Важливою властивістю грошей є їх економічність, яка дає змогу суспільству мінімізувати витрати на виготовлення грошей і забезпечити ними потреби обороту. Поки гроші були повноцінними, вирішити це завдання було неможливо, оскільки зниження витрат на забезпечення обороту грошима мало об'єктивну межу, що визначалася внутрішньою вартістю металу, з якого вони виготовлялися. Це послужило ключовою причиною демонетизації золота і появи неповноцінних грошей. Але й після цього вимога економічності грошей не була знята. Виготовлення банкнот та неповноцінних монет вимагає досить значних витрат держави, у зв'язку з чим готівка в обороті поступово замінюється безготівковими (депозитними) грошима. Але забезпечення обороту такими грошима вимагає теж певних витрат (на ведення рахунків, здійснення платежів, організацію міжбанківських розрахунків тощо). Для скорочення цих витрат рух депозитних грошей стали здійснювати засобами електронних технологій.
Незважаючи на інтенсивне розширення сфери використання депозитних, у тому числі електронних, грошей, жодна з країн не може зовсім відмовитися від готівки. А в Україні частка готівки в загальній масі грошей протягом 1991-1998рр. навіть зросла приблизно в 5 разів. Тому вимога економічності грошей зберігає свою актуальність, а для України вона надзвичайно зросла.
Окремі види грошей виявляються неоднорідними через різний ступінь довіри до їх емітентів, а отже - різний ступінь їх надійності. Якщо довіра до центрального банку вища, ніж до комерційних, то економічні агенти віддаватимуть перевагу готівці перед депозитними грошима як більш надійними.
Надійність депозитних грошей теж не однакова, оскільки кожний банк має свій рівень ліквідності і фінансової стабільності. Особливо гостро ця неоднорідність проявляється в умовах хронічної економічної та фінансової кризи, яку переживала Україна в 1992-2000 pp. У цих умовах істотно знизилась надійність комерційних банків, а отже, і довіра до їх депозитних грошей. Помітно кращою була надійність Національного банку, а довіра до його банкнот була значно вищою, що й спричинило деформацію структури грошової маси в бік непомірного зростання частки готівки.
Проте й до банкноти НБУ в умовах фінансової кризи потроху втрачається довіра, що проявляється у скороченні використання їх як засобу нагромадження вартості, заміні її вільно конвертованою валютою, насамперед доларом США. Отже, при неповноцінних грошах виникає тенденція, протилежна "закону Грешема", що зумовлює витіснення гірших грошей кращими - безготівкових грошей готівкою, національних грошей, що знецінюються, іноземною вільно конвертованою валютою.
1.2           Механізм проведення емісії
Емісійні операції НБУ - форма реалізації його монопольного права на випуск грошей в оборот. Вони є основними моментом системи регулювання наявно-грошового обороту, який включає два основні рівні організації: регламентацію касових операцій господарюючих суб'єктів. Для забезпечення оперативного рішення питань, пов'язаних із здійсненням емісії готівки у всіх управліннях НБУ організовані резервні фонди НБУ - залишки національних грошових знаків, що знаходяться поза оборотом.
Резервні фонди створюються також при деяких філіалах комерційних банків - як правило, у минулому відділень спеціалізованих державних банків. Засобами, що знаходяться в резервних фондах, розпоряджаються Правління, Кримське республіканське і обласне управління НБУ. Тільки з їх дозволу грошові знаки можуть бути переміщені з резервних фондів в оборотну касу (або операційну касу філіалів банків, при яких не відкриті резервні фонди ). Ця операція і означає емісію – випуск готівки в оборот. Переміщення грошових знаків з оборотної каси до резервних фондів обумовлює вилучення грошей із обороту. Ця операція, в відповідності з правилами касового регулювання, здійснюється автоматично - при перевищенні лімітів оборотних кас.
Емісія готівки здійснюється у формі підкріплення операційних кас комерційних банків. Дозвіл на здійснення емісії дає начальник управління НБУ або інша особа, уповноважена розпоряджатися резервними фондами. Дозвіл оформляється у виді емісійних телеграм зміст яких відповідним чином кодується. Воно дає право на переміщення певної суми грошових знаків з резервних фондів в оборотну касу або на використання понадлімітного залишку грошей що зберігається в банку. Для отримання дозволу керівник комерційного банку, у якого в найближчі 2-3 дні з'являється потреба в касовій готівці, повинен звернутися до начальника управління НБУ.
При відсутності необхідної суми понадлімітних залишків або недоліку засобів в резервних фондах банків отримують підкріплення з оборотних кас управління НБУ.
Понадлімітні залишки грошей, що перевищують внутрішньомісячну потребу в додаткових касових ресурсах, вивозять апаратом інкасації НБУ.
Порядок здійснення емісійно-касової роботи в установах Національного банку України визначений в «Інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України» від 7 липня 1994 р. та змін і доповнень до неї.
Для реалізації емісійної функції Національний банк України створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Резервні фонди банкнот і монет перебувають у віданні виключно Національного банку України і можуть витрачатися або поповнюватися лише на підставі письмових розпоряджень Управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу.
У регіональних управліннях та установах НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах, а для забезпечення щоденних оперативних потреб — в оборотній касі. Розміщення запасів готівки в регіональних установах НБУ забезпечує своєчасне обслуговування банків, дає змогу оновлювати готівкову масу в обігу та регулювати випуск в обіг банкнот і монет різних номіналів. Запаси готівки в установах НБУ створюються з дозволу Управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу Національного банку
України на підставі їхніх клопотань. При цьому враховується наявність усіх необхідних умов щодо забезпечення зберігання цінностей і виконання операцій з ними відповідно до нормативних документів Національного банку України.
Установи Національного банку України зобов'язані вчасно вживати заходів щодо поповнення запасів готівки, вивезення надлишків готівки (якщо вилучення з обігу грошей здійснюється постійно і надлишки їх постійно накопичуються) і зношених грошових білетів, а також установлювати контроль за тим, щоб у сховищах були грошові білети і монети усіх номіналів, необхідних для грошового обігу.
Регіональні управління й установи Національного банку України наділяються правами самостійного розпорядження готівкою, яка зберігається в їхніх сховищах і в оборотній касі, — передавання банкнот і монет зі сховища до оборотної каси та з оборотної каси до сховища, здійснення підкріплень комерційних банків готівкою з оборотної каси, приймання надлишків готівки від комерційних банків.
Регіональні управління, установи НБУ самостійно визначають обсяги готівки, яка зберігається у сховищах та оборотних касах. Підкріплення запасів готівки у сховищах та вивезення надлишків здійснюється за письмовим розпорядженням Управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу Національного банку України на підставі заявок від установ НБУ.
Підкріплення оборотних кас регіональних управлінь, установ НБУ здійснюється цими установами самостійно на підставі заявок від комерційних банків, з якими укладена угода на касове обслуговування. Надлишки готівки наприкінці дня із оборотної каси зараховуються до сховища.
Про здійснені готівкові операції протягом дня регіональні управління, установи НБУ звітують перед департаментом готівково-грошового обігу Національного банку України.
Емісія готівкових грошей – як правило, монополія центральних банків, якими здійснюється також певна частина безготівкової емісії, яка разом з готівкою спрощено і формує гроші центрального банку – грошову базу.
Грошова баз являється частиною пасивів центрального банку.
Грошова база у вузькому визначенні – готівка поза банками – агрегат М0 і у касах комерційних банків, а також кошти на рахунках обов'язкових резервів у Національному банку України, у широкому визначенні до цих компонентів додається кошти на кореспондентських та депозитних рахунках, рахунках операцій РЕПО комерційних банків Національному банку та зобов'язання Національного банку України зі зворотного випуску цінних паперів.
Грошова база за методологією МВФ складається з наступної сукупності:
- чисті міжнародні резерви, розраховані як різниця між валовими міжнародними активами і пасивами органів грошово-кредитного регулювання;
- чисті внутрішні активи – чистий кредит уряду, комерційним банкам та інші активи [21, с. 95].
Гроші, включені до грошової (у широкому визначенні) мають високу ліквідність і відображають здатність центрального банку виконувати власні грошові зобов’язання; іноді їх ще називають грошима центрального банку [7, с. 111], державними на національними грошима [4, с. 10, 14].
Сучасна грошова емісія має кредитній та фідуціарний (не забезпечений) характер, так як головним каналом емісії являється видача емісійних кредитів центральним банком, при якій відбуваються збільшення залишків грошей на банківських рахунках и відповідний ріст грошової маси. Основний канал вилучення грошей з обігу – відповідно погашення емісійних кредитів.
В зарубіжних країнах емісія називається депозитно-чековою, тому що при видачі емісійних кредитів формуються депозити (залишки) на рахунках клієнтів для видачі чеків, що обслуговують платіжний оборот.
Депозити формуються різними способами. Це «реальні» вклади, що створені внесенням на рахунок реальних грошей – готівки, безготівкових надходжень банківським переказом, на базі чеків, векселів. Коли ж банк видає кредит клієнту, рух реальних грошей спочатку не відбувається: в активі балансу банку відкривається позиковий рахунок, на якому (по дебету) відображається сума позики, а в пасиві ця сума (по кредиту рахунку) зараховується на розрахунковий рахунок и формує так званий «уявний» депозит. Тобто банк емітує, створює, робить гроші при видачі кредиту і зараховує їх на депозитний (розрахунковий) рахунок клієнта.
Механізм безготівкової емісії по балансу центрального банку у вигляді записів на рахунках спрощено виглядає таким чином (А – актив, П – пасив) (табл. 1.1.).
Таблиця 1.1. - Безготівкова емісія по балансу центрального банку
По балансу комерційного банку – позичальника центрального банку ця операція відображається «дзеркально» (2-А). потім гроші емісійного кредиту випускає в оборот вже комерційний банк – це як би вторинна емісія на основі кредитної емісії центрального банку (табл. 1.2.).
Таблиця 1.2. - Безготівкова емісія по балансу комерційного банку
Після таких операцій відбувається, наприклад, оплата клієнтських документів за рахунок отриманої підприємством позики з коштів, що є на коррахунку банку (з суми емісійного кредиту центрального банку).
Депозитно-чекова емісія може бути теоретично виконана одним комерційним банком, якщо отримана від центрального банку емісійна позика не буде виходити за межі цього банку та його філій, а буде використовуватись в розрахунках між його клієнтами. Тоді банк зможе видати декілька кредитів своїм клієнтам, створивши тим самим відповідні депозити, кожен в сумі, близькій до емісійної позики [2, с.4].
Готівково-грошова емісія має також кредитний характер. Наприклад, частина, або навіть увесь емісійний кредит комерційний банк отримує готівковими грошима. Тоді відбувається наступне (Додаток А, Б).
Установи Національного банку України зобов'язані вчасно вживати заходів щодо поповнення запасів готівки та вивезення надлишків готівки і зношених грошових [27].
При готівково-грошовій емісії відбувається переміщення грошей з резервних фондів в оборотну касу Центрального банку України у зв’язку з емісійним дозволом.
Потім при переміщенні емісійного кредиту центрального банку и вторинних емісій комерційних банків по каналах грошового обігу, особливо при між банківському кредитуванні, відбувається розширення грошової маси у відповідності з мультиплікатором.
Грошовий мультиплікатор спрощено розраховується як відношення середньої грошової маси (найчастіше М2) до середньої грошової бази за період; називається також мультиплікатором грошової бази.
Грошовий мультиплікатор не розраховується для М0, тому що цей агрегат повністю входить до грошової бази і тому не мультиплікується.
Грошовий мультиплікатор показує зв’язок грошової маси з грошовою базою, як буде змінюватися грошова маса при зміні грошової бази. При сукупній грошовій емісії у першу чергу збільшується грошова база (емісія центральних банків), а потім – грошова маса (емісія комерційних банків), в розмірі, відповідному мультиплікатору [1, С. 16].
Вважається, що грошовий мультиплікатор діє на основі обов’язкового резервування частини банківських депозитів в центральному банку і його максимальний рівень теоретично визначається величиною, оберненою до середньої ставки обов’язкового резервування , що затверджується центральним банком. У цьому випадку мультиплікатор визначає верхню межу мультиплікації – максимальну можливість банківської системи розширювати об’єми грошей (кредитів) в економіці при існуючій нормі резервування. Якщо банківської системи не існує, то обертаються лише готівкові гроші. Тоді мультиплікаційний ефект відсутній, а сам мультиплікатор рівний 1, що являється нижньою межею величини грошового мультиплікатора. Максимальна величина грошового мультиплікатора, як обернена до середньої норми резервування, часто використовується для контролю і співставлення з фактичною величиною мультиплікатора, як частки від ділення середніх величин (за відповідний період) грошової маси на грошову базу, що дозволяє визначити внутрішню природу мультиплікативного ефекту і фактори його зміни [17, с. 467-470].
Разом з тим грошовий мультиплікатор діє і в країнах, де обов’язкове резервування відсутнє, тобто максимальний рівень мультиплікатора не обмежений нормами резервування.
Гроші, що формуються за рахунок мультиплікації (це їх головна ознака), складають більшу частину безготівкових грошей і грошової маси в цілому і називаються також по-різному. Наприклад, Ф.Хайєк визначає їх як «часткові» [23, с. 132]. Однак ці гроші емітують і державні банки (крім центрального). Ці гроші називають також ендогенними (внутрішніми) у протилежність екзогенним (зовнішнім) [15, с.11] – базовим. Автором пропонується назва «небазові» гроші (відповідно емісія небазових грошей) у протилежність базовим (емісія базових грошей).
Таким чином, емісія грошей М2 (і сам агрегат) можуть бути структуровані на базові (гроші грошової бази у широкому визначенні , крім залишків кас комерційних банків, які не входять до М2) и небазові. Доля небазових грошей в емісії М2 збільшується, що відповідає росту грошового мультиплікатора і деякому збільшенню кредитної експансії комерційних банків.

РОЗДІЛ 2 ПРАКТИЧНИЙ АНАЛІЗ ГРОШОВОЇ ЕМІСІЇ
2.1.Регулювання готівкової та безготівкової емісії
Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст. вона зазнала істотних змін у зв'язку з переходом від системи золотого стандарту до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошового обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей).
В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото (Остаточно зв'язок грошей із золотом обірвався у 1971 р., коли США відмовились від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на золото), забезпеченням грошей, що емітуються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов'язання держави і комерційні векселя. Центральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банкнот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багатьох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони створюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що емітуються центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на своїй території.
Згідно з умовами створення Європейського монетарного союзу не пізніше 1 січня 2002 року на території країн Європейської співдружності будуть введеш в обіг євробанкноти і євромонети, а Європейська система центральних банків почне обмін національних банкнот і монет на «євро» гроші.
Центральні банки займаються забезпеченням платіжного обороту готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні банки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з невеликою комісією.
Згідно з діючим законодавством і законопроектом «Про Національний банк України» виключне право емісії гривні і розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з обігу належать Національному банку України. Гривня (банкноти й монети) є єдиним законним платіжним засобом на території нашої держави.
Виробництво національної валюти здійснюється на виробничих потужностях Банкнотно-монетного двору Національного банку України із застосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання.
Національний банк затверджує дизайн національних грошей, встановлює їх номінали і платіжні ознаки, визначає перелік елементів захисту грошей від підробки, регулює структуру готівки в обігу за номіналами, забезпечує потреби економіки в готівці, розробляє вимоги щодо якості готівки, контролює стан готівки, вилучає з обігу зношені, пошкоджені банкноти і дефектні монети, займається їх утилізацією. Національний банк як емісійний банк країни регулює готівковий грошовий обіг у позабанківській системі і в установах банків, розробляє правила зберігання, перевезення та інкасації готівки.
Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готівкового обігу на перспективу:
- зменшення частки готівки (МО) у загальному обсязі грошової маси (МЗ);
- прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у споживчому секторі з використанням платіжних карток;
- запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки;
- реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи);
- вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю;
- створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.
У відповідності статті 7 Закону України “Про Національний банк України” до функцій Національного банку України відноситься визначення системи, порядку і форми платежів, координація і контроль за створенням електронних платіжних засобів і платіжних систем. Згідно статті 40 вказаного закону Національний банк України встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків і інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України.
Також в Україні було прийняте Положення про порядок здійснення безготівкової емісії в Україні. Положення встановлює вимоги Національного банку до порядку здійснення емісії, розповсюдження, обмінних операцій та погашення електронних грошей, а також до систем електронних грошей в Україні.
Нижчезазначені поняття в цьому Положенні вживаються в такому значенні: агент – банк або небанківська фінансова установа, що на підставі договору, укладеного з емітентом, має право здійснювати розповсюдження, обмінні операції та погашення електронних грошей емітента; держатель – фізична особа, яка є власником суми електронних грошей; електронні гроші – грошова вартість у вигляді вимоги до емітента, яка: зберігається на електронному пристрої; емітується при отриманні грошових коштів у вартісному розмірі не меншому, ніж емітована грошова вартість;
приймається як засіб платежу емітентом, іншими суб’єктами господарювання та держателями; емісія електронних грошей – діяльність емітента щодо надання держателям засобів платежу у формі електронних грошей, шляхом їх обміну на готівкові або безготівкові грошові кошти, яка пов’язана із зобов'язанням щодо їх погашення пред’явнику; емітент – банк, який здійснює емісію електронних грошей і виконує обов’язки щодо їх погашення; обмінні операції з електронними грошима – операції, що передбачають обмін електронних грошей одного емітента на електронні гроші іншого емітента або на електронні гроші, номіновані в іншій валюті; оператор – емітент або інший суб’єкт господарювання, який здійснює технічне обслуговування обігу електронних грошей; погашення електронних грошей - вилучення електронних грошей з обігу з одночасним наданням їх пред’явнику грошових коштів у готівковій або безготівковій формі; пред’явник - фізична або юридична особа, яка пред’являє електронні гроші емітенту або агенту для погашення; розповсюдження електронних грошей – відповідно до встановлених емітентом (емітентами) правил надання електронних грошей держателям, не пов’язане із зобов’язанням щодо їх погашення; система електронних грошей – сукупність організаційних, технічних і програмних засобів, також банківських операцій, які забезпечують обіг електронних грошей; скретч-картка – картка з нанесеною на поверхню непрозорою смугою, під якою міститься набір знаків, який дає змогу поповнити електронними грошима електронний пристрій, що знаходиться у розпорядженні держателя, на суму номіналу картки; торговець – суб’єкт господарювання, зареєстрований відповідно до законодавства України, який на підставі укладеного з емітентом або його агентом договору приймає електронні гроші як засіб платежу за товари або послуги.
Операції з електронними грошима здійснюються емітентами, операторами, агентами, держателями, торговцями та іншими суб’єктами господарювання відповідно до вимог цього Положення, правил, установлених емітентами, та умов договорів, укладених з урахуванням вимог законодавства України. У системах електронних грошей для збереження держателями електронних грошей можуть використовуватися такі види електронних пристроїв: чип, який міститься на пластиковій картці (далі – картка з електронними грошима) або на іншому носії; пам’ять комп’ютера.
В Україні в умовах планово-централізованої економіки існувало чітке розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових розрахунків між суб'єктами господарювання.
2.2 Аналіз грошової емісії
Відомо, що емісія грошей – це введення в обіг грошових знаків в усіх їх формах, за якого відбувається збільшення грошової маси, котра перебуває в обігу. [11, с. 185]. Грошовий оборот поділяється на дві взаємопов'язані частини – сфери готівкового та безготівкового обігу.
Проблема емісійних операцій і забезпечення найефективнішого їх впливу на розвиток економіки є однією з головних у діяльності центральних банків усіх країн. На сьогодні для світової практики характерні дві основні моделі центрального емісійного банку: англосаксонська (типові представники – Великобританія та США) і континентальна (більшість європейських країн). Вітчизняний досвід функціонування Національного банку України дозволяє зробити висновок щодо наявності рис економічної самостійності у центрального банку нашої держави. Підтвердженням цьому слугує також і законодавчо-правова база України. [17, с. 105]
У більшості країн світу врегульовується не тільки технічні принципи емісії та вилучення з обігу банківських білетів, а й розміри емісії. Визначено також конкретні види і форми покриття емітованої грошової маси: золото, векселі державного казначейства, державні цінні папери, поручительства у міжнародних фінансових організаціях, валюта, тощо.[8, с. 93]
Національний банк розпочав у 1991 році проводити грошово-кредитну політику. Слід ураховувати й те, що в цей період Україна продовжувала перебувати у рублевій зоні і як грошову одиницю використовувала російський рубль. Національний банк пройшов кілька етапів розвитку грошово-кредитного ринку, використовуючи відповідні монетарні механізми та інструменти, застосовуючи функції, передбачені Законом України «Про банки та банківську діяльність». Розглянемо еволюцію створення грошово-кредитної системи та проведення грошово-кредитної політики в Україні (в рамках якої і проведення емісійної роботи), яку умовно можна поділити на три етапи.
1 етап (1991-1995 роки) – створення самостійної банківської і грошової системи України, організація внутрідержавних і міждержавних розрахунків, кредитна підтримка економіки, опрацювання механізмів валютного регулювання і банківського нагляду, запровадження практики міжбанківських розрахунків на кореспондентських засадах, реформування монетарного менеджменту і статистики, започаткування співпраці з міжнародними фінансовими організаціями (МВФ, ЕБРР, СБ).
2 етап (1996-1999 роки) – проведення грошової реформи з уведенням в обіг національної грошової одиниці та використання на її основі ринкових елементів регулювання грошово-кредитного ринку.
3 етап (2000-2007 роки) – Подальший розвиток банківської системи та монетарних інструментів із регулювання грошово-кредитного ринку, зорієнтованих на підтримку сталого економічного зростання та цінової стабільності.
Розглянемо детальніше перший етап. У 1991 році було закладено лише фундамент функціонування Національного банку України як центрального банку держави. У цей період він ще не мав належної структури. Банківська система перебувала у зародковому стані. Власної нормативної бази у Національного банку також не було. Під час здійснення контролю за діяльністю комерційних банків, які створювалися, використовувалися нормативно-правові документи колишнього Держбанку СРСР.
7 листопада 1992 року видано Указ Президента України «Про реформу грошової системи України». Пунктом 2 цього указу передбачалося, що починаючи з листопада 1992 року єдиним законним засобом платежу на території України стає український карбованець, представником якого у обігу виступає купон Національного банку України.
Протягом 1992 року Національний банк здійснював безготівкову кредитну емісію грошей виключно за рішеннями Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
Першу кредитну (безготівкову) емісію Національний банк здійснив відповідно до постанови Верховної Ради від 05.03.1992 р. №2165-ХІІ на завершення міжбанківського заліку взаємної заборгованості в розмірі 20.0 млрд. крб.
Відповідно до постанов Верховної Ради України в 1992 році комерційним банкам було видано кредитів на загальну суму 670 млрд. крб., із них на поповнення обігових коштів державних підприємств та організацій з їх подальшим віднесенням на внутрішній борг – 292 млрд. крб., у тому числі 50 млрд. крб. – для надання кредиту сільськогосподарським організаціям.
У грудні 1992 року згідно з рішенням Кабінету Міністрів України (постанова КМУ від 05.12.1992 р. № 679 та № 682) уперше були надані емісійні кредити Міністерству фінансів України для фінансування витрат сільського господарства та вугільної промисловості на загальну суму 329.7 млрд. крб.
Така ситуація з наданням безготівкових емісійних кредитів тривала і в 1993 році.
1993 року Національний банк уперше зробив спробу розробити Основні напрями грошово-кредитної політики, які передбачали відповідні цілі та механізми її реалізації (головною проблемою банківської системи України у 1993 році було подолання гіперінфляції і забезпечення стабільності національної грошової одиниці).
Але подолати інфляційні процеси в 1993 році не вдалося. Індекс інфляції досяг 10 255 відсотків. Так ситуація виникла внаслідок адміністративних втручань у діяльність Національного банку щодо здійснення безготівкової емісії, відсутності на той час відповідних ефективних нормативно забезпечених механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитного ринку.
За 1992-1995 роки надано прямих кредитів Міністерству фінансів України у розмірі 3,3 трлн. крб., або 69,9% від загального обсягу безготівкової емісії Національного банку при 17,5% безготівкової емісії, спрямованої на кредитування комерційних банків, та 12,5% - на купівлю іноземної валюти.
У 1992 році було розпочато створення офіційного валютного резерву Національного банку України, а першу інтервенцію на валютному ринку Національний банк здійснив у 1993 році в сумі 930 млрд. крб.
Узагальнену суму безготівкової емісії за відповідними періодами відображено на рис. 2.1, 2.2, 2.3.

Рис. 2.1. - Структура безготівкової емісії НБУ у 1992-1995 роках

Рис. 2.2. - Структура безготівкової емісії НБУ у 1995-1999 роках

Рис. 2.3. - Структура безготівкової емісії НБУ у 2000-2005 роках
Другий етап (1996-1999 роки) грошово-кредитної політики в Україні пов'язаний із проведенням грошової реформи і започаткуванням на її основі формування ринкових засад регулювання грошового ринку.
Уряд і Національний банк України виходили з того, що напередодні реформи в готівковому обігу перебувала значна маса грошей – 338 трлн. крб., яка не мала повного реального покриття у вигляді товарних запасів (їх було лише на 157 трлн. крб.) і не могла бути підтримана за рахунок резервів іноземної валюти через їх недостатні обсяги. За розрахунками фахівців, конфіскаційний варіант реформи мав би негативні наслідки, а саме – зростання інфляції на 50 відсотків за місяць за повного спустошення прилавків магазинів. Це мало б руйнівні наслідки не лише для стабільності національної валюти, а й для економіки в цілому.
Отже, можна зробити висновок, що запровадження в обіг національної валюти гривні забезпечило закінчення формування грошово-кредитної системи України. В обіг уведена повнокровна грошова одиниця, яка стала одним з атрибутів державності та інструментів з управління економікою.
Цей період реалізації грошово-кредитної політики (одночасно із затвердженням грошової реформи) характеризувався і запровадженням такого фінансового інструменту, як державні цінні папери. Національний банк, починаючи з 1996 року, припинив надавати прямі кредити на покриття дефіциту державного бюджету і забезпечував надання коштів шляхом купівлі державних цінних паперів на первинному ринку. Усього за 1996-1999 роки Національний банк спрямував на купівлю державних цінних паперів 14,5 млрд. грн. у портфелі Національного банку з'явився фінансовий інструмент, який можна було використовувати під час регулювання грошово-кредитного ринку.
Подальший розвиток банківської системи та монетарних інструментів із регулюванням грошово-кредитного ринку (третій етап 2000-2007) був зорієнтований на підтримку цінової стабільності т на її основі стабільного економічного зростання.
З прийняттям 20.05.1999 р. Закону України «Про національний банк України» процедура розроблення та затвердження документа щодо проведення грошово-кредитної політики суттєво змінилася.
2000-2007 роки можна охарактеризувати в монетарній сфері як адекватні процесам, що відбувалися в реальному секторі економіки та державному бюджеті.
У цей період відновлено тенденції до економічного зростання, значно підвищилася цінова стабільність, рівень інфляції після проведення грошової реформи мав тенденцію до зниження і був таким, що відповідає стану економічного розвитку країни, яка щойно стала на шлях започаткування суттєвих економічних реформ.
Характерною ознакою періоду 1999-2005 років є стійке зростання обсягів номінальної грошової маси, обчисленої за всіма агрегатами, - майже на 30-40% щорічно.
У цьому зв'язку не можна не згадати гострі дискусії, що точилися у 1996-1997 рр. із приводу низького рівня коефіцієнта монетизації економіки, що віддзеркалює рівень насиченості господарського обороту грошима та негативних наслідків так званого «штучного дефіциту грошей» і ремонетизації для відтворювальних процесів в економіці [13, с.12-14]. Зауважимо, що в Україні цей показник був найнижчим у 1995-1996 рр. – близько 9-10%. Упродовж 1997-2000 рр. спостерігалося його поступове зростання, але навіть на кінець 2000 року рівень монетизації в Україні був нижчим порівняно з такими країнами, як Венесуела (19,0%), Зімбабве (20%), Румунія (18,9%). У країнах так званої «Великої сімки» цей показник коливається у межах 55-100%, у країнах, що розвиваються, - 40-60%. У США рівень монетизації економіки у 2004 році дорівнював 79%. До речі, одним з найвищих є рівень монетизації в Китаї – понад 150%.
У фахових виданнях наводяться дані стосовно того, що в 1990-х роках для економік абсолютної більшості країн із високим рівнем монетизації ВВП було характерним сприятливіше поєднання темпів економічного зростання та інфляції.
Зазначимо, що монетизація економіки та її рівень насиченості грошима безпосередньо пов’язані з таким важливим поняттям як «фінансова глибина» (financial depth), що характеризує співвідношення обсягів строкових коштів та ВВП. Воно введено у 1980-х роках Світовим банком для відображення зв’язку між насиченістю економіки грошима, розвинутістю фінансової та грошово-кредитної системи, з одного боку, і темпами економічного зростання – з іншого [30, с. 256]. З посиланням на дослідження Світового банку як певна тенденція наводяться приклади десятків країн, аби сформулювати таку узагальнюючу тезу: чим вища насиченість економіки фінансовими та грошовими ресурсами, тим вищі темпи економічного зростання, оскільки диверсифікованішим є попит на гроші, потужнішими стають фінансово-грошові потоки, які підлягають перерозподілу в економіці та спрямовуються на фінансування її розвитку, не виникає штучного дефіциту грошей, що обмежує інвестиційні вливання тощо. Не зупиняючись детально на дослідженні питань монетизації економіки й особливостях формування попиту і пропозиції на грошовому ринку, зауважимо, що в Україні зростання реального ВВП із 6 до 12% протягом 2000-2004 рр. відбувалося за умов зростання показника фінансової глибини з 6 до 17%, збільшення обсягів реальної грошової маси та підвищення рівня монетизації – із 16 до 32%.
Зазначимо, що зміни пропозиції грошей повинні узгоджуватися з динамікою ВВП та відповідними інфляційними процесами. Водночас істотне збільшення монетарних агрегатів спостерігалося на фоні значного сповільнення темпів зростання реального ВВП. Так, протягом 1993-2004 рр. його обсяги скоротилися до 87% від рівня 1993 року, тоді як реальні залишки готівки (М0) за цей період зросли у 7,58 рази, М1 – у 4,74 рази, М2 та М3 – більш ніж у 6 разів. Найвищими темпами реальна грошова маса зростала у 2001-2002рр., сягнувши рівня 35-43% щорічно. У 2003-2005 рр. ці показники дещо знизилися - до 13-5% на рік. Зауважимо, що для точніших розрахунків відповідності приросту грошової маси змінам реального ВВП доцільно використовувати дані про обсяги грошової маси не на кінець року, а середньомісячні показники. Це, до речі, зумовлено тим, що в окремі періоди (у 1992-1994 рр.) спостерігалися значні коливання її обсягів. Так, у ІV кварталі 1992 року грошова маса М2 збільшилася у 6,1 рази, у ІІІ кварталі 1993 року – у 1,9 рази [24, с. 6].
У цьому контексті хотілося б також звернути увагу на те, що у 2005 році зростання готівки при одночасному зниженні темпів ВВП та сповільнення швидкості обертання грошової маси створювали додаткові інфляційні ризики. Темп зростання готівки у січні – серпні 2005 року (27,1 за період) значно перевищував відповідні показники за роки економічного зростання [14, с. 27].
Досить важливим є дослідження каналів формування грошової маси, оскільки вони безпосередньо впливають на на ефективність грошово-кредитної політики. Слід зазначити, що в економічно розвинених країнах грошові агрегати зростають за рахунок ефекту мультиплікації грошової бази.
В Україні останнім часом гроші вливаються в економіку переважно шляхом купівлі валюти в експортерів, які почали перетворюватися на «перших утримувачів» грошей. Головним каналом випуску грошей в обіг є валютний ринок: за січень – серпень 2005 року обсяг чистої емісії, спрямованої на купівлю-продаж валюти, становив понад 26,4 млрд. грн. [18, с. 27].
Детальніше хотілося звернути увагу на структуру готівкового обороту в Україні. Протягом 2001-2005 рр. спостерігалася позитивна динаміка кількості банкнот кожного номіналу. Впродовж 2004-2005 рр. особливо зросла кількість банкнот номіналами 50, 100 і 200 грн.
Це вплинуло на зміну структури банкнот – частка банкнот високих номіналів (50, 100, 200 грн.) поступово зростала. Тоді як частка банкнот низьких номіналів (1, 2, 5 грн.) скорочувалася (рис. 2.4.).
 
Рис. 2.4. – Кількість і структура банкнот в розрізі номіналів
У цілому частка банкнот високих номіналів, яка протягом 2001-2005 рр. постійно зростала, за станом на 01.01.2006 р. досягла 36,9% від їх загальної кількості. Натомість частка банкнот низького та середнього номіналів (10, 20 грн.) мала тенденцію до зниження. Якщо на початку 2001 року в структурі готівкової гривні купюри низького номіналу переважали (їх кількість становила близько 52%), то на початку 2006 р. частка цих банкнот скоротилася і перебувала на майже однаковому рівні з купюрами середнього номіналу – відповідно 31,4 та 31,7 %.
Виходячи з дослідження структури банкнот та попиту на них можемо зробити висновок про посилення ролі банкнот високих номіналів. Що є нислідком впливу низки факторів, серед яких – підвищення індексу споживчих цін. Зростання цін на споживчі товари стимулює попит на купюри високих номіналів. Справді, з моменту введення гривні (вересень 1996 року) до початку 2006 року ціни в Україні зросли майже втричі, при цьому за останні п’ять роківчастка банкнот високих номіналів, які перебівають у обігу, зросла з 10,8 до 36,9% від їх загальної структури. Це дає підстави зробити висновок про навність зв’язку між структурою банкнот та інфляцією. Отже, на нашу думку, при прогнозуваннізагального попиту на банкноти певного номіналу доццільно орієнтуватися на прогнозні оцінки рівня інфляції.
Необхідно констатувати, що в Україні з'явилися і розвиваються системи, які здійснюють розрахунки між своїми учасниками за допомогою інструменту, який не має правового визначення в національному законодавстві, а відповідно термінології, що вживається світовою банківською спільнотою, називається “Електронні гроші” (electronic money).
Під терміном “електронні гроші”, як правило, розуміють грошову вартість, яка зберігається в електронному вигляді на технічному пристрої і може використовуватися для здійснення платежів суб'єктам іншим, не емітент, без необхідності використання при цьому банківських рахунків, але що діє як свідомо сплачений інструмент на пред'явника.
Поява електронних грошей обумовлена:
- розвитком інформаційних і криптографічних технологій, які дозволили зберігати на технічних пристроях грошову вартість і передавати її;
- потребами систем електронної торгівлі, яким необхідний інструмент для здійснення беззбиткових мікроплатежів.
Сьогодні в Україні, як і в світі, для зберігання електронних грошей використовують два види технічних пристроїв: смарт-картку (свідомо сплачені платіжні картки багатоцільового використання або електронні гаманці) і пам'ять комп'ютера.
Діяльність щодо емісії смарт-карток з електронними грошима за відсутності в законодавстві належних правових положень регулюється нормами щодо емісії платіжних карток, яка в межах України проводиться виключно банками. Проте на відміну від електронних грошей, платіжна картка виконує функцію ідентифікації утримувача і по своєму призначенню є засобом доступу до його банківського рахунку.
Електронні гроші є грошовими зобов'язаннями емітента в електронному вигляді і зберігаються на електронному пристрої утримувача. У системах, які здійснюють розрахунки електронними грошима, банківські рахунки використовуються лише при введенні і виведенні грошей з системи: зарахування грошей на рахунок емітента при емісії електронних грошей і списання грошей з рахунку емітента у разі пред'явлення електронних грошей для погашення. Необхідно відмітити, що міжнародні банківські установи, зокрема Банк міжнародних розрахунків і Європейський центральний банк, розглядають електронні гроші окремо від продуктів доступу до банківського рахунку і встановлюють вимоги до емітентів і систем електронних грошей незалежно від виду носія, на якому електронні гроші зберігаються.
Якщо банки - емітенти електронних грошей на смарт-картках є суб'єктами загального банківського регулювання і нагляду з боку центрального банку, то небанківські установи - емітенти електронних грошей, які зберігаються в пам'яті комп'ютерів, здійснюють в Україні діяльність щодо емісії електронних грошей поза державним контролем. Необхідно вказати, що електронні гроші, які зберігаються в пам'яті комп'ютерів, можуть переказуватися мережею Інтернет між пристроями учасників систем (як фізичних, так і юридичних осіб), а також обмінюватися на електронні гроші подібних систем і електронні гроші, номінально в інших валютах. Переваги електронних грошей, зокрема здатність миттєво обслуговувати віддалені платежі і високий рівень анонімності можуть бути використані для кримінальних зловживань.
За відсутності належного правового регулювання діяльності, пов'язаної з електронними грошима, системи електронних грошей і їх учасники натрапляють на істотні правові і фінансові ризики. Правовий ризик виникає унаслідок того, що така діяльність не є легалізованою. Відсутність правової основи операцій, які виконуються в системах електронних грошей, є джерелом ризику як для окремих трансакцій і учасників, так і для систем в цілому. Фінансові ризики утримувачів і торговців виникають через певну невизначеність щодо остаточного виконання грошових зобов'язань з боку емітента. За погашення електронних грошей комерційні структури несуть договірну відповідальність, і додатково їм властивий ризик банкрутства.
Міжнародні банківські установи підкреслюють, що повинні бути встановлені чіткі правила і умови, по яких може здійснюватися емісія електронних грошей, і упроваджений контроль за нею, оскільки така емісія може негативно вплинути на стабільність фінансової системи і безперебійне функціонування платіжних систем .
У країнах Європейського Союзу питання емісії і нагляду за емітентами електронних грошей вирішено на рівні директиви Європейського Парламенту і Ради.
У Російській Федерації і Республіці Білорусь відповідні регулюючі норми встановлені на рівні підзаконних актів центральних банків.
У Україні ухвалення законодавчих норм щодо електронних грошей і їх емітентів є квапною потребою. Необхідне адекватне правове регулювання процесів, в яких фактично вже бере участь певна частина користувачів, - постачальників і споживачів послуг. Внесення доповнень до законодавства продиктоване розвитком суспільства і дозволить легалізовувати види діяльності, які на момент розробки законів України, що діють, не існували.
Метою внесення змін в законодавство є впровадження контролю за діяльністю, пов'язаною з електронними грошима, і разом з цим - створення регулятивної основи, яка б сприяла виявленню потенційних переваг електронних грошей і забезпечила потреби електронної торгівлі в Україні.
 В умовах активного розвитку електронних технологій, починаючи з середини минулого століття, деякі економісти висловлювали припущення про поступове зникнення готівки і її заміні електронними аналогами - платіжними картами, електронними гаманцями (встановленими на комп'ютери і мобільні телефони). На їх думку, майбутнє нібито за більш технологічними, дешевшими, зручнішими і безпечнішими засобами платежу в порівнянні з готівкою.
Проте навіть в розвинених країнах, де електронні платежі існують декілька десятиліть, потенціал готівки далеко не вичерпаний. Так, наприклад, частка готівки в структурі платіжних інструментів, використовуваних населенням при розрахунках у сфері роздрібної торгівлі, виключно велика: у США вона складає приблизно 75%, в Європі - 76-86%, в Японії - 90%. У Росії цей показник набагато вище і досягає 97%, що пояснюється пізнішою появою електронних засобів платежу (середина 90-х рр. минулого століття). Російські громадяни в даний час вважають за краще використовувати готівку як основний платіжний засіб.
По оцінках незалежних експертів, в 2011 р. готівка обслуговуватиме більше 2/3 роздрібних платежів у всьому світі.
Домінуюче положення готівки в структурі платіжних інструментів пов'язане також з психологічним аспектом: населення звикло розраховуватися готівкою і не уявляє собі існування без них. За даними канадських дослідників, якщо розмір трансакції операції менше 10 дол. США, то 90% платників віддають перевагу оплаті готівкою, і лише коли розмір трансакції перевищує 50 дол. США, знаходиться достатня кількість (65%) охочих використовувати платіжні карти.
За даними європейських дослідників, в 2005 р. при трансакції більше 100 євро частка наявних засобів, використовуваних при оплаті, складала 49%, тоді як в 2003 р. - 46%. Питома вага платіжних карт залишилася незмінною і склав 36%.
Розглянемо переваги і недоліки готівки і електронних засобів платежу.
1. Зручність - Для покупця, поза сумнівом, зручніше мати декілька платіжних карт, чим велику кількість банкнот і монет, але слід мати на увазі, що електронні засоби платежу, на відміну від готівки, не володіють офіційним статусом законного платіжного засобу. У зв'язку з цим будь-який одержувач грошових коштів може на свій розсуд відмовитися приймати певні кредитні або дебетові карти при оплаті товарів або послуг. Більш того, здійснення платежів за допомогою електронних засобів припускає наявність спеціальних технічних пристроїв, в роботі яких не виключені збої. Робота технічних пристроїв неможлива також в періоди відключення електрики і на територіях, що постраждали від стихійних лих. Збої в роботі платіжних систем під час стихійних лих в Південно-східній Азії і США підтверджують справедливість цих слів.
2. Легкість використання. При проведенні розрахунків використовувати готівку простіше, ніж електронні гроші, оскільки в цьому випадку не має значення вік, стать, рівень освіти сторін, не вимагається спеціальних технічних пристроїв, а також відсутня необхідність повідомляти третю сторону і чекати її підтвердження на право операції, а одержувач засобів може негайно їх витратити.
3. Простота витрачання засобів. Готівка дозволяє платникові економніше витрачати свої засоби. За даними соціологів, використовуючи платіжну карту, свого роду «віртуальне сховище» грошових коштів, людина набагато легше розлучається з ними, ніж маючи їх в готівці.
4. Анонімність. При оплаті товару або послуги готівкою покупець має можливість зберегти свою анонімність, а при електронних розрахунках особа платника ідентифікується за допомогою технічних пристроїв. У зв'язку з цим покупці, які не бажають, щоб їх операції сталі відомі широкій громадськості, вважають за краще використовувати готівку.
5. Швидкість розрахунків. При здійсненні оплати товарів і послуг за допомогою платіжних карт, на відміну від готівки, швидкість обробки платежу сповільнюється, унаслідок необхідності запрошувати підтвердження на здійснення оплати у третьої сторони, що у свою чергу, негативно позначається на товарообігу підприємств роздрібної торгівлі.
6. Безпека. У разі втрати або крадіжки кредитних і дебетових карт їх власник може зберегти грошові кошти, заблокувавши операції по втрачених картах. Проте існує небезпека злому електронних систем хакерами, які створюють різні пастки для розкрадання грошей з рахунків клієнтів, тому забезпечення збереження «електронних грошей» все одно залишається серйозною проблемою.
7. Економічність. Для модернізації і вдосконалення електронних систем платежів використовуються новітні технології, що неминуче веде до зростання сукупних витрат, пов'язаних з організацією платіжного процесу. По оцінках зарубіжних експертів, витрати при здійсненні платежів за допомогою банківських карт виявляються значно вищими, ніж при оплаті готівкою.
8. Можливість державного контролю емісії і обігу. Готівка є зобов'язанням центрального банку країни, який не може збанкрутіти, за визначенням. Тоді як електронні засоби платежу - це зобов'язання кредитних організацій або комерційних підприємств, у разі банкрутства яких збереження засобів на рахівницях клієнтів ставиться під питання.
Для забезпечення стабільного грошового обігу і розвитку економіки країни велике значення має об'єм і структура грошової маси. Коректування об'єму готівки з боку центрального банку країни дозволяє підтримувати в необхідних співвідношеннях базові параметри грошової маси. Подібне коректування відносно сукупного об'єму електронних засобів платежу по всіх емітентах представляється неможливим.
Таким чином, проведений нами порівняльний аналіз використання населенням готівки і їх електронних аналогів при оплаті товарів і послуг дозволяє зробити висновок, що в найближчому майбутньому готівка залишатиметься основним засобом платежу
Хотілося б додати деяку інформацію щодо грошової емісії в Росії для порівняння та пошуку найкращого варіанту оптимізації емісії.
Слід зазначити, що зростання наявного грошового обігу опосередковано зв'язане із збільшенням тіньового грошового обороту в економіці, відходом господарюючих суб'єктів від оподаткування, утрудняє боротьбу з корупцією, відмиванням грошей, злочинністю і тероризмом.
Не дивлячись на збільшення наявного грошового обороту останніми роками, намітилася тенденція до зниження частки готівки (поза касами банків) по агрегату МО в загальній сумі грошової маси (М2) за рахунок зростання частки безготівкових засобів. На початок 2007 р. питома вага готівки в структурі грошової маси склала 31,0% проти 33,2% - на початок 2006 р.
З розвитком ринкових відносин в російській економіці відбулися зміни в методах управління готівкою, що виразилися у відмові від жорсткого адміністративного регулювання наявного грошового обороту. Таким чином, в даний час пріоритетним завданням в політиці Банку Росії є не скорочення об'єму наявного грошового обороту, а його впорядкування.
Банк Росії не володіє правом обмежувати суму підкріплення оборотної каси установ Банку Росії, необхідну для забезпечення потреб клієнтів, за наявності грошових коштів на їх рахунках. При цьому кредитні організації, відповідно до Цивільного кодексу Російської Федерації (ст. 845), не можуть визначати і контролювати напрями використання грошових коштів клієнта і встановлювати інші, не передбачені законом або договором банківського рахунку обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на свій розсуд.