Курсовая на тему Макроекономічна рівновага в моделі сукупний попит сукупна пропозиція
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2013-11-06Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Європейський університет
Житомирська філія
КУРСОВА РОБОТА
з предмету „Макроекономіка”
на тему:
„Макроекономічна рівновага в моделі „сукупний попит – сукупна пропозиція”
Виконала: __________________________
___________________________________
Перевірив (ла) ______________________
Житомир - 2006
ПЛАН
Вступ. 3
1. Сукупний попит і його структура. 5
1.1 Економічна сутність поняття попит. 5
1.2 Поняття сукупного попиту в макроекономіці 7
2. Сукупна пропозиція. 17
2.1 Сутність поняття пропозиції 17
2.2 Сукупна пропозиція в системі макроекономічного регулювання 20
3. Рівновага: реальний об'єм виробництва і рівень цін. 27
Висновок. 30
Список використаної літератури. 32
Вступ
Вивчення процесів сукупного попиту і сукупної пропозиції як чинників, що впливають на економічну рівновагу, є найважливішою задачею для економістів будь-якої країни.
Дані категорії є одними з найважливіших в макроекономіці, вони освітлюються практично в будь-якому підручнику, присвяченому макроекономічному аналізу, як вітчизняних, так і зарубіжних економістів.
Моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції, на відміну від моделі попиту і пропозиції для одного товару, дозволяють відповісти на багато принципових питань: Чому взагалі збільшуються або зменшуються ціни? Чому загальний рівень цін залишається відносно постійним в одні періоди і різко підвищується в інші? Що визначає всю рівноважну кількість певних товарів на внутрішньому ринку, тобто реальний об'єм національного виробництва? Чому реальний об'єм національного виробництва зменшується в певні періоди в порівнянні з попереднім рівнем, а в інші швидко збільшується?
Для такої відповіді потрібно об'єднати – або агрегувати – всі окремі ринки країни в єдиний загальний ринок. Точніше, потрібно об'єднати тисячі окремих цін – на персональні комп'ютери, золото, металопрокат, зерно, нафту, алмази і т.д. - в єдину сукупну ціну, або рівень цін. Те ж потрібне зробити і для виробництва, зібравши воєдино рівноважну кількість окремих товарів і впровадивши в розгляд поняття реального об'єму національного виробництва.
Подібні агреговані показники і є об'єктом дослідження даної роботи.
Основна мета даної курсової роботи полягає у більш глибокому вивченні таких понять як сукупний попит та сукупна пропозиція.
Курсова робота складається з трьох розділів, в яких послідовно досліджується поставлена проблема.
Залежність величини покупок на товарному ринку від рівнів цін економісти назвали попитом. Попит - залежність величини попиту на товарному ринку від цін, що склалася в певний період часу, по яких товари можуть бути запропонований до продажу. Попит характеризує стан ринку, а точніше одну з його найважливіших складових — економічну логіку поведінки покупців. Реально ця логіка виявляється в тому, якою виявляється величина попиту (кількість покупок) при тому або іншому рівні ціни.
Вивчаючи, як покупці реагують на зміни цін товарів, економісти сформулювали закон попиту. Суть закону попиту полягає в тому, що підвищення цін звичайно веде до зменшення величини попиту, а зниження цін — до її збільшення (за інших рівних умов).
Прояв закону попиту пов'язаний з рядом важливих обставин. Переважну більшість благ люди купують, оцінюючи співвідношення „ціна – корисність” по кожному конкретному благу. Якщо потреба людини в цьому благу задоволена не повністю, то зниження ціни веде до зростання оцінки відносної бажаності блага. А значить, веде до зростання попиту на нього. Ця закономірність зміни бажаності товару (блага) веде до того, що хоча зниження ціни дозволяє покупцю придбати більшу кількість товару, але бажаність кожної додаткової одиниці стає все менше і менше через поступове насичення потреби покупців в цих товарах.
Які ще чинники, окрім корисності товару і його ціни, впливають на формування попиту? Таких чинників п'ять:
1. доходи покупців;
2. ціни на доповнюючі або замінюючі товари;
3. очікування щодо динаміки цін в майбутньому;
4. чисельність і вік покупців;
5. звички, смаки, традиції і переваги покупців.
Крім того, на попит можуть впливати і деякі інші чинники (сезонність, урядова політика, рівномірність розподілу доходів, реклама і ін.). Тепер перейдемо безпосередньо до поняття сукупного попиту.
Покупцями на ринку благ є чотири макроекономічні суб'єкти: домогосподарства, фірми, держава і закордон. Отже, необхідно визначити об'єм попиту кожного з них.
Попит домашніх господарств домінує на ринку благ. На нього доводиться об'єм більше половини кінцевого сукупного попиту. Виокремлюють наступні чинники, що визначають попит домогосподарств на ринку благ:
1. дохід від участі у виробництві
2. податки і трансфертні платежі
3. розмір майна
4. дохід з майна
5. ступінь диференціації населення по рівню доходів і розміру майна
6. чисельність населення.
Два перші чинники об'єднуються в поняття „наявний дохід”. Два останніх в короткому періоді є екзогенними параметрами. Залежно від того, який чинник вважати найзначнішим, можна побудувати різні види функції попиту домашніх господарств на ринку благ, яка називається «функцією споживання».
Дж.М. Кейнс вивів чотири правила сукупного споживання:
1) Він виходив з так званої гіпотези абсолютного доходу, у відповідність з якою споживання домашніх господарств залежить від абсолютної величини їх поточного доходу.
2) Величина граничної схильності до споживання (Су = DС/Dу) показує, на скільки збільшиться споживання при збільшенні поточного доходу на одиницю і знаходиться в межах від 0 до 1, тобто 0<Cу< 1.
3) У міру зростання наявного доходу, знижується середня норма споживання (частка споживання в доході - С/у ) ( рис. 1 ).
Звідси витікає, що розширення виробництва потенційно містить в собі можливість виникнення перевиробництва, оскільки зменшення середньої норми споживання означає, що все менша частина проведеної продукції споживається домогосподарствами.
Рис. 1. Графік середньої норми споживання як функції від доходу
4) Із зростанням доходу гранична схильність до споживання падає.
Таким чином, характер залежності споживання від величини поточного доходу Кейнс виводить з «основного психологічного закону», який він формулює так: «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід». І ця функція має вигляд:
З = C0 + Су у; C0 > 0; 0 < Су < 1 (1)
де С0 - величина автономного (незалежного від поточного доходу) споживання (при у = 0 автономне споживання здійснюється за рахунок скорочення майна), яке залежить від зміни процентної ставки і від інфляційних очікувань (чисельні значення С0 і у, як правило, однопорядкові величини); Су - гранична схильність до споживання.
Для спрощення запису у формулі (1) і подальших формулах замість уv (наявний дохід) використовується у (весь дохід ) на тій підставі, що при заданій ставці прибуткового податку (Ту) існує пропорційність між цими величинами: уv =(1- Ту)у.
Практична перевірка функції (1) показала, що вона добре апроксимує статистичні дані про доходи і споживання домашніх господарств в короткому (2-4 роки) періоді. Так, в Україні залежність між споживанням і доходом в період між 1985 і 1990 рр. виражалася формулою ( в млн. грн.)
З = 80.35 + 0.62у.
В той же час розрахунки, що проводилися за більш тривалі проміжки часу, не показують зниження середньої норми споживання. У разі довгострокового планування функція споживання повинна мати вигляд З = Су у, не відповідний «основному психологічному закону».
На думку прихильників абсолютного доходу, функція споживання з постійною середньою формулою незастосовна, що виникає з того, що «дійсна функція» споживання типу (1) з часом зсовується вгору (рис. 2). Крапки M, N, L відносяться до різних функцій споживання, а промінь OL, відповідний виразу З = Суу, не є графіком функції споживання.
Рис. 2. Тимчасові зсуви графіка функції споживання.
Інше пояснення даного феномена дається на основі гіпотези відносного доходу Дж. Дьюзенбері (1949), відповідно до якого споживання окремого домашнього господарства ( Сi ) визначається покупками його найближчих сусідів, тобто не його абсолютним доходом ( уi ), а відношенням його доходу до середнього доходу (`у ) того соціального шару, до якого належить даний суб'єкт. Формально це виглядає так:
Сti / уti = а0 + а1 уt / уti ; a0 > 0; a1 > 0. (2)
Якщо росте дохід i-го суб'єкта, то його середня норма споживання знижується; якщо дохід росте у всіх в однаковому темпі, то частка споживання в доході у суб'єкта не міняється. Крім того, Дьюзенбері включив в число аргументів функції споживання звичку суб'єкта до досягнутого рівня споживання, внаслідок чого зміна в споживанні не знаходиться в постійній пропорції до доходу в короткому періоді.
Ця гіпотеза має свої недоліки. По-перше, в короткостроковому періоді дана функція споживання описується тільки при падінні виробництва і зменшенні доходу, що розташовується, не розглядаючи можливе зростання економіки. По-друге, ця теорія не розглядає випадки тривалого спаду в наявному доході.
Ще одне пояснення факту відносної стабільності середньої норми споживання в тривалому періоді дається в теорії перманентного доходу Фрідмена (1957г.) за допомогою введення поняття перманентного доходу ( уP ), під яким розуміється середньовзважена величина зі всіх доходів, очікуваних суб'єктом в майбутніх періодах. В цілях спрощення візьмемо тільки два періоди з доходами у1 і у2. Тоді уP = у1 + q ( у2 - у1 ) = qу2 + ( 1 - q ) у1; 0 < q < 1, де q - частка приросту доходу в майбутньому, приєднувана до поточного доходу.
Якщо поточний дохід росте, то перманентний теж росте, але з меншою швидкістю. Параметр терезів (q ) приймає більше значення тоді, коли дохід стійко росте, ніж тоді, коли рівень доходу коливається. При стабільному доході, тобто при у1 = у2 = у*, уP = у*.
Відповідно до гіпотези перманентного доходу
Сt = Сt (уP) = Суq уt + Су ( 1 - q ) уt-1. (3)
Звідси легко пояснити, чому гранична схильність до споживання в короткому періоді менше ніж в тривалому: при підвищенні доходу в поточному році на одиницю споживання збільшиться на Суq одиниць в поточному році і ще на Сy(1 - q) одиниць наступного року.
Потрібно помітити, що в концепції перманентного доходу майно і дохід не існують самі по собі. Перманентний дохід розглядається як усереднений дохід від всіх видів майна, у тому числі і від «людського капіталу». З другого боку, майно є не що інше, як джерело доходу, і ціннісну оцінку це джерело одержує через капіталізацію доходу. Так, величина людського капіталу є приведена до даного моменту за допомогою дисконтування сума всіх очікуваних доходів від праці.
Отже, за допомогою гіпотез відносного і перманентного доходів робиться спроба логічно обґрунтувати спостережуваний факт постійності середньої норми споживання в тривалому періоді при її мінливості в короткому періоді.
Проте функція споживання, побудована відповідно до гіпотези абсолютного доходу, сьогодні вважається надзвичайно спрощеною. Один з сучасних варіантів підходів до побудови функції споживання полягає в тому, що розрізняють три види цієї функції: короткострокову, довгострокову і функцію споживання з урахуванням різних доходів населення (прибуткова функція).
Короткострокове споживання цілком описується кейнсіанською функцією споживання: З = С0 + Су у. Довгострокова функція споживання має вигляд З = Су у, тобто середня і граничні норми споживання рівні.
При побудові всіх розглянутих дотепер різновидів функції споживання використовувалися дві загальні передумови:
1. дохід домашніх господарств є екзогенною величиною;
2. частка споживання в доході визначається на основі звичок, традицій, психологічних схильностей економічних суб'єктів.
Економісти класичної школи і сучасні неокласики використовують принципово інший методологічний підхід при побудові функції споживання. В концепції класичної школи дохід є для домашніх господарств ендогенним параметром. Економічний суб'єкт сам визначає, яка буде величина його доходу, шляхом розподілу календарного часу на робочий і вільний, виходячи з критерію максимізації корисності.
Розподіл доходу між поточним споживанням і заощадженням здійснюється суб'єктом на основі обліку, з одного боку, ступені переваги ним поточного споживання майбутньому, з іншою - ставки відсотка, що склалася. Розглянемо бюджетні рівняння домашнього господарства в двох суміжних періодах:
y1+b 0 (1+i)=C 1 +b1
y2+b1 (1+i)=C 2 +b 2
де b t - реальна цінність облігацій, що представляють в даному випадку все майно суб'єкта на початок t-го періоду; i-ставка відсотка. Визначивши з першого рівняння значення b1 і підставивши його в друге, отримаємо двухперіодне бюджетне рівняння суб'єкта:
С1+С2/(i+1)=y1+y2/(1+i)+ b0 (1+i)-b2/(1+i). (3)
В лівій його частині представлена дисконтована сума споживання за обидва періоди, а в правій - дисконтована сума є для споживання коштів. В останню, окрім доходів, одержуваних за обидва періоди, включається також зміни об'єму майна.
В концепції неокласичної школи об'їм споживання домашніх господарств є убуваючою функцією від ставки відсотка. Графічне відображення неокласичних функції споживання і заощадження представлено на рис.3.
Рис.3 Графіки неокласичних функцій споживання (а) і заощадження (б)
В цілях спрощення приймемо, що вона лінійна:
З(i)= -C0 + уv - ai
де С0 - незалежний від ставки відсотка об'їм споживання; уv – наявний дохід; а - параметр, що показує на скільки одиниць скоротиться споживання (зросте заощадження), якщо ставка відсотка збільшиться на один пункт.
Відповідно неокласична функція заощаджень є зростаюча функція від ставки відсотка: S(i)= -C0 + ai
Припустимо, що ринок характеризується незмінністю всіх чинників, окрім ціни. Тоді, як свідчить досвід, зростання цін викликатиме збільшення пропонованих до продажу (що виготовляються) товарів, а зниження цін — їх зменшення. Таку закономірність поведінки виробників (продавців) на ринках більшості товарів економісти називають законом пропозиції, суть якого полягає в тому, що підвищення цін звичайно веде до зростання величини пропозиції, а зниження цін — до її зменшення (за інших рівних умов).
Що коштує за логікою поведінки виробників (продавців), чому вони реагують на ціни саме таким, а не іншим чином? Відповідь цілком очевидна — щоб заробити собі на життя.
Дійсно, виготовлення будь-якого блага вимагає витрати різних ресурсів. Всі ці ресурси, як правило, можуть бути отриманий тільки шляхом їх покупки на ринку. Тому будь-яке благо, пропоноване до продажу на ринку, обійшлося своєму виробнику в певну суму грошей. Очевидно, що ніхто не стане пропонувати товар до продажу за ціною, не покриваючої хоча б загальної суми витрат на виготовлення цього товару. А раз так, то стає ясно, що найважливіший (хоча і не єдиний) чинник формування пропозиції — витрати на виробництво товарів. Вони утворюють нижню межу ціни.
Європейський університет
Житомирська філія
КУРСОВА РОБОТА
з предмету „Макроекономіка”
на тему:
„Макроекономічна рівновага в моделі „сукупний попит – сукупна пропозиція”
Виконала: __________________________
___________________________________
Перевірив (ла) ______________________
Житомир - 2006
ПЛАН
Вступ. 3
1. Сукупний попит і його структура. 5
1.1 Економічна сутність поняття попит. 5
1.2 Поняття сукупного попиту в макроекономіці 7
2. Сукупна пропозиція. 17
2.1 Сутність поняття пропозиції 17
2.2 Сукупна пропозиція в системі макроекономічного регулювання 20
3. Рівновага: реальний об'єм виробництва і рівень цін. 27
Висновок. 30
Список використаної літератури. 32
Вступ
Вивчення процесів сукупного попиту і сукупної пропозиції як чинників, що впливають на економічну рівновагу, є найважливішою задачею для економістів будь-якої країни.
Дані категорії є одними з найважливіших в макроекономіці, вони освітлюються практично в будь-якому підручнику, присвяченому макроекономічному аналізу, як вітчизняних, так і зарубіжних економістів.
Моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції, на відміну від моделі попиту і пропозиції для одного товару, дозволяють відповісти на багато принципових питань: Чому взагалі збільшуються або зменшуються ціни? Чому загальний рівень цін залишається відносно постійним в одні періоди і різко підвищується в інші? Що визначає всю рівноважну кількість певних товарів на внутрішньому ринку, тобто реальний об'єм національного виробництва? Чому реальний об'єм національного виробництва зменшується в певні періоди в порівнянні з попереднім рівнем, а в інші швидко збільшується?
Для такої відповіді потрібно об'єднати – або агрегувати – всі окремі ринки країни в єдиний загальний ринок. Точніше, потрібно об'єднати тисячі окремих цін – на персональні комп'ютери, золото, металопрокат, зерно, нафту, алмази і т.д. - в єдину сукупну ціну, або рівень цін. Те ж потрібне зробити і для виробництва, зібравши воєдино рівноважну кількість окремих товарів і впровадивши в розгляд поняття реального об'єму національного виробництва.
Подібні агреговані показники і є об'єктом дослідження даної роботи.
Основна мета даної курсової роботи полягає у більш глибокому вивченні таких понять як сукупний попит та сукупна пропозиція.
Курсова робота складається з трьох розділів, в яких послідовно досліджується поставлена проблема.
1. Сукупний попит і його структура
1.1 Економічна сутність поняття попит
Помічено, що кількість благ, яка покупці запрошують у продавців для придбання (назвемо його величина попиту), прямо залежить від рівня ціни, по якому така покупка можлива. Величина попиту — це кількість товару конкретного вигляду (в натуральному вимірюванні), яку покупці готові придбати протягом того або іншого періоду часу (місяця, року) при певному рівні ціни цього товару.Залежність величини покупок на товарному ринку від рівнів цін економісти назвали попитом. Попит - залежність величини попиту на товарному ринку від цін, що склалася в певний період часу, по яких товари можуть бути запропонований до продажу. Попит характеризує стан ринку, а точніше одну з його найважливіших складових — економічну логіку поведінки покупців. Реально ця логіка виявляється в тому, якою виявляється величина попиту (кількість покупок) при тому або іншому рівні ціни.
Вивчаючи, як покупці реагують на зміни цін товарів, економісти сформулювали закон попиту. Суть закону попиту полягає в тому, що підвищення цін звичайно веде до зменшення величини попиту, а зниження цін — до її збільшення (за інших рівних умов).
Прояв закону попиту пов'язаний з рядом важливих обставин. Переважну більшість благ люди купують, оцінюючи співвідношення „ціна – корисність” по кожному конкретному благу. Якщо потреба людини в цьому благу задоволена не повністю, то зниження ціни веде до зростання оцінки відносної бажаності блага. А значить, веде до зростання попиту на нього. Ця закономірність зміни бажаності товару (блага) веде до того, що хоча зниження ціни дозволяє покупцю придбати більшу кількість товару, але бажаність кожної додаткової одиниці стає все менше і менше через поступове насичення потреби покупців в цих товарах.
Які ще чинники, окрім корисності товару і його ціни, впливають на формування попиту? Таких чинників п'ять:
1. доходи покупців;
2. ціни на доповнюючі або замінюючі товари;
3. очікування щодо динаміки цін в майбутньому;
4. чисельність і вік покупців;
5. звички, смаки, традиції і переваги покупців.
Крім того, на попит можуть впливати і деякі інші чинники (сезонність, урядова політика, рівномірність розподілу доходів, реклама і ін.). Тепер перейдемо безпосередньо до поняття сукупного попиту.
1.2 Поняття сукупного попиту в макроекономіці
Можна сказати, що сукупний попит (AD) - сума всіх індивідуальних попитів на кінцеві товари і послуги, пропоновані на товарному ринку. З цього витікає також наступне: сукупний попит - модель, що представляє різні об'єми товарів і послуг (тобто реальний об'єм виробництва), які споживачі можуть і готові придбати при будь-якому рівні цін.Покупцями на ринку благ є чотири макроекономічні суб'єкти: домогосподарства, фірми, держава і закордон. Отже, необхідно визначити об'єм попиту кожного з них.
Попит домашніх господарств домінує на ринку благ. На нього доводиться об'єм більше половини кінцевого сукупного попиту. Виокремлюють наступні чинники, що визначають попит домогосподарств на ринку благ:
1. дохід від участі у виробництві
2. податки і трансфертні платежі
3. розмір майна
4. дохід з майна
5. ступінь диференціації населення по рівню доходів і розміру майна
6. чисельність населення.
Два перші чинники об'єднуються в поняття „наявний дохід”. Два останніх в короткому періоді є екзогенними параметрами. Залежно від того, який чинник вважати найзначнішим, можна побудувати різні види функції попиту домашніх господарств на ринку благ, яка називається «функцією споживання».
Дж.М. Кейнс вивів чотири правила сукупного споживання:
1) Він виходив з так званої гіпотези абсолютного доходу, у відповідність з якою споживання домашніх господарств залежить від абсолютної величини їх поточного доходу.
2) Величина граничної схильності до споживання (Су = DС/Dу) показує, на скільки збільшиться споживання при збільшенні поточного доходу на одиницю і знаходиться в межах від 0 до 1, тобто 0<Cу< 1.
3) У міру зростання наявного доходу, знижується середня норма споживання (частка споживання в доході - С/у ) ( рис. 1 ).
Звідси витікає, що розширення виробництва потенційно містить в собі можливість виникнення перевиробництва, оскільки зменшення середньої норми споживання означає, що все менша частина проведеної продукції споживається домогосподарствами.
Рис. 1. Графік середньої норми споживання як функції від доходу
4) Із зростанням доходу гранична схильність до споживання падає.
Таким чином, характер залежності споживання від величини поточного доходу Кейнс виводить з «основного психологічного закону», який він формулює так: «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід». І ця функція має вигляд:
З = C0 + Су у; C0 > 0; 0 < Су < 1 (1)
де С0 - величина автономного (незалежного від поточного доходу) споживання (при у = 0 автономне споживання здійснюється за рахунок скорочення майна), яке залежить від зміни процентної ставки і від інфляційних очікувань (чисельні значення С0 і у, як правило, однопорядкові величини); Су - гранична схильність до споживання.
Для спрощення запису у формулі (1) і подальших формулах замість уv (наявний дохід) використовується у (весь дохід ) на тій підставі, що при заданій ставці прибуткового податку (Ту) існує пропорційність між цими величинами: уv =(1- Ту)у.
Практична перевірка функції (1) показала, що вона добре апроксимує статистичні дані про доходи і споживання домашніх господарств в короткому (2-4 роки) періоді. Так, в Україні залежність між споживанням і доходом в період між 1985 і 1990 рр. виражалася формулою ( в млн. грн.)
З = 80.35 + 0.62у.
В той же час розрахунки, що проводилися за більш тривалі проміжки часу, не показують зниження середньої норми споживання. У разі довгострокового планування функція споживання повинна мати вигляд З = Су у, не відповідний «основному психологічному закону».
На думку прихильників абсолютного доходу, функція споживання з постійною середньою формулою незастосовна, що виникає з того, що «дійсна функція» споживання типу (1) з часом зсовується вгору (рис. 2). Крапки M, N, L відносяться до різних функцій споживання, а промінь OL, відповідний виразу З = Суу, не є графіком функції споживання.
Рис. 2. Тимчасові зсуви графіка функції споживання.
Інше пояснення даного феномена дається на основі гіпотези відносного доходу Дж. Дьюзенбері (1949), відповідно до якого споживання окремого домашнього господарства ( Сi ) визначається покупками його найближчих сусідів, тобто не його абсолютним доходом ( уi ), а відношенням його доходу до середнього доходу (`у ) того соціального шару, до якого належить даний суб'єкт. Формально це виглядає так:
Сti / уti = а0 + а1 уt / уti ; a0 > 0; a1 > 0. (2)
Якщо росте дохід i-го суб'єкта, то його середня норма споживання знижується; якщо дохід росте у всіх в однаковому темпі, то частка споживання в доході у суб'єкта не міняється. Крім того, Дьюзенбері включив в число аргументів функції споживання звичку суб'єкта до досягнутого рівня споживання, внаслідок чого зміна в споживанні не знаходиться в постійній пропорції до доходу в короткому періоді.
Ця гіпотеза має свої недоліки. По-перше, в короткостроковому періоді дана функція споживання описується тільки при падінні виробництва і зменшенні доходу, що розташовується, не розглядаючи можливе зростання економіки. По-друге, ця теорія не розглядає випадки тривалого спаду в наявному доході.
Ще одне пояснення факту відносної стабільності середньої норми споживання в тривалому періоді дається в теорії перманентного доходу Фрідмена (1957г.) за допомогою введення поняття перманентного доходу ( уP ), під яким розуміється середньовзважена величина зі всіх доходів, очікуваних суб'єктом в майбутніх періодах. В цілях спрощення візьмемо тільки два періоди з доходами у1 і у2. Тоді уP = у1 + q ( у2 - у1 ) = qу2 + ( 1 - q ) у1; 0 < q < 1, де q - частка приросту доходу в майбутньому, приєднувана до поточного доходу.
Якщо поточний дохід росте, то перманентний теж росте, але з меншою швидкістю. Параметр терезів (q ) приймає більше значення тоді, коли дохід стійко росте, ніж тоді, коли рівень доходу коливається. При стабільному доході, тобто при у1 = у2 = у*, уP = у*.
Відповідно до гіпотези перманентного доходу
Сt = Сt (уP) = Суq уt + Су ( 1 - q ) уt-1. (3)
Звідси легко пояснити, чому гранична схильність до споживання в короткому періоді менше ніж в тривалому: при підвищенні доходу в поточному році на одиницю споживання збільшиться на Суq одиниць в поточному році і ще на Сy(1 - q) одиниць наступного року.
Потрібно помітити, що в концепції перманентного доходу майно і дохід не існують самі по собі. Перманентний дохід розглядається як усереднений дохід від всіх видів майна, у тому числі і від «людського капіталу». З другого боку, майно є не що інше, як джерело доходу, і ціннісну оцінку це джерело одержує через капіталізацію доходу. Так, величина людського капіталу є приведена до даного моменту за допомогою дисконтування сума всіх очікуваних доходів від праці.
Отже, за допомогою гіпотез відносного і перманентного доходів робиться спроба логічно обґрунтувати спостережуваний факт постійності середньої норми споживання в тривалому періоді при її мінливості в короткому періоді.
Проте функція споживання, побудована відповідно до гіпотези абсолютного доходу, сьогодні вважається надзвичайно спрощеною. Один з сучасних варіантів підходів до побудови функції споживання полягає в тому, що розрізняють три види цієї функції: короткострокову, довгострокову і функцію споживання з урахуванням різних доходів населення (прибуткова функція).
Короткострокове споживання цілком описується кейнсіанською функцією споживання: З = С0 + Су у. Довгострокова функція споживання має вигляд З = Су у, тобто середня і граничні норми споживання рівні.
При побудові всіх розглянутих дотепер різновидів функції споживання використовувалися дві загальні передумови:
1. дохід домашніх господарств є екзогенною величиною;
2. частка споживання в доході визначається на основі звичок, традицій, психологічних схильностей економічних суб'єктів.
Економісти класичної школи і сучасні неокласики використовують принципово інший методологічний підхід при побудові функції споживання. В концепції класичної школи дохід є для домашніх господарств ендогенним параметром. Економічний суб'єкт сам визначає, яка буде величина його доходу, шляхом розподілу календарного часу на робочий і вільний, виходячи з критерію максимізації корисності.
Розподіл доходу між поточним споживанням і заощадженням здійснюється суб'єктом на основі обліку, з одного боку, ступені переваги ним поточного споживання майбутньому, з іншою - ставки відсотка, що склалася. Розглянемо бюджетні рівняння домашнього господарства в двох суміжних періодах:
y1+b 0 (1+i)=C 1 +b1
y2+b1 (1+i)=C 2 +b 2
де b t - реальна цінність облігацій, що представляють в даному випадку все майно суб'єкта на початок t-го періоду; i-ставка відсотка. Визначивши з першого рівняння значення b1 і підставивши його в друге, отримаємо двухперіодне бюджетне рівняння суб'єкта:
С1+С2/(i+1)=y1+y2/(1+i)+ b0 (1+i)-b2/(1+i). (3)
В лівій його частині представлена дисконтована сума споживання за обидва періоди, а в правій - дисконтована сума є для споживання коштів. В останню, окрім доходів, одержуваних за обидва періоди, включається також зміни об'єму майна.
В концепції неокласичної школи об'їм споживання домашніх господарств є убуваючою функцією від ставки відсотка. Графічне відображення неокласичних функції споживання і заощадження представлено на рис.3.
Рис.3 Графіки неокласичних функцій споживання (а) і заощадження (б)
В цілях спрощення приймемо, що вона лінійна:
З(i)= -C0 + уv - ai
де С0 - незалежний від ставки відсотка об'їм споживання; уv – наявний дохід; а - параметр, що показує на скільки одиниць скоротиться споживання (зросте заощадження), якщо ставка відсотка збільшиться на один пункт.
Відповідно неокласична функція заощаджень є зростаюча функція від ставки відсотка: S(i)= -C0 + ai
2. Сукупна пропозиція
2.1 Сутність поняття пропозиції
Пропозиція на товарному ринку відображає залежність між ціною товару і об'ємами його виробництва (поставок в торгівлю), можливими при різних рівнях цін. Строго кажучи, пропозиція дозволяє відповісти на два питання: „Яка буде величина пропозиції при різних рівнях цін?” і „Як зміниться величина пропозиції при деякій зміні ціни?”Припустимо, що ринок характеризується незмінністю всіх чинників, окрім ціни. Тоді, як свідчить досвід, зростання цін викликатиме збільшення пропонованих до продажу (що виготовляються) товарів, а зниження цін — їх зменшення. Таку закономірність поведінки виробників (продавців) на ринках більшості товарів економісти називають законом пропозиції, суть якого полягає в тому, що підвищення цін звичайно веде до зростання величини пропозиції, а зниження цін — до її зменшення (за інших рівних умов).
Що коштує за логікою поведінки виробників (продавців), чому вони реагують на ціни саме таким, а не іншим чином? Відповідь цілком очевидна — щоб заробити собі на життя.
Дійсно, виготовлення будь-якого блага вимагає витрати різних ресурсів. Всі ці ресурси, як правило, можуть бути отриманий тільки шляхом їх покупки на ринку. Тому будь-яке благо, пропоноване до продажу на ринку, обійшлося своєму виробнику в певну суму грошей. Очевидно, що ніхто не стане пропонувати товар до продажу за ціною, не покриваючої хоча б загальної суми витрат на виготовлення цього товару. А раз так, то стає ясно, що найважливіший (хоча і не єдиний) чинник формування пропозиції — витрати на виробництво товарів. Вони утворюють нижню межу ціни.
Витрати по своїй природі неоднакові. Перш за все, окремі їх види по-різному змінюються залежно від масштабів виробництва товарів або послуг. Саме подібні відмінності зумовили класифікацію всіх видів витрат на дві групи: постійні витрати; змінні витрати.
Постійні витрати — це ті витрати, які практично не міняються при зміні масштабів виробництва товарів або послуг. До них відносяться, наприклад, орендна платня за приміщення, витрати, зв'язані з використанням устаткування, виплати в рахунок погашення раніше отриманих позик, а також всілякі адміністративні і інші невигідні витрати.
Змінні витрати — це ті витрати, сума яких змінюється у зв'язку із змінами масштабів виробництва. І це природно, оскільки до цієї групи витрат входять витрати на матеріали, енергію, комплектуючі вироби, заробітну платню.
Навіщо нам потрібен такий детальний аналіз зміни витрат фірми? Тому, що тільки на його основі ми можемо підійти до розуміння того, як фірми визначають основу встановлення цін на свої товари і масштаби виробництва товарів або послуг. Рішення такого роду приймаються на основі вивчення закономірностей зміни середніх і граничних (маржинальних) витрат фірми.
Середні витрати — це витрати на виготовлення одиниці продукції, одержувані розподілом загальної суми витрат за певний період часу на кількість виготовленої за цей період продукції.
Граничні (маржинальні) витрати – це величина, на яку зростає величина загальних витрат фірми при збільшенні кількості виробів, що випускаються, на одиницю.
Тепер перейдемо безпосередньо до поняття сукупної пропозиції.
Три сегменти кривої сукупної пропозиції визначаються як
1) кейнсіанський (горизонтальний)
2) проміжний (що відхиляється вгору)
3) класичний (вертикальний) відрізки.
Форма кривої сукупної пропозиції відбиває зміну витрат на одиницю продукції при збільшенні або зменшенні об'єму національного виробництва. Витрати на одиницю продукції можна розрахувати шляхом розподілу вартості загальних використаних витрат (ресурсів) на об'єм продукції. Іншими словами, витрати на одиницю продукції при даному рівні випуску продукції - це середні витрати на даний об'єм продукції.
Рис.4. Крива сукупної пропозиції
Кейнсианській (горизонтальний) відрізок. На рис 4 Qf позначає потенційний рівень реального об'єму національного виробництва при повній зайнятості. При цьому об'ємі національного продукту виникає природний рівень безробіття. Горизонтальний відрізок кривої сукупної пропозиції включає реальний об'єм національного виробництва, який значно менше ніж об'єм національного виробництва при повній зайнятості, Qf. Отже, горизонтальний відрізок свідчить про те, що економіка знаходиться в стані глибокого спаду, або депресії, і що не використовується велика кількість машин, устаткування і робочої сили. Ці невживані ресурси, як трудові, так і матеріальні, можна привести в дію і при цьому не надати або майже не чинити ніякого тиску на рівень цін. Коли на цьому відрізку об'єм національного продукту починає збільшуватися, то ні дефіцит, ні вузькі місця у виробництві, можуть сприяти підвищенню цін, не виникають. Оскільки виробники можуть придбати трудові і інші ресурси за твердими цінами, виробничі витрати при розширенні виробництва не зростуть, а, отже, не буде підстав для підвищення цін на товари. І навпаки, цей відрізок також припускає, що якщо реальний об'єм виробництва скоротиться, то ціни на товари і ресурси залишаться на тому ж рівні. Це значить, що реальний об'єм виробництва зменшиться, але ціни на товари і заробітна платня залишаться незмінними.
Класичний (вертикальний) відрізок. Зсовуючись управо по кривій, ми побачимо, що економіка досягла повного, або природного, рівня безробіття при об'ємі виробництва, Qf. Економіка при даному об'ємі виробництва знаходиться в такій точці кривої своїх виробничих можливостей, коли за короткий строк неможливо досягти подальшого об'єму виробництва. Це означає, що будь-яке подальше підвищення цін не приведе до збільшення його реального об'єму, оскільки економіка вже працює на повну потужність. При повній зайнятості окремі фірми можуть спробувати розширити виробництво, запропонувавши більш високу ціну на ресурси, ніж інші фірми. Але ресурси і додатковий об'єм продукту, який отримає одна фірма, інша втратить. В результаті цього ціни (витрати) на ресурси і кінець кінцем ціни на товари збільшаться, але реальний об'єм виробництва залишиться незмінним.
Проміжний (висхідний) відрізок. Нарешті, на проміжному відрізку між Q і Qf ми бачимо, що збільшення реального об'єму національного виробництва супроводиться зростанням рівня цін. Це відбувається тому що вся економіка практично складається з незліченної кількості ринків товарів і ресурсів і повна зайнятість виникає нерівномірно і неодночасно. Тому, коли реальний об'єм національного виробництва QQf, в деяких галузях промисловості може з'явитися дефіцит і інші вузькі місця у виробництві. Розширення виробництва також означає, що, коли воно стане працювати на повну потужність, деяким фірмам доведеться використовувати старіше і менш ефективне устаткування. При збільшенні об'єму виробництва на роботу приймають менш кваліфікованих робітників. Із всіх причин витрати на одиницю продукції збільшуються, і фірми повинні призначити більш високі ціни на товари, щоб виробництво було рентабельним. Тому на проміжному відрізку збільшення реального об'єму національного продукту супроводиться зростанням цін.
Форма кривої сукупної пропозиції викликає великі суперечки. Деякі економісти, яких називають представниками класичної або неокласичної школи, затверджують, що вся крива є вертикальною, а зміни сукупного попиту порівняно нешкідливі, оскільки роблять вплив тільки на рівень цін і не зачіпають об'єму виробництва і зайнятість. Інші (кейнсіанці) вважають, що крива сукупної пропозиції або горизонтальна, або висхідна і тому таке зменшення сукупного попиту має негативні і дуже дорогі наслідки для виробництва і зайнятості.
Аналіз кривої сукупної пропозиції показав, що реальний об'єм національного виробництва збільшується, коли економіка рухається зліва направо, проходячи кейнсіанський і проміжний відрізки сукупної пропозиції. Ці зміни в об'ємі національного виробництва є результатом руху по кривій сукупної пропозиції, тобто ми розглядали залежність між реальним об'ємом національного виробництва і рівнем цін за інших рівних умов. Але коли одне або декілька з цих "інших умов" змінюються, зміщується сама крива сукупної пропозиції. Зсув кривої від AS1 до AS2 на рис. 4 указує на збільшення сукупної пропозиції. На проміжному і класичному відрізках кривої сукупної пропозиції вона зсовується управо, указуючи на те, що всі разом узяті підприємства проводитимуть більший реальний об'єм національного продукту, ніж раніше, при даному рівні цін. На кейнсіанському відрізку кривої сукупної пропозиції збільшення сукупної пропозиції означає зниження рівня цін при різних рівнях об'єму національного виробництва (низхідна крива сукупної пропозиції).
Рис. 5. Зміна сукупного виробництва
Нижче перераховуються такі "інші умови", при зміні яких зміщується крива сукупної пропозиції. Ці чинники називаються неціновими чинниками сукупної пропозиції, тому що всі вони разом узяті визначають положення кривої сукупної пропозиції. Вони мають одну загальну межу: при їх зміні міняються і витрати на одиницю продукції. Підприємства прагнуть прибутку, який є різницею між ціною продукту і витратами на одиницю продукції. Унаслідок підвищення цін на товари, тобто більш високого рівня цін, підприємства збільшують реальний об'єм виробництва. А вузькі місця у виробництві означають, що витрати на одиницю продукції мають тенденцію до підвищення, коли виробництво розширяється у напрямку до повної зайнятості. Тому крива сукупної пропозиції на проміжному відрізку відхиляється вгору.
Нецінові чинники сукупної пропозиції (чинники зміщуючі криву сукупної пропозиції)
1. Зміна цін на ресурси
· Наявність внутрішніх ресурсів (земля, трудові ресурси, капітал, підприємницькі здібності);
· Ціни на імпортні ресурси;
· Господарювання на ринку.
· Зміна в продуктивності
2. Зміна правових норм
· Податки з підприємств і субсидії
· Державне регулювання.
Розглянемо ситуацію рівноваги докладніше.
Як показано на рис. 5, на макрорівні перетин кривих сукупного попиту (AD) і сукупної пропозиції (AS) визначає рівноважний рівень цін і рівноважний об'єм національного виробництва.
Рис.6 Макроекономічна рівновага
Спочатку розглянемо рис. 6а, на якому криві сукупного попиту і сукупної пропозиції перетинаються на проміжному відрізку. Щоб показати, чому Ре є рівноважною ціною, а Qe - рівноважний реальний об'єм національного виробництва, припустимо, що рівень цін виражений величиною Р1, а не Ре. Крива сукупної пропозиції показує, що при рівні цін Р1 підприємства не перевищать реальний об'єм національного продукту, рівний Q1. А який об'єм реального продукту будуть готові придбати споживачі усередині країни, фірми і уряд, а також іноземні покупці при Р1? Крива сукупного попиту відповідає - Q2. Конкуренція серед покупців наявного реального об'єму національного продукту напружили рівень цін до Ре. Як показують стрілки на малюнку 5а, підвищення рівня цін з Р1 до Ре примусить виробників збільшити об'єм продукції з Q1 до Qe, а споживачів - зменшити масштаби бажаних покупок з Q2 до Qe. Коли реальні об'єми проведеного і купленого продукту будуть рівні в економіці наступить рівновага.
На малюнку 6б крива сукупного попиту перетинає криву сукупної пропозиції на кейнсіансбкому відрізку, тобто там, де крива розташована горизонтально. В цьому конкретному випадку рівень цін не грає ніякої ролі в утворенні рівноважного реального об'єму національного виробництва. Якби промисловий сектор провів більший проблем національного продукту, Q2, його не можна було б продати. Сукупного попиту не вистачило б, щоб скуповувати на ринку весь національний продукт. Зіткнувшися з небажаними запасами товарів, підприємства скоротили б виробництво до рівноважного рівня Qe, і навпаки, якби фірми проводили об'єм національного виробництва, позначений Q1, їх запаси швидко б зменшилися, тому що об'єм продажів був би більше об'єму виробництва. Тому фірми розширили б виробництво, і об'єм національного продукту збільшився.
Так, неможливо деколи досягти істини, хоча всі економісти неначебто і переслідують одну і ту ж правильну мету: добиватися стійкості цін, економічного зростання, високої зайнятості, підвищення життєвого рівня. Без сумніву, так воно і є. Але це не єдина мета, рушійна поведінкою громадян або урядових урядовців. У кожного з нас є набір мети, яку ми ранжируємо в певному порядку, виходячи з очікуваних плюсів і мінусів, пов'язаних з очікуваним досягненням кожній з них.
Все це слідує враховувати при побудові концепції виходу з тієї економічної кризи, в якій опинилася сьогодні наша країна. І хоча зрозуміло, що реальна економіка не може бути повністю описаний ніякій, навіть самою передбачливою моделлю, проте безумовною необхідністю є правильна розстановка акцентів в даному, одному з ключових питань економічної теорії.
2. Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка: Європейський контекст. Київ: Основи, 1998, 682 с.
3. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М., Реверчук С.К. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. Київ: Видавничий дім "Альтернативи", 2001, 608 с.
4. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Лісовицький В.М., Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ "Карвін", 2003, 704 с.
5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань . Київ: Вища школа, 2002, 543 с.
6. За ред. В.Д. Базилевича. Історія економічних учень. Київ: Знання, 2004, 1300 с.
7. Івашина О.Ф., Дулік Т.О., Новікова Л.Ф. Макроекономіка. Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 1999, 124 с.
8. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 676 с.
9. Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум. Київ: Вікар, 2003, 239 с.
10. Малуй О.О., Гриценко О.А., Гриценко Л.В., Дарнопих Г.Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 480 с.
11. Манків Г.Н. Макроекономіка. Київ: Основи, 2000, 588 с.
12. Мочерний С.В. Економічна теорія. Київ: Видавничий центр "Академія", 2001, 656 с.
13. Орищак Я. Основи курсу "Макроекономіка". Тернопіль: Підручники та посібники, 2001, 120 с.
14. Панчишин С. Макроекономіка. Київ: Либідь, 2002, 616 с.
15. Рибалкін В.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І., Прохоренко А.Г. Основи економічної теорії. Київ: Видавничий центр "Академія", 2002, 352 с.
16. Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.
17. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. Київ: Либідь, 1999, 288 с.
18. Солоненко К.С. Макроекономіка. Київ: ЦУЛ, 2002, 320 с.
19. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 447 с.
20. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.
21. Ястремский О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки. Київ: Товариство "Знання", КОО, 1998, 714 с.
Постійні витрати — це ті витрати, які практично не міняються при зміні масштабів виробництва товарів або послуг. До них відносяться, наприклад, орендна платня за приміщення, витрати, зв'язані з використанням устаткування, виплати в рахунок погашення раніше отриманих позик, а також всілякі адміністративні і інші невигідні витрати.
Змінні витрати — це ті витрати, сума яких змінюється у зв'язку із змінами масштабів виробництва. І це природно, оскільки до цієї групи витрат входять витрати на матеріали, енергію, комплектуючі вироби, заробітну платню.
Навіщо нам потрібен такий детальний аналіз зміни витрат фірми? Тому, що тільки на його основі ми можемо підійти до розуміння того, як фірми визначають основу встановлення цін на свої товари і масштаби виробництва товарів або послуг. Рішення такого роду приймаються на основі вивчення закономірностей зміни середніх і граничних (маржинальних) витрат фірми.
Середні витрати — це витрати на виготовлення одиниці продукції, одержувані розподілом загальної суми витрат за певний період часу на кількість виготовленої за цей період продукції.
Граничні (маржинальні) витрати – це величина, на яку зростає величина загальних витрат фірми при збільшенні кількості виробів, що випускаються, на одиницю.
Тепер перейдемо безпосередньо до поняття сукупної пропозиції.
2.2 Сукупна пропозиція в системі макроекономічного регулювання
Сукупна пропозиція - це модель, яка показує рівень наявного реального об'єму виробництва при кожному можливому рівні цін. Більш високі рівні цін створюють стимули для виробництва додаткової кількості товарів і пропозиції їх для продажу. Більш низькі рівні цін викликають скорочення виробництва товарів. Тому залежність між рівнем цін і об'ємом національного продукту, який підприємства викидають на ринок, є позитивною.Три сегменти кривої сукупної пропозиції визначаються як
1) кейнсіанський (горизонтальний)
2) проміжний (що відхиляється вгору)
3) класичний (вертикальний) відрізки.
Форма кривої сукупної пропозиції відбиває зміну витрат на одиницю продукції при збільшенні або зменшенні об'єму національного виробництва. Витрати на одиницю продукції можна розрахувати шляхом розподілу вартості загальних використаних витрат (ресурсів) на об'єм продукції. Іншими словами, витрати на одиницю продукції при даному рівні випуску продукції - це середні витрати на даний об'єм продукції.
Рис.4. Крива сукупної пропозиції
Кейнсианській (горизонтальний) відрізок. На рис 4 Qf позначає потенційний рівень реального об'єму національного виробництва при повній зайнятості. При цьому об'ємі національного продукту виникає природний рівень безробіття. Горизонтальний відрізок кривої сукупної пропозиції включає реальний об'єм національного виробництва, який значно менше ніж об'єм національного виробництва при повній зайнятості, Qf. Отже, горизонтальний відрізок свідчить про те, що економіка знаходиться в стані глибокого спаду, або депресії, і що не використовується велика кількість машин, устаткування і робочої сили. Ці невживані ресурси, як трудові, так і матеріальні, можна привести в дію і при цьому не надати або майже не чинити ніякого тиску на рівень цін. Коли на цьому відрізку об'єм національного продукту починає збільшуватися, то ні дефіцит, ні вузькі місця у виробництві, можуть сприяти підвищенню цін, не виникають. Оскільки виробники можуть придбати трудові і інші ресурси за твердими цінами, виробничі витрати при розширенні виробництва не зростуть, а, отже, не буде підстав для підвищення цін на товари. І навпаки, цей відрізок також припускає, що якщо реальний об'єм виробництва скоротиться, то ціни на товари і ресурси залишаться на тому ж рівні. Це значить, що реальний об'єм виробництва зменшиться, але ціни на товари і заробітна платня залишаться незмінними.
Класичний (вертикальний) відрізок. Зсовуючись управо по кривій, ми побачимо, що економіка досягла повного, або природного, рівня безробіття при об'ємі виробництва, Qf. Економіка при даному об'ємі виробництва знаходиться в такій точці кривої своїх виробничих можливостей, коли за короткий строк неможливо досягти подальшого об'єму виробництва. Це означає, що будь-яке подальше підвищення цін не приведе до збільшення його реального об'єму, оскільки економіка вже працює на повну потужність. При повній зайнятості окремі фірми можуть спробувати розширити виробництво, запропонувавши більш високу ціну на ресурси, ніж інші фірми. Але ресурси і додатковий об'єм продукту, який отримає одна фірма, інша втратить. В результаті цього ціни (витрати) на ресурси і кінець кінцем ціни на товари збільшаться, але реальний об'єм виробництва залишиться незмінним.
Проміжний (висхідний) відрізок. Нарешті, на проміжному відрізку між Q і Qf ми бачимо, що збільшення реального об'єму національного виробництва супроводиться зростанням рівня цін. Це відбувається тому що вся економіка практично складається з незліченної кількості ринків товарів і ресурсів і повна зайнятість виникає нерівномірно і неодночасно. Тому, коли реальний об'єм національного виробництва QQf, в деяких галузях промисловості може з'явитися дефіцит і інші вузькі місця у виробництві. Розширення виробництва також означає, що, коли воно стане працювати на повну потужність, деяким фірмам доведеться використовувати старіше і менш ефективне устаткування. При збільшенні об'єму виробництва на роботу приймають менш кваліфікованих робітників. Із всіх причин витрати на одиницю продукції збільшуються, і фірми повинні призначити більш високі ціни на товари, щоб виробництво було рентабельним. Тому на проміжному відрізку збільшення реального об'єму національного продукту супроводиться зростанням цін.
Форма кривої сукупної пропозиції викликає великі суперечки. Деякі економісти, яких називають представниками класичної або неокласичної школи, затверджують, що вся крива є вертикальною, а зміни сукупного попиту порівняно нешкідливі, оскільки роблять вплив тільки на рівень цін і не зачіпають об'єму виробництва і зайнятість. Інші (кейнсіанці) вважають, що крива сукупної пропозиції або горизонтальна, або висхідна і тому таке зменшення сукупного попиту має негативні і дуже дорогі наслідки для виробництва і зайнятості.
Аналіз кривої сукупної пропозиції показав, що реальний об'єм національного виробництва збільшується, коли економіка рухається зліва направо, проходячи кейнсіанський і проміжний відрізки сукупної пропозиції. Ці зміни в об'ємі національного виробництва є результатом руху по кривій сукупної пропозиції, тобто ми розглядали залежність між реальним об'ємом національного виробництва і рівнем цін за інших рівних умов. Але коли одне або декілька з цих "інших умов" змінюються, зміщується сама крива сукупної пропозиції. Зсув кривої від AS1 до AS2 на рис. 4 указує на збільшення сукупної пропозиції. На проміжному і класичному відрізках кривої сукупної пропозиції вона зсовується управо, указуючи на те, що всі разом узяті підприємства проводитимуть більший реальний об'єм національного продукту, ніж раніше, при даному рівні цін. На кейнсіанському відрізку кривої сукупної пропозиції збільшення сукупної пропозиції означає зниження рівня цін при різних рівнях об'єму національного виробництва (низхідна крива сукупної пропозиції).
Рис. 5. Зміна сукупного виробництва
Нижче перераховуються такі "інші умови", при зміні яких зміщується крива сукупної пропозиції. Ці чинники називаються неціновими чинниками сукупної пропозиції, тому що всі вони разом узяті визначають положення кривої сукупної пропозиції. Вони мають одну загальну межу: при їх зміні міняються і витрати на одиницю продукції. Підприємства прагнуть прибутку, який є різницею між ціною продукту і витратами на одиницю продукції. Унаслідок підвищення цін на товари, тобто більш високого рівня цін, підприємства збільшують реальний об'єм виробництва. А вузькі місця у виробництві означають, що витрати на одиницю продукції мають тенденцію до підвищення, коли виробництво розширяється у напрямку до повної зайнятості. Тому крива сукупної пропозиції на проміжному відрізку відхиляється вгору.
Нецінові чинники сукупної пропозиції (чинники зміщуючі криву сукупної пропозиції)
1. Зміна цін на ресурси
· Наявність внутрішніх ресурсів (земля, трудові ресурси, капітал, підприємницькі здібності);
· Ціни на імпортні ресурси;
· Господарювання на ринку.
· Зміна в продуктивності
2. Зміна правових норм
· Податки з підприємств і субсидії
· Державне регулювання.
3. Рівновага: реальний об'єм виробництва і рівень цін
В будь-якій економічній моделі рівновага відображає такий баланс сил, що змінні, які прагнуть пояснити модель, не збільшуються і не зменшуються. Економічна модель попиту і пропозиції прагне пояснити ціни і кількості товарів, обмінюваних на ринку за певний період. Ринкова рівновага в цій моделі існує тоді, коли немає тенденції до зміни ринкової ціни мул кількості товарів, що продаються. Якщо ринок знаходиться в рівновазі, ціна товару така, що кількість товару, яка покупці хочуть придбати, точно співпадає з кількістю товару, яка продавці хочуть запропонувати. Коли ціни досягають рівноважної величини, вони «нормують» товари в тому значенні, що всі покупці, які хочуть придбати товари за ринковою ціною, отримають до них легкий доступ. В той же час, всі продавці, які хочуть продати продукт (послугу) за даною ціною, легко знайдуть покупця для своїх товарів.Розглянемо ситуацію рівноваги докладніше.
Як показано на рис. 5, на макрорівні перетин кривих сукупного попиту (AD) і сукупної пропозиції (AS) визначає рівноважний рівень цін і рівноважний об'єм національного виробництва.
Рис.6 Макроекономічна рівновага
Спочатку розглянемо рис. 6а, на якому криві сукупного попиту і сукупної пропозиції перетинаються на проміжному відрізку. Щоб показати, чому Ре є рівноважною ціною, а Qe - рівноважний реальний об'єм національного виробництва, припустимо, що рівень цін виражений величиною Р1, а не Ре. Крива сукупної пропозиції показує, що при рівні цін Р1 підприємства не перевищать реальний об'єм національного продукту, рівний Q1. А який об'єм реального продукту будуть готові придбати споживачі усередині країни, фірми і уряд, а також іноземні покупці при Р1? Крива сукупного попиту відповідає - Q2. Конкуренція серед покупців наявного реального об'єму національного продукту напружили рівень цін до Ре. Як показують стрілки на малюнку 5а, підвищення рівня цін з Р1 до Ре примусить виробників збільшити об'єм продукції з Q1 до Qe, а споживачів - зменшити масштаби бажаних покупок з Q2 до Qe. Коли реальні об'єми проведеного і купленого продукту будуть рівні в економіці наступить рівновага.
На малюнку 6б крива сукупного попиту перетинає криву сукупної пропозиції на кейнсіансбкому відрізку, тобто там, де крива розташована горизонтально. В цьому конкретному випадку рівень цін не грає ніякої ролі в утворенні рівноважного реального об'єму національного виробництва. Якби промисловий сектор провів більший проблем національного продукту, Q2, його не можна було б продати. Сукупного попиту не вистачило б, щоб скуповувати на ринку весь національний продукт. Зіткнувшися з небажаними запасами товарів, підприємства скоротили б виробництво до рівноважного рівня Qe, і навпаки, якби фірми проводили об'єм національного виробництва, позначений Q1, їх запаси швидко б зменшилися, тому що об'єм продажів був би більше об'єму виробництва. Тому фірми розширили б виробництво, і об'єм національного продукту збільшився.
Висновок
Розгляд проблеми економічної рівноваги в системі «сукупний попит – сукупна пропозиція» дозволяє зробити один важливий висновок. Дійсно, тепер стає легко зрозуміти, чому так багато принципових проблем в області економічної політики залишаються дотепер невирішеними: річ у тому, що всякий раз доводиться розглядати дуже багато варіантів. Існуючі концепції часто дуже по-різному оцінюють факти. І, навпаки, при різному трактуванні фактів важко вирішити, який теоретичний підхід найправильніший. При цьому, виходячи з самого характеру економічної науки, неможливо однозначно доказово перевірити ці теоретичні дослідження.Так, неможливо деколи досягти істини, хоча всі економісти неначебто і переслідують одну і ту ж правильну мету: добиватися стійкості цін, економічного зростання, високої зайнятості, підвищення життєвого рівня. Без сумніву, так воно і є. Але це не єдина мета, рушійна поведінкою громадян або урядових урядовців. У кожного з нас є набір мети, яку ми ранжируємо в певному порядку, виходячи з очікуваних плюсів і мінусів, пов'язаних з очікуваним досягненням кожній з них.
Все це слідує враховувати при побудові концепції виходу з тієї економічної кризи, в якій опинилася сьогодні наша країна. І хоча зрозуміло, що реальна економіка не може бути повністю описаний ніякій, навіть самою передбачливою моделлю, проте безумовною необхідністю є правильна розстановка акцентів в даному, одному з ключових питань економічної теорії.
Список використаної літератури
1. Будаговська С., Кілієвич О., Луніна І. Мікроекономіка і макроекономіка. Київ: Основи, 1998, 518 с.2. Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка: Європейський контекст. Київ: Основи, 1998, 682 с.
3. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М., Реверчук С.К. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. Київ: Видавничий дім "Альтернативи", 2001, 608 с.
4. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Лісовицький В.М., Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ "Карвін", 2003, 704 с.
5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань . Київ: Вища школа, 2002, 543 с.
6. За ред. В.Д. Базилевича. Історія економічних учень. Київ: Знання, 2004, 1300 с.
7. Івашина О.Ф., Дулік Т.О., Новікова Л.Ф. Макроекономіка. Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 1999, 124 с.
8. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.І. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 676 с.
9. Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум. Київ: Вікар, 2003, 239 с.
10. Малуй О.О., Гриценко О.А., Гриценко Л.В., Дарнопих Г.Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 480 с.
11. Манків Г.Н. Макроекономіка. Київ: Основи, 2000, 588 с.
12. Мочерний С.В. Економічна теорія. Київ: Видавничий центр "Академія", 2001, 656 с.
13. Орищак Я. Основи курсу "Макроекономіка". Тернопіль: Підручники та посібники, 2001, 120 с.
14. Панчишин С. Макроекономіка. Київ: Либідь, 2002, 616 с.
15. Рибалкін В.О., Хмелевський М.О., Біленко Т.І., Прохоренко А.Г. Основи економічної теорії. Київ: Видавничий центр "Академія", 2002, 352 с.
16. Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.
17. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. Київ: Либідь, 1999, 288 с.
18. Солоненко К.С. Макроекономіка. Київ: ЦУЛ, 2002, 320 с.
19. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 447 с.
20. Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 2001, 606 с.
21. Ястремский О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки. Київ: Товариство "Знання", КОО, 1998, 714 с.
