до майбутнього життя. Це - процес складний, він вимагає часу і можливо, якщо підліток почне жити в системі норм і вимог, що існують для дорослих, що пов'язане з необхідним і обов'язковим збільшенням самостійності, розширенням обов'язків і прав. Тільки в таких обставинах підліток може навчитися по-дорослому діяти, думати, виконувати різного роду завдання, спілкуватися з людьми. Саме тому завдання виховання підлітка вимагає зміни колишнього типу відносин з дорослими на нові.
Причини конфлікту підлітка і дорослого різні. На початку підліткового періоду складається ситуація, чревата виникненням суперечностей, якщо у дорослого зберігається відношення до підлітка ще як до дитини. Це відношення, з одного боку, вступає в суперечність із завданнями виховання і перешкоджає розвитку соціальної дорослості підлітка, а з іншого боку, воно вступає в суперечність з уявленням підлітка про ступінь власної дорослості і його претензіями на нові права. Саме ця суперечність є джерелом конфліктів і труднощів, які і виникають у відносинах дорослого і підлітка із-за розбіжності їх уявлень про характер має рацію і заходи самостійності підлітка.
Якщо дорослий не змінює відношення до підлітка, то підліток сам стає ініціатором переходу до нового типу відносин. Опір дорослого викликає у підлітка у відповідь опір у вигляді різних форм неслухняності і протесту. Існування цих тенденцій і опорів один до одного породжують зіткнення, які при незмінному відношенні дорослого стають систематичними, а негативізм підлітка - все більш наполегливим. При збереженні такої ситуації лому колишніх відносин може затягнутися на важкий підлітковий період і мати форму хронічного конфлікту. Різними формами непокори в протесту підліток ламає колишні, "дитячі" відносини з дорослим і нав'язує йому новий тип - "дорослих" - відносин, яким належить майбутнє. Конфлікт може продовжуватися до тих пір, поки дорослий не змінить відношення до підлітка. Конфліктні відносини сприяють кращому розвитку пристосовних форм поведінки підлітка. З'являється відчуженість, переконання в несправедливості дорослого, яке підтверджується уявленням про те, що дорослий його не розуміє і зрозуміти не може. На цій основі може виникнути вже свідоме неприйняття вимог, оцінок, дорослого, і він взагалі може втратити можливість впливати на підлітка у відповідальний період становлення моральних і соціальних установок особи.
Конфлікт є наслідком невміння або небажання дорослого знайти підліткові нове місце поряд з собою. Проблема самостійності і рівноправність підлітка у відносинах з дорослим - найскладніша і гостріша в їх спілкуванні і у вихованні підлітка взагалі. Необхідно знайти такий ступінь самостійності, яка відповідала б можливостям підлітка, суспільним вимогам до нього і дозволяла дорослому вихователю чи батькам направляти його, впливати на нього.
Специфічні труднощі в спілкуванні дорослого і підлітка можуть бути відсутніми, якщо відносини між ними будуються за певним типом відносин дорослих - дружніх - або мають форму змістовної співпраці з характерними для них нормами взаємної пошани, допомоги і довіри. В процесі співпраці складаються нові способи соціальної взаємодії підлітка і дорослого, морально-етичний зміст яких відповідає завданню розвитку соціальної дорослості підлітка і його новим вимогам до характеру взаємин з дорослими. Саме співпраця дозволяє дорослому поставити підлітка в нове положення - свого помічника і товариша в різних справах і заняттях, а самому стати для нього зразком і іншому. Саме такі відносини суб'єктивно необхідні підліткові і об'єктивно необхідні для його виховання [5].
Благополуччя в особистих відносинах дорослого і підлітка, контакт і розуміння між ними абсолютно необхідні тому, що в період переходу дитини з молодшого шкільного віку в підлітковий створюються умови для виникнення складних відносин між двома системами спілкування дитини - з дорослими і товаришами. Причина цього принципово різне положення дитини в цих двох системах. У першій (з дорослими) він займає нерівноправне положення, яке зафіксоване в моралі підкорення та послуху для дітей. У другій (з товаришами-однолітками він знаходиться в положенні принципової рівності, яка, з одного боку, тотожно положенню дорослих і майбутньому положенню дитини в їх світі, а з іншого боку, воно є джерелом елементів співпраці дітей в різних видах діяльності [12].
Ж. Піаже говорив, як в процесі ігрової діяльності розвивається кооперація дітей, при якій індивід розглядає себе рівним іншим, а це веде до взаємного контролю, досягнення узгодженості, тобто до вироблення і дотримання норм колективності. Саме це послужило підставою для важливого виведення Піаже: коли дитина кооперується з собі подобнім - він вже дорослий. Відомо, що, по-перше, вже в III - IV класах дотримання норм товариства (допомога, вірність, пошана) служить критерієм в оцінці якостей товариша і друга; по-друге, існує пряма залежність між розширенням в поглибленням змістовних контактів дітей і зростанням їх вимог до відносин (збільшується значущість норм рівності і вірності і збільшується кількість ситуацій, на які вони розповсюджуються). Надзвичайно важливо, що всі ці норми є дуже істотними нормами взаємин дорослих. Саме тому спілкування дитини з однолітками, товаришами виконує специфічну функцію: у практиці цих відносин засвоюється мораль дорослих, а тим самим і розвивається соціально-моральна дорослість дитини, причому центральний зміст, утримання цієї моралі норми рівності, вірності і колегіальності антагоністично нормам моралі слухняності у відносинах дитини і дорослого.
Таким чином, до початку підліткового віку відношення дитини з однолітками і особливо з друзями вже будуються на деяких важливих нормах дорослої моралі рівності, а основою його відносин з дорослими продовжує залишатися особлива дитяча мораль слухняності.
1) співпраця як оптимальний для розвитку особи підлітка тип спілкування може інтенсивніше розвиватися у відносинах з товаришами;
2) саме в спілкуванні з товаришами, а не з дорослими може приносити підліткові більше задоволення, стати суб’єктивно необхіднішим і значущим, грати провідну роль в розвитку соціально-моральної дорослості і формуванні особи;
3) вже засвоєні підлітком норми моралі дорослих можуть, по-перше, зіткнутися і вступити в суперечність з нормами моралі слухняності, по-друге, отримати над ними перемогу саме тому, що дитяча мораль стала для підлітка неприйнятної.
У цьому лежить ключ до правильного розуміння такої поширеної проблеми автономної дитячої моралі і її зіткнення з мораллю суспільства дорослих. Кваліфікація автономної дитячої моралі як антисоціальною і тому вступаючою в суперечність з мораллю дорослих. Автономна дитяча мораль в своїй суті це мораль товариських і дружніх відносин дорослих, і саме тому вона надзвичайно соціальна. Вступає ж вона в суперечність з мораллю дорослих. а з мораллю, створеною для дітей.
Ситуація шкільно-учбових відносин підлітка з дорослими і товаришами постійно і надзвичайна можливість зіткнення цих двох моралей саме через їх несумісність в даних обставинах. Коли дорослий виявляється в ролі носія і виразника вимог моралі слухняності він стає неприйнятним для підлітка саме тому, що для підлітка неприйнятна сама мораль, а не даний, конкретний дорослий. Саме тому підлітки бувають грубі з незнайомими дорослими, які роблять їм зауваження про невідповідність їх вчинків правилам поведінки для дітей.

2.4 Труднощі спілкування з педагогічно-занедбаними підлітками у спадщині В.О. Сухомлинського

У практицi роботи школи трапляються випадки, коли використовуваннi педагогами засоби виховного впливу не забезпечуютъ нормального розвитку деяких дiтей. Здебiльшого це буває тодi, коли вихователі мають справу з дiтьми, яких прийнято називати „важковиховуваними” i „педагогiчно занедбаними"
Можна видилити 2 групи таких дiтей, вiдповiдно до причин, що викликають рiзнi вiдхилення вiд звичайних норм поведiнки. До першої групи належать дiти, у яких, внаслiдок ненормальних умов їх життя в сiм’ї, негативного впливу з боку батьків та недоліків у шкiльному вихованнi, сформувалися бiльш чи менш сталi значки недисциплiнованої поведінки. До другої - дiти, недисциплiнованiсть яких зумовлюється порушеннями психiчного здоров’я, неврозами, надмiрною iмпульсивнiстю, руховими розладами.
Поведiнка, характер важковиховуваних дiтей складаються, як правило, пiд впливом гострих конфлiктiв з оточенням. Завчасно не лiквiдованi серйознi конфлiктнi ситуацiї, у якi потрапляє дитина, вiдбиваються на її навчаннi і поведiнцi, породжують неадекватну велику збудливiсть, затримують розвиток процесiв гальмування, тодi вади характеру і поведiнки дiтей бувають пов’язанi з природженими властивостями їхньої нервової системи, але в бiльшостi випадкiв такi вади з’являються в силу несприятливих умов морального життя в сiм’ї (сварки батькiв, пияцтво, розлучення на ін.).
Афективний стан дiтей і пiдлiткiв як першої, так і другої групи посилюється вiдсутнiстю успiхiв у основнiй їхнiй дiяльностi - навчаннi. В зв’язку з цим у колективi вони посiдають невiдповiдне своєму прагненню мiсце, їхнi стосунки з учителями й учнями стають емоцiйно напруженими, все бiльш загострюються і приводять зрештою до встановлення стереотипних форм поведiнки з переважанням агресивностi і негативiзму [6].
Щоб змiнити поведiнку учня, педагоги продумують план iндивiдуальної роботи з ним, маючи на увазi:
а) забезпечення учневi такого мiсця в колективi, яке б задовольняло його прагнення до спiлкування з товаришами,
б) створення умов для появи і змiцнення здорових емоцiй, пов’язаних з навчанням, суспiльно-корисною працею, громадським життям,
в) роз’яснення учневi етичних норм та вправляння його в позитивних формах поведiнки [2].
Перевiреним і виправданим практикою способом залучення всiх без винятку дiтей і пiдлiткiв до активної участi в життi учнiвського (класного, а потiм і загальношкiльного) колективу є органiаація товаришування та виконання громадських доручень. Учневi, який так чи iнакше випадає iз норми, учитель i колектив спецiально добирають доручення, обережно, тактовно допомагають успiшно виконати і з максимальною доброзичливiстю оцiнюють зроблене.