Курсовая на тему Уроки Берестецької битви
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-12-09Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Уроки Берестецької битви
План
Вступ1. Підготовка до бою
1.1 Військо Богдана Хмельницького
1.2 Військо Яна Казимира
2. Розгортання бойових дій
3. Бойові дії без гетьмана
4. Наслідки битви
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Близько 340 років тому відгриміли гарматні постріли під Берестечком. На полях, колись густо политих людською кров'ю, давно вже визрівають мирні врожаї. Затерлись сліди битви, військових таборів, переправ... Та народ свято береже пам'ять про героїзм своїх синів. Щороку тисячі людей відвідують ці місця, вшановують пам'ять полеглих, виявляють бажання знати правду про все, що відбулося тут 1651 р.
Битва на полях сіл Пляшева і Острів теперішнього Радивилівського району Рівненської області, що тривала з 28 червня по 10 липня 1651 р., була однією з найбільших подій другого періоду Визвольної війни 1648—1654 pp. Перший період війни розпочався в 1648 p., коли український народ, доведений до відчаю нестерпним потрійним (соціально-економічним, національним і релігійним) гнітом, піднявся проти своїх гнобителів — шляхтичів і католицького духовенства. На чолі цього найбільшого з усіх народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. став Богдан Хмельницький. На початку 1648 р. він вигнав із Запорізької Січі шляхетський урядовий гарнізон, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея III і розпочав підготовку до рішучої збройної боротьби з польське-щляхетськими військами. 16 травня 1648 р. військо Богдана Хмельницького, підсилене реєстровими козаками, які перейшли на бік повстанців, розбило під Жовтими Водами частину королівської армії, очолювану сином Великого коронного гетьмана Стефаном Потоцьким, який там же загинув, а 26 травня під Корсунем розгромило головні шляхетські сили під проводом самого Великого гетьмана Миколая Потоцького та гетьмана польного Мартина Калиновського, причому обидва вони потрапили в козацький, а відтак у татарський полон. На початку вересня 1648 р. нова шляхетська армія в кількості понад 40 тис. чол. під командуванням трьох польських магнатів — Домініка Заславського-Острозького, Миколая Остророга та Олександра Конєцпольського — з'єдналась з військом князя Яреми Вишневецького і прибула під Пилявці теперішньої Хмельницької області. Бої закінчилися 24 вересня блискучою перемогою повстанців, яка розчистила їм дорогу на Львів і далі у корінну Польщу. Козаки обложили міста Львів і Замостя. Та задовольнившись викупом, Богдан Хмельницький з ряду тактичних міркувань у листопаді 1648 р. зняв облогу, тимчасово припинив воєнні дії і повернувся на Україну.
Такі дії гетьмана викликали неоднозначну реакцію. Український народ прагнув скинути шляхетське ярмо, вбачаючи свій порятунок у продовженні збройної боротьби. Шляхта ж не хотіла відмовитись від своїх привілеїв і намагалась відновити своє панівне становище. Отже, у 1649 р. війна вибухнула з новою силою. На початку липня війська Б. Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея III оточили фортецю у Збаражі на Тернопільщині, де замкнувся десятитисячний відділ шляхетського війська на чолі з Яремою Вишневецьким. У запеклих боях тут загинули видатні козацькі полковники, такі як Бурлай, який раніше прославився здобуттям Синопа, та Станіслав Мрозовицький, відомий у козацькому війську під іменем Морозенка. Король Ян Казимир, який ішов назустріч козацькій армії, затримався у таборі поблизу с. Топорів теперішнього Буського району Львівської області. Одержавши зі Збаража повідомлення про важке становище обложеного там польсько-шляхетського гарнізону, король рушив йому на допомогу, але 15—16 серпня 1649 р. під Зборовом на Тернопільщині потрапив в оточення козацького і кримського війська. Тільки зрада підкупленого королем хана врятувала шляхту від повного розгрому. Б. Хмельницький змушений був задовольнитися підписанням з королем договору, званого Зборівським, яким і закінчився перший період Визвольної війни. Згідно з цим договором кількість реєстрових козаків збільшувалася до 40 тис. чол., королівським військам заборонялось перебування у східній частині України, що переходила під контроль козацьких полків, оголошувалася амністія всім учасникам повстання. Король також обіцяв розглянути на найближчому сеймі питання про ліквідацію церковної унії. Та незважаючи на ці полегшення, Зборівський договір не приніс українському народові звільнення від гніту. Шляхтичам — власникам маєтків на Україні — було дозволено повертатися у свої села і вимагати від селян виконання панщизняних повинностей Внаслідок цього у багатьох селах вибухали повстання проти гнобителів. Український народ хотів волі, шляхтичі, фактично втративши свої маєтки й прибутки, вимагали від короля нової війни для утвердження свого панування й відновлення старих порядків.
У грудні 1650 — січні 1651 р. королівський сейм вирішив розпочати війну, уповноважив короля збільшити кількість війська до 51 тис. чол. і скликати у відповідний час посполите рушення (загальне ополчення шляхти). У лютому 1651 р. на Поділля рушила дванадцяти-тисячна армія під командуванням польного гетьмана Мартина Калиновського. Так розпочався другий період Визвольної війни, кульмінаційною подієї якої стала Берестецька битва.
1. Підготовка до бою
1.1 Військо Богдана Хмельницького
Які ж си ли були в цей час у розпорядженні гетьмана? Джерела засвідчують, що йому вдалося на кінець травня зосередити майже таке ж багаточисельне військо, як і під Збаражем, очевидно, 100-110 тис. чоловік. Ф.Шевченко схиляється до думки, що українська армія налічувала близько 100 тис. чоловік. Згідно з інформацією, що надходила тоді до Кракова, при Хмельницькому перебувало 80 тис. «доброго війська». Проте, за свідченням самих козаків, «досить доброго, спорядженого і навченого до бою війська було трохи більше 40 тис, чоловік. Захоплені в полон татари дають приблизно таку ж цифру—40-50 тис. У принципі можна цілком погодитися з міркуванням В.І.Сергійчука, що боєздатне козацьке військо слід обчислювати в 60 тис., а решту становили значно гірше озброєні селяни та міщани, яких, за даними канівського сотника Тимоша, не можна було використати у відкритому бою («на полі»). Вони були придатні лише для оборонних боїв під захистом валів та окопів.Як уже зазначалося, тепер українська армія була озброєна краще, ніж у попередні кампанії, в чому, безумовно, полягала величезна заслуга Хмельницького. Звертає на себе увагу висока питома вага кінноти. Маємо свідчення козаків, що піших було всього кілька тисяч, в основному для обслуговування потреб артилерії, а інших «повернули додому». Однак погодитися з цим важко. Вірогіднішим виглядає твердження ногайця Касі-мурзи, що «козаки на конях, а чернь чи селяни — піші». Відомо, що основну ударну силу української армії становила піхота, й це, на перший погляд, можна розцінювати як ослаблення боєздатності війська, адже польська кіннота істотно переважала козацьку. Однак ми оцінюємо це співвідношення сил у дещо іншому аспекті. Справедливо приділяючи велику увагу формуванню української кінноти, Богдан не переоцінював її потенційних можливостей, і більшість козаків посадив на коней не для того, щоб вони билися з ворогом у кінному строю, а щоб досягти максимальної швидкості пересування армії, надання їй високої маневреності.
Чимало клопоту завдавала гетьману проблема забезпечення 100-тисячного війська продовольством і фуражем. За його розпорядженням із Києва та Переяслава постійно прибували обози з продовольством і військовими припасами. Водночас козацькі загони поповнювали свої запаси в околицях Острога, Дубна та інших волинських міст. Та, незважаючи на ці заходи, в другій половині травня почала відчуватися нестача продовольства, головним чином солі. Значна його частина йшла на утримання татарських загонів, нерідко навіть за, рахунок низів українського війська. Є дані, що мурзи домагалися від гетьмана високої платні, погрожуючи інакше повернутися назад і пограбувати «всю Україну». Власне, вже й до того вони забрали в селян і міщан чимало коней.
Треба особливо підкреслити високу військову дисципліну, якої домігся гетьман, аби не дати можливості противникові захоплювати «язиків». Джерела зафіксували неодноразове бідкання представників польського командування на те, що нічого не можуть довідатися про задуми Хмельницького, бо (хоч у це важко повірити) послані в першій половині травня під український табір аж дев'ять під'їздів не спромоглися
полонити хоча 6 одного козака. Зі свого боку, гетьман теж виряджав сильні під'їзди під ворожий табір, та один із них у 20-х числах травня був розгромлений польськими корогвами під Підгірцями.
1.2 Військо Яна Казимира
Коротко зупинимося на характеристиці становища та намірів командування польської армії, основні сили якої зосереджувалися під Сокалем. 6 травня сюди з 6 тис. жовнірів прибув сам король. Тут же зупинився з 7 тис. жовнірів і М.Потоцький. Велику питому вагу в армії становили німецькі найманці. За даними венеціанського офіцера (від 10 травня), в таборі перебувало 10 тис. німецьких піхотинців, по З тис. драгунів і вершників. Як уже зазначалося, сюди ж з'явився з 55 тис. жовнірів М.Калиновський. Підходили зі своїми загонами жовнірів інші магнати, а також підрозділи посполитого рушення. Загальна кількість лише досвідчених у військовій справі шляхтичів і жовнірів досягала 30 тис(«без почтів»), а при них ще було щонайменше 120 тис. готових до бою слуг, окрім візників та кухарів. 18 травня Король поділив їх на 10 полків. Під його безпосереднім керівництвом було 8 тис. іноземців, 400 гусарів, кілька корогов і 3 тис. озброєних слуг. 24 травня було зроблено огляд піхоті (крім угорців, 14 тис. чоловік). Маємо дані, що магнати привели з собою 10 тис. добірних жовнірів, що разом із шляхтичами становило майже 40 тис. Та ще очікувався підхід основних сил посполитого рушення. Бойовий дух жовнірів підносили 400 ксьондзів. Прибули сюди також уніатські священики, яких очолював ігумен Хелмського базиліанського монастиря Суша. Чимало клопоту королю та гетьманам завдавала проблема забезпечення війська продовольством і фуражем. Піхотинцям доводилося голодувати.2.Розгортання бойових дій
О восьмій годині ранку 18 вересня королю стало відомо, що українські полки переправилися й просуваються до його табору. Тому разом із М.Потоцьким він почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р.Стир — від лісу до діброви — довжиною близько 4-5 км. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися загони козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Спалахнули перші сутички, що ознаменували початковий етап Берестецької битви. До обіду козакам і татарам удалося оволодіти значною частиною навколишньої місцевості, відрізаючи таким чином польське військо від пасовищ. Це викликало занепокоєння у його проводирів. У другій половині дня (близько 15 годин) Конєцпольський звернувся з проханням до коронного гетьмана дозволити йому відкинути ворога. Діставши схвальну відповідь, а також одержавши на підкріплення полк коронного маршалка Любомирського та корогви добровольців, коронний хорунжий удався до атаки. В одній із балок його контратакували татари й, очевидно, козаки. Розгорівся запеклий бій, у ході якого польські корогви потрапили в скрутне становище, їм на виручку кинулися з лівого флангу Вишньовецький і Лянцкоронський зі своїми полками. Татари й козаки поспішно відступили до переправи. Переслідуючи їх, Конєцпольський захопив кількох татар у полон, від яких довідався про місцеперебування хана та його стосунки з Хмельницьким. Таким чином, перший день боїв завершився перевагою, принаймні моральною, польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей.Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарської кінноти, тому вирішили використати день 19 червня для з'ясування шляхом дрібних сутичок сил і намірів противника. Потоцький вивів у поле лише кінноту;, без підтримки піхоти. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції, як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхетських маєтків, це відчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти, що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдатиудару. Його було спрямовано на лівий фланг ворога, де стояв полк Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода — М.Потоцький, що прибув на виручку зі своїм полком. Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воєводства. Тоді сюди були перекинуті полки М.Потоцького та Є.Любомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л.Сапіги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі покинули поле бою, інакше б «їх і нога не втекла». Загинуло майже 200 тільки шляхтичів. Козаки захопили навіть корогву М.Потоцького. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гїрей почали оточувати недобитків, відрізаючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору зімкнулися так щільно, що коней довелося годувати лозою й дубовим листям, які «здобували кров'ю». Увечері кількатисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил ворожої армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. У цілому бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського гетьмана (це розуміли й окремі сучасники цієї події). Велика поразка стала холодним дощем для жовнірів і керівництва коронного війська. За словами С.Освенціма, «військо після цієї кривавої справи втратило самовпевненість, так що ввечері лише мало хто залишався біля знамен».
Зрозуміло, Хмельницькому не були відомі підозрілі стосунки Іслам-Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40-50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100-110 тис. чоловік. За даними одного з шляхтичів, у козацькому таборі налічувалося понад 100 тис. «вогнистого люду», а в татарській орді — не більше 40 тис. Отже, сили українсько-татарського війська не перевищували 150 тис. чоловік. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати військо до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на милю (близько 7-8 км). На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан із своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розміщувалася на пагорбі, звідкіля можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли козацькі полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір із з'єднаних возів (за даними С.Твардовського, потрійними ланцюгами в 10 рядів), який на випадок необхідності міг стати «за добру фортецю». Гармати розміщалися в спеціально підготовлених між возами місцях. Між возами (можливо, між рядами возів) і за ними чекала свого часу піхота, а перед табором стояла кіннота. Деякі джерела дають підстави вважати, що серед української кінноти були й окремі підрозділи татар.
Значно повніше й детальніше джерела змальовують стрій польської армії, що складалася майже з 40 тис. жовнірів регулярного (кварцяного) війська. 20 тис. ланових і двірських жовнірів і 40 (за іншими даними — 60-80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Крім цього, в розпорядженні кор9ля було ще 100—200 тис. озброєних слуг, готових взяти участь у битві. Загальна чисельність армії досягала 200-260 тис. чоловік. Це була найбільша армія, яку протягом XVI-XVIII ст. вдавалося зібрати польському урядові.
Ввечері 19 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви. Очевидно, не довіряючи М.Потоцькому, король вирішив сам узятися за підготовку до неї війська, слушно вважаючи, що не варто переоцінювати можливості своєї кінноти, а для посилення ефективності її дій слід максимально використати німецьку піхоту й артилерію.
Відповідно до задуму на світанку Ян Казимир став шикувати свою армію. Попереду (як це видно з копії плану битви, котрий зберігається у фондах Кам'янець-Подільського краєзнавчого музею), по центру, навпроти козацького табору, в чотирьох місцях стояли батареї, які могли обстрілювати центр, лівий і правий «фланги противника. Командував артилерією досвідчений генерал Сигізмунд Їшиємський. Позаду, в центрі, вишикувалася піхота під орудою князя Богуслава Радзивілла, генерал-майора Христофора Убальда (Хубальда) та особистої охорони короля. За ними, посередині, розміщувалися кінні корогви списоносців, а з боків — рейтарів. Далі тісно гуртувалися полки. З флангів центр прикривали корогви драгунів та кінноти без списів. Командував усіма полками й корогвами сам король. На правому фланзі, яким керував М.Потоцький, зосереджувалися полки С.Лянцкоронського, Є.Любомирського, О.Конєцпольського, Л.Сапіги. Тут же, як засвідчує згадувана копія плану битви, розташувалася також значна (якщо не основна) частина посполитого рушення. В лісі, що примикав до флангу, було збудовано табір із піхотою, щоб зупинити можливий удар козаків. На лівому фланзі, очолюваному польним гетьманом M.Кaлиновським, стояли добірні полки кварцяного війська, керовані І.Вишньовецьким, М.Потоцьким та іншими досвідченими воєначальниками. Поряд підрозділи посполитого рушення. В цілому бойова лінія польського війська розтяглася на «руську милю» (трохи більше 8 км). Для захисту табору Ян Казимир залишив частину піхоти, посполитого рушення та озброєних слуг. Біля насипаного навколо нього валу стриміли гусарські списи.
Сильний туман укривав берестецьке поле до 10 години ранку. Коли він почав розвіюватися, постала грандіозна панорама протистояння величезних (як на той час) армій. Хмельницький не поспішав наступати. Українські та татарські загони раз за разом зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король суворо заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела прицільний вогонь, коли кримчаки занадто близько підступали до ворожих позицій. Так тривало до третьої години дня Король зібрав військову раду, щоб виробити план дальших дій. Дехто з присутніх почав схиляти його до того, щоб відмовитися від битви й перенести її на наступний день (аргументи були дуже прості — пізно, та й вітер дме жовнірам в обличчя), Інші наполягали перейти в наступ усім військом. Ян Казимир вагався, не знаючи, який варіант обрати. Близько четвертої години до нього примчав бидгощський староста Денгоф, який від Імені Вишньовецького прохав дозволити атакувати. Тоді король прийняв остаточне рішення —розпочав наступ лівим флангом. Отримавши дозвіл, руський воєвода під звуки сурм і барабанів на чолі 12 корогов стрімко ринув назустріч козакам. За ним подалися ще десять добре озброєних польських корогов, а незабаром у вир атаки втяглися й інші полки. Помітивши активізацію противника, Хмельницький наказав вирушити йому назустріч козацьким підрозділам правого флангу, які швидко й випередили лівий фланг. Татарські загони пересувалися значно повільніше. Зіткнення козаків і жовнірів було страшним. За словами очевидця, з півгодини все «було у вогні, не було нічого чути, лише гук... з ручної стрільби й з гармат, так що ми вже думали, що звідтіля вже ніхто живим не повернеться».
Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд з козаками стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от-от козаки перехоплять ініціативу. Настала критична хвилина битви. Саме в цей час стрімка атака 40-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Іслам-Гірей, який із пагорба оглядав бойовище, не міг не розуміти цього, проте затягував момент наступу. Двічі шикував своє військо, але не рушав з місця. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангові німецьку піхоту Убальда й наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Тепер становище українських полків серйозно погіршилося й вони почали відступати. Переслідуючи їх, жовніри навіть прорвалися до табору, однак Хмельницький рішучими діями відкинув атакуючих, і війська знову зімкнулися. Спроби жовнірів розірвати табір успіху не мали.
Деякі джерела натякають, що після того, як козаки вибили з табору ворога, гетьман відвідав ставку хана й почав докоряти йому: «Что де твоя за правда — стоишь с людьми, а помочи никаковы не чинишь, то ли то де наше укрепленье».Іслам-Гірей начебто почав виправдовуватися, посилаючись на близькість розташування таборів та на час байраму . Тоді гетьман попросив його принаймні тримати позиції на фланзі («хотя и на бой не ходи»), обіцяючи завдати удару по польській армії вночі. Важко судити про ступінь достовірності цієї інформації, проте й ігнорувати її немає підстав. Не виключаємо, що подібна зустріч Хмельницького з Іслам-Гіреєм насправді могла відбутися.
Отже, ситуація на полі бою розвивалася на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Німецька піхота й рейтари за підтримки гарматного вогню прорвали лави українців і татар ітіочали рухатися до схилу того пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упали близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця й почали втікати. Водночас із поля бою посунула вся орда. Це наштовхує на думку, що мурзи та беї отримали відповідне розпорядження правителя Криму. При цьому втікачі кричали жовнірам: «Не бий! Татарин утікає — Хмельницька застанеш». Скориставшися неузгодженістю дій між полками центру й правого флангу (а можливо, прохід залишався свідомо), основна маса орди проскочила мимо них і подалася спочатку в напрямі Лешнева, а потім узяла круто вліво й вийшла до переправи в районі Козина.
Втеча Іслам-Гірея з поля бою за відсутності серйозної загрози з боку противника була логічним завершенням його політики стосовно війн України з Польщею. Це чітко проявилося й, нагадаємо, під час Збаразько-Зборівської кампанії 1649 р. Хана більше лякала можливість перемогиукраїнської армії (а отже, й здобуття Українською державою цілковитої незалежності), ніж успіх поляків. Його поведінка напередодні та в ході битви недвозначно засвідчує: воюючи за інтереси України з Річчю Посполитою, він при цьому прагнув порозумітися з королем. Іслам-Гірей намагався пояснити турецькому султанові причину невмотивованого залишення поля бою під Берестечком не чим іншим, як... необхідністю покарати Ногайську орду, яка пограбувала добруджанських татар. Що й казати, «вагомий» аргумент!
Утеча орди й оголення нею лівого флангу поставили українську армію в катастрофічне становище. Ян Казимир кинув проти неї всі сили, щоб повністю розгромити й таким чином назавжди розв'язати «українську (козацьку) проблему». В ситуації, що склалася, основне завдання Богдана полягало у виведенні армії з-під удару і збереженні ЇЇ боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. Ведучи бій з переважаючими силами ворога, вдалося до сутінок успішно завершити цейтекладний маневр без великих втрат. Зайнявши вигідне місце, гетьман наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору. За визнанням анонімного польського автора, «козаки ж дуже добре трималися й вистояли». Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити. На цьому, як на нашу думку, завершується перший етап Берестецької битви. Втеча хана поставила українське військо в надзвичайно тяжке становище, але завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневрові (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.
Вивівши військо з-під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький вирішив повернути назад орду. Наказав полтавському полковнику Мартину Пушкарю утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук І з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Наздогнав його, очевидно, на світанку за Козином. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. За даними козацького полковника Семена Савича, Хмельницький почав «сердито говорить: найяснейший де хане, то ли де твоя правда и шерть и укрепленье с нами, что пришедши к бою да побежал, как де есть на искус и на повадку поляком то учинил».а й відмовився відпустити до козацького табору самого Богдана.
3. Бойові дії без гетьмана
Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, козаки під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснява (рукавом р. Пляшівка), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений у неприступну, оточену валами й ровами фортецю.
А в польському обозі панувало радісне піднесення, жовніри співали «Тебе, боже, славимо». В нервовому збудженні король цілу ніч не злазив з коня. Шляхта вже смакувала успіх повної перемоги над своїм ворогом, не сумніваючись, що через день-два його буде знищено. Однак ранком укріплення українського табору помітно збили цей райдужний настрій. За даними М.Ємьоловського, коли на світанку жовніри побачили «вали й окопи на половину списа, то їхній запал пригас». Справді, табір був, за визнанням очевидця А.Мясковського, «дуже великий, оком неосяжний, багатолюдний, вогнистий». Ян Казимир скликав воєнну раду, яка зробила не досить втішний висновок: атакувати його не можна, бо це призведе до неминучих великих втрат. Тому вирішили взяти табір в облогу. В тил української армії були послані два полки, а жовніри заходилися й собі висипати шанці, робити редути, з яких уже й почали обстріл позицій Пушкаря.,
День 21 червня минув для козаків досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність, поширення чуток про те, нібито хан наказав зв'язати його, а татари погрожували пограбувати Україну: «І ти наш, і добро твоє, й Україна наша». Турбувала неясність перспективи, тому одні пропонували покинути табір, інші — захищатися. За влучним висловом захопленого в полон козака Якима, козаки залишилися, «як бджоли без матки». Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і міцну дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати обстановку, оволодіти розвитком подій, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й заможних козаків таємно вибратися з табору. Якщо вірити даним схопленого поляками Федора Некіцького (білоруського шляхтича з Полоцька), Пушкар розпорядився, щоб його наближені сідлали коней і готувалися в дорогу. Коли піхотинці запитали його, що це він робить, то одержали відповідь: «Що бачите, те й самі чиніть». Однак вони відмовилися тікати, й коли кіннота Полтавського полку зробила спробу вирватися з обозу, її перехопили, роззброїли й узяли під варту.
За таких умов особливо гостро постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — гетьмана. На скликаній раді перевагу було віддано популярному серед низів полковникові Ф.Джеджалію. Всі почали вимагати від нього конкретних дій: «Або виводи з оточення, або миримся, або б'ємося, або поклонімося королю». Деякі джерела свідчать, що вже 22 червня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І.Вишньовецького написав листа полковник М.Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю. І все це незважаючи на те, що більшість козаків виступала проти будь-яких переговорів із королем (хоча багато хто й погоджувався на замирення на умовах Зборівського договору).
Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина шляхти висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіщих дій, вважали за доцільне переправити через ріку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. 23 червня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. Універсал зачитали козакам, і їм стало «опять весело». Почали готуватися до запланованого на завтра наступу. Було зроблено першу успішну вилазку. Богун просив дозволити йому з двома полками атакувати ворожі позиції, проте дістав відмову. Крім того, українська армія залишатися грізною бойовою силою. Шляхтич Рожевський в одному з листів підкреслював трудність здобуття табору «за таким його озброєнням, за такою чулістю і відвагою, яка є, бо як кінні, так і піші, як чернь, так і старшина готові на голову полягти». Тому вище й нижче козацького табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, висипали шанці, зводили редути. Інженерними роботами керували Убальд, Пшиємський, Геткант. Важкі гармати були привезені з Бродів, очікували їх і зі Львова. 25 червня в тил козакам було відправлено 1 тис. кінних жовнірів на чолі з Балабаном.
Джеджалія не міг не розуміти небезпеки, яку крила в собі ця тактика короля, тому вирішив у ніч на 25 червня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на ворога наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М.Потоцький, обсипаючи козаків різними докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові складно було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська. Послів прийняв М.Потоцький. Поводився він брутально, вимагав забути про умови Зборівського договору, погрожував штурмом. Лише А.Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від імені уряду відповідь козакам підписав підканцлер ПРадзейовський, вимагаючи скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматумові більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на ЗО червня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». І.Граб'янка зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.
Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з ворожими корогвами, аби з'ясувати сили ворога. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10 годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував ПГраб’янка, «смятошися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.
Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати.
Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. До них потрібно було внести суттєві корективи. Король схилявся до думки продовжувати похід у напрямі Києва. Та далеко не всі поділяли наміри короля. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нової війни. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке відмовилося від участі в поході. На ці суперечки було згаяно час. Ян Казимир розпорядився готуватися до виступу 2 липня, але шляхта посполитого рушення відмовилася виконувати його наказ. Наступного дня тривали переговори. Тим часом шляхта масово від'їздила з обозу.
Незважаючи на вмовляння Вишньовецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, посполите рушення навідріз відмовилося від участі в наступі на Південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив буде підтриманий частиною шляхти. Однак цього не сталося. Посполите рушення масово поверталося до своїх домівок. Ян Казимир 4 липня залишив табір під Берестечком і на чолі кварцяного війська цього ж дня прибув до Козина. Через день відправився в напрямі Кременця й зупинився обозом під Орком . Оскільки частина сенаторів наполягала на поверненні короля до столиці, було проведено раду, що висловилася за його від'їзд. Наступного дня Ян Казимир скликав нараду офіцерів, на якій оголосив, що все кварцяне військо (понад ЗО тис. жовнірів), за винятком полку Накєльського, на чолі з М.Потоцьким відправляється «на Україну», а він повертається назад; обіцяв надіслати підкріплення й знайти кошти для платні жовнірам. Попрощавшися з військом, 8 липня він подався до Львова, а кварцяна армія вирушила в бік Ярополя.
Як же складалася в цей час доля Богдана Хмельницького, котрий фактично став бранцем хана? На жаль, джерела мовчать про ці найтяжчі дні в його житті. Можемо лише стверджувати, що до початку липня Іслам-Прей повільно просувався в район Старокостянтинова. Ймовірно, він вагався: що робити з гетьманом? Пізніше Хмельницький під час розмови з назаретським митрополитом Гавриїлом зауважував: «...знатное де дело, что у него, крымского царя, о нем, гетмане, был некакой злой умысл». Деякий час хан схилявся до думки про можливість обміну Богдана на Нітшоха та кримських «цариків», які потрапили до польського полону. За свідченням відпущеної ханом шляхтянки Піотровської, він тримав Хмельницького з метою звільнення мурз із полону. Якщо вірити цій та іншим шляхтянкам, які побували в татарському обозі, гетьман перебував під постійним наглядом, а коли сідав на коня, то ноги йому зв'язували. За свідченням анонімного автора, Іслам-Гірей дозволяв йому вдень ходити вільно, але вночі його невсипущо стерегли ханські сеймени .
Зі свого боку, польський уряд, дізнавшися про затримку ханом гетьмана, робив спроби забрати його собі. Маємо дані (від 8 липня) А.Мясковського, що за дорученням короля М.Потоцький 5 липня писав листа до Їслам-Гірея, «наполегливо вимагаючи видачі Хмельницького». Бєлгородець Ашеїнков чув, що й І.Вишньовецький також «присылал к крымскому царю, чтоб он гетмана Богдана Хмельницкого им отдал». Чому ж Іслам-Гірей утримався від цього кроку? Тут, на нашу думку, діяло кілька чинників, на які він мусив зважати. Одним із найважливіших був розгром козаками під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху 10-тисячної орди ногайських татар, які рухалися попереду основних сил хана. При цьому козаки послали до нього частину захоплених у полон татар із погрозою: якщо не буде звільнено Хмельницького, вони займуть переправи через ріки й не пропустять ординців. Певна річ, мурзи не мали жодного бажання воювати з козаками й почали висловлювати невдоволення тим, що Іслам-Гірей затримує українського гетьмана, їхні представники, за даними Виговського, прибули до хана й почали з'ясовувати, «для чего он у себя гетмана держит и с Войском Запорожским нелюбовь всчинает?» На що дістали відповідь: він затримав Хмельницького й «держит при себе по любви, потому что ему топерво до войска в обоз проехать немочно, и он де велит ево, гетмана, отпустить и проводить до украинных ево городов».
Не можемо ігнорувати й того факту, що вже, ймовірно, 2 липня хан отримав вісті про відступ козаків зі свого табору, після чого значно пришвидшив просування орди на Південь України. Поразка українського війська цілком задовольняла його, однак він не хотів допустити й повного торжества Польщі, видавши гетьмана королю. Навпаки, тепер було вигідно, щоб козаки продовжували чинити опір, приковуючи таким чином сили Речі Посполитої до себе. Допускаємо також, що на цей час ханові стало відомо про посольство Порти до Хмельницького, яке везло йому корогву, кафтан і шаблю. А видання Польщі політичного діяча, до якого султанський двір виявляв прихильність, загрожувало кримському володареві великими неприємностями: Стамбул не дарував своїм васалам зневаги до себе. За таких обставин Іслам-Гірей, приховавши від гетьмана поразку козаків під Берестечком, недалеко від Любартова (очевидно, 2 липня) звільнив його. Окремі джерела стверджують, начебто Хмельницькому довелося при цьому сплатити татарам викуп. На нашу думку, в даному разі йдеться не про викуп як такий, а про платню татарам за їхню участь у поході, щоб вони не грабували міст і сіл, не брали людей у ясир. За свідченнями сучасників, ординці справді здебільшого обмежувалися отримуваною в містах стацією, нікого не забрали в полон (хоча й не виключено, що подекуди допускалися пограбування населення).
У супроводі трьох-чотирьох мурз і 100 козацьких вершників Б.Хмельницький прибув до Любартова. Тут повідомив міщанам, що поспішає «на Україну» набирати військо «для звільнення полків, які лишилися під Берестечком». Звідси подався до Наволочі, де зібрав 3 тис. злотих для платні мурзам. У відповідь на запитання міщан, чому рухається сам і чому повертається назад, заявив: «Я ж залишив проти короля 20 полків добрих-молодців, які з чверть року будуть захищатися, мають продовольство й боєприпаси; кожний знає, як ми захищаємося в таборах і як переносимо голод». Прагнув розвіяти їхні побоювання щодо можливості появи в Україні литовського війська; мовляв, цього не буде, бо є слово Радзивілла, що воно «повинне стояти лише на прикордонні». Проте сам він інтуїтивно відчував, що сталося лихо. В пригніченому стані протягом двох діб часто прикладався до келиха. Мабуть, 6 липня з'явився полковник Адам Хмелецький, який не без побоювання зустрівся з гетьманом, а коли зайшов до нього, той, за свідченням паво лоцького міського писаря, грізно запитав: «А де табір?» Полковник, знизавши плечима, кинув: «Вже в чорта табір, ми втекли з таборр. Намагаючись з'ясувати ситуацію, гетьман продовжував ставити запитання, дістаючи на них короткі, сповнені трагізму відповіді: «Чому ж?» — «Бо молодці не хотіли битися». — «А корогви як?» — «І корогви загинули, й гармати». — «А скринька з червінцями та чохлом?» — «1 вони загинули». Страшенно вражений наслідками берестецької кампанії, Богдан, не приховуючи розпачу, «схопився за голову і став вирікати прокляття».
Однак на цьому прикрощі гетьмана не припинилися, бо надійшла звістка про розгром козацьких полків Небаби під Ріпками. 26 червня Мирський раптовим ударом оволодів козацьким табором під Лоєвим і захопив переправу через Дніпро. Сюди ж прибув Радзивілл, який почав перекидати полки. З табору під Ріпками Небаба кинувся на противника з кіннотою, гадаючи, що тут перебуває лише Мирський (чи не тому Самовидець назвав його «неуважним»?). Радзивілл атакував його з флангу. Розгорілася запекла битва. Незважаючи на хоробрість козацького полковника (коли йому відрубали праву руку, продовжував відбиватися лівою) та його козаків, майже всі вони загинули,у тому числі Небаба, Півторакожух, Капуста та інші старшини. Козацька піхота з-під Ріпок відійшла до Чернігова. На місце Небаби козаки обрали полковника Пободайла. Після цього литовські війська вдерлися на українські землі одночасно на Овруччині та Чернігівщині. Наприкінці червня Я.Радзивілл зробив невдалу спробу захопити Чернігів, після чого зупинився в Любечі. ВГонсевський розпочав військові дії на Овруччині.
Отримавши повідомлення про дві великі поразки українського війська, а також про наступ польської та литовської армій, Хмельницький, як ніхто інший, зрозумів усю катастрофічність ситуації. Мало того, що політика хана остаточно перекреслила його плани добитися створення незалежної Української держави, на терези історії була поставлена сама доля козацького стану. Його ліквідація збройними силами Речі Посполитої мала б, без перебільшення, найтрагічншгі наслідки для українського народу. Здавалося, що за відсутності в розпорядженні гетьмана будь-яких військових сил (у той час, коли на Південь України просувалася щонайменше 45-тисячна польсько-литовська армія) не було анінайменшого шансу організувати їй опір. Навряд чи можна було знайти хоча б одну людину тверезого розуму, котра б вірила в можливість успішної боротьби з ворогом. Та, на щастя України, такою людиною виявився Богдан Хмельницький. Швидко подолавши розпач, він із небаченою енергією взявся за формування нової армії.
4. Наслідки битви
Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651р. за цим договором число реєстрового війська зменшувуалося до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєводства, шляхті повернуто її давні володіння,а селяни мали повернутися на панщини.
Висновок
Битва під Берестечком показала всю зрадливість союзу з татарами які підводили козаків в найвідповідальніші миті. Також вона показала, що без гетьмана старшина не може добре керувати військом. Багатоденне протистояння показало справжню міць козацького війська яка проявилася 2 червня 1652 року під Батогом, коли було розгромлено польське військо.
Список використаної літератури
1. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). –К.: Либідь,1993.-504с.
2. Свєшніков І.К.Битва під Берестечком. –Львів: Слово,1992.-304с.
Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд з козаками стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от-от козаки перехоплять ініціативу. Настала критична хвилина битви. Саме в цей час стрімка атака 40-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Іслам-Гірей, який із пагорба оглядав бойовище, не міг не розуміти цього, проте затягував момент наступу. Двічі шикував своє військо, але не рушав з місця. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангові німецьку піхоту Убальда й наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Тепер становище українських полків серйозно погіршилося й вони почали відступати. Переслідуючи їх, жовніри навіть прорвалися до табору, однак Хмельницький рішучими діями відкинув атакуючих, і війська знову зімкнулися. Спроби жовнірів розірвати табір успіху не мали.
Деякі джерела натякають, що після того, як козаки вибили з табору ворога, гетьман відвідав ставку хана й почав докоряти йому: «Что де твоя за правда — стоишь с людьми, а помочи никаковы не чинишь, то ли то де наше укрепленье».Іслам-Гірей начебто почав виправдовуватися, посилаючись на близькість розташування таборів та на час байраму . Тоді гетьман попросив його принаймні тримати позиції на фланзі («хотя и на бой не ходи»), обіцяючи завдати удару по польській армії вночі. Важко судити про ступінь достовірності цієї інформації, проте й ігнорувати її немає підстав. Не виключаємо, що подібна зустріч Хмельницького з Іслам-Гіреєм насправді могла відбутися.
Отже, ситуація на полі бою розвивалася на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Німецька піхота й рейтари за підтримки гарматного вогню прорвали лави українців і татар ітіочали рухатися до схилу того пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упали близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця й почали втікати. Водночас із поля бою посунула вся орда. Це наштовхує на думку, що мурзи та беї отримали відповідне розпорядження правителя Криму. При цьому втікачі кричали жовнірам: «Не бий! Татарин утікає — Хмельницька застанеш». Скориставшися неузгодженістю дій між полками центру й правого флангу (а можливо, прохід залишався свідомо), основна маса орди проскочила мимо них і подалася спочатку в напрямі Лешнева, а потім узяла круто вліво й вийшла до переправи в районі Козина.
Втеча Іслам-Гірея з поля бою за відсутності серйозної загрози з боку противника була логічним завершенням його політики стосовно війн України з Польщею. Це чітко проявилося й, нагадаємо, під час Збаразько-Зборівської кампанії 1649 р. Хана більше лякала можливість перемогиукраїнської армії (а отже, й здобуття Українською державою цілковитої незалежності), ніж успіх поляків. Його поведінка напередодні та в ході битви недвозначно засвідчує: воюючи за інтереси України з Річчю Посполитою, він при цьому прагнув порозумітися з королем. Іслам-Гірей намагався пояснити турецькому султанові причину невмотивованого залишення поля бою під Берестечком не чим іншим, як... необхідністю покарати Ногайську орду, яка пограбувала добруджанських татар. Що й казати, «вагомий» аргумент!
Утеча орди й оголення нею лівого флангу поставили українську армію в катастрофічне становище. Ян Казимир кинув проти неї всі сили, щоб повністю розгромити й таким чином назавжди розв'язати «українську (козацьку) проблему». В ситуації, що склалася, основне завдання Богдана полягало у виведенні армії з-під удару і збереженні ЇЇ боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. Ведучи бій з переважаючими силами ворога, вдалося до сутінок успішно завершити цейтекладний маневр без великих втрат. Зайнявши вигідне місце, гетьман наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору. За визнанням анонімного польського автора, «козаки ж дуже добре трималися й вистояли». Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити. На цьому, як на нашу думку, завершується перший етап Берестецької битви. Втеча хана поставила українське військо в надзвичайно тяжке становище, але завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневрові (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.
Вивівши військо з-під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький вирішив повернути назад орду. Наказав полтавському полковнику Мартину Пушкарю утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук І з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Наздогнав його, очевидно, на світанку за Козином. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. За даними козацького полковника Семена Савича, Хмельницький почав «сердито говорить: найяснейший де хане, то ли де твоя правда и шерть и укрепленье с нами, что пришедши к бою да побежал, как де есть на искус и на повадку поляком то учинил».а й відмовився відпустити до козацького табору самого Богдана.
3. Бойові дії без гетьмана
Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, козаки під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснява (рукавом р. Пляшівка), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений у неприступну, оточену валами й ровами фортецю.
А в польському обозі панувало радісне піднесення, жовніри співали «Тебе, боже, славимо». В нервовому збудженні король цілу ніч не злазив з коня. Шляхта вже смакувала успіх повної перемоги над своїм ворогом, не сумніваючись, що через день-два його буде знищено. Однак ранком укріплення українського табору помітно збили цей райдужний настрій. За даними М.Ємьоловського, коли на світанку жовніри побачили «вали й окопи на половину списа, то їхній запал пригас». Справді, табір був, за визнанням очевидця А.Мясковського, «дуже великий, оком неосяжний, багатолюдний, вогнистий». Ян Казимир скликав воєнну раду, яка зробила не досить втішний висновок: атакувати його не можна, бо це призведе до неминучих великих втрат. Тому вирішили взяти табір в облогу. В тил української армії були послані два полки, а жовніри заходилися й собі висипати шанці, робити редути, з яких уже й почали обстріл позицій Пушкаря.,
День 21 червня минув для козаків досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність, поширення чуток про те, нібито хан наказав зв'язати його, а татари погрожували пограбувати Україну: «І ти наш, і добро твоє, й Україна наша». Турбувала неясність перспективи, тому одні пропонували покинути табір, інші — захищатися. За влучним висловом захопленого в полон козака Якима, козаки залишилися, «як бджоли без матки». Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і міцну дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати обстановку, оволодіти розвитком подій, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й заможних козаків таємно вибратися з табору. Якщо вірити даним схопленого поляками Федора Некіцького (білоруського шляхтича з Полоцька), Пушкар розпорядився, щоб його наближені сідлали коней і готувалися в дорогу. Коли піхотинці запитали його, що це він робить, то одержали відповідь: «Що бачите, те й самі чиніть». Однак вони відмовилися тікати, й коли кіннота Полтавського полку зробила спробу вирватися з обозу, її перехопили, роззброїли й узяли під варту.
За таких умов особливо гостро постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — гетьмана. На скликаній раді перевагу було віддано популярному серед низів полковникові Ф.Джеджалію. Всі почали вимагати від нього конкретних дій: «Або виводи з оточення, або миримся, або б'ємося, або поклонімося королю». Деякі джерела свідчать, що вже 22 червня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І.Вишньовецького написав листа полковник М.Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю. І все це незважаючи на те, що більшість козаків виступала проти будь-яких переговорів із королем (хоча багато хто й погоджувався на замирення на умовах Зборівського договору).
Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина шляхти висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіщих дій, вважали за доцільне переправити через ріку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. 23 червня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. Універсал зачитали козакам, і їм стало «опять весело». Почали готуватися до запланованого на завтра наступу. Було зроблено першу успішну вилазку. Богун просив дозволити йому з двома полками атакувати ворожі позиції, проте дістав відмову. Крім того, українська армія залишатися грізною бойовою силою. Шляхтич Рожевський в одному з листів підкреслював трудність здобуття табору «за таким його озброєнням, за такою чулістю і відвагою, яка є, бо як кінні, так і піші, як чернь, так і старшина готові на голову полягти». Тому вище й нижче козацького табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, висипали шанці, зводили редути. Інженерними роботами керували Убальд, Пшиємський, Геткант. Важкі гармати були привезені з Бродів, очікували їх і зі Львова. 25 червня в тил козакам було відправлено 1 тис. кінних жовнірів на чолі з Балабаном.
Джеджалія не міг не розуміти небезпеки, яку крила в собі ця тактика короля, тому вирішив у ніч на 25 червня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на ворога наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М.Потоцький, обсипаючи козаків різними докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові складно було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська. Послів прийняв М.Потоцький. Поводився він брутально, вимагав забути про умови Зборівського договору, погрожував штурмом. Лише А.Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від імені уряду відповідь козакам підписав підканцлер ПРадзейовський, вимагаючи скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматумові більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на ЗО червня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». І.Граб'янка зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.
Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з ворожими корогвами, аби з'ясувати сили ворога. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10 годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував ПГраб’янка, «смятошися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.
Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати.
Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. До них потрібно було внести суттєві корективи. Король схилявся до думки продовжувати похід у напрямі Києва. Та далеко не всі поділяли наміри короля. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нової війни. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке відмовилося від участі в поході. На ці суперечки було згаяно час. Ян Казимир розпорядився готуватися до виступу 2 липня, але шляхта посполитого рушення відмовилася виконувати його наказ. Наступного дня тривали переговори. Тим часом шляхта масово від'їздила з обозу.
Незважаючи на вмовляння Вишньовецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, посполите рушення навідріз відмовилося від участі в наступі на Південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив буде підтриманий частиною шляхти. Однак цього не сталося. Посполите рушення масово поверталося до своїх домівок. Ян Казимир 4 липня залишив табір під Берестечком і на чолі кварцяного війська цього ж дня прибув до Козина. Через день відправився в напрямі Кременця й зупинився обозом під Орком . Оскільки частина сенаторів наполягала на поверненні короля до столиці, було проведено раду, що висловилася за його від'їзд. Наступного дня Ян Казимир скликав нараду офіцерів, на якій оголосив, що все кварцяне військо (понад ЗО тис. жовнірів), за винятком полку Накєльського, на чолі з М.Потоцьким відправляється «на Україну», а він повертається назад; обіцяв надіслати підкріплення й знайти кошти для платні жовнірам. Попрощавшися з військом, 8 липня він подався до Львова, а кварцяна армія вирушила в бік Ярополя.
Як же складалася в цей час доля Богдана Хмельницького, котрий фактично став бранцем хана? На жаль, джерела мовчать про ці найтяжчі дні в його житті. Можемо лише стверджувати, що до початку липня Іслам-Прей повільно просувався в район Старокостянтинова. Ймовірно, він вагався: що робити з гетьманом? Пізніше Хмельницький під час розмови з назаретським митрополитом Гавриїлом зауважував: «...знатное де дело, что у него, крымского царя, о нем, гетмане, был некакой злой умысл». Деякий час хан схилявся до думки про можливість обміну Богдана на Нітшоха та кримських «цариків», які потрапили до польського полону. За свідченням відпущеної ханом шляхтянки Піотровської, він тримав Хмельницького з метою звільнення мурз із полону. Якщо вірити цій та іншим шляхтянкам, які побували в татарському обозі, гетьман перебував під постійним наглядом, а коли сідав на коня, то ноги йому зв'язували. За свідченням анонімного автора, Іслам-Гірей дозволяв йому вдень ходити вільно, але вночі його невсипущо стерегли ханські сеймени .
Зі свого боку, польський уряд, дізнавшися про затримку ханом гетьмана, робив спроби забрати його собі. Маємо дані (від 8 липня) А.Мясковського, що за дорученням короля М.Потоцький 5 липня писав листа до Їслам-Гірея, «наполегливо вимагаючи видачі Хмельницького». Бєлгородець Ашеїнков чув, що й І.Вишньовецький також «присылал к крымскому царю, чтоб он гетмана Богдана Хмельницкого им отдал». Чому ж Іслам-Гірей утримався від цього кроку? Тут, на нашу думку, діяло кілька чинників, на які він мусив зважати. Одним із найважливіших був розгром козаками під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху 10-тисячної орди ногайських татар, які рухалися попереду основних сил хана. При цьому козаки послали до нього частину захоплених у полон татар із погрозою: якщо не буде звільнено Хмельницького, вони займуть переправи через ріки й не пропустять ординців. Певна річ, мурзи не мали жодного бажання воювати з козаками й почали висловлювати невдоволення тим, що Іслам-Гірей затримує українського гетьмана, їхні представники, за даними Виговського, прибули до хана й почали з'ясовувати, «для чего он у себя гетмана держит и с Войском Запорожским нелюбовь всчинает?» На що дістали відповідь: він затримав Хмельницького й «держит при себе по любви, потому что ему топерво до войска в обоз проехать немочно, и он де велит ево, гетмана, отпустить и проводить до украинных ево городов».
Не можемо ігнорувати й того факту, що вже, ймовірно, 2 липня хан отримав вісті про відступ козаків зі свого табору, після чого значно пришвидшив просування орди на Південь України. Поразка українського війська цілком задовольняла його, однак він не хотів допустити й повного торжества Польщі, видавши гетьмана королю. Навпаки, тепер було вигідно, щоб козаки продовжували чинити опір, приковуючи таким чином сили Речі Посполитої до себе. Допускаємо також, що на цей час ханові стало відомо про посольство Порти до Хмельницького, яке везло йому корогву, кафтан і шаблю. А видання Польщі політичного діяча, до якого султанський двір виявляв прихильність, загрожувало кримському володареві великими неприємностями: Стамбул не дарував своїм васалам зневаги до себе. За таких обставин Іслам-Гірей, приховавши від гетьмана поразку козаків під Берестечком, недалеко від Любартова (очевидно, 2 липня) звільнив його. Окремі джерела стверджують, начебто Хмельницькому довелося при цьому сплатити татарам викуп. На нашу думку, в даному разі йдеться не про викуп як такий, а про платню татарам за їхню участь у поході, щоб вони не грабували міст і сіл, не брали людей у ясир. За свідченнями сучасників, ординці справді здебільшого обмежувалися отримуваною в містах стацією, нікого не забрали в полон (хоча й не виключено, що подекуди допускалися пограбування населення).
У супроводі трьох-чотирьох мурз і 100 козацьких вершників Б.Хмельницький прибув до Любартова. Тут повідомив міщанам, що поспішає «на Україну» набирати військо «для звільнення полків, які лишилися під Берестечком». Звідси подався до Наволочі, де зібрав 3 тис. злотих для платні мурзам. У відповідь на запитання міщан, чому рухається сам і чому повертається назад, заявив: «Я ж залишив проти короля 20 полків добрих-молодців, які з чверть року будуть захищатися, мають продовольство й боєприпаси; кожний знає, як ми захищаємося в таборах і як переносимо голод». Прагнув розвіяти їхні побоювання щодо можливості появи в Україні литовського війська; мовляв, цього не буде, бо є слово Радзивілла, що воно «повинне стояти лише на прикордонні». Проте сам він інтуїтивно відчував, що сталося лихо. В пригніченому стані протягом двох діб часто прикладався до келиха. Мабуть, 6 липня з'явився полковник Адам Хмелецький, який не без побоювання зустрівся з гетьманом, а коли зайшов до нього, той, за свідченням паво лоцького міського писаря, грізно запитав: «А де табір?» Полковник, знизавши плечима, кинув: «Вже в чорта табір, ми втекли з таборр. Намагаючись з'ясувати ситуацію, гетьман продовжував ставити запитання, дістаючи на них короткі, сповнені трагізму відповіді: «Чому ж?» — «Бо молодці не хотіли битися». — «А корогви як?» — «І корогви загинули, й гармати». — «А скринька з червінцями та чохлом?» — «1 вони загинули». Страшенно вражений наслідками берестецької кампанії, Богдан, не приховуючи розпачу, «схопився за голову і став вирікати прокляття».
Однак на цьому прикрощі гетьмана не припинилися, бо надійшла звістка про розгром козацьких полків Небаби під Ріпками. 26 червня Мирський раптовим ударом оволодів козацьким табором під Лоєвим і захопив переправу через Дніпро. Сюди ж прибув Радзивілл, який почав перекидати полки. З табору під Ріпками Небаба кинувся на противника з кіннотою, гадаючи, що тут перебуває лише Мирський (чи не тому Самовидець назвав його «неуважним»?). Радзивілл атакував його з флангу. Розгорілася запекла битва. Незважаючи на хоробрість козацького полковника (коли йому відрубали праву руку, продовжував відбиватися лівою) та його козаків, майже всі вони загинули,у тому числі Небаба, Півторакожух, Капуста та інші старшини. Козацька піхота з-під Ріпок відійшла до Чернігова. На місце Небаби козаки обрали полковника Пободайла. Після цього литовські війська вдерлися на українські землі одночасно на Овруччині та Чернігівщині. Наприкінці червня Я.Радзивілл зробив невдалу спробу захопити Чернігів, після чого зупинився в Любечі. ВГонсевський розпочав військові дії на Овруччині.
Отримавши повідомлення про дві великі поразки українського війська, а також про наступ польської та литовської армій, Хмельницький, як ніхто інший, зрозумів усю катастрофічність ситуації. Мало того, що політика хана остаточно перекреслила його плани добитися створення незалежної Української держави, на терези історії була поставлена сама доля козацького стану. Його ліквідація збройними силами Речі Посполитої мала б, без перебільшення, найтрагічншгі наслідки для українського народу. Здавалося, що за відсутності в розпорядженні гетьмана будь-яких військових сил (у той час, коли на Південь України просувалася щонайменше 45-тисячна польсько-литовська армія) не було анінайменшого шансу організувати їй опір. Навряд чи можна було знайти хоча б одну людину тверезого розуму, котра б вірила в можливість успішної боротьби з ворогом. Та, на щастя України, такою людиною виявився Богдан Хмельницький. Швидко подолавши розпач, він із небаченою енергією взявся за формування нової армії.
4. Наслідки битви
Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651р. за цим договором число реєстрового війська зменшувуалося до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєводства, шляхті повернуто її давні володіння,а селяни мали повернутися на панщини.
Висновок
Битва під Берестечком показала всю зрадливість союзу з татарами які підводили козаків в найвідповідальніші миті. Також вона показала, що без гетьмана старшина не може добре керувати військом. Багатоденне протистояння показало справжню міць козацького війська яка проявилася 2 червня 1652 року під Батогом, коли було розгромлено польське військо.
Список використаної літератури
1. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). –К.: Либідь,1993.-504с.
2. Свєшніков І.К.Битва під Берестечком. –Львів: Слово,1992.-304с.
