Утворення Австралійського Союзу висунуло завдання створення Національної бібліотеки. У 1902 р. з схвалення Кабінету міністрів була організована бібліотека при Федеральному парламенті в Мельбурні, а опісля ще п'ять років Об'єднаний бібліотечний комітет рекомендував прийняти за зразок Бібліотеки Конгресу США. Відповідно до Закону про обов'язковий екземпляр (1912 р.), в основу якого покладений білль про реєстрацію авторського права, бібліотека почала отримувати обов'язковий екземпляр друкарської продукції не тільки Австралії, а також Нової Зеландії і інших володінь Британії в Океанії. До цього часу в її фондах налічувалося більше 10 тис. томів, 6,5 тис. періодичних видань і інших матеріалів, зокрема що поступили як дари і пожертвування. Крім того, бібліотека почала купувати рукописи. Наприклад, однією з перших придбана колекція раритетів Джеймса Кука, капітана Королівського флоту, що першим з європейців, обстежив в 1770 р. східне побережжя Австралії. За 15 років Союзна Національна бібліотека (таку назву вона отримала в 1923 р.) опублікувала 34 томи "Історичних записів про Австралію", що містять цінні відомості про освоєння і життя п'ятого континенту [13, c. 287].
З організацією Федеральних органів влади і нової столиці, в 1927 р. бібліотека переїхала до Канберри. Функції бібліотеки постійно розширювалися. На неї були покладені обов'язки Національного архіву і центральної бібліотеки знов освіченої Столичної Території. Пізніше, в 1960 р., прийнятий Закон, що передубачав створення трьох самостійних установ: національної бібліотеки, парламентської бібліотеки і державного архіву. Утворена Австралійська консультативна рада з бібліографічних служб, що стала ефективним інструментом координації діяльності найбільших бібліотек країни [15, c. 265].
Найбільші в Австралії – Бібліотека штату Вікторія (Мельбурн), Національна бібліотека (Канберра), Бібліотека штату Новий Південний Уельс (Сідней) та Бібліотека Фішера при Сіднейському університеті – нараховують більше ніж по два мільйони томів. Бібліотека Мітчелла в Сіднеї – основне джерело з історії Австралії; крім того, там розташована безцінна колекція рукописів. (див. Додаток А) [22].

Розділ 2. Література Австралії в розвитку
Зародження літератури в Австралії відноситься до кінця XVIII ст., коли почалася британська колонізація материка. До 60-х років ХІХ соліття австралійська література створювалася тільки білими поселенцями. З п'ятисот мов аборигенних племен не менше трьох чвертей зникли разом з їх носіями.
Специфіка освоєння Австралії (з 1788 р. до середини XIX ст. вона була англійською колоніальною каторгою) визначила особливості формування національної самосвідомості австралійців і становлення їх літератури. Серед засланців, разом з кримінальними елементами, знаходилися політичні ув`язнені, багато хто з яких робив значний вплив на суспільне життя перших поселень [5, с. 20].
В кінці XVIII — першій половині XIX ст. в Австралії виходять в основному книги документального, етнографічного, історичного і мемуарного характеру. Деякі з книг того часу, наприклад «Життя і пригоди Уїльяма Баклі» (1852 р., в російському пер. «Австралійський робінзон») — спогади збіглого каторжника, що прожив 32 роки серед аборигенів Австралії, не втратили свого неабиякого значення і до наших днів.
Тема каторги і тяжкого шляху каторжника лягла в основу романів «Квінтус Сервінтон» (1830—1831) Генрі Сейвері (1791—1842) і «Пригоди Ральфа Решлі» (1829—1845) Дж. Таккера (1808—1888), а також нарисів, щоденників [1, c. 87].
Розкриваючи реальну ситуацію суспільного і духовного життя Австралії епохи колонізації, всі ці твори намічають національно-історичну проблематику літератури, в них зароджуються національні традиції австралійської прози.
Вже в першій половині XIX ст. позначилися два напрями, по яких розвивався літературний процес в Австралії колоніального періоду: демократичне і консервативне. Письменники консервативної орієнтації створювали твори, розраховані головним чином на сприйняття читацької аудиторії в Англії і на вищі австралійські адміністративно-чиновницькі круги. Так, Майкл Робінсон (1747—1826), англійський адвокат, засланець за хабарництво, став придворним поетом губернатора Нового Південного Уельсу. До «Сіднея газетт» він публікував оди, присвячені коронованим персонам. Поет і політичний діяч Уїльям Уентворт (1791—1872) з оптимізмом оспівав майбутнє Австралії як процвітаючій «новій Британії» (поема «Австралазія», 1823). Друк соціально-історичної і психологічної залежності від метрополії лежить на творах Чарльза Роукрофта (1771—1850) «Розповіді про колонії, або Пригоди емігранта» (1843), «Джордж Мейфорд. Емігрант у пошуках колонії» (1851), написаних в наслідування «робінзонові Крузо» Дефо і багатих романтичними пригодами і екзотичними картинами австралійського життя. Ці романи сприяли створенню буржуазного міфу про «щасливу Австралію» — землю обітовану [7, c. 74].
Виразником поглядів демократичних верств населення Австралії був найзначніший поет першої половини XIX ст. Чарльз Харпур (1813—1868). Нащадок ірландських каторжан, він із відчуттями, властивими синові, дивився на австралійську землю як на «землю вічного спокою» свого отця, як на «колиску свободи» і мріяв про час, коли «всі люди встануть гордо під широким небесним зведенням, як рівні...». Цивільна поезія Харпура ввібрала в себе тираноборський пафос Мільтона і раннього Вордсворта. Визначаючи місце Харпура в історії національної поезії, австралійські критики відзначають, що він заклав основи адаптації англійських поетичних традицій до австралійської дійсності.
З величезної літературної спадщини Харпура було опубліковане небагато що і не краще («Думки. Серія сонетів», 1845; «Бушрейнджери. П'єса і вірші», 1858; «Притулок поета», 1862; «Замок марень», 1865). Велика ж частина — 25 рукописних томів — зберігається в Мітчелловськой бібліотеці в Сіднеї. Поезія Харпура стоїть у витоків австралійської демократичної літератури [10, c. 245].
У зародженні демократичної гілки національної культури, що формується, важливу роль зіграли внутрішні, віддалені від побережжя землі Австралії — буш.
Буш з'явився колискою національних переказів і легенд, з яких черпали сюжети для своїх творів багато художників [13, c. 145].
Соціально-духовні і естетичні устремління каторжників, сільськогосподарських робочих, золотошукачів знайшли вираз в усній народній творчості. Найбільш представницькими його жанрами стали балада і пісня буша.
Баладно-пісенний репертуар, частково завезений до Австралії в кінці XVIII, — початку XIX ст., частково створене поселенцями, було різноманітне: це і злодійські пісні (наприклад, «Пісня юного злодія»), і наївні ліричні пісеньки типу «Коня в горах», і комічні балади про пригоди матросів («Мегі Мей», «Пісня американських матросів»). У основі таких балад, як «Ботані Бий», «Земля Ван Діємена», «Мортон Бий», «Бунтівний поселенець» і ін., що розспівувалися каторжанами, лежить виклик суспільству, що закувало в ланцюзі рабства вільних духом людей. Нерідко ці балади були переробкою лондонських вуличних балад і ірландських «пісень протесту» [7, c. 78].
Найцікавіші баладні цикли про бушрейнджерах (благородних розбійниках). На всіх подальших етапах національної історії прогресивні письменники Австралії зверталися до образів бушрейнджеров як до символу демократичних ідеалів австралійців.
У 50-і роки XIX ст. починається новий етап в історії британських колоній в Австралії. «Золота лихоманка», викликана відкриттям золотоносних районів в Новому Південному Уельсі і Вікторії (1851), дала поштовх бурхливому розвитку економіки і спричинила масову імміграцію. Це визначило прискорений розвиток капіталізму, зростання класової диференціації в країні. Міцніюча австралійська буржуазія добивалася розширення прав колоній в справах місцевого самоврядування, обмеження опіки метрополії [18].
Еврікське повстання золотошукачів (1854), що виступили з програмою чартиста, скоректованою стосовно австралійських умов, виявилося колискою революційних традицій народу. У 50—80-і роки готувалися ті економічні і політичні передумови, які в 90-і роки привели до загального зіткнення праці і капіталу в Австралії, до боротьби за об'єднання австралійських колоній і надання ним незалежності.
Соціальні і ідеологічні процеси тих років стимулювали художнє самовизначення австралійської культури. У формуванні національної думки значну роль зіграли періодичні видання. Центром тяжіння прогресивних літературних сил країни став тижневик «Буллетін» (1880), що очолив боротьбу народу за право на самобутнє мистецтво [4, c. 56].
Період з 50-х по 80-і роки XIX ст. — час літературного учнівства, але вже з відчутними проявами самостійності естетичного мислення, з пошуками національного матеріалу і національних принципів його художнього втілення. На цьому етапі розвитку австралійської літератури переважає поезія, в якій сильні фольклорні традиції.
Основна особливість літературного процесу другої половини XIX ст. — формування романтичної і реалістичної тенденцій, які співіснували, а деколи і зливалися в художньо-цілісній єдності.
Романтична концепція художньої творчості, її духовний досвід самовизначення особи відповідали суспільній психології, умонастрою австралійців в колоніальний період їх життя з її динамізмом, драматичними колізіями, трагічними поворотами людських доль, очікуванням нових можливостей на новій землі, ілюзіями особливого соціально-політичного розвитку Австралії і розчаруваннями, пов'язаними із загостреннями суперечностей буржуазної дійсності [10, c. 64].
Розвиток романтичної тенденції в австралійській художній культурі визначався не тільки соціально-історичними чинниками, але і впливом англійської романтичної естетики.
Грунтом, на якому зріли сходи національного реалістичного мистецтва, була об'єктивна реальність Австралії часів її освоєння, коли героїчними зусиллями, волею і мужністю простих трудівників створювалася економічна потужність країни [5, c. 15].
Австралійський фольклор, що відобразив в жанрових формах ярна (усної розповіді), балад і пісень буша сторінки народного життя і сукупність народних характерів, служив каталізатором розвитку реалістичних тенденцій національної літератури.
У роки «золотої лихоманки» набувають широкого поширення етологічні (етологія — вивчення звичаїв, характерів і вдач) балади (наприклад, «Біллі Барлоу в Австралії», «Справжній австралієць» і т. п.). У злободенних пісеньках, складених менестрелем золотих копалень Чарльзом Тетчером (1831—1878), сатирично зображені поліцейські, власті власників, що стояли на варті, разючі стріли сатири направлені і проти уряду колонії Нового Південного Уельсу («Де ваша ліцензія?»). У ці ж роки розвивається жанр так званої професійної балади, яка виросла з балади фольклорної. Герої цих балад різні, але об'єднати їх можна за професійною або соціальною ознакою [3, c. 12].
Їх авторами були гуртівники, стригальщики, об'їждчики коней, моряки і т. д. Професійні балади в більшості своїй напіванонімні. Їх друкарські варіанти підписані ініціалами або псевдонімами. «Балади буша» еволюціонували від фольклорного ліро-епічного твору до літературного.
На початку XIX століття на далекому австалійському континенті, що був колонією Великої Британії, з’являється література англійською мовою. Це в основному фольклор аборигенів, пов’язаний з ранньонародною суспільною організацією [18].
Початковий період австралійської літератури називається колоніальним. Перші письменники наслідували англійських літераторів XVIII-XIX століть Найрозповсюдженіші жанри – ода, пастораль, елегія, політ, сатира. Проза відображає страждання каторжників та досвід вільних поселенців. У Поезії Ч. Харпура, насиченій демократичними та свободолюбивими ідеями, з’являються національні риси. Г. Кендалл оспівував красу австралійської природи. А. Л. Гордон був засновником австралійської літературної балади.
На рубежі XIX—XX ст. закінчується колоніальний етап історії австралйської літератури. На основі національної та державної консолідації, яка призвела до об`єднання колоній у федерацію зі статусом домініона (1901), та росту національного самовизнання відбувається становлення саме австралійскої культури, що перемогла духовну та культурну залежність від метрополії. «Люди, розсіяні по обширній території, родом зі всіх куточків Британських островів і Європи, раптово побачили себе нацією, зі своїм характером і своєю історичною значимістю, — писав Венс Палмер в книзі нарисів „Легенда дев'яностих років“, — і свідомість цю збудили плідні творчі сили».
Національна література складалася в умовах соціальної активності народних мас, які вже в середині XIX ст. виступили з вимогами демократичних реформ [3, c. 8].
Був встановлений законом восьмигодинний робочий день — вперше в світі (1856 р.), введено загальне виборче право, наділені землею фермери, стала обов'язковою початкова освіта.
Рух за реформи та боротьба за національну незалежність перепліталися. Бойовий тредюніонізм 90-х років включав в свою програму позбавлення від влади англійського капіталу, а прихильників суверенної Австралії заманював образ демократії, очищеної від пороків Старого Світла.
Якщо міф про «щасливу Австралію», який вже друге століття залишається актуальним в історіографії і соціології, маскував природу суспільних відносин, то його породжували реальні переваги розвитку і завоювання молодої демократії. «Великі страйки» 90-х років в Австралії виявили, що вона страждає загальними хворобами для країн Заходу, хоча багато з радикалів і винили у всіх бідах заморських підприємців, продовжуючи вірити у винятковість австралійського шляху. Широкого поширення набули ідеї утопічного соціалізму.
Такий був соціальний грунт, який зумовив, з одного боку, переважаючий соціально-критичний і реалістичний характер нової літератури, її вірність національного життя і демократичну орієнтацію («про народ і для народу»), з іншої — її стійкі романтичні мотиви [8, c. 67].
Література, що формується, спиралася на накопичений нею в колоніальний період досвід естетичного освоєння австралійської дійсності і на художні традиції генетично споріднених культур, перш за все англійською і американською. Завдяки тісним зв'язкам з масовими народними рухами в австралійській літературі яскраво виявилися тенденції демократизації героя: головна роль відводилася рядовому трудівникові — стригалю, гуртівникові, фермерові, саме тому, хто весь час прагнув цього.
Колискою австралійської літератури став тижневик Сіднея «Буллетін», рупор національно-патріотичних, демократичних і республіканських ідей. Відкривали їй дорогу і робочі газети. У літературі, пов'язаній з цими виданнями, переважали злободенність, лаконічність, дохідливість [9, c. 24].
З англомовних літератур XIX ст. в Австралії знаходили відгук раніше всього твори, відмічені демократичним пафосом, шанобливим відношенням до трудівника-простолюдина, сатирою на елітарні домагання пануючих класів (Діккенс, Твен, Уїтмен), те, що безпосередньо перепліталося з австралійським досвідом (Брет Гарт), поетизувало прозу буднів, мужність і стійкість (Кіплінг).
Найважливіша роль тут належала і австралійському фольклору, де яскравіше, ніж в літературі колоніального періоду, проступили риси нації, що народжується.
Письменники, що групувалися навколо «Буллетіна», зверталися до жанрів, що мали фольклорні витоки, — до балади і короткої розповіді. Балада близька до пісенного фольклору сільських робочих і історій подвигів розбійників-бушрейнджеров; розповідь, подібно до американської, вбирала культуру усного оповідання, бувальщини і небилиць. І до балади, і до розповіді часто приєднується визначення «буш». Неосяжний буш, головне джерело багатств країни — шерсть, м'яса, пшениці, корисних копалини, був втіленням австралійського початку; «бушмен» являв собою справжнього австралійця [16, c. 345].
Твори власне художні, та видані в Австралії, можна перерахувати на пальцях. Переважання матеріальних інтересів над духовними, загальне прагнення багатства, перевага вузького практицизму впадали в очі.
Дослідження, зроблені в післявоєнний період австралійськими істориками та літературознавцями, а також вченими інших країн, зокрема американцем Дж. Наделем, автором книги «Колоніальна культура Австралії» (1957 р.), направлені на те, щоб визначити наше уявлення про австралійське колоніальне минуле, показати, що культурне життя колоній було все ж таки дещо багатшим, ніж вважають деякі історики, вичерпувати із забуття найдрібніші подробиці творчих праць [5, c. 7].
До 1850 р. виникли і школи, і бібліотеки, і перший университет— Сідней. Народилося на світ близько 170 газет, столичних та провінційних. Щоправда, більшість з них швидко зазнала поразки, але деякі дожили і до наших днів: «Сідней морнінг геральд», мельбурнський «Аргус», брисбенський «Кур'єр», пертська «Вест Остреліен». В кінці 40-х років випускалося близько десятка журналів різноманітного змісту, в яких друкувалися вірші та ліричні романи з продовженням, найчастіше англійські.
Рання австралійська проза була розрахована головним чином на європейського, англійського читача і покликана задовольняти його інтерес до життя на краю землі, «у антиподів». Перші романи, схожі на мемуари, та мемуари, прикрашені вигаданими епізодами, об'єднують дух «колоніального досвіду», знайомства з новою, нікому не відомою країною. Досвід цей проявлявся головним чином в двох формах: шлях каторжника, засланця, та шлях вільного поселенця [13, c. 329].
Першу половину XIX ст. Австралія, по суті, залишалася виправним будинком, обширною в'язницею.
Серед каторжників разом з професійними злодіями, грабіжниками і шахраями були тисячі людей, яких важко назвати злочинцями. Адже страта вважалася за крадіжку на суму в декілька шилінгів, і не одного бідняка – чергову жертву промислової революції та законів про бідних – суд засудив до семи, а то і до чотирнадцяти років каторги за вкрадений в хвилину відчаю коровай хліба або зайця, зацькованого в парку сквайра.
Каторга так чи інакше торкнулася майже кожного з австралійських письменників XIX ст. [2, c. 85].
І перші австралійські романи — «Квінтус Сервінтон» Генрі Сейвері і «Пригоди Ральфа Решлі» Джеймса Таккера — написані каторжниками і оповідають про їх сумну долю.
Генрі Сейвері (1791—1842), нащадок старовинного дворянського роду та журналіст, був арештований за фабрикацію фіктивних рахунків. Йому загрожувала шибениця, але смертний вирок замінили довічним посиланням. Сейвері — автор першої книги нарисів, виданої в Австралії, — «Відлюдник на Землі Ван Дімена». Нариси ці були написані під час п`ятнадцятимісячного перебування в хобартській борговій в'язниці та в 1829—1830 рр. друкувалися в хобартській газеті «Колоніел Таймі» під псевдонімом, оскільки каторжникам не дозволялося виступати у пресі [7, c. 43].
Сейвері мав на меті «повідомити данні про стан норовів та стану життя суспільства в колонії Земля Ван Дімена, виставити на заслужене осміяння деякі з пороків та чудасій, якими воно відрізняється, оглянути, як у відображенні, хороші якості». Персонажі або не мають імен, або названі вигаданими іменами. Проте жителі Хобарта впізнали себе. Проти видавця було збуджено судову справу, і йому довелося сплатити штраф. Все ж таки сатиричні домагання Сейвері серйозних підстав не мають. Він – прихильник губернатора, полковника Артура, цілком вірнопідданий, і дозволяє собі лише зачепити його супротивників – скватерів, установи Законодавчої ради, що добивалися, а також суддівських хижаків, особливо адвокатський стан, прокритикували порядок видачі ліцензій на прибуткові підприємства.
Сейвері завіряє майбутніх колоністів, що в Австралії їм не треба боятися насильства: право приватної власності охороняється належним чином, та система виправлення каторжників є досить плідною та дієвою [19].
Але виходило і безліч справжніх мемуарів каторжників – Джеймса Харі В, Ч. Козенса, Ю. Юргенсена.
«Пригоди Ральфа Решлі» - роман-життєпис. Стиль його видає турботу про книжкову гладкість і недосвідченість автора, що угрузає в подробицях і описах. Проте діалоги не позбавлені живого звучання. У тексті ми зустрінемо і латинь, і слова злодійського арго. Автор береться провести освіченого читача по сходинках, що ведуть до пекла злочинного світу [1, c. 56].
Прагнучи до цікавості, Таккер додає абсолютно вигадані епізоди до тих, що мали автобіографічну основу: Ральф тужить в полоні у бушрейнджеров; його усиновляє старійшина племені аборигенів; він рятує жінку з дитиною, залишену командою на напівзатонулому судні.
Ми переконалися, що для ранньої австралійської прози інформаційно-пізнавальна функція була найголовнішою; тому її твори понині зберігають значення історичних документів. У своєму прагненні повідомити європейського читача про те, яке життя поселенця на далекому континенті, письменники спиралися на традиції англійського просвітницького роману. Причому це стосується не тільки поведінки людини, початківця «від нуля» в оточенні невинної природи, але і зображення злочинного світу [10, c. 26].
«На честь ім'я літератури, — пише про австралійських письменників XIX ст. австралійський літературознавець Дж. Барнс, — вони запозичували відчуття і мову англійських письменників. Тому не дивно, що аж до кінця сторіччя найцікавіші та виразніші картини австралійського життя знайти можна в листах та щоденниках, де письменники мали справу з конкретною реальністю свого життя, не прагнучи створювати «літературу». Але ця конкретна реальність присутня і в ранніх романах через їх напівмемуарний, автобіографічний характер. У властивому їм автобіорафізмі закладена сила достовірності, суцільна обмеженість одиничного випадку [6, c. 43].
«Що таке Австралія? Величезна дика пустеля, де все на світі гине з голоду та спраги; є там одне чи два більш-менш путящі міста, в яких облагороджують свої справи іноземні спекулянти, та ще кілька скупчень розмаїтих халупок, що їх там містами називають, - також до послуг іноземним спекулянтам; а населяюь ту країну переважно миршаві вівці, а ще – дурні, що нидіють у містах, батракуючи та поневірячись по європейцях, а в буші животіють, як дикі собаки динго, та ще й ляпають язиком про «демократію», а самі здатні хіба що тільки на те, щоб напихати кишені тим лондонським жевжикам, які здебільшого напропале гуляють у Парижі... Гай-гай! Прокляття Австралії! – вівці, а австралійський бойовий поклик – «бе-е-е!» - саме так говорив про свій рідний край один з героїв славетного австралійського письменника Генрі Лоусона, подорожуючи в диліжансі по Новій Зеландії. Здавалося б, усе ясно: цей блудний син Австралії відцурався своєї батьківщини і тому поганить її чимдуж. Та ось погляд його натрапляє на дивне для Нової Зеландії дерево – пересаджений з п`ятого континенту евкаліпт. Австралієць жадібно вдихає аромат евкаліпта і весь ніби міняється. З пахощами евкаліптового листя до нього приходять спомини про Австралію, виникає туга за цим куточком землі. І виявляється, що прикипів він до батьківщини серцем. Тому на недбалу репліку пасажира-англійця про п`ятий контингент, австралієць войовничо озивається: «О, сто чортів!.. Та що ви, британці, про Австралію знаєте? Так чи інак – вона така сама самісінька, як і Англія – не гірша!» [13, c. 390].
В цій чудовій лоунсонівській зарисовці влучно схоплені риси австралійського національного характеру. Це відсутність показного милування рідним краєм, суворий і тверезий погляд на життя в країні, нещадне засудження всього того, що заважає її розвиткові. Та водночас це і щире вболівання за долю свого народу, мовчазна, але палка любов до рідної землі, глибокий патріотизм та переконання, що Австралія нічим не гірша за метропоію, що в молодої країни свій шлях і свої плани на майбутнє.
Саме ці риси прагнули втілити в своїх творах засновники національної австралійської літератури – новеліст та поет Генрі Лоусон і романіст Джозеф Ферфі, - які творили на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони прокладали шлях реалістичній демократчній літературі Австралії, що звільняється від сліпого наслідування англійської літератури і приходить до національної самобутності, обираючи своїми героями не заїжджих «благородних джентельменів», а простих трударів, чиїми руками зводились і зводяться міста, хто вирощує врожаї хліба й цукрової тростини, випасає худобу, доглядає овець, видобуває корисні копалини, валить ліс, плекає сади [6, c. 176].
Розквіт оповідної прози в Австралії припадає на 1930-ті роки, коли формується австралійський реалістичний соціальний роман, позначений багатством проблематики, різноманітністю художніх форм, цікавими й плідними пошуками та знахідками. Відмінна риса прогресивної австралійської літератури з перших кроків її існування – яскраво виражений демократизм, пильна увага до життя простих трудівників.
Після другої світової війни австралійська література й далі успішно розвивається, художньо осмислюючи нові явища в соціально-політичному і духовному житті Австралії та інших країн світу. Розширюється та урізноманітнюється її жанровий діапазон. У сучасній австралійській прозі зустрічаємо і роман-епопею, і повість, і новелу, і мікророман, і цікаві різновиди романів-автобіографій, документально-художніх творів тощо [18].
Проблематика сучасної австралійської прози засвідчує, що складному процесові її розвитку притаманні мінливість, сперечності, гострі ідеологічні зіткнення. Провідним художнім методом австралійської літератури в 1950-1960-і роки залишається реалізм, представники якого продовжують кращі традиції демократичної літератури попередніх десятидіть [3, c. 9].

Розділ 3. Представники становлення австралійської літератури
Австралійська балада, романтизуючи поселенця-піонера, несе в собі заряд національного самоствердження. Цей образ відмічений типово національними рисами, які переважають над всім індивідуальним. Для балади характерна розмовна інтонація, чіткий ритм (хореїчний і ямбічний вірш з дзвінкою кінцівкою, а нерідко і внутрішньою римою). Поети «Буллетіна» малювали і картини повсякденного життя, піднімали соціальні теми, писали політичні вірші.
3.1 Генрі Лоусон (1867—1922) та зародження австралійського оповідання (див. Додаток Б) [23].
Однією із значних фігур серед них був Генрі Лоусон (1867—1922), поетична спадщина якого вельми велика. За його життя вийшли збірки «Коли світ був широкий» (1896), «Вірші, популярні і гумористичні» (1900), «Коли я був королем» (1905) та ін. У поезії Лоусона виразно простежуються суперечності, властиві „соціалістові відчуття“, але спектр її не вичерпується політичною лірикою [9, c. 64].
Син норвезького моряка Петера Ларсена, що осів в Австралії в період «золотої лихоманки» 1860-х рр. і що змінив своє прізвище на англійський лад. Ще в школі Лоусон почав писати вірші, а в 1887 р. вірш «Пісня республіки» з'явилося у пресі; незабаром побачили світло ще інші його поетичні твори, а також розповіді. Літературну діяльність письменник вимушений був поєднувати з трудовою, змінивши в різних напрямках безліч професій. Творчість Лоусона досягла розквіту в 1890-х – початку 1900-х рр. – часі гострих соціальних конфліктів, що виплеснулися назовні. За першою книгою «Розповіді в прозі та віршах» (1894), послідували поетична збірка «В дні, коли світ був широкий» (1896), книги розповідей «Поки кипить казанок» (1896), «По дорогах і за огорожами» (1900), збірка віршів і розповідей «Діти буша» (1902). У себе на батьківщині Лоусон завоював популярність перш за все як поет-демократ. У його віршах просто і виразно мовилося про те, що турбувало міських бідняків і мешканців сільської Австралії, чиє життя він знав «з перших розповідей»; багато його творів тих років пройнято революційним пафосом [10, c. 239].
Проте світову популярність принесли Лоусону саме розповіді, що склалися в свого роду сагу про Австралію і в той же час наповнені глибоким загальнолюдським змістом. Віра в духовні можливості людини, через товариську солідарність не покидала письменника, тому його розповіді, що мають нерідко трагічну кінцівку, не залишають враження безнадійності. Чуйність, великодушність, готовність допомогти в біді, глузливий гумор — ці якості лоусоновских героїв, простих австралійців, допомагають їм переносити життєві знегоди.
Разом з тим тональність творів письменника з роками мінялася, про що свідчать книги «Коли я був королем та інші вірші» (1905), «Вершники на горизонті та інші вірші» (1910), книга розповідей «Трикутники життя» (1913), нарешті останнє прижиттєве видання — «Вибрані вірші» (1918). «Бурхливі дев'яності», що живили творчість Лоусона, пішли в минуле, понісши з собою багато надій; позначилися і сімейні нелади, постійна потреба, незборима тяга до спиртного. В останніх віршах відчувається втома людини, що видихалася в безплідній боротьбі з людськими і соціальними пороками. Сентиментальність, що знімалася раніше гумором, охоче допускається їм тепер в прозу. Але писати Лоусон продовжував до кінця днів — його життя обірвалося у момент роботи над новим віршем [9, c. 45].
Лоусон абсолютно непросто так вважав себе поетом народу. Син моряка, який в Австралії став золотошукачем, фермером, теслярем, сам в молоді роки тесляр і маляр, Генрі Лоусон вважав себе рядовим великої армії праці, у якої «єдина форма у всіх гарнізонах світу» («Арміє, о моя арміє»). У ранні роки співак “людей, що створили Австралію“, з радістю провидить прийдешню революцію:
Бурлит-кипит людской поток, все на пути сметая; Над головою красный флаг, в руках мечи сверкают. И грозно озаряет сталь суровость лиц людских И Революции пожар в глазах горящих их...
(«Обличчя серед міських вулиць». Переклад М. Кудінова)
Узагальнений образ — Червона Революція, традиційна фігура «королеви» в червоному ковпаку, з мечем в руці, — сходить до символіки Великої французької революції, до «Свободи, що веде народ» Делакруа. Пам'ять «великих страйків» і плам`я революційних надій незламно жили в душі Лоусона, який вніс значний внесок до світової поезії соціалістичного руху [18].
3.2 Катріна Сусанна Прічард (1884-1969)
Правдивість, ясність, лірична, публіцистична пристрасність і глибокий демократизм творів Прічард привернули увагу до її творчості читачів багатьох країн. Про своє життя письменниця розповіла в автобіографічній книзі «Дитяти урагану». Її батько, журналіст і перекладач, зазнавав великих матеріальних труднощів, та з юних років К. С. Прічард працювала — спочатку гувернанткою, а пізніше журналісткою в Англії. Вона брала участь в організації Ліги австралійських письменників, яку довгі роки очолювала, сприяючи об'єднанню літературних сил Австралії. Вже перший роман «Піонери» (1915) приніс письменниці популярність і премію на Лондонському всебританском конкурсі. Роман «Кунарду, або Колодязь в тіні» (1929) також мав великий успіх: вперше в художньому творі з'являється героїня-аборигенка, наділена добротою, гордістю та незалежністю. Герої Прічард — робочі золотих копалень, лісоруби, скотарі. Найвизначніший твір письменниці — трилогія, що включає романи «Дев'яності роки», «Золоті милі», «Крилате насіння» [4, c. 45].
Дев'яності роки (The roaring nineties. 1946)
Перша книга трилогії, присвяченої долям старателів і рудокопів Австралії, де в кінці XIX ст. було виявлено золото. Перед читачем проходить низка людей, охоплених золотою лихоманкою; дія розгортається в ті часи, коли в країні ще не було міст, залізниць, коли люди гинули в боротьбі за воду, яку «відбивали» у тубільців. Поступово руйнуються патріархальні взаємини, що панували в середовищі старателів, і наступає ера підприємництва: спекуляції, обман, експлуатація, кар'єризм, моральна деградація. Але одночасно росте політична свідомість людей, стихійний протест поступово перетворюється на усвідомлені переконання. Така еволюція Салі Гауг, сім'я якої знаходиться в центрі всієї трилогії. Міняється і її чоловік, повний забобонів, безвольний і безвідповідальний Моріс. Трагічна доля їх друга Ольфа, що відірвався від старих товаришів і збагачення, що заразилося спрагою, і кар'єризмом. Переконливо і психологічно вірно показаний шлях Фрісько, що перетворився на нечистого на руку, безпринципного ділка [11, c. 289].
Золоті милі (Golden miles. 1948)
Роман, в якому, продовжуючи історію сім'ї Гауг, письменниця звертається до періоду Першої світової війни і до післявоєнних років. Сини Салі і Моріс стали дорослими, і в особистій долі кожного з них відбито суспільне, політичне життя країни. Не дивлячись на гігантські прибутки, що отримуються гірськими компаніями, прості трудівники продовжують жити в жалюгідних будиночках, битися за шматок хліба, страждати від безробіття. Тома Гауга, з юності що працював в шахтах, держава засадили у в'язницю, звинувативши в «незаконному привласненні золота». Поступово Том, один з профспілкових лідерів, і багато його товаришів починають звільнятися від ілюзій реформістів. Перемога шахтарів в страйку 1919 р. ще більше укріплює їх солідарність [12, c. 278].
Крилате насіння (Winged seeds. 1950)
Роман, в центрі якого і досі знаходиться сім'я Гауг, що розрослася з роками. Салі, що була вже в роках, зберегла свою чарівність і життєрадісність. Твердість духу виявилася їй абсолютно необхідною в роки важких втрат: під час Другої світової війни загинув улюблений онук Салі — Біл; померли сини Ден і Том. Важко і складно складалося особисте життя інших дітей і внуків Салі. Та і сама вона на старість років залишається самотньою. Гіркі розчарування спіткали Салі, коли її онук Дік виявився бепринциповим кар'єристом. Хоча Біл до кінця залишився непохитним антифашистом. У цій книзі багато уваги приділено різним політичним настроям, що виникли в робочому середовищі під час Другої світової війни і під впливом перемоги Радянського Союзу. Салі впевнена, що «крилате насіння» майбутнього, посіяне нею самою, її друзями, дітьми і внуками, і вони «знайдуть грунт, який виростить їх» [4, c.78].