Міністерство освіти України
Кафедра політичної економіки обліково–економічного факультету
Київський національно економічний університет ім. Вадима Гетьмана
Курсова робота
з дисципліни:«Політична економіка»
на тему: “Економічне відтворення в умовах ринкової системи”
Виконав: студент спеціальності 6105
І курсу 3-ї групи
Петренко Д.П.
Перевірив: проф. Рублевський В.К.
Київ - 200
Зміст
1.    Зміст і складові елементи економічної системи суспільства
2.    Власність в економічній системі суспільства
3.    Класифікація економічних систем суспільства
4.    Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-командної економіки
5.    Суть процесу відтворення
6.    Види відтворення
7.    Особливості відтворення в аграрній сфері економіки
1.    Зміст і складові елементи економічної системи суспільства
Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючи елементи, які визначають природу економічних систем.
                         Поняття «економічна система» широко     використовується в економічній науці,політології, політиці. Проте в його трак­туванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатома­нітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає сут­тєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в на­уковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих від­носин (економічний базис), сукупність видів господарської діяль­ності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.
                        Поняття «економічна система» можна допов­нити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, еко­номічна система не існує без людей, по-друге, до складу про­дуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інте­лектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.
                       Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (еле­ментів, ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні гос­подарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і розвиток економічної си­стеми визначають економічне життя суспільства.
                         Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва  і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспіль­ства.
                        На основі суспільного виробництва формуються економічні відносини між людь­ми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.
                       Основними елементами економічної системи є:
·         Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності
·         Організаційні форми господарської діяльності
·         Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні
·         Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами
                      Таким чином, економічна система – це надзвичайно складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові форми.                      
2.   Власність в економічній системі
                   Основою функціонування економічної системи є власність. Вона визначає соціально-економічну природу  всієї системи, тобто всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру суспільства, становища людини у виробництві і у суспільстві загалом.
                   Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна­ченою. Як соціально-економічна категорія вона визначається сту­пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк­тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.
                 Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри­вається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".
                 Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри­дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля­ються системою відповідних прав власності.
                         Власність визначальну, системоутворюючу роль у економічних, виробничих, відносинах, вона визначає соціально-економічну природу і харак­тер даної системи виробничих відносин. Адже усі конкретні ви­робничі відносини реалізують певну, історично і економічно виз­начену суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною категорією, бо вона пронизує усю систему виробни­чих відносин, визначає властивий їм спосіб привласнення. Тому і відносини виробництва, і відносини розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є зоештою відносинами власності.
                      
                  Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.
·         Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ­ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.
·         Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумловлює відповідний спосіб та ме­ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.
·         Вид власності характеризується конкретним способом привлас­нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас­на економічна система характеризується багатоманітними форма­ми власності, її змішаними різновидами.
                       Основні типи, форми і види власності в економічній системі:
                     Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності проявляються в єдності трьох елементів — об єктів, суб’єктів і суті відносин власності. Цілком зрозуміло, щоб розкрити природу відносин власності, необхідно виявити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти знаходяться у власності, які умови володіння, розпорядження і використання різних об'єктів і фак­торів суспільного виробництва. Незважаючи на величезні обсяги і різноманітність об'єктів власності, (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, предмети~матеріальної і духовної культури, бу­динки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери і т. ін.), все ж вони поділяються на дві частини.  Передусім це умови (фактори) виробництва. Головним фак­тором є робоча сила. Робітник є власником своєї  здатності до праці, робоча сила є товаром, яка з допомогою віль­ного найму використовується для здійснення процесу праці.
                                Поряд з робочою силою важливими факторами виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об’єктами власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль, бо саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.
                        Мірою розвитку суспільства відбуваються зміни і у об’єктах, і у суб’єктах власності. Адже створюються з часом принципово нова техніка і технологія, устаткування. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги засобів виробництва.
                       З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці, наука, інфор­мація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбіль­шою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
                     Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення е те, що вони, на відміну від тради­ційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного. а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці.
                     Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласника­ми даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагомі­ших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.
                          Це стосується й інтелектуальної власності, яка форму­ється на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що за­кріплюється у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріп­лена за юридичною особою. При належному обміні інфор­мацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і представляє інноваційну науково-техніч­ну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.
                         Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін влас­ності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власни­ка, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господар­ство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різ­них галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю.
                    На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американсько­го економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.
                        Ще однією важливою рисою сучасних відносин влас­ності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власни­ків і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компа­ній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власни­ків акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.
                    З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.
                        У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переводиться у влас­ність трудящих або до їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Таким шляхом трудящі отримують певні права у справах компанії. Зокрема більшість місць у правліннях цих фон­дів належить представникам профспілок. У 1990 р. завер­шився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожний з них має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій компанії, яка зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5 %. Важливою рисою функціонування цих фондів є те, що провідну участь в їх управлінні беруть суспільні організації, насам­перед профспілки.
                         В Англії акції між персоналом розподіляються залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу робо­ти у даній фірмі. У першій половині 80-х років питома вага найманих робітників, які купили акції за фіксованою ці­ною (але не мають права, згідно з контрактом, продати їх про­тягом 5—7 років), зросла у всіх сферах економіки з 13 до 23 %.

3.Класифікація економічних систем суспільства
                   Важливим питанням є класифікація економічних систем. Еко­номічна система — складне, багатоструктурне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влас­ності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коор­динації економічної діяльності тощо.
                  Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економіч­них систем за технологічним способом виробництва, рівнем роз­витку продуктивних сил. Розрізняють:
·         доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна праця та натурально сільскогосподарське господарство;
·          індустріальне су­спільство, основою якого є машинна праця;
·         постіндустріальне сус­пільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.
                     Однак ці системи суттєво розрізня­ються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом влас­ності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.
                   В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на:
·         система вільного або чистого ринку
·         адміністративно-командна система
·         традиційна система
·         змішана система

                  Система вільного, або чистого ринку  - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання досягають найбільшого розповсюдження.

                             Така економічна система існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20 ст.
                      Основні характеристики системи вільного ринку:
·         Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси – капітал, землю, природні ресурси. Причому значна частина материальних ресурсів знаходиться у приватній власності.
·         Вільне підприємництво. Окремі групм людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегидь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину вироблення національного продукта.

                  Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є кор­порація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником кор­порації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рів­нях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не біль­ше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.
                    Для японських корпорацій характерні особливі методи закріп­лення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.
                    Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух бан­ківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкове регулювання.
                 Для японського ринку характерне групування дрібного і середньо­го бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих під­приємств.
                 Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтриму­вати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних опера­цій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.
                  За японською моделлю ринку використовуються також і адмі­ністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встанов­лення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним кор­пораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прий­няття державних рішень про перенесення підприємств тощо).
                 Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мек­сика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єд­нані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресур­сів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок. Дер-. жава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно гос­подарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств.
                      Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в нашій країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX ст. Їй притаман­ні такі основні риси:
·         відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку бага­тоукладної економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє, розпоряджається (відомств, бюрократії), від­чуження від власності безпосередніх виробників (окремих праців­ників і трудових колективів);
·         згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаеко­номічних, примусових методів організації праці;
·         зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення со­ціального та індивідуального в людині. При цьому класовий інте­рес висувався як головний, визначальний, інститути влади прово­дили політику, орієнтовану на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці була лише засобом, а не метою;
·         бюрократизація всіх державних і партійних І структур, приду­шенням самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо народу.
                          Ця система ігнорувала об'єктивні закони розвитку, загально­людські цінності, спільне, що існує в різних системах, а спира­лась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий підхід.

5.  Суть процесу відтворення

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Проте одним актом виробництво не закінчується. Так само, як людство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Тому виробництво повинно постійно повторюватись. Безперервне повторення виробництва отримало назву відтворення.
Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об’єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов’язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругоо­бігу. Виробництво має постій­но відновлюватись через свої чотири стадії. Для цього потрібні постій­не виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особис­того, так і виробничого призначення. Процес суспільного вироб­ництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.
Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факто­рів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування, При цьому відновлення останньо­го — нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.
Відновлення робочої сили пов’язане з відновленням працездат­ності її і у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особис­того споживання, розвитку системи соціального захисту, підготов­ки працівників відповідної кваліфікації тощо.
На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) ма­ють бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане пали­во — відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлен­ня предметів праці (запасів сировини).
Складовими процесу відтворення сьогодні стало відтворення природних ресурсів, які використовують у процесі виробництва, та середовище проживання людей у цілому. Для постійного відтво­рення необхідне постійне відновлення природних ресурсів: понов­лення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти во­дних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких невідтворюваних ре­сурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі науко­вих досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.
Отже, обов’язковою складовою процесу суспільного відтворен­ня є його натурально-речова частина у вигляді відновлення про­дуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває пробле­ма пропорційності — певних кількісних співвідношень між складови­ми суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропор­ційності неминуче призводить до зниження ефективності суспіль­ного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства сус­пільства та добробут його членів. Одна з перших схем ведення про­порційного процесу відтворення була розроблена відомим фран­цузьким економістом і політичним діячем Ф. Кене ще у XVIII ст. У своїй знаменитій “Економічній таблиці” він намагався показати не індивідуальні акти купівлі-продажу, а оборот сукупного річного продукту між трьома класами: 1) власниками землі; 2) фермерами як безпосередніми виробниками; 3) промисловим класом (підприємці й робітники).
Хоча спроба Кене проаналізувати відтворення всього суспільного капіталу розцінюється тепер як геніальна, сучасниками вона не була правильно оцінена й тому довгий час не отримувала подальшого розвитку. Лише через сто років К. Маркс, взявши  економічну таблицю Кене як відправну модель, побудував свої схеми суспільного відтворення. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи пропорційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л. В. Канторович та ін.
Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у пев­них суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробницт­ва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов’язко­вою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як фор­ма існування продуктивних сил.
За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціаль­но-економічні відносини виробництва, що відповідають цій еконо­мічній системі. Наприклад, постійно відновлюється спосіб поєднання працівника із засобами виробництва або як власника їх, або як найманого працівника. За умов підприємницької ринкової еконо­міки найманий працівник, витративши заробітну плату на себе і свою родину, знову мусить найматися до роботодавця. Останній же, реалізувавши товари, може як власник виробництва або його представник наймати працівників для продовження виготовлення товарів. При переході до соціальне орієнтованого ринкового господарства найманий працівник все більше стає власником виробни­цтва та його результатів — виготовлених товарів і послуг. Поступо­во зростає прошарок власників засобів виробництва, еволюціону­ють відносини власності, змінюються зміст і характер самої праці.
Вихідний пункт руху суспільного продукту — виробництво, кін­цевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.
Розподіл та обмін опосередковують зв’язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробницт­ва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому про­дукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до зрівнялів­ки неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.
Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов’язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. Так, в сучасних АСУ результат досягається спільними, взаємодоповнюючими зусиллями менедже­рів, механіків, програмістів та ін., між якими йде обмін діяльністю. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здій­снюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробни­цтву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.
Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживан­ня, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.
Виробниче споживання характеризується викорис­танням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення про­дукту: машин, будівель, хліба, м’яса, молока тощо.
Особисте споживання — це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Осо­бисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов’язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу від­творення.

6.  Види відтворення

Відомо два види відтворення: просте і розширене.
Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фак­тори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення ха­рактерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні про­сте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розви­ваються, в традиційних укладах їх економіки.
Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожно­му наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кіль­кість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягаєть­ся також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якіс­ніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні факто­ри виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на осо­бисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, роз­витку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних систе­мах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.
Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в еко­номічному зростанні. Від розв’язання проблеми економічного зрос­тання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.
Економічне зростання і розширене відтворення — це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.
Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кіль­кісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продук­ту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний — залеж­но від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.
Поняття економічного зростання відображає передусім харак­тер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-еко­номічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до ви­мог розширеного відтворення створюються умови для економічно­го зростання.
Відтворення на мікрорівні - це індивідуальне відтворення підприємства. Формою його відтворення є відтворен­ня основних виробничих фондів підприємства, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці — будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової еконо­міки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок ви­робництва і реалізації товару (розширене відтворення).
Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії.
Ці коливання називаються кон’юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон’юнктурні цикли.
Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується кругооборотом основних вироб­ничих фондів.
У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, орга­нізаційної структури, форми власності та господарювання тощо мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5-7 років тощо}, як мінімум, і з приростом, як максимум.
Авансовані у основні виробничі фонди кошти як складова части­на вартості товару, який виробляють, рухаються у вигляді амортизаційних відрахувань, зосереджуються в амортизаційному фонді до повного повернення, знову авансуються у новий цикл індивіду­ального виробництва, забезпечуючи його збереження. Індивідуальне відтворення розширюється за рахунок використання частини при­бутку. Рух усіх виробничих фондів (основних — засобів праці та оборотних — предметів її) супроводжується їхнім зношенням, ви­користанням і заміщенням у вартісній та натуральній формах. Водно­час оскільки до вартості виготовленого продукту входить вартість не тільки використаних виробничих фондів, а й найманої робочої сили підприємства, то реалізація його продукції має не тільки по­вернути кошти, авансовані на виробничі фонди, а й створити фонд заробітної плати працівників.

7.  Особливості відтворення в аграрній сфері економіки

У сільськогосподарському виробництві економічний процес від­творення незалежно від його суспільного характеру завжди пере­плітається з природним. Тому раціональне управління в цій галузі вимагає знань і вмілого використання не лише економічних зако­нів, а й законів природи. Тісний взаємозв’язок економічних про­цесів з природними зумовлює значний вплив останніх на результа­ти господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.
Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина пов­ністю може впливати на процеси виробництва, то в сільському гос­подарстві така можливість обмежена, адже тут об’єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об’єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу. У сільському гос­подарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у про­мисловості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. При цьому процес праці переривається на час, необхідний для протікання біологічних процесів в предметах праці. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10 міс., а робочий пе­ріод місяць. Процес праці переривається в проміжках між сівбою, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між ча­сом виробництва і робочим періодом.
Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зумовлює таку особливість, як сезонність виробництва і використання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна зглад­жувати виготовленням інших продуктів, які мають неоднаковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.
На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засобом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується. В результаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.
Отже, за інших рівних умов темпи відтворення залежать від при­роди і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціо­нальне використання землі, систематичне впровадження нових тех­нологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб­ства тощо. Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосерєдньо впливає на результативність виробництва, а та обставина, що вона підвищується, передбачає підвищення темпів відтворення. Родючість грунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окре­мих галузей сільського господарства. Оптимальне поєднання їх характеризується відповідною технологією виробництва і, як наслі­док, визначеним набором засобів і предметів праці. У зв’язку з цим напрям капітальних і виробничих витрат в господарствах різної спеціалізації неоднаковий. Через це однією з найважливіших особливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що фор­мування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповід­но до природних і економічних умов, неоднорідність яких, напри­клад, в Україні характерна не лише для грунтово-кліматичних зон Полісся, Лісостепу, Степу, а й для окремих областей і районів. Для кожного господарства відповідно до спеціалізації важливо встановити таку структуру засобів виробництва, яка б забезпечувала найбільший вихід валової та товарної продукції при низькій собі­вартості.
Визначення оптимального поєднання основних і допоміжних галузей, промислових підприємств і промислів вимагає формуван­ня відповідного виробничого потенціалу на основі досягнень на­уково-технічного прогресу з метою підвищення ефективності його функціонування, використовуючи ринкові механізми, що передба­чає в сільському господарстві не просто використання техніки, а й створення системи машин. Остання повинна враховувати можли­вості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєд­нанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів транспортних засобів. Дуже важливо також за­безпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки з тим, щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, наприклад, несвоє­часної оранки, боронування або затримки під час посіву чи зби­рання врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більш висока насиченість його засобами виробництва, більш висока фондо- і енергоозброєність праці.
У зв’язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за твари­нами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визнача­ються природою, причому природні фактори значно коригують ка­лендарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Якщо в Україні в зоні Лісостепу посів ранніх зернових культур господар­ства проводили з 1 по 5 квітня поточного року, то в наступному році ці роботи можуть виконуватись з 25 по 30 березня або з 5 по 10 квітня залежно від погоди, температури повітря, готовності грунту, швидкості й напрямку вітру тощо.
Тому сучасний менеджер повинен усвідомити необхідність прийняття нестандартних рішень, враховуючи різноманітні факто­ри з тим, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогоспо­дарських робіт, пристосовуючи ритм виробництва до ритму приро­ди. Так, якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологіч­них операцій впливає на затримку виготовлення продукту, то в сільському господарстві це призводить до прямих значних втрат втіленої в неї праці, а це позначається на результативності функціо­нування підприємств та можливостях нагромадження.
Особливістю відтворення в аграрному секторі економіки є те, що частина продукту виробництва може бути використана безпо­середньо для розширення виробництва як його умови, не набува­ючи товарної форми. Частина продукту може ввійти в наступному періоді як засіб виробництва, також не набуваючи товарної фор­ми. Це обумовлено тим, що виготовлений продукт, у тому числі й додатковий, не відрізняється за своєю споживною вартістю від засобів виробництва, які функціонують у процесі виробництва, що визначається характером споживної вартості: входить вона у ви­робництва як його умова в певному підприємстві, якому належить, чи буде реалізована. У зв’язку з тим нагромадження і розширене відтворення збігаються.
Можливість більш високих темпів відтворення в сільськогос­подарському виробництві випливає з особливостей його матеріальної природи. При відповідному розвитку біологічних наук і промисло­вості продуктивність сільського господарства зростатиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об’єктивно діють сили природи. Вміле викорис­тання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціальне-економічного прогресу суспільства.
Суб’єкти ринкового господарства, які вкладають капітал в сільське господарство, значною мірою обмежені вибором — що виробляти, насамперед умовами природно-кліматичних зон. Загальним пра­вилом є зональна спеціалізація культур і поєднання відповідних на­прямів рослинництва і тваринництва. У зв’язку з тим на питання, що виробляти, можна відповісти — виробляти ті продукти, для яких най­сприятливіші умови відповідно до зональної спеціалізації і які мають найвищу врожайність. Наприклад, високі врожаї соняшнику, рици­ни, коріандру можна одержати в районах Степу України. В Поліссі природні умови для їх вирощування непридатні. Тут доцільно виро­щувати картоплю, льон, кукурудзу на зелений корм тощо, Вибір ос­новних галузей необхідно вміло поєднувати з допоміжними, з галу­зями з переробки сільськогосподарської продукції, з промислами.
Земля як головний і обов’язковий засіб виробництва в аграрно­му секторі економіки обмежена в просторі. Обмеженість земель­ного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі потреби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення.  Тим більше, що землі сільсько­господарського призначення постійно скорочуються. Ось чому інтен­сифікація сільськогосподарського виробництва є безальтернативним перспективним напрямом його розвитку.
Виходячи з цього в процесі відтворення фонд нагромадження використовується для розширення виробництва інтенсивним шля­хом, додатковими вкладеннями на одиницю земельної площі живої праці та капіталу. Проте здійснення цих витрат можливе лише на основі науково-технічного прогресу. Останній тісно пов’язаний з процесом нагромадження.
Реалізація наукових і технічних досягнень, новітніх технологій в дуже обмежених розмірах може проходити на основі простого від­творення і впливати на продуктивність праці та ефективність ви­робництва. В своїй основі технічний і технологічний прогрес здійснюється в процесі нагромадження, є його неодмінною умовою: збільшення засобів виробництва, підвищення їх технічної доскона­лості і поліпшення технології використання забезпечують докорінні зміни умов виробництва, розвиток якісно нових продуктивних сил. Виходячи з цього темпи технічного і технологічного прогресу ви­значаються розмірами нагромадження. Найсуттєвіший в даному ви­падку зворотний зв’язок: темпи технічного і технологічного прогре­су виступають верхньою межею величини фонду нагромадження.
Тому додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію, Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові ма­шини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додат­кових (послідовних) вкладень в землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення здійснюються, на які технічні, технологічні й організаційні цілі.
Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визначаються тим, що технічний прогрес не обмежується рамками машинної техніки. Рослини і тварини виступають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва. Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високоврожайних культур і високопродуктивних тварин, впрова­дження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення ро­дючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічно­го прогресу.
Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних куль­тур і високопродуктивних тварин є основою запровадження про­гресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв’язок. Якість сільськогосподарських робіт виз­начається досконалістю техніки, що впливає на врожайність куль­тур і продуктивність тварин. В свою чергу, нові, якісніші та врожай­ніші сорти культур вимагають досконаліших і ефективніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва. Ця відповідність забезпечує максимальний ефект прогресивної технології виробниц­тва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення.
Рекомендована література:
1.    Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997
2.    Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1996
3.    Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка.  –Київ: Основи, 1996
4.    Основи економічної теорії. - під редакцією Климко Г.Н. - Київ: Вища школа, 1997
5.    Основи економічної теорії.  – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ: Либідь, 1994
6.    Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 1994
7.    Основи ринкової економіки.  - під редакцією Савлука М.І.  - Київ: Либідь, 1995
8.    Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. – Москва: «Республика», 1992
9.    Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993
10. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник. Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін. За редакцією Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко. - К.: Вища шк. - Знання, 1997.
11. Політична економія. Підручник. Г.І. Башнянин, П.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. - К.: Ніка-Центр Ельга, 2000.