ТЕМА. Системи стрілецької зброї та засобів ближнього бою Збройних Сил та НГУ

Л Е К Ц I Я

ЗМIСТ

Введення

1. Стрілецька зброя напередодні та у роки другої світової війни.

2. Післявоєнна система стрілецької зброї.

3. Сучасна система стрілецької зброї НГУ та Збройних Сил України.

Заключення

ЛIТЕРАТУРА

1. Болотiн Д.Н. Радянське стрілецьке озброєння. - 2-е вид. - М.: Воєнвидат, 1986. - 320с., 10 л.ил.

2. Гнатовський Н.I., Шорiн П.А. Iсторiя розвитку вітчизняної стрілецької зброї. М.: Воºнвидат, 1959. - 248с.

МАТЕРIАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1. Плакати по темі - 1 к-т

2. Зразки зброї (револьвер “Наган”, гвинтівка Мосіна, кулемет “Максим”, ППШ, ППС, ДП, ТТ, ПМ, АК-74, РПК-74) - по 1 зразку

Ведення

Системою стрілецької зброї називають комплекс окремих зразків зброї, які знаходяться на озброєнні армії будь-якої країни та перебувають у масовому використанні особовим складом частин та підрозділів збройних сил на певному відрізку часу.

Як показує історичний досвід війн, які у цьому сторіччі довелося пережити нашому народу, важливе місце у загальній системі озброєння займає стрілецька зброя. Не дивлячись на запровадження нових видів бойової техніки та підсилення артилерійських засобів, зброя піхоти лишалася найбільш масовою та зіграла значну роль у роки Великої Вітчизняної війни. Якщо у першу світову війну втрати від вогню стрілецької зброї становили 28-30% від загальних втрат, то у другій світовій війні вони зросли до 30-50%.

Тобто, у ході Великої Вітчизняної війни стрілецька зброя не тільки не втратила свого значення, але і розвивалася якісно і кількісно. Досвід локальних озброєних конфліктів, які відбувалися в світі вже після другої світової війни також говорить про те, що роль стрілецької зброї надзвичайно важлива: вона дозволяє ефективно виконувати бойові завдання по вибірковому знищенню живої сили противника, не завдаючи суттєвого збитку матеріальним цінностям; розвинене функціональне різноманіття зразків зброї дозволяє виконувати складні спеціальні функції. Доречі, опитування учасників таких локальних конфліктів, професійних найомників, членів спецпідрозділів з різних країн світу засвідчив, що зброя колишнього Радянського Союзу користується великою повагою досвідчених професійних вояків, та їй часто віддають перевагу у складних умовах сучасного бою. Тож сьогодні ми з вами розпочинаємо вивчення однієї з найдосконаліших систем стрілецької зброї.

1. Стрілецька зброя напередодні та у роки другої світової війни

Червона Армія у спадщину від старої російської армії отримала три види стрілецького озброєння: револьвер “Наган”, магазинну гвинтівку зразку 1891 року конструкції С.І. Мосіна та станковий кулемет Максима. Досвід першої світової та Громадянської війн вказував на необхідність мати додатково ручний кулемет, автомат та замінити магазинну гвинтівку автоматичною, а важкий станковий кулемет - більш легким та сучасним зразком. Також треба було створювати масові піхотні протитанкові та зенітні засоби.

Для вирішення цих завдань у 1918 році було утворене проектно-конструкторське бюро по розробці автоматичної зброї, яке очолював Володимир Григорович Федоров (1874-1966). В бюро працювали талановиті конструктори-зброярі Василь Олександрович Дегтярьов, Георгій Семенович Шпагін(1897-1952), Сергій Гаврилович Сімонов, Петро Максимович Горюнов(1902-1943) та інші.

Першочерговою задачею вдосконалення системи стрілецького озброєння була розробка вітчизняного ручного кулемета, оскільки та невелика кількість ручних кулеметів систем Льюіса, Гочкіса, Шоша та ін., яку мала на озброєнні армія та які були закуплені ще царським урядом, не задовольняла зростаючих потреб у цьому виді зброї.

Над створенням вітчизняного ручного кулемета протягом кількох років працював Василь Олександрович Дегтярьов. Він сконструював кулемет ДП (Дегтярьов піхотний), який був високо оцінений як вітчизняними фахівцями, так і за рубежем. Після випробувань (1924-1927р.р.) кулемет ДП був прийнятий на озброєння Червоної Армії. Він відрізнявся невеликою вагою (вага тіла кулемета 7,7кг близька до ваги найбільш легких іноземних ручних кулеметів тих часів), простотою конструкції та доброю кучністю бою. Конструкція основних його механізмів була настільки досконалою, що її розповсюдили і на інші види кулеметів: авіаційний ДА (1928р.), танковий ДТ (1929р.), великокаліберний ДШК (1938р.) та станковий ДС (1939р.).

Іншим важливим напрямком роботи зброярів тих часів було вдосконалення гвинтівки. Не дивлячись на деяке зменшення ролі гвинтівки у першу світову війну, вона на той час лишалась основним та найбільш масовим видом зброї піхоти. Питання про підвищення її швидкострільності не знімався з порядку денного. Конструктори-зброярі, що працювали ще до першої світової війни над створенням автоматичної (самозарядної) гвинтівки (Володимир Григорович Федоров, Федір Васильович Токарев(1871-1968), Василь Олександрович Дегтярьов, М.І.Колесніков, Я.У.Рощепей, В.П.Коновалов та ін.) відновили роботи у цьому напрямку. Проводилося три конкурсних випробування (у 1926, 1928 і 1930 р.р.), але жодна з випробуваних автоматичних гвинтівок не була прийнята на озброєння. Тільки у 30-ті роки армія отримала автоматичну гвинтівку АВС (конструктор Сергій Гаврилович Сімонов), яку у 1939 році замінили самозарядною гвинтівкою СВТ, сконструйованою Федором Васильовичем Токаревим. Гвинтівка СВТ після часткової модернізації у 1940 році увійшла у передвоєнну систему озброєння.

Магазинна гвинтівка у зв’язку із затримкою у розробці автоматичної гвинтівки була певним чином покращена у 1930 році (прийнята драгунська гвинтівка, яка коротше та легше піхотної гвинтівки, з покращеним прицілом, кріпленням багнету, ложевими кільцями, шомпольним упором та ін.) та отримала назву гвинтівки зразку 1891/30р. У 1938 році система озброєння поповнилася карабіном, який відрізнявся від гвинтівки зразку 1891/30р. довжиною стволу (гвинтівки зразку 1891/30р. - 730 мм, карабіну - 512мм) та, як наслідок цього, балістичними характеристиками (початкова швидкість кулі у карабіна була на 45 м/с меншою, ніж у гвинтівки зразку 1891/30р.).

Наступний зразок зброї - пістолет-кулемет (автомат) з'явився ще в першу світову війну, але його роль та значення протягом тривалого часу недооцінювалась в усіх провідних арміях світу. Армія Радянського Союзу не мала свого пістолета-кулемета майже до радянсько-фінляндської війни 1939-1940 р.р. Безпосередньо перед цією війною був прийнятий на озброєння сконструйований Василем Олександровичем Дегтярьовим пістолет-кулемет (ППД) до якого у 1940 році був розроблений барабанний магазин збільшеної місткості (71 патрон).

Досвід війни указував на необхідність термінового введення пістолета-кулемета у систему озброєння армії, але ППД був недостатньо пристосований для масового виробництва (потребовувалася значна механічна обробка) і у 1941 році його замінили більш технологічним зразком пістолета-кулемета конструкції Г.С. Шпагіна (ППШ або ПП-41).

Цей пістолет-кулемет, як і більшість іноземних зразків, мав автоматику, побудовану на принципі віддачі вільного затвору, але по ваговим та бойовим характеристикам відносився до кращих зразків цього виду зброї (при приблизно рівноцінних вагових характеристиках він переважав іноземні зразки по балістичних характеристиках, які забезпечували йому перевагу у дальності ефективного вогню).

Передвоєнна система озброєння поповнилась автоматичним пістолетом ТТ, сконструйованим Ф.В.Токаревим у 1930 році та вдосконаленим у 1933 році. Цей пістолет виявився кращім серед сімнадцяти випробуваних паралельно з ним іноземних зразків. Він мав найвищий коефіцієнт використання металу - 54,5 кгм/кг (коефіцієнти інших пістолетів того часу складали приблизно 31-43 кгм/кг). Водночас із автоматичним пістолетом ТТ на озброєнні лишавсь і револьвер “Наган”.

Таким чином, Червона Армія напередодні Великої Вітчизняної війни мала систему озброєння, відпрацьовану із урахуванням досвіду попередніх війн. Вона поєднувала наступні зразки:

1. Особисту зброю офіцерського та сержантського складу:

• 7,62-мм пістолет ТТ зразка 1933 року;

• 7,62-мм револьвер “Наган”.

2. Індивідуальну зброю стрілецьких, кавалерійських та інших підрозділів:

• 7,62-мм гвинтівка зразка 1891/30 року;

• 7,62-мм карабін зразка 1938 року;

• 7,62-мм гвинтівка СВТ 1940 року.

3. Снайперську зброю:

• 7,62-мм гвинтівка зразка 1891/30 року з прицілом ПУ чи ПЕ;

• 7,62-мм самозарядна гвинтівка СВТ з прицілом ПУ.

4. Індивідуальна зброя автоматчиків:

• 7,62-мм пістолет-кулемет ППШ зразка 1941 року.

5. Піхотні кулемети:

• ручний кулемет - 7,62-мм кулемет ДП;

• станковий кулемет - 7,62-мм кулемет “Максим”.

6. Зенітне стрілецьке озброєння:

• 12,7-мм кулемет ДШК зразка 1938 року на універсальному станку;

• зчетверена зенітна установка зразка 1931 року (7,62-мм кулемет “Максим”).

7. Стрілецьке озброєння танків та бронеавтомобилів:

• 7,62-мм танковий кулемет ДП.

Передвоєнна система стрілецького озброєння в основному відповідала тим вимогам, що до неї ставились. Але вона мала два відвертих недоліка.

Перш за все, суттєвим її недоліком була багато чисельність зразків (два зразка особистої зброї, три зразка індивідуальної зброї стрілецьких підрозділів, дві снайперських гвинтівки, два станкових кулемета). Це виявилося наслідком того, що нові зразки стрілецької зброї не були перевірені тривалою експлуатацією військах та потрібно було дублювати їх старими. перевіреними бойовою практикою.

Другим недоліком системи стрілецького озброєння була відсутність масових піхотних протитанкових засобів. У передвоєнний період намітилися конкретні шляхи створення протитанкової рушниці (ПТР). Радянські конструктори (С.В.Володимиров, Н.В.Рукавишников, В.О.Дегтярьов, Г.С.Сімонов) створили кілька дослідних зразків великокаліберних протитанкових рушниць під розроблений у той же період 14,5-мм патрон, що забезпечував пробивання броні до 40 мм. Однак, жодна з цих рушниць не була поставлена на виробництво частково з приводу технологічної складності, а, головним чином, - внаслідок невірної оцінки бронетанкової техніки імовірного противника та недооцінки у передвоєнний період ролі масових протитанкових засобів піхоти. За поглядами тих часів, боротьба із танками повністю покладалася на протитанкову артилерію.

Вдосконалення стрілецького озброєння продовжувалося у ході Великої Вітчизняної війни. Намітилися тенденції його подальшого розвитку.

Система стрілецького озброєння, як гармонійне поєднання певного, строго необхідного комплексу засобів озброєння піхоти, які взаємно додають одне одного, забезпечує їй спроможність рішення бойових задач на різних етапах бою. Тому надалі у основу побудови системи стрілецького озброєння повинні були покладатися ті головні завдання, які мала виконувати у ході бою піхота.

Бойовий устав піхоти (1942 рік), створений на підставі досвіду першого року Великої Вітчизняної війни, так визначав найбільш важливі завдання піхоти у бою: “Піхота виконує основну і найбільш важку задачу - знищення противника у ближньому бою. Рішуче просунення піхоти у наступі та упорний опір в обороні вирішує результат бою. Тільки піхота спроможна захопляти і міцно утримувати за собою місцевість”. “Вогонь, маневр та рукопашний двобій - основні засоби дії піхоти”.

Оскільки ближній бій є головною задачею піхоти, її озброєння у першу чергу повинне бути найкращим чином пристосоване до умов ближнього бою.

Якщо до Великої Вітчизняної війни існувала тенденція збільшення дальнобійності стрілецького озброєння, то вже у перший її період з’явилася зворотна тенденція - до скорочення дальності стрільби стрілецького озброєння. У відношенні індивідуальної зброї вона обумовлювалась чисельним зростанням кількості кулеметів, вогонь яких по груповим цілям на великих відстанях був більш ефективним. Що стосується кулеметного вогню, то ця тенденція виявилась наслідком значного збільшення щільності артилерійського та мінометного вогню, а також розвитку інших могутніх бойових засобів (танків, авіації).

Бойовий устав піхоти передбачав наступні дальності стрільби для стрілецького відділення (як у наступі, так і в обороні):

• ручний кулемет - з 800 м;

• відмінні стрільці - з 600 м;

• усі стрільці - з 400 м.

Стрільба найбільш дальнобійного засобу стрілецького озброєння нормального (звичайного) калібру - станкового кулемета - обмежувалась дальністю 800-1000 м. “Кулеметне відділення веде дійсний вогонь на 1000м; але краще вести несподіваний вогонь з дистанції 600 м та ближче”. Щоправда, у період війни малися чисельні приклади використання вогню станкових кулеметів і на більших відстанях (дії у горах, подолання водних перешкод та іш.), але і у цих особливих випадках дальність стрільби не перевищувала 2000-3000 м.

Тобто, виявилася невиправданою передвоєнна тенденція надмірного збільшення дальності вогню станкових кулеметів (до 5000 м), а також і стрільба із них з закритих позицій.

Зниження дальності вогню станкових кулеметів природно дозволило, по-перше, скоротити номенклатуру патронів (виключивши патрон з важкою кулею), оскільки легка куля забезпечувала стрільбу до 3500 м; по-друге, знов стало питання про доцільність заміни важкого кулемета “Максима” більш легким та сучасним зразком.

Прийнятий на озброєння напередодні війни станковий кулемет ДС не був освоєний військами, не отримав їх визнання з приводу цілого ряду недоліків(випадіння куль з гільз під час стрільби; випадки розриву патронів у ствольній коробці; нестійкість станку; недостатня живучість деяких деталей) і він був знятий з виробництва у 1941 році.

Проблема заміни кулемета “Максима” більш сучасним була вирішена у 1943 році конструктором П.М.Горюновим, який зробив у співробітництві із П.П.Горюновим та В.В.Воронковим станковий кулемет СГ-43, більш простий та легкий (44,5 кг) з повітряним охолодженням та металевою стрічкою.

Кулемет СГ-43 за бойовими характеристиками та показникам надійності не поступався кулеметові “Максима” та отримав визнання військ. Однак станок кулемета виявився незручним у експлуатації та не забезпечував стабільності бою, а сам кулемет мав недостатню живучість (25 тисяч пострілів). Ці недоліки були усунені у 1945 році.

Ручний кулемет ДП на початковому етапі війни виправдав надії, які на нього покладалися. Разом з тим були виявлені і деякі його недосконалості: недостатня міцність сошок та ненадійне їх кріплення; знижена живучість бойової пружини (внаслідок розташування її безпосередньо під стволом та нагріву під час стрільби) та інших дрібних деталей (викидувача, його пружини, бойку, ударника та відбивача); велика “мертва” вага магазину та мала його місткість. Кулемет був модернізований у 1944 році О.І.Шиліним та отримав найменування ДПМ.

Цей кулемет за своїми характеристиками переважав німецькі єдині кулемети МГ-34 та МГ-42 у ручному варіанті. Однак, він так же, як і станковий кулемет, не відповідав швидко зрісшей мобільності піхоти.

Станковий кулемет був виділений у розряд важкого озброєння піхоти. Під час розташування бойових порядків тактико-технічні показники станкових кулеметів, що стояли на озброєнні, примушували використовувати їх у наступі, як правило, у других лініях на фланзі бойових порядків, замість висунення їх у передові лінії.

В зв’язку з цим постало питання про ротний кулемет, достатньо легкий для використання у першій лінії наступаючої піхоти та, разом з тим, достатньо потужний, щоб у якийсь мірі виконувати обов’язки станкового кулемета. Для цих цілей був застосований ручний кулемет із стрічковим живленням. Конструктори П.П.Поляков та А.А.Дубинін, на чолі з інженером О.І.Шиліним пристосували ручний кулемет ДПМ під стрічкове живлення (під гвинтівочний патрон). Він був відпрацьований під час війни, але прийнятий на озброєння лише після її закінчення під назвою “7,62-мм ротний кулемет зразка 1946 року”.

Однак це не вирішувало проблеми створення ручного кулемета як головної автоматичної зброї стрілецького відділення та взводу. При гвинтівочному патроні нормального калібру вагу ручного кулемета із боєкомплектом у 300 патронів при будь-якому живленні неможна було отримати нижче 20 кг, а у бойовому положенні зі 100 патронами - нижче 12-15 кг, що внаслідок значно зрісшої рухомості піхоти па полі бою більш придатне для ротного кулемета, ніж для зброї відділення та взводу. Для полегшення та зменшення габаритів ручного кулемета потрібний був інший шлях. З 1943 року почалось відпрацювання зброї взводу (у тому рахунку і ручного кулемета) під патрон зменшеної потужності (патрон зразку 1943 року).

Великокаліберний зенітний кулемет ДШК на потязі всієї війни успішно використовувавсь для захисту рухомих та нерухомих об'єктів. Під час його бойової експлуатації були виявлені окремі мінуси (недостатня живучість дрібних деталей, незручність універсального станку, ускладнена заміна стволу та ін.), які були усунені під час модернізації кулемета.

Зчетверена зенітна установка з кулеметів “Максима” на початку війни застосовувалась для оборони міст та інших важливих об’єктів. Надалі у зв’язку з броніюванням літаків, 7,62-мм кулеметні установки поступаються місцем великокаліберним системам.

Що стосується індивідуального озброєння піхоти, то основним зразком такого озброєння на початку Великої Вітчизняної війни були магазинна гвинтівка та карабін. Наприкінці війни перевага віддавалася карабіну, завдяки його маневреним якостям, та зручності дій в ускладнених умовах (на 340 мм коротше та на 0,4 кг легше гвинтівки). Він був модернізований у 1944 році (введений невід'ємний багнет та інші дрібні змінення).

Під час війни самозарядна гвинтівка не набула загального визнання військ з приводу присутності характерних недоліків (складність устрою, необхідність більш ретельного уходу, ніж за магазинною гвинтівкою, недостатня надійність дії в складних умовах бойових обставин). Але і були виявлені її переваги: за потужністю вогню вона дорівнювала двом магазинним; дозволяла спостерігати за цілями, на відвертаючи уваги на перезарядження, тощо.

У ході Великої Вітчизняної війни остаточно визначилось місце пістолета-кулемета, як основного виду стрілецького озброєння. Перші ж бої показали, що пістолет-кулемет є грозною зброєю ближнього бою, особливо в умовах ночі, туману, лісистої та нерівної місцевості, а також у боях за населені пункти. Однак, тактико-технічні вимоги до нього швидко змінювались.

ПП-41 задовольняв вимогам по бойовим якостям (кучність бою, пробивна спроможність, дальність дійсного вогню), але мав ряд зауважень збоку військових частин, головним чином у відношенні маневрених та експлуатаційних якостей: велика вага зброї і особливо магазинів (вага ПП-41 із носимим боєкомплектом близько 9 кг), недостатня портативність, особливо для повітрянодесантних та спеціальних військ; незручність у носінні та під час переповзань із приєднаним магазином; ускладнене замінювання магазинів, особливо вночі або у русі; відсутність взаємозамінювальності магазинів та чуйність їх до забруднення і до ударів; надто високий темп стрільби; самовідкривання затворної коробки та можливість втрати затвору; випадкові постріли при вдарі прикладом о землю. Крім того, при швидкому звеличенні потреби у пістолетах-кулеметах стало очевидним, що ПП-41 недостатньо економічний: на виробництво потребуються велики затрати праці, великий розхід металу при обробці (60-70% від “чорної ваги”), що при масовому застосуванні ПП грало первісну роль.

Щоб добитися його покращення, барабанний магазин ПП-41 був замінений коробчатим (на35 патронів), але це не усунуло більшості з решти недоліків, та у 1942 році був об'явлений конкурс на розробку нового зразку пістолета-кулемета, більш легкого (з носимим боєкомплектом 6 - 6,5 кг), портативного, зручного для використання усіма родами військ, із легкозмінним магазином, надійного за будь-яких умов бойової служби, більш простого та економічного у виробництві, але не поступаючогося ПП-41 за бойовими якостями.

У конкурсі взяли участь конструктори І.К. Безручко-Висоцький, В.А.Дегтярьов, А.А.Зайцев, С.А.Коровін, Н.В.Рукавішніков, А.І.Судаєв, Г.С.Шпагін та ін. Протягом 1942-43 р.р. було проведено кілько конкурсних випробувань. В останніх брали участь два зразка: ППС (конструкції Судаєва) і ППШ-2 (конструкції Шпагіна). Обидва зразка витримали випробування, але пістолет-кулемет Судаєва мав ряд переваг та був прийнятий на озброєння Радянської Армії, отримавши назву ПП-43 або ППС.

ПП-43 у порівнянні з ПП-41 був легше (із спорядженим магазином 3,3 замість 3,94 кг), коротше (820 замість 840 мм), із зниженим темпом стрільби (650-700 замість 1000-1100 постр./хвил.), технологічнише (більш широко застосована штамповка) та універсальніше: відсутність кожуха на стволі та наявність складаючогося металевого приклада забезпечували спроможність стрільби з танків, а також застосування у повітряно-десантних та спеціальних військах.

ПП-43 за бойовими якостями не відрізнявся від ПП-41 та мав дальність ефективного вогню також близько 200 м.

Особиста зброя, як показав досвід війни суттєвого значення в бою на мала. Область його застосування звузилась, вона зайняла невелике місце в системі озброєння. Офіцерський склад віддавав перевагу більш потужній зброї. Це і було одним зосновних приводів появлення тенденції до зниження ваги та габаритів пістолета у порівнянні з довоєнними нормами; а також до конструювання легких, портативних та зручних для постійного носіння пістолетів-кулеметів, припускаючих стрільбу з руки як з пістолету, та спроможних замінити особисту зброю.

З перших днів Великої Вітчизняної війни гостро постала проблема виготовлення масових піхотних протитанкових засобів. Слід відзначити, що передвоєнні роботи по створенню потужнього 14,5-мм патрону та ефективного дульного гальма, яке усувало 2/3 енергії віддачи, дозволили уславленим конструкторам В.А.Дегтярьову та С.Г.Сімонову у коротки строки створити протитанкові рушниці: однозарядне - Дегтярьова (ПТРД) та самозарядне - Сімонова (ПТРС).

Надзвичайна простота устрою ПТРД дозволила швидко розгорнути його виробництво. До кінця 1941 року армія отримала кілько тисяч ПТРД.

Ці рушниці заповнили пробіл в системі стрілецького озброєння та при патроні БС-41 (куля з металево-керамічним сердечником) забезпечувало пробивання броні до 40 мм на відстанях до 300 м (у німецької протитанкової рушниці РВ-39 не перебільшувало 20 мм).

Таким чином, до системи стрілецького озброєння часів Великої Вітчизняної війни (а також і перших післявоєнних років) увійшли такі зразки озброєння, що успішно витримали бойові іспити:

• укорочена гвинтівка зр. 1891/30 р.,

• снайперська укорочена гвинтівка,

• пістолети-кулемети ПП-41 та ПП-43,

• пістолет ТТ,

• ручний кулемет ДПМ,

• станковий кулемет СГ-43,

• великокаліберний кулемет ДШК,

• протитанкові рушниці ПТРД і ПТРС.

Разом з тим досвід війни вніс суттєві зміни у методи бойового застосування зброї та окреслив нові тенденції її розвитку, висунувши такі проблеми, як:

• подальше підвищення маневрених якостей зброї;

• підвищення ефективності стрільби, визначення правильного співвідношення щільності та влучності вогню, обір потужності патрону, уніфікація та універсалізація озброєння;

• повна автоматизація стрілецької зброї та створення основного зразку індивідуальної зброї піхоти;

• покращення технологічності виготовлення зброї, підвищення масовості її виробництва.

Вирішення цих проблем стало приводом для створення післявоєнної системи стрілецької зброї.

2. Післявоєнна система стрілецької зброї

Після випробувань дослідної партії карабінів Сімонова під патрон зразку 1942 рока у частинах 1-го Білоруського фронту та Центральних офіцерських курсах “Постріл”, було зроблено ряд змістовних зауважень, щодо вдосконалення карабіну. На підставі заключення комісії Сімонов вносить у карабін декілька змінень. Введені вдосконалення позитивно відбилися на бойових властивостях карабіну, та у 1949 році він був прийнятий на озброєння Радянської Армії під назвою “7,62-мм самозарядний карабін системи Сімонова зр.1945 року”.

Але досвід війни, як і зроблені раніше нами зауваження по недоліках системи стрілецького озброєння, свідчили: велика кількість зразків зброї, розрізнення їх по виконуваним функціям є фактором негативним. Необхідно було розробити єдиний зразок індивідуальної зброї, який поєднував би у собі позитивні риси гвинтівки (дальність, потужність та влучність пострілу у режимі поодинокого вогню) та пістолету-кулемету (спроможність стрільби чергами), надійність в експлуатації на рівні кращих зразків озброєння часів Великої Вітчизняної війни, достатню живучість та довговічність окремих деталей.

Робота у цьому напрямку велася ще з часів війни. Її тріумфальним завершенням стало виготовлення Михайлом Тимофійовичем Калашниковим (народ. у 1919 році у с. Кур'я Алтайського краю) у 1946 році зразку автомата, на базі якого був відпрацьований автомат, який у подальшому поступив на озброєння Радянської Армії.

Цей автомат виявився історичним винаходом, який на довгі роки визначив тенденції розвитку зброї та рівень її робочих параметрів. Не дивлячись на загальне визнання та високу оцінку, М.Т.Калашников не зупинився на досягненому, та наполегливо продовжував вдосконалювати його. Як результат, у 1959 році на озброєння прийнятий модернізований автомат системи М.Т.Калашникова (АКМ), у якому конструктором введений ряд вдосконалень, які значно покращили бойові та експлуатаційні характеристики: введений уповільнювач спрацювання курку, який збільшив міжцікловий час, що покращило влучність зброї; покращена стійкість зброї у горизонтальній площині за рахунок перенесення удару затворної рами у передньому положенні з правого боку на лівий; підвищена прицільна дальність до 1000 м; введений замість багнету багнет-ніж, яким можна також перерізати колючого дрота, який знаходиться під напругою; за рахунок переходу на штамповку окремих деталей та сборок (ствольна коробка, кришка ствольної коробки та ін.) та використання легких зплавів, а пізніше пластмаси (для магазину) зменшена вага.

У конкурсі на проектування нового пістолету прийняли участь Токарев, Сімонов, Воєводін, Коровін, Раков, М.Ф.Макаров.Під час полігонних випробувань найкращі результати продемонстрував пістолет Миколи Федоровича Макарова (1914р. нар., м. Сасаово, Рязанської області), який був прийнятий на озброєння під назвою “9-мм пістолет Макарова (ПМ)”. Одночасно із 9-мм пістолетом, Макаров розробив 7,62-мм пістолет, який також успішно витримав іспити, але перевагу було віддано 9-мм пістолету. ПМ мав менші розміри та вагу у порівнянні із ТТ, але його зупинювальна дія майже в чотири рази перевищувала показники ТТ. Цього вдалося досягти завдяки переходу до нового, меншого за довжиною патрона.

У подальшому, у зв’язку з переозброєнням Збройних Сил новими зразками стрілецького озброєння, перед конструкторами постала задача створення самозарядної снайперської гвинтівки. Народження цього виду озброєння відбулося у змаганні двох конструкторів - А.С.Константінова та Євгена Федоровича Драгунова(1920-1991).

Кінцевий варіант снайперської гвинтівки Є.Ф.Драгунова показав кращі результати по найважливішим для снайперської гвинтівки показникам - влучності стрільби та кучності бою. У 1963 році снайперська гвинтівка Є.Ф.Драгунова була прийнята на озброєння під назвою “7,62-мм снайперська гвинтівка Драгунова (СВД)”.

На базі автомату своєї конструкції М.Т.Калашніков розробив концепцію “єдиного кулемета”. Ним були розроблені кулемети, прийняті на озброєння під назвами “7,62-мм ручний кулемет системи Калашникова РПК”(із секторним та дисковим магазином) та “7,62-мм кулемет системи Калашникова ПК”(на базі якого створено станковий7,62-мм кулемет системи Калашникова ПКС на станку Саможенкова).

У 1949 році талановитим конструктором Семеном Володимировичем Владіміровим (1895-1956) було створено новий, могутній вид озброєння - великокаліберний кулемет, який виявився вершиною його творчості. Створений Семеном Володимировичем Владіміровим великокаліберний кулемет у піхотному варіанті на станку С.А.Харикіна було прийнято на озброєння під назвою “14,5-мм піхотний кулемет ПКП конструкції Вадімірова” у 1949 році.

Як зенітний стрілецький засіб були розроблені зенітні установки ЗУ-2 (С.В.Владіміров, Г.П.Марков), ЗУ-23.

Таким чином, післявоєнну систему стрілецької зброї склали вищезазначені засоби.

3. Сучасна система стрілецької зброї НГУ та Збройних Сил України

До 70-х років ХХ сторіччя склалися необхідні умови для створення нової, сучасної системи озброєння, які включали у себе достатній технічний та науковий досвід у галузі проектування озброєння та необхідний рівень технічного розвитку виробництва.

Провідними напрямками розвитку стрілецької зброї стали запровадження економії матеріалу та витрат часу на виконання технологічних операцій по виготовленню зброї, підвищення влучності стрільби за рахунок зменшення калібру та використання нових боєприпасів зменшеної потужності.

Завдяки творчості М.Т.Калашникова, були створені 5,45-мм автомат та ручний кулемет Калашникова. Внаслідок розвинення інших засобів бойової техніки (наприклад, носимі ЗРК “Стріла-1”та“Стріла-2”, ракетне озброєння літаків та ін. ) зменшилось значення решти стрілецьких засобів. Сучасна система стрілецьких засобів скоротилася, вона включає у себе такі відпрацьовані та надійні зразки, як:

• пістолет ПМ;

• 5,45-мм автомат Калашникова АК-74;

• 5,45-мм ручний кулемет Калашникова РПК-74;

• 7,62-мм кулемет Калашникова ПК;

• великокаліберні кулемети КПВТ та НСВТ (як озброєння бойових машин).

Слід відзначити, що тенденції розвитку зброї актуальні і у сьогодення. Українські зброярі, прийнявши естафету, продовжують розробляти зразки зброї підвищеної влучності - так звані “smart weapon”, з відсутністю віддачі. Можна назвати такі згадувані у пресі зразки, як пістолети-кулемети “Сорока”, “Гоблін-3”, “Гном-2”, “Трансформер”, 24-мм гранатомет із вагою гранати 100г (проти 2,2 кг у РПГ-7).

Заключення

Слід зробити кілька дуже важливих висновків стосовно факторів, які і сьогодні значно впливають на теорію та практику конструювання зброї. По-перше: бойові характеристики зброї (у самому широкому смислі) мають бути всебічно перевірені при реальному бойовому застосуванні, при чому воно повинно бути досить тривалим. По-друге: аналіз виявлених недоліків дозволяє якнайшвидше виявити провідні напрямки вдосконалення зброї. Сьогодні, коли зброєю радянського виробництва воюють у багатьох куточках світу, для цього складаються надзвичайно сприятливі умови.