Теорію оптимальної активації (Е. Даффі, Д. Хебб) було створено в 1950-х роках. Вона базується переважно на законі Йєркса – Додсона. Згідно з нею, організм людини прагне підтримувати „оптимальний рівень активації”, що дозволяє йому функціонувати найефективніше. Окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба особистості в стимулах змінюється й залежно від психічного стану людини [7, с. 240]. Але ця проблема потребує ще додаткового вивчення.
Соціальні основи теорії інтересу розглядало багато філософів і соціологів. Серед них, зокрема, А. Айзикович, Г. Гак, Г. Глезерман, М. Заозьоров, А. Здравомислов, Г. Карамишев, В. Нестеров. Ще в минулому столітті чимало психологів визначало мотив як спонукальну дію. Однак це поняття не було достатньо дослідженим, і тому, зокрема, мотивом почали вважати будь-яку причину, що викликає спонуку, а не саме спонукання.
Розмежування мотиваційних і немотиваційних причин, тобто спонукання і стимулу, доцільно здійснювати за допомогою механізму відповідних реакцій людини. Як писав С. Рубінштейн, „мотивація повинна визначатися не тільки і не стільки фізіологічною реакцією, скільки психологічною, пов’язаною з усвідомленням стимулу і надання йому того чи іншого значення, після чого тільки у людини з’явиться бажання та усвідомлення необхідності реагувати на стимул певним чином, визначається мета і з’являється стимул для її досягнення. Отже, стимул викликає дію не прямо, а опосередковано, через мотив: стимул – спонукач мотиву, а спонукачем дії або вчинку стає внутрішнє усвідомлення спонукання, сприйняте багатьма психологами як мотив” [2, с. 51].
Інтереси особи стають ще однією спонукальною силою процесу навчання. В сучасній психології існує кілька підходів до тлумачення змісту цієї психологічної характеристики діяння індивіда. Інтерес можна розуміти як певну специфічну спрямованість особистості на конкретний предмет, а також як усвідомлене спонукання індивіда до дій, що викликає складну, багатоаспектну психічну активність людини, пов’язану з розумовим процесом.
Отже, інтерес – це внутрішня складова мотиву, яка примушує суб’єкт діяти відповідно до інтелектуальної значущості та емоційної привабливості предмета. На нашу думку, багатовимірний зміст поняття „інтерес” можна звести до двох домінуючих складових. Перша – предметна: спрямованість на конкретний предмет, а друга – усвідомленість, що забезпечує спрямованість дії на цей предмет в конкретній ситуації.
У словнику за редакцією А. Петровського знаходимо визначення досліджуваних нами понять.
Мотив (від лат. мotus – приводити в дію, штовхати) – 1) спонукання до діяльності, пов’язаної із задоволенням потреб суб’єкта; 2) предметно спрямована активність певної сили; 3) усвідомлена причина, яка лежить в основі вибору дій та вчинків особистості [8, с. 219].
Стимул (від лат. stimulus – підбурювання, підбивання на щось) – 1) спонукання, ефект якого залежить від психіки людини, її поглядів, почуттів, настрою, інтересів [8, с. 385 – 386].
Потреба – стан індивіда, створений відчуттям потреби в суб’єктах, необхідних для його існування та розвитку, який є джерелом його активності [8, с. 287].
Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямування особистості на усвідомлення мети діяльності [8, с. 146].
В процесі аналізу змісту наведених вище понять можна дійти певних висновків. Як відомо, конкретна потреба є основою формування інтересу. Вона підсилюється в процесі предметної діяльності, і тому саме в процесі її виконання формується та закріплюється певний інтерес.
Як зазначалося, потреби людини є основою її інтересів. Ця категорія охоплює ширше коло явищ, ніж категорія інтересу. Потреби притаманні всім живим організмам, в тому числі й людині. Інтереси ж – тільки людині. Можна вважати, що інтереси, потреби, бажання, переконання характеризують налаштованість особистості на певну діяльність. Отже, сутність спрямованості полягає не в тому, чого хоче людина, а в тому, чому вона цього хоче, що й визначає її поведінку, діяльність.
Загальновідомі концепції потреб сформулювали А. Маслоу і Д. Мак-Клелланд.
Оскільки існує безліч різних потреб, то А. Маслоу запропонував поділити їх на п’ять основних категорій:
· фізіологічні потреби забезпечують виживання людини. Це потреби в харчуванні, воді, житлі, а також сексуальні потреби;
· потреби в безпеці і впевненості у майбутньому включають потребу в захисті від фізичних та психологічних потреб з боку навколишнього світу і впевненість у тому, що фізіологічні потреби задовольняться в майбутньому (прикладом останньої може бути пошук надійної роботи з наступними привілеями щодо пенсії);
· соціальні потреби – це потреби у причетності до чогось, до когось, почуття розуміння іншими, підтримка;
· потреби в повазі включають потреби особистих досягнень, компетентності, поваги з боку оточуючих, визнання, самоповаги;
· потреби самовираження – це потреби в реалізації своїх потенційних можливостей, у розвитку себе як особистості.
З теорії А. Маслоу випливає, що потреби нижчого рівня вимагають задоволення і, отже, впливають на поведінку людини раніше, ніж почнуть проявлятися потреби вищих рівнів. Тому людина прагнутиме задовольнити ту потребу, яка для неї є важливішою.
Трохи іншу класифікацію потреб запропонував Д. Мак-Клелланд. Він вважає, що людям притаманні три потреби: влада, успіх і причетність:
· потреба влади – це бажання впливати на інших людей. Люди з потребою влади проявляються як відверті та енергійні. Вони прагнуть захищати свої позиції;
· потреба успіху задовольняється не тим, що проголошується успіх окремо взятої особи, а доведенням праці до успішного завершення. Люди, у яких ця потреба надто розвинена, схильні до ризику і бажають, аби їх зусилля заохочувалися;
· потреба у причетності подібна до попередньої. Це – зацікавленість у знайомствах, налагодження дружніх стосунків. Для таких людей важлива праця, що забезпечує соціальне спілкування.
За визначенням В. Козакова, „потреба – недостаток людини у чомусь, що стає джерелом її активності. Потреби – це стани особистості, завдяки яким регулюється поведінка, визначається напрям мислення, почуттів і волі. Потреби людини зумовлені процесами її навчання (яке дає можливість засвоїти культуру людства), всією життєдіяльністю. Суб’єктивно людина усвідомлює потребу через мету, а виявляється вона у мотивах поведінки (прагненнях, бажаннях, інтересах тощо), що спонукає людину до активної діяльності” [4, с. 157].
Необхідно зазначити, що рушійною силою поведінки, діяльності і вчинків людей, як і потреб, є інтереси. Відтак, якщо повернутися до розгляду нашої проблеми, зацікавленість студентів у результатах навчальної діяльності є основою дієвості мотивів і стимулів до праці.
Інтерес, як складне та важливе для особистості психічне утворення, має багато психологічних визначень. Це поняття розглядається як:
· вибіркова спрямованість уваги людини (Н. Добринін, Т. Рібо);
· виявлення розумової та емоційної активності особистості (С. Рубінштейн);
· активатор різних почуттів (Д. Фрейєр);
· особливий сплав емоційно-вольових та інтелектуальних процесів, що підвищують активність свідомості та діяльності людини (Л. Гордон);
· активне пізнавальне (В. М’ясищев, В. Іванов), емоційно-пізнавальне (Н. Морозова) ставлення людини до світу;
· структура, що складається з потреб (Ш. Бюлер);
· специфічне ставлення особистості до об’єкта, визнане усвідомленням його життєвого значення та емоційною прихильністю (А. Ковальов) [10, с. 12].
Розмаїття підходів до дефініції категорії „інтерес” підводить до думки про його багатогранність та вимагає додаткового всебічного моніторингу в аспекті застосування в педагогічній психології.
Як зазначав С. Рубінштейн, мотивування процесу навчання значно залежить від провідних інтересів того, хто навчається. Вчений розрізняв мотиви, в основі яких лежить певний інтерес:
· безпосередній інтерес до самого змісту предмета діяльності, яка в ньому відображається;
· інтерес, викликаний характером тієї розумової діяльності, якої потребує предмет;
· інтерес, зумовлений відповідною схильністю індивіда до певного типу предметного діяння;
· опосередкований інтерес до предмета, викликаний уявленням про майбутню (або взагалі можливу) діяльність щодо нього;
· інтерес, зумовлений процесом навчальної діяльності, пов’язаний із соціальною ситуацією (навчальний колектив, викладач тощо) [9, с. 118].
Для того, щоб краще зрозуміти складну взаємодію різних інтересів, вчені піддають їх класифікації. Як вважає О. Киричук, інтереси розрізняють як „змістові, що спрямовані на предмет здійснювальної діяльності, і процесуальні – спрямовані на деякі побічні особливості розгортання процесу діяння або на власне процес. Інтереси поділяються також на диференційовані і недиференційовані – за ознакою оформленості щодо предмета та ситуації діяння. Недиференційований інтерес має „розмиту” структуру, в ньому чітко не визначений предмет, а елементи ситуації діяння викликають активність індивіда тільки за умови певного, часто випадкового зіставлення. Диференційований інтерес, навпаки, постає відносно чітко визначеного предмета, в очікуваннях щодо взаємодії з даним предметом, у швидкому опануванні ситуації, адекватної даному предмету. Можна також говорити про інтереси актуальні – такі, що виявляють свою спонукальну силу в даний, конкретний момент діяння індивіда, і потенційні – такі, що перебувають у „прихованому” стані, емоційна реакція індивіда на їхній предмет знижена, проте за певних умов вони можуть переходити в актуальний стан і спонукати певну форму діяння індивіда” [7, с. 258].
Як відомо, процес навчання посідає провідне місце майже протягом всього періоду становлення особистості, починаючи з дошкільних закладів і закінчуючи навчанням у вищій школі.
У словнику А. Петровського подибуємо таке визначення поняття навчання: це процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду; організація формування знань, умінь, навичок [8, с. 243]. В. Лозниця подає інше визначення: „Процес навчання – це діяльність, яка поєднує в собі два протилежних (хтось віддає, а хтось приймає) моменти навчання – викладання та учіння” [5, с. 206]. Ці два аспекти (викладання та учіння) нерозривно пов’язані і є одночасними процесами. Можна сказати, що викладання до певної міри є активним процесом, бо стимулює здійснення необхідних пізнавальних актів. Навчання виступає діяльністю учня (студента), що вмотивовується як ззовні, з боку вчителя, так і внутрішньо, з боку того, хто вчиться.
Коли мотивація навчання зорганізована тільки ззовні (перевірка батьків, контроль деканату, куратора), то, зрозуміло, студент вчиться заради оцінки, стипендії, диплома. Якщо ж зовнішні чинники (стимули) інтеріоризуються, то формується внутрішнє бажання до опанування знань, умінь, навичок, що ґрунтується саме на глибокому інтересі.
На думку В. Лозниці, є чотири засоби формування стійких пізнавальних інтересів в учнів (студентів):
· „захоплений виклад самого навчального матеріалу (новизна, історизм, показ сучасних досягнень науки, практичного значення наукових знань тощо). При цьому інтерес має формуватися не за рахунок відхилення від змісту основного матеріалу, а завдяки подачі тих аспектів, до яких передусім повинна бути привернена увага учнів (студентів);
· використання методів і форм організації навчання, які спонукають учнів (студентів) до самостійної пізнавальної діяльності (проблемне навчання, наочність, групова робота, взаємне навчання і контроль);
· створення сприятливого емоційного поля (довіра, такт учителя, відкритість до нових ідей, взаємна доброзичливість);
· моделювання ситуації успіху, за якої створюються умови переживання радості успіху, усвідомлення своїх можливостей, віри в себе. При цьому вчитель повинен акцентувати увагу учнів (студентів) на тому, що в засвоєнні будь-яких знань (як і в психології) негативний результат – це також результат, бо, зрештою, він веде до позитивного, а не різко критикувати якісь неправильні думки чи результати учнів (студентів)” [5, с. 217].
В педагогіці та педагогічній психології особливого значення надається вивченню та формуванню мотивів навчання. Звідси й значна кількість праць у цій галузі (Л. Божович, 1969; Н. Морозова, 1967; Л. Славіна, 1972; М. Матюхіна, 1984; А. Маркова, 1984). До мотивів навчальної діяльності відносять стимули, розуміння потреби навчання, обов’язок як мотив навчання, відповідальність, пізнавальний інтерес, усвідомлення необхідності вивчення певної навчальної дисципліни для оволодіння фахом, отримання в майбутньому матеріальної винагороди. „Під мотивом навчальної діяльності розуміються всі фактори, що зумовлюють навчальну активність: потреби, цілі, установки, почуття обов’язку, інтереси, стимул” [3, с. 253].
В розробці Є. Ільїна виокремлюються такі фактори мотивації навчання:
„1. Навчання заради навчання, без отримання задоволення від діяльності і без інтересу до предмета.
2. Навчання без особистих інтересів.
3. Навчання для соціальної ідентифікації.
4. Навчання заради успіху або через страх невдачі.
5. Навчання під тиском.
6. Навчання, грунтоване на суспільних нормах.
7. Навчання для досягнення мети в житті.
8. Навчання, що базується на соціальних цілях, вимогах і цінностях” [3, с. 253].
Як вважає М. Заброцький, будь-яка діяльність відбувається під впливом певних спонук, які визначають активність її суб’єкта. Саме сукупність таких спонук формує мотиваційну сферу діяльності. Не виняток і навчання як вид діяльності. До мотиваційної сфери цього виду входять потреби учня (студента), його інтереси, переконання, ідеали, уявлення про себе. „Розрізняють спонукальну, організуючу та смислотворну функції мотивації навчальної діяльності, які у своїй єдності забезпечують її керівну роль. Провідною серед них є смислотворна, оскільки саме вона надає навчальній діяльності особистісного смислу та значущості, визначає характер прояву двох інших функцій” [1, с. 55].
Структуру мотивації (за М. Заброцьким) можна показати наочно (схема 1).
Схема 1

Функції мотивації
Спонукальна	Організуюча	Смислотворна

Навчальна мотивація визначається специфічними для навчальної діяльності факторами: власне освітньою системою, освітнім закладом; організацією навчального процесу; суб’єктивними особливостями тих, хто навчається (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібності, самооцінка, взаємодія з іншими); суб’єктивними особливостями педагога, насамперед його ставленням до учня, до власної справи; специфікою навчального предмета [1, с. 55].
Продовжуючи виклад позиції М. Заброцького, слід зазначити, що „навчальна мотивація ґрунтується на потребі – психічному стані, що характеризується пізнавальною активністю дитини, її готовністю до засвоєння знань. Емоційне переживання пізнавальної потреби та її задоволення є інтересом” [1, с. 56]. Але для розвитку інтересу в учня (студента) до навчання та вчителя треба створювати спеціальні умови. По-перше, передумовою виникнення інтересу до навчання є виховання соціальних мотивів навчальної діяльності, усвідомлення важливості знань для власної життєдіяльності. По-друге, необхідно організувати навчання так, щоби учні (студенти) мали змогу виявити інтелектуальну самостійність та ініціативність, що сприятиме розвитку інтересу до змісту навчання. По-третє, важливу роль у формуванні інтересу до навчання відіграє створення проблемних ситуацій. Необхідно також урізноманітнювати навчальний матеріал та прийоми навчальної діяльності. Пізнавання нового має ґрунтуватися на раніше засвоєних знаннях.
„Мотиви навчальної діяльності розрізняють за змістовими та динамічними характеристиками. До змістових характеристик мотивів належать наявність або відсутність особистісного смислу учіння, коли мотив не просто виконує спонукальну функцію, а й має особистісне значення, виражає внутрішнє ставлення до учіння. У цьому разі мотив вважається смислотворним. Дієвість такого мотиву проявляється в його реальному впливі на процес учіння, самостійність – в особливостях виникнення і функціонування мотиву, усвідомлення – у рівні рефлексного ставлення учня до мотиву. Динамічні характеристики мотивів проявляються в їх силі та тривалості” (схема 2) [1, с. 57].
Схема 2
А. Маркова відзначає, що „навчально-пізавальні мотиви формуються в процесі самої навчальної діяльності, тому дуже важливо, як ця діяльність здійснюється” [5, с. 16]. На її думку, головними факторами, що впливають на формування позитивної стійкої мотивації до навчання, є (схема 3):

Схема 3

Зміст навчального матеріалу. Зміст навчання є для учнів тією, у першу чергу, інформацією, яку вони отримують від учителя та з навчальної літератури. Але сама по собі інформація, без потреб учня, не має для нього жодного значення, а отже й не спонукає до навчання. Ось чому, викладаючи навчальний матеріал, необхідно враховувати потреби учнів певного віку. Навчальний матеріал повинен подаватися в такій формі, щоби він викликав емоційний відгук, був досить складним, активізував пізнавальні психічні процеси.
Організація навчальної діяльності. А. Маркова підкреслює, що вивчення кожного розділу або теми навчальної програми повинне складатися з трьох основних етапів: мотиваційного, пізнавального, оцінювального. Мотиваційний етап – це повідомлення учням, для чого необхідно вивчати певний розділ програми, яке основне навчальне завдання конкретної роботи. На пізнавальному етапі учні засвоюють тему. Його призначення – формувати та підтримувати мотивацію до навчальної діяльності. Він залежатиме від того, чи зрозуміла учням необхідність наданої інформації і чи розуміють вони поданий навчальний матеріал.
Оцінювальний етап пов’язаний з аналізом пройденого, зіставленням досягнутого з поставленим завданням та оцінкою роботи. Підбиття підсумків потрібно організувати так, щоб учні відчули задоволення від виконаної роботи, подолання труднощів, пізнання нового. Це обумовить формування очікування таких же емоційних переживань і в майбутньому.
Колективна форма діяльності. Як відомо, в багатьох випадках групова форма навчання утворює кращу мотивацію, ніж індивідуальна. Вона спонукає до активної роботи навіть пасивних осіб.
Оцінка результатів навчальної діяльності. Мотиваційне значення оцінки результатів не викликає сумніву. Але дуже часте оцінювання призводить до того, що висока оцінка стає самоціллю, а, отже, порушується навчальна мотивація. Важливо, щоб оцінка давала якісний, а не кількісний аналіз навчальної діяльності, підкреслювала позитивні моменти.
На формування мотивів навчання впливає стиль педагогічної діяльності вчителя. Різні стилі формують різні мотиви [3, с. 264].
Навчальна мотивація як психологічний феномен є надзвичайно складною. Формуючи її, потрібно враховувати її структурну організацію (за А. Марковою), змістовність і динамічність (за М. Заброцьким), залежність від вікових особливостей та можливостей індивіда.
Використовуючи праці М. Заброцького та А. Маркової, можемо побачити перспективи розробки проблеми у формуванні, підборі спеціальних, специфічних психологічних тестів, що визначають особистісне забарвлення інтересу до навчання (сприйняття навчального матеріалу правопівкульними та лівопівкульними особистостями, слухачами різного віку й статі).
1.3 Проблема формування пізнавальних інтересів молодших школярів
На сучасному етапі реформування освіти одне з головних завдань -створення необхідних умов для повноцінного розвитку і самореалізації кожного громадянина України, як зазначалося на другому з'їзді працівників освіти. Це можливо здійснити, розробивши нові педагогічні технології, які б передбачали особливості психічного розвитку підростаючої особистості з урахуванням її індивідуальних відмінностей. У цьому ключі розгляду проблеми інноваційних підходів і оцінок потребують не лише загальні засади навчального процесу, а і його структурні компоненти, зокрема, процес учіння та форми і методи організації навчальної діяльності дитини. Відтак, запорукою ефективності навчальної діяльності й процесу учіння молодших школярів є результативність пізнавальної діяльності, від якої залежить цілеспрямованість розумової активності, розвиток інтелектуальної рефлексії та природжених задатків учнів тощо.
Л.В. Артемова справедливо зазначає: "Щоб навчання було легким і бажаним, важливо пропонувати такий зміст знань, який дитина на даному етапі розвитку своєї психіки може сприйняти найбільш оптимально - зацікавлено, з найменшими труднощами" [1, с.7]. Тобто важливим є вплив пізнавального інтересу на результативність навчання в початкових класах.
У психологічній і педагогічній літературі висвітлені результати спеціальних досліджень, в яких розкривається роль інтересу в навчально-виховному процесі (Н.М. Бібік, О.І. Киричук, Г.С.Костюк, Л.М. Проколієнко, О.Я. Савченко, Н.Ф.Скрипниченко, О.В.Скрипниченко та ін.) [2,3,4,5,6]. Всі автори надають винятково важливого значення інтересу до пізнання в процесі шкільного навчання. Аналіз цих досліджень свідчить про необхідність перегляду, уточнення та розширення наукових уявлень про визначальні фактори навчальної успішності учнів початкових класів. Виховання активного ставлення до знань, науки взагалі й до навчальної діяльності зокрема неможливе без розвитку допитливості, потягу до знань, інтересу до пізнання.
Суворі, категоричні вимоги, покарання, адміністративні заходи безсилі, якщо в дитини немає потреби навчатися, якщо пізнавальні діяльність для неї позбавлена життєвого змісту.
Оскільки інтерес зумовлює загальну тенденцію звертати увагу на певні об'єкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності, то він впливає на всі без винятку психічні процеси, спрямовуючи їх у потрібне русло. Йдеться, насамперед, про увагу до об'єкта інтересу, яка з фізіологічного погляду пояснюється виникненням у корі великих півкуль головного мозку осередку оптимального збудження. Відомо, що в стані зацікавленості дитина все засвоює швидко й ґрунтовно. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосередженішою, з'являються роздуми, що спонукають певні дії [ 3, сі 1].
Особливого значення це питання набуває в роботі зі старшими дошкільниками, оскільки в дитини на шостому році життя формуються підпорядкованість мотивів та навички навчальної діяльності. Окрім того, старший дошкільний вік вважається перехідним, тому необхідне вивчення його специфічних ознак, зокрема, особливостей формування пізнавальної активності в дітей шостого року життя. Характеризуючи цей період, слід зазначити, що до шести років дитина досягає високого рівня розвитку самостійної діяльності, коло її пізнавальних інтересів розширюється. Поступово розвивається здатність аналізувати й узагальнювати предмети та явища. У пізнавальній діяльності особливого значення набувають наочно-образне й образне мислення, а також творча уява. Передумовою цьому слугує розвиток сприймання, який здійснюється за трьома основними напрямами: уявлення дітей про предмети, явища та їх властивості розширюються й поглиблюються відповідно до загальноприйнятих еталонів; способи використання предметів стають значно точнішими й доцільнішими; ознайомлення з предметами набуває систематизованості й послідовності. Таким чином, на кінець дошкільного дитинства зростає осмисленість сприймання. Розвиток сприймання та наочно-образного мислення забезпечує дитині розуміння властивостей предметів і різних зв'язків між ними.
Досліджуючи розвиток дітей старшого віку дошкільного віку, необхідно зазначити, що в шестилітньому віці найсуттєвіші зміни охоплюють різні психічні сфери. Новоутворення у сфері особистості за правильних умов виховання закономірно ведуть до позитивних зрушень у розвитку всіх психічних процесів: сприймання, пам'яті, уяви, мислення тощо. Ці процеси в старших дошкільників набирають довільного характеру, збагачуються за змістом та вдосконалюються за своїми регулятивними функціями. Завдяки залученню старших дошкільників до різних видів діяльності згідно з їх схильностями та інтересами, в них формується вибіркове оцінне ставлення до тих видів, у яких вони найшвидше досягнуть успіху, тобто до суб'єктивно значущих.
Якісна перебудова інтересів найінтенсивніше відбувається в періоди переходу дитини з одного етапу онтогенезу на інший. Зміна інтересів, їх якостей не нівелює певної стійкості найбільш значущих у кожному віковому періоді ознак, які продовжують розвиватися, інтегруватись в інші на вищому рівні. При цьому, за дослідженнями Н.М.Бібік, відбувається не тільки розширення і поглиблення інтересів, а й їх диференціація, яка виражається в появі комплексу домінуючих ознак. Встановлено, що інтерес обумовлює навчальну діяльність в цілому, сприяє самовдосконаленню учнів [2].
На нашу думку, в процесі підвищення ефективності навчальної діяльності молодших школярів, важливим є виявлення в них динаміки внутрішньофункціональної структури пізнавальної сфери та зміни в ній співвідношень домінуючих факторів, які зумовлюють успішність з навчальних предметів. Детального вивчення потребує пізнавальний аспект структури навчальної діяльності молодших школярів, якість становлення якого в цьому віці є основою їхнього подальшого розумового розвитку. Це можна наочно подати у вигляді схеми.

Модель становлення навчальної успішності

Для вивчення формування внутрішньо функціональної структури психологічних чинників навчальної успішності молодших школярів був здійснений аналіз пізнавальної сфери молодших школярів. Як результат, ми отримали дані, що свідчать про наявність процесу переструктурування психологічних чинників учнів від першого до третього класу, чим пояснюється деяке зниження інформативної ваги функцій і явищ у структурі цієї сфери дитини.
Водночас слід зазначити, що властивості уваги не втрачають значущості, зберігаючи свою рівновагу упродовж навчання учня в початкових класах. Фактор обсягу слухової пам'яті набуває вагомості в другому класі і зберігається надалі, а зорової - лише в третьому. Такі фактори як логічне мислення, моторна активність, сприймання інформаційних сигналів майже не змінюються в структурі пізнавальних чинників навчальної успішності упродовж трьох років періоду початкової освіти. Виявлені внутрішньо-функціональні зміни в структурі пізнавальної сфери молодшого школяра є основою динамічних змін у навчальній успішності учнів, перебудовуючи міні-структури процесу засвоєння предмета протягом всієї навчальної діяльності.
Таким чином, результати проведеного психолого-педагогічного аналізу вказують на те, що у формуванні успішності з музики молодших школярів головну роль відіграє розвиток обсягу уваги. Другу позицію за значущістю займають фактори стійкості та продуктивності уваги. Потужність впливу рівнів розвитку обсягів короткочасної слухової і зорової пам'яті помітні в першому і другому класах. А саме: в першому класі суттєве значення має рівень розвитку обсягу зорової пам'яті, а в другому - обсяг слухової пам'яті.
Також успішність молодших школярів з музики зумовлюється впливом різних факторів. У першому класі помітний вплив розвитку обсягу уваги, в другому - стійкість уваги, а в третьому класі підвищується активність розвитку слухової пам'яті.
Отже, можна зробити такі висновки:
• Розвиток психологічних чинників навчальної успішності, внутрішні функціональні зміни в структурі пізнавальної сфери учня, динаміка інформаційної ваги психічних функцій навчальної успішності молодших школярів залежать від ефективності розвитку їх пізнавальних інтересів.
• Стійкий пізнавальний інтерес - ознака готовності дитини до навчання в школі. Він є основою всієї навчально-виховної роботи з дітьми в період їх підготовки до школи. Знання сприяють виникненню, розширенню і поглибленню зацікавленості до дійсності. Важливо збуджувати пізнавальну активність учня, що виявляється в запитаннях, діях.
• Маючи сформовані пізнавальні інтереси, дитина успішно навчатиметься, в неї з'явиться зацікавленість до навчальної діяльності.
• У школі дитина поглиблює і розширює свої пізнавальні інтереси. У неї виникає бажання змістового і досконалого вивчення певних навчальних дисциплін, коли матеріал виходить за межі навчального. Такий інтерес має стійкий характер.
• Пізнавальна активність учня початкових класів виявляється в навчальній діяльності. Молодший школяр застосовує набуті в дошкільному дитинстві знання й активно діє, робить відповідні висновки, здатний виконувати складні розумові операції.
• Практичне використання встановлених закономірностей звузить коло пошуків психологічних причин невстигання школярів з навчальних предметів у початкових класах.
Оновлення змісту освіти веде до трансформації її технологій, надає їй особистішої сформованості.
Слово "технологія" грецького походження й означає "знання про майстерність". За визначенням, ЮНЕСКО, технологія - це "системний метод створення, застосування і визначення всього процесу викладання і засвоєння знань із урахуванням технічних і людських ресурсів у їх взаємодії, що своїм завданням вважає оптимізацію форм освіти".
Найпростішою ланкою, з якої складається особистісно орієнтована технологія, є особистісно орієнтована педагогічна ситуація. Це така навчальна ситуація, потрапивши в яку, дитина має шукати сенс, пристосовувати її до своїх інтересів, вибрати творчий момент, дати критичну оцінку.
Методика Марії Монтессорі це теж модель особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання, основними провідними положеннями якої є:
• виховання має бути вільним;
• індивідуальним;
• спиратися на дані спостережень за дитиною.
Звернення дитини до вчителя: "Допоможи мені зробити це самому" - девіз педагогіки Монтессорі.
Групова форма навчальної діяльності виникла як альтернатива існуючим традиційним формам навчання.
У 60-70-х роках певне місце посіла технологія розвивального навчання, над якою працювали два колективи - Л.В. Занкова та Д.Б. Ельконіна. її завдання: побудувати систему навчання, за якою досягався б вищий рівень розвитку молодших школярів, ніж у навчанні за традиційною системою. Але саму технологію розвивального навчання під час створення цілісних навчальних предметів (музики) розробляли в Україні науковці: Я.Коменський, В.Сухомлинський, Я.Ростовський.
Робота над навчальним проектом - практика особистісно орієнтованого навчання у процесі конкретної праці учня, на основі вільного вибору, з урахуванням його інтересів. Сутність цієї технології полягає у вирішенні учнем або групою учнів певної проблеми, яка передбачає, з одного боку, використання різноманітних методів і засобів навчання, а з іншого -інтегрування знань, умінь з різних галузей науки, техніки, творчості.
Освітні технології використовуються не лише у навчальному, а й у виховному процесі.
Сутність теорії колективного творчого виховання полягає в організації певного способу життя колективу, де все ґрунтується на засадах моральності та соціальної творчості. Ця технологія особистісно орієнтована, бо кожній дитині знайдеться права до душі, яку вона може організувати, зробити найкраще.
В основі педагогічної технології "Створення ситуації успіху" лежить особистісно орієнтований підхід до процесу навчання і виховання. Ситуація успіху досягається лише тоді, коли сама дитина визначає цей результат як успіх. Успіх, який переживає дитина неодноразово, відкриває, так би мовити, період визволення прихованих можливостей особистості.
В умовах особистісно орієнтованої освіти були створені програми: "Росток", "Перші кроки", "Крок за кроком".
Розглянемо орієнтовну структуру уроку, створену для школи І ступеня.
I. Стимулювання та мотивація навчально-пізнавальної діяльності.
На першому етапі уроку вчитель вмотивовує наступну діяльність, позитивно спрямовує на працю. Тут важливо врахувати особистий досвід учнів щодо проблеми уроку. Доцільно використати, музичне привітання, розпірку, ритмічну та вокальну вправу, ігри тощо.
II. Визначення мети і завдань уроку.
Виробляти мету і проектувати завдання уроку бажано спільно з учнями. Доцільно залучати дітей до планування наступної діяльності через попередню роботу (випереджувальні завдання, повідомлення, підготовка унаочнення). Разом з учителем учні складають план роботи, обговорюючи його, визначають показники досягнення визначеної мети (які знання, уявлення, засоби діяльності свідчитимуть про це).
Доцільно використати на цьому етапі уроку таблички "Знати" і "Вміти", куди спільно з учнями записуються завдання, які необхідно засвоїти протягом уроку і вміння, які формуються.
Таким чином, на початку уроку учнів ознайомлюють з метою та планом уроку. Вчитель й переконливо інформує учнів стосовно того, що й навіщо вони робитимуть на уроці. Пізнавальна привабливість цього вступного інструктажу - це матеріал, пов'язаний із певною цікавою проблемою, визначенням проблемних питань.
III. Вивчення нового матеріалу.
Прийоми, які може користуватись учитель на цьому етапі уроку, щоб зацікавити учнів:
• Актуальна мета. Наприклад, під час слухання фрагментів опери “Пан Коцький” М.Лисенка.