Курсовая на тему Проблеми ринку праці і зайнятості в перехідній економіці України
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2013-11-06Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Проблеми ринку праці і зайнятості в перехідній економіці України.
ПЛАН
Вступ.................................................................................................................... 3
1. Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання............................................................................................................................. 5
1.1 Пропозиція робочої сили в Україні.......................................................... 6
1.2. Зайнятість населення............................................................................... 11
1.3 Галузева структура зайнятих.................................................................. 14
1.4 Аналіз безробіття в Україні.................................................................... 17
2. Стан та завдання щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання зайнятості в Україні.................................................................... 23
2.1 Доходи від трудової діяльності.............................................................. 23
2.2 Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування ринку праці........................................................................................................................ 26
3. Основні напрями регулювання ринку праці............................................... 29
3.1 Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць... 29
3.2 Напрями підвищення якості робочої сили............................................. 31
3.3 Напрями регулювання трудової міграції............................................... 32
3.4 Основні напрями реформування оплати праці...................................... 33
3.5 Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних.......... 35
4. Рекомендації автора щодо шляхів подолання безробіття в Україні.......... 36
Висновок............................................................................................................ 39
Список використаної літератури...................................................................... 41
В Україні формується соціально – орієнтована ринкова економіка. Світова практика свідчить про те, що в соціально – ринковій моделі розвитку господарства держава відіграє особливу роль, оскільки на неї покладено широкі функції. Соціальна політика у сфері зайнятості також є однією з функцій держави. Однак системна криза українського суспільства засвідчила неспроможність держави здійснювати ефективне соціальне управління. Виходячи з цього, ситуація на ринку праці залишає бажати кращого, а особливо – у сфері зайнятості. Вона має вигляд складної багатопланової, неоднорідної, динамічної та схильної до впливу із зовні підсистеми ринкових відносин. Зайнятість населення в цілому та особливо молоді, має не тільки економічний, а й соціальний зміст, як одна з форм адаптації різних соціальних груп до ринку. Соціальна роль зайнятості проявляється і в тому, що спрямовані в минулому на установи, традиції, стереотипи поведінки можуть як допомагати, так і протистояти ринковим перетворенням. Перехід до ринку здійснюється дуже болісно, супроводжується кризою промисловості в усіх інших сферах, несплатою податків, зниженням життєвого рівня більшості соціальних груп. Також загострюється проблема безробіття молоді, що загрожує великою небезпекою для кардинальних змін та перетворень на шляху демократизації. Таким чином, масове безробіття представляє реальну загрозу громадянському суспільству, яке не зможе вижити, якщо безробіття буде триматися на високому рівні. Виходячи з цього, необхідне своєчасне поглиблене наукове дослідження соціальних аспектів зайнятості населення та молоді, а особливо фахівців у різних сферах, бо для виходу з кризи у нашій державі без фахівців неможливо здійснити ті заходи, які б забезпечили реалізацію інтересів суспільства.
Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні особливостей становлення ринку праці в Україні в період переходу до ринкової економіки.
Предметом курсової роботи є економічні відносини які виникають в процесі функціонування ринку працю України.
В якості об’єкта курсової роботи виступає безпосередньо ринок праці України.
Курсова робота складається з трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
Йдеться передусім про нестачу робочих місць та високу частку робочих місць з небезпечними умовами праці та низькими вимогами до якості робочої сили, що є результатом не лише низьких інвестицій, а насамперед нераціональної їхньої спрямованості, відсутності чіткої програми інвестиційної діяльності [12, c.56].
Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам щодо її професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності в цілому. Наслідком незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.
Водночас нераціональною є галузева структура зайнятості. Йдеться передусім про надмірну питому вагу зайнятих у сільському господарстві та самозайнятих.
Безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері [12, c.57-58].
Законодавча та виконавча влади мають якнайшвидше створити передумови розв'язання зазначених проблем, сприяти якнайповнішому використанню трудового потенціалу суспільства. Актуальність цього посилюється в зв'язку із неминучим скороченням у найближчій перспективі чисельності населення працездатного віку та його старінням. Прогнози розвитку ринку праці мають стати невід'ємною складовою всіх стратегічних документів, програм розвитку всіх без винятку галузей економіки та регіонів і територіальних одиниць. Необхідно розв'язати існуючі суперечності між Законом про зайнятість, Кодексом законів про працю, результатами реформи аграрного сектору, зокрема розпаювання землі. Створення нових робочих місць через чітко спрямовані інвестиції має стати рушійною силою розвитку визначених галузей та регіонів. Пріоритети створення нових робочих місць обумовлюють основні напрями розвитку національного та регіональних економічних комплексів, спеціалізацію окремих регіональних структур і, через попит на робочу силу, розвиток ринку освітніх послуг. Реформування оплати праці має не лише забезпечити належний рівень життя, але й стимулювати населення до активної поведінки на ринку праці, до ефективної трудової діяльності [7, c.15].
Чисельність та віковий склад економічно активного населення. Зрушення вікової структури і їх вплив на ринок праці. Сучасний рівень економічної активності населення України, попри значно нижчий, ніж у більшості країн світу пенсійний вік, є досить високим за міжнародними стандартами. Це пояснюється головним чином активністю жінок 20-49 років. Найвищі рівні економічної активності населення характерні для Волинської, Вінницької областей та м. Києва, найнижчі - для Тернопільської, Чернівецької та Івано-Франківської областей [20].
Загальна чисельність економічно активного населення залишається практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22644,9 тис. осіб (9 місяців 2005 p.) [22]. Однак високий і постійно зростаючий ступінь старіння робочої сили (у середньому по Україні кожна п'ята економічно активна особа - старша 50 років, а кожна чотирнадцята - старша працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів відтворення робочої сили, для запровадження новітніх технологій і відповідної перекваліфікації працівників.
Особливо гострою є проблема старіння робочої сили у сільській місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Це може стати непереборним бар'єром розвитку нових відносин в аграрному секторі цих регіонів.
Освітня та професійна підготовка робочої сили. Якість підготовки робочої сили має першорядне значення саме у період економічного зростання в зв'язку з необхідністю запровадження нових технологій, схем організації виробництва, коли майже вичерпано екстенсивні чинники економічного зростання і необхідна інтенсифікація як виробництва, так і надання послуг. У цьому контексті слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили - з 39,9% у 2004 р. до 42,0% у 2005 р. Проте у розвитку сучасної системи освіти, передусім вищої, спостерігаються значні диспропорції. Триває тенденція випереджального збільшення масштабів підготовки економістів та юристів (відповідно на 36,2 та 43,6%), обумовлена, насамперед, інерцією високої престижності отримання спеціальностей, які гарантували в недавньому минулому досить високі та стабільні доходи, і адекватною реакцією ринку освітніх послуг. Однак практична насиченість національного ринку праці економістами та юристами неминуче позначиться на працевлаштуванні фахівців з цих спеціальностей [21].
Натомість всупереч необхідності забезпечення економіки висококваліфікованими фахівцями з інженерних спеціальностей, які зможуть реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, і змінам у попиті на робочу силу, що вже відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, протягом 2004-2005 pp. обсяги випуску таких фахівців практично не змінилися, а їхня питома вага у складі випускників вузів знизилася з 28,1% у 2004 р. до 23,9% у 2005 р. [20].
Однак здобуття вищої освіти не гарантує зайнятості. З одного боку, збереження високого ступеня монополізації економіки обумовлює існування значної частки технологічно відсталих виробництв, що суттєво обмежує можливості застосування отриманих знань та навичок безпосередньо у виробничому процесі. З другого - якість отриманих у процесі навчання знань часто не відповідає вимогам до робочої сили, які висуваються з боку високотехнологічних виробництв. Дається взнаки і стрімке старіння знань, обумовлене швидкими економічними зрушеннями, зокрема економічним піднесенням. Тому для забезпечення належної якості професійно-освітньої підготовки робочої сили необхідно запроваджувати систему освіти протягом всього трудового життя.
Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Є позитивні тенденції розвитку закладів професійно-технічної освіти, зорієнтованих насамперед на підготовку спеціалістів для аграрного сектору економіки. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже, нагальною потребою стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог. Аналіз і прогноз потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації має стати дієвим інструментом реформування системи професійної підготовки [20].
Зовнішня трудова міграція. При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7% перебували в неоплачуваних відпустках.
Отримання можливостей праці за кордоном хронологічно збіглося з початком економічного спаду і стало засобом поліпшення не тільки економічного становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за оцінками Нацбанку, обсяги переказів заробітної плати робітників, які працюють за кордоном менше 1 року, за 2003-2004 pp. збільшилися у 2,2 раза, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, - вдвічі. Тривала ця тенденція і в 2005 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік [22]. При цьому за сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштоване лише трохи більше 40 тис. осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків, зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.
Найчастіше трудовими мігрантами стають особи з професійно-технічною та повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію мають заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості працевлаштування в Україні. Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно малокваліфікованою працею, зокрема на будівництві. Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Загалом наші співгромадяни займаються переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні [21].
Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи [22].
Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує їх якість.
Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:
· невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;
· високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;
· „вимивання” через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.
Як і слід було очікувати, особливо з огляду на несприятливі умови 2005 p., зростання обсягів і рівнів зайнятості є більш суттєвим у містах - на 1,7%. Але і тут вікові співвідношення - на користь старших контингентів: чисельність зайнятих осіб старше 50 років збільшилася на 3,9%, у т. ч. старше працездатного віку - на 10,4%. Це є непрямим свідченням того, що зростання попиту на робочу силу забезпечується непрестижними (а можливо, і низькокваліфікованими) робочими місцями [23]. ПЛАН
Вступ.................................................................................................................... 3
1. Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання............................................................................................................................. 5
1.1 Пропозиція робочої сили в Україні.......................................................... 6
1.2. Зайнятість населення............................................................................... 11
1.3 Галузева структура зайнятих.................................................................. 14
1.4 Аналіз безробіття в Україні.................................................................... 17
2. Стан та завдання щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання зайнятості в Україні.................................................................... 23
2.1 Доходи від трудової діяльності.............................................................. 23
2.2 Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування ринку праці........................................................................................................................ 26
3. Основні напрями регулювання ринку праці............................................... 29
3.1 Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць... 29
3.2 Напрями підвищення якості робочої сили............................................. 31
3.3 Напрями регулювання трудової міграції............................................... 32
3.4 Основні напрями реформування оплати праці...................................... 33
3.5 Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних.......... 35
4. Рекомендації автора щодо шляхів подолання безробіття в Україні.......... 36
Висновок............................................................................................................ 39
Список використаної літератури...................................................................... 41
Вступ
В Україні формується соціально – орієнтована ринкова економіка. Світова практика свідчить про те, що в соціально – ринковій моделі розвитку господарства держава відіграє особливу роль, оскільки на неї покладено широкі функції. Соціальна політика у сфері зайнятості також є однією з функцій держави. Однак системна криза українського суспільства засвідчила неспроможність держави здійснювати ефективне соціальне управління. Виходячи з цього, ситуація на ринку праці залишає бажати кращого, а особливо – у сфері зайнятості. Вона має вигляд складної багатопланової, неоднорідної, динамічної та схильної до впливу із зовні підсистеми ринкових відносин. Зайнятість населення в цілому та особливо молоді, має не тільки економічний, а й соціальний зміст, як одна з форм адаптації різних соціальних груп до ринку. Соціальна роль зайнятості проявляється і в тому, що спрямовані в минулому на установи, традиції, стереотипи поведінки можуть як допомагати, так і протистояти ринковим перетворенням. Перехід до ринку здійснюється дуже болісно, супроводжується кризою промисловості в усіх інших сферах, несплатою податків, зниженням життєвого рівня більшості соціальних груп. Також загострюється проблема безробіття молоді, що загрожує великою небезпекою для кардинальних змін та перетворень на шляху демократизації. Таким чином, масове безробіття представляє реальну загрозу громадянському суспільству, яке не зможе вижити, якщо безробіття буде триматися на високому рівні. Виходячи з цього, необхідне своєчасне поглиблене наукове дослідження соціальних аспектів зайнятості населення та молоді, а особливо фахівців у різних сферах, бо для виходу з кризи у нашій державі без фахівців неможливо здійснити ті заходи, які б забезпечили реалізацію інтересів суспільства. Основна мета курсової роботи полягає у дослідженні особливостей становлення ринку праці в Україні в період переходу до ринкової економіки.
Предметом курсової роботи є економічні відносини які виникають в процесі функціонування ринку працю України.
В якості об’єкта курсової роботи виступає безпосередньо ринок праці України.
Курсова робота складається з трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
1. Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання
Економічне зростання створює передумови для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак об'єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем.Йдеться передусім про нестачу робочих місць та високу частку робочих місць з небезпечними умовами праці та низькими вимогами до якості робочої сили, що є результатом не лише низьких інвестицій, а насамперед нераціональної їхньої спрямованості, відсутності чіткої програми інвестиційної діяльності [12, c.56].
Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам щодо її професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності в цілому. Наслідком незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.
Водночас нераціональною є галузева структура зайнятості. Йдеться передусім про надмірну питому вагу зайнятих у сільському господарстві та самозайнятих.
Безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері [12, c.57-58].
Законодавча та виконавча влади мають якнайшвидше створити передумови розв'язання зазначених проблем, сприяти якнайповнішому використанню трудового потенціалу суспільства. Актуальність цього посилюється в зв'язку із неминучим скороченням у найближчій перспективі чисельності населення працездатного віку та його старінням. Прогнози розвитку ринку праці мають стати невід'ємною складовою всіх стратегічних документів, програм розвитку всіх без винятку галузей економіки та регіонів і територіальних одиниць. Необхідно розв'язати існуючі суперечності між Законом про зайнятість, Кодексом законів про працю, результатами реформи аграрного сектору, зокрема розпаювання землі. Створення нових робочих місць через чітко спрямовані інвестиції має стати рушійною силою розвитку визначених галузей та регіонів. Пріоритети створення нових робочих місць обумовлюють основні напрями розвитку національного та регіональних економічних комплексів, спеціалізацію окремих регіональних структур і, через попит на робочу силу, розвиток ринку освітніх послуг. Реформування оплати праці має не лише забезпечити належний рівень життя, але й стимулювати населення до активної поведінки на ринку праці, до ефективної трудової діяльності [7, c.15].
1.1 Пропозиція робочої сили в Україні
Пропозиція робочої сили в Україні, незалежно від економічної ситуації, визначається демографічними чинниками, передусім чисельністю населення віком 20-65 років. Саме ці вікові рамки всупереч законодавству реально окреслюють економічно активний вік в Україні - до 20 років молодь переважно навчається і не виходить на ринок праці, а по досягненні пенсійного віку населення, як правило, не припиняє трудової діяльності. Водночас пропозиція робочої сили, особливо її якість, може стати або додатковим чинником прискорення, або бар'єром економічного зростання.Чисельність та віковий склад економічно активного населення. Зрушення вікової структури і їх вплив на ринок праці. Сучасний рівень економічної активності населення України, попри значно нижчий, ніж у більшості країн світу пенсійний вік, є досить високим за міжнародними стандартами. Це пояснюється головним чином активністю жінок 20-49 років. Найвищі рівні економічної активності населення характерні для Волинської, Вінницької областей та м. Києва, найнижчі - для Тернопільської, Чернівецької та Івано-Франківської областей [20].
Загальна чисельність економічно активного населення залишається практично незмінною від початку виходу з кризи і становить 22644,9 тис. осіб (9 місяців 2005 p.) [22]. Однак високий і постійно зростаючий ступінь старіння робочої сили (у середньому по Україні кожна п'ята економічно активна особа - старша 50 років, а кожна чотирнадцята - старша працездатного віку) створює певні перешкоди для нормалізації процесів відтворення робочої сили, для запровадження новітніх технологій і відповідної перекваліфікації працівників.
Особливо гострою є проблема старіння робочої сили у сільській місцевості, передусім у Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Це може стати непереборним бар'єром розвитку нових відносин в аграрному секторі цих регіонів.
Освітня та професійна підготовка робочої сили. Якість підготовки робочої сили має першорядне значення саме у період економічного зростання в зв'язку з необхідністю запровадження нових технологій, схем організації виробництва, коли майже вичерпано екстенсивні чинники економічного зростання і необхідна інтенсифікація як виробництва, так і надання послуг. У цьому контексті слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги осіб з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили - з 39,9% у 2004 р. до 42,0% у 2005 р. Проте у розвитку сучасної системи освіти, передусім вищої, спостерігаються значні диспропорції. Триває тенденція випереджального збільшення масштабів підготовки економістів та юристів (відповідно на 36,2 та 43,6%), обумовлена, насамперед, інерцією високої престижності отримання спеціальностей, які гарантували в недавньому минулому досить високі та стабільні доходи, і адекватною реакцією ринку освітніх послуг. Однак практична насиченість національного ринку праці економістами та юристами неминуче позначиться на працевлаштуванні фахівців з цих спеціальностей [21].
Натомість всупереч необхідності забезпечення економіки висококваліфікованими фахівцями з інженерних спеціальностей, які зможуть реалізувати інноваційні принципи економічного зростання, і змінам у попиті на робочу силу, що вже відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, протягом 2004-2005 pp. обсяги випуску таких фахівців практично не змінилися, а їхня питома вага у складі випускників вузів знизилася з 28,1% у 2004 р. до 23,9% у 2005 р. [20].
Однак здобуття вищої освіти не гарантує зайнятості. З одного боку, збереження високого ступеня монополізації економіки обумовлює існування значної частки технологічно відсталих виробництв, що суттєво обмежує можливості застосування отриманих знань та навичок безпосередньо у виробничому процесі. З другого - якість отриманих у процесі навчання знань часто не відповідає вимогам до робочої сили, які висуваються з боку високотехнологічних виробництв. Дається взнаки і стрімке старіння знань, обумовлене швидкими економічними зрушеннями, зокрема економічним піднесенням. Тому для забезпечення належної якості професійно-освітньої підготовки робочої сили необхідно запроваджувати систему освіти протягом всього трудового життя.
Після тривалого скорочення стабілізувалися обсяги підготовки кваліфікованих робітників у системі професійно-технічної освіти. Є позитивні тенденції розвитку закладів професійно-технічної освіти, зорієнтованих насамперед на підготовку спеціалістів для аграрного сектору економіки. Збільшення обсягів виробництва і надання послуг створює об'єктивні передумови для зростання потреби в кваліфікованих робітниках, а отже, нагальною потребою стає реформування системи професійно-технічної освіти відповідно до нових вимог. Аналіз і прогноз потреби в робочій силі за професіями та рівнями кваліфікації має стати дієвим інструментом реформування системи професійної підготовки [20].
Зовнішня трудова міграція. При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7% перебували в неоплачуваних відпустках.
Отримання можливостей праці за кордоном хронологічно збіглося з початком економічного спаду і стало засобом поліпшення не тільки економічного становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за оцінками Нацбанку, обсяги переказів заробітної плати робітників, які працюють за кордоном менше 1 року, за 2003-2004 pp. збільшилися у 2,2 раза, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, - вдвічі. Тривала ця тенденція і в 2005 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік [22]. При цьому за сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштоване лише трохи більше 40 тис. осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків, зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.
Найчастіше трудовими мігрантами стають особи з професійно-технічною та повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію мають заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості працевлаштування в Україні. Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно малокваліфікованою працею, зокрема на будівництві. Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Загалом наші співгромадяни займаються переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні [21].
Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи [22].
Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує їх якість.
Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:
· невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;
· високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;
· „вимивання” через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.
1.2. Зайнятість населення
Загальні масштаби зайнятості. Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з деяким запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2002 р.) розпочалося збільшення обсягів зайнятості (за даними 9 місяців 2005 р. загальна чисельність зайнятих становить 20574,1 тис. осіб, у т. ч. працездатного віку - 18964,4 тис.) [22]. Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці), що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася на 0,4%, то серед осіб, яким за 50 років, - на 0,6%, у т. ч. серед тих, чий вік перевищує працездатний, - на 1,8% [23].У селах, на жаль, продовжується скорочення зайнятості, однак виключно серед населення, чий вік перевищує працездатний. Зайнятість же осіб до 40 років дещо збільшується. Це є значною мірою результатом аграрної реформи, вивільнення осіб з меншою працездатністю. Зниження зайнятості осіб передпенсійного віку є цілком закономірним для перших етапів економічного зростання, але створює серйозні проблеми для служб зайнятості, оскільки цим людям вкрай важко набути нову кваліфікацію і працевлаштуватися.
Продовжується перерозподіл зайнятих між різними формами власності: порівняно з 9 місяцями 2003 р. чисельність працівників підприємств та установ державної власності зменшилася на 627,7 тис. осіб (на 7,2%), тоді як працівників приватних структур - зросла на 22,5%. Більш інтенсивним був цей перерозподіл у містах [23].
З початком економічного зростання припинився процес перетоку робочої сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі. Загалом кількість найманих працівників за 2002-2005 pp. (9 місяців) зменшилась на 2,2%, а самозайнятих (включаючи працюючих без оплати членів сімей) - збільшилась на 21,4%.
За оцінками, масштаби сектору самостійної зайнятості ринку праці становлять в Україні від 4 до 4,5 млн. осіб, з них менше ніж 20% - зареєстровані. Понад 70% від загалу задіяні у сільськогосподарському виробництві, у сільській місцевості ця частка становить майже 93% і навіть у міських поселеннях вона перевищує 26%. Основною сферою праці самозайнятих у містах є оптова й роздрібна торгівля -51,8%, переважно це чоловіки 25-44 років. Сільськогосподарська самозайнятість поширена передусім серед осіб, яким за 60 [23].
Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина працює не за фахом. Так, серед самозайнятого населення, що реалізує власну економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише 2,6%. Разом з тим 13,0% мають дипломи технічних фахівців у галузі прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою - професіонали в галузі фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% - викладачі, 5,5% - кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей [23].
Світовий досвід свідчить, що самозайнятість є привабливим для населення видом діяльності переважно під час економічної кризи. З її подоланням більшість стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць зважаючи на те, що середні доходи самозайнятого населення за 2005 р. майже у 1,5 раза перевищували доходи інших категорій зайнятих. Проте не варто переоцінювати значення цього сегменту ринку праці ані для економіки країни, ані для забезпечення зайнятості населення.
Галузевий розподіл зайнятих. На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім зі сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР [7, c.253].
Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2004 p.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції - 3,6, в Угорщині - 6,3, у Польщі - 19,3, у Чехії - 4,8% [7, c.254].
Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.
Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній розвиток ринкової інфраструктури.
Проте під час оцінки структури зайнятості в Україні, її зрушень протягом періоду економічного зростання та порівняння з європейськими стандартами слід враховувати збереження загального низького рівня зайнятості та продуктивності праці в Україні.
1.3 Галузева структура зайнятих
Зайнятість в особистому підсобному господарстві. Ознакою збереження кризової структури зайнятості є значна роль доходів від особистого підсобного господарства.За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2005 р. вартість проданої та спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15%) сукупних ресурсів домогосподарств, у т. ч. міських - 4%, сільських - більше третини (40%).
За даними опитування, у першій половині 2005 р. земельні ділянки мали у своєму користуванні 56% домогосподарств України, в містах - більше третини (36%), а на селі - майже всі домогосподарства (97%). Худобу, птицю, бджіл утримували 36% домогосподарств. На селі цей показник становив 86%, у містах -12% [22, 23].
Зайнятість в особистому підсобному господарстві фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили. Фактично це є паліативом і поступово має бути трансформовано у фермерство чи найману працю.
Професійно-кваліфікаційний склад зайнятих. Найважливішими ознаками його змін є стабілізація від початку виходу з економічної кризи чисельності професіоналів, технічних службовців, операторів та складальників устаткування і машин та кваліфікованих працівників, зниження чисельності кваліфікованих працівників сільського господарства, поступове збільшення чисельності працівників сфери обслуговування та торгівлі. Ознакою новітніх і доволі негативних змін є, зокрема створення у 2004 р. робочих місць з низькими вимогами до якості робочої сили, а також істотне збільшення кількості зайнятих найпростішими професіями.
Розвиток галузей сфери послуг, безпосередньо пов'язаних з обслуговуванням виробничих потреб, вимагає від зайнятих там працівників дедалі вищого рівня кваліфікації. Водночас залишається вагомою частка галузей сфери послуг (так званих "консервативних" галузей), застосування високих технологій в яких недоцільне через обмеженість масштабів серійного виробництва, нерегулярність попиту на їхні послуги. Відповідно вимоги до рівня кваліфікації зайнятих не настільки жорсткі, що дозволяє залучати до цього сегмента сфери послуг працівників з низьким рівнем освіти та трудовою мобільністю. Проте набуття малокваліфікованими працівниками, зайнятими в цьому сегменті сфери послуг, належного досвіду роботи дозволяє їм поступово підвищувати рівень своєї кваліфікації, отримувати навички індустріальної праці та змінювати вид діяльності. Таким чином, цей сегмент виступає своєрідним буфером для переходу працівників на вищий кваліфікаційний рівень за рахунок розширення сфери професійних знань [20].
Значна частина населення змушена працювати не за фахом. Зокрема, у 2004 р. на посадах робітників працювала половина зайнятих, які за освітою є технічними фахівцями в галузі прикладних наук та техніки, чверть - молодших фахівців в галузі освіти, 2/5 службовців, пов'язаних з інформацією, та службовців, що обслуговують клієнтів. Майже половина осіб працюють на посадах, що не відповідають їхній освіті [23].
Неповна зайнятість. У 2005 p., незважаючи на 39,3% зниження відпусток з ініціативи адміністрації і 12,7% зменшення чисельності працюючих за скороченим робочим днем (тижнем), фактично 11,3% зайнятих працювали менше 40 год. на тиждень (без урахування зайнятих в особистому підсобному господарстві та тимчасово відсутніх на роботі). У більшості цих випадків тривалість тижневого робочого часу взагалі не було встановлено.
З числа опитаних, тільки кожний одинадцятий, працюючий у скороченому режимі, повідомив що не бажав мати роботу з повним робочим днем і кожний сімнадцятий мав такий графік роботи за станом здоров'я або у зв'язку з сімейними обставинами. Більше половини працівників були переведені на умови неповного робочого дня (тижня) за ініціативою адміністрації, а понад чверть - працювали в такому режимі через те, що не змогли знайти роботу з повним робочим днем (тижнем).
Взагалі поширення неповної зайнятості є ознакою гнучкості ринку праці і спостерігається у сучасному світі далеко не тільки за умов економічної кризи - воно є, скоріше, віддзеркаленням обраної конкретним суспільством соціально-економічної моделі. Але в Україні воно є наслідком передусім низького рівня завантаженості виробничих потужностей, недостатності сфери докладання праці. Про це свідчить, зокрема, і помітне скорочення масштабів неповної зайнятості після подолання економічної кризи. Порівняно з 1999 р. питома вага працівників, переведених на скорочений графік роботи в загальній кількості працюючих знизилася на 31%, цей процес тривав і в 2005 p., де їхня частка становила 11,3% [21].
Втрати робочого часу через неоплачувані відпустки та зайнятість неповний робочий день (тиждень) з ініціативи адміністрації в розрахунку на одного штатного працівника становлять 2,3% фонду робочого часу за 2005 рік.
Додаткова зайнятість. За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров'я, освіти, науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну частину зайнятого населення) - працівники промисловості та торгівлі. Що вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість: для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів [20, 21].
Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.
Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура, передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної зайнятості; робота не за фахом.
1.4 Аналіз безробіття в Україні
Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості.Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2003-2005 pp. обсяги безробіття скоротилися на 5,7%. Рівень безробіття, визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у 2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2005 р. Найвищим він був у Донецькій та Львівській областях. Найнижчій у м. Києві, Севастополі, Київські та Чернігівській областях (табл. 1) [22].
Таблиця 1
Кількість зареєстрованих безробітних за регіонами, тис. чол.
| | 1996 | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 |
| Україна | 126,9 | 1174,5 | 1155,2 | 1008,1 | 1034,2 | 988,9 | 981,8 |
| Автономна республіка Крим | 3,5 | 33,4 | 26,2 | 27,8 | 42,1 | 41,1 | 40,8 |
| області | |||||||
| Вінницька | 2,9 | 35,0 | 39,3 | 40,6 | 35,9 | 31,3 | 41,3 |
| Волинська | 5,6 | 37,8 | 34,3 | 33,2 | 24,9 | 27,1 | 26,7 |
| Дніпропетровська | 2,9 | 86,6 | 89,5 | 78,2 | 79,1 | 73,1 | 63,5 |
| Донецька | 8,5 | 95,7 | 95,1 | 72,1 | 76,0 | 71,6 | 64,3 |
| Житомирська | 6,0 | 53,4 | 59,3 | 39,7 | 33,4 | 37,5 | 38,4 |
| Закарпатська | 6,4 | 41,5 | 44,1 | 37,1 | 40,2 | 32,9 | 28,2 |
| Запорізька | 2,8 | 36,6 | 38,5 | 38,8 | 39,0 | 38,0 | 36,9 |
| Івано-Франківська | 11,4 | 50,0 | 44,9 | 38,6 | 38,0 | 34,1 | 35,2 |
| Київська | 5,0 | 52,4 | 53,5 | 43,7 | 39,5 | 31,5 | 29,7 |
| Кіровоградська | 3,5 | 34,4 | 31,6 | 26,1 | 30,3 | 33,8 | 31,3 |
| Луганська | 6,9 | 53,4 | 57,9 | 48,4 | 47,3 | 42,9 | 36,9 |
| Львівська | 15,5 | 110,1 | 90,9 | 61,4 | 60,0 | 59,1 | 60,5 |
| Миколаївська | 2,4 | 27,6 | 28,0 | 24,7 | 24,8 | 27,6 | 28,3 |
| Одеська | 1,8 | 12,8 | 15,9 | 19,2 | 27,3 | 31,0 | 31,3 |
| Полтавська | 3,8 | 44,1 | 47,3 | 44,7 | 41,7 | 38,0 | 40,3 |
| Рівненська | 5,6 | 45,4 | 45,6 | 44,7 | 43,8 | 36,9 | 39,6 |
| Сумська | 3,4 | 49,9 | 46,7 | 38,1 | 33,5 | 30,7 | 31,1 |
| Тернопільська | 4,8 | 39,3 | 42,6 | 39,8 | 42,4 | 41,8 | 48,0 |
| Харківська | 4,8 | 63,7 | 60,2 | 55,9 | 56,1 | 51,9 | 52,2 |
| Херсонська | 3,0 | 20,3 | 25,3 | 28,9 | 41,7 | 40,0 | 34,2 |
| Хмельницька | 4,5 | 26,5 | 29,1 | 28,2 | 26,4 | 27,8 | 31,9 |
| Черкаська | 3,0 | 33,8 | 33,9 | 32,4 | 37,3 | 42,1 | 43,7 |
| Чернівецька | 2,3 | 22,0 | 21,8 | 23,1 | 33,9 | 30,5 | 32,0 |
| Чернігівська | 5,2 | 50,4 | 38,0 | 29,4 | 28,1 | 27,2 | 26,2 |
| міста | |||||||
| Київ | 1,1 | 15,6 | 13,9 | 11,4 | 9,6 | 7,5 | 7,5 |
| Севастополь | 0,3 | 2,8 | 1,8 | 1,9 | 1,9 | 1,9 | 1,8 |
Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Скорочення часткового безробіття, яке розпочалося у 2000 p., набуло значних темпів у 2001 р. і збереглося у 2002-2003 pp. Темпи його зменшились у 2004 та 2005 рр.
Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді [7].
Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких виявів тендерної дискримінації[1].
Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також поширення незареєстрованої зайнятості.
Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу.
Зневірені. Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через відсутність надії знайти роботу. Після 2001 р. спостерігається помітне зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв'язку з втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.
Допомога по безробіттю. Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився він є нижчий за прожитковий мінімум.
Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних і є однією з причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.
На позитивну оцінку заслуговує істотне збільшення частки виплат допомоги по безробіттю, що надається авансом для відкриття власної справи. Всього за 2005 р. таку допомогу отримали 39,2 тис. осіб, які завдяки цьому зайнялися (на умовах самозайнятості чи підприємництва) фермерством, птахівництвом, тепличним господарством, торгівлею, пошиттям одягу, автосервісом, транспортними послугами тощо. Але з огляду на 2,8 мільйона осіб, які отримали соціальні послуги та матеріальне забезпечення протягом року, ця група є надто малою [20].
Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низький рівень соціального захисту безробітних.
Особливу стурбованість викликає рівень безробіття в сільському господарстві. Так, рівень безробіття в сільській місцевості традиційно був нижчим ніж в місті до 2000р. (див. рис.1).
Рис. 1 Рівень зареєстрованого безробіття за типом поселення
Джерело: Державна служба зайнятості
Однак в 2000р. рівень безробіття в сільській місцевості перевищив середнє значення по Україні. Це було зумовлено, в першу чергу, реформуванням аграрного сектора: в цілому по країні в цьому році вивільнення зросло на 6%, а в сільському господарстві – більше ніж в 3 рази. Незважаючи на це, лише 12-17% незайнятих громадян проживає на селі [23].
Згідно з наявною інформацією, основні причини звернень селян до центрів зайнятості – низький рівень доходів, отриманих від обробітку землі, відсутність ринків збуту власної продукції, низька платня за здану сільськогосподарську продукцію, недостатньо розвинута інфраструктура села.
Наведені причини безробіття на селі є одноразово докором українським законодавцям, фахівцям з аграрної економіки, органам місцевого самоврядування, широким верствам інтелігенції за недосконалість організаційно-економічної та освітньо-професійної роботи на селі. Законом України “Про особисте селянське господарство” основні напрями діяльності останнього визначені. В ньому окреслені також напрями і форми підтримки особистих селянських господарств, але переважно вони мають “розмитий ” характер. Так, наприклад, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні сприяти в організації кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надані інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг. Однак, як конкретно виглядатиме надання цих послуг, хто несе за це персональну відповідальність і т.д. чітко не визначено .
Що стосується членів особистих селянських господарств, то до категорії зайнятих, згідно з названим законом, зараховується населення в разі, якщо робота в цьому господарстві є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати.
Таке визначення зайнятості, на нашу думку, – одне з найслабших місць Закону України “Про особисте селянське господарство”, бо воно орієнтує не на інтенсивну сільськогосподарську діяльність, а на пошуки мотивів її применшення. Адже величина доходів у сільському господарстві часто детермінується не розмірами земельної площі, а інтенсивністю господарювання, характером спеціалізації, товарності виробництва тощо. Це знали давно, ще на рубежі ХІХ – ХХ ст. велися з того приводу дискусії між економістами-аграрниками. На селі ніколи не бракує відсталих господарств, власники яких можуть апелювати до влади за відповідними компенсаціями. Такі компенсації можуть стати оплатою відсталості. Між тим, усі економічні механізми повинні стимулювати інноваційність, у тому числі і в сільському господарстві [12, c.73].
З того погляду Закон України “Про особисте сільське господарство” вимагає додаткового економічного наповнення і конкретизації. Добре, що він передбачає соціальні, пенсійні та інші гарантії для селян. Однак потрібно пам’ятати, що селянство за господарською поведінкою та економічною ініціативою не є однорідною верствою. Цей аспект потрібно мати на увазі, трактуючи селянське господарство у контексті зайнятості та соціального захисту селян. Останній величезною мірою залежить передусім від модернізації селянського господарства, виходячи з вимог ринкової економіки.
2. Стан та завдання щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання зайнятості в Україні
2.1 Доходи від трудової діяльності
Ключовою проблемою залишається досягнення суспільна прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її повне чи часткове виключення з основних життєвих цінностей.Економічне зростання створило об'єктивні передумови для підвищення реальних доходів населення, передусім заробітної плати, збільшення її частки у сукупних доходах населення. Проте загальний рівень доходів у країні залишається вкрай низьким, насамперед через низькі стандарти оплати праці.
Загальні тенденції заробітної плати. З жовтня 2000 р. відбувається безперервне зростання реальної заробітної плати, а з січня 2001 р. щомісячні темпи зростання стосовно рівня відповідного місяця попереднього року стабільно перевищують 110%.
Стабільне зростання номінальної та реальної заробітної плати, позитивні зміни у структурі доходів населення сприяли підвищенню мотиваційного потенціалу оплати праці, виконанню заробітною платою своїх основних функцій за ринкової системи господарювання [7, c.315].
Високе податкове навантаження (включаючи внески на соціальне страхування) обумовлює поширення практики виплати незареєстрованої заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати праці та визначення платоспроможності працюючого населення. Виходячи з непрямих оцінок (динаміки продажу дорогої побутової техніки, автомобілів, будівництва житла за кошти населення, збільшення обсягів внесків населення у комерційних банках тощо), можна дійти висновку, що рівень доходів протягом 2000-2005 pp. зріс значно більше, ніж; це віддзеркалюють офіційні дані статистики.
Втім не слід переоцінювати досягнуті результати. Залишаються низькими, невідповідними загальносвітовій практиці показники, що характеризують частку заробітної плати у ВВП та собівартості продукції. У ВВП частка заробітної плати останніми роками становила 45%, тоді як у країнах Європейського Співтовариства у середньому 65%. У собівартості продукції частка витрат на оплату праці становить близько 11%, тоді як у більшості країн Європейського Співтовариства цей показник складає 30-35% [8, c.55].
Рівень та склад доходів населення. Безумовно, позитивною є тенденція збільшення питомої ваги заробітної плати у сукупних та грошових доходах населення. Проте, незважаючи на позитивну динаміку доходів від трудової діяльності, їхній рівень залишається низьким і не забезпечує розширене відтворення робочої сили. У грудні 2005 р. 49,7% працюючих отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи [22]. Дедалі більша частина ВВП перерозподіляється через бюджет та позабюджетні фонди, про що свідчить зростання у доходах населення пенсій та інших соціальних трансфертів. Велике значення в бюджетах домогосподарств мають натуральні доходи, натомість не виконують належної ролі ринкові складові - прибутки від підприємницької діяльності, операцій з нерухомістю та цінними паперами.
Диференціація заробітної плати. Незадовільними були і залишаються міжгалузеві співвідношення у рівнях оплати праці. Діапазон цих співвідношень у 2005 р. (5 до 1) свідчить про те, що рівень заробітної плати значною мірою визначається належністю до певної сфери економічної діяльності, а не формується під впливом загальновизнаних світовою практикою чинників, якими є кількість, якість та результати праці. Відповідно до специфіки регіональних економічних комплексів зберігаються і високі міжрегіональні відмінності у рівнях заробітної плати. За 2005 р. амплітуда коливань становила 100% від середнього по країні рівня: від 394,18 грн. на Тернопільщині до 760,77 грн. у Києві. Це створює складні проблеми у забезпеченні національних стандартів рівня життя населення окремих регіонів, у подоланні бідності та становленні середнього класу в країні.
Суперечливими та такими, що не відповідають принципу рівної оплати за рівну працю, є міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення: у галузях з низькою заробітною платою фактично спостерігається зрівнялівка (сільське господарство, галузі бюджетної сфери). Так, у грудні 2005 р. понад 1000 грн. було нараховано лише 1,3% працівників сільського господарства, 3,3% освітян, 1,1% зайнятих в охороні здоров'я та соціальній допомозі. Водночас у галузях з високою оплатою (авіаційний та водний транспорт, допоміжні транспортні послуги, виробництво коксу та продуктів нафтопереробки, інші монополісти, фінансова діяльність) міжкваліфікаційні співвідношення у рівнях оплати праці істотно перевищують відповідні європейські стандарти [22, 23].
Заборгованість по виплаті заробітної плати. Зберігаються значні борги із виплати заробітної плати. За станом на 1 січня 2005 р. їх сума становила 1,9 млрд. грн., причому 62,2% цієї суми припадає на промисловість (де 19,3% працівників великих і середніх підприємств своєчасно не отримують зарплату) [22].
Таким чином, заробітна плата в Україні досі є надто низькою для виконання нею своїх основних функцій; її міжгалузева диференціація є надто високою, а міжкваліфікаційні розбіжності - надмірними у галузях з високою оплатою праці й такими, що межують із зрівнялівкою, у галузях з низькою заробітною платою; зберігаються значні борги по виплаті заробітної плати, сконцентровані переважно в реальному секторі економіки, зокрема у промисловості.
2.2 Інституційно-організаційне та правове забезпечення функціонування ринку праці
За останнє десятиріччя в основному було створено необхідну інфраструктуру ринку праці. Безпосередньо політику ринку праці в країні формують Міністерство праці та соціальної політики, його регіональні структури. З метою реалізації такої політики через механізм трипартизму було створено Раду національного партнерства. Проте цей орган багато в чому має декоративний характер і не забезпечує необхідну роль галузевих угод та колективних договорів.До складу інфраструктури ринку праці входять органи, які формують попит на робочу силу. Це передусім структури галузевих органів управління та місцеві органи влади. Неузгодженість їхньої діяльності призводить насамперед до галузевих і територіальних диспропорцій ринку праці, до формування регіонального безробіття, нераціональності існуючої структури зайнятості.
Переорієнтація державної політики на повний ринок праці (регулювання освітньо-професійної підготовки робочої сили відповідно до потреб економіки та ринку праці; регулювання зайнятості населення та трудової міграції; регулювання сфери безробіття) здійснюється з 1999 р. - через реалізацію Указу Президента України від 03.08.99 р. "Про основні напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року".
Регулювання пропозиції робочої сили, забезпечення її належної якості здійснюють центри професійної підготовки та перепідготовки кадрів, заклади професійно-освітньої підготовки, вищі навчальні заклади, Державний комітет України у справах національностей і міграцій, структури, діяльність яких спрямована на зростання економічної активності осіб з особливими потребами (інвалідів, жінок з малолітніми дітьми тощо). Надзвичайно важливим компонентом їхньої діяльності має стати узгодженість масштабів підготовки робочої сили за професіями з перспективними потребами економіки. Варто досконало вивчити і адаптувати до українських умов досвід ФРН у цій сфері. Регулювання мобільності, зокрема територіальної мобільності, робочої сили, потребує залучення регіональних владних структур у частині впливу на розвиток ринку житла [8, c.114-115].
Своєчасним надходженням інформації до споживачів робочої сили та її носіїв займаються центри зайнятості населення. За роки створення мережі центрів (а нині їх в Україні 674) вдалося значною мірою забезпечити їх необхідною технікою, підготувати кадри. Наслідки цього для безробітних відчутні. Так, якщо у 1995 р. послугами служби зайнятості користувався кожен одинадцятий безробітний, то у 2005 р. - кожен другий. Протягом 2005 р. працевлаштоване 44,3% незайнятих громадян, які скористалися послугами служби, у т. ч. 30,9% - на умовах постійної зайнятості. Діяльність центрів, як і соціальний захист безробітних, фінансується переважно з коштів Фонду сприяння зайнятості населення, керівництво яким здійснюється на тристоронніх засадах. Дуже важливо забезпечити повну прозорість витрат коштів Фонду та максимально ефективне їх використання, адже його річний бюджет становить 1,5 млрд. грн. Зокрема, необхідно звільнити Фонд від виконання невластивих йому функцій: виплати допомоги незастрахованим особам і фінансування створення нових робочих місць.
Контроль за дотриманням законодавства здійснює Державний комітет з нагляду за охороною праці.
Формування правового поля функціонування ринку праці протягом тривалого періоду, частково на базі законів, успадкованих від принципово іншої системи, призвело до низки ускладнень. Норми законів, орієнтованих на ринкову систему (зокрема Закону України "Про зайнятість населення"), суперечать нормам законодавчих актів, розроблених ще за радянських часів та відповідно орієнтованих на стандарти та норми адміністративно-планової економічної системи (передусім Кодексу законів про працю). Крім того, не всі реалії сьогодення враховують навіть закони, прийняті вже у незалежній Україні. Наприклад, правова колізія, пов'язана із набуттям статусу безробітного особами, які володіють засобами виробництва (передусім землею), але не можуть бути працевлаштовані у секторі найманої праці, призводить до проблем соціального захисту численної категорії населення і порушує принципи соціальної справедливості. Підвищення якості робочої сили насамперед пов'язується з відновленням та вдосконаленням системи професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації зайнятого населення. Для цього, зокрема, необхідно прийняти Закон України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві" [8, c.117].
У процесі створення повномасштабної системи соціального страхування виникають і надалі неминуче загострюватимуться проблеми соціального (зокрема пенсійного) страхування безробітних, їх розв'язання залежить не тільки від узгодження окремих законодавчих актів, а й обумовлено взаємозв'язками окремих страхових фондів.
3. Основні напрями регулювання ринку праці
Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року було викладено в Указі Президента України від 03.08.1999 № 958/99 "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року". В даному розділі курсової роботи розглянемо базові положення даного Указу.3.1 Напрями збільшення кількості та поліпшення якості робочих місць
Економічне зростання створює передумови для створення нових та реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва, захист навколишнього середовища. Відповідно необхідно:Верховній Раді України забезпечити прийняття Законів України:
· "Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2007-20010 роки";
· "Про зайнятість населення" (у новій редакції);
Кабінету Міністрів України запровадити:
· механізм пільгового кредитування створення нових робочих місць на визначений термін та відповідно до кількості створених робочих місць;
· систему дотацій підприємцям на створення нових робочих місць;
· розширення практики державного замовлення;
· систему дієвих субсидій підприємцям на працевлаштування безробітних, передусім із соціальне вразливих верств населення та тих, хто не має роботи понад 6 місяців;
· організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку, забезпечення безкоштовними методичними матеріалами;
· забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовної юридичної консультації, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;
· сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів і здійснення спільних заходів;
· стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі і з використанням сучасних індустріальних технологій;
· диверсифікацію зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;
· законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі;
· визначення прав членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об'єктивних можливостей здати земельну ділянку в оренду (наявність підприємств, згодних взяти землю в оренду, розмір орендної плати); Кабінету Міністрів України розробити механізми та віднайти необхідні фінансові ресурси для зацікавлення приватного інвестора у вкладенні коштів відповідно до визначених пріоритетів.
3.2 Напрями підвищення якості робочої сили
Необхідно створити передумови для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної, соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог економіки та створення реального ринку житла. З цією метою:Верховній Раді України забезпечити прийняття Закону України "Про професійний розвиток персоналу на виробництві".
Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України розробити довгостроковий прогноз потреби економіки країни у робочій силі за професійно-кваліфікаційними групами. Кабінету Міністрів України:
· розробити механізми збільшення масштабів та розширення напрямів освіти дорослого населення, своєчасної підготовки та перепідготовки зайнятої робочої сили;
· забезпечити спрямовування частини коштів, виділених на професійну освіту, на її модернізацію, належне технологічне оснащення і забезпечення методично-навчальною літературою;
· забезпечити безпосередній зв'язок між стандартами оплати праці та освітньо-кваліфікаційним рівнем працівників;
· запровадити багатоканальне фінансування професійної освіти;
· забезпечити трансформацію професійно-технічної освіти, належну її відповідність потребам ринку праці;
· істотно збільшити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних;
· направляти осіб, що втратили роботу, на перекваліфікацію якомога раніше;
· формувати державне замовлення на підготовку робочої сили, спираючись на результати прогнозу потреби економіки країни в робочій силі за професіями, і на тендерних засадах розміщувати замовлення у навчальних закладах (вищих та середніх);
3.3 Напрями регулювання трудової міграції
З метою підвищення територіальної мобільності робочої сили в межах України необхідно Кабінету Міністрів України:· створити систему постійного інформування населення про наявні вакансії на загальнонаціональному ринку праці;
· запровадити систему доступних кредитів на житло, включаючи придбання житла на вторинному ринку;
· реалізувати механізм надання доступного тимчасового житла.
З метою скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни та посилення соціального захисту українських працівників за кордоном
Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України:
· приєднатися до конвенцій МОП щодо захисту прав працівників-мігрантів, статей Європейської Соціальної Хартії (оновленої) та забезпечити ратифікацію цього документа;
· прийняти Закон України "Про особливості ліцензування та впровадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном".
Кабінету Міністрів України:
· інтенсифікувати зусилля щодо підписання угод про працевлаштування з країнами-реципієнтами української робочої сили, а також розширення квот для працевлаштування українців у тих країнах, з якими договори вже укладено;
· запровадити спеціальні посади у дипломатичних та консульських представництвах за кордоном у країнах призначення мігрантів, створити спеціальні приймальні, забезпечити надання юридичних консультацій;
· розробити програму стимулювання самозайнятості та мікропідприємництва для осіб, які повертаються після трудової діяльності за кордоном. Кабінету Міністрів України та місцевим органам влади:
· активізувати зусилля з просвітницької діяльності щодо умов та наслідків нелегальної трудової діяльності, поширення інформації (рекламно-інформаційні буклети, спеціальні телепередачі, цільові випуски газет) щодо існуючої системи міждержавних угод про працевлаштування, законодавства України та країн-реципієнтів у сфері трудової міграції та регулювання ринку праці в цілому, а також можливості отримання допомоги з боку українських дипломатичних установ під час перебування за кордоном;
· посилити контроль за діяльністю організацій-вербувальників вітчизняної робочої сили для роботи за кордоном та підвищити ефективність дій силових структур з виявлення та припинення діяльності фірм, що працевлаштовують громадян України за кордоном, не маючи на це дозволу.
3.4 Основні напрями реформування оплати праці
Через обмеженість можливостей протягом найближчих років підвищити рівень заробітної плати за рахунок традиційних джерел необхідно повною мірою задіяти потенціал джерел, пов'язаних із реструктуризацією собівартості та цін і збільшенням у них частки заробітної плати, інших видів доходів працюючих на основі зменшення податкового навантаження на фонди оплати праці з одночасним зростанням абсолютних розмірів останніх; перегляду ставок і відрахувань з доходів підприємств; запровадження системи оподаткування прибутку, яка б стимулювала економію матеріальних ресурсів. Для цього необхідно:Кабінету Міністрів України за участю суб'єктів соціального партнерства на національному рівні:
- підготувати та внести на розгляд Верховної Ради України:
· зміни та доповнення до Закону України "Про оплату праці" у частині, що стосується вдосконалення порядку визначення та затвердження мінімальної заробітної плати;
· проект законодавчого акта, що закріпить форми участі найманих працівників в управлінні виробництвом і розподілі його результатів, конкретні організаційно-правові механізми розвитку виробничої демократії на підприємствах і в організаціях України;
· забезпечити поетапне наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму, встановленого на працездатну особу;
· підвищити значення угод і договорів, які укладаються відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди", у регулюванні рівнів, структури і диференціації доходів від трудової діяльності;
· розробити механізм підвищення доходів від трудової діяльності через використання джерел, пов'язаних з реструктуризацією витрат на виробництво, реалізацією резервів ресурсозбереження, стимулювання зниження матеріальних витрат та підвищення частки заробітної плати у собівартості продукції;
· забезпечити вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері, ввести в дію Єдину тарифну сітку оплати роботи працівників бюджетної сфери, передбачити поетапне встановлення міжкваліфікаційної (міжпосадової) диференціації в оплаті праці, побудованої з урахуванням відмінностей у складності виконуваних робіт (кваліфікації) та їхньої відповідальності.
Кабінету Міністрів України та Національній академії наук України розробити та здійснити експериментальне впровадження порядку встановлення мінімальної заробітної плати не в абсолютній сумі, а у відсотках до вартісної величини прожиткового мінімуму з урахуванням регіональних відмінностей.
3.5 Основні напрями поліпшення соціального захисту безробітних
Кабінету Міністрів та місцевим органам влади:· забезпечити істотне збільшення масштабів надання населенню (не тільки безробітним, а й тим, хто звертається до центрів зайнятості ще до втрати роботи) профорієнтаційних та консультаційних послуг;
· розширити масштаби професійної підготовки та перепідготовки безробітних на замовлення роботодавців під конкретні робочі місця;
· забезпечити поширення громадських робіт у соціальній сфері;
· істотно збільшити масштаби надання допомоги на відкриття власної справи шляхом організації попередньої підготовки та дальшого супроводу, надання консультаційних послуг у перші роки самостійної діяльності;
· використовувати сучасні методи інформування працедавців щодо пропозиції робочої сили, а населення - щодо попиту на неї.
Трансформація політики ринку праці має бути спрямована на забезпечення достойною роботою населення незалежно від місця проживання, на стимулювання економічної активності населення, розвиток та реалізацію трудового потенціалу. Це стане вагомим чинником дальшого економічного зростання.
4. Рекомендації автора щодо шляхів подолання безробіття в Україні
Базуючись на результатах курсового дослідження можна запропонувати наступні рекомендації з поліпшенню політики зайнятості в Україні:1. З одного боку, необхідно зосередити зусилля на підвищенні шансів працевлаштування працівників зі старших вікових груп, а з іншого боку - стимулювати вихід з робочої сили всіх тих, хто має право на будь-який вид пенсії. Друга мета може бути досягнута через підвищення розміру пенсій до прожиткового мінімуму й обмеження можливості одержання пенсії і повної зарплати одночасно. Перший напрямок може включати програми перепідготовки і підвищення кваліфікації для безробітних із застарілими навичками; міри, що б стимулювали роботодавців вкладати інвестиції в навчання співробітників за місцем роботи; більш інтенсивна допомога в пошуках роботи для безробітних і заходи для стимулювання наймання працівників зі старшої вікової групи для роботодавців (наприклад, субсидії на працевлаштування, податкові пільги, часткове відшкодування витрат, пов'язаних з оплатою по лікарняних аркушах, т.п.); перехід від існуючої практики ведення записів про вислугу років у трудовій книжці до системи нагромадження інформації відповідно до індивідуального коду соціального страхування.
2. Більше уваги потрібно приділяти якості освіти і програм професійної підготовки, а не кількості студентів. Політика в області освіти повинна надавати особливого значення підготовці конкурентноздатних фахівців необхідних професій по універсальних програмах навчання, щоб збільшити можливості плавного переходу з навчання на роботу. Ризик повної витрати вкладених ресурсів можна було б мінімізувати шляхом досягнення угод з роботодавцями, що обіцяли б наймати згодом студентів чи учасників програм профнавчання.
3. Варто направити зусилля на усунення бар'єрів до добровільної міграції, поширення інформації про вакансії і рівень життя по всій країні, поліпшення інфраструктури, транспортної системи і ринку житла (включаючи розвиток системи кредитування житла). Також уряду варто було б стимулювати створення нових робочих місць і відкриття нових фірм на проблемних територіях за допомогою пільгових кредитів і податкових пільг, навчання керівних кадрів і консультацій з питань ведення бізнесу, субсидій на дослідження і розробки, надання доступу до нових технологій, субсидій на підвищення кваліфікації чи перепідготовку постійних працівників, у яких є великий ризик утрати цієї роботи, підтримки в пошуках клієнтів і організації збуту, і т.д. Особливу увагу необхідно також приділити заходам для боротьбі із сільським хронічним безробіттям. Використання сучасних комунікаційних технологій могло б мінімізувати утрати в часі, пов'язані з переписуванням між місцевими центрами зайнятості і безробітними, проживаючими у віддалених населених пунктах.
4. Необхідно проводити соціально-економічну політику, що стимулювала б перехід людей з неефективних робочих місць на більш ефективні, з неформальної діяльності у формальний сектор, з безробіття в регулярну зайнятість. У той же час необхідно підсилити моніторинг пошуків роботи серед зареєстрованих безробітних і застосовувати міри до тих з них, хто одержує доход від нерегулярних заробітків. Такі міри можуть приймати форму позбавлення права на допомогу по безробіттю й участь у будь-якій програмі сприяння зайнятості, що надається й оплачується державою, а також повне зняття з обліку зареєстрованих безробітних.
5. Нарешті, рекомендується спростити процедуру реєстрації, скоротити транзакційні витрати, пов'язані з перебуванням на обліку в центрі зайнятості, підвищити допомогу по безробіттю до прийнятного рівня і зробити програми, надані центрами зайнятості, більш привабливими, для того щоб стимулювати безробітних реєструватися в центрах зайнятості. Іншим мотивом для реєстрації безробітних може бути перехід системи охорони здоров'я на страхову основу: обов'язкові внески медичного страхування покривалися би державою тільки в тому випадку, якби індивіди працездатного віку були студентами стаціонарної форми навчання, непрацездатними чи зареєстрованими безробітними.
Багато які з запропонованих мір можуть зазнавати істотної критики через високі витрати на них, загальновизнаним є факт, що вони допомагають підтримувати моральний дух і соціальний стан у багатьох хронічних безробітних, що не маловажно для соціально орієнтованих держав.
Висновок
Ринок праці – найбільш складний і динамічний елемент ринкової економіки, ринок праці виконує такі функції: оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого різновиду праці; регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економік і регіонами України.В Україні формування ринку праці відбувається одночасно з впровадженням заходів, що забезпечують його функціонування.
Структура ринку праці складається з трьох блоків:
1. ринкових відносин (процес обміну індивідуальної здатності до праці та фонду життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили);
2. державного управління і регулювання за допомогою організаційних заходів (система забезпечення зайнятості працездатного населення, підготовки і перепідготовки кадрів);
3. соціального захисту населення (виплата допомоги по безробіттю, допомога малозабезпеченим групам).
При цьому слід акцентувати увагу на проблемних моментах: дисбаланс між попитом та пропозицією робочої сили, дефіцит кадрів робочих професій, низькі якісні характеристики вакансій і, як наслідок, неукомплектованість робочих місць, посилення структурних і регіональних диспропорцій зайнятості, безконтрольний відплив робочої сили в зарубіжні країни, регресивні зміни в якості робочої сили і мотивації до праці. Є невирішені проблеми та невикористані резерви із залучення роботодавців до реалізації державної політики зайнятості населення.
Однією з особливостей, яка негативно впливає на ринок праці й рівень соціальної напруги, є надмірне розшарування населення за доходами і зниження рівня його життя.
Ще одна особливість полягає у нехтуванні місця і ролі ринку праці в ринкових економічних відносинах. У сучасних умовах попит на робочу силу найчастіше відірваний від його пропозиції, оскільки відсутня ринкова система териториально-галузевого перерозподілу інвестицій і праці, що призводить до дисбалансу рику праці.
Втрачається цінність праці як такої. Продуктивна праця на державу чи приватного власника перестає бути головним джерелом доходів працівника.
Внаслідок втрати можливостей заробітку на службі у держави чи державних підприємств наші громадяни повернулися до напівнатурального господарства, яке у XXI сторіччі є анахронізмом.
В Україні продовжує зберігатися виявлений дослідниками специфічний тип економічної поведінки населення – з характерними ознаками обмеженої мобільності та підсобної зайнятості.
Негативний вплив на активізацію продажу робочої сили в Україні має успадкований з радянських часів споживчий аскетизм, плюс поширеність ведення підсобного господарства і взагалі прагнення до самозабезпечення натуральним господарством.
Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного втручання, тобто державного його регулювання.
Список використаної літератури
1. Указ Президента України від 03.08.1999 № 958/99 "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року"2. Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 384 с.
3. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.
4. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці. Київ: Знання-Прес, 2001, 313 с.
5. Богиня Д.П., Куліков Г.Т., Шамота В.М., Лисогор Л.С. та ін. Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати. Київ: Інститут економіки НАНУ, 2001, 300 с.
6. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Ігри обміну . Київ: Основи, 1997, 585 с.
7. Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор'єва М.І. . Економіка праці й соціально-економічні відносини. Київ: Центр навчальної літератури, 2004, 440 с.
8. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості. Київ: КНЕУ, 2003, 252 с.
9. Воробйов Є.М., Гриценко А.А., Лісовицький В.М., Соболєв В.М. Економічна теорія. Харків, Київ: ТОВ "Карвін", 2003, 704 с.
10. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа, 1995, 471 с.
11. Геєць В.М. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку. Київ: Інститут економіки та прогнозування, Фенікс, 2003, 1008 с.
12. Горілий А.Г. Економіка ринків праці. Тернопіль: Видавництво Карп`юка, 1999, 156 с.
13. Івашина О.Ф., Дулік Т.О., Новікова Л.Ф. Макроекономіка. Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 1999, 124 с.
14. Петюх В.М. Ринок праці. Київ: КНЕУ, 2000, 128 с.
15. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України. Київ: Основи, 1996, 345 с.
16. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Київ: Основи, 1998, 676 с.
17. Стеценко Т.О. Аналіз регіональної економіки. Київ: КНЕУ, 2002, 116 с.
18. Філіпенко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І., та ін. Світова економіка. Київ: Либідь, 2000, 582 с.
19. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 447 с.
20. Яркин П. Тенденції ринку праці в Україні // Фінанси, №12, 2005р., - с.23-27.
21. Ященко С. Безробіття та шляхи його подолання в Україні // Фінанси, №2, 2006р., - с.10-14.
22. Інформація Держкомстату України.
23. Інформація Державної служби зайнятості України.
[1] Тендерна дискримінація – перевага при прийнятті на роботу виключно чоловікам або жінкам.
