Довідкові ціни - це ціни продавця, що публікуються в спеціалізованих виданнях, бюлетенях, а також у періодичній літературі, у газетах, журналах, у каналах комп'ютерної інформації. Коло товарів, що попадають у цінові довідники, в основному охоплює небіржові сировинні товари і напівфабрикати (нафта і нафтопродукти, чорні метали, добрива і т.д.). В даний час довідкова література за цінами на небіржові товари одержала дуже велике поширення. Так, експортер нафтопродуктів орієнтується на щоденні котирування цін потоварні і регіональні – що публікуються в довідниках, які можна одержувати щодня через систему комп'ютерного зв'язку. Однак варто мати на увазі, що між цінами які публікуються в довідкових виданнях, і фактичними цінами угод існує визначений зазор. Як правило, довідкові ціни трохи завищені. Довідкові ціни не реагують швидко на зміни  кон'юнктури чи на будь-які політичні події, за винятком, може бути, цін на нафту - товар дуже специфічний. Разом з тим, вони відбивають динаміку цін на даному ринку і тенденції [12, c.56].
Біржові ціни - це ціни на товари, торгівля якими проводиться на товарних біржах. До біржових товарів відносяться в основному сировині і напівфабрикати. Ціни на біржові товари оперативно відбивають усі зміни, що відбуваються на ринку даного товару. Найменші зміни в ту чи іншу сторону кон'юнктури ринку моментально позначаються на біржових котируваннях. Це порозумівається тим, що самі біржові котирування є фактичними цінами угод саме в даний момент. Слід зазначити, що біржові котирування не відбивають "у собі" інші інструменти міжнародної торгівлі, як: умови постачання, платежу і т.д. Існує визначений регламент роботи біржі й участі в її роботі. Біржі функціонують щодня, і котирувальна комісія реєструє і публікує котирувальні ціни в спеціальних бюлетенях. Котирування бувають двох видів: термінові котирування (фьючерси) на товари, відсутні на даний момент, з умовами постачання через визначений час і котирування на реалізовані товари. Як показує практика, біржові котирування, досить гостро реагуючи на різні зовнішні "подразники", усе-таки не можуть відбивати дійсні тенденції в русі цін. Найчастіше на біржах проводяться операції, що носять відверто спекулятивний характер [12, c.57].
У міжнародній зовнішньоторговельній практиці фахівці орієнтуються на котирування найбільш відомих, які добре зарекомендували себе бірж, та мають персонал винятково високої кваліфікації, таких, як Лондонська біржа металів (LME - London Metal Ехспапgе),Чикагська біржа (Chіcago Board of Trade), що займається котируваннями і продажами зернових, чи Нью-Йоркська біржа бавовни (NYCE -New York Cotton Exchange).
Ціни аукціонів - показують ціни, отримані в результаті торгів. Це реальні ціни, що відбивають попит та пропозицію в даний часовий період. Аукціонний вид торгівлі є досить специфічним. На аукціонних торгах, наприклад, продається і купується хутро, тварини. предмети мистецтва.
Статистичні зовнішньоторговельні ціни - публікуються в різних національних і міжнародних статистичних довідниках. Дані ціни, що з'являються в подібних виданнях, визначаються шляхом розподілу вартості  експорту чи імпорту на обсяг закупленої чи поставленої продукції. Ці ціни не показують конкретну ціну конкретного товару. З погляду  їхнього практичного застосування вони цікаві для розуміння загальної динаміки зовнішньої торгівлі тієї чи іншої країни, для статистичних розрахунків, використовуються як приблизний орієнтир. У процесі узгодження цін експортер і імпортер, ґрунтуючись на власному аналізі даних про положення на ринку товару, приступають до переговорів, заздалегідь знаючи, на які поступки вони можуть піти. У світовій практиці ведення зовнішньої торгівлі відома велика кількість різних знижок. Цінові знижки - метод вторговування ціни з урахуванням стану ринку й умов контракту. По оцінках фахівців, існують близько 40 різних видів цінових знижок і надбавок. До найбільш розповсюджених відносяться наступні [12, c.59]:
·        знижка продавця, коли за обсяг одноразової покупки (партії) чи за стійкість покупок експортер у процесі торгу надає знижку в залежності від ситуації на конкретному ринку. Може досягати 20-30% до первісної ціни;
·        знижка для ексклюзивного імпортера, фірма-імпортер є єдиним постачальником товару в  країну чи регіон, домагається найкращих умов для продажу цього товару, власне кажучи допомагає експортеру закріпитися на ринку даної країни. Досягає 10-15% від первісної ціни. Практикується в умовах ринку монопольної конкуренції;
·        знижка "сконто", у випадку здійснення імпортером передоплати, повної чи часткової, за  товар, що поставляється. Як правило, така знижка надається й у випадку прямого банківського переведення грошей при оформленні товарних накладних;
·        знижка традиційному партнеру (чи бонусна), як правило, надається імпортеру, тривалий час працюючому на ринку з тим самим   експортером. У даному випадку експортер упевнений у своєму партнері покупці з погляду  правильного і своєчасного виконання контрактних зобов'язань; знижка надається, як правило, на річний обсяг продажів товару. Характерна, у першу чергу, для ринку досконалої конкуренції;
·        знижки за покупку несезонного товару, як правило, надається на ринках сільгосппродукції, одягу, взуття й ін.
·        дилерська знижка, надається оптовим і роздрібним торговцям, агентам і посередникам. Ця знижка повинна покривати видатки дилерів на продаж і сервіс і забезпечувати їм визначений розмір прибутку.
Розміри знижок визначаються окремо для кожного конкретного випадку. Як правило, розміри знижок варіюються між 2 і 10% від спочатку пропонованої ціни. Безумовно, досягаються і більш істотні знижки.

Розділ 2. Особливості ціноутворення на ринку ресурсів в аспекті міжнародної торгівлі

2.1 Особливе місце ринку ресурсів в міжнародних економічних відносинах

Ринки ресурсів є важливим структурним елементом ринкової економіки. Від ефективності функціонування ринків ресурсів залежить оптимальність їхнього використання, а виходить, стійкість і рівновага економіки, результативність роботи фірм, підприємств.
Всі економічні ресурси розділяються на матеріальні ресурси (земля і капітал) і людські (праця і підприємницька здатність). Відповідно розрізняються  ринки природних ресурсів (землі), капіталу і праці. Сукупність цих ринків виконує в сучасній ринковій економіці найважливіші функції: по-перше, сприяє більш ефективному виробництву товарів і послуг (при зміні цін фірми прагнуть удосконалювати свої методи виробництва, для того щоб застосовувати більше дешевих і менше дорогих ресурсів); по-друге, тому що плата за економічні ресурси є основним доходом більшості людей.
Оскільки ресурси продаються і купуються, вони, природно, мають ціну. Ціни економічних ресурсів виступають у ринковій економіці у виді грошового доходу: прибутку (підприємницький доход), заробітної плати (доход від продажу праці), ренти (земельний доход). Отже, ціноутворення на ресурси є утворення визначених доходів - прибутку, заробітної плати, ренти.
Особливості ринків ресурсів узагальнено виражаються насамперед  у тім, що внаслідок обмеженості ресурсів неминуче обмежений і сам обсяг виробництва (пропозиції). У силу обмеженості економічних ресурсів попит на них дуже стійкий; більш того, для ринку ресурсів характерна концентрація попиту, що робить типовими явища монопсонії (єдиний покупець) і олігопсонії (невелике число покупців) [25, c.107].  
         Важлива сторона проблеми використання природних ресурсів пов'язана з їхнім географічним розміщенням. Основна їхня частина зосереджена не в розвитих країнах, а в регіонах з відносно слабким рівнем економічного розвитку. Таке положення робить неминучим переміщення у величезних  масштабах природних ресурсів з районів їхнього видобутку в райони їхньої переробки і споживання.. Існує проблема: як найбільше раціонально використовувати ці ресурси, забезпечивши ефективну структуру експорту,  виключити перспективу перетворення паливно-сировинних галузей у переважні галузі господарства.
         Істотне економічне значення має  власність на природні ресурси. Державна власність дає можливість безкоштовно використовувати ряд природних ресурсів в інтересах суспільства (використання землі для будівництва транспортних магістралей, експлуатація лісових, водяних ресурсів, видобуток корисних копалин і т.д.) Використання природних ресурсів у приватному секторі звичайно припускає стягування спеціальних податків, рентних і інших платежів, що зменшують прибуток. В цьому контексті виникає таке поняття ринку природних ресурсів як – сировинні матеріали.
         Статистика ООН відносить до сировинних товарів продовольство, сировинні матеріали (шкіряна сировина; каучук, включаючи синтетичний; лісопродукти, включаючи целюлозу і папір; текстильні волокна й ін.), такі природні ресурси як руди й інші мінерали, включаючи природні добрива, паливні товари і кольорові метали. У той же час чорні метали і хімічні продукти, пряжу, тканини ООН відносить до готових виробів.
У цілому досить складно провести границю між сировинними товарами і готовими виробами. У вузькому розумінні сировина містить у собі тільки продукцію видобувної промисловості і сільського господарства, у широкому - усі матеріали, (вугілля, що добуваються безпосередньо з навколишньої середовища, нафта, руди, ліс і ін.), а також напівфабрикати, тобто матеріали, які зазнали обробки й у свою чергу виступають сировиною для готової продукції (метали, хімічні товари, пряжа, фанера і т.д.) (див. додаток 1) [25, c.108].  
Міжнародна торгівля сировиною в значно більшому ступені, чим торгівля готовою продукцією, монополізована найбільшими компаніями промислово розвитих капіталістичних країн, насамперед ТНК. THK контролюють, приміром, до 80-90% експорту кави, какао, бавовни, лісових продуктів, тютюну, джуту, міді, залізної руди і бокситів. При цьому в кожнім конкретному випадку контроль здійснюється трьома-шістьма ведучими фірмами, що мають можливість контролювати ціни на відповідних ринках.
Особливе місце в торгівлі сировиною займає внутрішньокорпоративна торгівля між материнськими і дочірніми фірмами видобувних ТНК. Вона ведеться по знижених трансферних цінах, що створює можливість для безподаткового перекладу прибутків, отриманих при розробці закордонних джерел сировини з використанням місцевої дешевої робочої сили. Внутрішньокорпоративна торгівля складає близько 30% світового експорту сировини.
Для торгівлі сировиною характерно зростаюче число довгострокових угод. Звичайно вони укладаються на термін 15-20 років і більш. Особливо поширені такі угоди при торгівлі залізною, марганцевою, хромовою рудою, природним газом, фосфатами, бокситами, кам'яним вугіллям, урановою рудою.
Важлива форма довгострокових угод - компенсаційні угоди. Відповідно до умов подібних угод, імпортер сировини надає експортеру кредит на розробку  родовища чи створення відповідного виробництва, одержуючи в погашення позики частину продукції нового підприємства.
Істотне місце в торгівлі сировиною займають асоціації експортерів сировини, створювані на міжурядовій основі і здійснюючі колективну політику контролю над видобутком, торгівлею і цінами. Існує понад 20 подібних об'єднання, найбільш відоме і впливове серед них, мабуть, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), створена в 1960 р. і об'єднуюча 11 держав, на які приходиться близько 40% обсягу нафтопродаж у світі [26, c.117].
У напрямку міждержавного регулювання ринків сировинних товарів в останні десятиліття успішно діє Конференція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). У її рамках була висунута і схвалена Інтегрована програма по сировині (1976 р.), розроблена міжурядова угода про створення Загального фонду сировинних товарів, призначеного для стабілізації світових ринків сировини (1980 р.).
Близько 20% світової торгівлі сировинними і продовольчими товарами здійснюється через міжнародні товарні біржі. Біржові ціни служать орієнтирами для встановлення цін у позабіржовій торгівлі, а самі операції на біржі активно використовуються для страхування торгових угод і сировинних запасів від зміни ринкових цін.
В даний час об'єктами біржової торгівлі є 60-70 видів товарів. Дві третини товарів, що обертаються на міжнародних товарних біржах, - це сільськогосподарські і лісові товари (насамперед  маслонасіння і продукти їхньої переробки, зернові, жива худоба і м'ясо). У групі промислової сировини і продуктів його переробки більш половини обороту приходиться на паливні товари (сиру нафту і продукти її переробки). Частка дорогоцінних металів (золота, срібла, платини, палладія) складає 30% обороту товарів цієї групи, кольорових металів (міді, олова, свинцю, цинку, нікелю, алюмінію) - 20%.
Найважливіші центри міжнародної біржової торгівлі зосереджені в США (Чикаго, Нью-Йорк) і Великобританії (Лондон). В останні роки істотно зросла роль Японії (Токіо) (див. додаток 2) [28, c.43].
До числа міжнародних відносять також ряд спеціалізованих бірж, що обслуговують регіональні ринки, - Вінніпегська, Паризька, Сіднейська, Сінгапурська, Сянганська (Гонконг) і ряд інших (див. додаток 3).
На товарних біржах приблизно тільки 5-10% від загального числа угод відбувається на реальний товар, коли продавці зобов'язані доставити товар на біржу, а покупці - забрати його з біржі; 90-95% угод - це так називані термінові (ф'ючерсні) угоди, 80% яким відбувається з метою спекуляції, гри на  підвищення чи зниження цін, 20% - для страхування (хеджування) від утрат, викликаних зміною цін на товари. 
 Країни, що розвиваються,  продовжують залишатися найважливішими постачальниками палива (близько 57% світового експорту в 2003 р.) і мінеральної сировини (36%) для промислово розвитих країн Заходу. У той же час їхня частка у світовому експорті сировини (без нафти) і продовольства скоротилася з 40 у 1960 р. до 28% на початку 2000-х рр.
Країни Ближнього і Середнього Сходу забезпечують приблизно 2/3 світового експорту сирої нафти (найбільші експортери - Саудівська Аравія (1-і місце у світі), Іран, ОАЭ). У десятку ведучих експортерів нафти входять і такі  країни, що розвиваються, як Венесуела, Нігерія, Мексика, Лівія. Алжир і Індонезія є великими експортерами природного газу, Колумбія - кам'яного вугілля.
Видобуток основних видів мінеральних ресурсів у  країнах, що розвиваються, приблизно в три рази перевищує їхні власні потреби, а виникаючі "надлишки" направляються на експорт у промислово розвиті країни. Ведучими експортерами мінеральної сировини в цій групі держав є Бразилія (залізна руда, марганець, титан, олово, боксити, графить і ін.), Чилі (мідь), Перу (мідь, свинець, цинк, олово), Гвінея (боксити) і ін. [28, c.44-45]/
Таким чином, ми розглянули особливості функціонування ринку природних ресурсів. В наступному параграфі ми вважаємо за доцільне розглянути особливості ціноутворення на одному із сегментів ринку природних ресурсів – світовому ринку нафти. 

2.2 Світовий ринок нафти: еволюція формули ціноутворення

Функціонування ринку ціноутворення будується, як правило, за принципом "від виробника - до споживача", тобто  шляхом прямого додавання цін по стадіях технологічного ланцюжка на шляху від виробника до споживача. Проте світовий ринок нафти має суттєві особливості щодо процесу ціноутворення. Розглянемо їх докладніше. Даний параграф базується на  науковому дослідженні Чухно А.Г., що були оприлюднені у науковому щомісячнику „Проблеми економіки” [29].
    Однобазова система цін. До 1947 року на світовому ринку нафти діяла так називана "однобазова система цін", при якій ціни розраховувалися по формулі "затока плюс фрахт". Якщо бути більш точним - то по формулі "Мексиканська затока плюс фіктивний фрахт" (див. таблицю 1) відповідно до  Ачнакаррської угоди про створення Міжнародного Нафтового Картелю (МНК), укладеним основними міжнародними нафтовими компаніями в 1928-м року.
Таблиця 1
Розвідка і видобуток вуглеводнів у світі

Компанії	Запаси		Видобуток
	Нафта	Газ	Нафта	Газ
Національні нафтові компанії	93%	93%	72%	28%
Приватні нафтові компанії	7%	7%	70%	30%

 
     Ачнакаррська угода передбачала закріплення за кожною компанією визначеної квоти продажів на тім чи іншому ринку за межами США. Центральним елементом цієї картельної угоди був механізм підвищення рентабельності нафтових операцій компаній МНК за рахунок установлення єдиної формули формування ціни реалізації нафти у покупців за межами США, обумовленої як ціна нафти Мексиканського узбережжя США плюс діючі фрахтові ставки від цього узбережжя до порту доставки товару поза залежністю від того, звідкіля фактично здійснювалися фізичні постачання нафти. При цьому відповідно до  угоди фізичні постачання нафти на той чи інший ринок за межами США повинні були здійснюватися кожною компанією в межах виділеної їй квоти з найближчого до цього ринку району нафтовидобутку.
    При такій системі ціноутворення для покупця не мало ніякого значення, звідкіля фактично надходила нафта. Якщо йому можна було поставляти нафту з родовищ, розташованих ближче Мексиканської затоки, вся економія (як на витратах видобутку, так і на витратах транспортування) діставалася компаніям-учасницям картелю.
     Дія Ачнакаррської угоди не поширювалося на американський внутрішній ринок, щоб уникнути порушення американського антитрестовського законодавства. Однак, відповідно до  закону США Вебба-Померена 1918-го року, американським компаніям дозволялося діяти за рубежем методами, забороненими для застосування на внутрішньому ринку антимонопольним законодавством.
    Уклавши картельну Ачнакаррську угоду, найбільші нафтові компанії заблокували ціни на нафту, забезпечивши тим самим поступове зростання свого прибутку завдяки відкриттю в цей час нових дешевих родовищ на Ближньому і Середньому Сході. Крім того, вони всіма способами перешкоджали вступу на нафтовий ринок нових продавців, що у результаті зниження витрат виявилися б у дуже вигідній позиції і могли б, зберігаючи рентабельність своїх операцій, проводити демпінгову політику стосовно   компаній картелю.
    Таким чином, ціна сіф у будь-якій крапці земної кулі визначалася в цей період так, ніби ця нафта була добута в США і, відповідно, поставлена покупцю з району Мексиканської затоки. Так, заправляючись під час Другої Світової війни в Абадані, у глибині Перської затоки, американський і британський флоти повинні були платити за бункерування судів ціну, рівну ціні мазуту фоб Техаські порти США плюс надбавку за її фіктивну доставку з Мексиканської затоки до Абадану.
    У цей час на долю американського експорту приходилося біля третини всієї нафти, споживаної за межами США. Тому Ачнакаррска угода і закон Вебба-Померена захищали інтереси як великих, так і дрібних американських виробників. У країні діяла безліч дрібних нафтовидобувних компаній, витрати видобутку в яких були маржинально високі. У прагненні підтримувати рівень конкуренції на внутрішньому ринку, американський Уряд проводив політику захисту незалежних національних виробників, установлюючи такий рівень внутрішніх цін, що забезпечував би цим дрібним компаніям прийнятну рентабельність.
    Тому закріплення ціноутворюючої формули "затока плюс фрахт" давало можливість дрібним і середнім, незалежним американським нафтовим компаніям зберігати свій бізнес, а великим міжнародним нафтовим корпораціям - одержувати надприбутки як за рахунок різниці у витратах (між маржинально високими витратами видобутку американської нафти і низькими витратами видобутку близькосхідної й інших "закордонних" нафт, що добуваються американськими компаніями в рамках концесійних угод із  країнами, що розвиваються, і  розвитих країн, що поставляються на ринки,), так і за рахунок різниці в транспортних витратах (між високими фіктивними витратами транспортування з району Мексиканської затоки і більш низькими реальними витратами транспортування з найближчого до місця споживання району видобутку).
    Двухбазова система цін. Після війни американські й англійські адміністративні розслідування змусили змінити систему розрахунку цін "затока плюс фрахт". У 1947 р. компанії МНК визнали Перську затоку як  другу базу для розрахунку цін, дорівнявши в такий спосіб ціни фоб Мексиканська затока до цін фоб Перська затока й усунувши примарні витрати на перевезення нафти від Мексиканської затоки до Перської. У дію вступила так називана "двухбазова система цін", при якій фрахтові ставки  розраховувалися від Мексиканської, чи від Перської затоки, але в обох випадках вихідною була ціна нафти фоб Мексиканська затока (додаток 5).

У цій новій системі ціноутворення   рент, що привласнюється компаніями, зменшилася на суму, рівну витратам на уявлюване перевезення, але різниця між маржинально низькими витратами видобутку нафти в районі Перської затоки і маржинально високими витратами в США, що визначають рівень світових цін на нафту, збереглася. Через механізм трансферних цін компанії виводили цей надприбуток з-під оподатковування близькосхідних країн і фіксували її у своїх "центрах прибутку". Діючу в цей час формулу ціноутворення можна було б визначити як "дві затоки плюс фрахт", але більш точним буде інше: "затока плюс два фрахти". При "двохбазовій системі цін", що формується на основі двох центрів доставки, з'явилася так називана "нейтральна крапка", у якій ціна нафти, доставленої з двох заток, виявлялася однаковою. Спочатку ця крапка виявилася розташованої в Середземному морі, по сусідству з Мальтою. Усі країни, розташовані до сходу від "нейтральної крапки", забезпечувалися з району Близького Схід, розташовані на захід від її - з району Мексиканської затоки і Венесуели .
    Щоб підняти обсяг видобутку нафти на Близькому Сході і збільшити тим самим масу своїх прибутків, компанії МНК повинні були перетворити Європу в зону, зацікавлену в нафтопостачанні винятково з Близького Схід. Це вдалося зробити, знизивши ціни на близькосхідну нафту нижче рівня фоб Мексиканська затока (що цілком дозволяв запас надприбутку, який дорівнює різниці у витратах видобутку в США і на Близьку Схід) і тим самим зрушивши "нейтральну крапку" з району Середземномор'я далі на захід. Ці дії цілком вписувалися в американську "Програму відновлення Європи" (відому як "План Маршалла"), озвучену саме  в червні 1947 р. Європа в той час відчувала найжорстокішу енергетичну кризу. У післявоєнній, тоді по перевазі вугільній, Європі відчувалася недостача вуглевидобувних потужностей, продуктивність була низкою, дисципліна слабкою, у багатьох профспілках гірників домінували комуністи. У цих умовах нафта була частиною рішення проблеми - вона повинна була витиснути вугілля в промисловості й електроенергетиці. Без нафти "План Маршалла" був би мертвий.
    Однак ріст постачань нафти в Європу привів до росту витрат на її імпорт. Приблизно половина імпортованої нафти поставлялася американськими компаніями і повинна була бути оплачена в доларах. Для більшості європейських країн нафта була найбільшою видатковою статтею бюджету. Приблизно 20% "Плану Маршалла" повинно було піти на оплату нафтових постачань. Виходило, що американська держава прямо субсидіювала американські нафтові компанії. У цих умовах державні органи країн-імпортерів розгорнули боротьбу за зниження цін на близькосхідну нафту з метою скорочення своїх бюджетних витрат. Вектора інтересів найбільших нафтових компаній і державних органів Європи й Америки збіглися і це привело до припинення дії Ачнакаррскої угоди.
    Зниження - для завоювання Європи - цін близькосхідної нафти нижче рівня фоб Мексиканська затока привела до природного прагнення компаній МНК проникнути з близькосхідною нафтою на американський ринок для подальшого нарощування надприбутків. Подальше зниження цін привело в підсумку до переміщення "нейтральної крапки" на східне узбережжя США. У 1949 р. основні нафтові компанії вирішили визнати Нью-Йорк як  єдину базу для розрахунку цін на нафту незалежно від місця її видобутку. У цьому місті і знаходилася "нейтральна крапка" аж до початку 70-х рр.
    Ціноутворення на базі цін ОПЕК. У 1971-86 р., коли ціноутворення здійснювалося на базі офіційних відпускних цін ОПЕК, основною ціноутворюючою формулою стала "Перська затока плюс реальний фрахт" (див. додаток. 5).
    Після відносно безрезультатного першого десятиліття існування ОПЕК (утворена в 1960 році), Організація виступила ініціатором перегляду убік  підвищення як рівня офіційних (довідкових) цін на нафту, так і частки в прибутках і власності в угодах з основними міжнародними нафтовими компаніями. Конференція ОПЕК, яка відбулася в грудні 1970 р., оголосила про готовність, у випадку невдачі переговорів з компаніями, перейти до встановлення цін Організацією в однобічному порядку. Спочатку в 1971 р. (переговори в Тегерані і Тріполі), потім у 1972 році (переговори в Женеві) ОПЕК домагалася задоволення своїх вимог за рахунок нафтових компаній.
    Підвищення цін на нафту в 1970-72 р. цілком відповідало інтересам США, зацікавленим у цей час у значному підвищенні цін на неамериканську нафту: у результаті дії "двухбазової системи цін" ціни на імпортну нафту зменшувалися, у той час як витрати видобутку нафти з внутрішніх родовищ США росли.
    У жовтні 1973 року представники арабських нафтоекспортуючих держав вели у Відні чергові переговори з головними міжнародними нафтовими компаніями про рівень цін на нафту. Звістка про початок воєнних дій зробила арабські країни більш рішучими у своїх вимогах на переговорах, але ця рішучість наштовхнулася на зустрічну непохитність нафтових монополій і переговори провалилися.
    Тоді на засіданні в Кувейті 16 жовтня 1973 року шість основних нафтеекспортуючих держав Перської затоки прийняли рішення встановлювати надалі ціни кожною країною в індивідуальному порядку без консультацій з головними нафтовими компаніями. З цього моменту цінові орієнтири став установлювати ринок разових угод, спонукований спочатку панічними настроями покупців, пов'язаними з чеканнями фізичної недостачі пропозиції.
    Арабський бойкот на постачання нафти в США і Нідерланди (де розташований найбільший Роттердамський порт із його нафтосховищами - основний перерозподільний центр нафтопостачання Західної Європи і центр фізичної торгівлі нею в цьому регіоні) підхльоснув виникнення на ринку такого роду панічних настроїв, що привело до готовності ряду покупців платити за нафту абсолютно позамежну по тим часам ціну. Ця готовність спиралася в значній мірі на різко зрослу на той час залежність імпортерів від постачань нафти ОПЕК (у США частка імпорту нафти досягала 1/3 споживання, причому в основному з арабських країн).
    На початку грудня 1973 року Іран "перевірив" ринок, улаштувавши нафтовий аукціон. Декілька дрібних нафтових компаній запропонували ціну 16-18 дол./барель за нафту з витратами видобутку менш 1 дол./барель, що продавалася зовсім недавно не дорожче 5 дол./барель. Ціни на більш якісну лівійську і нігерійську нафту досягали 20 дол./барель. При таких зовсім очевидних ознаках паніки серед покупців ОПЕК на тегеранській нараді 22-23 грудня 1973 року установила ціну на рівні 11,65 дол./барель. Ця ціна збереглася навіть після скасування арабського нафтового ембарго на початку 1974 року. Друга хвиля підвищення цін розвивалася по аналогічному сценарії, коли слідом за революцією в Ірану і зростаючою панікою серед покупців пішов більш ніж дворазовий ріст цін.
    Таким чином, на цьому етапі розвитку ринку формула ціноутворення визначалася країнами ОПЕК, почасти відтворюючи - у дзеркальному відображенні - ситуацію попередніх років, коли ціни фоб визначалися маржинальними технічними витратами видобутку в США. На цьому етапі ціна сіф у покупця визначалася по схожій на період до 1947 року формулі "затока плюс фрахт", однак цього разу "затока" у цій формулі була уже не Мексиканська, а Перська, фрахт - цілком реальний, а ціни фоб визначалися   рівнем офіційних відпускних, що злетів нагору, цін ОПЕК, левину частку в який складали не технічні витрати (як у випадку зі США на попередніх етапах розвитку ринку), а встановлювані країнами ОПЕК податкові відрахування. Установлюючи за рахунок підвищених податкових відрахувань нові рівні своїх офіційних відпускних цін, країни ОПЕК орієнтувалися на оцінки маржинальних витрат її виробництва: при видобутку у важкодоступних районах, при розробці важких і високов'язких нафт, при одержанні штучних її аналогів з бітумінозних піщаників і пальних сланців. Тому постачальники з інших, крім ОПЕК, районів видобутку, віднімаючи з отриманої в такий спосіб ціни сіф свої фактичні витрати, пов'язані з транспортуванням, одержували величину надприбутку, обумовлену різницею між офіційними відпускними цінами ОПЕК і цінами фоб цих постачальників.
    Біржова система цін. В даний час (починаючи з грудня 1985 р.) ціноутворення відбувається не за принципом ціна фоб плюс фрахт, а на основі ціни сіф, установлюваної на біржі як рівноважної ціни попиту та пропозиції. У такий спосіб принцип формування ціни перемінився: замість прямого додавання цін по стадіях технологічного ланцюжка від виробника до споживача, відбувається обчислення ціни фоб за принципом розрахунку "зустрічної ціни", тобто  зворотним рахунком від ціни сіф, з якої віднімаються усі витрати, пов'язані з доставкою добутої нафти на ринок.
    Таким чином, конкурентноздатність тієї чи іншої нафти визначається сьогодні по формулі зустрічної ціни, виходячи з того, яким чином на біржі (три основні біржі - Нью-Йорк, Лондон, Сінгапур) установлюються біржові котирування. Виходить, для того, щоб нафта була конкурентноздатною на ринку, ціна її виробництва повинна вписуватися в розрахункову ціну фоб, що розраховується по формулі зустрічної ціни. Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про об'єктивний характер сьогоднішнього ціноутворення, що відбувається на світовому ринку нафти - на відміну від перших трьох представлених у таблиці 4 етапів, коли суб'єктами ціноутворення були компанії МНК (1-й і 2-й етапи) чи країни ОПЕК (3-й етап).
На нашу думку, у світовій нафтовій промисловості - відбувається скорочення в абсолютному вираженні всіх трьох основних компонентів ціни (витрат, податків, прибутку), адекватне скороченню рівня самої ціни, що відбулося за останні 20 років. У підсумку - зберігається прийнятний рівень повернення на інвестиції, що забезпечує фінансування і реалізацію інвестиційних проектів у видобутку нафти.  
Основні причини цього скорочення такі:
·        інтенсивний НТП - стійка тенденція зниження "технологічних" витрат розвідки і видобутки.;
·        реструктуризація інституціональних структур (злиття і поглинання компаній) як елемент політики зниження "адміністративних" витрат (за рахунок скорочення апарата) і "фінансових" витрат (за рахунок підвищення фінансових рейтингів об'єднаних структур);
·        лібералізація інвестиційних режимів у приймаючих країнах - зменшення податкової складової в ціні, тобто зниження для компаній елемента "вмінених" витрат: зниження планки одиничних запасів родовищ, придатних для рентабельного видобутку, розширення обсягу    ресурсів, що утягуються в розробку, розширення маси прибутку, компенсація приймаючій країні "упущених" від зниження ефективної податкової ставки доходів;
·        надання додаткових правових гарантій інвесторам (у рамках національного законодавства і міжнародних двох- і багатобічних договірно-правових актів). Як результат - зменшення номенклатури й абсолютних значень ризиків здійснення підприємницької діяльності і готовність нафтових компаній працювати при менших значеннях норми прибутку, необхідної для адекватної компенсації менших ризиків.
    Отже, науково-технічний прогрес (НТП) і політика видобувних держав по лібералізації інвестиційних режимів привели до зниження витрат і податкової складової в ціні, що забезпечило можливість нафтовим компаніям отримувати прийнятний прибуток навіть при  цінах, що знижуються.

Розділ 3. Шляхи оптимізації процесу ціноутворення в міжнародній торгівлі

Установити в міжнародній торгівлі ціну товару складно тому, що вона - величина принципово хитлива. На неї впливають: цикл, у якому знаходиться світова економіка; кон'юнктура ринку; конкуренти; посередники і покупці; перемінні курси обміну валют. Тому фірми вважають, що для успіху на зовнішньому ринку необхідно розробляти цінову політику і постійно перевіряти її ефективність, змінюючи її в міру необхідності.
При розробці цінової політики беруть до уваги наступні моменти:
·        Яке місце займає ціна серед засобів конкурентної боротьби на кожнім ринку, на яких діє фірма?  
·        Який метод розрахунку ціни повинний бути обраний?
·        Чи може витримати фірма роль "цінового лідера",  чи витримає фірма "цінову війну"?
·        Якою повинна бути цінова політика у відношенні нових товарів?
·        Як повинна змінитися ціна в залежності від життєвого циклу товару?
·        Чи повинна бути єдина базисна ціна для всіх країн, з якими ведеться торгівля, чи можливі різні базисні ціни?
·        Чи існують органи, з якими варто консультуватися в країнах фірм-імпортерів перед установленням ціни?
·        Чи існують організації (наприклад, покупців), що можуть піддати аналізу відношення "витрати / прибуток" нашої фірми і порівняти результат з тим же показником конкурентів?
·        Чи є в країні фірми-імпортера обмеження на рівень цін, прибуток і бажання зміни цін? [27, c.11]
По ступені впливу різних факторів на рівень установлюваної ціни іноземні фірми ранжують їх у такий спосіб:
1.     витрати виробництва;
2.     ціни конкурентів-експортерів у даній країні;
3.     ціни місцевих фірм-конкурентів;
4.     величина попиту;
5.     транспортні витрати;
6.     надбавки і знижки на користь посередника;
7.     ввізні мита й інші збори;
8.     реклама й інші елементи стимулювання збуту.
Перш ніж розробити стратегію формування ціни, фірма-експортер повинна проаналізувати всі зовнішні фактори, що впливають на рішення. Рішення за цінами, так само як і по товароруху, значно залежать від зовнішніх факторів. У цьому їхня відмінність, наприклад, від рішень по продуктах і просуванню, що у більшому ступені контролюються фірмою.  
Існують п'ять етапів розробки цінової стратегії - це формулювання цілей ціноутворення, загальна політика ціноутворення, безпосередньо цінова стратегія, реалізація цінової стратегії, пристосування цін. Коротко розглянемо їх.
Цілі ціноутворення. Стратегія ціноутворення повинна бути ув'язана з загальними цілями фірми і відбивати їх. Природно тому, що стратегії можуть розрізнятися в широкому діапазоні. Існують три основні цілі ціноутворення, з яких може вибирати фірма: вони засновані на збуті, на прибутках і на існуючому положенні. У першому випадку підприємство зацікавлене в росту  експорту чи максимізації частки на ринку, у другому - у максимізації прибутку, у третьому - нейтралізувати дії конкурентів, зменшити запити постачальників чи стабілізувати ціни.   
У першому випадку підприємство вибирає такі мети по одній з наступних причин: воно зацікавлено в насиченні  ринку збуту як важливому кроці на шляху до контролю над ринками і стабільними надходженнями валюти, підприємство прагне максимізувати обсяг збуту і може піти на зниження доходу з одиниці виробу для одержання більшого прибутку (валютних надходжень); воно припускає, що більший обсяг збуту дозволить знижувати розмір відносних витрат [27, c.17].
В другому випадку підприємство встановлює як  мету одержання високої маси прибутку, установлюючи стабільний її розмір протягом  ряду років. Прибуток може виражатися у відносному чи абсолютному вимірі. Високі відносні прибутки звичайно спираються на престижні ціни, а високий загальний доход звичайно пов'язаний з цінами проникнення.  
Загальна політика ціноутворення. У рамках такої політики рішення за цінами погоджуються з цільовим ринком (ринками) фірми, характером і структурою маркетингу. Вона передбачає скоординовану сукупність дій і стратегію, що включає коротко- і довгострокові цілі.
При визначенні загальної цінової політики окремі рішення (взаємозв'язок цін на товари в рамках асортименту, використання спеціальних знижок і змін цін, співвідношення своїх і цін конкурентів, метод формування цін на нові товари) погоджуються в інтегровану систему. Як відзначав один американський експерт, можливості стратегії ціноутворення фірми визначають наступні п'ять факторів: реальні витрати і прибуток, цінність для споживача в порівнянні з пропозиціями конкурентів, розходження між сегментами  ринку чи факторами попиту споживачів, можливі реакції конкурентів і маркетингові цілі фірми.   
Цінова стратегія базується на витратах,  попиті чи конкуренції. У першому випадку ціни визначаються виходячи з витрат виробництва, вартості обслуговування і накладних витрат, до яких додається розрахунковий прибуток. В другому випадку ціна визначається після вивчення попиту споживачів і встановлення цін, прийнятних для цільового ринку. Такий вид стратегії використовується по товарах, для яких ціна – ключовий фактор у прийнятті рішень споживачами. У третьому випадку ціни можуть бути на рівні ринкових,  вище чи нижче їх. Такий тип ціноутворення розповсюджений при конкуренції аналогічних видів продукції.   Усі три підходи знаходяться у взаємозв'язку і взаємодії.
Реалізація цінової стратегії. При її реалізації крім загальних концепцій, розглянутих вище, використовується велика кількість різних рішень, пов'язаних між собою. У їхнє число крім інших входять наступні:
·        установлення стандартних і мінливих цін;
·        використання єдиних і гнучких цін;
·        застосування концепції взаємозв'язку ціни і якості;
·        використання концепції цінового лідерства;
·        установлення цін на масові закупівлі;
·        використання практики цінових ліній.  
Стандартні ціни встановлюються на порівняно тривалий період часу. Замість перегляду цін при збільшенні витрат виробництва фірми можуть зменшити розмір упакування, вагу товару. При перемінному ціноутворенні фірма спеціально змінює ціни, щоб зреагувати на зміни в  витратах чи попиті споживачів. Можливе сполучення стандартних і мінливих цін. У рамках системи єдиних цін фірма встановлює єдину ціну для всіх споживачів, що хотіли б придбати товар (послугу) при аналогічних умовах. Така політика зміцнює довіру споживачів, її легко здійснювати, при ній не треба торгуватися. Гнучке ціноутворення дозволяє змінювати ціни в залежності від здатності споживачів  торгуватися чи їхньої купівельної сили [27, c.18-19]. 
Зв'язок ціни і якості - це концепція, що враховує думку споживачів про те, що високі ціни означають високу якість, а низькі - низьку якість. При встановленні цін це особливо важливо для ситуацій, коли про якість можна судити тільки за ціною. Важливо, однак, щоб ціни належним чином відбивали якість і образ, що фірма хоче створити для своєї продукції. У випадках престижних цін, заснованих на цій концепції, передбачається, що споживачі не отримують товари (послуги) за цінами, що вважаються занадто низькими.
При ціновому лідерстві фірма рекламує і продає ключову продукцію зі свого товарного асортименту за ціною, що забезпечує частку прибутку нижче звичайної. Цим виробник прагне підвищити інтерес споживачів до всієї асортиментної групи.   
Установлення цін на масові закупівлі являє собою практику, при якій фірма пропонує споживачам знижки за покупки у великих кількостях, щоб збільшити обсяг реалізації. Цінові лінії пов'язані з продажем продукції в діапазоні цін, де кожна ціна відбиває визначений рівень якості. Замість встановлення однієї ціни для окремої моделі товару фірма продає дві чи більше моделей (з різними рівнями якості) за різними цінами.
Пристосування ціни. Практична реалізація цінової стратегії вимагає систематичного "настроювання" цін, що враховує зміни у витратах, співвідношенні попиту та пропозиції, конкуренції, митному регулюванні і т.д. Пристосування цін відбувається за посередництвом змін у прейскурантах, застережень, націнок, надбавок, знижок, компенсацій. Важливо, однак, щоб ціна використовувалася як адаптивний механізм.  
Отже, ведення цінової політики, розробка цінових стратегій, їхня практична реалізація - проблема не тільки винятково складна, але і "тонка". Її рішення вимагає відмінного знання обстановки на ринку, високій кваліфікації осіб, що приймають рішення, творчого підходу, інтуїції. Установлюючи ціни, варто не тільки знати їхню нижню і верхню межі, за границями яких їхнє застосування економічно невиправдане чи психологічно шкідливо, але і гнучко маневрувати цінами в цих межах, з огляду на усі фактори, причому так, щоб у кожен відрізок часу ці ціни були оптимальними для продавця і споживача.  
Узяти, наприклад, ціни на престижні товари і товари, розраховані на "звичайного" покупця. Престижні ціни завжди високі, вони призначені для залучення ринкового сегмента, що більш зацікавлений як  товар, чи його  унікальному статусі і менш звертає увагу на ціну. Зовсім інша справа - реакція масового покупця на ціни звичайних товарів.  
Зростаюче число закордонних фірм при розрахунку ціни і її встановленні починають виходити з   цінності своїх товарів, що відчувається споживачами. Основним фактором ціноутворення вони вважають не свої витрати, а купівельне сприйняття товару і його виробника. Для формування у свідомості споживачів представлення про цінність товару вони використовують у своїх комплексах маркетингу нецінові прийоми. Ціна в цьому випадку покликана відповідати  ціннісній значимості товару, що відчувається [27, c.22].
У політекономії ціна - це грошове вираження вартості товару, економічна категорія, що служить для непрямого виміру величини витраченого на виробництво товару суспільно необхідного робочого часу [17, c.52]. Однак у практиці зовнішньої торгівлі використовують безліч видів цін, пов'язаних з різними особливостями купівлі-продажу. Для позначення цих цін існують спеціальні прикметники, уживання яких обов'язково (інакше може виникнути плутанина, чревата великими збитками).   
Виходячи зі сказаного, ціна може бути: базисна, використовувана для визначення  сорту чи якості товару; її погодять на переговорах між продавцем і покупцем; вона служить вихідної для визначення ціни фактично поставленого товару, коли властивості останнього відрізняються від обговорених у контракті; при цьому в контракті обмовляються знижки і надбавки, що можуть також залежати і від кон'юнктури ринку; купівлі / продажу (чи фактурна), обумовлена умовами постачання, обумовленими в контракті; для стислості фактурну ціну постачають ще однією вказівкою: "сіф", "фоб", "фор" і "Франко": сіф (вартість, страховка, фрахт - по-англійські) означає, що продавець зобов'язаний за свій рахунок зафрахтувати судно, оплатити вартість перевезення (фрахт), оплатити митні витрати і страховку і взяти на себе ризик  загибелі чи псування товару до того моменту, як вантаж перетне лінію борта судна при навантаженні, а покупець бере на себе ризик  загибелі чи псування після перетинання лінії борта, фоб (вільний на борті - по-англійські) означає, що продавець оплачує всі транспортні, страхові і митні витрати до моменту доставки товару на борт судна, а покупець фрахтує судно, страхує вантаж і несе ризик його загибелі чи ушкодження; у США (і тільки в цій країні!) термін "фоб" має те ж значення, що і "Франко"; фор (вільний на рейках - по-англійські) означає теж же саме, що і "франко-вагон", тобто  що продавець повинний за свій рахунок і ризик відправити вантаж на залізничну станцію і завантажити товар у залізничний вагон, а всі інші витрати несе покупець; Франко - умова продажу, відповідно до якої продавець зобов'язується доставити товар у визначене місце за свій рахунок і ризик, причому в ціну включаються транспортні, страхові і митні витрати; можуть бути умови "франко-завод постачальника" (чи вартість товару на місці виробництва без яких-небудь надбавок, викликаних подальшим перевезенням, страховкою і т.д.), "франко-вагон (судно) станції (порту) відправлення", "франко-вантажівка", "франко-границя", "франко-вагон (судно) на станції (у порту) призначення.", "франко-склад",  і т.д.; світова, обумовлена в залежності від виду товару: по одних товарах (звичайно сировинних) - рівнем цін  експортерів чи країн-імпортерів, по іншим - цінами бірж, аукціонів, а по готових виробах - цінами товарів ведучих у світі фірм, що спеціалізуються у виробництві й експорті продукції даного виду; ціни ці також розрізняються в залежності від того,  чи обговорений платіж у вільно конвертованій валюті чи ні; монопольними, установлюваними монополіями вище чи нижче ціни виробництва; звичайно монополії встановлюють можливо більш високі ціни збуту своїх товарів і можливо більш низькі ціни на  товари, що купуються в інших фірм; номінальна, яка публікується в прейскурантах, довідниках і біржових котируваннях; оптова, по якій поставляється великими партіями товар (надаються послуги) при продажі торговим і промисловим підприємствам; публикуємі в різного роду джерелах дані про оптових цінах далеко не завжди відбивають дійсне положення справ, тому що експортери зацікавлені показати більш високі, а імпортери - більш низькі ціни; пропозиції - зазначена в оферті (офіційній пропозиції продавця) без знижок; виробництва, рівна витратам виробництва плюс середній прибуток на весь авансований капітал; роздрібна, по якій продаж ведеться окремим покупцям дуже малими партіями (1-3 шт.); заснована на сумі витрат виробництва і звертання товарів плюс прибуток виробничих і збутових організацій, плюс (але не завжди встановлюваний) податок з обороту; ринкова, по якій йде купівля-продаж на даному ринку; ковзна, котра встановлюється договором у залежності від деяких умов (біржового котирування, інфляції і т.д.) на визначену дату (наприклад, постачання товару покупцю; фактичного одержання товару і т.д.); нерідко є ринковою на дану дату; довідкова (особливі види - номінальна, прейскурантна) звичайно відбиває рівень фактично укладених угод за деякий минулий період (тиждень, місяць) і використовується в переговорах для установлення вихідної ціни; найчастіше  застосовується при терміновому продажі невеликих партій товарів, а при великих партіях до довідкової ціни застосовують ті чи інші знижки; довідкові ціни регулярно публікує видання ООН "Monthly Bulletіn of Statіstіcs; попиту, що складається на ринку покупця; тверда, котра встановлюється в договорі закупівлі-продажу і не підлягає зміні [25, c.89-93].
         Таким чином, можна констатувати, що оптимізація процесу ціноутворення повністю пов’язана із тим типом ринку де працює компанія та видом продукції, що вона пропонує. Оптимізація процесу ціноутворення являє собою вибір із існуючих видів цін найбільш вигідного для компанії і, саме основне, можливість застосування даної ціни при укладанні контракту.

Висновок

        
У якості висновку зрезюмуємо основні положення курсової роботи. Ціни у сфері МЕВ є результатом взаємодії мікро- і макропроцесів у світовій та національній економіках. З одного боку, вони формуються під впливом взаємодії ринкових сил національних економік і світових ринкових факторів, з іншого боку, їх конституює економічна політика незалежних держав, що розвивається в межах від політики вільної торгівлі до тих чи інших видів протекціонізму, від прийнятих фіксованих до плаваючих валютних курсів і пов’язаних з ними фінансово-валютних відносин.
На ціноутворення у світовій економіці поряд із державними національними структурами впливають інститути міжнародного співробітництва та інтеграції. Серед них насамперед треба виділити Європейське економічне співтовариство, ГАТТ, МВФ та Світовий банк; рішення і рекомендації сімки найрозвинутіших індустріальних країн світу. Крім того, всілякі торговельні та економічні міжнародні об’єднання, на зразок Асоціації вільної торгівлі, економічних вільних зон, митних союзів тощо, теж накладають свій відбиток на міжнародне ринкове ціноутворення.
Ціни – один з головних інструментів боротьби з конкурентами на ринку і забезпечення виживання фірми у довгостроковій перспективі.