·        створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);
·        перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);
·        регіональна підтримка.
Безперечно, застосування наведеного комплексу заходів набуває у кожній конкретній країні своїх специфічних рис. Досить яскраво це помітно і на прикладі України.

1.2 Характеристика ринкового середовища господарювання підприємства малого бізнесу

У період 1991-1996 рр. малий бізнес в Україні під впливом різних процесів (гіперінфляція, бартеризація, зменшення обсягу внутрішнього ринку, тощо) перебував у кризовому стані і практично не розвивався. Так, чисельність зайнятих на малих та середніх підприємствах в Україні у 1996 році була меншою, ніж у 1991 році, хоча чисельність малих підприємств за цей час подвоїлася.
Зростання чисельності працюючих на малих підприємствах почалося в Україні з 1997 року. Проте його темпи істотно відстають від темпів зростання кількості самих малих підприємств, що є виявом процесів, пов’язаних із “мікронізацією” малих підприємств, і може водночас бути свідченням зменшення ролі малого бізнесу як фактора зайнятості та соціального захисту населення. Між тим, за цей час спостерігається й невпинне уповільнення темпів зростання чисельності малих підприємств (див. табл. 1). З огляду на те, що кількість малих підприємств на душу населення в Україні принаймні утричі відстає від показників країн Центральної і Східної Європи і удесятеро – розвинених країн світу, таке уповільнення навряд чи можна розглядати як свідчення насичення відповідних ринкових ніш. Скоріше, це є тривожною ознакою відсутності належного поширення ефекту від економічного пожвавлення на усі верстви національної економіки. Між тим на цьому тлі в останні роки спостерігається різке підвищення темпів зростання кількості підприємців-фізичних осіб. Фахівці, зокрема, відзначають тенденцію перереєстрації малих підприємств у форму приватного підприємництва з правом найму робітників. Зрозуміло, що такий вид підприємництва не можна розглядати як форму розвитку повноцінних малих підприємств, які здатні належним чином виконувати викладені вище соціально-економічні функції.
Таблиця 1
Основні показники розвитку малих підприємств в Україні
За 2004 рік малими підприємствами вироблено продукції та надано послуг (за даними Держпідприємництва) на суму 22064,4 млн. гривень, що становило більш ніж 7 % від загальнодержавного обсягу виробництва продукції.
Таблиця 2
Структура кількості малих підприємств України
за формами власності, %
Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1992 року по 2005 рік частка малих підприємств з державною формою власності скоротилася з 14 до 1,1 %. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 61,4 %, а приватної – залишилася на рівні 34,9 %.
Проте, як видно з таблиці 2, структура малого підприємництва за формами власності після 1996 року практично законсервувалася. Мають місце лише незначні її коливання. Звертає на себе увагу досить повільне зростання частки приватної форми власності, хоча вважається, що в цій сфері вона є найбільш оптимальною. Її частка становить менше третини малих підприємств. Серед малих промислових підприємств частка приватної форми власності є ще меншою, ніж в цілому по малим підприємствам і становила у 2005 році 27 %.
За юридичною формою малі промислові підприємства колективної власності у 2005 році поділялися на: кооперативи - 4,1 %, акціонерні товариства - 10,7 %, колективні підприємства - 13,2 %, товариства з обмеженою відповідальністю – 72,0 %.

Таблиця 3
Регіональна структура МП в Україні у 2003 році за кількістю підприємств, середньосписковою чисельністю зайнятих та обсягами виробленої продукції
 
Досить показовим в контексті усвідомлення особливостей розвитку малих підприємств в Україні є, на нашу думу, аналіз їхньої регіональної та галузевої структури та розподілу за кількістю зайнятих.
Аналіз даних про розвиток та розподіл малих підприємств по регіонах України засвідчує, що, незважаючи на зростання їхньої чисельності, диспропорції, які існували у територіальному розподілі малих підприємств, зберігаються (див. табл. 3).
Показники територіального розподілу малих підприємств передусім засвідчують залежність їхньої кількості від економічного потенціалу регіону. Проте, якщо у період адміністративно-командної економіки його головним критерієм була, насамперед, величина промислового потенціалу, в останні роки – на перше місце вийшли величина та концентрація банківського та фінансового капіталів. Саме така зміна чинників стала, на наш погляд, головною причиною виходу Києва на перше місце в Україні за розвитком малого бізнесу, що відбувся в 1997 році. До цього за загальною кількістю малих підприємств в Україні лідирувала Донецька область.  
З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до поступового вирівнювання розвитку малих підприємств в регіонах України. Зокрема, з 1995 по 2003 рр. частка п’яти областей, які займали в Україні перші місця за кількістю малих підприємств (Донецька область, м. Київ, Харківська область, Львівська область, Кримська АР), зменшилася з 45 до 42 %, в той час як питома вага 5 областей, що мали найменшу абсолютну кількість малих підприємств, зросла з 5,9 до 6,9 %. Проте розрив між регіонами-лідерами та регіонами-аутсайдерами в розподілі малих підприємств залишається досить глибоким. У Донецькій, Львівській, Миколаївській, Херсонській областях та містах Києві і Севастополі кількість підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік населення перевищує загальнодержавний показник і становить 50-116 підприємств (проти середнього по Україні – 44 підприємств), в той час як у Чернігівській та Вінницькій областях вона ледь не вдвічі менше за середню (27 і 29 відповідно).  
Співставлення регіональних показників дозволяє зробити висновок про переважаюче функціональне призначення малих підприємств в окремих регіонах. Так, переважно соціальний ефект (забезпечення зайнятості) малі підприємства відіграють в Київській, Львівській, Полтавській, Чернігівській, Рівненській та Тернопільській областях. Інституційний ефект (який виявляється завдяки створенню порівняно більшої кількості малих підприємств) спостерігається в АР Крим, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях. Нарешті, за економічним ефектом малих підприємств немає рівних місту Києву, де вироблено 23,6 % всього продукту малих підприємств України, при тому, що на них зайнято 11,9 % усіх зайнятих на малих підприємствах.   
На думку експертів, регіональні диспропорції розвитку малих підприємств пояснюються: економічним потенціалом регіону; наявністю ресурсів; господарською структурою регіону; рівнем кадрового забезпечення; ставленням органів влади та населення до малого бізнесу; наявністю ринкової інфраструктури; інформаційним забезпеченням; традиціями та місцевою психологією. 
У галузевій структурі малого бізнесу за кількістю підприємств та обсягами випуску продукції провідні місця посідають торгівля і промислове виробництво (див. табл. 4). Принципово інша картина спостерігається в розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом розвитку підприємств. Так, малі підприємства, які здійснюють операції з нерухомістю, складаючи лише 12,1 % їхньої чисельності в Україні, створюють 13,1 % продукції та 22,1 % загального прибутку. Навпаки, малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є в цілому збитковими. Таким чином, порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва в малому підприємництві виявляє суперечливу ситуацію, що свідчить про тенденцію до послаблення його зв’язків з загальним станом народного господарства. Таке становище, на наш погляд, лише почасти зумовлене галузевою специфікою. Більшою мірою воно викликане недосконалістю чи відсутністю галузевої інфраструктури, а також відсутністю галузевої координації малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців.
За підсумками 2005 року частка малих підприємств, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 48,1 % від загальної кількості малих підприємств, операціями з нерухомістю – до 12,7 %. Позитивним виявилося збільшення частки підприємств в промисловості до 16,5 % та в будівництві – до 8,8 %.
Таблиця 4
Галузева структура малих підприємств України у 2005 році, %

Таблиця 5
Частка продукції малих підприємств у промисловому виробництві за галузями, %
 
У 2003-2005 рр. спостерігалася загрозлива тенденція до зниження частки малих підприємств у промисловому виробництві за видами економічної діяльності. Так, дані таблиці 5 свідчать, що у 2005 році не було практично жодної галузі промислового виробництва, де частка малих підприємств не зменшилася б порівняно з попереднім періодом.
Відчутно зменшилася частка малих підприємств у таких економічно та соціально важливих галузях, як харчова та переробка сільгосппродуктів, легка, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова, видавнича справа, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, електричного та електронного устаткування. Частка в підгалузі виробництва шкіри та шкіряного взуття зменшилася в кілька разів. Те, що вказані процеси відбуваються саме у початковий період відновлення економічного зростання, свідчить, що між великим та малим бізнесом в Україні не вдалося налагодити належного зв’язку, що може стати перепоною для подальшого зростання виробництва.
Таблиця 6
Динаміка зайнятих на МП в Україні у 1991-2004 рр.
За підсумками 2005 року із загальної кількості працюючих на МП близько 36,6 % було зайнято в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, наданні послуг з ремонту, що може бути пояснено динамічністю розвитку сфери послуг та торгівлі. Питома вага зайнятих у сфері здійснення операцій з нерухомістю, здавання в найм, надання послуг юридичним особам також досить висока та складає близько 11,2 % від загальної чисельності працівників, зайнятих на МП.

Таблиця 7
Зайнятість на українських малих підприємств за основними видами економічної діяльності за 2006 рік (станом на кінець вересня)
В структурі зайнятих питома вага працюючих на малих підприємствах, створених в промисловості, складає 22,4 %. Значною залишається частка зайнятих на підприємствах, орієнтованих на надання послуг в будівництві (12,2 %). Причому збільшення чисельності зайнятих цим видом економічної діяльності призводить до посилення конкуренції між працівниками, зайнятими в цій сфері.

Таблиця 8
Чисельність працівників малих промислових підприємств за галузями в 2006 році (станом на кінець вересня)
Співставлення темпів зростання кількості малих підприємств та чисельності зайнятих на них в галузевому і регіональному розрізах виявляє збереження тенденції до зменшення середньої кількості працюючих на одному підприємстві. Так, станом на 01.10.2006 рік кількість малих підприємств зросла на 10 тис., а кількість зайнятих на них – зменшилася на 26 тис. осіб. Одна з імовірних причин такої ситуації, на думку експертів – вже відзначений вище масовий перехід малих підприємств в режим підприємців-фізичних осіб. Окрім того, темпи приросту кількості малих підприємств та чисельності працюючих на них значно розрізняються по регіонах, що віддзеркалює регіональні особливості процесів створення малих підприємств.  
За даними статистичної звітності, у 2005 році в середньому по Україні середньомісячна заробітна плата одного працівника малих підприємств складала 154,84 грн. проти 130,16 грн. у 2004 році. Найвищий рівень середньомісячної заробітної плати в 2005 році був зафіксований серед працівників водного транспорту (392,31 грн.), в сфері громадської діяльності (379,77 грн.) та в державному управлінні (267,12 грн.). Найнижчий же рівень заробітної плати був у працівників малих підприємств, які надають готельні та ресторанні послуги (102,73 грн.), та надають індивідуальні послуги (107,63 грн.), тобто в тих сферах діяльності, які відзначаються низькою рентабельністю. В регіональному розрізі найбільш сприятливими в аспекті матеріального стимулювання працівників малих підприємств вважаються м. Київ (231,13 грн.), Запорізька (176,6 грн.) і Харківська (168,13 грн.) області, та м. Севастополь (173,3 грн.). Для цих регіонів характерним є більш високий (у порівнянні з середнім по країні) рівень середньомісячної заробітної плати. Найгірша ситуація складається в Тернопільській (107,91 грн.), Івано-Франківській (115,63 грн.) та Хмельницькій (117,0 грн.) областях.
Водночас, слід усвідомлювати, що наведені показники мають порівняно невисокий рівень вірогідності з огляду на значний рівень “тінізації” діяльності малих підприємств, зокрема існування так званої “подвійної бухгалтерії”, яка дозволяє приховувати значні обсяги доходів працівників малих підприємств від оподаткування. Зазначимо, що на державних, комунальних підприємствах і підприємствах з власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, де можливості “тіньових” операцій значно більш обмежені, відзначається вищий рівень середньомісячної заробітної плати, ніж на колективних та приватних підприємствах. Так, середньомісячна заробітна плата працівників малих підприємств, які перебувають у власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, складала у 2003 році 378,31 гривень і була майже в 2,5 раза вища за рівень середньомісячної заробітної плати, яку отримували працівники малих підприємств, які перебували в приватній власності.
Отже, загалом з 1991 по 2006 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилась майже в 5 разів. Проте за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення Україна набагато відстає навіть від колишніх країн “соціалістичного табору”. Цей показник в Україні на кінець 2004 року складав 47,6 малих підприємств в розрахунку на 10 тис. осіб населення, що, звичайно, недостатньо для створення так званої “критичної маси” малих підприємств. За оцінками фахівців, для створення реального конкурентного середовища в Україні та покриття ринкових ніш, що утворюються в процесі трансформації перехідної економіки в ринкову, потрібно принаймні 120-150 одиниць малих підприємств на 10 тис. осіб, а деякі експерти навіть називають цифру 3 млн. малих підприємств, або понад 600 на 10 тис. населення.  
На жаль, доводиться визнати, що малі підприємства в Україні не виконують належним чином своєї соціальної ролі. Вони забезпечують робочими місцями лише 1,72 млн. осіб, що складає близько 15 % від загальної чисельності усіх зайнятих в галузях економіки, тоді як в країнах з ринковою економікою аналогічний показник перевищує 50 %. До того ж, не можна забувати, що досить часто малі підприємства є другим місцем роботи людини. Тому механічно пов’язувати кількість зайнятих на малих підприємствах з кількістю робочих місць, створених для зменшення безробіття, некоректно. Відповідно, за такого низького залучення працюючих до діяльності малих підприємств виникають сумніви щодо дієвості їхньої ролі у зменшенні майнової диференціації населення України. За такої ситуації малі підприємства, навпаки, створюють умови для додаткового збагачення економічно активного прошарку населення. Практичне призупинення зростання зайнятих на малих підприємствах у 2006 році дає підстави стверджувати, що малі підприємства як організаційна форма в нинішньому економіко-правовому середовищі не в змозі більше виконувати належних їм соціальних функцій.
Досить тривожним показником є також уповільнення темпів зростання кількості малих підприємств в Україні. Це свідчить про втрату ними украй важливої інституційної ролі - формування конкурентного середовища, яке складається із стійких, кваліфікованих та підприємливих економічних суб’єктів, формування потужного прошарку підприємців, спроможних повноцінно працювати в економіко-правових умовах розвинених ринкових відносин. Навряд чи є сенс доводити, що підприємці-фізичні особи практично не в змозі виконувати зазначені функції. Фактично зміщення політики підтримки малого бізнесу до надання спеціальних умов для підприємців-фізичних осіб означає, що малий бізнес “кинуто” на реалізацію соціальних функцій, які не в змозі виконувати держава через бюджетні обмеження. Одночасно це є фактичною відмовою від використання малого бізнесу як важеля структурного регулювання та модернізації економіки.
Аналізуючи динаміку рентабельності малих підприємств, слід відзначити її традиційно низький в цілому рівень. Офіційні показники 1995 та 1996 рр., з урахуванням рівня інфляції, взагалі можна вважати недостатніми для забезпечення розширеного відтворення. Щодо 1998-2003 років, то показники свідчать про деяке поліпшення рівня прибутковості малих підприємств. Згідно з результатами опитування, яке проводилось в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), в 2005 році у порівнянні з 2004 роком удвічі більше підприємців оцінили стан справ на своєму підприємстві як “задовільний”. Кількість підприємців, що скаржились на дію негативних факторів, зменшилась.   
У 2005 році частка малих підприємств у загальній сумі прибутку народного господарства помітно зросла (див. табл. 9). З нашої точки зору, головними причинами цього були вимушена “детінізація” доходів малих підприємств у світлі підвищення фіскального контролю та форсованого переходу до грошових розрахунків та “висвітлення” прибутків внаслідок переходу частини малих підприємств на спрощену систему оподаткування, яка не загрожувала вилученням цього прибутку у вигляді податку. На підтвердження такої думки нагадаємо, що, незважаючи на різке зростання рівня рентабельності малих підприємств, їхня чисельність та кількість зайнятих на них (а значить – обсяги виробництва) у наступному році майже не зросли. Матеріали статистичних обстежень свідчать також, що діяльність більш ніж третини малих підприємств є збитковою. Особливо високою збитковість є у сферах транспорту, промисловості, сільського господарства. Водночас 75 % прибутку, одержаного у 2005 році, припадає на малих підприємств торгівлі.
Таблиця 9
Частка прибутку малих підприємств у загальному обсязі прибутку по народному господарству України
Утім, розрахунок реальної рентабельності малих підприємств завжди був утруднений значним рівнем “тінізації” діяльності малого бізнесу в Україні. “Тіньова” діяльність, на жаль, є деструктивною родовою ознакою малого бізнесу на всьому пострадянському просторі. Відсутність дієвого внутрішнього контролю (а точніше – спрощеність узгоджених дій) разом з недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства з боку держави утворили сприятливі умови для приховування частини доходів малих підприємств.
Вже створення малих підприємств припускало можливість використання їх як ланки механізму перекачування коштів державних виробничих підприємств з метою нагромадження капіталу, прискорення формування приватних структур. Це дозволило багатьом малим підприємствам з перших кроків свого існування включитися в схеми тіньового бізнесу, які передбачають існування фіктивних підприємств. Фіктивний характер значної частки малих підприємств - явище загальне для всіх трансформаційних економік. Кожне четверте малих підприємств в Україні, за визнанням Голови Держпідприємництва О. Кужель, фактично працює лише “на папері”. 
“Тінізація” малого бізнесу набула різних форм. Найбільш поширеними є приховування обороту, приховування доходів, заниження розмірів заробітної плати, ухилення від оподаткування. Так, за даними опитування, проведеного МФК у червні 2006 року серед керівників 900 малих підприємств у 12 містах України, 85 % підприємств приховували свої доходи, причому половина з них – від 20 до 50 %. Цікаво, що цей показник має значні регіональні варіації. Зокрема, 43 % опитаних підприємств у Керчі приховували більш як 50 % свого виторгу від реалізації, а 87 % респондентів у Козятині приховували до 60 % виторгу. 
Згідно з експертними оцінками, за непрямими ознаками, у 2006 році в Україні спостерігалося підвищення рівня “тінізації” економіки порівняно з попереднім роком.  
Утім, не можна забувати, що, “тінізація” малого бізнесу в Україні викликана, насамперед, надто високим рівнем податкового тиску на підприємства і населення та збереженням загальних несприятливих умов для ведення бізнесу. Відтак “детінізація” цієї сфери в Україні нерозривно пов’язана із загальною стратегією підтримки розвитку малого бізнесу.
Підсумовуючи, зауважимо, що вказані диспропорції у розвитку малого бізнесу в Україні у 2003-2006 рр. дають підстави стверджувати про фрагментарність та нестійкість тенденцій економічного зростання, які мали місце у ці роки.

Розділ 2.   Нормативно – правове забезпечення сталого розвитку малого бізнесу в Україні

Формування державної політики підтримки малого бізнесу в Україні починається з 1991 року, з прийняття Закону України “Про підприємництво” та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України “Про підприємництво” визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також визначив правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави.
Закон України “Про підприємства в Україні”, прийнятий у 1991 році, визначав критерієм віднесення підприємства до категорії малих чисельність працюючих, причому – диференційовано залежно від галузі, у якій функціонувало дане підприємство. Указом Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва”, який набрав чинності з 1 січня 1999 року, критерії було змінено. До суб’єктів малого підприємництва відносилися юридичні особи, чисельність найманих працівників на яких не перевищувала 50 осіб, також було обмежено річний оборот коштів. Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва”, прийнятий у 2004 році, визнає суб’єктами малого підприємництва фізичних осіб-підприємців, річний оборот яких не перевищує 500 тисяч гривень на рік, та юридичних осіб, на яких працює не більше 50 осіб та обсяг річного валового доходу яких не перевищує 500000 євро.
З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.   
Початок новому етапу розвитку державної політики підтримки малого бізнесу поклало схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р.), закріплення свободи підприємництва в Конституції України. Одним з механізмів підтримки малого підприємництва стала державна Програма розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 рр., розроблена Міністерством економіки відповідно до положень Концепції державної політики розвитку малого підприємництва, і затверджена постановою Кабінету Міністрів 29 січня 1997 року. Метою Програми було визначено забезпечення сталого розвитку малого підприємництва як невід’ємної складової ринкової економіки та головного чинника створення нових робочих місць.   
У 1998 році зі створенням Державного комітету з питань підприємництва (Держпідприємництва, нині Державний комітет з питань регуляторної політики і підприємництва) почався наступний етап політики державної підтримки малих підприємств. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання Президентом України Указу “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Згаданий Указ заклав основи єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва. На рівні державної політики було визнано необхідність зменшення державного втручання в підприємницьку діяльність, відмови від патерналізму з боку держави по відношенню до малого бізнесу, формування середовища, сприятливого для розвитку підприємництва, шляхом усунення адміністративних бюрократичних бар’єрів. Створення Держпідприємництва забезпечило інституціалізацію зазначених політичних орієнтирів.  
У 1999-2004 рр. було прийнято майже 20 указів Президента України з питань розвитку підприємництва, Верховною Радою України прийнято закони України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, “Про державну підтримку малого підприємництва”, “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні”, а також “Про захист економічної конкуренції”, окремі норми якого передбачають виняток для малих та середніх підприємців у частині положень, що жорстко регулюють дії суб’єктів господарювання у сфері економічної конкуренції.
З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність особлива увага Держпідприємництвом та його територіальними органами приділялась обґрунтуванню доцільності втручання держави у відповідні сфери підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв’язання порушених у проектах питань, характеристикам очікуваних соціально-економічних наслідків запроваджених заходів. Протягом 2004 року Держпідприємництвом з метою залучення широких кіл підприємців, громадських організацій до всебічного опрацювання найважливіших регуляторних актів було винесено на публічне обговорення 19 проектів регуляторних актів, які зачіпають інтереси підприємців. У двох  випадках після публічного обговорення розробниками проектів було прийнято рішення про відкликання проектів регуляторних актів через недоцільність їхнього прийняття.
Завдяки реалізації відповідної державної політики та активізації громадського впливу представників малого бізнесу, останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення в сфері удосконалення нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності, усунення правових та адміністративних перешкод на шляху розвитку малого підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання на місцевому рівні.  
На виконання пункту 21 Положення про порядок підготовки проектів регуляторних актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.2003 р. створено обласні Апеляційні комісії з питань розгляду скарг щодо відмови представництва Держпідприємництва у погодженні проектів регуляторних актів. Значні кроки зроблено державою у напрямі подолання правових та адміністративних бар’єрів у сфері ліцензування підприємницької діяльності. Прийнятий у 2003 році Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” дозволив кодифікувати державне регулювання в сфері ліцензування, на законодавчому рівні встановити прозорі процедури та правила ліцензування, спростити умови входу на ринок, встановити відповідальність усіх суб’єктів правовідносин у цій сфері.
Після прийняття Указу Президента України від 22 січня 2003 року “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері виробництва” органами виконавчої влади було виявлено 385 власних нормативно-правових актів, які не відповідають вимогам ринкових відносин. З них 65 актів відносяться до сфери ліцензування та дозвільної системи, 19 - до сфери оподаткування, 82 - соціальної політики та трудових відносин. 220 актів (58 %) було змінено чи скасовано, проте 165 залишаються без впорядкування. Запровадження порядку погодження нормативно-правових актів, що приймаються у сфері регуляторної політики, з Держпідприємництва дало змогу “відсіювати” ті з них, які суперечать інтересам розвитку підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, за 11 місяців 2004 року органами виконавчої влади було подано на погодження до Держпідприємництва 539 проектів регуляторних актів, з них погоджено 354, або 65,7 %. 
Значно посилилась роль громадськості в процесах розвитку сфери малого бізнесу на місцях. Зараз, за підрахунками Держпідприємництва, в Україні нараховується близько 750 регіональних громадських об’єднань підприємців. В усіх регіонах країни при місцевих державних адміністраціях створені і діють дорадчі органи - координаційні ради.
З метою встановлення законодавчих засад правового регулювання організації та проведення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання контролюючими органами, усунення можливості для зловживань представників контролюючих органів, зростання рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва на виконання протокольного доручення Кабінету Міністрів України розроблено проект Закону України “Про основні засади здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні”. Проектом визначається єдиний для всіх органів, які здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в Україні, порядок організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, проведення ними обстежень та надання обов’язкових приписів з метою допомоги суб’єктам господарювання уникнути порушень чинного законодавства шляхом налагодження паритетних стосунків між органами контролю та суб’єктами господарювання. На думку фахівців Держпідприємництва, прийняття цього документа сприятиме створенню належних правових умов для налагодження паритетних стосунків між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, зменшить можливості для зловживань представників контролюючих органів, а також забезпечить підвищення рівня захищеності прав суб’єктів господарської діяльності.
В той же час, сьогодні в Україні повноваження контролю фінансової або господарської діяльності підприємств мають близько 30 органів державної влади. Труднощі, які виникають внаслідок внутрішньої неузгодженості цієї системи, частої зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав і обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами, все ще обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторного середовища для суб’єктів господарювання.
Згідно Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” метою державної підтримки малого підприємництва визначено:
·        створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;
·        сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;
·        підтримка вітчизняних виробників;
·        формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.
Виходячи з цього, Закон встановлює такі напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні:
·        формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;
·        встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;
·        запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
·        фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
·        залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.
Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції на загальнодержавному рівні - Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному рівні - регіональні фонди підтримки підприємництва, на місцевому рівні - місцеві фонди підтримки підприємництва.
Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних від приватизації державного та відчуження комунального майна, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних, та інших коштів.
Розроблена на підставі зазначеного закону Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні встановлює більш конкретні завдання. Основними завданнями Програми є:
·        створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;
·        створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;
·        сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;
·        підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;
·        залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;
·        активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;
·        формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;
·        створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.
Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня “тіньового” обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами.

Розділ 3.   Стан та перспективи розвитку малого бізнесу в сучасних умовах в українській економіці

Уповільненість та диспропорційність розвитку малого бізнесу в Україні визначається наявністю суттєвих проблем і перешкод. Згідно з Національною програмою сприяння розвитку малих підприємств в Україні, основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є:
·        відсутність чітко сформульованої в системі правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;
·        збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);
·        відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки;
·        надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;
·        невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу;
·        надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.
Наведені чинники фактично відображають результати опитувань представників малого бізнесу, хоча ієрархія проблем в останніх дещо інша. Зокрема, за результатами опитування, проведеного у 2006 році фахівцями Міжнародної фінансової корпорації, основними перешкодами в діяльності малих підприємств були:
·        високі ставки податку – на думку 83 % опитаних;
·        велика кількість податків – 68 %;
·        низький попит на продукцію – 46 %.
·        часті зміни у формах звітності – 39 %;
·        велика кількість ліцензованих видів діяльності – 38 %;
·        перевірки державними органами – 38 %;
·        складність отримання кредиту – 36 %.  
Серед решти вказаних опитуваними причин фігурували: тиск з боку кримінальних елементів (25 %), недостатність ділової інформації (12 %), недостатність управлінських знань (8 %).
Слід особливо зауважити, що основні обмеження ділової активності в Україні лежать не лише суто у сфері регуляторної політики. Такими обмеженнями є також:
·        невпорядкованість відносин власності;
·        вузькість ринків збуту;
·        нерозвиненість ринкової інфраструктури та збутової інфраструктури підприємств;
·        нерозвиненість конкурентного середовища та недобросовісна конкуренція;
·        платіжна криза;
·        нестача власних обігових коштів та низька доступність кредитних ресурсів;
·        дефіцит інвестиційних ресурсів, відсутність мотивації до інвестиційної та інноваційної діяльності;
·        недостатність професійної кваліфікації керівництва підприємств, фахівців з фінансового забезпечення, організації виробництва і збуту;
·        відсутність економічного механізму сполучення інтересів держави і підприємців, слабка взаємодія державних і підприємницьких структур;
·        дефіцит вірогідної ділової інформації тощо.  
Вищевказані обмеження утруднюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи одноразового отримання високих прибутків у “тіньовій” сфері. Попри деякі позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, більшість перешкод на шляху розвитку малого бізнесу в Україні залишаються вельми потужними.
Регуляторні бар’єри. За підрахунками Спілки кооператорів та підприємців України, право перевіряти підприємців на сьогодні мають 31 орган, 18 з них можуть безпосередньо накладати стягнення. Підприємства сплачують 25 загальнодержавних та 15 місцевих податків. Це обумовлює досить значний регуляторний тиск на малі підприємства та адміністративні перешкоди у сфері підприємництва, а саме потребу в отриманні великої кількості дозволів та погоджень, велику кількість та тривалість перевірок, велику середню тривалість перевірки, недосконалість процедур сертифікації та реєстрації тощо.