_Лекція

_{Тема: Італія у період об’єднання|}

_{1. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії після поразки революції 1848-1849 рр.}

В результаті поразки революції 1848-1849 рр. Італія залишилася такою ж роздробленою, як і раніше. Влада Габсбургів була відновлена в Ломбардо-венеціанській області, а політичний вплив Австрії знову поширений на дрібні герцогства - Модену, Парму і Тоскану, де за допомогою австрійських багнетів повернули собі престоли повалені раніше самодержці. Для більшої безпеки в їх столиці були введені австрійські війська, а в Римі з літа 1849 р. розташувався французький гарнізон. Особливо шаліла феодально-поміщицька реакція на півдні, в королівстві Обох Сіцілій де "король-бомба" Фердинанд II, мстивий і жорстокий, формально не скасовувавши конституції, по суті справи відновив самодержавний режим терору і свавілля. Тільки у П’ємонті після 1849 р. уціліли конституційний лад і деякі буржуазні свободи. Король Віктор-Еммануїл II давав притулок біженцям-патріотам з інших італійських держав і зберіг трибарвний національний прапор.

Не дивлячись на політичну реакцію, національно-визвольний рух в Італії не припинявся. Ні буржуазія, ні народні маси не могли примиритися зі свавіллям дрібних самодержців, зухвалим господарюванням чужоземців.

В період тимчасового економічного "процвітання", що настало услід за закінченням економічної кризи 1847-1848 рр., в Італії, особливо в Пємонті, розвернулося крупне капіталістичне виробництво, будувалися нові фабрики і заводи, продовжувалось будівництво залізниць (у 1859 р. їх було прокладено вже більше 2 тис. км., з яких 850 км. припадало на П'ємонт). Генуезький порт, розширений і переобладнаний, почав знову грати помітну роль в торгівлі на Середземному морі. Все це штовхало італійську буржуазію до продовження боротьби за вирішення історичних завдань національного звільнення і об'єднання, що стояли перед нею.

Найбільш видним виразником інтересів помірно-ліберальних кіл буржуазії в П'ємонті з кінця 40-х років XIX ст. був граф Камілло-бензо Кавур (1810-1861), дворянин-поміщик, що обуржуазнювався, гарячий прихильник парламентарних політичних порядків. Отримавши в 1852 р. пост сардінського прем'єр-міністра, він уклав з Англією і Францією фритредерські торгові угоди, і це ще більш прискорило розвиток промислового перевороту. Швидке збагачення буржуазії сопровождалось, як і в інших країнах, зубожінням трудових мас. Таким чином, економічна політика Кавура сприяла розповсюдженню нових буржуазних порядків. Разом з тим Кавур, як типовий ліберал, постійно побоювався, щоб "реформи не зайшли дуже далеко і не торкнулися основ суспільного устрою".

В області зовнішньої політики Кавур на перших порах ставив обмежені цілі. Він прагнув приєднати до П'ємонту Ломбардо-венеціанську область і ті герцогства Центральної Італії, в яких господарювали австрійці. Але добитися цього він прагнув "зверху", не удаючись до підтримки народних мас, шляхом різних дипломатичних маневрів і комбінацій і за допомогою французької імперії Наполеона III.

Революційна "партія дії", що виросла на основі "Молодої Італії" колишніх років, не припиняла боротьби: мадзиністи неодноразово робили невдалі спроби підняти повстання і навіть удавалися до тактики індивідуального терору. У Пармі змовники убили герцога Карла, а в Неаполі поранили Фердінанда II. У 1858 р. італійський патріот Ф. Орсині намагався убити в Парижі Наполеона III, в якому бачив душителя свободи і демократії. Імператор залишився живий. Орсині ж був гільйотинований.

Програма і тактика мадзинистов піддавалися критиці з боку Карло Пізакане (1818-1857), одного з перших в Італії соціалістів-утопістів. Пізакане брав гарячу участь в революційній боротьбі 1848-1849 рр. Після поразки він вимагав доповнити політичну програму мадзинистів соціальными вимогами з метою привабити на сторону демократичного руху ширші маси трудящих, зокрема селян. Хоча Пізакане був далекий від розуміння історичної місії пролетаріату, його виступи свідчили про розмежування, що почалося, серед революційних демократів: тоді як Пізакане і інші більш послідовні революціонери настоювали на залученні до руху широких плебейських мас, частка мадзинистів під впливом невдалих змов і виступів, а також успіхів ліберально-буржуазного руху схилялись до зближення з лібералами.

Манін, вождь венеціанських республіканців 1848-1849 рр., а також ряд інших видних діячів демократичного руху звернулися в середині 50-х років до короля Віктора-Еммануїла II з пропозицією очолити національно-об'єднавчий рух і відновити війну з Австрією. Прихильники угоди з лібералами за сприяння Кавура заснували в Турині "Італійське національне товариство", що фактично відмовилося від яких-небудь революційних методів боротьби і готове було визнати майбутню єдину італійську монархію під верховенством Савойської династії|.Д. Гарібальді, що повернувся до Італії з еміграції піддався умовлянням прихильників "єднання" з ліберальними монархістами і, вступивши у вказане товариство, зайняв в ньому на короткий час пост віце-голови.

_{2. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. і звільнення Ломбардії}

Прагнучи витіснити австрійців з Італії, Кавур всі свої надії покладав на допомогу з боку Франції і вже під час Кримської війни 1853-1856 рр. зробив перші кроки, прагнучи добитися зближення з нею: 15-тисячна сардінська армія була відправлена ним під стіни Севастополя, хоча у Пємонта і не існувало ніяких інтересів на Чорному морі і ніяких причин до війни з Росією. Після підписання Паризького мирного договору Кавур наполегливо схиляв Наполеона III до війни проти Австрії, виражаючи готовність надати Франції у вигляді компенсації Савойю і Ніццу. Він вважав за необхідне "шукати союзника там... де можна було знайти зброю разом і проти Австрії і проти революції".

Літом 1858 р. відбулося таємне побачення Кавура з французьким імператором в Пломбєрі, в результаті якого Наполеон III обіцяв Пємонту допомогу у війні проти Австрії. Звичайно, Наполеон III готовий був взяти участь у війні проти Австрії зовсім не для того, щоб допомогти Кавуру створити на Середземному морі єдине і сильне Італійське королівство: французький імператор прагнув приєднати до Франції Ніццу і Савойю, ослабити Австрію, дещо розширити Пємонт за рахунок австрійских володінь і укріпити свій вплив в італійських державах.

Перш ніж почати війну проти Австрії, Наполеон III в березні 1859 р. уклав таємну угоду з Росією, якій вигідно було ослаблення імперії Габсбургів, і добився від неї дружнього нейтралітету. Олександр II обіцяв також виставити сильную армію до австрійської межі.

Ворожа політика Австрії по відношенню до Росії під час Кримської кампанії полегшила французькій дипломатії зближення зі своїм недавнім противником. Цар і його міністр закордонних справ князь А.М. Горчаков охоче йшли назустріч Франції, прагнучи вивести Росію з того стану ізоляції, в якому вона знаходилася з часів Паризького конгресу. Таким чином, зовнішня політика Росії об'єктивно сприяла об'єднанню Італії "зверху".

Війна між Пємонтом і Францією, з одного боку, і Австрією - з іншого, почалася в квітні 1859 р. Вступаючи у війну, австрійський уряд розраховував, спираючись на чисельну перевагу своєї армії в Північній Італії, швидко, ще до появи французьких військ в долині р. По, розправитись з невеликою армією Віктора-Еммануїла II. Проте, використовуючи новий вид транспорту - залізниці і пароплави, французьке командування зуміло через декілька днів після початку війни зосередити в Італії великі сили. В кінці травня франко-сардинські війська перейшли в наступ і, розбивши австрійську армію при Мадженті (4 червня), заволоділи Ломбардією. Продовжуючи просуватися по долині р. По, союзні війська 24 червня 1859 р. вщент розбили австрійців в кровопролитній битві під Сольферіно.

Ці перемоги мали місце в умовах наростаючої революційної ситуації. Проти ненависних австрійців виступили не тільки регулярні війська Пємонта, але і народні маси. У Флоренції, столиці Тоскани, почалося повстання, що змусило місцевого герцога тікати до Відня. Те ж сталося і в сусідніх Модені і Пармі. Папська Романья оголосила себе незалежною. Папа Пій IX, що колись славився лібералізмом, не в змозі був справитися з тим революційним рухом, що почався в багатьох містах і лише за допомогою найманців-швейцарців звіряче расправився з населенням Перуджії, що піднялася. Взагалі, прагнучи зберегти свої середньовічні привілеї, католицька церква повсюдно виступала непримиренним ворогом національного об'єднання. Пій IX не раз звертався до іноземних держав за військовою допомогою проти повсталого італійського народу. Бойові дії загону добровольців під командуванням Джузеппе Гарібальді, що вступив в ряди п'ємонтської армії як генерал, ще більше сприяли зростанню революційних настроїв. На чолі своїх сміливців Д. Гарібальді вторгся в володіння Ломбардії і був із захопленням зустрінутий населенням. Сміливо відтіснивши австрійські війська, що перегороджували йому шлях, його загін просунувся глибоко в тил противника.

_{3. Перемир'я у Віллафранці}

Перемога над австрійцями здавалася вже цілком забезпеченою, і всі в Італії чекали швидкого звільнення від їх ярма. Наполеон III, проте, обдурив Кавура: 11 серпня 1859 р. після особистого побачення з імператором Францом-Йосипом в місті Віллафранка Наполеон III несподівано для італійців і за їх спиною уклав з австрійцями перемир'я, а дещо пізніше підписав мирний договір.

Умови перемир'я абсолютно не відповідали очікуванням італійських патріотів: замість приєднання до Пємонту всієї Ломбардо-венеціанської території передбачався, по-перше, перехід до Пємонту лише Ломбардії; Венеціанська область залишалась австрійцям; по-друге, верховна влада на Апеннінському півострові вручалася не Віктору-Еммануїлу II, як до того прагнули всі буржуазні націоналісти П'ємонта, а ворогові національного об'єднання - папі Пію IX, в столиці которого, Римі, як відомо, був розташований французький гарнізон, і, окрім цього, в Модену, Парму і Тоскану поверталися вигнані звідти раніше герцоги з дому австрійських Габсбургів.

Наполеон III поспішив з укладенням перемир'я, а потім і миру з Австрією перш за все тому, що підйом масового народного руху в Італії легко міг привести до абсолютно небажаного результату з погляду інтересів буржуазної Франції - появі на Середземному морі нової сильної, єдиної і незалежної держави. Крім того, відновлення народної боротьби за об'єднання на Апеннінському півострові сприяло б підйому революційного руху не лише в самій Італії, але і у Франції. З іншого боку, затягування військових дій в долині По легко могло привести до втручання в боротьбу з боку Пруссії і створенню небезпеки для Франції на Рейні.

Перемир'я, підписане у Віллафранці, глибоко обурило італійський народ. В результаті операції французького імператора з австрійським, по словах До. Маркса, "незалежність Італії перетворилася на залежність Ломбардії від П'ємонта, а П'ємонта від Франції". Довіру до уряду Віктора-Еммануїла II було значно підірвано.

З кінця 1859 р., і особливо в 1860 р., Апеннінський півострів став ареною запеклої політичної боротьби, в результаті которої відновлення на престолах Модени, Парми і Тоскани вигнаних звідти герцогів став неможливим. Вибрані там загальним голосуванням національні збори ухвалили приєднати герцогства до Пємонту, до якого приєдналася і папська Романья, окрім району Риму і самого міста. Будучи не в силах приборкати революційний рух, що почався, Наполеон III був вимушений дати на це згоду. Він зажадав тільки обіцяну йому раніше Кавуром компенсацію - Савойю і Ніццу, в яких переважало французьке населення.

_{4. Похід "Тисячі" Д. Гарібальді. Революція на півдні Італії}

Народний рух, що почався на півночі півострова, продовжувався. У квітні 1860 р. спалахнуло повстання в Палермо, на крайньому півдні Італії. Воно було швидко придушене королівськими військами, і тоді демократи-республіканці Півночі - Мадзіні і його друзі - вирішили надати південцям братську допомогу. Вони організували відправку з Генуї на Сіцілію двох пароплавів із загоном з тисячі озброєних добровольців-легіонерів, що знаходилися під командуванням Д. Гарібальді. Значну частку одягнених в червоні сорочки гарібальдійців складали ремісники і робітники, студенти і вихідці з лав дрібнобуржуазної інтелігенції. Після вдалої висадки на о. Сицилія до загону Д. Гарібальді стали масово приєднуватися селяни. Це дозволило гарібальдійцям розбити вислані назустріч королівські війська в битві при Калатафімі (15 травня). Важкі бої рогорнулися за оволодіння столицею острова - Палермо, де допомогу гарібальдійцям надали повсталі городяни. Пізніше, на початку серпня I860 р., червоносорочники висадилися в Калабрії і почали свій похід до Неаполя, що став легендарним.7 вересня Гарібальді урочисто вступив в столицю королівства Обидві Сіцілії, звідки ледве встиг боязко втекти Франциск II. "Визволителі народу зайняли ще тепле монархічне гніздо, і грубі чоботи пролетарів топтали м'які килими королівського палацу", - згадував пізніше про ці події Гарібальді.

Але сили короля не були остаточно зломлені. Його війська з півночі загрожували зайнятій гарібальдійцями столиці. 1 жовтня чудовий народний полководець розгромив їх в битві на річці Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, що зумів в короткий термін вигнати з Неаполя війська Бурбонів, пояснювався перш за все активною підтримкою, наданою його загону селянством Сіцілії і Калабрії. Гарібальді відміняв багато привілеїв дворянства і духівництва, виганяв єзуїтів, конфісковував майно монастирів, знищував обтяжливі для селян податки на помол зерна і, головне, обіцяв бійцям-біднякам ділянки поміщицької землі після перемоги. Простий народ повсюдно зустрічав червоносорочечників з неприхованою симпатією. Перелякані розмахом народного руху поміщики відразу ж почали звертатися за допомогою до Віктора-Еммануїла II і Кавура і перешкоджали поглибленню селянської революції, що почалася на півдні. Якби Гарібальді і далі проводив політику, що направлена проти крупних власників і враховує інтереси переважної більшості селян, йому легко було б боротися проти монархічних порядків. Стати вождем селянської революції Гарібальді, проте, не побажав.

Успіхи демократичного руху на півдні, а також намір Гарібальді продовжити свій похід у бік Риму стривожили ліберальних монархістів. Вони розраховували скористатись перемогами Гарібальді для ще більшого посилення влади Віктора-Еммануїла II і пізніше розповсюдження її на всю Італію. "Якщо ми не будемо в Папській області раніше Гарібальді, ми пропали і будемо ганебно скинуті ним в грязюку. Революція охопить тоді всю Європу", - з тривогою писав Кавур французскому посланцеві в Туріні. Він обговорював з ним плани окупації Папської області сардінськими військами раніше, ніж до Риму встигне докотитися хвиля революції, що піднялася на півдні.

Війська П'ємонту за розпорядженням Кавура через папські володіння просунулися далі, до межі королівства Обох Сицилій. "Якщо Гарібальді хоче боротьби, я приймаю її; я відчуваю себе достатньо сильним, щоб з ним справитися", - самовпевнено заявляв тепер Кавур, якого підтримувала вся буржуазно-поміщицька верхівка півострова.

15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п'ємонтської армії вступив в Неаполітанське королівство, зустрівши підтримку із сторони всіх спроможних власників, наляканих популярністю Гарібальді і селянськими виступами. Гарібальді, захоплений загальнонаціональною ідеєю і боячись развязати в країні громадянську війну до остаточного видалення з Італії чужоземців, не чинив опору сардинській армії, що наступала і без боротьби поступився владою королеві Віктору-Еммануїлу. Після цього ліберали організували народне голосування з питання про приєднання півдня Італії до П'ємонту і добились успіху.

Політичне керівництво рухом перейшло з рук демократів в руки помірної, монархічно настроєної буржуазії, і демократичний шлях національного об'єднання "знизу" був перерваний. Об'єднання завершилося "зверху", на чолі з П'ємонтом.

_{5. Італія на початку 60-х років XIX ст. Перетворення на єдине конституційне королівство}

Проведене в жовтні 1860 р. під тиском поміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і на півдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана і нова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлювалася двопалатна система - парламент, у склад якого входили сенат, що складався з принців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, що складається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише 2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король "божою милістю і волею народу", згідно конституції, користувався значною виконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палату на свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддів майже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративне свавілля недосконалим регулюванням.

В результаті подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой, проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різних кабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканці Мадзіні і Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдине національне Італійське королівство.

Після подій 1860 р. об'єднання було ще не закінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а в Римі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороною французького гарнізону, що знаходився там з 1849 р.

Перед Італійським королівством стояло також завдання звільнення Венеціанської області від австрійського панування, а Римської - від влади папи і французького гніту. Для цього в 1866 р. уряд Віктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні проти Австрії. Хоча італійські| війська і понесли важкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанська область, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана Наполеонові III, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим також не припинялася. Оскільки уряд| Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого не робив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв на себе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р. висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців в Калабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівські війська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важко поранений і узятий в полон.

Такою ж невдалою виявилася і нова, зроблена в 1867 р., спроба гарібальдійців вторгнутися безпосередньо в Римську область: біля Ментани 3 листопада вони натрапили на озброєні новітніми скорострільними рушницями "шаспо" французькі войска і були з великими втратами розсіяні.

Збереження в Римі світської влади папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшого об'єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицької церкви наполегливо чіплялися за своє політичне панування в Римі і намагалися укріпити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизм католицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як публікація в 1864 р. "Списку сучасних помилок", що засуджував досягнення науки і всі передові ідеї, зокрема комунізм і соціалізм. Був обнародован також черговий "Індекс заборонених книг", що включав кращі творіння людського генія.

У 1869 р. був проголошений догмат непогрішності папи. Тим самим католицька церква знов показала себе оплотом мракобісся, ярим ворогом науки, передових рухів і ідей.

Лише восени 1870 р., у зв'язку з поразкою Франції у війні з Пруссією, було усунено останню перешкоду на шляху остаточного національного об'єднання Італії. Скориставшись скрутним положенням Франції, що створилося після капітуляції французької армії в Седані, війська Віктора-Еммануїла зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. "Вічне місто" було оголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, що зберіг владу лише в своєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення його світської влади і оголосив себе "ватиканським в'язнем".

_{6. Історичні особливості процесу національного об'єднання Італії}

Після 1815 р. перед італійським народом стояло складне завдання. Воно полягала в ліквідації політичної роздробленості країни, знищенні всіх засад феодалізму і абсолютизму і у вигнанні пригноблювачів-іноземців. Італійський народ зміг протягом декількох десятиліть добитися створення єдиної національної держави навіть дещо раніше, ніж німецький, не лише тому, що в ході боротьби, що розгорнулася, зумів використовувати ворожість чужоземних насильників один до одного, але і тому, що серед італійської буржуазії, було порівняно сильне революційно-демократичне крило. На чолі цього крила буржуазії стояли такі глибоко віддані народу люди, як Мадзіні і Гарібальді.

Проте революційної енергії і цієї частки італійської буржуазії все ж не вистачило, щоб повністю і до кінця, спираючись на народні низи, і перш за все на селянство, вирішити завдання, що стояли перед італійським народом. Хоча в Італії 60-х років XIX ст. "енергія буржуазії ще не була підірвана існуванням| протилежності між нею і сучасним, усвідомившим свої класові інтереси пролетаріатом", але страх перед загрожуючою селянською революцією заважав буржуазії по-якобінськи покінчити з поземельною власністю поміщиків. Італійська буржуазія опинилася недостатньо сміливою, щоб, піднявши на боротьбу міську бідноту і, головне, все селянство, забезпечити кінцеве торжество демократичних, республіканских ідеалів.

Проте, не дивлячись на незважаючи на кінцевий успіх не "демократично-бурхливого", а "ліберально-скромного" шляху національного об'єднання, боротьба Мадзіні, Гарібальді і їх однодумців з "партії дії" мала для Італії величезне історичне значення. Ця боротьба значно прискорила перетворення Італії на сучасну буржуазну державу. Вона підірвала засади ненависного австрійського панування. Героїчні традиції великих буржуазних революціонерів XIX ст. були надалі підхоплені і розвинені робітниками Італії і їх комуністичним авангардом.

Таким чином, в Італії головний тягар боротьби за національне об'єднання винесли на своїх плечах народні маси - насамперед міська дрібна буржуазія і біднота. Завершено ж було об'єднання представниками ліберальної крупної буржуазії і дворянства. Об'єднання не вирішило всіх завдань буржуазної революції, і тому подальший розвиток капіталістичних відносин відрізнявся в Італії відносною сповільненістю і протікав у формах, особливо важких для соціальних низів, при збереженні монархії і поміщицького землеволодіння.